Всеволод Нестайко Тореадори з Васюківки


Розділ XIII Нічні пригоди. Постріл у печері



Сторінка12/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.07 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   21
Розділ XIII
Нічні пригоди. Постріл у печері


Ми виходимо на балкон. Дістаємо з-під ящика ще вдень заховану вірьовку, прив'язуємо до поруччя. Тільки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушені спуститися з балкона по вірьовці. Бо через двері вийти неможливо — нема кому за нами замкнути. Та й тітка на ніч ключ до себе в кімнату забирає. Другий поверх — зовсім невисоко. А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлів на вірьовці понакручували, щоб легше. Всі вікна темні, лише на п'ятому поверсі світяться два, мов очі будинку. Там мелькають постаті і чується музика — мабуть, справляють новосілля (дядько з тіткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок біля Печерського мосту). І від того, що зовсім поряд люди не сплять, а веселяться, нічна наша мандрівка здається мені вже не такою страшною і надзвичайною. Додає мені духу що й те, що у кишені я міцно стискаю пістолет — стартовий пістолет дядька. Після довгих роздумів і вагань ми вирішили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскільки ми твердо вирішили бути дуже чесними, ми написали дядькові листа і поклали замість пістолета. Ось цей лист: «Дорогий дядю Гришо! Вибачте і не сердьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Він нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцію. Може, й не вернемось. Тоді шукайте наші тіла у підземеллях лаври. Інакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повинні повернути одному чоловікові його річ. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодіїв. Про всяк випадок прощавайте. Павлуша. Ява. А костюм мій новий перешліть тоді мамі. Ява. А мого велосипеда хай оддадуть двоюрідному брату Володі. Павлуша». Що не кажіть, а уночі в лавру, до тих могил, до мерців усяких лячно йти. І так не хочеться віддалятися од тих двох вікон освітлених, від музики тієї веселої. Але треба поспішати! Ми сіли на порожній і якийсь самотній трамвай, що одразу швидко (вдвічі швидше, по-моєму, ніж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилізли на площі Слави — там, де вічний вогонь і могила Невідомого солдата. І пішки пішли до лаври. Ми зайшли у знайомий Вальчин двір (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собі — десятий сон бачить!). Пройшли за флігель і стежечкою, що гадючилася серед чіпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Різдва Богородиці. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. І що це за властивість така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створіннями, що ворушаться там, ладні от-от кинутися на вас. Навіть місця, вдень веселі й світлі, здаються вночі страшними й зловісними. А що вже казати про кладовища, церкви, підземелля — куди й удень не дуже весело заходить. Раптом, наче сповіщаючи комусь про паш прихід, бемкнув з неба дзвін. Раз… Другий… Третій… Ми спинилися, оглядаючись у страшну темінь. Дзвін глухо забивав у серце крижані цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!.. — Го… годинник на лаврі… дванадцяту б'є! — пошепки догадався Ява. Ми пішли далі. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихіше, майже безгучно — наче хотіли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спині і потилиці було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви і торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зелені очі. Коли ми вже були майже біля брами, у кущах щось враз зашурхотіло, метнулось, зойкнуло. Ми присіли, зіщулилися, втягнули голови в плечі. І я так стиснув пістолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механізм у тому стартовому розрахований на спортсменів і такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишені. Пропали б тоді мої хороші шевйотові штани. Минула хвилина. Ніхто не нападав. «Це, певно, хтось із Будчиних друзів», — вирішили ми, повитягали голови з плечей і розправили плечі. «Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, і сміятися…» Але ноги не послухали мене і по пласких каменях склепистого підворіття «Дзвіниці на Дальніх печерах» пішли знов-таки по-котячому тихо і безгучно. А сміх так глибоко застряв у мене всередині, що я сам навіть його не почув. Зате я почув інше. З-за надгробка на могилі генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос: — Та перестань… Раз уже так — заведем і все… Ніхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому і все. Точно… Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин. — Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподівано голосно і різко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся. — Га?! — ніби перелякано гакнули за надгробком. І на тлі неба над кам'яною брилою з'явилося три голови. — А… це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як мені здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче він чекав когось іншого. Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помітили ще у кодлі (він був найменший), і високий худорлявий хлопчина… у чорній масці — мабуть, «чувак». Я мимохіть здригнувся — що не кажіть, а чорна маска уночі, та ще й у такому місці, справляє нехороше враження. Як бачите, мені доводилось здригатися майже щохвилини. «Якщо далі так піде, то я скоро буду безперестанку тіпатися, як у лихоманці. Треба взяти себе в руки», — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собі в руки. — Ліхтарики у вас є? — спитав Будка. — Нема, — озвався я. — Це погано, — сказав Будка. Звичайно, погано, ми й самі знали. Але в нас справді не було ліхтариків. Як на зло той «динамічеський», що я колись подарував Яві, зіпсувався, а «батареєчного» ми якось по дурості не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такі нічні пригоди!) і в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сірників. Але хіба порівняєш сірники з ліхтариком! — Ну, гаразд, у нас є, якось обійдемося, — мені здалося, що Будка був навіть радий, що у нас нема ліхтариків. — Ходімо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обійшли фортечний мур. Попід самим муром збігали вниз дерев'яні вузенькі сходи з поруччям. Над сходами нависли віти дерев, темно було, хоч в око стрель, і здавалося, що ми спускаємось у самісіньке пекло. Признаюсь одверто, мені було дуже страшно і дуже хотілося якось сказати цим крокодилам, що у мене є пістолет, і якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав. Будка і «чувак» освітлювали дорогу кишеньковими ліхтариками, але від цих двох тремтливих плямок світла, що стрибали по східцях, було, по-моєму, ще страшніше. Зійшовши вниз, ми знову почали чогось підніматися вгору (і знов-таки вздовж лаврського муру). Піднявшись трохи, звернули праворуч і пішли По асфальтовій доріжці, що в'юнилася між густих дерев. Ішли мовчки. Нарешті я наважився і пошепки спитав у Будки, який ішов поряд зі мною: — А чого цей… у масці? — Для конспірації, — таємниче прошепотів Будка. — Я ж вам казав — його міліція шукає… «Тю, — подумав я, — по-моєму, у наші дні чорна маска не тільки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе міліціонер не помітив, а якщо ти у чорній масці, то міліціонер тебе, нітрохи не вагаючись, одразу — цоп! — і в район». І раптом мені стрельнуло, що саме зараз можна сказати. — Нічого, — кажу, — міліція нам до лампи! У нас кой-шо є! От присвіти. Будка спрямував світло ліхтарика на мою кишеню, і я наполовину висунув з кишені стартовий. — Що?! — Та, — спокійно кажу я, — мій же дядько… — я вже мало не прохопився: «в міліції робить…», але вчасно змикитив, що тільки що ж було «міліція до лампи», — мій же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай міліції… — А… а це… це добре… це харашо… — пропапляв Будка (він цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — він стояв зовсім близько, і при світлі ліхтарика я добре бачив його погляд. І розумів. Той погляд означав: «А як же наша умова нащот брехні і нащот шалабанів?» Я заспокійливо кивнув йому. Це мало означати: «Не бійся, все гаразд; якщо ворогові кажуть неправду, це ніяка не брехня, а тактика…» «Чувак» і той малий ішли попереду, нашої розмови не чули і нічого не зрозуміли. І коли ми рушили далі, Будка ніби ненароком одірвався од нас і наблизився до «чувака». — Що там таке? — тихо спитав «чувак». — У них «пушка», — зовсім тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такі вуха… — Справжня? — стурбовано прошепотів «чувак». — Макарова… — Та… Вона, мабуть, без патронів. Далі перешіптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, ніби нічого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! І це добре. Хай знають, що жартувать з нами годі. Якщо вони здумають що-небудь, ми… Ми звернули з асфальтованої доріжки і пішли по схилу вниз, продираючись через малину. Аж от спинились. При тьмяному світлі кишенькових ліхтариків ми побачили обмурований старою замшілою цеглою вхід у якийсь підземний коридор. Вибігаючи звідти, дзюркотів у нас під ногами струмок. — От вона… печера Ліхтвейтеса, — урочисто сказав Будка. — Лейхтвейса, — не без уїдливості поправив Ява (пригодницьку літературу ми знали не гірше від них!). З «печери Ліхтвейтеса» тхнуло вільгістю і холодом. І мені здалося, що звідти тхне могилою… Бр-р-р-р!.. — То, може, ми тут почекаємо, а він винесе, — кивнувши на «чувака», сказав я. — Якщо ви боїтесь… будь ласка… — глузливо сказав Будка. От гад! Ну гаразд! — Ходімо! — скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дістати годинника!.. — Ходімо! — сказав Будка. Перший у печеру, пригнувшись, зайшов «чувак», другий Будка, тоді я, за мною Ява, останнім мусив іти малий… (як потім з'ясувалося, він у печеру навіть не заходив, а одразу чкурнув додому). Підземний коридор був невисокий і вузький, іти можна було тільки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у мокві, ноги судомило від холоду. Я раптом гостро відчув, що я під землею, — круг мене вогкість, темрява і жах. І земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усіх боків. Ну точнісінько, як у могилі. «Чувак» і Будка, що йшли один за одним поперед мене, світили собі дорогу ліхтариками і зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий і чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, — праворуч, ліворуч… Мені вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освітлену високу печеру, де у великій скрині з награбованими коштовностями лежить «наш» годинник. І раптом… Раптом мені наче накинули на голову ковдру. Подвійний силует «чувака» та Будки зник. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохіть спинився. Й одразу відчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене. — Що? — приглушено спитав Ява. — Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. І завмер, нашорошивши вуха. У відповідь ані слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна підземна тиша. Тільки десь у глибині цієї тиші чувся шум води — наче з ринви… — У-у, гади! — у відчаї скрикнув я. — Стій! Стрілятиму! — і я вихопив з кишені пістолет і щосили натиснув на спуск. Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув постріл. — Атас! — перелякано верескнув хтось зовсім близько. І щось зашльопало-зашльопало по мокві, наче десятки жаб сіртонулись врізнобіч. Потім десь віддалік гепнулося, зойкнуло — і все. Потонуло у бездонній тиші. Ява заторохкотів коробкою сірників, виймаючи її з кишені. І раптом — «ой!» — легенько ляпнулось унизу. — Упустив, — розпачливо прошепотів Ява. Я чув, як він ляпав рукою по мокві, шукаючи. Але то було дурне — сірники наші уже нікуди не годилися. І тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихідь нашого становища. Ми були без вогню, самі у заплутаному підземному лабіринті, у цілковитій темряві. Вибратися звідси ми могли тільки навпомацки. Але з таким же успіхом ми могли навпомацки залізти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйні змії, кажани, величезні щури та інша погань, то… — Ану бахни ще раз, я знайду… — жалібно сказав знизу Ява. Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалахові я побачив винуваті похилені плечі мого друга Яви. «Як він зараз переживає, мабуть, що впустив сірники», — подумав я і хотів ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг… Раптом почувся тремтячий Вальчин голос: — Х-хлопчики, не стріляйте! Що ви робите?! Валька! Тю! Звідки вона тут?! — Агов! Де ти? — радісно гукнув я. — Т-тут… — і за кілька кроків від нас, за Явиною спиною, несподівано спалахнув ліхтарик. — О, та ти з ліхтариком! От здорово! А то ми сірники згубили, — бадьоро заговорив Ява, підводячись. І він — в котрий раз уже — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригоді. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кіно… — А ти ж як тут опинилася? — спитав я. — Та потім… Ходімо звідси… Тут так страшно… Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. І ми всі втрьох квапливо зашльопали до виходу. Ху-у!.. Як хороше з підземного мокрослизького холоду попасти в теплі обійми зоряного літнього неба! Якими симпатичними здаються ці похмурі темні дерева! Наскільки краще все-таки на землі, ніж під землею!.. — А що це взагалі за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку підземелля. — Та це дренажна система. Для підземних вод, — сказала Валька. І від цих буденних слів «дренажна система» підземелля одразу втратило свою страшну таємничість і стало зрозумілим, чимось на зразок каналізації (хоча я й у каналізацію вночі б не поліз!). — То що, вони вас завели і кинули? Еге? — спитала Валька. — Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися і мовчать. А коли я стрельнув, вони «атас!» — і побігли. Хтось із них навіть гепнувся по дорозі! Аж загуло!. Якби у нас був ліхтарик… — Ой хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навіть ліхтариком собі по скроні стукнула). — Там же колодязі! Може ж, він там убився!.. — Що? Які колодязі? — Та дренажні ж! Ви чули — вода шумить! То ж іде коридор, а тоді — раз! — колодязь, а тоді знову коридор. Там, де ви були, один хід на схили виводить, а другий — до колодязя. І колодязь глибокий, метрів два, а то й більше. Ой хлопчики! Ми з Явою перезирнулись. — Ходімо? — сказав Ява. — Ага, — сказав я. Це було все одно що утопленику, якого тільки-но витягли, знову лізти у воду. — Дай ліхтарик, — сказав я Вальці. Триваючи в одній руці ліхтарик, у другій пістолет, я хукнув (як на старті) і перший пірнув у підземелля. Якось уже так склалося, що в усій цій історії мені доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, мені її першому й розхльобувати! Я йшов і відчував себе розвідником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Мені не було страшно анікрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька… І взагалі… ми ж ідемо звичайнісінькою дренажною системою… Подумаєш! Тільки чого це так тенькає «під ложечкою»? От іще «підложечка»!.. Тенькає, коли її не просять… Нічого ж страшного… Ми ж ідемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобі… Це просто з-під ніг у мене скочило вбік здоровеннецьке жабище. Тьху! Аж от те місце, до якого ми були дійшли. Авжеж! Оно ще й сірники наші розмоклі лежать. О, тут коридор завертає і розгалужується. Тепер ясно — вони погасили ліхтарики і скочили за ріг. А потім, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побіг цим коридором. А може, вони удвох побігли сюди? Тоді ніхто у ніякий колодязь не падав і не вбивався, і ми даремно йдемо. Ну і прекрасно! Що, хіба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба піти туди, до колодязя. А що, як… Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнісінький водоспад! Промінь ліхтарика впирається у цегляну стінку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору і вниз. Я обережно підходжу. І чомусь спершу дивлюсь угору. Метрів за три наді мною світліє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами. Я спрямовую ліхтарик униз. Спершу я бачу метрів за два внизу світле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя — там нікого. І я вже вирішую, що все гаразд. Аж раптом — я трохи сам не впав у колодязь з несподіваного переляку. Просто під ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепіреними пальцями у шпарки між цеглинами, він ледве тримається на прямовисній стіні колодязя сантиметрів за двадцять від краю, де я стою. Він мокрий як хлющ — водоспад черкає його по лівому плечу. Я ще не розумію, що він робить, але я ясно розумію одне: ще мить — і він зірветься вниз. І я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати ні слова, тільки тицьнувши назад Яві ліхтарик і пістолет. І обома руками хапаю Будку за плечі. І лише тоді хрипло: — Яво, передай ліхтаря Вальці і поможи! Ще мить, і Ява ляпається на пузо поряд зі мною. І вже вдвох ми держимо Будку за плечі. Тепер він не впаде, не зірветься… Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо він занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо і держимо. Вода заливається нам у холоші штанів, ллється по всьому тілу і через коміри сорочки виливається у колодязь. Що це таке, зрозуміє лише той, хто спробує… Додам тільки, що вода крижана… — Хлопчики! Ой! Що там? Ой! Ну скажіть! — ойкала Валька, підстрибуючи позад нас. Наші тіла заважали їй підійти і самій зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась і пішла по наших тілах (ви ж знаєте дівчачу цікавість!), якби не примудрилась якось всунути між нами свої ноги: спершу одну, потім другу, потім знову — уже просто біля мого носа… І нарешті-таки зазирнула. — Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лізь же, лізь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона. Я вже хотів крикнути їй, щоб вона «закрилася» (киркає, як та квочка, — теж іще допомога!), і раптом відчув, що Будка лізе… Вальчині зойки вилинули на нього більше, ніж наші зусилля. А зусилля наші були титанічні. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тільки зараз зрозумів, які ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим і Жаботинським серед своїх хлопців. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспі на обід калатають, — Ява дев'ять, а я сім разів… А «запорожець» Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так і зовсім вижать не міг. І коли ми випинали свої біцепси, вони ж здавалися нам твердішими за оту рейку. А зараз… У голові у мене весь час чогось крутяться слова: «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это рабо…» Ну геть тобі як зіпсована пластинка… От же буває: причепиться якась пісня або слова — і крутяться, крутяться, крутяться а голові… Будка вже вчепився руками за верхній край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колінах і тягнемо, тягнемо, тягнемо з останніх сил. Валька теж вчепилася однією рукою у Будчин комір і теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колінами став на край… Ху-у… у мене тремтіли і підгиналися ноги, коли я підвівся. — Ходімо, ходімо швидше, хлопчики, на повітря… — зацокотіла Валька. — Ви всі такі мокрі! Ви ж застудитесь… — Стривай! Ану посвіти… посвіти… — схилився Ява. — Пістолет… Я його десь тут кинув… Десь тут… О! Він підняв мокрий, у багнюці пістолет. Будка глянув: — Стартовий? Я… з-зразу здогадався, — сказав він, цокаючи зубами, і шморгнув носом. «Чого ж ти тоді так дременув, що аж у колодязь угнався?..» — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б… — Ходімо, ходімо… Ви ж захворієте… Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тіла, зуб на зуб не попадає. І ось знову тепле і, здається, таке густе-густе повітря огортає мене з усіх боків. — Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що — психічні? Негайно викручуйтесь! Я уже одійшла і одвернулась… Ну! Ну й уперта вона! І от ми стоїмо і викручуємось. Всі рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанів і сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо і сопимо. А Валька стоїть віддалік спиною до нас і, не обертаючись, командує: — Добряче, добряче викручуйте — не лінуйтесь… — «Добряче»… Яка розумна! — скриплю я. — Сама б спробувала. Як воно не викручується, — буркоче Ява. — Говорити легко, — подає голос Будка. І те, що ми всі троє однаково голі, і те, що всі цокочемо зубами і що разом бурчимо на Вальку, — все це об'єднує нас з Будкою. І я не відчуваю чомусь тієї злості і ненависті до нього, що раніше. Хоча це ж він примусив нас пережити цю страшну підземну пригоду. І з годинником ще ж невідомо що… Ото дивно: якщо ти зробиш людині добро, вона тобі стає приємною. І навпаки, той, кому ти заподіяв щось зле, неприємний тобі. — Де годинннник? — не стільки спитав, скільки процокотів я зубами, викручуючи штани. — Єсть, не хвилюйся… 3-зараз получиш… — зацокотів у відповідь Будка, викручуючи сорочку. — А «ччувак»? Де «чувак»? — А-а, то такий «чувак»! Б-барахло, а не «чувак»! Втік… І взагалі я про «чувака»… все видумав… То Вовка Іванов… Вона його знає… — Як?! А годинник? — Та єсть… У нього. Він тоді у тебе з кишені випав, коли Вовка стягав тебе з мене… Спершу ми хотіли зразу оддать, а тоді я… придумав оце — з «чуваком»… щоб було цікаво… І щоб вас налякати… — Ге! — сказав я (мовляв, кого ви хотіли налякати?! Нас?!). — Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати — вивести. Але ми домовлялися усім кодлом, тоді б усе було правильно. А прийшов тільки я і Вовка з молодшим братом. Ну і… — Ти думаєш, так легко вийти вийти з дому! — обізвалася Валька. — Я цілу годину в туалеті просиділа… поки всі про мене забули і поснули. А тоді — через чорний хід. Тобі добре, у тебе дома нікого, мати на нічній зміні… І Вовка з братом на веранді сплять, я знаю… Думаєш, так просто… — А ти, ти як тут опинилась? — спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява і Будка були вже в штанях). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, — де ви бачили, щоб дівчина довго говорила, стоячи до вас спиною. — А мені Юрко Скрипниченко ска… Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав… Я тільки із студії від Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)… Іду… Юрко Скрипниченко. Каже: «А ми сьогодні вночі твоїх дружків у печері давити будем. О!» — «Як?» — кажу. «А так», — каже… І розказав… Ух, я розізлилася! «Ви всі бандити! А ти, — кажу, — ти ще й зрадник, своїх виказуєш…» Він мене — за косу… А я його — трах! — по спині… — Нічого… Ми з ним ще поговоримо… А зараз ходімо Вовку шукати, — сказав Будка. — Він зовсім втекти не міг… Він десь тут… І Будка повів нас крізь кущі, крізь дряпучі будяки і жалючу кропиву у яр. То ось воно як! Настрахати нас хотіли… Видумали все — і про «чувака», і про міліцію, і про схованку у печері. А ми повірили! Як дурники! Як маленькі! Таж і сліпому було видно, що те все брехня. Підземелля… Дванадцята година ночі… чорна маска… Навіть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж… Хай тільки оддасть годинника. Це все тільки через годинник. Якби не годинник або якби то був мій годинник, я б взагалі… Хай тільки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою… Не той якось настрій… — А ви молодці! — раптом сказав Будка. — Не побоялись. І годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути і все. З вами у розвідку можна йти. Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш після цих слів! Медом розлилися у наших серцях ці слова. Похвала, почута від ворога, — найвища похвала. Стривай, а звідки він знає, що то не наш годинник? Та тільки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущів, зовсім близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у відповідь. Зашаруділи гілки, і з кущів вийшов «чувак» Вовка. Він був все ще у масці. — Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка. — А ти? Теж іще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозі. — Ти давай-давай, не балакай! — роздратоване повторив Будка. — На! Дуже він мені треба… — Вовка витяг із кишені годинника… Мені радісно забилося серце. Нарешті! До останньої миті я боявся, що станеться щось і годинника я не побачу. Будка взяв у Вовки годинника і простягнув мені (видно, він сам власноручно хотів його віддати): — Бери! — Спасибі! — якось саме собою вихопилось у мене. — Будь ласка, — ніяково буркнув Будка. Я не поклав годинника в кишеню. Я не довіряв більше кишеням. Я затиснув його в руці. Я вирішив не випускати його з руки, поки не прийду додому і не покладу під подушку. Ніяка сила не змогла б одібрати у мене зараз годинника. Ми пішли назад тією ж дорогою. Знову попід муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цілковитій темряві, ледь розбавленій двома жовтими плямками ліхтариків (тільки тепер один з них був Вальчин, — Будка свого розбив у колодязі). — Звідки ти знаєш, що годинник не наш? — нарешті спитав я. — Ми все знаємо… — таємничо сказав Будка. — Та ні, серйозно. — Та це її брат, — він кивнув на Вальку, — сказав його братові, — він кивнув на Вовку, — от і все. Вони дружать… — А-а… — Слухай, Будко, — сказала раптом Валька, — а чого ти подерся в колодязі нагору? Ти ж міг через нижній тунель вийти на схили. — Та! — махнув рукою Будка. — Що «та»! Серйозно. — А що, як вони пішли б не в той бік? І заблудили б? Відповідай, еге ж? У них же ні ліхтарика, нічого. — І пістолета не побоявся? — А я б кричав… Ти диви! То цей Будка майже герой — ліз нас рятувати! Отут і розберись у людях. Ніби негативний тип і раптом… Ні, не так воно просто сказати, що людина — негативний тип. — Слухайте, — сказала Валька, — а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять. — А що там добиратися! — сказав Будка. — Спустяться до бульвару Дружби, а там по автостраді — і до Печорського мосту. Я їх проведу. До клумби… Чао! — Чао! — сказав Вовка. — Пока! —сказала Валька. — Бувайте! — сказав Ява. — На добраніч! — сказав я. Ми розійшлися. Валька пішла у свій флігель (через чорний хід). Вовка пішов у лавру (він жив на території лаври). А ми пішли з Будкою. Ми пройшли проз одну велику цегляну арку — тунель, проз другу, потім спустилися вузькою вибрукованою нерівними кругляками вуличкою. І все це мовчки, без жодного слова. При Вовці й Вальці Будка був досить говіркий, а як лишився сам — замовк. Все-таки він відчував себе дуже незручно перед нами. Та й нам хотілося мерщій попрощатися з ним. Коли ми дійшли, нарешті, до автостради, Будка сказав: — Ідіть отак прямо — вийдете якраз до Печерського моста!.. Чао! — змахнув він рукою. Страх не люблю я, коли хтось говорить, а я нічого не розумію. Що б йому таке відповісти? Та думати було ніколи. — Цоб! — сказав я. — Цабе! — підхопив Ява. Це прозвучало, по-моєму, досить переконливо. Я певен, що городянин Будка сприйняв наше «цоб-цабе» як якесь жаргонне вітання. Бо всерйоз помахав нам рукою і пішов назад. А ми потеліжилися по автостраді. Та якщо ви думаєте, що на цьому наші нічні пригоди закінчилися, то ви погано думаєте, не те думаєте. Ми підійшли до тітчиного балкона. Вірьовка наша була на місці. Будинок давно спав, навіть ті вікна, де гуляли новосілля, вже не світилися. Ява за своєю звичкою хотів був лізти першим. Але я рішуче відштовхнув його — забув, чи що? — я ж сьогодні перед веду, от іще? Дурень я, дурень! Якби я знав! Але я нічого не знав. Я поліз угору. Далися-таки взнаки силові вправи по витяганню Будки. Важко було лізти, дуже важко, я й не думав, що так важко буде. Всі м'язи мої тремтіли й боліли. Руки терпли; плечі наче хто ножем різав; ноги весь час губили вірьовку, і я безладно метляв ними, як розповите немовля. Якихось три метри — і такі тортури (спасибі хоч, що будинок малогабаритний: висота стелі два сімдесят п'ять!). Долазячи до балкона, я вже хукав і хекав, мов насос. Ще трохи, ще трохи, і я схоплюся за залізне перехрестя балконних поручнів. І раптом наді мною пролунав зойк. «Злодії!» — і я побачив білу пляму у чорному проваллі відчиненого поруч з балконом вікна (то було вікно кімнати, де спали дядько з тіткою). Біла пляма враз зникла. А далі все сталося так блискавично, що я не встиг отямитись. На балконі з'явилася, наче привид, біла тітчина постать у нічній сорочці В руках у неї було щось чорне. Тітка перехилилася через поруччя і з вигуком: «А на ж тобі!» — вихилила те чорне просто на мене. Щось гегепнулось мені на голову і полилося на очі, за вуха, за комір, у штани і аж до п'ят. Я відчув на губах знайомий солодкий смак і зрозумів — тітка вихлюпнула на мене з каструлі свій улюблений вишневий компот, що стояв на балконі. Ошелешений, ледве тримаючись за вірьовку, я одфоркувався й одпльовувався, струшуючи з голови вишні. Але тітка вважала, що це ще не все Я вчасно помітив, як блиснув у неї в руці ніж. І зрозумів — зараз вона чикрижне по вірьовці, і я, як грязь, ляпнусь на землю. — Тьотю, не ріжте, це я! — не своїм голосом скрикнув я. Ніж випав з тітчиної руки і боляче вдарив колодкою мене по маківці. Я не вдержався і з'їхав по вірьовці вниз. Торкнувся землі, але не встояв на ногах і сів просто в компот, що калюжею розлився якраз піді мною. Тільки тоді тітка нарешті розпачливо загукала згори: — Ой лишенько! Павлушо, це ти? — Ні, не я! — проказав я, сидячи в компоті. Ява не стримався і коротко реготнув, наче його хтось несподівано залоскотав пальцем під ребрами. Тітка зовсім отямилася і зарепетувала: — О господи, як же ти тут опинився? Чого це тебе серед ночі на вірьовці під балкон потягло! І Ваня тут? Ви що, почаділи? Що ви тут робите? — Та не кричіть, тьотю, людей побудите! — крізь міцно зціплені зуби проказав я, підводячись і з огидою оббираючи з штанів розчавлені вишні. Тітка нарешті збагнула, що вона не в бальному платті, а в нічній сорочці, і не варто в такому вигляді знайомитися з новими сусідами. Сказавши нам: «Ідіть, я зараз одчиню», — вона зникла. Піднімаючись по сходах, ми дуже добре розуміли, що ото відчувають воїни, здаючись у полон. Найбільше бентежило те, що ми зараз говоритимемо тітці, як пояснюватимемо свою дивну поведінку. Говорити правду після всього пережитого не було ні сил, ні енергії — дуже багато довелося б говорити. Але тітка ж не відчепиться, сказати щось треба. — Яво, одмінімо до ранку шалабани, я тебе прошу, — безсило сказав я. — Вранці я на все готовий. — Гаразд, — сказав Ява. Часу було обмаль. Видумані щось треба було негайно. Голови наші працювали, мов кібернетичні машини, — мільйон операцій за секунду. Але придумали ми лиш примітивну брехню — буцімто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по вірьовці на балкон. А чому вночі? Бо вдень ніхто б не дозволив. І коли тітка (уже в халаті) відчинила нам двері, ми дуже щиро виклали їй цю брехню. Тітка була мужня, рішуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жінка і любила мене дуже (може, тому, що своїх дітей у неї не було). І вона повірила нам. Компот нам у цьому навіть допоміг. Тітка не помітила, який мокрий і жалюгідний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Яві поляпати компотом свої штани і сорочку, ніби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобі зачепило! Вся порція мені дісталася. Тітка почувала себе страшенно винною перед нами і дуже вибачалася. А наприкінці сказала: — Такий компот був! На три дні варила. Я ж думала, що злодії. От жалко… І незрозуміле було, чого їй жалко — нас чи компоту. — Тьотю, ви дядькові поки що… не кажіть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мі-фа-солів і боячись, щоб він не прокинувся. Дядько був запальний і під гарячу руку міг посадити нас на поїзд і відправити «к чортовій матері додому». — Гаразд уже, не скажу… А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночі свіжим повітрям дихати виходила на балкон. Тільки щоб ви мені більше коників не викидали! Ну, роздягайтесь і — у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новішу. Гайда! Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тітка не побачила) зняв з руки годинника (я його надівав перед тим, як лізти) і поклав під подушку. Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залізли у ванну. Наче то не хлопці милися, а дві каструлі з-під компоту. І от ми вже у постелі. І вже провалюємося-провалюємося у сон. Ху-у… Нарешті закінчилися наші нічні пригоди. Нарешті закінчилися… Наре… Хр… Хр… Хр-у-у-у…
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка