Володимир Єшкілєвшлях богомола0123456імператор повені



Сторінка9/19
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19
4.7

 

Тієї ночі Пекичеві наснилось пророче. Звідкись, певно з Вишнього світу, до його сну завітав Драган, що був начальним Волхвом Білого племені за тих далеких часів, коли малому Лобасові ще й зліва не виголили[72]. Старші могитичі розповідали, що Драган відразу після смерті став навідувати їх у снах, давати поради та наставляти в служінні богам. Без його магічної опіки шлях на захід коштував би Білому племені ще страшніших втрат та згіршень, аніж ті, що довелось зазнати. Хоча Драган ніколи не приходив до Пекича, Волх одразу впізнав свого далекого попередника: таким висохлим, гичкуватим, з довжелезною сніжно-білою бородою старий і лишився у його пам’яті. Всупереч своєму імені, Драган[73] був невисокого зросту. Уві сні він також дивився на Пекича знизу вгору. Але від того не малів Силою, яка навіть зримо виходила з його постаті — Драган випромінював м’яке золотаве світло. — Зле тому, хто замислив діяння, ширше за його розуміння та вище за його сили, — тихо промовив білобородий жрець. Очі його були темними, непроникними, наче чорне скло, яке мандрівні перекупники привозили зі Сходу. — Зле… — без вагань погодився Пекич. — Але, отче, що ж маю робити? — Відречись від Пека, принеси треби отчим богам. — Так вони не чують. — Почують, — запевнив Драган. — Як звелиш, отче. — Скажи Пекові потрійне слово відречення й накажи всім могитичам зробити те саме. Роду-Вашрі, Індрі і Курукані принеси на требовища по дванадцять кіз білих з чорною відмітиною між рогами, по сімдесят куп збіжжя й по сімдесят мір меду. І проси в отчих богів пробачення великим прошенням й при постах суворих. — Як звелиш, отче. — Моли їх про повернення тобі волі у світах вищих і нижчих, про збільшення Сили твоєї. — Слізно молитиму і поститиму твердо, благий отче. — Не забувай про срібне волосся. — Що воно таке? — Бійся чорних воїв і підступності Корвона, бо могутній він і хитрий… Можливо, він мав ще щось сказати, але у Серединному світі до Волхова тіла хтось доторкнувся і пророче видіння згасло.  



Пекича рідко будили посеред ночі. Люди Білого племені казали, що спілкуватись з жерцями в той час, коли Хорсове Око відпочиває за обрієм, не годиться. Бо таке спілкування нагадує змову проти богів, а ті — як відомо — коромольникам не вибачають. Тому, коли служка-могитич несміливим доторком перервав його сон, серце Волха стисло недобре передчуття. — Яку біду приніс? — запитав він служку, накидаючи на плечі кожуха. Каганець в руці могитича освітлював лише його обличчя — широке, стривожене, з кумедно відстовбурченими вухами. А ще світло відбивалось від переляканих очей наложниць, що виглядали з-під ведмежих шкур. — Там княжий гридень Цапик. — Служка вказав на сінник. — Який ще Цапик, їжачі боги? — Каже, що має до тебе невідкладну справу. — Аж таку невідкладну, що не міг до ранку почекати? — Волхові ноги нарешті втрапили у ногавиці, а відтак й у викладені білячим хутром постоли. — Де він? — Стоїть знадвору, перед ґанком. — Знадвору він стоїть, Пек йому в… — промурмотів жрець, відсторонив могитича, пройшов сінником і ступив на заледенілий ґанок. Холод зимової ночі змією заповз йому під кожух. На майданчику поміж ґанком та частоколом, що обмежував капище, стояв молодий озброєний воїн. Вишивка на комірі свідчила, що він з куничів-ратаїв. — За якою до мене потребою? — грізно насупився Волх. — Я Цапик, син Вільга, княжичів джура. — Й що з того? — Прислали тривогу з гір. — Чому до мене прийшов, не до воєвод? — Спірку з Доброславою забрали на Громовий хребет. — Як про теє відаєш? — зачувши назву проклятого місця, Пекич одразу зігрівся: аж плечі спітніли. — З гір прийшов чужинець-відун. Він тепер мій родич, чоловік Спірослави. — Високо породичався, смерде, — криво всміхнувся Пекич. Він знав, про котрого з відунів каже син Вільга. За чутками зайда-грек, якому горяни подарували старе городище, був вправним костоправом. Проте до істинного відуна йому було, як Цапикові до князя. — Й де ж той твій родич? — Він з вістовими на засіці. — На котрій? — В Темній діброві. — Так я ще раз питаю: чому ти до мене прибіг, Цапиче? — Томирада князь у поруб кинув. Горан лежить при смерті. Я один чаклунів не здолаю. — Це без сумніву… — Волх почав розуміти нічну появу Вільгового сина. — А мені що за діло до тих випханок? — Томирад казав, що ти був проти ордалій. — Тобі казав? — Так. — Й хто ще про се чув? — Розмова була між двома. Пекич зміряв Цапика уважним поглядом, махнув йому рукою: — Заходь сюди. Відтак увійшов до сінника й крикнув наложницям: — Всі до горішнього терему! Хутчіш! За хвилину жінки пробігли повз нього до виходу, а Волх з молодим куничем зайшли до світлиці. Там уже запалили олійні світильники, темрява відступила до запіччя й найдальших кутів. Жрець сів на ведмежий ліжник, джурі вказав на підстінну лаву, запитав: — Не страшно йти на Громовий? — Ні. — А як нашлють на тебе прокляття? — Батько мені казав, що воїнові личить чари і ворожбу долати зброєю. — Мудро казав, — кивнув жрець. — Любиш сестру? — Люблю. — Син Вільга здивовано подивився на двічі народженого: мовляв, як можна не любити такої сестри, як Спірка. — Й кого б іще взяв до такої виправи? — Всі Томирадові джури готові йти: Веслич, Тревен, Огнавець, Краслав. — Хтось із вас ходив до тих місць? — До Шепких воріт усі ходили, а далі — ні. — Від Шепких до Громового далеченько, — зауважив Волх. Цапик нічого на це не відповів. Він не торопав, куди хилить Пеків служитель. — Не лише вас з Томирадом образили ті чаклуни, — пояснив Волх. — Князь посилає проти них загін. Вибраних воїв, найкращих. А щоби воям не поробили злого, сам із ним піду… — Ми теж підемо! — схопився Цапик. — Не перебивай старших, гридниче! — гримнув на нього Жрець. — Ворог нині у нас небуденний, а про лігво його нічого не знаємо. Ані підходів до Громового, ані засік тамтешніх, ані озброєнь. У тому бачу основу нашої слабкості. Князь знайшов провідника, але віри йому нема. Цапик хотів запитати: «Чому?», але вирішив промовчати. Не дай Хорсе, Пекич знову озлиться. Боги відають тих жерців, що вони можуть від злості. Абись не зурочив. — Хочеш запитати, чому не довіряю княжому провідникові? — посміхнувся Волх. Цапик кивнув, а подумки зойкнув: «Може, він й мислі бачить!» — По-перше, — почав жрець, — він з гравелів. — З гравелів? — не стримався джура. — Бачиш, і ти здивувався. А по-друге, навіть серед гравелів його числять за випханця, віжлуна та затятого безбожника. Непевний се муж. Волх уважно подивився на приголомшеного сина Вільга, витримав належну паузу й запитав: — Як мислиш, кого саме з наших, із куничів, можна взяти за провідника? Джура довго думав, потім сказав: — Не знаю нікого, хто би ходив аж до Громового. Може, хто з турицьких городищ туди заглядав? — Отож-бо й воно, — щиро зітхнув жрець. — Самі незнайки навколо. У поважній справі нема й на кого опертися. — Хіба ж самі не знайдемо дороги? — спалахнув Цапик і відразу зрозумів, що дурню бовкнув. Пекич похитав головою. — А коли… вирушає загін? — після хвилинного мовчання насмілився запитати джура. — Ти знатимеш, — запевнив Пекич. Помовчав і додав: — Боги нам поможуть… А за тим гравелем треба тримати око. Ти з побратимами таке подужаєш? — Будемо пильнувати його яко ворога, — запевнив Цапик, — А можна ще про одне запитати? — Дивлячись про що. — Що зробили князеві оті чаклуни? — Князь, Цапиче, не за себе лише думає, а за все наше плем’я, — повчально мовив жрець. — На те він і князь. Чаклуни вже насилали на нас злі чари й знову пробують наслати. Такого їм попустити не можна. — Так це через них випробовували дівчат? — Вільгів син глянув двічі народженому просто в очі. Від раптової здогадки Цапикове обличчя немов загострилось. — Через них, клятих, — не відводячи погляду, запевнив воїна Пекич. Він знав, що в основу праведного діла іноді можна покласти маленьку брехню. Або й кілька маленьких брехень. Боги за таке не карають.  

4.8

 

Чоломир узяв смолоскип у вартового, струсив з нього чадний нагар. Дав знак, і вартовий відімкнув вхід до порубу. Одна сходинка, друга, третя… Ще двері — з міцного дубу, укріплені трьома смугами чорного заліза. Князь не без зусилля відтягнув довгий засув, ногою штовхнув дошку. Холодний сморід виповз з підземної темряви йому назустріч. — Виходь, — сказав він, посвітивши на Томирада. Той сидів у кутку, підібгавши під себе ноги, дивився на батька злими очима. — Виходь, кажу, — повторив Чоломир. — Йдемо визволяти твою Доброславу.  



4.9

 

Відлигу приніс південно-східний вітер. Арата відчула його перший подув, полюючи у Горохолиному лісі. Тихо-тихо колихнулось букове віття, грудка снігу впала на стежку перед войовницею. Вона зупинилась, носом втягнула змінене повітря, потім ще раз. Знайшла у ньому ледь присутній дух далеких країв, де лежить під сонцем прогріте каміння, де сухі жовті колючки не відають зим. А ще у зміненому повітрі з’явилось щось лихоманне, неспокійне. Щось таке, що передує пробудженню. Войовниця подивилась на небо. Хмари там прорідились, утворивши ґратчасте поле — де-не-де навишні боги розсунули сірі пасма, явивши захололій частині Серединного світу небесну блакить. Її була тільки крихта, вузька смужка, але в тій крихті крилась і широка обіцянка, золота вивірка вселенського сподівання. Арата забігла на найближчий пагорб, з якого відкрився весь східний обрій, піднесла руки долонями до Сходу й заспівала древній гімн Сурі-Сонцю:  



Сурі сарвашатра сарвадекара
Сонце всевідаюче, вчителю речей заблукалих
Трікаламкара арохга Авегі-лалаша,
Звідай нам всі три доби, крізь які шлях протягнено…

 

Карбовані слова гімну невидимими стрілами злітали до неба, до світлої лазурі, що відвіку дарує надію. Тими словами вітали сонце найперші сповідники Карни. Вітали за давньої благословенної доби, коли відлютувала тисячолітня зима й крізь залишки брудної поволоки над світом знову засяяв життєдайний диск. Двадцять років тому, близь пустельного краю, нарозвидні, мати розбудила маленьку Хамдуну, вимила її тіло, розчесала волосся, одягнула у біле, підперезала потрійним червоним поясом, й вони удвох вийшли вітати схід сонця. Тоді майбутня жриця-войовниця, напружено повторюючи за матір’ю, уперше проспівала цей гімн, уперше прославила Суру. Зробити таке у самому серці Халіфату наважувався далеко не кожний сповідник давньої віри. Якби їх почули всюдисущі шпигуни імамів, Хамдуні та її матері довелось би до дна випити чашу громадського гніву. Тепер, ставши Аратою — дорослою, посвяченою й сильною, — вона співала переможну пісню Сури посеред сніжного лісу, на порозі нових випробувань і весни. Арата не мала сумніву, що безпомильно розкодувала знак зміненого повітря: передбачений час виповнення вже не наближався крадькома, на м’яких лапах, подібно пустельному левові або росомасі. Час виповнення підстрибнув упритул і розкрив свою ненажерливу пащу. 5




[року вісімсот шістдесят другого за ромейським численням, у двісті одинадцяте літо від смерті останнього шахіншаха-вогнепоклонника Ездігерда Третього, у сто шістдесят шосте літо від заборони ірландським жінкам брати участь у війнах, у сімдесят п’яте літо від перемоги хазарів над племенами Кримської Готії, у двадцять третє літо від Великого Осіннього урагану, що пронісся Європою]  

5.1

 

Владика Корвон тепер кожного дня навідував Браму. За останні дні це місце зазнало дивовижних змін. Ще на Стрітення вузький прохід поміж двома стрімкими скелями нічим не відрізнявся від численних лазів, які вели на південний бік Громового хребта. Хіба що туманні пасма у ньому час від часу мережились перламутровими серпанками. А тепер туман у Брамі став непроглядно-густим, волокнуватим й відверто сріблився присутністю Сили. Навіть Корвонові коштувало великих зусиль наблизитись до стіни туману. Вже за сім-вісім кроків від неї серце владики починало прискорено битись, а горло перехоплювало, наче тим сталевим кільцем, котрим приборкують зарозумілих рабів. На цій відстані проліг грізний кордон. Перед ним владика Корвон наказав покласти три пласкі брили, на яких кров’ю незайманок накреслили Пентаграму, громові руни та подвійний прохідний знак. Поряд з брилами запалили сім великих світильників, що в них підтримували вдень і вночі лапатий вогонь, а на високих палях розіп'яли сім яструбів, котрим розділили голови таким робом, щоби одна половина дивилась на схід, а інша — на захід. Ніч трапилась вітряна, тріпотіли крила розіп’ятих птахів, вогонь борсався в корцях світильників, проте туманна стіна не рухалась й не рвалась. Здавалось, вітри Серединного світу не досягали її важких пасом. Владика стояв перед Брамою, підвівши руки, й не так молився, як всотував усім єством чисті потоки енергій, які щедро текли великими і малими колами. Прислужники, що слідкували за світильниками, з острахом наближались до владики, намагаючись швиденько долити до корців олії і знову сховатись у печерах. На обличчі Корвона спалахи світла малювали й за мить стирали начерки, страшніші й могутніші за руни і пентаграми. Знавіснілий гірський вітер напинав його червону мантію, довге волосся розліталось плечима, губи бурмотіли закляття. Він закликав до брами душі древніх володарів Громового — верховних жерців доби Буревіста і Децебала.  



Він повторював їхні імена: — Владика Соголло, владика Кевте, владика Мацок, владика Греміш, владика Дакін, владика Себтик. Імена. Скупі залишки печерних написів зберегли лише їх. Корвон не знав, з яких саме родів і племен вийшли владики минулого, не знав, як вони виглядали, які знаки носили на мантіях, сустугах і патерицях. Вони не залишили йому ані книг з формулами Сили, ані усного передання. Якщо щось таке й існувало за давніх часів, кляті римляни потурбувались про його повне й безповоротне знищення. Молитовні печери зберегли сліди страхітливої пожежі, а кістяки тих, хто міг би передати нащадкам древні слова Сили, й досі знаходили у скельних схованках. Зі стрілами межи ребер й розваленими черепами. Малюнки і написи на скелях римляни ретельно зчистили, ідолів спалили, розбили на дрібні шматки або спотворили до невпізнання. Ті кілька рунічних начерків, які знайшлись під шаром кіптяви, принесли лише дрібні крихти знання. Корвонові довелось самому шукати ті примовки, на які відзивались гірські струмки та озерні води, ті знаки, якими угамовувались лісові щезники і пекуни[74], ті закляття, до яких прислухались свавільні демони Нижнього світу. Тільки після двох десятиліть напружених пошуків до Корвона почали приходити помічні видіння, які він вважав посланнями древніх владик. Жерці чомусь не з’являлись у людських подобах, зате до нього промовляли примарні соколи і ведмеді, змії і вовки. Вони приносили йому спочатку клапті, а потім й оберемки давньої мудрості. Виявилось, що він десятки років лише ходив колами й топтав вузькі стежини там, де жерці минулого впевнено крокували широкими шляхами. Давня мудрість відкрила йому таємниці скель, річок і полонин. Тихі джерела обернулись водяними жилами, що сягали коренів гір, грязеві вулканчики — природними майстернями ліків та трунків, а одне лише озеро Несамовите[75] виявилось невичерпною скарбницею інструментів для оволодіння вітрами, грозами та дощами. Велетенський Писаний камінь[76] відкрив свою здатність накопичувати Силу, а гадюки і полози перетворились на цікавих співрозмовників. Але найголовніші таємниці древніх ховались в їхніх знаннях про кров. Той обсяг Сили, який сім гірських джерел давали магу за місяць, можна було майже миттєво видобути зі свіжої крові, взятої з пробитих чересел п’ятнадцятирічного хлопця. Кров несла в собі і пам’ять про минулі часи, і могутню здатність впливати на навколишній світ. Енергія крові немов розривала тонкі рівні буття, наповнювала творчою лихоманкою закляття, що робились на зміни і трансформації. Кров була і потужним рушієм форм, і посередником між речовинами Серединного світу та сліпими боженятами первинного хаосу. Звільнена з тілесних протоків, кров населяла простір божевіллям, наснажувала на пошуки і вивільняла найсміливіші бажання. Нею можна було навіть наповнювати і рухати мертве. Тільки проживши п’ять десятків річних циклів, Корвон зміг оцінити, якими далекосяжними засобами оперували владики часів Дакійського царства. Вони вміли змінювати погоду від північної Пущі до південного моря, чути секретні слова царів, які промовлялись у далеких столицях, насилати смертельні хвороби на армії і народи, наділяти тимчасовим життям неживе, приборкувати та ставити собі на службу страхітливих підземних демонів-мороків. Недарма, зрозумів Корвон, римляни з такою лютою непримиренністю знищували не лише самих карпатських посвячених, але й будь-які свідчення їхньої науки. Століттями Імперія потерпала від магічних змов, сплетених на схилах Громового хребта. Не злічити було тих намісників, трибунів, преторів та легатів, що відправились до предків з допомогою тутешніх волхвів, а за кожним повстанням у придунайських та фракійських провінціях Риму стояли навчені чаклунства посланці і посланниці Громового. Потрапивши до царських гаремів, доньки жерців непомітно оволодівали розумом монархів, підкоряли їхню волю красою і волхвуваннями, відвертали від миру й спрямовували на безумні війни з Імперією. Отрути та раптові недуги губили талановитих полководців Вічного міста й тим зводили нанівець цілі військові кампанії. Безслідно зникали римські розвідники, митники й цілі каравани. Багаторічні неврожаї зменшували податки з провінцій і призводили до голодних бунтів. Імператори завжди здогадувались, що десь у Карпатах причаїлось зміїне кубло коромольників, але тільки далекоглядний Діоклетіан усвідомив, що треба боротись не з наслідками, а з причиною. Одного походу проти жерців та підвладних їм племен карпів виявилось достатньо, щоби випалити кубло й на довгі століття припинити магічну роботу на Громовому. Але зерна магії не пропадають безслідно. Рано чи пізно з’являється той, хто здатний пробудити їх до життя, терпляче викохати перші паростки знання та зібрати новий врожай. Цього Відновлювача помічають не лише люди та істоти Серединного світу, але й могутні Сили у потойбіччі. Так і його, владику Корвона, спадкоємця приспаної традиції, помітив предвічний могутній дух, який лише раз на тисячоліття завдає собі клопоту відвідати смертну юдоль. Дух обіцяв незмірно збільшити могутність Корвона. Й що найголовніше: подолати прокляття бездітності, яке заважало владиці заснувати, за прикладом древніх, жрецьку династію. Дух звелів жерцеві стати воротарем при його появі у Серединному світі та приготувати достойне тілесне вмістилище для нього. Якщо з першим завданням Відновлювач давав собі раду, то з другим поки що не виходило. Дух забажав увійти до тіла молодої дівчини зі срібним волоссям. Й тим ввів Корвона у велику спокусу. Бо владиці раптом спало на думку, що саме це тіло, прийнявши в себе могутнього духа, народить йому сина для продовження списку нових карпатських верховних жерців. Ця здогадка, немов блискавка, пройшла крізь Корвонів розум, вразила його своєю неозорою величчю й від того часу ні на мить не відпускала його уяви. «А інакше, — міркував Відновлювач, — навіщо Богомолові вселятись саме в ЖІНОЧЕ тіло?»  

Щоденні відвідини Брами зміцнили Корвона, збільшили його чоловічу силу. Тіло Відновлювача прагнуло злягання з жінками, проте владика наклав на себе печатку стримання. Він і раніше не мав гарему, позаяк древні відкрили йому подвійну природу Пристрасті. Якщо на нижчих рівнях відовства вона сприяла зростанню Сили, то великим майстрам-магам лише заважала. Жінки відбирали енергію, необхідну для щоденного очищення каналів Сили й підтримання захисного периметра капища. Навіть тепер, коли плотське бажання зросло, владика заборонив собі витрачати енергію на жінок. Він припинив навідувати п’ятикутну вежу, де його помічники залучали верховинок до служіння богині, й ще ні разу не подивився на тих двох хорваток, що їх привели розвідники. Сьогодні владика запланував вирішити їхню долю. Після молінь перед Брамою він спустився до нижніх печер, де тримали ведмедів і полонених. Хорваток роздягнули і прив’язали до стовпів поряд із ведмежими клітками; голодні звірі намагались дістатись до них, ревіли і простягали до жінок лапи. Ті заплющили очі й намагались не рухатись. Лише часте дихання видавало жах полонянок, що притискав їхні брудні тіла до стовпів міцніше за мотуззя. «У тієї, що з вужчими стегнами, волосся дуже світле, — зауважив Корвон. — Але ж не срібне». Богомолова вимога все більше дратувала Відновлювача. Його шпигуни обшукали городища і хутори за сотні римських миль навколо й ніде не знайшли срібловолосої дівчини. Не звертаючи уваги на ведмежу лють, чаклун підійшов до стовпів, уважно оглянув полонянок. Світловолоса була на перших тижнях вагітності й, радше за все, про це не знала. Їхні м’язи він знайшов більш розвинутими, аніж зазвичай у жінок. Ці хорватки, зрозумів владика, належали до покоління дів-войовниць — жалюгідних наслідувачок істинних амазонок Сходу. Знекровлене плем’я втікачів намагалось зміцнити себе за рахунок жіноцтва. — Ви ізгойки, — не так запитав, як ствердив Корвон. — Я чув, що якісь безбожні дівки відмовились пройти ордалії і повтікали у гори. Ви з них? Відповіддю було мовчання. Відновлювач подумки посміхнувся. Він володів десятками, якщо не сотнями різноманітних способів змусити цих хорваток розповісти все, що вони знали і про що здогадувались. Проте не бачив жодної потреби в тих їхніх знаннях. Все одно Серединний світ невдовзі мав рішуче змінитись. А ще в нього не було зайвого часу. Навіть на те, щоби розважитись повільним і болісним вмиранням цих зарозумілих створінь, підперти свою волю видовищем їхніх страждань. Він уже вирішив, що з ними зробить. Могутній дух, якого очікував Відновлювач, страждав і слабнув від давньої рани. Коли Богомол промкнеться крізь Браму та увійде в смертне тіло, йому знадобиться не лише відпочинок, але й щось для негайного підтримання занепалих сил. Й тут, знав владика, ніщо не зрівняється зі свіжою, паруючою кров’ю молодих жінок. І вагітність однієї із них лише на користь.  



5.2

 

Весна розпочала перефарбовувати Карпати з білого на зелене. Теплі вітерці все частіше навідували низові логовини. З гір, проламуючи крижані саркофаги водограїв, обвалюючи з низького віття снігові згущення, збігали шумні повноводі струмки. Сльозились крижані сталактити, прокинулись водоспади, і вкрились водою зимові перелази через річки. Наст під деревами поки що лежав твердо, але ребра гір з південного боку вже звільнились від наростів льоду. Де-не-де снігові пласти сповзали зі схилів, забираючи із собою дрібне каміння й хитку рослинність. Саме цим плинним простором рухалось на південь невелике хорватське військо. Вів його досвідчений воєвода Стоймисл, а правицею в нього був княжич Томирад. Про шуйцю Стоймисл намагався не думати, бо не знало Біле плем’я такого прикладу, щоби третім начальним війська був Волх. Чоломир суворо наказав воєводі не забувати на військових нарадах жерця, адже ворог був незвичайний. Між воями-куничами йшло шість могитичів з Волхового капища, до яких долучився ще й чорнобородий маг-чужинець. Тому на кожному привалі Стоймисл посилав за жерцем і не сперечався, коли той радив ставити навколо табору дідухів, змащених лисячим жиром, або обкурював місце наради смердючим димом. Ще одним своїм клопотом воєвода вважав провідника. Довготелесий гравель на ім’я Михан притягував погляди куничів незвичним видом, гостроверхим шкіряним ковпаком і одягом. З голови до п’ят він кутався у волохату ведмежу шубу, під якою носив аж дві заткнені за черес сокири. Очі під густими бровами мав темно-сині, виразні й дикуваті. Вої шепотілись поміж собою, що Михан є знаним на всі Карпати віжлуном та богоборцем. Деякі з них, проходячи повз провідника, шепотіли охоронні примовки та тягнулись до оберегів. На привалах біля його ватри незмінно сідали Томирадові джури Цапик, Веслич і Тревен. Стоймисл знав, що їм доручено пильнувати гравеля, й тишком приглядався до спроб молодих воїв розговорити мовчазного провідника. На всі їхні запитання той відповідав уривано, проте охоче ділився своїми міркуваннями з воєводою. Коли Стоймисл запитав його, чи не завадять пробуджені гірські потоки зійти на Громовий хребет, Михан запевнив, що він проведе військо такою стежкою, на котрій майже немає промивин та водориїв. До цього гравель додав, що знана неприступність Громового є більш легендою, аніж правдою, й що саме лігво чаклунів приступне принаймні з трьох напрямків. Михан на снігу накреслив щось на штиб карти, пояснивши, куди він збирається вести військо і які перешкоди можуть виникати на цій дорозі. Карту, серед інших, уважно роздивився Волх, але вголос двічі народжений не сказав нічого. Військо рухалось без пригод. Верховинці стежили за ним з Чорногір’я, але ближче, ніж на п’ять перестрілів, не підступали. Михан сказав, що вони раді здихатись чаклунів, але допомоги очікувати від них не варто. Чорнобородий маг, що знався з дідичем Бойвом, підтвердив гравелеві слова. — Бойв зберігатиме невтручання, — запевнив чужинець, вчергове насмішивши куничів дивним промовлянням слов’янських слів.  

Волх йшов до ворожого лігва з важким серцем. В ніч перед походом, після усіх ритуалів відречення од Пека та усіх підношень отчим богам, жрець усамітнився на капищі й застосував волхвинний гриб. Навдивовижу легко він проминув Бузиновий поріг й раптом опинився посеред невловимого Пекового капища. Все було, як і вісім років тому. Тихе сонце освітлювало кістяне коло, пласкі комахи повзали паростю, що оплела древнього боввана. Але тепер перед чорною землянкою-божницею стояв оточений сяйвом Довган. — Все по твоєму слову зроблено, отче, — вклонився Волх білобородому. — Відрікся від Блудня? — Відрікся, отче. — Ну й дурень ти, Лобасику, — раптом почув він знайомий сміх. Волх підняв очі. Замість благовидного Довгана перед ним стояв череватий карлик з пурпуровою, наче в затятого бражника, пикою. Потрійне підборіддя тряслось від реготу, заплилі очі весело дивились на Волха. — Пек! — Але ж і легко тебе здурити, жерче. — Чому ти покинув нас? Злякався Богомола? — спробував перехопити ініціативу жрець. — А що мені зробить той калічний божок? — знизав круглими плечима карлик. — Час від часу він тікає з-під материної влади, бешкетує-гуляє у Серединному світі, а потім ізнов вертається до свого пекла. Мені не страшно й не цікаво. — Ти ж обіцяв нас захищати. — Так, обіцяв. См років. — Тобі не сподобались жертви? — Жертви, кажучи чесно, були такі собі, — скорчив мармизу карлик. — Як для годиться. Але я слово своє тримав. Сім років у твоїх все було добре. Ви розплодилися й розжиріли. — А навіщо ж ти тепер знущаєшся наді мною? — Я ж Блудень, забув? — Отже, правильно я від тебе відрікся. — Не допоможе. — Хто знає. — Я знаю, — реготнув Пек. — Богомолу для приглумлення його вічного болю потрібно свіжої крові. Ріки й озера крові. Усе твоє плем’я, Лобасе, піде йому на ліки. Всі-всі — від малого до старого. Й утекти вам не вийде… Першими він висмокче отих двох ваших випханок. От така, жерче, паскудна історія. — Ми будемо битись. — З сином Триликої? — Карлик зробив великі очі. — Так! — Хай щастить, — посміхнувся Пек й зник. За мить чорну землянку охопило полум’я. Волх ледве встигнув відскочити від раптового спалаху. Відтак звідусіль на нього насунувся сірий туман. В ньому ворушились бридкі форми й чулося дивне клацання. Нажаханий і розгублений, колишній Пекич намацав Бузиновий поріг і безтямно вивалився у Серединний світ. Такого повернення з астралу жрець не переживав ніколи. Його усю ніч вивертало, трусило і корчило. Він опоганив блювотою требовище, дістав кровотечу з рота й ледь не вмер перед байдужими поставами отчих богів. Ріки й озера крові! Кінець усім сподіванням. Тепер йому залишилось вийти на прю з Корвоном, зазнати поразки і з ганьбою, під регіт демонів, піти до Нижнього світу. Разом з куничами і туричами, які дарма покладались на його мудрість та вміння. За спиною зажуреного жерця крокував Макарій. До Стоймислового війська візантієць потрапив не за власною волею. У Темній діброві він пережив спочатку довгий допит, а пізніше й напружену бесіду з Томирадом. Княжич урешті-решт повірив Цапиковому родичеві й змусив Макарія присягти у тому, що він в жодний спосіб не чіпав Доброславової цноти і що допоможе визволити хорваток з полону. Йому навіть не дали відвідати Риску, а борзо приєднали до жрецького загону у хорватському війську. Тут він із здивуванням помітив сугубу прихильність до себе Цапика та його приятелів Веслича та Тревена. Цапик весь час повторював, що «ромейський відун» є його тестем й, судячи з усього, цим неабияк пишався. Також у війську знайшовся один з родичів рудої. Але він, на відміну від Спіркіного брата, до Макарія не підходив і дивився на нього вовком. Як зрозумів візантієць, Рискова родина прокляла руду після її втечі й жодних родинних зв’язків, що окреслились через цю випханку, тепер не визнавала. З Волхом його стосунки також не склались. Начальний жрець Білого племені не відмовляв Макарію ані в місці біля жрецької ватри, ані у шматку солонини. Проте на жодні питання візантійця не відповідав і дивився на нього як на пусте місце. Той зрозумів, що з боку жерців йому відмовлено у професійному визнанні і терплять вони його лише за волею Томирада. Княжич на другий день походу підійшов до Макарія й довго його розпитував про справи в Імперії та про християнську віру. В кінці тієї розмови візантієць наважився на прохання: — Коли переможемо чаклунів, дозволь мені, сине архонта, допитати їх про дивовижний гриб, що продовжує літа смертних. — Хочеш довго жити? — посміхнувся Томирад. — Свого часу я присягнув одному вельможі знайти для нього цей гриб. Я не звик ламати присяг. — Що за вельможа? — Ромейський воєвода на ім’я Леонтій. Він мені життя врятував. — За таке варто послужити, — кивнув княжич. — Дозволяю. Він подумав і додав: — Якщо, звісно, залишиться хтось, кого можна буде допитати. Про себе Макарій називав похід до Громового хребта анабазисом[77]. Він, зрозуміло, не смів порівнювати героїв Ксенофонта з тутешніми варварами, але раптом подумав про те, що незле було б залишити розповідь про таку виправу для нащадків. В Імперії, вирішив візантієць, знайдеться немало вчених писців та синкеллів, яким захочеться переписати розповідь про варварську війну з чаклунами, про звільнення з полону красунь та про знайдення легендарного грибу Калокирика. Крокуючи серед могитичів, він подумки почав складати план майбутньої повісті. Присвятити її він планував Леонтію, а почати з того, що він, Макарій, отримав уві сні Боже веління нести вчення Христове у далеку варварську юдоль, що ниділа у безпросвітному поганстві. В повісті колишній диякон мав виступити сміливим місіонером, борцем з бісосповідниками та великодушним рятівником небачено вродливої варварської принцеси, що за його напученням перейшла у християнство. Він так захопився складанням карколомного сюжету, що не помітив зрослого напруження на обличчях жерців та воїв. Раптом військо зупинилось. — Що сталось? — спитав візантієць у найближчого з могитичів. — Шепкі ворота, — повідомив той і посохом вказав на кам’яні брили-моноліти, що наче зуби велетенського звіра стирчали обабіч стежини. За ними, пасмо за пасмом, підносились вкриті хмарами Карпатські хребти.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка