Володимир Єшкілєвшлях богомола0123456імператор повені



Сторінка13/19
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19
8

 

У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської. — Як Вам подобається desert[123]? — спитав він Гелену. — Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м'ясом, якщо немає petit-beurre[124]. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes[125] смакова композиція йому вдалася. — Де це ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря? — запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих. — У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з вами доленосної зустрічі, — відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер[126] на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. — Покійний Юзеф таки любив попоїсти. — Такий був товстун, — устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, — що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали. Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана. Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати: — Мій любий Базилю, ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою? — Азією також… Але не треба думати, заради Бога, що ви маєте справу з якимось новітнім Macellin'ом[127]. Серед вовків жити… — Як я вас розумію, Базилю, — сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. — Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості… Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда? — На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, — скрушно похитав красивою головою отаман. — Війна буде тривати до виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:  



Але ти приблуда, і доля твоя така:
мандрувати вниз, поки тече ріка…

 

— Через триста років? — зробила круглі очі Гелена. — Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала! — Між нами кажучи, моя чарівна володарко, було пророцтво, що у цій війні мені випаде двобій з могутнім демоном. Так сказала старезна відьма, що мешкає в печері під Києвом, і я передбачаю, що той демон ховається у тілі котрогось з ворожих полководців… Ви-от, Гелено, казали, що взимку перезнайомились чи не з усім тутешнім панством. Чи не чули ви, часом, що хтось з офіцерів відвідує лісові капища дияволосповідників чи збирає у своєму маєтку некромантів та ворожбитів? Панна Гонська заперечливо похитала головою. — А чи не бачили ви часом якихось дивних плям, бородавок, лишаїв, наростів або ж кондиломій на обличчях і руках цих панів? Може статись, диявол залишив тавро потворності на образі свого прислужника. Гелена замислилась, перебираючи у пам’яті завсідників повітових асамблей і святочних шляхетських зборів. — Серед офіцерів жодної потвори не пригадую… От, хіба що хорунжий Смілга має страшний рубець через усе підборіддя і вийняте око… — Ні, то має бути вроджене тавро. — А ще є пан Журавинський, у якого на носі великий наріст. Кажуть, що його мати не хотіла народжувати від старого чоловіка і вживала відьомські ліки для викидня. А інші кажуть, що вона вагітною дивилася на носорога, якого привозив з Порти[128] посол Коссаківський і показував у львівському звіринці. Але той Журавинський не воєначальник зовсім і не офіцер, його навіть не викликають на мілітарні збори. Він несповна розуму, ходить з білим щуром на плечі, пророкує занепад Церкви і п’є цілоденно полинову настоянку. Приблуда засміявся. — Тоді серед тутешніх шляхтичів такого немає, — впевнено підсумувала білявка. — А серед їхніх жінок? Гелена зібралася відповісти, але тут крики і шум знадвору відтягли її увагу. Отаман вихопив шаблю і виглянув у вікно. — Що вони там роблять, халамидники, — промурмотів він, марно намагаючись пробити поглядом більмо бичого міхура. Гонська зіщулилась. Жіноче передчуття повідомило їй про якусь невиразну, але близьку небезпеку. Вона вирішила, що почався напад татар, і майже відчула шкірою пазуристі руки ординців. Двері розчинилися, і в хату ввалився Кінський Каштан, якого тримали за руки Лушпак і Мандавошка. Костоголовий спритно ухилявся від канчуків, котрими осавули намагалися перехопити його шию. Побачивши отамана, комедіант вкляк і заверещав: — Врятуйте мою доньку, найясніший гетьмане, Господом Богом заклинаю! Приблуда приставив шаблю до горла костоголового і спитав осавулів: — Хто цей чоловік? — Я вільний краківський міщанин… — заторохтів актор. — Не тебе питаю! — Отаман підчепив зброєю підборіддя Каштана, і той захлинувся, дико обертаючи очима. Сивою щетиною потекла кров. — Ми, батьку отамане, піймали їх у лісі, — пояснив Лушпак. — Цього дурного цапа і його дівку. З ними був ще один. З мушкетом. Хлопці за ним побігли, але він наче щез кудись. Може, вони — шпигуни Яреми[129]? — Навряд чи, — вирішив Приблуда й опустив шаблю. Костоголовий закашлявся. Він сповз на підлогу і прошепотів: — Врятуйте дитину… — Що за дівка? — спитав отаман. Осавули перезирнулися. — Що за дівка, питаю? — Та таке собі курвисько, — невпевнено проказав Лушпак, напускаючи на себе пришелепуватого вигляду. — Злісна дуже. Покусала хлопців, коли сюди йшли… — Ну? — Ну от і кажу ж, що злісна вона. А хлопці теж розізлилися і вирішили те курвисько провчити. І повели до хати. А цей як почав кричати і битися. Ми ж йому нічого не робили… — Так, — отаман вдарив чоботом комедіанта. — Вставай, покажися! Кінський Каштан повільно звівся на ноги. Його струшував дрож. — Якої віри будеш? — Православної, — прошепотів костоголовий. — Брешеш. Покажи хреста. Старий актор витягнув з-під лахміття срібного хрестика. — Кажи Символ Віри. — Вірую во єдиного Бога Отця, Вседержителя, творителя неба і землі і всього видимого і невидимого, — забубнявив Кінський Каштан. — І во єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного… — Дух Святий від кого? — перебив Приблуда. — …І в Духа Святого, Господа Животворящего, що від Отця ізходить через Сина… — Добре, — погодився з версією костоголового отаман. — Символ знаєш правильно. Але виглядаєш неправославно. — Збідувався у мандрах, ясновельможний… Мою дочку… — Що? — Її потягли ґвалтувати, пане гетьмане. Ваші хлопці. Їх там півсотні. Вона ж не витримає… — Ви чули? — обернувся до Гонської Приблуда. — Вона не витримає півсотні моїх хлопців!.. А скількох витримає? — Він знову підняв шаблю. Каштан впав на коліна і заголосив: — Змилуйся, найясніший пане!.. — Я питаю: скількох? Каштан почав рвати на собі волосся. — Скількох? Каштан заплакав і вдарив чолом об підлогу. Отаман недовірливо похитав головою і наказав осавулам: — Приведіть сюди його доньку! Мандавошка відвів очі й прогундосив: — Хлопці збунтуються, батьку… Осавула несподівано підтримала Гелена, котру не відпускало гостре передчуття небезпеки, якось пов’язане з появою костоголового: — Залишіться, Базилю, прошу вас, нехай ці paganis[130] вирішать свої справи поміж собою… Приблуда широко посміхнувся: — Збунтуються, кажеш? — Він зиркнув на Мандавошку, і той помітно зблід. — Піду ж я, подивлюся на тую дівку, від якої так розсобачилися мої козарлюги… — Я піду з вами, — несподівано навіть для себе сказала білявка. Отаман натягнув на голену голову високу кучму, відіпхнув з дороги зашморганого комедіанта і вийшов з хати. Осавули посунули за ним, і, підгортаючи пелену атласного плаття, за ними рушила панна Гелена.  

Козаки отаборилися біля хати пасічника Пронька. Самого господаря вони тимчасово виселили, нагородивши штофом оковитої. Ті з парубків, що вже побували у хаті, захоплено розповідали товаришам про вроду та незвичайні вміння впійманої у лісі курвочки. Від призьби чулося: — А вона як закине ноги!.. А я як застромлю!.. Побачивши отамана, козаки принишкли, гомін вщух. Ті допитливі зміївчани, котрі ховалися в пасіці, чкурнули геть. Приблуда вже поставив чобота на поріг блудодійної оселі, коли черкес Астрахан заступив йому шлях. Астрахана боялися. Пласконосий горбун, з тілом, ніби зліпленим з окрайчиків величезної хлібини, він міг пальцем прохромити грудну клітку, кинути у ворожі лави тривершкової товщини колоду. Маленькі очі з непорушними зіницями втупились в отамана. Приблуда завів руку із шаблею назад і розслабив кисть. — Недобре робиш, отамане, — сказав черкес. Козачий гурт підтримав його непевним гудінням. Приблуда відступив на крок і зустрів погляд Астрахана. Черкес щось зрозумів і відразу нагнув голову для атаки. Його масивне тіло вже зрушилось у таранному стрибку, коли Приблуда зробив блискавичний порух шаблею. Сталева смуга злетіла від землі і справа наліво, від ключиці, різонула черкеса. Той мимовільно відсахнувся і втратив рівновагу. Наступним, уже класичним, ударом отаман зніс бунтівникові голову. Товариство завмерло, дивлячись, як підстрибує на порозі голова Астрахана. Приблуда обвів поглядом козаків. Ті сумирно знизували плечима, хтось промурмотів: «Отакого…» Мандавошка випередив отамана і ногою вибив перед ним двері. Приблуда увійшов до хати, і весь гурт посунув за ним. Навіть Гелена зазирнула до темної криївки пасічника. Там, на ліжнику, звивалися голі тіла. Нікта захоплено осідлала молодого козака і стрибала на ньому, вигинаючи тіло. Її великі груди також підстрибували з потішним запізненням. Козак раз у раз піднімав голову, аби вкусити наїзницю, але Нікта, сміючись, відсахувалась. На вибиті двері обидвоє не звертали уваги. За спиною отамана почулися заздрісні вигуки. Мандавошка знову зреагував перший. Він оперезав коханців нагаєм, Нікта заверещала і скотилася з ліжника. Молодий козак, прикриваючи одягом прутень, сховався за пічкою. Приблуда вийшов з хати, подивився на мертвого черкеса, потім звернувся до козаків: — Чи ми вже не християни, аби чинити такі неподобства з православними людьми? Голос у нього був гучний і красивий. Товариство промовчало. Мандавошка вивів з хати загорнуту у шмату перелякану Нікту. Слід від нагая на шиї набухав червоним, чоло дівчини прикрашав ліловий синець. До неї підбіг батько-комедіант і почав обціловувати обличчя. Гелена Гонська уважніше глянула на дочку костоголового й зашарілася. Усі недобрі передчуття її справдилися. Не звертаючи уваги на шлейф, що волочився пилюкою, вона рушила до отаманової хати.  



9

 

Коли Анемподест розплющив очі, то побачив у сутінках ледь жевріючу ватру і сільського парубка при вході до прибудови. — Чого треба? — спитав він. Літери Вбивчого Напису все ще чорніли перед його очима. — Мене до вас прислали батько, — нерішуче почав хлопець. — Дідо Северин померли, а батько хочуть, аби ви читали молитви над дідовою труною і панахиду справили. Вони вам дадуть харчів або гроші, як ви самі забажаєте, отче. — Так маєте пароха. — Парох нам ворог… Він кревний Журавичам… — Гріхом є, хлопче, таке казати про висвяченого пресвітера, таїнствами окормляючого. — Неблагодатний він, превелебний отче, постів належно не тримає. Оковиту вживає і слив’янку, і суничну настоянку, і горобинову… І всі у плебанії такі ж пияцюри, до побожної справи негодящі. — Я маю лише дияконський чин, то кажи мені «брате Анемподесте». — То я вас зара’ проведу до самісінького хутора, брате Анапезде, — сказав парубок. — Ми псів повипускали, аби Журавичі не спалили нас уночі. Прочанинові слово «спалити» нагадало про згаслу люльку. Він поліз до гамана, і пальці, окрім тютюну, вхопили щось металеве, круглясте. Він спершу подумав, що знайшов таляр або й шведський дукат, але натомість витягнув точне повторення амулета Марципанової Акробатки. Агатові надкрили жука зблиснули у напівтемряві. Тепер він згадав, де чув про «Потік Хореф». «Ти теж непростий жучара!» — визначив він Голомозого Драбанта. А ще він зрозумів, що вже має чим поторгуватися за своє дзеркало. Зміну його настрою помітив онук загиблого Северина. Він вирішив, що причиною радості паломника стали обіцяні харчі. «Певно, зголоднів, у лісі сидячи», — поспівчував хлопець. Вони рушили до хутора через ліс, найкоротшою стежкою. Проходячи галявиною, учень авви Макарія відчув щось настроєво протилежне навколишньому мирному смерканню. Він озирнувся навкруги. Чи то сутінки зіграли з ним жарт, чи невідомі Сили послали попереджуюче видіння, але він побачив, як крізь кропиву і суцвіття наперстянки промкнулася синя щуряча мордочка й одразу сховалася, бо до неї посунуло яскраво-червоне створіння. Прочанин пришвидшив ходу, майже побіг. Парубок здивовано глянув на сполоханого диякона у смішній лівреї, але теж перейшов на ширший крок. Незабаром з’явилися спалахи світел — хутірські вогні. Анемподест раз у раз озирався на березову колонаду, але, окрім глибокої лісової тіні, не зауважив нічого.  

Хутір Канюків було побудовано передбачливо і надійно. Ззовні його приземкуваті споруди було обкладено дубовими колодами, що утворювали майже фортечну стіну. П’ятикутний терем підносився над господарчими будівлями бойовою вежею. Дахом ходили хутірські з цебрами, змочуючи його водою, накриваючи вологими шкурами. Горіли піднесені на палях сторожові смолоскипи. Гавкали роззлощені собаки. «І тут люди в облозі», — подумалося прочанинові. За кам’яною непохитністю Райдужної Гори він почувався би безпечніше, аніж під мокрою соломою. Але цієї ночі у Матні іншого прихистку для нього не передбачалось. До хутора лишалося зо дві сотні кроків, коли дивовижно швидка комаха пролетіла повз голову Анемподеста і здибила його волосся. Він обернувся. На темному тлі підліска вгадувалась оповита димом постать Голомозого. «Це ж він у мене стріляв!» — доміркував прочанин і побіг заячим зиґзаґом. Його проводир щось закричав, певно просячи припнути псів. Драбант перезарядив мушкетон, припалив свіжу порохову смужку і знов прицілив Анемподеста. Він уже відтягував важеля, коли пес вискочив з кущів глоду, безгучно атакувавши Каштанового приятеля. Той не розгубився й притульним пострілом розніс псові голову. Відкинувши мушкетона, він витяг баталійну сокиру і кинувся за прочанином.  

 

Анемподест вмів бігати швидко: безголовий собака ще перебирав лапами, коли учень авви Макарія перескочив тин і побіг уздовж дубової стіни. Браму йому відчинили вчасно. Перше, що він побачив на хуторі, була дуже товста жінка у довгій сорочці і чорній перемітці[131]. Вона небавом, наче ожилий лаврський дзвін, піднімалася драбиною на поміст, приторочений до дубових колод. Прочанин несамовільно прикипів поглядом до величного сходження товстухи як до обрядового поступу споконвічної земляної Сили. Кожний крок змушував драбину сервільно вигинатися і тріскотіти; при цьому з-під перемітки викочувалися, наче два гарбузи, щоки велетенського бабища. Товстуха тримала арбалет, розміром як катапульта. Драбант тим часом убив ще одного пса і гнався за Анемподестовим проводирем. — Заручника хоче узяти, — пояснив прочанинові зизоокий хуторянин, підглядаючи за гонитвою крізь дірку в брамі. Над головою Анемподеста заскрипів поміст. Товстуха вийшла на бойову позицію. Прочанин відіпхнув зизоокого від дірки і побачив Голомозого зовсім близько. Той уже був без халата, у лускатому панцирі, і біг розміреним кроком, не збиваючи дихання. У ту мить, коли Драбант сокирою, наче гаком, підсік проводиря, загострений патик ляснув його в груди. Якби товстуха-арбалетниця стріляла залізним прутом, Голомозий сконав би на місці. Але ясенева палиця не подужала панцира і тільки збила з ніг. Хлопець-проводир підхопив Драбантову сокиру і в два стрибки досяг брами. Голомозий повільно підвівся, тримаючись за груди, але другий патик пробив йому гомілку. Навколо пораненого воїна застрибали-загавкали осмілілі пси. Хуторяни відчинили браму і вийшли до ворога. На чолі загону йшов озброєний вилами Опанас Канюка, син Северина. Молодші родичі несли рибальську сітку. Опанас відігнав псів і спитав Драбанта: — Пан лицар хочуть нагло померти чи будуть відшкодовувати статутну віру? — Ще хто кому нашкодив… — крізь зуби промовив Драбант. Він обхопив руками патик і повільно витягав його з рани. — Не чую, що то ви там шепочете? Зі звірячим риканням Голомозий вирвав патика. Зброя хуторян пробила лише чобіт і м’язи. Драбант оперся на закривавлену палицю, підвівся, з хижим вищиром оглянув селян і пообіцяв: — Вам відшкодують.  

Коли Голомозого, закрученого у сітку, занесли до двору, сини Опанаса веселими криками прославили влучність арбалетниці: — Бабаматка підстрелили лицаря! — Не зчиняйте ґвалту, варнаки, — зупинила їх Бабаматка, що якраз злазила з помосту, відсапуючись і важко збираючи дихання. — Покійник у хаті! Анемподест вийшов перед очі Опанаса, вклонився йому і ґречно подякував. — Кілько візьмете за панахиду, отче? — спитав новий господар хутора. — Відпрацюю молитовним робом за врятування. — Не годиться, — заперечив Опанас. — Дамо вам, превелебний отче, хліба й до хліба. Прочанин ще раз подякував і спитав: — Хто ця, перепрошую, воїтелька, що так вчасно зупинила мого найнебезпечнішого ворога, котрий, до вашого відома, є неабиякий aggressor[132] і захисник єретиків-адамітів? — Вона не воїтелька, всечесний отче, але удова мого вуйка, що помер три роки тому. Діти кличуть удову Бабаматкою, але християнське ім’я її — Марія. Вона була узята в нашу родину з півдня, із роду людей прикордонних, де змалку навчилася кидати стріли не гірше від своїх братів. Але далеко ходити тепер не може, самі, отче, бачите… Якби Бабаматка була з нами вранці біля фільварку, Журавичі ніколи б нас не здолали… Гей! — покликав Опанас хуторян. — Підійдіть-но усі до отця під благословіння… Анемподест благословив увесь клан Канюків, а особливо ретельно — арбалетницю. — А де, предобрий отче, той Святий образ Матки Божої, що ви з ним приходили до села? — спитав миршавий Мирон, брат Опанаса. — Та Свята ікона Богородиці велінням Вищих Сил мною схована до виповнення часів, — збрехав прочанин. Селяни перезирнулися, але обійшлося без подальших розпитувань.  

Мирон відвів прочанина до світлиці, де під образами лежав у дубовій труні Северин. Не маючи ані требника, ані Святого Письма, Анемподест став проказувати молитви і принагідні уривки Євангелія по пам’яті. Він навіть забув подумки вибачитися перед Небесними Ієрархіями за таку профанацію. Його точила думка про час, відпущений Вбивчим Написом. Він мордувався тим, що безнадійно застряг у Матні і не має права навіть на мить закуняти. Удова Северина невідступно сиділа при гробі, час від часу приходили інші жінки, плакали і хрестилися, слухаючи євангельські оповідки. На прочанинове щастя, жоден з хуторян не розумівся на літургії, отже саморобні новели учня авви Макарія приймалися цими добрими людьми за найавтентичніше Писання. За вікном світлиці була вже глупа ніч, коли Анемподестові запропонували підвередити тілесні сили їдлом та відпочинком. Жінки відвели його до баштового покою, де накрили стіл варениками, сметаною та медом. Хоча прочанин не був впевненим, чи закінчилась вже Петрівка, чи ні, але від сметани не відмовився, швидко втішив утробу і впав на ліжник у передчутті Опадла.  



10

 

Йому знадобилося кілька хвилин, щоби зір призвичаївся до радісного зеленого Сонця. Він стояв на гірській дорозі, і перед ним розгортала бганки і тераси довгаста долина, з трьох сторін обмежена горами. Спадисті схили вкривали арніка і лілова лаванда. Від густого лавандового запаху паморочилось у голові. Марципанова Акробатка виникла звідкись іззаду. Її волосся прикрашав вінок з великих трикутних квітів. Опадлійське Сонце надавало її шкірі сіруватості, а очам — берилового зафарблення. «Цікаво, а як виглядала вона у нашому світі?» Вголос він спитав: — Хіба я можу пересуватися позасвідомо? — З моєю допомогою. — Може, я ще щось робив з твоєю допомогою? — Може, — погодилась Сапфіра і показала рукою униз: — Бачиш? Ось Долина Драговозів. Он там, за пагорбом — Картагена… — Ми не запізнюємось? — Злякався? — Я не з своєї волі затримався у Матні надовго. — Хіба? — непереконливо здивувалася дівчина. — А тут тебе майже не було усього півгодини… — Як? — Обернися. Анемподест послухався. Гранітна кістка Райдужної Гори підносилася лише у трьохстах кроках за його спиною. Дорога, на якій вони стояли, виповзала з печерних челюстів її підніжжя. З цього боку Гора мала не менш вражаючі розміри, аніж з фасаду, і так само була оточена будівлями і рудними смітниками. — He дивуйся, Витискуваче. Час — недолуга і несамостійна підбивка буття. У всіх світах він лише мовчазний і покірливий раб Зумовленості. В Опадлі час тече інакше, ніж в Опорній Реальності. Він тут, як це точніше означити, м’якший і легше змінює свої властивості. — Чому? — Деміург Матні або не вміє, або не хоче працювати з часом. — Може, це поза його волею. Можливо, що такі перетворення йому заборонені Всевишнім? — Навряд… Адже добрий батько ніколи не заборонить своїм дітям гратися найцікавішими іграшками. Опорна Реальність завжди дивувала мене віковічною непорушністю природних законів, але… — Сапфіра, немов згадавши своє акробатичне минуле, несподівано перекинулась через голову у запаморочливому стрибку, загубила вінок і знову твердо стала на ноги. — Хто я така, зрештою, щоби мудрувати над вчинками Деміургів. Анемподест вирішив підтримати дівчину: — В Книзі Йова про Господа Єгову сказано: «І в Янголах своїх бачить недоліки…» — Невже? — Так. У вісімнадцятому вірші четвертої глави. Там, де Еліазар втішає загноєного Йова. — Ти така вчена людина, — зробила великі очі Марципанова Акробатка, беручи прочанина за руку і тягнучи за собою. — Глобусові ти сподобаєшся. Вони майже побігли дорогою, що пірнала у вибалок, робила широкий виток навколо порослого лісом пагорба, а тоді звивисто збігала в долину, до широкої темно-зеленої ріки й міських будівель, ближчі з яких тулилися уздовж річкових берегів, а дальні п’ялися на протилежний схил гірської углибини. Лавандовий дух міцнішав і згущував повітря. — Сапфіро, а що таке Потік Хореф? — спитав Анемподест, і дівчина притишила ходу. — Про це довго розповідати. — Я послухаю, — сказав він так благально, що одразу спротивився самому собі. Марципанова Акробатка знизала плечима: — Тоді слухай… Колись давно, у явності, котра називається Вічною Візантією, жив мисливець на ім’я Констант; а ще вважають, що його звали Меркатором, і про це сперечаються, а інші називають його Хізертом, і про це сперечаються ще більше… Тоді, чотирнадцять тисяч років тому за відліком Опорної Реальності, у Вічній Візантії жили хижі дікраноптери — двоголові орли. Тепер вони вимерли і лишилися тільки на гербах і монетах, а в часи Константа це було могутнє і владне плем’я, що царювало над горами і найвищими деревами того світу. Дікраноптери були такими величезними і сильними, що могли підняти у повітря і кинути на скелі дорослого мартихора або ж дитинча садхузаґа. Кожну голову такого птаха прикрашав пурпуровий гребінець, і було у Вічній Візантії повір’я, що узвар з гребінця дікраноптера дарує вічну молодість. У Константа (чи, може, Меркатора) була наречена, яку звали Телера (а інші кажуть, що ім’я її було Шіріне, а ще інші — Нікіппа, і про це теж багато сперечаються, особливо чоловіки) і яка обіцяла мисливцеві, що одружиться з ним, якщо він принесе їй заповітний гребінець, зрізаний з голови живого птаха. І Хізерт (повірмо, що його могли називати й цим іменем) відправився на полювання. Він знайшов у крейдяних Рітейських горах, які захищають теплі моря Вічної Візантії від північних вітрів, самотнє гніздо дікраноптерів і обладнав поряд багатоденну засідку, сподіваючись, що орли залишать пташат на час полювання. Але мудрі хижаки завжди полювали почергово і не залишали гніздо без охорони. Одного разу орел-батько вполював небезпечну здобич — алярмічного порскача. Ця тварина накопичує у сліпій кишці особливу селітряну суміш. Якщо порскачеві загрожує смертельна небезпека, він через анус випорскує суміш, а та, при з'єднанні з повітрям, миттєво вибухає і нищить все навколо. Мудрий птах знав про цю пастку і вбив тварину блискавично, не давши їй часу на переляк. У гнізді він мав відокремити стравохід порскача, не розриваючи його, і викинути. Але Констант випередив дікраноптера і, коли обидві голови птаха заходилися роздзьобувати тушу, пустив стрілу просто у сліпу кишку мертвого порскача. Гніздо вибухнуло. Поранені дікраноптери попадали на крейдяні скелі. Меркатор добрався до одного з пташат і відрізав гребінці, хоча орлятко билося і кричало на всі Рітейські гори. Хізерт уже вертався додому, коли побачив зграю дікраноптерів. Почувши крики орляти, вона вилетіла з гірських криївок. Зграю вів на помсту сам орлячий король Маргуз, кожне крило якого було завдовжки як двадцять черменських мечів, а кігті могли шматувати залізо. Констант зрозумів, що не врятується, бо чув у клекоті Маргузового воїнства присуд Напередвизначеності. За звичаями тогочасної Вічної Візантії він мав підкоритися Зумовленості і прийняти смерть як філософ, не роблячи безглуздих та ганебних вчинків. Але мисливець кинув виклик Зумовленості і стріляв у дікраноптерів, і співав пісню, слова котрої навмисно загублені. Й кожна його стріла вражала ворога, і восьмою він убив Маргуза. І тоді він побачив дивовижний срібний Потік, що розливався крізь повітря і скелі, і дивних птахів надвечір’я, що летіли над тим потоком. І ця надсвітова повінь знесла залишки Маргузової зграї. З того часу відомо: якщо кинути Напередвизначеності справжній виклик і проспівати перед обличчям загибелі Справжню Пісню, то приреченість відступає, закони буття руйнуються і доля посміхається сміливцеві. Через багато століть поет Ламех склав вірші про Цілунок Фатуму, і там були слова, які запам’яталися народам тих світів, де розкошує нелякана Напередвизначеність:  

Я бачу видих світу як Потік
і порожнечу хтивлену в горлянці
і кажанячий лоскіт всіх підпор
повалених Правічним Беззаконням
і назву «Xoреф» і безодню в ній.

 

…Ось так, з легкої руки Ламеха, цей особливий прояв Хаосу, який відгукується лише на Справжню Пісню, приходить на допомогу і руйнує тромби Зумовленості, стали називати Потоком Хореф. Кажуть, що ті, хто пив з нього перемогу над Зумовленістю, мають особливу долю й особливі права перед Всевишнім. Пророковано також, що ними викупається недосконалість світобудови. — Небезглузде передання, — розмисливо сказав Анемподест. — Я чув про подібні випадки і в нашому світі… А що було з Константом далі? Чи він оженився на тій марнославній дівчині і чи були в них діти? Сапфіра посміхнулась: — Легенди несправедливі до жіноцтва. Як тільки герой виконує забаганку нареченої, вона сподівано щезає з обріїв казки як даремна примара біснуватої відповідальності. Анемподест поворушив губами, ніби смакуючи слова Марципанової Акробатки. — Ти красиво сказала, хоча й незрозуміло. — Це тільки цитата. З монологу цариці Савської у п’єсі «Мнемозавр». Здається, з тисяча сімсот першого акту…  



Вони подолали три чверті милі, коли прочанин знову звернувся до дівчини: — В Біблії теж згадується потік із назвою Хореф. У сімнадцятій главі Третьої Книги Царств. Біля потоку Хореф переховувався пророк Ілія Фесвітянин від гніву нечестивого царя Ахава. Там круки приносили йому хліб і м’ясо. А потім потік пересох… А чи відомо тобі, Сапфіро, що мовою давнього Ізраїлю «хораф» і значить «потік»? — Певно, цим означено, що Ілія теж пив з Потоку Хореф. — Біблія того свідок. І той головатий Анаґа згадував Фесвітянина… — Ми майже прийшли, — перервала прочанина Акробатка. — Ось Картагена, а там, за мостом — Ринкова Площа, на якій безугавно відбувається Карнавал. Анемподест побачив занедбану перспективу колись розкішних кам’яниць. Їх спорудили з кольорових ґатунків крейдяника і прикрасили різноманітним ліпленням. Мавританські вежки підносились над фасадами, котрими крокували злютовані батальйони путі. Колони мішаних ордерів підтримували химерні еркери, оздоблені вертепами скульптур і фалічних баклажанів. Гіпсове і мармурове листячко, огірки та патисони оточували кожну віконну арку. Розбите скло і розтріскана штукатурка не псували загального враження кулінарної схибленості архітекторів. Відпалі елементи фасадів апетитно вростали в ґрунт вулиці, котра вела до розцяцькованого мосту. Він напинався аркою на хребтах мармурових драконів, занурених у малахітовий струмінь ріки. В смарагдових променях мармур виглядав шафрановим і теплим — дракони, відповідно, живими. Очі рептилій, зроблені з кольорової смальти, весело підморгували Анемподестові. Вулиця була безлюдна. Лише побіля мосту розташувалося кілька опадлійців у строкатих строях і з алебардами. Здалеку вони нагадували ярмаркових арлекінів. — Це охорона Карнавалу, — пояснила Марципанова Акробатка. — Традиційно її відбувають бійці Препотужного Рушення Низових мартоплясів спільно з достойниками Гільдії фігурантів Катарактного Театру. Сапфіра рушила до застави мартоплясів, перестрибуючи повалені колони й розбиті капітелі. Прочанин пострибав за нею, зачіпаючись за гостряки мармурових уламків. Він уже не здивувався, коли міст виявився набагато ближчим, аніж здавалося з пагорба. Обличчя охоронців прикривали червоно-чорні напівмаски. Довгі алебарди виглядали декоративно і навряд чи використовувалися колись за основним призначенням. Під веларіумом[133] було накрито стіл фруктами, вином та окостами. Анемподест подумки порівняв цю заставу з кострубатим вояцтвом Райдужної Гори і зрозумів, що мартихори і садхузаґи давно вже не турбували мостові укріплення Картагени. Він сповнився поваги до лев’ячих жуків та гномів. — З поверненням! — вклонився дівчині найближчий охоронець. — Добридень, Маско! — Акробатка відповіла прикладанням руки до серця. Мавпуючи її жест, охоронців привітав і прочанин. — Що нового на Карнавалі? — Глобус переселився. Анемподест побачив, як виблідло обличчя Марципанової Акробатки. Запала незручна пауза, і мартопляс вдався до подробиць: — Це сталося увечері, під час Вистави, і ніхто з Гільдії не очікував його переселення. Однак потім було знайдено Глобусів заповіт, де згадувалось якесь пророцтво про теперішні дні та переміни… — Де заповіт? — Його віднесено до Музею. — Ми йдемо туди. Охоронець догідливо кивнув і дав Сапфірі напівмаску. Інший мартопляс вручив таку ж іграшку Анемподестові. Машкару Акробатки прикрашав червоний трикутник, а прочанинова була розділена вертикальною рискою на дві половини. За прикладом дівчини учень авви Макарія начепив картонну мармизу й відчув, що не може дихати носом. Шнурівка стиснула потилицю. Коли вони проминули арку, дівчина повідомила: — Твоя маска називається Термінатор, а моя — Дефлорація. Якщо нас будуть кликати цими назвиськами, не дивуйся. — Ці маски не випадкові? — Забудь про випадковість. Вона заповіла нас Зумовленості. Анемподест помацав стиснутий машкарою ніс і прошепотів: — Тромб Зумовленості. — Що? — Тільки цитата.  

Чим далі вони заглиблювалися у місто, тим химерніші архітектурні фантазії підносилися обабіч їхнього шляху. Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальйонів та архітаврів. Кумедні малахітові мавпочки з рубіновими очима гасали між вікнами і підтримували карнизи, діабазові чаплі танцювали навколо гранітних рюмерів, алебастрові гобліни визирали з бірюзових, опалових та оніксових глибин ліґурійських, мавританських, турецьких лоджій, бронзові мартихори відкривали шаблезубі пащі на раменах рустованих контрфорсів, чавунні ґемони звивалися в судомах і показували небу викладені бурштином язики, жадеїтові хвости і нефритові геніталії, ховалися від небесного гніву під барабанами бань, шпилів та флюгерних кампанел; порцелянові галери плили мідними дахами, здіймаючи латунними веслами скляну піну, носи й вітрила бронзових галеонів вистромлювались з ростральних апсид і розсували колони, за якими чаїлися яшмові левіафани, мельхіорові коропи, обсидіанові кракени, ортоклазові восьминоги, теракотові ґорґули та залізні скорпіони. Вирізьблені з суворого сірого каменю лицарі вклякали перед мармуровими красунями, і велеможні базальтові посадовці грізно і зичливо підносили золоті скіпетри, держави, пергаменти і посохи над свинцевими і чавунними решітками, незчисленними, як піддані світових імперій. Анемподест заледве встигав здивуватись вибагливості чергової споруди, як наступний будинок перевершував її строкатістю фактур і кількістю витребеньок. Один з палаців прикрашали сороміцькі горельєфи, вирізьблені з рожевого каменю. Величезні мавпи (чи, може, волохаті клишоногі гостровухі дикуни) вигадливо дефлорували поставлених у різноманітні пози дбайливо зачесаних дівчат та хлопців. Задивившись на горельєфи, прочанин не зауважив чергового уламку під ногами і боляче вдарився. Він сприйняв біль як заслужену кару за неприпустиму цікавість і постановив собі не дивитись на оголені статуї. Перед фасадами палаців були насаджені ялинки й невідомі йому пірамідальні дерева з густим сіро-блакитним листям. Сріблясті стовбури найбільших рослин обвивали бронзові ланцюги з гербами та прапорцями. Мармурові та гранітні створіння з хижими ликами, припнуті цими ланцями, сурмили в прозорі мушлі, охороняли широкі сходи палаців, балюстради і ковані брами. Більшість споруд була занедбана, шиби розбиті або запилюжені, клумби позаростали бадиллям, але у двориках де-не-де чулися голоси, і на вулицях почали зустрічатися зграйки строкато вдягнених тубільців у незмінних напівмасках. — Добридень, Маско! Добридень, Маско! Добридень, Маско!.. — повторювалося і множилося вулицями Картагени. Марципанова Акробатка чемно й моторно розкланювалася із зустрічними фігурантами, а прочанин з кожним кроком усе вдаліше копіював її привітальні вправи. Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної — а радше подвійної — статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з настовбурченими у бік гермафродитів прутнями. Холодний гірський вітерець напинав червоно-сині веларіуми, натягнуті між портиками, що оточували забрукований простір. Велика будівля, притулена до схилу кораблеподібної скелі, вгадувалась за їхніми колонами. Її видовжені куполи підносилися над Картагеною, немов срібні шоломи велетенських охоронців. — Славетний Катарактний Театр, — показала на куполясту споруду Сапфіра. — Увечері ми підемо туди по Німу Розвідницю. — А що вона там робить? — Вона теж грає у «Мнемозаврі». — Кого? — Танцюристку Таїс, бактрійку Айшу, Жанну Гентську, Матаатарі, Лукрецію Невес, Цюй Лі, Вальмару де Совінар, Магалу Фрай… Кожну жінку, котра танцює в обложеному Місті. Ми беремо сюжети для «Мнемозавра» з репертуару чотирьох світів. Сапфіра завернула до бічного портика. Анемподест зауважив, що у центрі площі стоять мажі й вози з відпочиваючими опадлійцями. Їх було не більш як півсотні. Деякі спали під веларіумами, на бруківці. — Що це за табір? — Це — Карнавал. Прочанина пересмикнуло від образи. Не для того він тут, щоби вислуховувати невдалі жарти. Помітивши його гримасу, Марципанова Акробатка підтвердила: — Так. Ті, що на возах і під тентами, — офіційна частина Карнавалу. Як і встановлено від початку Сущого — на Ринковій Площі, у центрі міста. — Але ж вони сплять. — Карнавал триває вже триста років. Не можна ж безугавно веселитися три століття. Люди все ж таки. — Карнавал триває задля Карнавалу? — Не зовсім. — А нащо? — Для витіснення Абсолютного Зла злом звичайним. Адже Абсолютне Зло — це те, що після Карнавалу. — ?.. — Зараз побачиш Музейну Колекцію і тоді вже все зрозумієш. — Сподіваюсь, — промимрив Анемподест і ще раз озирнувся на сплячих карнавальників. Тепер він зауважив, що вози дуже старі, розсохлі, майже розвалені, а бруківку Ринкової Площі у кілька шарів вкривають ковдри, подушки і ліжники з козячої повсті. Великі смугасті коти вешталися тим ганчір’ям і хтиво нявкали. Він задивився на котів і ледве не загубив поводиря. Сапфіра швидким кроком пройшла крізь портик і вже завертала у бічний провулок. Прочанин чимдуж побіг за нею. Обличчя під маскою одразу вкрилося потом. Він наздогнав дівчину перед чорним фасадом споруди, яка нагадувала костьол єзуїтів у Львові, але перевищувала його розмірами принаймні втричі. Над арковим входом вигинався щербатий напис:  

PANTODAPE HISTORIA[134]  



Напис дублювався ще кількома абетками, літери яких Анемподест вже бачив на моноліті у Райдужній Горі. Сапфіра потягла за кільце масивні двері й увійшла до Музею. Прочанин рушив слідом, попередньо перехрестившись і поклавши руку на держално кинджала. Він очікував побачити величну залу, а опинився у маленькій, захаращеній шафами і комодами кімнатці. За масивним столом, що займав третину музейного передпокою, сидів добродій у довгому повстяному жупані і без машкари. Його невиразне, євнухоїдне обличчя було крейдяно-білим, круглі очі поглипували по боках. У піднесених бровах і густих зморшках лоба застиг задавнений переляк. Тільки ніс добродія був видатним: хрящуватим, з нервовими крильцями, які безперервно ворушилися, немов напнуті появою прибульців. — Познайомся, Витискуваче, це — Пйотр Шун’ята, широко знана серед тутешніх племен і народів особа, — відрекомендувала добродія Марципанова Акробатка. — Ми ще називаємо його Гімнософістом[135] за його незбагненну любов до іноземної мудрості. У Східному Квадранті, уяви собі, деякі мудреці вважають, що праматірною субстанцією всіх світів була найзвичайнісінька Порожнеча… Так-от, три тисячі триста актів тому цей непереможний зух грав у «Мнемозаврі» Орфея, а дочка останнього Великого Стратега була тоді нашою Еврідікою. У нього, зрозуміло, нічого не вийшло з урятуванням коханої, й Еврідіку просто на сцені Театру зжер приблудний гоблін, що грав Владику Гадеса. Завдяки цьому-от героєві припинилася остання правляча династія Опадла. — Як я вас всіх ненавиджу… — зітхнув Пйотр. — Переселяйся. — Куди? Ви ж, волоцюги, усюди живете… — У Гадохху, наприклад. Там уже точно нікого з нас не зустрінеш. Шун’яту пересмикнуло. Він підвівся, забрязкали ключі. — Чекай, — зупинила його Сапфіра, — я ж тебе ще не познайомила з новим Витискувачем. — А що, я його не бачу? — огризнувся невдаха. — Такий самий, як і всі попередні. Нічого не тямить в Особливій Обороні, маску носити не вміє, сопе, як простуджений кобольд, а ще хоче попити водички з Потоку Хореф і після всіх пригод переселитись у Вічну Візантію. — Послухай-но, чоловіче, — втрутився до розмови Анемподест, якого за живе зачепило порівняння з якоюсь недужою істотою. — Я, може, й не тямлю нічого у вашій обложній стратегії, але ні потоків, ні візантій не виборюю. Я лише йду молитися про спасіння своєї грішної душі до Святого Божого граду Єрусалима. Пйотр уважно подивився на Анемподеста непорушними глипалами, промурмотів щось невиразне і, як здалося прочанинові, примирливе. Потому він заходився відчиняти замки на залізних дверях. Робив він це майже з насолодою, ретельно відраховуючи ключі фунтової зв’язки, прислуховуючись до клацання замикаючої механіки. Після всіх потрібних обертів та натискань двері безгучно втопилися у стіні, і з жовтуватого простору за ними на прочанина дихнуло теплим сухим повітрям. Це повітря пахло терниною, корицею, перетертою м’ятою і послідом ящірок. Анемподестові пригадалися серпневі ночі у Михайлівському монастирі, щовечірній подих степового вітру, — Де ти сховав Глобусового заповіта? — спитала ключаря Сапфіра. — Я не ховав, — заперечив Гімнософіст. — Він там, де зберігаються всі заповіти Обраних Хорефа від часів падіння Оста-Йезда. У сап’яновій теці Semata Lygra[136] у четвертому кабінеті архівного відділка Destinata[137]. Ти можеш хоч зараз пройти туди і зняти для себе копію у встановленому порядку. Там є папір і чорнило. — Добре, — одразу погодилась дівчина. — Тоді я лишаю Витискувача на тебе. Маєш ознайомити його з історією Особливої Оборони. Зустрінемося за годину біля опудала василіска. Вона щезла за дверима. Луна від швидких кроків Марципанової Акробатки прокотилася через передпокій і згасла. — Легковажна панянка Дефлорація!.. — розтягся у відразливій посмішці ключар. — Невже вона справді думає, що триста років такої історії можна розповісти за якусь там годину?.. Тут цілого тижня не стане… — Ми не маємо стільки часу, добродію, — зауважив Анемподест. — Ми поклялися на Вбивчому Написі, що за добу повернемося до Райдужної Гори. — Встигнете, — впевнив прочанина невдатливий рятівник Еврідіки і жестом запропонував йому увійти до Музею. Пройшовши крізь двері, Анемподест потрапив на гвинтові сходи. Він двічі вдарився потилицею, поки не призвичаївся до економного маршу чавунної спіралі. Пйотр тупотів попереду, бурмочучи, наче молитву: — …Ми всі тут чужі. Нащо ми сюди прийшли, хто нас кликав? Звідки йдемо ми? Куди? Чому кожне з місць визначено як «не наше»? Нас ніхто не чекає, ми всім остогиділи, всі хочуть бачити замість нас щось інше. Невідомо що, лише б тільки інше… Ми небажані гості, через нашу небажаність ми стаємо лише собою, порожнечею, місцем від’ємності, але вперто ображаємось на безпритульність… Чужинці… Сліпі кошенята… Гадохха? Ви лякаєте мене Гадоххою? Ха! Чим ваша Опадла краща за Гадохху? Чим одна назва порожнечі краща за іншу? Що ви витискуєте? Порожнечу… Що приходить замість неї? Порожнеча в іншій масці, в іншій назві та іншій мові, і ми знову непрохані гості, чужинці, зайди. Витискувачі нічого в нікуди… Балакучий ключар вивів Анемподеста у темний прохід і раптом зупинився, витягнув з кишені і запалив від кресала свічку. Її світло виокремило з мороку мармурову плиту, пригвинчену до стіни коридору. Гімнософіст обмахнув з пам’ятки павутиння. — Подивися, чужинче, на цей скалок бундючних часів, на цей витвір батьків-засновників безглуздого Карнавалу… Тобі добре видно? Ти можеш прочитати цей напис? Ні? Я тобі перекладу… Послухай, що тут було вирізьблено, на цій стелі, триста двадцять п’ять років тому священною мовою Вічної Візантії:  

Карнавал — перевернений світ.
Карнавал не знає розбіжностей між акторами
і глядачами. В Карнавалі всі учасники активні.
Закони, заборони, обмеження, ієрархії і пов’язані
з ними страх, пієтет, етикет на час Карнавалу
втрачають своє значення.
Карнавал єднає, примножує, лучить священне
з буденним, високе з низьким, велике
з малим, добро із звичайним злом…

 

І таке інше… Ти розумієш, чужинче, що тут написано? Тобі не смішно? Якби хтось тепер, через триста років безперервного Карнавалу, вийшов до тих машкарадних сплюхів на Ринковій Площі і проказав би їм усю оцю велемовну теорію, то що б вони зробили з ним? Побили б камінням! Розірвали б на дрібнесенькі клапті і нагодували б ними котів! — Що ж правило за первісну мету Карнавалу? — Зніми цю маску, Термінаторе, чи як там тебе, не душися… Отак краще… Якою, питаєш, була первісна мета? Первісною метою був звичайнісінький порятунок… У ті далекі часи, коли автори цього напису були ще підлітками, війська Абсолютного Зла несподівано завдали арміям Благих Сил страхітливі поразки. Загинув імператор Лаверак, останній з могутніх правителів Оста-Йезда, і його столиця була розчавлена велетенськими садхузаґами. Залишки захисників Добра і Порядку втратили зв’язок поміж собою, назавжди залишили морське узбережжя і відступили до гірських долин. Та темна доба дістала назву Partitio, себто Поділ, а поети назвали її Днями Забутої Відваги. Небагато фортець і укріплень витримали облогу монстрів у ту небезпечну добу. Тоді ж стараннями розвідників, які знайшли в Матні давні літописи примх Напередвизначеності, було знайдено особливе місце, де Зумовленість та Спонтанність переплетені і граються між собою у вічну Гру Витиснення. На цьому місці за наказом Стратега Озії Першого побудували Катарактний Театр, і на його сцені втаємничені почали свою гру, відому пересічним мешканцям Опадла як Вистава «Мнемозавр». У цій буцімто Виставі у кожному акті розповідається (під різними сюжетами, з різними фігурантами та персонажами) історія обложеного ворогом Міста, мешканці якого влаштовують перед обличчям погибелі викличний Карнавал — себто Особливу Оборону — і тим накликають на голови ворогів нищівну, таємничу і малодосліджену Силу… — Але до чого тут, наприклад, Орфей з Еврідікою? — перервав пояснення учень авви Макарія. — Орфей? Це з матнійського репертуару… Фабула деяких тамтешніх вистав переробляється тут для потреб Особливої Оборони… Я продовжу… Отже, згадувана Сила ні добра, ні зла, але пов’язана з творчими стихіями Передвічного Хаосу. Його ж природа зрозуміла лише Єдиному. Поети називають цю Силу Потоком Хореф. Для Благих Сил Потік недоступний, позаяк він найчистіше, абсолютне втілення Беззаконня, себто старший родич щоденного звичайного зла. — Сапфіра розповідала мені легенду про мисливця Константа-Хізерта і двоголових орлів, — знов перервав ключаря прочанин. — А я під час мандрів балакав із небрехливими людьми, яких рятувало від неминучої загибелі метафізичне явище, дуже подібне на те, що ви означуєте як Потік Хореф… І що ж, допомагає воно вам супроти чудовиськ? — З якої ти явності, чужинче? — З тої, яку ви називаєте Опорною. Шун’ята підніс свічку до обличчя прочанина, наче шукаючи на ньому невидимі письмена. — Так ти з Матні, чоловіче… — проговорив він протяжно, а потім зайшовся тихим сміхом, подібним на пирхання. — Я мав відразу це зрозуміти, адже згадуваний тобою Єрусалим стоїть тільки у двох реальностях. — Яка ж друга? — Вічна Візантія. Темний коридор хитнувся перед очима Анемподеста. Він струсонув головою й побачив перед собою вже не Гімнософіста, а вдову Северина Канюки. — Панотче, — сказала жінка, — розбудила вас, вже вибачайте. Почитайте ще молитви, прошу вас. Ми бачимо, що ви не такий, як наш пияцюга-парох, прости Господи… Ви знаєтеся на Святому Писанні, маєте благодать… Мій чоловік був побожною людиною і перед Божою Матір’ю і Христом-Богом замовить за вас добре слово…  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка