Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка8/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

де Галя Рижко, продовжуючи свій щоденник, розповідає про різні припущення вчених відносно Венери, а також про власні спостереження астронавтів над цією планетою; крім того, читачі дізнаються з цього розділу про корисний винахід, самостійно зроблений Галею.  



Наступного дня Микола Петрович разом з Ван Луном склав ще одну карту нашого шляху в міжпланетному просторі. На тій карті було точно визначено становище астроплана щодо головного потоку космічного проміння. І як ця карта допомагала нам потім! Адже з того часу, як обірвався радіозв’язок з Землею, нам довелося всі обчислення маршруту робити самим і самим виправляти курс. Це доводилося робити по зірках — і багато разів перевіряти такі розрахунки. І от виходить, що обчислення маршруту можна легше і значно простіше перевіряти за новим постійним і незмінним орієнтиром — потоком космічного випромінювання. Тільки мені здається, що ця зручність не така вже надзвичайна, щоб через неї втрачати радіозв’язок з Землею і опинитись у небезпеці збожеволіти… Микола Петрович говорить, що все це буде важливо для науки, оскільки ніхто і ніде досі не передбачав такої можливості, щоб космічне проміння створювало фізіологічний чи психічний вплив на живі організми… Ну, я, мабуть, непридатна, щоб бути справжнім вченим, я з задоволенням обійшлась би без усієї цієї історії, яка відбулася на нашому кораблі. Мені щось не подобається, коли я виконую роль морської свинки чи кроля, над яким провадять всілякі експерименти, бодай вони й були страшенно науковими і важливими!.. Ми з Ван Луном кілька днів спостерігали Венеру, — так розпорядився Микола Петрович. Оце мені сподобалось! Микола Петрович сказав: — Протягом сорока восьми годин треба уважно стежити за найменшими змінами на диску Венери. Прошу не зводити з планети очей! Тому я й призначаю вас обох, Ван Луна і Галю, щоб ви вартували по черзі і стежили безперервно. Особливо прошу вас відзначити і зразу ж таки сказати мені, якщо з’явиться блакитнувате сяйво в якій-небудь частині диска. Сам Микола Петрович не відривався від спостережень за маршрутом астроплана. Чомусь він узяв на себе цю додаткову роботу, хоча штурманом корабля залишався Ван Лун. Але, мабуть, так сталося тому, що треба було невідривно стежити за Венерою. А Вадим Сергійович у цей час провадив спостереження над поверхнею Сонця — також за вказівкою Миколи Петровича. Я зазирнула якось в телескоп Сокола, коли він відійшов для записів. Яка прекрасна, дивна і велична картина відкрилася переді мною в окулярі телескопа! Та хіба ж це те спокійне, м’яке і лагідне сонечко, до якого ми звикли на Землі? Нічого схожого! Величезний бурхливий вогняний диск. Він безперервно кипить, він викидає з себе весь час високі фонтани сліпучого різноколірного полум’я. Ці фонтани злітають угору, розсипаються, гігантськими барвистими квітами з примхливими широкими пелюстками — і падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, як химерні вогняні дерева, які вкривають бурхливу поверхню могутнього світила дивовижними, аж неймовірними візерунками. А ось виривається велетенський вихор розпечених парів, він крутиться і звивається, розриває на шмаття золоту поверхню Сонця. Темна пляма неправильної форми надовго лишається на блискучому колі, і щось клекоче в ній, щось шалено кипить усередині цієї плями, немов хоче видертися з глибокої прірви. Але не варт і пробувати розібрати і розглянути те, що робиться там, усередині, в глибині сонячної плями, яка повільно затягається хвилями вогняного моря… Вадим Сергійович показав мені навіть сонячну корону. Виявляється, ми можемо спостерігати це явище коли завгодно, і зовсім не треба чекати, як на Землі, рідкісного повного сонячного — затемнення. Вірніше, ми можемо першої-ліпшої хвилини самі зробити таке повне сонячне затемнення. Сокіл вирізав кружок цупкого паперу і закріпив його на дротинці, закривши цим кружком сонячний диск. І правда, сталося на вигляд майже справжнє сонячне затемнення! В обидва боки від чорного диска на майже такому ж чорному небозводі простяглися дивовижно красиві сріблясті широкі смуги. Вони були ніжні-ніжні, м’якого перлистого кольору; біля диска вони здавалися густішими, а далі поступово бліднули, немов танули на чорному небозводі. А навколо цих смуг яскраво горіли великі спокійні зірки! — І зовсім не треба поспішати з спостереженнями, як на Землі, — сказав Вадим Сергійович. — Там сонячну корону можна роздивлятися тільки хвилину-дві, доки Місяць не почне відкривати сонячний диск. А ми можемо спостерігати корону цілими добами і тижнями, скільки завгодно, доки будемо закривати диск Сонця екраном з паперу. І все це тому, що нам не заважає земна атмосфера, яка розсіює світло! Ну, Галю, можете зробити серію фотографій сонячної корони. Це дуже цінно для вивчення хромосфери Сонця. Я думаю навіть ось що. Коли б нам не пощастило нічого знайти на Венері… — Та хіба таке може бути? — перебила я його. — Ні, я певний, що ми відшукаємо на Венері ультразолото. Але навіть якщо припустити, що ми не знайшли б його, то й тоді наших спостережень у міжпланетному просторі, фотографій і матеріалів кінозйомок досить було б для того, щоб цілком виправдати подорож. От побачите, як зустрінуть усе це на Землі, коли ми повернемося. «Коли ми повернемося…» Про це, мені здається, думати ще надто рано. Перед нами ще стільки праці! Ну от, я знову відхилилась від теми: і завжди так бувало зі мною, навіть коли я ще писала класні твори. Недисциплінованість це, чи що? Дуже цікаво дивитися в телескоп Сокола і милуватися Сонцем. Але, слово честі, і в другому телескопі, біля якого чергуємо ми з Ван Луном, видовище не менш красиве. Правда, тут немає величезних і страшних вогняних бур, у нас все значно спокійніше, просто-таки дуже мирне. От я спробую описати те, що ми спостерігаємо вже другу добу (до речі, в мене є час, я зараз відпочиваю, а чергує біля телескопа Ван Лун). В окулярі телескопа відкривається велике коло, ніби затягнуте найчорнішим оксамитом. Коло спокійне і нерухоме. Якісь далекі-далекі іскорки горять в його глибині. І тільки коли уважно придивишся, бачиш, що цей чорний оксамит розстилається кудись страшно глибоко і далеко, сягає навіть за блискучі іскорки. Але це тільки якщо придивитися. А на перший погляд — коло в окулярі немов зовсім близько. Чорний оксамит здається розісланий прямо перед телескопом. І на його непроникливій поверхні, як блискучий дорогоцінний камінь, нерухомо й спокійно лежить Венера. її ніяк не можна назвати за земною звичкою ні вечірньою, ні ранковою зіркою. Це — величезне небесне світило, яке ми зараз бачимо, на жаль, не цілком, а тільки у фазі. Тому воно має вигляд серпа з великими довгими ріжками, повернутими у бік, протилежний Сонцю. Ні, я написала невірно: ми бачимо Венеру цілком, але яскраво освітлений на ній тільки цей серп, що охоплює її зліва. Поміж краями серпа — темний диск, оточений ореолом, який слабо світиться. Цей ореол — атмосфера Венери. Як давно вивчають науковці Венеру — і як вона все Ж таки мало вивчена! Я уважно читала ще на Землі все, що можна було знайти в маминій бібліотеці про Венеру. А тут, в астроплані, знову передивлялася мікрофільмові довідники й книжки, слухала те, що говорили про Венеру Микола Петрович з Вадимом Сергійовичем і Ван Луном. Тепер я могла б і сама прочитати лекцію про Венеру, от правда! І навіть спробую записати тут те, що знаю про нашу сусідку, проте, певна річ, коротко. Інакше мій щоденник буде надто довгим. А коротенько можна, я гадаю. З дев’яти планет Сонячної системи Венера найближча до Землі і схожа на Землю більше ніж решта. її розмір і маса тільки трохи менші, ніж у нашої планети. І людина мусить почувати себе на Венері майже як вдома, майже зручно. Ще в 1761 році великий російський вчений М.В.Ломоносов виявив за допомогою телескопа світловий обідок навколо Венери — коли вона проходила по диску Сонця. Ломоносов тоді вже зробив висновок, який свідчив про його велику наукову передбачливість. Він пояснив це явище саме тим, що на Венері існує атмосфера. Справді, коли Венера, підходячи до Сонця, повернута неосвітленим боком до Землі, земний спостерігач бачить її як темний диск, з світлим ореолом, який і є атмосферою планети, освітленої Сонцем. Це цікаве явище спостерігалося астрономами останнього разу в 1882 році — і повторення його передбачається тільки в 2004 році. Як бачите, ореол Венери можна спостерігати з Землі дуже рідко. Довгий час вчені думали, що хмари на Венері створені з водяної пари, яка добре віддзеркалює сонячне проміння. Але потім погляди на склад атмосфери Венери дуже розійшлися. Чимало вчених вважало і вважає, що в найвищих шарах атмосфери цієї планети немає ані водяної пари, ані кисню і що вони містять, головним чином, вуглекислоту. Інші вчені твердили, що разом з вуглекислотою в атмосфері Венери є й водяна пара, і кисень. Але всі сходилися на одному, що на Венері дуже багато вуглекислоти. (От тому наша експедиція і взяла з собою скафандри. Інакше ніхто з учасників, можливо, не міг би взагалі вийти на поверхню Венери. І яка шкода, що один з них, запасний, мовби самою долею призначений для мене, виведено з ладу тим гидким метеоритом! Як я тепер виходитиму з астроплана на Венері без скафандра?..) Крім того, вчені вважають, що атмосфера Венери за своєю будовою аналогічна земній, хоча, може статися, вона має більшу висоту, ніж земна, і її тиск у повітрі планети може бути в два-три рази більший, ніж на Землі. Це якраз нам і доведеться перевірити. Не встановила наука досі і період обертання Венери навколо своєї осі. Тут учені все ще сперечаються. Частина астрономів вважає, що цей період складає 68 годин. Інші твердять, що день на Венері дорівнюється земному. А треті заперечують і ті, й інші погляди, заявляючи, що період обертання Венери навколо своєї осі дорівнюється періоду її обертання навколо Сонця, себто — 224 добам. А хто правий, — знов-таки доведеться встановити нашій експедиції! Не прийшли вчені до спільного висновку і про те, під яким кутом нахилений екватор Венери до її орбіти. А від цього залежать зміни довжини дня і ночі протягом року. Деякі астрономи кажуть, наприклад, що одна півкуля Венери постійно освітлена Сонцем, а зате друга так само постійно занурена у вічну темряву. Зовсім так, як було під час польоту з нашим астропланом. А якщо це так, тоді виходить, на одній половині Венери завжди спека, а на іншій — дуже низька температура. І лише на вузькій напівосвітленій смужці, яка проходить між освітленою і затемненою півкулями, клімат Венери можна вважати помірним. Наскільки я розумію, по-справжньому про Венеру ще ніхто нічого не знає. Суперечок більше, ніж дійсного знання, — хоча астрономи, звичайно, дуже образилися б на мене за такі непоштиві слова. Але ж я не винна. Я нічого не вигадувала, а чесно розповіла тут все те, що твердять різні вчені. І виявляються самі суперечки!.. Що стосується відстані Венери від Землі, то тут становище ясніше. Середня відстань між цими двома планетами дорівнює відстані Землі від Сонця — близько 150 мільйонам кілометрів. Але іноді вона буває майже в чотири рази меншою, а іноді приблизно в один і три чверті раза більшою. Хтось міг би подумати, що наш астроплан вирушив у подорож якраз у той час, коли відстань між Венерою і Землею найкоротша, коли через це на політ піде менше часу? А от зовсім і не так, а навпаки! Певна річ, можна було б летіти і таким чином, за найкоротшим маршрутом, коли Венера перебуває в так званому «нижньому сполученні» з Землею. І тоді наш астроплан був би в дорозі всього-на-всього 41 добу, а не 146 діб, як тепер. Чому ж не взято цей короткий маршрут, а вибрано наш, довгий, який в десять разів довший від найкоротшої відстані між планетами? Правда, це здається дуже дивним? А якщо розібратися, то все стає зрозумілим. Щоб полетіти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, — потрібна була б швидкість не 11,5 кілометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течії земної орбіти, лише поступово відходячи від неї, а значно більша — 31,8 кілометра на секунду. І скільки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розігнати астроплан до такої швидкості! Я не хочу підраховувати, але скажу тільки, що навіть при потужності атоміту, при швидкості витікання газів 12 кілометрів на секунду, — таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напівеліпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкість руху Землі по її орбіті навколо Сонця і дуже економить паливо. Ну хоча наш маршрут і довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенські астрономічні відстані і неухильно наближаючи нас до мети. І ми з Ван Луном по черзі стежимо за виглядом Венери у телескопі. Микола Петрович нагадав нам ще раз: — Темна частина Венери ще важливіша для спостережень, ніж освітлена. Прошу не забувати про це. Ми, звичайно, не забуваємо, але досі не помітили на тій темній частині нічого цікавого. Вона вся цілком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більше нічого. На яскравій частиш Венери, на освітленому Сонцем серпі, я справді помітила неясний рух. Здавалося, що там пливли якісь ледве помітні тіні. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великі скупчення хмар в атмосфері Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався — і погодився з нами. Але крім цього — протягом всієї першої доби ми не помітили нічогісінько. Після вечері, повернувшись до телескопа і замінивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменші подробиці. І майже тієї ж хвилини я скрикнула від несподіванки: та, може, мені це мариться? Ні, не мариться, не здається. Це — факт! На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Немов тендітна прозора квітка з найтоншими світлими пелюстками розкрилася на самому кінчикові яскравого ріжка. Чи, можливо, це було щось подібне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтіла на чорному тлі небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу відхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхні темної частини Венери. Як причарована, спостерігала я це дивне видовище… Ще кілька секунд, — і все зникло, немов і не було цього ніжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподівано, як і з’явилося. Я хотіла було бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти йому про загадкове явище, але згадала, як він попереджав, що під час чергування від телескопа відходити ні в якому разі не можна, коли немає заміни. — Ви стоїте на науковій вахті, — говорив він, — і кожна секунда спостереження може несподівано виявитися найціннішою! Який він був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження! Минуло не більше півхвилини — і в мене знову перехопило подих від хвилювання. Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло і зникло перше сяйво, щось почало світитися. Спочатку я побачила, як під сірим попелом зажевріла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищі, коли під попелом лишаються жевріючі вуглинки. Потім на сірій поверхні ясно позначилася світла червона плямка. Вона світилася зсередини, наче просвічувала крізь попіл. Потому плямка зробилася яскравішою і розширилась, посередині її спалахнув зовсім яскравий червоний вогник. І після цього пляма вже не яскравішала далі. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по ній пробігали темні тіні і світлі відблиски, як буває це у заграві від пожежі. Не відриваючись від окуляра, я закричала: — Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть сюди! — Що трапилось? — почула я біля себе його стурбований голос. — Дивіться! Микола Петрович кілька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помітила, як нервово стискували його пальці бронзове кільце окуляра. — Що це, Миколо Петровичу? Біля нас уже стояли зацікавлені Ван Лун і Сокіл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима: — Не знаю, що й думати… Досі ніхто нічого подібного на Венері не спостерігав. Схоже, ніби на поверхні планети відбувається вибух вулкана — і ми бачимо його відблиски крізь густу атмосферу Венери, крізь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевірити. Вадиме, включіть панорамний радіолокатор! Я розуміла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радіолокатором, давав можливість бачити віддалені речі, навіть наглухо сховані від спостерігача під густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре діяв тільки на якійсь певній, не надто великій відстані. З Землі, наприклад, Венеру за його допомогою спостерігати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радіолокатор діятиме і допоможе нам побачити, що саме відбувається під суцільними хмарами. Але ці сподівання не виправдались. Хоч як ми всі вдивлялися в зображення Венери на екрані панорамного радіолокатора, — нам не пощастило побачити нічого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, — хіба що яскравішою стала освітлена пляма, от і все. Це було дуже прикро, принаймні для мене: адже мені страшенно хотілось, щоб загадкове явище, яке мені вдалося помітити, тут-таки дістало своє наукове пояснення. Тоді я знала б, що саме відкрила на Венері! А так — виходило зовсім не наукове відкриття, а просто якесь випадкове спостереження… Мабуть, Микола Петрович помітив, що я засмутилась. Він лагідно торкнувся мого плеча і сказав: — Нічого, Галю, я думаю, що не помилився. Іншого пояснення не може бути. Так я і запишу в нашому журналі спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило спостерігати вибух вулкана на Венері! — І коли-небудь люди, вивчаючи історію Венери, будуть з пошаною читати в астрономічних книжках: «Уперше це явище було помічене в такому-то році молодим, але талановитим науковим працівником Галиною Рижко», — підхопив насмішкувато Сокіл. От який він! Обов’язково йому треба пустити шпильку. Це, певна річ, тому, що не він, а я помітила вибух вулкана. Зовсім інша людина — професор Ван Лун. Адже саме йому могло б і справді стати неприємно: скільки він перед тим стежив за Венерою і нічого не виявив. А мені пощастило. І все ж таки Ван Лун нічого такого не сказав, а лише потиснув мені руку. Я навіть зашарілася від несподіванки — ніяк не відучусь від цієї дурної звички! А зате в мене є така ідея, така ідея, що… Проте не буду зараз говорити. Спочатку зроблю, перевірю, а тоді вже… Ну, тримайтеся, Вадиме Сергійовичу!.. …Два дні підряд я вигадувала час, щоб перевірити свої думки, оту ідею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальній каюті. Обов’язково зацікавляться і почнуть приставати з запитаннями — не той, так інший: — Що це ви майструєте, Галю? — Це що, новий винахід, Галю? — Товариші, готується сенсаційне наукове відкриття в галузі гумової промисловості! Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергійович. І знов-таки гадає, що дуже дотепно! Але я нікому нічого не пояснила, а продовжувала робити своє діло. Зараз розповім, яке саме. Склянки й чашки в нашому буфеті стоять у спеціальних гніздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах — ну, зрозуміло, не під час польоту, коли все спокійне і навіть не гойднеться, а, наприклад, при зльоті чи посадці. І в тих гніздах є цупкі гумові прокладки. Вони круглі, з одного боку плескаті, а з другого — вдавлені, як маленькі блюдечка, щоб склянка або чашка міцніше трималась у гнізді. От я і взяла два таких гумових кружки і почала робити з ними досліди, щоб перевірити мою ідею. Певна річ, ніхто не розумів, у чому справа. А я не пояснювала. Всі мої припущення виявились правильними! Тоді я розшукала кілька шурупів та викрутку і приховала їх до ночі. А вночі я закінчила свою роботу і перевірила мій винахід уже в дії. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокійно лягати спати, хоча, правду кажучи, мені страшенно важко було дочекатися ранку: хотілося одразу розбудити всіх і показати. Але я, зрозуміло, стрималась. Зате ранком я підвелась раніше від усіх, зодяглась і трохи ще попрактикувалась, щоб відчувати себе певніше. І якраз, коли я вирішила, що можна будити товаришів, — Ван Лун прокинувся сам. Він сів у гамаку і побачив мене біля дверей. Ні, Ван Лун нічого не сказав, хоч я й помітила, що він дуже здивувався. А я спокійно, немов ні на що не звертаючи уваги, зробила ще крок, другий, третій… Ван Лун простягнув руку і штовхнув Сокола, який усе ще спав у сусідньому гамаку: — Вадиме, тут якесь чудо! Мабуть, мені сниться. Погляньте, уклінно прошу! Вадим Сергійович, протираючи окуляри, подивився в мій бік. А я незворушно йшла по підлозі каюти, роблячи широкі кроки. Дійшла до однієї стіни, повернула назад — і знову пішла по підлозі. І навіть жодного разу не посміхнулась, і взагалі не дивилась в їх бік, хоч і боялась, що ось-ось пирсну зо сміху. Вадим Сергійович надів окуляри і здивовано вигукнув: — Та що це, насправді? Скінчилася невагомість, чи що? Галю, як це ви умудряєтеся ходити по підлозі? Ван, ви що-небудь розумієте? — Ні, — відповів Ван Лун. — Прошу вас пояснити. — Що пояснювати, коли я сам нічого не розумію? Дивіться, іде немов по Землі! Хода, правда, трохи дивнувата, так ходять, кажуть, кавалеристи, похитуючись і широко розставляючи ноги, але все ж таки вона йде! Миколо Петровичу, дивіться, що наша Галя робить! — Справді, Галю, як це у вас виходить? — здивувався розбуджений голосами товаришів Микола Петрович. — Нічого особливого, Миколо Петровичу, — скромно відповіла я. — Маленький пристрій, навіть не вартий уваги. — Оце ловко! — шумно обурився Сокіл. — Винайшла спосіб ходити по підлозі в невагомому світі і каже, що не варто уваги. — У вас, Галю, вважаю, талант винахідника, — сказав Ван Лун, знизуючи плечима. — Але скажіть все ж таки, як ви влаштували це, Галю? — повторив Микола Петрович. — Навчіть і нас. — Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумові кружки з гнізд для склянок. Вибрала такі, які підійшли мені за розміром. І пригвинтила їх до каблуків. — І що ж? — І ходжу, як бачите. — Товариші, вона глузує з нас! — вже зовсім обурився Вадим Сергійович. — При чому тут гумові кружки на каблуках? Що у нас, липуча підлога, чи що? — Стривайте, стривайте, Вадиме, — спинив його Микола Петрович. — Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумієте? — Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, — озвався той. — Галю, ану, пройдіться ще! — розпорядився Микола Петрович. — І скажіть ясніше, в чому тут річ. Присоски? Дивно, як швидко він уміє в усьому чисто розібратись! Я зробила ще кілька кроків і відповіла: — Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Підлога в каюті рівна, гумова. Я натискую однією ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повітря між своєю ввігнутою поверхнею і підлогою. А тоді зовнішній тиск притискує мою ногу до підлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на одній, першій, нозі. Вона теж немов прилипає до підлоги. Тоді я трошечки відхиляю вбік першу ногу, краєчок гумового кружка відстає, між ним і підлогою входить повітря — і нога відклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звісно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто. — Втім, як ви додумалися до цього, дівчинко? — все ще здивовано допитувався Микола Петрович. — Адже це страшенно дотепно — і розв’язує проблему ходіння за умов невагомості. — Я згадала недавно, коли ми з товаришем Ван Луном стріляли в ціль, про одну напівзабуту річ. Мені стало шкода кульок, які ми витрачаємо під час стрільби в ціль, і я згадала, як у мене в дитинстві був іграшковий пістолетик з присоском. Він стріляв дерев’яною паличкою з плескатим гумовим кружком на кінці. Той кружок прилипав до стіни, і паличкою можна було стріляти скільки завгодно. От я й подумала, що… — Молодець, Галю! Це чудова ідея, яка чомусь не спала на думку жодному з інженерів, що займались устаткуванням нашого корабля, — засміявся Микола Петрович. — Надзвичайно простий і дотепний винахід! — Думаю, ті інженери були надто дорослими. Забули про дитячі іграшки. А треба пам’ятати. Корисно іноді, — висловив свою думку Ван Лун. — Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка. І навіть Вадим Сергійович цього разу не відпустив ніякої шпильки. Він похитав головою і просто сказав: — Так, Галю, це ви дійсно здорово вигадали. Доведеться нам усім повчитися у вас. Навчите, Галиночко? Я кивнула головою. Оце зовсім інша справа! Коли Вадим Сергійович не глузує, я ладна його слухати цілий день: він одразу стає таким милим, гарним… І хай навіть говорить про своє улюблене «особисте», гаразд… Того ж таки дня гумові кружки були пригвинчені до каблуків усіх нас. І тепер ми ходимо по підлозі каюти майже так само вільно, як ходили на Землі. А я відкрила ще одну річ. Виявляється, що в астроплані за допомогою тих гумових кружків на каблуках можна ходити не тільки по підлозі, а й по стінах і по стелі, — звісно, там, де вони не оббиті м’якою тканиною, а тверді і рівні. Зовсім так, як мухи ходять, смішно, але цікаво! Втім, це я так записала, між іншим, нам ходити по стінах і по стелі ні до чого. А винахід все ж таки у мене вийшов!  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка