Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка6/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

де розповідається про те, як Ван Лун і Вадим Сокіл ліквідували наслідки зіткнення астроплана з метеоритом, а Галя Рижко тим часом знайомилася з скафандром.  



Соромно було признатися, проте Галя Рижко відчула неприємну слабкість в ногах. Вона збентежено закусила губу і подивилася в бік Ван Луна і Сокола. Ті були вже в скафандрах і надівали шоломи. А вона все ще стоїть, мов скам’яніла!.. Швидше, швидше! — Галю, чи не треба вам допомогти? — почула вона голос Сокола, який долинав до неї чомусь глухо, немов крізь вату. — Ні, ні, я сама впораюсь, — крикнула вона у відповідь. Як дивно: варто людині, хоч би як вона розгубилася, почати щось робити, — і вона дуже швидко опановує себе! Галя Рижко влізла в скафандр. Пальці в щільних рукавичках робили спочатку якісь незграбні рухи. Але все ж таки вони без особливих утруднень відстебнули пряжки ременів, які прикріплювали скафандр до ніши, де він стояв. Тепер шолом! Галя опустила на голову прозорий закруглений зверху циліндр, який сам щільно ліг своєю нижньою частиною на наплечне вигнуте кільце. Дівчина зсередини замкнула замки. Готово! Циліндричний шолом наглухо ізолював її голову. А дихати як? Але все було передбачено. Замки шолома, закриваючись, самі привели в дію повітряний апарат. Тепер треба було тільки повернути зсередини оцю рукоятку, як навчав її Ван Лун, відрегулювати приток повітря. Єсть! До циліндра шолома почав поступати кисень з резервуарів на спині скафандра, заряджених оксилітом. Так називалася чудесна хімічна речовина, розроблена в Індійському інституті підводних досліджень. Вона поглинала з повітря в шоломі вуглекислоту і шкідливі продукти дихання людини і замість них подавала свіжий кисень. Галя Рижко виступила з ніші. Вона стояла, намагаючись не рухатися, щоб звикнути до скафандра, і тільки обережно піднімала і опускала руку. Крізь міцне й ідеально прозоре органічне скло шолома-циліндра було добре видно, як Ван Лун наблизився до панелі керування повітряними приладами і виключив їх один за одним. Здивована Галя почула його спокійний голос; він здавався зараз навіть чіткішим, ніж хвилину тому. Хіба шолом пропускає звуки?.. Ван Лун говорив ніби про себе: — Навіщо дарма витрачати повітря? Все одно його висмоктує з каюти простір! Тиск дуже-дуже впав. Галя підійшла до барометра-анероїда, прикріпленого до стіни. Його маленька тремтлива стрілка, яка показувала тиск повітря в каюті, повільно пересувалася ліворуч… Вона вже давно залишила позаду червону риску з цифрою 760 і тепер підходила до 740… Ось уже 739… 736… 720… Це означало, що в каюті весь час зменшується тиск повітря. Воно виходило в простір крізь пробоїну в стіні астроплана. Ось стрілка барометра пройшла повз цифру 700, — і продовжувала повзти ліворуч. Скафандр Галі Рижко трохи роздувся зсередини, його рукава й шаровари нагадували величезні сосиски, перехоплені металічними кільцями, які не давали тканині розтягатися надміру. Так само роздулися і скафандри Сокола і Ван Луна. Галя розуміла: це тому, що всередині скафандра тиск повітря лишався нормальним, а зовні він дуже впав. З мимовільним відчуттям побоювання Галя Рижко помацала пальцями в рукавичках тканину, з якої був зроблений скафандр: а що, як раптом вона не витримає, лусне, що тоді? Одразу кінець! Проте тканина, товста і пружна, навіть не згиналася в складки. Це було щось подібне до надзвичайно міцної гуми. Знову залунав голос Ван Луна: — Дуже раджу товаришам включити електричні грілки. В каюті вже стало холодно. Галю, ви пам’ятаєте, як включати електрогрілку? — Так, так, пам’ятаю, спасибі. — Все ж таки нагадую: навпроти підборіддя, в нижній частині шолома, є маленька рукоятка. Повертати треба праворуч. Не швидко. Краще повільно. Не так, як їхати на цератозаврі, а? Але включайте, щоб не замерзнути. Справді, ртутний стовпчик термометра опускався дедалі нижче. Жах який! І повітря виходить, і ще температура падає! По спині дівчини пробігли холодні мурашки, і вона негайно повернула рукоятку електрогрілки. Приємне тепло почало розливатися всередині скафандра. І знову Галя подумала: але як же вона чує голос Ван Луна, а він — її відповіді? Адже справа не лише в тому, що їх розділяють тонкі прозорі стінки шоломів. Якщо крикнути гучно, то звук, можливо, проникатиме крізь них. Але, крім того, в каюті лишається дедалі менше повітря, а саме ним передаються звукові хвилі. Мало повітря — значить і звуки вже поширюватися не можуть… як же, справді… Але тут в її вухах пролунав голос Риндіна: — Ну як, друзі? Знайшли? Де пробоїна? На голос академіка озвався Сокіл: — Шукаємо, Миколо Петровичу. Я — у лівому відсіку. Сокола підтримав Ван Лун: — Я — у правому. Зараз знайдемо. Галя озирнулася. Ані Сокола, ані Ван Луна не було в каюті. «Можливо, Ван Луну або Соколу потрібна моя допомога?» — майнуло в голові дівчини. Швидко перебираючи руками металічні стояки й шкіряні петлі, вона рушила до дверей. — Залиштеся! — почула вона наказ Риндіна. — Там і без вас упораються. Стежте за приладами. Що з тиском? Яка температура? Галя повернулася назад. Маленька стрілка анероїда невблаганно посувалася ліворуч. — Шістсот двадцять три, Миколо Петровичу… Ні, вже шістсот… п’ятсот вісімдесят… п’ятсот шістдесят… п’ятсот… — Температура? — Мінус двадцять вісім… двадцять дев’ять… Тридцять! — А ви спокійніше, дівчинко. Не хвилюйтеся. — Слухаю, Миколо Петровичу, — прошепотіла Галя, не зводячи очей з стрілки, яка, здригаючись, повзла далі й далі ліворуч. Може статися, академік Риндін і справді має рацію — чого вже тут хвилюватися: ще кілька хвилин, і в каюті, де щойно точилася весела, жвава бесіда, не залишиться навіть ковтка повітря… а потім, потім… — Ну, чого ж ви мовчите, Галю? — запитував Риндін. — Візьміть себе в руки! — Гаразд, Миколо Петровичу, — намагаючись говорити впевненіше, відповіла Галя. — Тиск чотириста десять… вісім… сім… Температура мінус тридцять три… Ця невесела розмова лунала і у вухах Сокола. Посуваючись темним коридором, він гарячково шукав пробоїну. Яскравий промінь електричного прожектора, що висів на грудях Вадима, промацував кожен сантиметр корпусу астроплана. — Як у вас, Ван Лун? Знайшли? — спитав він неголосно, проте його перебило гостре запитання Риндіна: — Як ви там, Галю? Тримаєтеся? Що нового? — Триста шістдесят, Миколо Петровичу, — відповіла Галя. — Нічого, тримаюся… триста сорок п’ять… Температура… Ван Лун, зціпивши зуби, вдивлявся в металічні аркуші обшивки астроплана, освітлені його прожектором. Він добре знав влаштування астроплана, знав, що назустріч йому з протилежного боку посувається Сокіл. Він знав, яка вдосконалена конструкція корпусу міжпланетного корабля. Мабуть, навряд чи комусь спало б на думку вважати Ван Луна, відомого мандрівника і мисливця, боязкою людиною. І все ж таки саме тут, у цьому вузькому коридорі, Ван Лун явно відчув щось подібне до страху. Звідки взялося це відчуття? Ось тут, наліво, поза супертитановою стінкою міститься їх центральна каюта. Дещо далі починається навігаторська рубка. Там чекає повідомлень від нього Риндін. А в загальній каюті — ця мила експансивна дівчина Галина Рижко. Там, в обох каютах, рівно горить електрика. В центральній каюті, хоча й замало повітря, але все ж таки там — життя. А направо?.. Направо, поза двома щільними шарами мінеральної шерсті і гуми, поза зовнішнім шаром відшліфованого до сліпучого блиску супертитану, — там мертва космічна безодня. Мільйони і мільйони мільйонів кілометрів, світлових років, ще яких завгодно одиниць, якими Людство умовилося вимірювати відстань. Але суть всього цього нагромадження вимірювальних одиниць зводиться до одного: там страхітлива порожнеча, невідома і безконечна порожнеча космосу, крізь яку лине, падає по інерції їх астроплан. Як це любив говорити Микола Петрович? «Аргонавти Всесвіту»? Так, схоже, схоже… Раптом Ван Лун спинився. Хутким рухом він виключив прожектор. Так, ось вона, пробоїна! Крізь неї рівним незгасаючим світлом сяє яскрава жовтувата зірка. Чудове, взагалі кажучи, видовище: чорний небозвід, і на ньому ця зірка, наче крупний діамант. Ван Лун наблизився до пробоїни, нахилився і зазирнув у чорну безодню. Його прозорий шолом-циліндр притиснувся до пробоїни в стіні, підтягнувся сам до неї, ніби на нього хтось натискував ззаду. «Так, розумію, розумію, — усміхнувся Ван Лун. — Присмоктує порожнеча!..» Дивна зв’язаність власних рухів вразила його, немовби він інстинктивно побоювався зробити зайвий крок. Його обличчя відділялося від міжпланетного простору тільки товстим органічним склом шолома-циліндра. Дивно і страшно було думати, що тут-таки, за цим прозорим склом, — температура абсолютного нуля, ніщо, таємнича порожнеча Всесвіту. І він, з трудом стримуючи хвилювання, дивився у пробоїну. Тепер Ван Лун бачив не одну лише крупну жовтувату зірку, яку помітив спочатку. Чорна безконечна глибина була, здавалося, геть уся рясно засипана іскрами й вогниками. Це були зовсім не такі зірки, до яких звик погляд людини на Землі! Вони палали кожна сама по собі, сплітаючись при тому в барвисті чарівні візерунки; погляд пробігав по них, мимоволі затримуючись на величезних сліпучих зірках, які палахкотіли незгасним яскравим світлом далеких гігантських світил. Але зараз був не час для спостережень. — Триста двадцять, п’ятнадцять, одинадцять, — лунав у його навушниках голос Галі. — Миколо Петровичу, — закричав Ван Лун, — дозвольте сказати, пробоїну знайдено! — Дуже добре, Ван, — почув він у відповідь нетерплячий голос Риндіна. — Чи легко полагодити це? — Зараз почну. Гадаю, заварю швидко. Незабаром все буде в порядку… Вадиме, прошу вас, ідіть до мене, в сектор… — він оглядівся, ввімкнув прожектор. А, ось вони, умовні позначення переходів і відсіків астроплана! — В сектор К-14! Інструменти! Одразу! — Єсть! Ван Лун знову схилився до пробоїни. Що ж, все ж таки попрацювати доведеться. Оплавлені краї пробоїни свідчили про величезну силу, з якою вдарив невеличкий метеорит. Очевидно, сам він вибухнув під час удару, перетворився на газ. — Вадиме, довго чекати вас доводиться! — А я вже тут, Ван! З темряви з’явився силует Сокола, вірніше — його скафандра. Біле проміння прожектора прорізало пітьму і схрестилося з промінням прожектора Ван Луна. Фантастичні постаті двох мандрівників у Всесвіті схилилися коло пробоїни, пильно розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з величезною силою. Він пробив, як той снаряд, оболонку астроплана, та до того ще й кріплення переборки. — М-да… — пробурмотів Сокіл. — Оце так удар! Мабуть, нам ще пощастило, що в цьому місці було кріплення переборки. Воно прийняло на себе частину удару, інакше метеорит міг би пробити і внутрішню стінку, врізатися в каюту… Гаразд, але чому не спрацювали радіолокаційні шукачі?.. Це не просто цікаво, але й тривожно, Ван. Це визначає, що і надалі… — Про «надалі», вважаю, встигнемо поговорити, — сухо відгукнувся Ван Лун. — Давайте працювати, прошу. Він акуратно виміряв діаметр пробоїни. Потім проміння його прожектора освітило принесений Соколом ящик з інструментами. Ван Лун відшукав у ньому щось схоже на плескату пробку і виміряв її. — Ні, треба ширше. Він узяв іншу. — Ця підійде. Пробка мала конічну форму. Ван Лун устромив її тоншим кінцем у пробоїну — і вона зразу ж таки втиснулася в неї сама майже на третину. Ван Лун задоволено зауважив: — Отак присмоктувало до отвору і мій шолом. — Вплив порожнечі, — озвався Сокіл. — Вона висмоктує з нашого корабля повітря. За ящиком, який приніс Сокіл, тягнувся гнучкий електричний кабель. Сокіл вийняв з ящика невеличкий апарат, з’єднаний шнуром з корпусом ящика, приставив його до пробки і повернув вимикач. Одразу із приладу висунувся масивний металічний стрижень, який дрібними сильними ударами бив по пробці. Це був електричний молоток. Частими ударами він забивав пробку в пробоїну. Вже через півхвилини Сокіл виключив молоток. Пробка міцно увійшла в пробоїну, щільно закривши отвір. — Тепер заваримо краї! У руках Ван Луна був уже інший апарат. Він нагадував знайомий кожному виробничнику прилад для електрозварювання, тільки портативніший. Ван Лун включив його. Спалахнула сліпуча, яскрава дуга полум’я. Легкими рухами Ван Лун проводив кінчиком приладу по краях пробоїни. І там, де вогняна дуга з’єднувала корпус астроплана, кріплення переборки і пробку, — метал пробки зразу розплавлявся і заливав стінку ракети, розпливаючись по ній. Пробка зварювалася з металічною стінкою і кріпленням переборки. Ця операція забрала теж небагато часу. І нарешті Галя Рижко, яка уважно прислухалася до голосів Ван Луна і Сокола, почула радісний вигук геолога: — Миколо Петровичу, можна включати повітряні апарати. Пробоїну закрито! Проте Риндін заперечив: — Рано ще, Вадиме! Двері в коридор відчинені, та й ви ще будете повертатися, повітря даремно виходитиме у відсіки. Йдіть до каюти, ізолюйте її, а тоді вже і включайте апарати постачання повітря. — Єсть! Тим часом Галя Рижко, яка остаточно заспокоїлася, з інтересом вивчала свій скафандр. Зроблений він був продумано і дуже дотепно. Товстий шар якоїсь невідомої Галі тканини, міцної й пружної, немов насиченої гумою, вкривав усе тіло; з неї ж були зроблені шаровари й рукава. Зовні ця пружна товста тканина була вкрита ще й тонкою металічною сіткою, яка, мабуть, призначена була захищати тканину від ударів, пошкоджень і подряпин і не давати їй роздуватися зсередини. Для цього ж таки в рукава й шаровари були вставлені металічні кільця. Високий циліндричний закруглений зверху шолом з прозорого матеріалу міцно закріплювався на наплечному вигнутому кільці з блискучого металу. Це кільце зручно лежало на плечах людини, не заважаючи їй рухатися, і разом з тим надійно прикріплювало циліндричний шолом. Кілька гнучких трубок в металічних спіралях з’єднували нижню частину шолома з апаратами для дихання, які містилися за спиною, нагадуючи ранець. Потужний прожектор, закріплений на грудях скафандра, давав сліпуче біле проміння. Галя кілька разів вмикала і вимикала його, знайшовши кнопку керування. Виявилося, що руки рухаються в рукавах скафандра зовсім легко — так само, як і пальці в товстих рукавичках. Відчуття зв’язаності і незграбності, яке було у Галі перший час, виникало тільки спочатку, доки вона не звикла до скафандра. А потім все йшло добре і без найменшої незручності. Взагалі в цьому надзвичайному скафандрі була безліч дотепних пристосувань. Галя дуже легко навчилася керувати обігріванням. Вона зразу ж намацала маленьку рукоятку в нижній частині шолома, про яку їй сказав Ван Лун, і знайшла потрібний для неї стан. Електрогрілка була, мабуть, десь у тканині костюма, а можливо, нагрівалася та сама металічна сітка, яка вкривала скафандр… В усякому разі, від цієї грілки розливалося приємне тепло, яке рівномірно зігрівало все тіло, від кінчиків пальців на руках до нігтів на пальцях ніг. Галі дуже кортіло відшукати в скафандрі мініатюрну радіоустановку, яка дозволяла переговорюватися з товаришами і навіть чути всі звуки, що лунали зовні, поза скафандром. Адже для цього треба, щоб у шоломі був свій власний мікрофон і репродуктор і, крім того, окремий мікрофон, виведений назовні. Галя чудово розуміла все це, недарма вона завжди цікавилася радіотехнікою. Але виявити щось у шоломі чи біля нього їй не вдалося: мабуть, і мікрофон, і телефон були дуже маленькими. Шукаючи радіоустановку, Галя обмацала вже всю верхню частину скафандра, коли прочинилися зовнішні двері каюти і ввійшли в своєму фантастичному для незвичного ока одязі Сокіл і Ван Лун. Останній зачинив за собою двері, перевірив, чи досить міцно прихопили її криві важелі, що висунулися з стіни, чи не залишилося десь щілини. Потім він повернувся до Галі: — Нудьгуєте, дівчино, так? — лагідно, хоча, як і звичайно, трохи насмішкувато пролунав його голос. — Нічого, нічого, вже кінець. Прошу стежити за барометром, включаю постачання повітря. — Та я зовсім і не нудьгувала, а слухала, як ви розмовляли, — відповіла Галя. — І потім зайнята була скафандром. Я ніколи не думала, що він так складно влаштований. — А що, важко справлятися? — спитав Сокіл. — Ні, зовсім не так! Він складний, а виходить, що вся ця складність допомагає людині відчувати себе зручно й легко. — Ото ж воно й є, — задоволено сказав Сокіл. — У нас на астроплані все так! Ну, незабаром почнемо дихати нормальним повітрям, товариші. Ван Лун уже включив! З вихідної трубки балона із стислим повітрям лився потік прозорого газу. Стрілка барометра анероїда повільно поверталась назад, до показників нормального тиску. І знову вона не квапилася, а повільно просувалась по циферблату, обережно проходячи повз кожну цифру. — Скільки вже? — почула Галя голос Риндіна. — Шістдесят, Миколо Петровичу. — Значить, трохи згодом можна вже йти до вас, а то у мене в рубці повітря наче на Гімалаях… Серце Галі тривожно стислося. Як вона могла забути про це!.. В астроплані, очевидно, було тільки три скафандри. І Микола Петрович віддав їй свій… Ой, як страшно думати про те, що могло б статися!.. А що ж буде після того, як вони прилетять на Венеру? Невже ж такі передбачливі люди, як Риндін і Ван Лун, не захопили з собою запасного скафандра? А якщо один з апаратів вийде з ладу?.. Наче у відповідь її думкам пролунав знову голос Риндіна: — Ван Лун, як ви могли забути про резервний скафандр? Його давно вже слід було перенести до каюти. У Галі відлягло від серця: значить, усе гаразд. — Шкодую дуже, Миколо Петровичу, — відповів Ван Лун. — Дуже-дуже шкодую. Це лише моя провина. Галя, вагаючись, подивилася на Сокола. Помітивши це, він спитав: — Що, знову якесь нерозв’язне питання, Галю? — Так, — сказала вона, — не розумію однієї речі. — Якої? — Ось, внутрішнє приміщення астроплана немовби герметично відділене від тих коридорів, які проходять між зовнішньою і внутрішньою стінами астроплана, правда? — Правда. — А метеорит пробив тільки зовнішню стіну? — Ну і що ж? — Значить, крізь отвір у цій зовнішній стіні могло вийти тільки те повітря, яке було в коридорах… А з внутрішніх приміщень воно не мусило вийти. Втім, повітря весь час виходило, і свистіло… Як же це так? — А от погляньте сюди, Галю, — відповів Сокіл, вказуючи в куток каюти. Там, у кількох сантиметрах від підлоги, косим зигзагом зміїлася тріщина. Вона була досить великою, над нею навіть луснула м’яка тканина, що вкривала стіну в цьому місці. — Від міцного удару метеорита тріснула стіна каюти, — пояснив Сокіл враженій Галині. — Крізь цю тріщину і виходило у відсіки повітря. Воно й свистіло, як ви помітили. Але все обійшлося благополучно, тепер ми з Ваном заваримо і цю тріщину. А ви, Галиночко, в свою чергу, зашиєте і тканину після того, щоб усе було красиво… А ось і Микола Петрович! Двері навігаторської рубки відчинилися. На порозі стояв Риндін. Обличчя його було похмурим. Жестом він показав: зняти скафандри! Це було виконано одразу. Мандрівники зняли шоломи і з насолодою, на повні груди вдихнули свіже, холодне повітря. У каюті було холодно, мабуть, усього градусів з десять вище нуля: опалення, ввімкнене Ван Луном водночас з апаратом повітропостачання, не встигло ще підняти температуру до норми. — Щось трапилося, Миколо Петровичу? — стривожено запитав Сокіл. Голос Риндіна звучав дуже спокійно, так підкреслено спокійно, як звучить голос відважної людини під час очевидної небезпеки. Академік пощипував вуса. — Метеорит трохи змінив наш курс, — сказав він. Три пари очей занепокоєно дивилися на нього. Риндін, усе так само пощипуючи вуса, говорив далі: — Ви цікавилися, Вадиме, чому не спрацювали наші радіолокаційні установки? Це дуже просто. Вони промацують простір попереду і дещо з боків, щоб в разі появи в їх полі зору метеоритів, негайно автоматично змінити курс астроплана і уникнути зіткнення. Так воно й було весь час. А цього разу радіолокаційні установки не могли помітити метеорит, бо він летів не назустріч нам, а ззаду, наздоганяв нас. І наздогнав. Швидкість нашу він майже не змінив: його маса замала для цього, та і його власна швидкість, хоча й дуже велика, все ж була в значній мірі погашена тим, що ми віддалялися від нього. Але курс він все ж таки дещо змінив, цей міжпланетний снаряд… Земні пости керування вже відзначили неприємну пригоду, запитували мене. Я розповів те, що знав і що міг виснувати. На Землі вже вирахували наше відхилення і зараз почнуть виправляти курс. Але це може спричинитися до затримки… можливо, доведеться знову включати наші двигуни. А поки що ми летимо вбік, трохи ухиляючись в глибину Сонячної системи. — Але ж це означає… — нерішуче сказав Сокіл. — Нічого ще не означає, — відрубав Риндін. — Якщо б не існувало земних постів керування, нам було б значно важче. А зараз… Ван Лун, ходімо до карт. Ми мусимо самі точно встановити відхилення і допомогти Землі виправити наш курс. Дорога кожна секунда!..  

 

 

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,

що являє собою щоденник Галини Рижко, в якому вона розповідає про обладнання міжпланетного корабля, про те, чому в подорож можна було взяти дуже мало води, про мініакумулятори і здобуття енергії за рахунок Сонця — і про багато інших важливих речей.  



…Чому я вирішила вести щоденник? Не знаю й сама. Може, вплинуло зауваження Миколи Петровича. Вчора, відірвавшись від своїх обчислень і протираючи запалені, почервонілі повіки, він сказав мені: — А шкода, що ніхто на астроплані не веде свого особистого щоденника. Звичайно, особливих пригод у нас не дуже багато, якщо не зважати на головне — удар метеорита, з наслідками якого ми ніяк не справимося. Так, пригод у нас ще менше, ніж у звичайного корабля, який пливе десь у Атлантичному чи Тихому океані, ані бур, ані штормів… І все ж таки непогано було б потім, у майбутньому, повернувшись додому, на Землю, почитати такий щоденник. Одне діло — офіціальний службовий журнал з його записами, і зовсім інше — записи особисті, від душі, з індивідуальними враженнями. Як ви гадаєте, Галю? Проте, моєї відповіді Микола Петрович і не чекав, а тут-таки знову заглибився в обчислення. Ось уже третю добу він майже не спить, як і товариш Ван Лун. Вони перевіряють курс, побоюючись найменшої помилки в розрахунках. Це все після зустрічі з гидким метеоритом, про який я не можу думати без люті. Стільки накоїти! Микола Петрович і Ван Лун відриваються від праці тільки на лічені хвилини, щоб поснідати і пообідати. Яка він надзвичайна людина, наш Микола Петрович, і як я люблю його! Я все ладна зробити для нього, — рішуче все, тільки б він посміхнувся в свої короткі сиві вуса, у нього така лагідна, добра посмішка! І як це він може бути завжди турботливим, як знаходить час навіть думати про наш настрій, жартує, вигадує всякі речі. Наприклад, учора він запропонував нам влаштувати змагання, турнір стрільців з електричного пістолета. «Переможець, — сказав він, — дістане звання кращого снайпера астроплана і цілої Венери, оскільки, — засміявся він, — ми навряд чи зустрінемо там когось, хто спробував би відвойовувати таке звання». Між іншим, по-справжньому змагатися доведеться тільки мені і товаришу Ван Луну (я ніяк не звикну називати його просто Ваном, як інші, він такий завжди глузливий, хоча теж дуже хороший і піклується про мене). На решту зважати не доводиться, особливо на Вадима Сергійовича, який, на мою думку, зовсім не вміє стріляти. А проте Ван Лун іронічно зауважив, що Вадим Сергійович все ж таки може сподіватися потрапити до кращої четвірки стрільців астроплана! Ну, втім, зараз не до жартів. Всі ми дуже занепокоєні. Земні пости керування ніяк не виведуть наш астроплан на точний курс. Щось заважає. Микола Петрович побоюється, що це трапляється через перекручення радіосигналів, які ми одержуємо. Щось, пов’язане з космічним промінням, а що саме, я ще не зрозуміла. Як зрозумію — обов’язково запишу. А поки що знаю тільки, що з кожним днем радіозв’язок з Землею стає гіршим і гіршим. Слова ледве чутні, такий гуркіт у репродукторі. А тут іще це відхилення від курсу!.. В усьому винний, певна річ, метеорит, який пробив стіну корабля і вплинув своїм ударом на наш напрямок. Як це могло трапитися? Як могла статися така неприємність? Адже кожному відомо, що такий випадок під час міжпланетної подорожі взагалі є винятковим. Наукові працівники в переважній більшості вважали, що при розрахунках подорожі на небезпеку зіткнення з метеоритом можна просто не зважати. Ми розмовляли про цей самий наш метеорит з Вадимом Сергійовичем і з Ваном (нарешті я назвала товариша Ван Луна, як і всі!). Ось як проходила наша бесіда. — Пам’ятаю таке: тільки одного разу під час обговорень майбутнього польоту ми натрапили на одного чи двох песимістів, — похмуро зауважив Ван, — які міркували про метеоритну небезпеку. І як їх тоді розгромили! Особливо того маленького кандидата наук, як його?.. Та ви його знаєте, Вадиме! — Так, так, — озвався Вадим Сергійович, — маленький, худорлявий, в старомодному пенсне. Як же! Він ще сипав цифрами про середню кількість метеоритів, яку щосекунди викидає космос на Землю. А що ж, і від нього була користь. Адже це після тих суперечок Інститут міжпланетних сполучень та Інститут радіозв’язку вже остаточно вирішили обладнати астроплан протиметеоритними радіолокаційними установками. І дуже добре зробили! — Так… і незважаючи на ті установки, метеорит все ж таки врізався в нас, — так само похмуро додав Ван. — Від цього також є користь. У подальшому астроплани будуть обладнані круговими радіолокаційними установками, от побачите! — закінчив свої заперечення Сокіл. Скажу просто — нам здорово не пощастило. Наскочити в світовому просторі на метеорит вважається майже неможливим. За підрахунками астрономів навіть у найгустіших метеоритних потоках, так званих Леонідах, найближчі тверді частки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів! Більше того, я пам’ятаю навіть таку фразу з однієї астрономічної книжки в маминій бібліотеці: «Кожен метеорит у звичайному потоці віддалений від свого сусіди відстанню принаймні в п’ятсот кілометрів». І це ж — у потоці! У мікрофільмовій бібліотеці нашого корабля, у книжці професора Оберта я знайшла такі слова: «Ракета мусить мандрувати по Всесвіту принаймні п’ятсот тридцять років, доки зустрінеться бодай з одним метеоритом. У цьому розумінні мандрівка в міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка в звичайному автомобілі. Доводячи це, вчені вирахували навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля — Місяць обчислюється співвідношенням 1:100 000 000». Одна можливість на сто мільйонів, один шанс із ста мільйонів — і цей єдиний шанс випав на нашу долю. От уже справді надзвичайне «щастя»! Ну, взагалі все обійшлося благополучно, якщо не зважати на те, що астроплан відхилився від свого курсу. Проте й це незабаром ліквідується, — так обіцяє Микола Петрович. Я буду дуже рада, він хоч відпочине трохи. За ці три доби я ще краще познайомилася з нашим чудовим міжпланетним кораблем, яким не втомлююся захоплюватись. І тільки тепер я зрозуміла, який величезний труд багатьох і багатьох наукових інститутів потрібний був для його створення. Скільки вчених працювало над його конструюванням, як сумлінно і продумано зроблені всі його деталі, все обладнання! Спробую стисло описати тут астроплан і його конструкцію так, як я встигла зрозуміти. «Венера-1» — гігантська блискуча, загострена спереду «сигара». Завдовжки вона має понад тридцять метрів, а в діаметрі, в найширшій її частині, — біля семи метрів. З обох боків астроплана містяться маленькі крильцята, а на них по невеличкому ракетному двигуну. На хвості астроплана — три стабілізатори, схожі на плавці риби; між ними розташований отвір головного ракетного двигуна, так зване сопло. Оболонка корабля зроблена з найлегшого сплаву металів — супертитану; він легкий, проте дуже міцний і твердий. Шліфований супертитан вкриває весь корпус астроплана. А відшліфований він для того, щоб зменшити тертя астроплана в атмосфері під час польоту чи зниження. Під шаром супертитану прокладені ще два шари — штучної мінеральної шерсті і гуми. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту в атмосфері астроплан страшенно нагрівається від тертя. А під час польоту в міжпланетному просторі — ще важче: з одного боку, освітленого Сонцем, астроплан дуже нагрівається, а з іншого, тіньового, навпаки, сильно охолоджується. І, мабуть, гума ще може і пом’якшити удар, коли ми під час посадки вдаримося об щось. Не знаю, це я сама придумала… Ну, під усім цим є ще шар свинцю. Він якось особливо електрично оброблений, щоб пропускати менше космічного випромінювання. Микола Петрович говорив мені, що він довго заперечував проти свинцю, адже це дуже збільшило вагу корабля. Проте нічого не можна було зробити, і він зрештою погодився, бо космічне проміння може виявитися в просторі небезпечним ворогом. Така зовнішня оболонка астроплана. На відстані біля півметра від неї іде внутрішня стінка корабля — друга оболонка. Ці дві оболонки з’єднані міцними переборками: так роблять на морських кораблях і підводних човнах, щоб було міцніше. І виходить, ніби два кораблі встромлені один в другий. Це також важливо на випадок аварії. Тільки уявити собі, що могло статися, коли б на астроплані не було внутрішньої оболонки, зробленої, до речі, також з міцного й твердого супертитану!.. Метеорит пробив би тоді обидві стінки корабля, з каюти одразу ж таки вийшло б усе повітря, і ми задихнулися б, навіть не встигнувши одягти наші скафандри. Страшно і подумати про таке! Тепер у світовому просторі летів би мертвий, освітлений зсередини астроплан, а в ньому, за пробитими стінами, лежали б замерзлі трупи мандрівників… Фу, навіть думати про таке не хочу!

За внутрішньою супертитановою стінкою починаються наші володіння. Між іншим, дві каюти — загальна і навігаторська рубка — займають на астроплані найменше місця. Потім я поясню, чому це так. Обидві каюти розміщені в носовій частині зверху (я вживаю цей неточний вислів «зверху» тільки за звичкою). їх з’єднують широкі двері, які можна герметично зачиняти. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз (знову неточний вислів!), до приміщення, де зберігаються запаси їжі, води, стисненого повітря і таке інше. Ці складські приміщення куди більші від обох кают. А ще далі, до центра корабля, — запаси вибухового атомного матеріалу. Він служить для роботи реактивних двигунів, він-таки може стати нам у пригоді під час шукань ультразолота на Венері. Поблизу зберігаються інструменти і запасні прилади. Поруч — кладова непорушного харчового запасу. Ще далі, в нижній частині корабля, розміщено машинний відділ. Там стоять машини, які перероблюють зіпсоване повітря. Вони забирають з нього вуглекислоту і шкідливі гази, які виділяє людина під час дихання, і збагачують повітря свіжим киснем. До речі, це надзвичайні прилади, вперше застосовані на нашому астроплані! Особливо вражаючим є те, що вони дозволили нам взяти з собою неймовірно мало води. Я спочатку навіть не повірила, що таке може бути. Тільки уявити собі: людині треба на добу близько двох з половиною кілограмів води! Скільки ж це треба було б узяти в подорож води на три чоловіки на сто сорок шість днів, не кажучи вже про зворотний шлях і про непорушний аварійний запас! Та цілі цистерни! А в наших баках — тільки аварійні запаси: нам вода не потрібна! Як так? А отак! Та наші апарати, виявляється, можуть ще й самі здобувати воду… ну, не самі, але начебто самі. Це страшенно цікаво і дуже дотепно. Особливі прилади, конденсатори, виловлюють з повітря ту вологу, яка випаровується нашими тілами під час дихання чи крізь пори тіла. Потім ця волога насичується повітрям, до неї додаються деякі необхідні організмові солі — і виходить чудова смачна вода. її кількості цілком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим Сергійович, «задовольнити добову потребу людини у воді». Кожному з нас треба на добу, приміром, два з половиною літри води, як я вже сказала; а конденсатори могли б дати навіть більше — чи не три літри на добу. І тут немає ніякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно здивувалася і вирішила, що не розчула, коли Ван пояснював мені це. Я, вагаючись, спитала його: — Товаришу Ван Лун, тут якась помилка. Ви самі сказали, що кожен з нас одержує на добу два з половиною літри води. Як же конденсатори могли б виловлювати з повітря і давати нам близько трьох літрів? Адже не може бути, щоб організми виділяли вологи більше, ніж одержують її?.. Мабуть, у мене був дуже дурний, спантеличений вигляд, бо Ван Лун розсміявся. Він відповів мені (я не вмію передати його особливу манеру говорити, запишу по-своєму): — Саме так, Галю! Людина взагалі виділяє більше води, ніж поглинає її з питвом та їжею. Бачте, в надрах організму відбувається весь час хімічне створення води. Деяка частина кисню, який ми вдихаємо з повітрям, і деяка частина водню, який міститься в їжі, сполучаються і створюють воду. В цілому в організмі щодоби синтезується таким чином близько чотирьохсот грамів води. І конденсатори можуть уловлювати її. Зрозуміло? Звісно, я зрозуміла, чого ж тут не розуміти! І все ж таки це дуже дивно. Я знала досі про колообіг води в природі, а виходить, що такий самий колообіг відбувається і в нашому тілі. Та ще й з хімічним додатком! Признаюся, спочатку, коли я про все це довідалася, мені було трошечки огидно: як же це — пити ту ж саму воду, яка вже пройшла крізь організм, таку, яка, так би мовити, уже була у вжитку? Як не очищуй її, все одно вона ніби якась не така, не свіжа… А потім я збагнула: адже і в природі точнісінько так само, вода ж до нас повертається знову і знову та сама, яка вже побувала в організмах людей і тварин. Крім того, наша вода з конденсаторів — свіжа, прохолодна і кришталево чиста, — мені дуже подобається. Так чи інакше, а водою ми забезпечені вдосталь. Ніхто з нас її не економить, та цього й не потрібно, хоча на кораблі немає великих і важких баків з запасною водою. Не менш смачне в астроплані і повітря. І я не випадково написала слово «смачне». Адже кожен знає, як легко і приємно дихається в лісі чи в полі після грози! Повітря тоді буває особливо свіжим, навіть трошечки гостреньким, з якимсь незвичайним присмаком. Це тому, що під час грози повітря насичується озоном. Апарати для очищення повітря в каютах додають не лише кисень, але й озон. Тому наше повітря завжди свіже і приємне. А крім того, озон вбиває всякі бактерії — теж непогано! Щоб покінчити з повітрям і водою, розповім ще, як ми вмиваємося. Це дуже кумедно, хоча до нашого вмивання слід звикати. Справа в тому, що вмиватися, як на Землі, в астроплані не можна: вода просто не литиметься з крана, адже вона невагома. Звісно, її можна було б примусити бити вгору чи вниз фонтанчиком під тиском. Але тоді вона негайно полетить у повітря великими круглими краплинами, — спробуй спіймай її там! Тому я, як і всі інші, користуюся губкою. Я стискаю губку, занурюю її у воду в тазику і там відпускаю. Вода зразу ж таки втягується в губку: адже тиск повітря в каюті нормальний! Тоді я виймаю губку разом з водою, яка набралася в неї, і умиваюся губкою, а потім витираюся рушником. От до чого доводиться додумуватися за умов невагомості! Умивання — єдине, мабуть, що у нас не автоматизоване, тут нічого не поробиш. Ой, зовсім забула, треба ще розповісти про те, як мені доводиться кип’ятити воду! Це теж дуже інтересно і знову стосується тієї ж самої невагомості в астроплані. Що вийде, коли в астроплані взяти електричний чайник і спробувати закип’ятити в ньому воду, налити окріп у чашку, ну, скажімо, чай, щоб потім пити його? Нібито просто? А насправді нічого б з цього не вийшло. Неприємності почалися б з того, що вода в чайнику не захоче кипіти. Ось, дно чайника нагрівається, вода біля нього вже кипить, — а вище залишається зовсім холодною. Дивно? А все чому? Та тому, що вода в чайнику невагома, нижня її частина, яка прилягає до дна чайника, не стає легшою, хоча й нагрілася, не підіймається вгору. А холодна, навпаки, не опускається вниз, щоб у свою чергу зігрітися біля дна чайника, як це буває за звичайних земних умов. І щоб закип’ятити воду в астроплані — треба було б весь час енергійно перемішувати воду в чайнику, ані на хвилинку не спиняючись. Веселе заняття? Але ось, припустімо, вода все ж таки закипіла. Як налити чай з чайника в чашку? Та він просто не захоче литися з носика, — адже він такий самий невагомий, наш чай! Можна струсонути чайник, виштовхнути з нього воду, але тоді окріп великою краплиною вилетить з носика і полине повітрям вздовж каюти. Летючий окріп — теж не дуже приємна річ! Спіймати його в повітрі і не обваритися при цьому — я особисто не берусь. Тому у нас заведено суцільну механізацію. Наш електричний чайник, в якому я щодня кип’ячу воду, не потребує допомоги, в ньому не треба перемішувати воду і не треба витряхати її з носика. В ньому влаштований маленький моторчик з лопатями, що обертаються у воді. Щойно я включаю чайник, наливши в нього воду, вмикається і моторчик. Лопаті весь час крутяться і перемішують воду. Вона швидко обертається в чайнику, а це створює відцентрову силу. І коли я потім нахиляю чайник, — відцентрова сила витискує воду з носика: тут уже треба спритно підібрати її в чашку, а потім пити крізь трубочку, що не дуже приємно, але нічого не зробиш, іншого виходу немає… Суп я варю також в особливому казанчику з мотором. Тільки в ньому немає лопатей (адже вони перетворили б на кришиво все те, що я кладу в суп), а замість того обертається весь казанчик. Ось як трудно бути домашньою господаркою чи поваром у невагомому світі! …Здається, я дуже багато написала тут про нашу кухню. Але все це таке незвичайне і дивовижне, що я просто не могла стриматися. Зате тепер розповім про серйозні речі. Всі наші машини, все чисто автоматичне обладнання — все електричне. Електрика — душа астроплана. І яка я рада, що опинилася тут, все побачила на власні очі, про все дізналася! Спочатку я тільки й робила, що дивувалась. Адже всі ці машини, автомати і різні прилади забирають страшенно багато енергії. Звідки взяти стільки енергії, щоб її вистачило на всю подорож з Землі на Венеру і назад, та ще й на весь час життя на Венері? Я й спитала про це Вана (адже саме він відає всім господарством корабля). А він відповів мені, та ще й підморгнув: — Чого-чого, а електрики в нас досить! Що до цього можете не турбуватися, дівчино. Чомусь він дуже любить називати мене «дівчино», каже, що звик так звертатися до студенток, які працювали з ним у різних експедиціях. Ну і хай, мені однаково! Насамперед він показав мені акумуляторне відділення. Ох, як там багато цих самих акумуляторів, цілі шафи понаставлені, тільки не таких, як ми звикли, а зовсім малесеньких. Вони звуться — мініакумулятори, їх сконструювали в Інституті електропроблем всього кілька років тому. Я думаю навіть, що, коли б не було мініакумуляторів, навряд чи можна було б так здорово, дотепно і економно налагодити все наше електричне господарство. Втім, треба спочатку розказати, що це таке. Різні акумулятори відрізняються своєю ємкістю, величиною свого електричного заряду. Це зрозуміло кожному школяреві. Але досі у вжитку були тільки незграбні великі акумулятори старого типу. Вони були дуже незручними, з мізерною ємкістю. І от, ще на початку нашого століття, радянський академік Йоффе теоретично передбачив, що можуть існувати акумулятори й іншого типу. А потім учені розробили його теорію і створили мініакумулятори. Вони завбільшки всього з сірникову коробочку, зовсім малесенькі. А ємкість міні акумулятор а така, що він може живити своєю електрикою машину на двадцять п’ять кінських сил протягом цілих ста годин! Як саме він влаштований, я не можу розказати. Знаю тільки, що в ньому відбуваються якісь складні хімічні процеси, які й дозволяють мініакумулятору зберігати в собі такий великий електричний заряд. Ван Лун почав був пояснювати мені, але тут-таки й кинув, сказав, що це з галузі електрохімії і що для мене це не важливо. Ну й гаразд, буде час — сама розберуся. Так от, цілі шафи таких мініакумуляторів стоять у нас в особливому приміщенні. Щойно працюючий акумулятор розряджується, автоматичні прилади виключають його і включають свіжий. Таким чином, машини й апарати спиняються лише тоді, коли виснажиться останній мініакумулятор. А коли ж це трапиться? Адже так чи інакше, яким велетенським не був би загальний заряд усіх мініакумуляторів, все одно його не може вистачити на весь час подорожі. Значить, їх треба заряджати. А за рахунок чого? Звідки взяти потрібну для цього енергію? Звичайно, можна було б одержувати енергію від електрогенераторів, які працюють на якомусь паливі. Але для цього потрібні і самі генератори, і паливо для них. А все це зайвий вантаж для астроплана. І отут я розповім про найвидатніший винахід, зроблений вченими Шанхайського інституту енергетичних проблем, яким керує професор Ван Лун. Цей винахід зроблений був спеціально для нашого міжпланетного корабля! Китайські вчені розробили новий, оригінальний і абсолютно надійний засіб постійно одержувати все нову і нову енергію протягом всієї подорожі, всього перебування експедиції в міжпланетному просторі. Це прямо геніально по простоті і дотепності: ми дістаємо енергію без будь-яких витрат і зусиль, автоматично! І все це зроблено за ідеєю і під керівництвом нашого професора Ван Луна. Як я його поважаю! Уже давно вчені мріяли про те, щоб запровадити безпосереднє перетворення променевої енергії Сонця на електрику. Саме безпосереднє, а не за допомогою якихось проміжних процесів, громіздких і незручних. Справді, було відносно легко збудувати потужне велике дзеркало, яке збирало б у фокус сонячне проміння і нагрівало ним котел з водою. Вода, перетворена на пару, могла б рухати генератор і давати електроенергію. Такі установки широко створювалися в першій половині нашого сторіччя і навіть давали деяку користь. Але вони всі були громіздкими, малопотужними — і головне, сонячна енергія в них використовувалася тільки на якихось 5-10 процентів. Мізерна кількість! І легко зрозуміти чому. Адже ж у тих установках променева енергія Сонця спочатку перетворювалася на теплову, потім на механічну, а вже по тому й на електричну. А от коли б перетворювати променеву енергію безпосередньо в електричну, без неминучих у проміжних перетвореннях втрат, тоді й процент використання обов’язково підвищився б. Втім, як здійснити отаке безпосереднє перетворення?.. Щоправда, наука знала своєрідні речовини, які під впливом світла давали так званий фотоефект, викидали з себе електрони, отже — давали електричний струм. їх використовували вже досить давно для влаштування фотоелементів, — найбільше елемент селен. Проте такі пристрої не вирішували справи, бо вони давали ще менший коефіцієнт корисної дії, перетворювали на електричну енергію зовсім мало променевої енергії Сонця, — якихось 1–1,5 процента. Отак було довгий час — аж доки наука не відкрила чудесні якості так званих напівпровідників. Саме вони, ці напівпровідники, які досі, здавалося, взагалі були ні до чого в електротехніці, — поклали початок нової ери у використанні променевої енергії Сонця! Професор Ван Лун пояснив це мені так: — Виявилося, люба Галю, що напівпровідники мають надзвичайну цінність. Чи уявляєте ви собі, що це таке взагалі? Ну от, є відомі вам провідники, найчастіше — метали. Якщо ми замкнемо батарейку від кишенькового ліхтарика мідною, наприклад, дротинкою, то тією дротинкою піде струм і нагріє її. А що буде, коли ми замкнемо ту ж батарейку дротинкою, скажімо, з скла чи гуми? — Та нічого й не буде, — відповіла я, — Ніякий струм по ній не піде. — Цілком вірно. Бо і скло, і гума — не провідники, а ізолятори, як і багато інших речовин, подібних до них. Але є такі речовини, які й струм проводять погано, і в ізолятори не придатні, наприклад, елементи германій, селен, кремній, закис міді й інші. Вони називаються напівпровідниками. До речі, вони мають ще одну цікаву властивість. Якщо їх заморозити, — вони стають добрими ізоляторами; а якщо, навпаки, нагріти, то вони стають такими ж добрими провідниками, як і метали. — Та як же це може бути? — здивувалася я. — Виходить одна й та ж сама речовина може бути і ізолятором, і провідником? — Все залежить від умов, Галю, — посміхнувся Ван Лун і почав мені пояснювати, в чому тут річ. Ну, все це дуже й дуже складно, так складно, що я не беруся тут переказати все те, що мені розповів професор Ван Лун. Тому одразу перейду до головного. Оті самі напівпровідники, якщо їх освітлювати, теж викидають з себе електрони (яких вони мають дуже великий запас!) і дають електричний струм. Спочатку такі напівпровідникові фотоелементи перетворювали на електричну енергію тільки 10 процентів променевої сонячної (хоч і це було чимало — порівняно з первісними, селеновими). А потім їх дуже удосконалили — і вони почали перетворювати аж 20 процентів! Це вже зовсім інша справа! Отже, професор Ван Лун вирішив: — Хто заважає нам використати напівпровідникові фотоелементи для того, щоб одержувати електроенергію під час міжпланетної подорожі? Адже стінка астроплана, повернута до Сонця, весь час буде освітлена його яскравим промінням. І це освітлення буде цілком постійним, бо за весь час подорожі жодна хмаринка не закриє від астроплана могутнє сяюче Сонце! Значить, якщо вмонтувати в стінки корпусу астроплана напівпровідникові фотоелементи, — вони весь час даватимуть нам електроенергію, бо весь час на них впливатиме сонячне світло, весь час вони перетворюватимуть променеву енергію Сонця на потрібну нам електричну. Ось де джерело енергії для живлення цілого господарства міжпланетного корабля! Може, професор Ван Лун говорив і не зовсім так, а більш по-науковому, але я записала по-своєму, як зрозуміла і як умію. Він каже, що в основному все вірно; ну, а вже він у цій галузі все знає! І от виявилося, що такі розрахунки були правильними. У зовнішніх стінках нашого астроплана вмонтовані малесенькі напівпровідникові фотоелементи. їх безліч, просто навіть неймовірна кількість. Всі вони з’єднані групами послідовно, щоб дістати від них потрібну нам напругу. А групи вже з’єднані паралельно, — щоб одержуваний струм був потрібної потужності. Нібито просто, — а як трудно було конструкторам розмістити і розподілити всі ті незчисленні фотоелементи, та ще й так, щоб вони не зменшили міцності супертитанової оболонки астроплана! Так чи інакше, Сонце сяє в міжпланетному просторі цілком справно і так само справно працюють наші напівпровідникові фотобатареї, що являють собою цілу фотоелектростанцію. Струм, який ми постійно одержуємо від неї, весь час заряджає мініакумулятори — і ми не відчуваємо ані найменшої нестачі електроенергії, яка надходить до нас постійно і безкоштовно без будь-яких зусиль з нашого боку. Як у чарівній казці! Микола Петрович якось сказав: — Наша енергосистема мусить працювати абсолютно невідмовно, ще точніше, ніж людське серце! І я розумію, що це саме так. Адже від нашої фотоелектростанції, від незчисленних напівпровідникових батарейок, що заряджають величезну кількість мініакумуляторів, — цілком залежить робота всіх чисто механізмів і автоматичних приладів астроплана. А це — ціле складне господарство. Ось я виписала тут стовпчиком перелік — з чого складається робота нашого машинного господарства (під диктовку професора Ван Луна): 1. Очищення повітря, конденсація води і вентиляція всіх приміщень астроплана. 2. Освітлення і опалення корабля. 3. Робота всіх допоміжних механізмів — автоматичних запорів, дверей, гамаків, люків, шаф, буфета… та тут усього і не перелічиш. 4. Робота всіх автоматичних приладів і апаратів, пов’язаних з керуванням астропланом. 5. І нарешті, автоматична дія механізмів, які керують ракетними двигунами, подають до них рідке паливо — атоміт. Втім, про це слід поговорити окремо. І це я знаю вже не з слів Ван Луна, а з розповіді самого Миколи Петровича. Спочатку мені, признаюся, було страшно уявити собі, що тут-таки, за нашими спинами, за тонкими супертитановими переборками астроплана, — лежить багатотонний запас атоміту, нової атомної вибухової речовини величезної сили. Динаміт, піроксилін, нітрогліцерин, тринітротолуол, — всі ці вибухові речовини не можуть іти в порівняння з атомітом. Ця нова речовина була виготовлена тільки два роки тому Ленінградським і Київським інститутами фізичної хімії — спеціально для нашого астроплана. І, як каже Микола Петрович, тільки це дало можливість здійснити міжпланетну подорож на такому порівняно маленькому кораблі. Микола Петрович пояснив це так: — От ви вже знаєте, Галю, що без нашої фотоелектростанції і мініакумуляторів ми не могли б забезпечити астроплан потрібною кількістю електроенергії. Без автоматичних механізмів керування і без зірких земних постів, без радіолокаторів і допомоги швидкісних електронних лічильних машин — ми не могли б летіти так певно й надійно, як це відбувається тепер. Але головне все ж таки — атоміт. Послухайте мене уважно, і ви зрозумієте, в чому тут річ. Виявляється, що наука і техніка до останнього часу не могли здійснити пасажирську міжпланетну подорож тільки тому, що не існувало відповідного палива для ракетних двигунів. Можна було збудувати і відрядити снаряд «Місяць-1» і навіть корабель «Місяць-2», який облетів навколо Місяця і повернувся на Землю. Але пасажирський міжпланетний корабель — зовсім інше діло. Адже кожен пасажир — це не лише його власна вага, проте ще й вага продуктів харчування і численних апаратів, які мусять обслуговувати людину в дорозі. Кожному пасажирові треба на день аж ніяк не менше від 600 грамів їжі — це остаточний мінімум. Отож скільки їжі доводиться везти з собою в астроплані трьом пасажирам, що летять на Венеру і назад?.. Який це велетенський вантаж! Тепер далі. Скільки ж палива мусить витратити корабель, навантажений в такий спосіб? Адже астроплан має не тільки піднятися з Землі і розвинути космічну швидкість, але потім ще й вдруге злетіти — з поверхні Венери. І тут створюється щось дуже подібне до зачарованого кола. Міжпланетний корабель мусить везти в своїх баках дуже багато палива — і тому його загальна вага стає більшою. Але тоді для його розгону треба витрачати також більше палива, і тому знову збільшувати ємкість баків. А чим більші баки, тим більше треба палива для розгону корабля. І так без кінця! Виходить, що за рахунок палива вага корабля стає неймовірно великою — і головна частина цього палива потрібна тільки для того, щоб розігнати до великої швидкості те ж саме паливо. Де ж вихід? Як зменшити запас палива, потрібного для польоту? Це й було головним завданням багатьох учених і конструкторів упродовж десятків років. — Певна річ, вони мали свою провідну зірку, — сказав Микола Петрович, розповідаючи мені про все це. — Великий основоположник реактивної техніки і зореплавання Ціолковський залишив науці свою знамениту формулу, за якою можна визначити запас потрібного для міжпланетного корабля палива. За цією формулою кінцева швидкість всякої ракети (отож, і астроплана, який користується ракетними двигунами) залежить від тієї швидкості, з якою продукти згоряння, гази, витікають з двигуна, і від того, яку частину загальної ваги корабля під час зльоту складає вага палива. Чим більша швидкість витікання газів, тим менше можна взяти палива. Таким чином, вагу палива можна було визначити за формулою Ціолковського, — але від того конструкторам не ставало легше. — Я на їх місці давно вже вдалася б у відчай і кинула цю справу, — чесно призналась я Миколі Петровичу, слухаючи його. — Це від того, люба Галю, — відповів він, — що ви не маєте потрібної для вченого наполегливості і терпіння. Наполегливість і терпіння! Звучить це дуже красиво, проте… ні, варт записати, в чому тут справа, які труднощі стояли перед конструкторами! Щоб перемогти земне тяжіння і вирушити в політ на Венеру — астроплан мусить розвинути колосальну швидкість — 11,5 кілометра на секунду. Це знають всі. Якщо перекласти ці цифри на більш зрозумілу мову, то вийде, що астроплан мусить летіти з швидкістю понад 40 000 кілометрів на годину, — отже, він може за одну лише таку годину облетіти навколо Землі по екватору. Втім, виявляється, що коли б робити розрахунки тільки по самій цій швидкості, то з подорожі нічого б не вийшло. І от чому. Злітаючи з Землі, корабель мусить подолати опір повітря і витратити на це додаткове паливо — це раз. Паливо необхідне і для гальмування астроплана під час посадки на Венеру, інакше він просто розіб’ється — це два. Другий зліт, уже з поверхні Венери, знову паливо — це три. Гальмування під час посадки на Землю — ще паливо — це чотири. Ну, і деякий запас палива на непередбачені випадки, як-от наше зіткнення з метеоритом — це п’ять. Коли б усе паливо, яке астроплан мусить мати в своїх баках, використати на розгін корабля в безповітряному просторі, де немає опору повітря, — тоді міжпланетний корабель розвинув би так звану «ідеальну швидкість». Не 11,5 кілометра на секунду, а близько 30 кілометрів на секунду. Таку швидкість і брали в основу своїх обчислень і розрахунків конструктори. — І багато з них, як і ви, Галю, у відчаї хапались за голови: становище здавалося безвихідним, — додав, посміхаючись, Микола Петрович. — Зрозуміло, що ще в п’ятдесятих роках нашого сторіччя пасажирська міжпланетна подорож була нездійсненною… Ускладнення полягало в тому, що за тих часів швидкість витікання газів з рідинних ракетних двигунів не перебільшувала трьох кілометрів на секунду. А за таких умов, як показує все та ж сама знаменита формула Ціолковського, для досягнення швидкості астроплана в 30 кілометрів на секунду — потрібний був зовсім фантастичний запас палива. І сказати дивно: вага палива під час зльоту мусила перебільшувати вагу самого астроплана в… 5900 разів! Ясно, що тоді це було абсолютно нездійсненно, просто немислимо. Конструктори вигадували хтозна-скільки обхідних шляхів, щоб зменшити запас палива під час зльоту. Ще сам великий Ціолковський висував ідею про зліт астроплана не з Землі, а з її штучного супутника — як-от наші «Диск-1» або «Диск-2». Якщо астроплан злітав би з такого штучного супутника, йому не треба було б долати опір повітря. Та й земне тяжіння значно зменшилось би. Отож, можна було б зменшити і запас палива. А головне — можна було б використати велику власну швидкість супутника. Але поки що така ідея лишається також нездійсненною. Штучні супутники Землі ще надто маленькі, вони непридатні для ролі міжпланетних вокзалів… Була й інша ідея, — створення ракетних поїздів, складених ракет. У такому поїзді задня ракета служить тільки для зльоту в земній атмосфері. Вона штовхає передню ракету, двигуни якої поки що не працюють, розгонить її. А потім, коли ця задня ракета витратить запас свого палива, вона відпадає від передньої ракети і падає назад, на Землю. Тим часом перша летить далі: вона дістала вже певну швидкість, пройшла крізь щільні шари атмосфери — і її ракетним двигунам доводиться розгонитися вже майже в умовах безповітряного простору. Але й ця ідея виявилася досі практично майже нездійсненною, хоча в нашому астроплані є дещо від неї. Я маю на увазі ракетний візок, який виніс наш міжпланетний корабель у розріджені верхні шари атмосфери під час старту з Землі. Всі оті ідеї не були повним розв’язанням питання. Лишався тільки один реальний шлях: шукати паливо, в якого швидкість витікання газів була б значно більшою. Над цим конструктори та винахідники й билися багато років. — Що ж, вони досягли великих успіхів, але всього цього було замало для міжпланетної подорожі, — задумливо похитав головою Микола Петрович. — Для земних перельотів нові види палива прислужилися добре, а для космічних — вони лишалися все ще слабкими… Ну, щодо земних перельотів, то тут все гаразд, це я сама знаю. Тепер ракетоплани і стратоплани літають з такою швидкістю, яка й не снилась у п’ятдесятих роках. Пасажирський ракетоплан за маршрутом Москва-Пекін, наприклад, покриває весь шлях усього за півгодини! Я сказала про це Миколі Петровичу. Він ствердив: — Так, так, це вірно. Швидкість витікання газів у ракетоплані підвищилася до 4–5 кілометрів на секунду. Це велике досягнення техніки. Але — хіба така швидкість може задовольнити конструкторів міжпланетного корабля? Звичайно, ні. І от, коли, здавалось, були вичерпані вже всі можливості, коли вчені переконались, що із звичайного палива не можна вижати більшої швидкості витікання газів, — на допомогу прийшла радянська атомна техніка! Два науково-дослідних інститути, Ленінградський і Київський інститути фізичної хімії, майже водночас розробили нові типи атомного палива. Один з них, атоміт, вивів конструкторів з безнадійного до того часу стану. Міжпланетна подорож стала реальністю! Нове дивовижне атомне паливо дало можливість сконструювати ракетні двигуни, з яких гази витікали з швидкістю 12 кілометрів на секунду. Атоміт став чарівним ключем до дверей в міжпланетний простір (це не я вигадала таке красиве порівняння, так сказав Микола Петрович!). На нашому астроплані «Венера-1» встановлені саме такі ракетні двигуни. Що це дало? Раніше, при старому ракетному паливі, його вага мусила б перевищувати вагу корабля в 5900 разів (навіть писати не хочеться такі неймовірні цифри!). А при атоміті — вага палива перевищує вагу самого корабля тільки в 12 разів. Певна річ, це величезне, вирішальне досягнення техніки. Втім, не слід думати, що конструкторам нашого астроплана було дуже легко. Співвідношення 1:12 зовсім не схоже з колишнім, цілком божевільним 1:5900, але й воно практично досить складне. Микола Петрович пояснив мені так — і я одразу зрозуміла, як важко доводилося конструкторам астроплана. — Чи тримали ви коли-небудь в руках, Галю, звичайну, найпростішу залізну садову поливальницю? — І навіть воду в ній носила, поливала грядки на нашому городі дома, — здивовано відповіла я. — Але при чому тут поливальниця? — А от при чому. Звичайнісінька поливальниця важить усього лише в сім разів менше, ніж вода, яка в неї налита. Поливальниця й вода дають співвідношення 1:7. У нас, в нашому кораблі, співвідношення між вагою складного астроплана з усіма його механізмами, устаткуванням, пасажирами і вагою запасу палива досягає 1:12. По відношенню до ваги взятого палива астроплан мусить бути легшим, ніж поливальниця по відношенню до налитої в неї води. Розумієте? — Але як же цього можна було досягти? — ще більше вразилась я. Микола Петрович знизав плечима: — Конструктори виконали своє завдання, тільки й всього. Труднощі, бачте, існують, на мою думку, лише для того, щоб їх перемагати. Цим самим зайняті, між іншим, і ми з вами…  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка