Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка5/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

який говорить про обов’язки учасників експедиції, про те, чому на Венері, на думку Вадима Сокола, повинні існувати мегалозаври і археоптерикси, а також про те, що навіть у міжпланетному просторі можуть траплятися зіткнення.  



Незабаром у ракетному кораблі закипіла робота. Сокіл і Ван Лун почували себе ніяково, коли довідалися, прокинувшись, що академік підвівся значно раніше від них і давно вже зайнятий ділом. Адже і в них так само було чимало роботи. Як ми вже знаємо, кожен учасник експедиції мав своє коло обов’язків, заздалегідь розроблене під час підготовки подорожі. Але в перші ж таки дні польоту дещо змінилося — насамперед через появу Галини Рижко, яка не тільки з готовністю бралася за першу-ліпшу працю, аби бути корисною, але й старанно, точно її виконувала. Найскладнішою справою для Ван Луна були обов’язки штурмана астроплана, пов’язані з копіткими обчисленнями: вони забирали найбільшу частину його часу. Безумовно, саме в першому періоді польоту Ван Лун міг би займатися штурманською справою менше, ніж будь-коли в інший час. Адже астроплан з початку польоту перебував під постійним наглядом земних постів керування. Зіркими очима радіолокаторів ці пости стежили за польотом астроплана, відзначали на зоряних картах його шлях, провадили перевірочні обчислення курсу і з допомогою потужних радіоімпульсів примушували ракетні двигуни корабля виправляти найменшу неточність у напрямі. Та після двох-трьох днів польоту і виправляти вже не було чого. Астроплан ліг на бездоганно правильний курс, з якого він без якоїсь особливої причини вже не міг збитися. Цей курс мусив з точністю годинникового механізму привести його через сто сорок шість днів до тієї точки світового простору, де в цей час опиниться на своїй орбіті Венера. Що ж тут робити штурманові? Але Микола Петрович Риндін дотримувався іншого погляду. Він говорив: — Все це дуже добре, Ван. Але треба врахувати кілька можливостей. В першу чергу, ми не можемо знати, на якій відстані від Землі радіоімпульси постів керування почнуть слабшати і, внаслідок цього, не зможуть впливати на наші приймальні пристрої. Мене, зокрема, непокоїть космічне проміння — чи не завадить воно прийомові радіоімпульсів? А тоді нам доведеться справлятися власними силами, без допомоги земних постів керування. Це перше. Далі, хто знає, чи не з’явиться якась зовнішня причина, яка вплине на наш курс? — Але яка саме, хотів би я знати, Миколо Петровичу? — запитав Ван Лун. — Ви не знаєте? І я також не знаю, — спокійно відповідав Риндін. — Втім, ні ви, ні я не можемо поручитися, що така причина не виникне. І ми зобов’язані бути готовими до подібної можливості. І, нарешті, третє. Я сумніваюся, щоб земні пости керування могли тримати нас на повідку під час відльоту з Венери. Далекувато, знаєте, і знов-таки нам невідомо, як будуть діяти радіоімпульси на такій величезній відстані. Значить, тоді нам доведеться розраховувати тільки на себе. Тому давайте тепер же працювати на повний хід — так, наче земних постів керування взагалі не існує. Тренування, висловлюючись вашою мовою, тут просто необхідне, і я буду з задоволенням допомагати вам, дорогий мій! До речі, Галя де від чого звільнила вас, чи не так? Таким чином Ван Лун разом з Риндіним виконував штурманські обов’язки паралельно з земними постами керування. Порівняно з цією складною роботою — йому здавалися відпочинком кінозйомки у космосі; та й було їх зовсім небагато. Вадим Сокіл займався насамперед дослідженням космічного проміння — одного з найменш вивчених фізичних явищ. Слід визнати, що природа цього загадкового випромінювання, надзвичайно жорсткого, — воно пронизує на своєму шляху майже всі перепони, — лишалася і досі не вивченою наукою. Відомо було, що випромінювання виникає десь у бездонних глибинах Всесвіту — і, мабуть, це все. Розвиток науки і техніки за останні роки допоміг людині оволодіти великими висотами. Прекрасні радянські ракетоплани підіймалися до найвищих шарів стратосфери і починали вже штурмувати іоносферу. Але й вони не допомогли науці розгадати основні таємниці космічного проміння. Безсилими виявились також не лише радіозонди, але й штучні супутники Землі; навіть корабель «Місяць-2», автоматичні апарати якого зафіксували активність космічного випромінювання на всій відстані між Землею і Місяцем, не вніс нічого вирішально нового в це питання. Встановлено було тільки одне: що вище над Землею, що далі від Землі провадити спостереження, то активніша дія космічного проміння. Вчені сподівалися, що тепер астроплан академіка Риндіна допоможе, нарешті, з’ясувати природу загадкового випромінювання. Щоправда, дехто з учених висловлював побоювання, що космічне проміння в глибинах міжпланетного простору може вплинути погано не тільки на прилади, а й на організм учасників експедиції. В якій мірі обгрунтованими були такі побоювання, — ніхто, природно, сказати не міг, тим більше, що інші вчені заперечували цю можливість. Все ж таки Ленінградський інститут фізичних проблем настояв на тому, щоб в астроплан були взяті запаси листового свинцю. Космічне проміння в певній мірі затримується свинцем, — в усякому разі, більше ніж іншими матеріалами. Інститут фізичних проблем вважав, що в разі потреби апарати і люди можуть бути захищені такими свинцевими аркушами. Так чи інакше, але досі ніхто з учасників експедиції не помічав ніяких змін, не відчував ніякого впливу космічного проміння на свій організм, хоч астроплан давно вже перебував у міжпланетному просторі. Сокіл наполегливо провадив свої дослідження, вимірюючи інтенсивність і напрям потоків космічного випромінювання. Він працював із складними приладами, і Галя Рижко з повагою поглядала на їх циферблати. Чутливі стрілки, здригаючись, відзначали інтенсивність космічного проміння, яке пронизувало весь астроплан. Інші прилади дозволяли встановити напрям, за яким проміння поширювалося у Всесвіті. Справа була в тому, що чимало вчених взагалі заперечували думку про якийсь переважний напрям потоків цього проміння. Дослідження Сокола мали за мету перевірити всі такі догадки і встановити істину. Нікого, крім Риндіна, Сокіл не знайомив з наслідками своїх спостережень і висновками. Тільки Микола Петрович, керівник експедиції, мав право коли завгодно підходити до Вадима під час його роботи і переглядати розрахунки і записи. Одного разу Галина Рижко випадково почула коротку розмову: — Чи певні ви, що головний потік іде саме з боку крабовидної туманності Тельця? — запитував стурбованим тоном Риндін. Сокіл відповів, дещо вагаючись: — Поки що всі дані говорять саме так, Миколо Петровичу. Але ось півгодини тому гамма-прилад показав, що напрям змінився на шість градусів. Може статися, якраз у цей час пости керування відхилили курс ракети? — Сумніваюсь. Вони попередили б мене або принаймні сповістили б про це потім. Треба перевірити. Цікавіше за все, що в такому разі головний напрям космічного проміння збігається з одним з головних потоків радіовипромінювання. Ви пам’ятаєте, їх три, такі потоки: від дзети Тельця, від «наднової» зірки в сузір’ї Кассіопеї і від тієї точки в сузір’ї Лебедя, де, як твердять, зіткнулися дві галактики. Перевіряйте, перевіряйте, Вадиме! Це надзвичайно важливо. Невже центри виявляться спільними і для космічного проміння, і для радіовипромінювання?.. І Риндін повернувся до себе в навігаторську рубку, а Сокіл з головою занурився в свої розрахунки. Галя Рижко зрозуміла в усій цій розмові мало що. Тут було страшенно багато темного й незрозумілого, в цій заплутаній астрономії! З часом вона безумовно зрозуміє все, цього Галя була певна. І якщо б вона не вирішила ні про що не запитувати Вадима Сергійовича, доки він не перестане офіціальничати, — звісно, можна було б дуже швидко довідатися, в чому тут річ. Але Сокіл мовчав — чи то від збентеження, чи чомусь ще… А сама Галя починати не могла: тут уже було питання самолюбства! Більш за все подобалося Галі допомагати Ван Лунові. Щодо готування їжі і господарських справ, то все це Галя, як ми пам’ятаємо, взяла в свої руки з першого ж таки дня. До речі, Ван Лун аж ніяк не заперечував. У нього лишалося чимало діла. Крім обов’язків штурмана, про які ми вже говорили, він стежив за роботою численних приладів, що автоматично очищували повітря в астроплані, видаляли з нього вуглекислоту, додавали свіжого кисню і регулювали вологість повітря. Схвально поглядаючи на Галю, яка допомагала йому, Ван Лун промовляв: — Дуже, дуже добре, дівчино! Ще трохи — і Микола Петрович, вважаю, дозволить передати вам все господарство. Шанобливо прошу — придивляйтеся, вивчайте. Воно взагалі дуже інтересно. Втім, Галині Рижко здавалося неймовірно цікавим буквально все. Микола Петрович заохочував інтерес дівчини до справ експедиції. Посміюючись, він казав: — Ви, Галю, можете принести нам велику користь. Навіть не нам, а всій науці. Подумайте тільки: все, що ви візьмете на себе, розвантажить Ван Луна і Вадима. У них залишиться більше часу для головних справ. А від цього, безумовно, виграє наука. Звичайно, тут, як і всюди, треба знати міру. Якщо, наприклад, забрати надто багато обов’язків у Ван Луна, то він почне витрачати весь час на тренувальну стрільбу. А це для науки, гм, не найкорисніше. — Вважаю скромно: все ж таки корисніше, ніж ліричні вправи для геолога, — ущипливо відповів Ван Лун, покосившися в бік Сокола. Діло відбувалося під час обіду. Сокіл, мабуть, не розчув фрази Ван Луна, занурений у власні думки. Інакше він обов’язково відповів би аналогічною шпилькою на адресу Вана. Такими вже були звичні стосунки двох друзів. На загальне здивування Сокіл раптом палко заявив, немовби підбиваючи підсумок своїм міркуванням: — Археоптерикс мусить бути! Неодмінно мусить бути. Сенс цього вигуку зрозумів тільки Ван Лун, який зразу ж таки охоче підтримав розмову: — Це, роблю висновок, нове віяння в науці? Дуже цікаво. Згадую: вчора один мій добрий друг наполегливо запевняв, що ми не зустрінемо археоптериксів. Боюся помилитись, але він нібито доводив, що розвиток фауни на Венері ще не дійшов до них. — Я не говорив так, — ображено заперечив Сокіл. — Попереджав, боюся помилитись, — ввічливо нагадав Ван Лун, посміхаючись. — Киньте, Ван! Тут справа не в жартах, та ще сумнівного характеру! Так, я вчора ще не вирішив для себе цього питання. А сьогодні прийшов до певних висновків. На жаль, для вас усе це не дуже важливо. — Дозволю собі спитати: чому? — насторожено примружив очі Ван Лун. — А що являє собою для вас цей самий археоптерикс? У кращому разі — чергову ціль для пострілу, і все. — Можна й так. Вважаю, ваш археоптерикс мене цікавить менше, ніж інші тварини. Як мисливця, підкреслюю. — А інакше ставитися до нього ви й не можете. Тим часом для геолога чи палеонтолога це питання надзвичайно важливе. Його правильне розв’язання може багато на що пролити світло. Що таке, кінець кінцем, археоптерикс? Ну, скажіть, Ван! Ван Лун не любив запитань «з підковиркою», які охоче ставив перед ним Вадим Сокіл. Однак палеонтологією він у свій час трохи цікавився: тут нібито не було нічого підступного. Презирливо скрививши губи, Ван Лун відповів: — Хм… думаю — такий птах… з різних ваших потвор однієї з ер… як це?.. мезозойської чи плезозойської? — Ха-ха-ха! — розреготався геолог, переможно поглянувши на Риндіна і Галю. — Як ви зволили сказати? «Плезозойської» ери? Ой, не можу! Ха-ха-ха! Дорогий Ван… ой, не можу! Ха-ха-ха! Ви, мабуть, вважаєте, що назва ери походить від найменування тварини плезіозавра? «Плезозойська»! От насмішив! Ван Лун помітно образився, хоча голос його звучав, як і раніше, урівноважено: — Дозволю собі зауважити: ніколи не вважав себе знавцем палеонтології, — сухо відповів він. — Моя спеціальність — енергетика, і ще трохи подорожі та полювання. Назви ер пам’ятаю не дуже, можу помилитися. Сподіваюсь, коли ваші звірі з’являться, знайду для них підходящу кулю. А вам можна буде спокійно працювати, сподіваюсь також. І сказати потім, яка тварина, яка саме ера. І підкреслюю: не дуже добре володію вашою мовою. Можу іноді помилятися. Пробачте! Микола Петрович вирішив, що йому слід втрутитися в розмову, яка набула дещо гострого характеру. Він м’яко зауважив примирливим тоном: — На вашому місці, Вадиме, я не звертав би уваги на випадкову обмовку. Цілком ясно, що Ван Лун просто помилився на слові. Зрозуміло, що він хотів сказати не «плезозойська» ера, а «палеозойська», чи не так, Ван? — Вадим міг зрозуміти одразу, — стримано і все ще трохи ображено підтвердив Ван Лун. Микола Петрович так само примирливо закінчив: — А вам, Вадиме, не завадило б щиро визнати, що ви й досі не взялися як слід за тренувальну стрільбу. Ніби ви не знаєте, що це — ваше слабке місце. Ви зобов’язані оволодіти пістолетом і гвинтівкою не гірше від нашої Галі. Ви йому допоможете, дівчино? У Ван Луна щось нічого не виходить з його другом. Галина Рижко, зашарівшись (і коли вже вона відучиться від цієї поганої звички?..), мовчки кивнула головою. Сокіл покосився на неї і покірливо відповів: — Завтра ж таки почну, Миколо Петровичу. Визнаю, що відстав. — То ж бо й є. І ось що я думаю, Вадиме. Питання про археоптерикса досить цікаве, а мені, на жаль, не довелося чути ваші міркування на цю тему. Чи не погодитеся ви з’ясувати нам ваші погляди? Час зараз є. Це буде корисно нам усім і, зокрема, нашому молодшому товаришеві. — Він указав на Галю. — Наш молодший товариш, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл, протираючи окуляри, — обізнаний на цьому дещо більше і глибше, ніж дехто із старших… — Вадиме! — докірливо перестеріг його Риндін. — Та ні, я, право ж таки, нічого не хотів сказати такого. Ви в цьому переконаєтеся самі. Ми чимало розмовляли з Галею на теми геології і палеонтології… ще там, на Землі, — додав він. — І якщо мова зайшла про лекцію, то дозвольте перше слово надати товаришці Рижко. Вона впорається з цим, запевняю вас. Микола Петрович помітно зацікавився: — Ви так вважаєте, Вадиме? Ану, прошу вас, Галю. Ми слухаємо. Галя безпорадно подивилася на Риндіна, на Сокола, який тримався так, ніби все це його зовсім не обходило, на Ван Луна, що співчутливо дивився на неї. Виходить, як на іспиті. Там теж люблять отак запрошувати: «Прошу вас, ми слухаємо…» Ну, гаразд, якщо слухаєте, то слухайте! Галина Рижко ніколи не ухилялася від бою. Будь ласка! — А про що я мушу розповісти? — вже задерикувато спитала вона саме Сокола. — Ну… про геологічні періоди, чи що. Галя набрала повні груди повітря і хутко заговорила: — Історію Землі поділяють на два часи: догеологічний — це неймовірно довгий період космічного розвитку нашої планети, — і геологічний. Цей останній поділяється на ери, а ери на періоди. Періоди — на епохи. Найстародавніші ери — архейська і еозойська. Вони не залишили нам майже ніяких ознак життя тварин і рослин. Наші знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з першого її періоду — кембрійського. За ним ішли девонський, кам’яновугільний і пермський періоди цієї ж самої палеозойської ери. Після цього почалася мезозойська ера з її періодами: тріасовим, юрським і крейдяним. Далі — кайнозойська ера. Це вже наша ера. її періоди — третинний і четвертинний. Все! Вона спинилася, захекавшись, наче після доброї пробіжки на сто метрів. Сокіл демонстративно зааплодував: — Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хіба не зразкове знання теми? Стисло, конкретно і без помилок. А тепер можу дещо додати і я. Між іншим, це, зокрема, може бути корисним і для Вана. Ван Лун виразно пихкнув люлькою. — Ні, я зовсім про інше, — мирно пояснив Сокіл. — Я про свої думки. Ви прекрасно знаєте, Ван, що Венера настільки молодша від Землі, що там тепер мусить проходити ера, подібна до земної мезозойської. Чому це так — цілком ясно. Всі спостереження, які провадилися досі з метою вивчити атмосферу Венери, показали, що наша сусідка завжди огорнена суцільною пеленою густих хмар — від полюса до полюса. Це свідчить про бурхливе паростворення на її поверхні. Далі, останні дослідження складу її атмосфери показали дуже своєрідну картину. Я нагадаю вам про це, Миколо Петровичу, це я про нашу бесіду з Акімовим, пам’ятаєте? — Звичайно, — підтвердив Риндін. — Професор Московського університету. — Саме так. Я прочитаю вам висновки цього солідного вченого. Я тоді записав їх. Ось вони. Сокіл перегорнув кілька сторінок своєї записної книжки і прочитав уголос: — «Незвичайно щільна атмосфера Венери помітна, як відомо, у формі обідочка в період проходження планети по сонячному диску. Я порівнював темні лінії в спектрі Венери з лініями вуглекислого газу в лабораторії. І змушений констатувати, що обидва ряди ліній майже збіглися. Таким чином, можна твердити, що в атмосфері Венери дуже багато вуглекислоти. Без побоювань помилитися, я вважаю, що в повітрі Венери вуглекислого газу майже в десять тисяч разів більше, ніж в атмосфері Землі. Ось чому я дуже радив би вам узяти з собою досить великий запас кисню…» Ну, далі йдуть деякі спеціальні висновки. Проте і прочитаного цілком досить. — Так, вважаю, досить, — серйозно погодився Ван Лун. — В десять тисяч разів більше? Цікавлюсь: чим же дихають там ваші археоптерикси і бронтозаври? — Все це доведеться з’ясувати саме нам, — тихо вимовив Риндін. — Важкувато нам доведеться на Венері, — сказала стурбовано Галя. — Ми маємо скафандри. Це буде, звичайно, важкувато, але що ж поробиш? А може статися, ці припущення виявляться і перебільшеними. — От, от ми все це і перевіримо, — заговорив знову Сокіл. — Але я особисто надаю вирішального значення твердженням професора Акімова. Це виключно серйозний науковий працівник. Ви пам’ятаєте, Миколо Петровичу, як він спеціально прийшов до нас, щоб розказати про наслідки своїх спостережень і попередити нас?.. Так от, хай Акімов навіть дещо перебільшує, хай на Венері не так багато вуглекислоти, як вважає він. Все одно, цього також цілком досить для моїх висновків. Будь ласка, Миколо Петровичу, ось об’єктивні дані про умови життя на Венері. Виключна вологість атмосфери, суцільні хмари, середня температура досить стала і без великих коливань, приблизно близько 40 градусів вище нуля, значно збільшений процент вмісту вуглекислоти в атмосфері. Все це свідчить про те, що на Венері нині продовжується не тільки мезозойська ера взагалі, але навіть точніше — юрський її період. — А поправки на самобутність і своєрідність розвитку форм життя на Венері? — запитливо зауважив Риндін, який слухав Сокола з великою цікавістю. — Втім, Миколо Петровичу, адже ж це само собою мається на увазі, — трохи ображено відповів Сокіл. — Я просто вживаю звичні для нас терміни. Галина Рижко захоплено слухала геолога. Перед її очима, що враз заблищали, вже виникали дивні, розкішні картини життя на Венері. Буйні ліси невиданих рослин — гігантських пальм, папороті, примхливих хвойних дерев… і серед цих хащ — неймовірні напівфантастичні страховища, потвори, які так вражали її уяву ще в дитинстві, на сторінках підручників і популярних книжок з геології… Брр!.. і страшно, і неймовірно цікаво! — Дозволю собі утруднити вас: чому ці умови характерні тільки для юрського періоду? — поцікавився Ван Лун. — Можу пояснити, Ван, — поблажливо зауважив Сокіл. — Перший-ліпший підручник з геології розкаже вам, що для юрського періоду на Землі були типовими саме підвищена вологість атмосфери і підвищена середня температура. Це загальновідомо. А якщо додати до цього ще значно збільшений процент вуглекислого газу в повітрі, то стає остаточно неминучим саме такий висновок. Бо вуглекислота, себто сполука вуглецю з киснем, дає рослинам у надмірі необхідний їм матеріал для побудови клітин. І саме надмір вуглекислоти в оточуючому середовищі за певних відомих умов може виявитися дуже корисним для розвитку рослин. — Розумію, — погодився Ван Лун. — А далі? Нагадаю: археоптерикс? — А справа ось у чому. Якщо ми зробимо висновок, що на Венері зараз триває період, аналогічний земному юрському, то мусимо неминуче пов’язати рослинний світ цього періоду з його тваринним світом. Іншими словами, на Венері мусять тепер існувати тварини, аналогічні тим, які населяли Землю в юрський період. Справді, хіба можна заперечувати взаємозв’язки фауни і флори у першому-ліпшому геологічному періоді? Певна річ, ні! А коли так, то виходить, що на Венері ми зустрінемося з динозаврами, бронтозаврами, атлантозаврами, диплодоками з категорії… — Рептилій, — вставила і своє слово Галя Рижко. Вона відчувала, як розповідь Сокола дедалі більше захоплює її. Ах, які надзвичайні справи чекають їх на Венері. Скоріше б уже опинитися там! Вона не зводила палаючих від збудження очей з Сокола, який продовжував: — Далі, ми, очевидно, натрапимо на Венері на хижаків типу… — Цератозаврів! — знову не витримала Галя. О, вона чудово пам’ятала малюнки, які зображали цих доісторичних велетнів. Та що там малюнки! Дівчина вже ніби на власні очі бачила цих потвор — з довгими шиями, зубастими пащами і величезними гребінцями на спинах. Ось вони виповзають на товстих кривих лапах з лісу, вони наступають на відважних мандрівників, які вийшли з ракетного корабля в своїх скафандрах, — без скафандрів, звичайно, не можна, атмосфера Венери непридатна для дихання людини… Люті хижаки загрозливо роззявляють пащі… але вперед виходить сміливий мисливець Ван Лун! Він спокійно прицілюється… бац! Один з страшних велетнів падає, корчиться, загрібає лапами землю, ламає дерева. Але друга потвора тим часом кидається на Ван Луна з іншого боку. А він — він не помічає цього. «Товаришу Ван, небезпека!» — кричить йому Галя. Проте Ван Лун не чує. Потвора наближається до нього, вона уже ось-ось схопить його, розірве на шматки. І тоді Галина Рижко блискавично діє. Так, прийшла її черга показати, на що вона здатна! Вона прикладає гвинтівку до плеча. Лунає постріл, влучний постріл юного снайпера, який безстрашно зустрів небезпеку. Куля з гвинтівки Галі Рижко вбиває хижака. Як і перша потвора, він падає, звивається в корчах, з нього юшить густа кров… Ван Лун дякує Галі, а вона відповідає йому: «Нічого, це дрібниці!» — і спокійно йде далі, її пильні очі вже шукають іншу ціль… Ех, оце життя! Захоплена яскравими картинами, які малювала їй уява, Галя забула на мить, що вона перебуває поки що не на Венері, а все ще в астроплані. Давай далі, давай! І вона з силою вдарила кулаком по столу, біля якого відбувалася бесіда. І зразу ж таки дівчина злетіла вгору, під стелю, відштовхнута власним ударом. Чашка з водою, яку тримала Галя, полетіла, перекидаючись в повітрі, в один бік, виделка в інший. А сама Галя, хапаючись за шкіряні петлі в стіні, з усіх сил брикала ногами, щоб повернути тілу нормальне становище. Вона чула гучний сміх товаришів, але не наважувалася навіть поглянути в їх бік: такий сором, така ганьба! Досі не звикнути до умов життя в невагомому світі! «Юний снайпер», «відважний стрілець»… просто дурне дівчисько, що не вміє тримати себе в руках, ось вона хто! Спритним рухом Ван Лун спіймав чашку, яка все ще перекидалася в повітрі, і поставив її на стіл, закріпивши в пружинному затискувачі. Ще через секунду повернулася з повітря і виделка. Цілком спокійно, наче сталося саме те, що й мусило статися, Ван Лун сказав: — Шкодую, Інститут міжпланетних сполучень не передбачив міцніших затискувачів, щоб добре утримувати на місці експансивних пасажирів. Галю, треба поміркувати. Ремені чи шнурки зав’язувати. Стелю головою пробивати не треба! Не підводячи очей, зніяковіла Галя Рижко знову примостилася біля столу. Цього разу вона не знайшла слів для відповіді. Які там слова! Ще хвилина — і вона могла б розплакатися з досади на саму себе! Втім, тут, як завжди, доброзичливо відгукнувся Микола Петрович. — Досить, досить, друзі! Мені здається, що Вадим не закінчив своєї розповіді. Ви спинилися на цератозаврі?.. — Правда, Галю, адже ви самі можете доповнити мене, — приєднався до нього Сокіл, бажаючи розсіяти засмученість дівчини. — Ми не згадали кількох рептилій того ж таки періоду. Пам’ятаєте, з тих, що пристосувалися до життя в повітрі? Галя потроху опановувала себе. — Птеродактилі і рамфорінхи, — відповіла вона коротко, все ще втупившись у стіл. — Так, — підтвердив Сокіл. — Отже, я закінчую. Ми, очевидно, зустрінемося на Венері з іхтіозавром, рептилією, яка пристосувалася до життя у воді, забавною такою напіврибиною. І зрештою я певен, що ми знайдемо там і живих археоптериксів — цих дивних напівплазунів, напівптахів. У мене, каюся, є навіть своя мрія… Він спинився на кілька секунд, ніби обмірковуючи. — Яка мрія? — Привезти назад на Землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже ж він, слово честі, дуже малесенький, і важить мало, і місця займе зовсім небагато. Миколо Петровичу, адже ж археоптерикс за розміром не більший від звичайної нашої ворони, — з благанням додав Сокіл, поглянувши на Риндіна. — Мабуть, поки що про це говорити ранувато, — відповів той. — Спочатку знайдіть вашого археоптерикса, а тоді вже обговоримо, як бути з ним. — Візьму сміливість заперечити, — втрутився в розмову Ван Лун, зберігаючи незворушно серйозний вигляд. — Навіщо, вважаю, везти на Землю таку дрібницю? Це не фауна Венери, це просто як ворона… як це?.. Так, обскубана ворона! Ні, ні, — рішуче продовжував він, ніби не помічаючи того, що Сокіл ось-ось готовий був вибухнути від обурення, — пропоную краще дещо переконливіше. — Він виразно приклацнув пальцями. — Наприклад, можна бронтозаврика… поменше розміром, щоб помістився в кораблі. Вважаю, можна тримати його на ланцюжку для безпеки. І привчити їсти з рук… а? Дружній сміх зустрів пропозицію Ван Луна. Дійсно, це була кумедна думка: везти в астроплані на Землю, та ще привчати їсти з рук «невеличку» тварину — метрів щось вісімнадцять завдовжки! — Мені здається, ви забуваєте, Ван, що у вас всього-на-всього астроплан, а не океанський пароплав, — зауважив, сміючись, Риндін. — Дозволю собі з’ясувати: не забув. Пропоную не багато різних зразків, — наполягав Ван Лун, не змінюючи тону, — тільки один бронтозаврик, Миколо Петровичу! Щонайменшу, як це?.. бронтозаврячу дитинку. Вона, мабуть, трошки підросте в дорозі. Прилетить на Землю дуже симпатична! Певна річ, Ван Лун відверто жартував. Але людина, незнайома з його манерою жартувати, наприклад, Галина Рижко, легко могла б подумати, що він говорить цілком серйозно. Жоден мускул не здригнувся на його незворушному вилицюватому обличчі, не підвелися навіть краєчки його повних губ. Тільки гострі сірі очі, здавалося, примружилися трохи більше. — Гаразд, гаразд, — відповів Риндін. — Подивимося, виберемо там. У нас попереду ще багато часу для міркувань. У крайньому разі кожен візьме те, що буде йому до смаку. Вам, Ван Лун, — бронтозавряче дитинчатко, Соколові — археоптерикс, ну, а ми з Галею на місці подивимося. Життя на Венері, як я собі уявляю, таке різноманітне і химерне, що… Він не закінчив. Його голос раптом потонув у гулі і гуркоті. Дзвінко загув метал, астроплан здригнувся, наче від міцного удару. І зразу після того стало чути, як щось напружено і пронизливо свистіло. Свист був монотонний, він не припинявся ані на мить, він долинав немовби звідкись зверху… Що це таке? Що трапилося? Зблідла Галя Рижко запитувально дивилася на вчених. Чому вони мовчать? Чому Ван Лун стиснув у кулаці свою люльку, а в Сокола таке стривожене обличчя і тонкі пальці нервово перебирають край піджака? Чому Риндін нахмурився так, що його кошлаті брови майже зійшлися на переніссі?.. А свист не змовкав. Галя глибоко зітхнула, їй раптом здалося, що стало важко дихати. І тут-таки вона помітила, що і Сокіл дихає так само. Що ж це?.. Риндін кинувся до панелей з кнопками і рукоятками, які керували апаратами для очищення повітря. Він повернув одну рукоятку, другу, придивився до циферблатів. Свист не змовкав. Микола Петрович обернувся до товаришів. Його слова лунали, як рішучий наказ: — Негайно одягти скафандри! Галя зодягне мій. Оскільки четвертий скафандр на складі, я зачинюся в навігаторській рубці. Ван Лун, ви будете керувати роботою. В борту астроплана пробоїна. І крізь неї в простір виходить наше дорогоцінне повітря. Одягти скафандри! Хутко! Монотонний свист не стихав. Риндін, швидко перебираючи петлі в стіні, пересувався до навігаторської рубки, але ще перед тим, як зачинити за собою наглухо двері, він на секунду спинився і додав: — Я думаю, що це — метеорит. Будемо сподіватися, що він був один. До роботи, Ван Лун! Двері м’яко зачинилися за ним. Метеорит?.. Метеорит пробив стіну астроплана?.. Але тоді ж це означає, що все повітря з міжпланетного корабля вийде в простір. Це означає, що… Галя Рижко нервово стиснула кулаки. На хвилину вона зовсім розгубилася. Думки не слухалися її, вона перестала володіти собою. Що може зробити Ван Лун, якщо стіну астроплана пробито? Астроплан здригнувся ще раз. Це був ще один удар, не такий міцний, як перший, але все ж таки відчутний. І цей другий удар був немовби сигналом: по металічних стінках корпусу астроплана забарабанив цілий дощ, град дрібних відривчастих ударів. Всі вони йшли з одного боку — зліва і зверху. Галя завмерла, жах охопив її. Метеорит був не один!..  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка