Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка3/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому автор знову змушений перервати свою розповідь про події в міжпланетному кораблі для того, щоб читачі, ознайомившися з закінченням доповіді академіка Риндіна на зборах Товариства міжпланетних сполучень у Москві, дістали цілковиту уяву про те, як був підготовлений політ на Венеру.  



Отож, академік Риндін продовжував свою доповідь, яку слухав весь світ. — І справді, — сказав він, — радянська наука останніми роками впритул підійшла до здійснення космічного перельоту на найближчу планету. Адже у нас є такий надзвичайний засіб пересування в просторі, як ракетні кораблі, створені за геніальною ідеєю великого російського вченого і винахідника Костянтина Едуардовича Ціолковського. Саме він, наш славетний співвітчизник, протягом всього свого життя наполегливо привертав увагу науки до створення проектів міжпланетних ракетних кораблів. Всі подальші успіхи багатьох вітчизняних і зарубіжних учених в цій галузі, — всі вони стали можливими завдяки геніальній роботі основоположника теорії міжпланетних сполучень Ціолковського. Озброєні автоматикою, електронікою та іншими блискучими досягненнями науки, ми можемо тепер здійснити те, що лише кілька десятків років тому здавалося красивою, але нездійсненною фантастикою. Всього десять років тому радянські вчені створили перший постійний штучний супутник Землі — він і досі обертається навколо нашої планети разом з другим, майже таким самим супутником, створеним американськими вченими. Як ви пам’ятаєте, цей перший ракетний корабель з установленими на ньому довгодіючими автоматичними приладами і радіоапаратурою був закинутий десять років тому на висоту 265 кілометрів над поверхнею Землі. Він був розрахований так, щоб робити повне обертання навколо Землі за 90 зоряних хвилин. Отож, протягом однієї зоряної доби він робить 16 обертів навколо Землі. І за цей час давно знайомий вам супутник нашої планети «Диск-1» встигає повернутися до місцевості, над якою він пролітав рівно добу тому. Ось чому ви так регулярно бачите супутник «Диск-1» у небі нашої Батьківщини в перший-ліпший телескоп. Ще один постійний штучний супутник «Диск-2» був створений в Китаї через три роки після першого. Це завдання було вже складнішим. Другий, вже китайський міжпланетний апарат, був закинутий з Тібетського плоскогір’я уже на висоту тридцять п’ять тисяч вісімсот кілометрів над Землею. Цим китайські вчені досягли того, що супутник «Диск-2» видно з різних точок Землі щодня в певному напрямі в той же самий час. Регулярно о восьмій годині вечора, наприклад, він опиняється над Москвою. Звичайно, спостерігати цей супутник можна тільки в умовах обсерваторії, бо для такої великої відстані, яка відділяє його від Землі, «Диск-2» відносно дуже малий. Але разом із своїм братом, «Диском-1», він вірно служить науці і щовечора нагадує нам про наших друзів — учених китайського народу. За допомогою штучних супутників ми уточнюємо метеорологічні спостереження, зокрема вивчаємо поширення і характер хмарного покрову Землі; супутники допомагають нам стежити за рухом криги в Арктиці і Антарктиді, а також у суміжних з ними океанських смугах; автоматично діючі на штучних супутниках радіоустановки попереджають нас про виникнення лісових пожеж у малонаселених місцевостях. Нарешті, супутник «Диск-2» служить ще й ретрансляційною станцією для ультракороткохвильових радіопередач: за його допомогою вечірні передачі московського телецентру бачить уся наша величезна країна і разом з нею — ціла Європа. Зокрема і зараз моя доповідь передається по Радянському Союзу за допомогою «Диска-2», отже, витвір наших китайських друзів і тут виявився корисним для спільної справи! Усіх оплесків, які спалахнули після цієї фрази, академік Риндін не чув, бо зараз аплодували сотні тисяч і мільйони телеглядачів, які належно оцінили це його нагадування. — П’ять років тому ми відрядили перший радянський ракетний корабель на Місяць. Певна річ, він летів без пасажирів. Корабель «Місяць-1» мусив послужити лише практичній перевірці наших складних розрахунків. У носовій частині цього корабля був вибуховий пристрій, своєрідна бомба. Природно, вибух цієї бомби не міг нікому пошкодити, бо вже давно було встановлено, що на Місяці немає ніякого життя. Що ж, «Місяць-1» виправдав усі сподівання, що покладалися на нього, блискуче ствердив наші розрахунки. Точно в передбачений час ракетний снаряд досягнув Місяця і впав на нього: астрономи бачили у своїх телескопах блискавичний вибух на Місяці. То вибухнув на споконвічному супутнику Землі наш перший корабель-снаряд, подавши тим самим урочистий сигнал: міжпланетне сполучення відкрите! Знову буря оплесків пролинула по залу. — Два роки тому з Землі вилетів другий ракетний міжпланетний корабель «Місяць-2». Уряд і Комуністична партія наполягли на тому, щоб і цей політ відбувся без пасажирів. У першому експериментальному перельоті Земля-Місяць-Земля, що був генеральним іспитом автоматичних приладів керування, не можна ще було рискувати життям учених. Астроплан «Місяць-2» був обладнаний найсучаснішими автоматичними установками, сконструйованими в наукових інститутах Москви, Ленінграда, Києва, Пекіна, Шанхая, Варшави, Будапешта, Праги і Софії. Ці установки керували двигунами і рулями астроплана, приймаючи радіоімпульси з Землі. Вчені стежили з Землі за польотом корабля і вивчали дані, які передавалися з міжпланетного корабля автоматично по радіо. Своєрідна міжпланетна мандрівка автоматичних установок пройшла блискуче! Керований по радіо з Землі астроплан облетів навколо Місяця і, повернувшись на Землю, благополучно знизився на Азовському морі. Ви всі знаєте про це. Ви бачили чудові фотографії, зроблені автоматичними апаратами, що були на цьому кораблі. Вперше в історії науки ми зазирнули на той бік Місяця, який ніколи не був видний з Землі, і встановили, до речі, що він нічим істотним не відрізняється від давно уже відомого нам. Але, ясно, не тільки заради цих цікавих фотографій «Місяць-2» був відправлений у міжпланетний переліт. Ця подорож автоматичних установок, апаратів і приладів підтвердила можливість пасажирських польотів у світовому просторі! Тепер радянська наука має практичний досвід зореплавання, астронавігації. Ми маємо право тепер здійснити політ на Венеру! радянський уряд і Комуністична партія дали згоду на те, щоб Радянські вчені здійснили міжпланетну подорож, а водночас і спробували відшукати на Венері ультразолото. Ось чому величезний колектив наукових інститутів Радянського Союзу, Китаю і народно-демократичних республік наполегливо працював усі останні роки над тим, щоб всебічно підготувати нашу подорож, забезпечити її успіх. Конструювання астроплана і його будівництво проведеш Московським і Пекінським інститутами міжпланетних сполучень. Нове атомне паливо для наших ракетних двигунів — атоміт, — створене в співдружності Ленінградським і Київським інститутами фізичної хімії. Оптичні прилади астроплана виготовлені Празьким інститутом експериментальної оптики. Складна система здобування під час шляху електричної енергії розроблена і здійснена вченими Шанхайського інституту енергетичних проблем. Внутрішнє обладнання астроплана створене на дослідних заводах Варшавського інституту гігієни. Свою долю участі внесли також наукові інститути Будапешта, Кантона, Софії, Берліна. Як бачите, наш астроплан «Венера-1» створений дійсно зусиллями вчених і інженерів усього великого демократичного табору народів світу! Вчені розрахували все, зважили всі можливості, які тільки можна було передбачити. І я тепер сміливо можу заявити: ми озброєні знанням, досвідом, натхнені довір’ям до нас з боку великої радянської Батьківщини і дружніх народів демократичного табору і зробимо все для того, щоб виконати наші завдання!.. Виразним жестом академік Риндін спинив оплески. — Друзі і товариші, не поспішайте. Прибережіть оплески до нашого повернення. Перед нами — велика, важка і тривала подорож по незнаному океану Всесвіту. З цього приводу мені згадується красива стародавня казка, відомий поетичний грецький міф про аргонавтів. Пам’ятаєте його? Цей міф розповідає про відважних казкових героїв, старогрецьких моряків, які на малесенькому кораблику вирушили в далеку подорож на розшуки золотого руна, шкури чудесного барана, яка мала, як вони вірили, чарівні властивості. На своєму маленькому кораблі, що називався «Арго», моряки подолали Егейське море, подолали невідоме їм до того часу грізне Чорне море, яке здавалося мандрівникам загадковим, таким, що ховає в собі невідомі небезпеки. Древній міф розповідає, як відважні моряки вийшли переможцями з сміливого поєдинку з грізними силами природи і знайшли своє золоте руно в Колхіді, як називалося тоді наше Закавказзя. Героїчні мандрівники на кораблі «Арго», славні аргонавти перемогли! Думаючи про нашу подорож, я завжди згадую цю красиву і наївну казку… Я думаю: адже й ми, подібно старогрецьким аргонавтам, попливемо по невідомому безкрайому океану Всесвіту, долаючи його бурхливі ефірні хвилі, можливі, хоча й не знані нами ще бурі й шторми, борючися з могутніми силами космічних стихій і намагаючись відшукати наше золоте руно, наше ультразолото… Сучасні аргонавти Всесвіту сподіваються досягти не менших успіхів, ніж стародавні аргонавти грецького міфу! Академік Риндін спинився схвильований. Потім він підвів руку, наче заспокоюючи і себе, і слухачів: — А проте — це, звичайно, тільки поетичне порівняння. Друзі мої, пробачте мені його; повірте, вчені також дуже люблять поезію! Отже, сьогодні, дорогі товариші, ми надовго прощаємося з вами. Як ви вже знаєте, через кілька діб ми вилітаємо з першої в історії людства міжпланетної станції біля підніжжя Казбеку. Чому обране це місце для старту нашого корабля? Ви знаєте, що для вильоту в світовий простір, у космос, астроплан мусить розвинути так звану космічну швидкість, — для Венери вона дорівнюється одинадцяти і п’яти десятим кілометра на секунду. Це величезна швидкість, а розвинути її треба надзвичайно хутко, витративши при цьому дуже багато палива. І ось ми насамперед використали швидкість обертання самої Землі з заходу на схід. Астроплан стартує в районі Центрального Кавказу на сорок третім градусі північної широти. Швидкість обертання Землі на цьому градусі складає близько трьохсот сорока метрів на секунду. Можна вважати, що ці триста сорок метрів на секунду є нашим прямим виграшем, чи не так? Адже ми полетимо в напрямі з заходу на схід, себто використаємо цю готову швидкість. Далі, ми розгонимо астроплан уздовж злітної рейкової доріжки, яка веде на вершину Казбеку і там обривається. Що це дає нам? Астроплан аж до кінця злітної доріжки не витратить жодного грама власного палива: його потягне за собою ракетний візок. Ракетні двигуни візка швидко розгонять астроплан і виведуть його на вершину Казбеку, на висоту близько п’яти кілометрів, де опір повітря майже вдвоє нижче, ніж на рівні моря. Це буде тривати всього двадцять п’ять секунд, але за цей час астроплан дістане швидкість шістсот метрів на секунду, як бачите, дуже чималу. На вершині Казбеку, де обривається злітна рейкова доріжка, візок скотиться по рейках назад, униз, витративши цілком свій запас палива. А звільнений астроплан полетить далі, продовжуючи прискорювати політ, бо в той момент, як він відділиться від візка, почнуть працювати його власні ракетні двигуни. Академік Риндін знову зробив паузу. І тепер, коли він заговорив після неї, голос його зазвучав м’яко і проникливо: так говорять про друзів, про справжніх, випробуваних товаришів. — Три чоловіки будуть пасажирами астроплана «Венера-1». На мене покладене керівництво експедицією, моїми товаришами є відомий геолог і хімік Вадим Сергійович Сокіл і визначний китайський вчений енергетик товариш Ван Лун, професор Шанхайського інституту. Нас, як бачите, дуже мало. Тому кожному з нас доведеться виконувати цілий комплекс обов’язків. З цієї причини нам довелось всерйоз вивчити й нові спеціальності — в додаток до тих, якими ми володіли раніше. Професор Ван Лун несе додатково обов’язки штурмана нашого корабля, радиста, фото— і кінооператора. Крім того, на нього покладені фізіологічні дослідження під час польоту, а також відповідальність за наш побут, яку він поділяє з Вадимом Сергійовичем Соколом: обидва вони позмінно виконуватимуть ще й обов’язки повара астроплана. Правда, керівництво в цьому важливому ділі належить товаришеві Ван Луну як більш досвідченому мандрівникові, ніж товариш Сокіл, але про це я скажу пізніше. Так чи інакше навантаження товариша Ван Луна — не з малих. Вадим Сергійович Сокіл, природно, буде зайнятий фізичними і хімічними дослідами і біологічними дослідженнями, збиранням мінералогічних і петрографічних зразків; на ньому ж лежать метеорологічні спостереження — і він таки є запасним водієм астроплана. Втім, товариш Ван Лун теж зуміє в разі потреби зайняти місце за пультом керування: адже ми понад рік займалися тренуванням і підготовкою до польоту. До речі, я хотів би тут-таки відзначити одну, хоча й випадкову, але дуже важливу для нас обставину, яка виявилася виключно позитивною для експедиції. Радянський уряд з радістю включив до складу експедиції представника китайського народу, нашого друга професора Ван Луна. Під його керівництвом Шанхайський інститут енергетичних проблем розробив і створив для астроплана «Венера-1» дотепну, цілком оригінальну й цінну систему здобування електроенергії протягом всього перельоту. Ця блискуча конструкція товариша Ван Луна радикально розв’язала одне з найважливіших питань, яке стояло перед конструкторами астроплана. Ми з надміром забезпечені тепер електроенергією з моменту вильоту корабля і до його повернення на Землю, — ось що дав нам науковий і технічний талант професора Ван Луна! Але крім того, виявилося, що цей видатний китайський вчений, який увійшов до складу нашої експедиції, є в той же час і досвідченим мандрівником і пристрасним мисливцем на крупного звіра. Досить сказати, що професор Ван Лун об’їздив весь Китай, Сибір, Індію і Індокитай, беручи участь і керуючи деякими дослідницькими експедиціями Всекитайського географічного товариства. Ви, звичайно, чули й читали, що на Венері нашій експедиції доведеться, можливо, зустрітися з небезпечними і численними хижими тваринами. Ми мусимо бути готовими до всього — навіть до зустрічі з доісторичними потворами, які можуть виявитися на Венері. Ця молода планета, як ви знаєте, значно молодша від Землі, там не може ще бути людей. Проте на Венері можуть бути невідомі нам тварини, можливо, — хижаки. Якщо це так, — товариш Ван Лун буде нашим надійним захисником. Його досвід мандрівника і мисливця дуже згодиться експедиції. Ну, звісно, ми можемо тільки пошкодувати, що наш астроплан не в змозі вмістити в собі бодай одного з представників тваринного світу Венери, бо товариш Ван Лун напевно допоміг би нам спіймати, привезти на Землю й показати вам як зразок хоча б одного з них! Микола Петрович Риндін знову перечекав, поки уляжеться в залі сміх, викликаний його жартівливим жалкуванням, і закінчив: — Всі ми, члени команди астроплана «Венера-1», добре встигли узнати один одного за час підготовки. Ми маємо все необхідне для далекої подорожі, — для наших запасів використана вся корисна площа корабля. Через сто сорок шість днів після вильоту з Землі ми опинимося на Венері, де за умовами астронавігації нам доведеться пробути досить довго — чотириста шістдесят сім днів: раніше вилетіти на Землю ми не зможемо. За цей час експедиція в міру можливості вивчить незнану планету, спробує відшукати ультразолото — і привезе його на Землю в подарунок любимій Батьківщині. Збувається давня мрія людства, що віками здавалася красивою, але нездійсненною казкою. Ще зовсім недавно, у п’ятдесятих роках нашого сторіччя, міжпланетна подорож лишалася практично неможливою, хоча світова наука вже оволодівала атомною енергією. Тоді, як і раніше, Радянському Союзові і його друзям доводилося витрачати надто багато сил на оборону. Цей трудний період — позаду. Переставши побоюватися нападу, наші народи цілком віддали всі свої сили мирному будівництву, розвиткові науки й техніки. Минуло всього кілька десятиріч, і людство бачить, як могутня атомна енергія, яка служить не справі війни, а справі миру, дає нашим народам можливість здійснити вікову мрію, перетворює подорож до іншої планети в реальність. Тому й прикуті зараз до нашої країни, великого Радянського Союзу, погляди, думки й почуття всіх людей земної кулі: Радянська країна вперше в світі втілила в життя давню мрію кращих умів людства і починає оволодівати світовим простором! Мені хочеться сказати вам лише одне. Учасники першої міжпланетної експедиції безмежно вдячні Батьківщині за довір’я і переконані, що виправдають його. До побачення, дорогі друзі і товариші, до побачення! Через чотири дні — старт нашого астроплана «Венера-1». У неділю, о дванадцятій годині дня ми вилітаємо у світовий простір. До побачення, друзі і товариші! І знову нескінченні овації бурею пронеслися по всій Землі. Академік Риндін сходив з трибуни. Його гігантський силует, здавалося, сходив разом з ним, повільно розпливаючись у повітрі. Величезний зал зборів Палацу Рад захоплено аплодував керівникові першої міжпланетної подорожі і його товаришам, аплодував аргонавтам Всесвіту. І так само аплодували люди в усьому світі, все ще прислухаючись до радіоприймачів, звідки щойно лунав мужній голос академіка. Уже згасли екрани телевізорів, уже давно змовкли радіоприймачі, а люди все ще сиділи й сиділи біля них, охоплені хвилюванням. Лише чотири дні відділяли людство від великої події, яка все ще здавалася багатьом фантастичною, — відльоту радянського астроплана з трьома членами його екіпажу на Венеру, на подолання невідомих небезпек і труднощів, для оволодіння дорогоцінним новим елементом — ультразолотом!..  

 

 

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,

який повертає нарешті, читачів, — тепер уже надовго! — до подій, що розгорнулися в астроплані, і знайомить їх (так само, як і мандрівників у космосі, — мабуть, лише за винятком одного Вадима Сокола) з четвертим пасажиром міжпланетного корабля.  



— Що це? — голосно скрикнув вражений появою незнайомця Вадим Сокіл. Від несподіванки він підскочив і його одразу відкинуло вгору, до стелі. Вдарившись головою об кріплення, він ледве встиг вхопитися за рятівні петлі в стелі. Але його очі не відривалися від обличчя незнайомця, що також дивився вже на нього, втім, не так розгублено, як на Ван Луна. Микола Петрович Риндін зосереджено похитав головою: ось вона, невідома досі причина зайвої ваги астроплана!.. І тільки Ван Лун, один з усіх, лишався спокійним і незворушним — принаймні зовні. Він упевненою рукою торкнувся нижньої частини прозорого циліндра-шолома, яка з’єднувалася вигнутим металічним кільцем з плечима й груддю скафандра, і, переконавшись, що шолом не закріплений на скафандрі, з особливою ввічливістю промовив: — Прошу, шановний товаришу, прошу! Виходьте без церемоній. Будьмо знайомі. Лише Риндін помітив, як права рука Ван Луна стиснулася в кулак, ніби він вважав, що тут можна було побоюватися нових ускладнень. Але незнайомець не примусив себе чекати. Він, слухняно підпорюючись, відкинув прозорий шолом назад, узявся руками за металічне наплечне кільце і з помітними труднощами викарабкався назовні. Проте, вилізаючи із скафандра і зіскакуючи на підлогу, він, природно, не розрахував руху і несподівано для себе полетів від скафандра вздовж каюти до протилежної стіни. — Що це? — злякано вигукнув незнайомець свіжим дзвінким голосом, ніби копіюючи попередній вигук Сокола, який все ще спантеличено дивився на нього. Він безпорадно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитися в каюті, що крутилася навколо нього, доки міцна рука Ван Луна не схопила його за плече і утримала на місці. — Вважаю, що треба познайомитися, юний товаришу. Хто ви? Навіщо опинилися тут? — все так само сухо і ввічливо спитав Ван Лун, вдивляючись холодно примруженими очима в обличчя невідомого. — Втім, ви, якщо не помиляюся, дівчина?.. Навіть у незворушному голосі Ван Луна пролунала нотка здивування. Чорти його знають, що таке! Невідома особа в астроплані, та ще — дівчина. Втім, це було саме так. «Невідома особа» була зодягнута в темно-синій комбінезон механіка з великими кишенями на грудях і шароварах. Під широкими складками комбінезона вгадувалася струнка дівоча постать. Тонке, дуже бліде обличчя дівчини з крутим упертим підборіддям, світло-карими очима, пухнастими вигнутими бровами і задерикуватим коротким носиком було розгублене. Але, як відзначив спостережливий Ван Лун про себе, це не мало нічого спільного з розгубленістю людини, що була захоплена зненацька. Дівчина, очевидно, відчула себе недобре, і їй, крім того, було трудно й незвично за умов невагомості. Нарешті, вона міцно схопилася за найближчий стояк. Здавалося, тепер вона почувала себе певніше, хоч її обличчя лишалося блідим. На вигляд дівчині було не більш, як сімнадцять-вісімнадцять років. І Ван Лун на довершення всього готовий був присягтися, що на обличчі її, десь у куточках пухких, стражденно скривлених губ і в світлих блискучих очах був якийсь задерикуватий вираз упевненості в собі, щось на зразок «а от ви нічого зі мною і не зробите!». — Гадаю, десь навіть бачив вас, — промовив Ван Лун, знову опанувавши себе. — Де це було? Гм… зараз, зараз! За гострими очима мандрівника Ван Луна наче була схована найчутливіша фотоплівка, на якій його надзвичайна пам’ять автоматично відзначала все, на що бодай випадково натрапляв його погляд. І тепер ця плівка хутко розкручувалася в зворотному напрямі, кадр за кадром. У Китаї, під час подорожей?.. Ні, не годиться, дівчина надто молода. Астроплан, підготовка, Кавказ, долина… Ні, теж не те, хоча вже ближче. Москва… Так, ще, ще! Єсть! Ван Лун зовнішньо все так само спокійно поцікавився: — Ваш інтерес до географії дуже похвальний, люба дівчино. Але навіщо ви тут? Ми на Венері не збираємося полювати на тигрів. Пам’ятаю, вони цікавили вас найбільше. Дівчина розгублено поглянула на нього: — Як? Ви пам’ятаєте це, товаришу Ван Лун? Але ж нас було багато, і запитували всі… Не відповідаючи їй, Ван Лун обернувся до Риндіна: — Ця молода особа була з екскурсією в географічному музеї Академії наук, у Москві, коли оглядав його і я. Дуже сильно цікавилася тиграми. Розпитувала мене наполегливо, скільки мені пощастило вбити смугастих звірків. Не думав, що буду бесідувати з нею в ракетному кораблі. Але й тоді, дозволю собі зауважити, — вів далі він, знову звертаючись до дівчини, — мене також не цікавили зайці. Навіть міжпланетні. Дівчина зблідла ще більше. І від цього в неї на лобі під сплутаним темним волоссям яскравіше позначилося багрове свіже садно, з якого сочилася кров. Це помітив і Сокіл, який раптом вигукнув: — Галю, ви сильно розбилися об стінку! Треба промити! Остаточно спантеличений Риндін запитливо подивився на геолога, який почервонів у свою чергу. Ван Лун хитро присвиснув: — Дуже-дуже цікаво! Нашу дівчину знає й Вадим. Вважаю, значно краще за мене! Тоді прошу вас, друже, з’ясуйте, в чому тут річ? Сокіл сердито відмахнувся від нього: — Нічого я не можу з’ясувати. Для мене це така ж несподіванка, як і для вас. — Проте ви її знаєте? — заперечив Риндін. — Знаю, — неохоче погодився Сокіл. — Це Галина Рижко, студентка політехнічного інституту. Я читав там лекції, і вона не раз розпитувала мене про подорож на Венеру і говорила, що їй страшенно хотілося б взяти в ній участь. Але я ніколи не думав… — Що вона з’явиться тут, наче… як це?.. Як міжпланетний заєць? — безжалісно закінчив за нього Ван Лун. — Розумію… — Він обернувся до дівчини: — Це, сподіваюсь, ваша маленька річ? На його простягнутій руці лежав знайдений в каюті ґудзик з обривком темно-синьої тканини, — тієї самої тканини, з якої був пошитий комбінезон дівчини. — Дірку бачу на вашому лівому рукаві, — продовжував Ван Лун. — Гадаю, відірвався, коли ви поспішали туди, в скафандр. Так? Ґудзик легко пришивається. Легковажний вчинок не легко кінчається. Дівчина опустила очі долу. Глузливо суворий тон Ван Луна впливав на неї, немов холодний душ. Але Ван Луна трудно було розжалобити. Він так само суворо продовжував: — Так, розумію, ви вирішили взяти участь у нашій подорожі? Дуже-дуже похвально. А хто вас запрошував? Міжпланетний корабель — не трамвай, не автобус. Там завжди може бути зайвий пасажир. Тут — ні! Ви сподівалися, що вас не викинуть з астроплана? Дуже даремно, дівчино. — Заждіть, Ван Лун, — спинив його Микола Петрович Риндін, який весь час мовчав і тільки уважно слухав. — Ви зовсім перелякаєте її. Відповідайте, дівчино, адже тепер приховувати вже нема чого. Та й боятися також пізно, треба відповідати. Дівчина рвучко підвела голову. На її очах виблискували сльози, але вона рішуче й сміливо сказала: — Я нічого не боюсь. І приховувати мені нічого. Мені соромно, що вам доводиться так мені дорікати. І справедливо дорікати! І хай товариш Ван Лун робить, як хоче, якщо… і зрештою ви маєте право, я не повинна була… я все розумію! Тільки це не так, я доведу, я все розрахувала… і просто не могла… от, коли побачила, як випробовували корабель, нічого вже не могла зробити з собою, вирішила, що також полечу… ой! Вона змовкла, ніби збираючись з силою. Вільною рукою вона торкнулася садна на лобі, зморщилася від болю і непевно знизала плечима, немовби намагаючись звільнитися від якоїсь ваги. Обличчя її зблідло ще більше, вона безпорадно прикрила очі і похитнулась. Ван Лун підхопив її своєю міцною рукою. — Що таке? — Мабуть, дуже розхвилювалася, — сказав Сокіл, співчутливо поглядаючи на біле, мов крейда, обличчя дівчини. — Ні… це не тому, — відповіла вона, ледве вимовляючи слова. — Просто… мене дуже сильно кидало… і стискало там… у скафандрі… і я ослабла… мабуть, уся в синцях… мені дуже соромно, що я не витримала як слід… і ось зараз… Голова її впала на груди, вона змовкла, важко дихаючи. — Вадиме, скоріше дайте їй вина! — стурбовано сказав Микола Петрович. — Друзі мої, дівчина перенесла прискорення і величезне перевантаження без будь-яких полегшуючих пристроїв. Ви тільки подумайте, ви були в пружних гамаках, я в м’якому кріслі, а вона — в жорсткому скафандрі, у цій темній ніші… Страшно подумати, що їй довелося зазнати! — Він згадав про свій стан в той час, коли астроплан шалено прискорював рух, спочатку на злітній рейковій доріжці, а потім під впливом своїх потужних ракетних двигунів. Вадим Сокіл вже подавав дівчині чашку з вином і трубочку. Вона відпила трохи. На її щоках з’явився слабкий рум’янець. Вона зніяковіло глянула на Ван Луна, потім на Риндіна і сказала все ще кволим голосом: — Я, звичайно, дуже винна перед вами, Миколо Петровичу, але я не могла інакше… — Зовсім добра знайома! Прямо по імені і по батькові звертається! — підхопив Ван Лун. — Але справді, чого вам тут треба? Що ви тут хочете робити, в нашому астроплані? — Летіти на Венеру, допомагати вам і повернутися з вами назад на Землю, — незворушно відповіла дівчина. Риндін знизав плечима. — Цілком зрозуміло, що летіти. Адже ж не викинемо ми вас тепер дійсно за борт корабля. Проте… — От і я сподіваюсь, що не викинете, — вже лукаво підтвердила вона. Риндін, вагаючись, розвів руками. — Послухайте, мила дівчино… здається, Галя? Це прекрасно, що у вас стільки мужності і сміливості. Проте невже ви справді не розумієте, що ви наробили? Ви перевантажили астроплан — і це вже відбилося на нашому курсі. На щастя, пости керування на Землі помітили це і своєчасно виправили курс. Через це ми тепер маємо перевитрату палива. Але далі: чи подумали ви про ті труднощі й небезпеки, які чекають нас? Чи уявляєте ви собі, як може відбитися і в подальшому на спільній долі експедиції ваша несподівана поява тут? Адже професор Ван Лун по суті має цілковиту рацію! — Гадаю, так, — підтвердив той. — Наш корабель розрахований тільки на трьох пасажирів, на трьох розраховані і всі наші запаси. Чим, наприклад, нам годувати вас, а? — Я, Миколо Петровичу, звикла їсти дуже мало. Весь останній місяць я привчала себе до цього. Мені вистачить найменшої крихітки, — переконливо відповіла Галина Рижко. Риндін не зміг стримати посмішки: доводилося визнати, що йому починало щось подобатися в цій дівчині, яка вперто трималася свого і на все знаходила відповідь, бодай і наївну. Чого, наприклад, варта ця простодушна, майже дитяча відповідь: «Я звикла їсти дуже мало»! — Ну, про це потім, — сказав він по можливості суворо. — Хто ви, скільки вам років? — Мене зовуть Галиною Рижко. Мені дев’ятнадцять років. Студентка другого курсу політехнічного інституту. Комсомолка. — І все ж таки наважилися на такий недисциплінований вчинок — потай забратися в астроплан? Поставити під загрозу успіх нашої експедиції? — з докором вимовив Риндін. Галина Рижко збентежилась — чи не в перший раз: — Миколо Петровичу, я розумію, з цього погляду я зробила негідний вчинок. І, мабуть, дістану покарання… коли повернуся на Землю. Адже ж тут комсомольської організації немає. — Мда… — погодився Риндін, погладжуючи свою сиву борідку і скоса поглядаючи на супутників. Ні, вона навіть кмітлива й дотепна, ця дівчинка! — Але в мене справді не було іншого виходу, — продовжувала Галина. — Адже я твердо вирішила, що мушу летіти! Я писала вам, просила взяти мене з собою, доводила, що підготувалася і стану вам у пригоді. — Писали мені? — Так, писала, і не один раз. І завжди одержувала відмову. Правда, не від вас особисто, а від вашого секретаря. Ну чого можна чекати від бездушного секретаря? Бюрократ, і все тут! — Це чому ж, дозвольте спитати? — насторожено промовив Риндін, згадавши свого старанного і нібито дуже чутливого секретаря. — Я, знаєте, щось не помічав. — Так то ви, а то я, — переконано відповіла Галя. — Як же не бюрократ, коли на всі листи, навіть найдоказовіші, завжди відповідає одне й те ж саме: «Задовольнити ваше прохання неможливо». Твердить одне й те ж, наче зазубрив. І не звертає ніякої уваги на докази. Типовий бюрократ! — Та-ак, — розуміюче кивнув головою Риндін. — І його відповіді вас не переконали? — Звичайно, ні! Правда, спочатку я розгубилася… — Такого не може бути! — переконано перервав її Ван Лун. — Чому? Звичайно, розгубилась, — простодушно подивилася на нього Галя. — Все ж таки відповідь від імені академіка Риндіна. А потім я подумала: адже це відповідає не сам академік Риндін, в нього, мабуть, немає навіть часу прочитати мої листи, він такий зайнятий! А от, коли б він прочитав, було б інакше. І тоді я вирішила сама все розрахувати, перевірити. — І що ж? — І виявилося, що секретар — бюрократ. Мене можна було взяти. І я остаточно вирішила, що полечу з вами на Венеру і назад. — Ні, ви чуєте? — сплеснув руками Риндін. — Навіть і назад! Ну, далі? — І в мене не було іншого засобу, крім того, щоб потай пробратися на корабель. Це було дуже трудно, знаєте. — Ще б пак! — підтвердив Риндін. — Лишається тільки дивуватися, як можна було це зробити при такій охороні. Галина посміхнулась — задерикувато й весело: — Ну, якщо хочеш, то перехитрити завжди можна. Особливо — дівчині. Треба дуже захотіти. Мені допоміг мій комбінезон механіка. От я і пробралась. Залізла в скафандр. А товариш Ван Лун знайшов мене… на щастя, вже тепер, коли корабель летить. Риндін багатозначно переглянувся з товаришами. Становище й справді було своєрідне: адже дійсно, ні в космічний простір дівчину не викинеш, ні на Землю звідси не повернеш. Галя Рижко тим часом задумливо крутила в руках ґудзик від комбінезона, який вона одержала від Ван Луна. Підвівши голову, вона помітила погляд Риндіна і цілком спокійно пояснила: — Це коли я лізла в скафандр, так, правда, дуже поспішала, щоб встигнути. Боялася, що ви повернетесь. Зачепилася рукавом і відірвала ґудзик. Він відскочив і покотився. А мені вже ніколи було вилазити за ним. Ну, нічого, я пришию. Дівчина розмовляла так невимушено, наче й справді вона не вчинила нічого особливого. Ну, їхала, скажімо, в тролейбусі зайцем. Контролер виявив, примусив купити квиток, і все тут. Можна їхати далі, діло закінчено, слід подумати і про те, щоб пришити ґудзик, який відірвався під час посадки, добро — він знайшовся. Саме так подумав Сокіл. Він скоса поглянув на дівчину: — Слухайте, Галю, ви, очевидно, не розумієте все ж таки, що ви накоїли. Адже я вам не раз пояснював всю неможливість, всю безглуздість вашого наполегливого прагнення вирушити з нашою експедицією… — І зовсім не так! — палко вигукнула вона. — Ви, звичайно, заперечували. А пам’ятаєте, як ви сказали, що самі особисто були б раді, коли б я полетіла з вами? Пам’ятаєте? Ні, скажіть, ви пам’ятаєте? Сокіл безпорадно розвів руками. Ніяково відповів: — Проте я говорив все це зовсім в іншому плані… так сказати, в особистому. — А особисте завжди невіддільне від загального і навпаки, — тріумфуюче заявила Галя. — І я тоді ж таки зрозуміла, що коли б не офіціальна заборона взяти ще кого-небудь, то й ви б погодилися… може статися, навіть скоріше від інших, — додала вона, потупивши очі і ледве помітно всміхаючись. — Прямо дивно! — тепер уже цілком щиро обурився Ван Лун. — Ви вважаєте, все діло в офіціальній забороні? Отак: заборонено, і все? А дозволю собі спитати, — продукти? Ваша, пробачте, вага? І де користь від вас, вибачте, в чому? — Даремно ви сердитеся, товаришу Ван Лун, — простодушно відповіла дівчина. — Їсти я буду дуже мало, адже ж я вже говорила, що спеціально тренувалася, і не обтяжу вас. Вага у мене маленька-маленька, всього п’ятдесят шість кіло. І за час подорожі я навіть ще більше схудну, от побачите. І до подорожі я підготувалася. Можу, Миколо Петровичу, допомагати вам в роботі з приладами. Спеціально навчалася в обсерваторії. — Що? — Моя мама працює в Кримській астрономічній обсерваторії. І я завжди дуже цікавилася астрономією, допомагала їй і раніше. Потім, коли вирішила летіти, ще більше підучилася у мами. Ну, звичайно, я їй нічого не казала про свої плани. Бо мами — вони ще гірші від бюрократів-секретарів, їх ніколи ні в чому не можна переконати, вічно вважають тебе за дівчисько, наче ніколи не були самі молодими. От вам, Вадиме Сергійовичу, допомагатиму шукати на Венері ультразолото. Завжди дуже любила хімію і геологію. І можу також взяти на себе готування їжі на кораблі, адже це жіноча справа, — закінчила вона, скоса глянувши на Ван Луна. Помітивши, що він з цікавістю подивився на неї, Галя додала: — Ще вмію трохи стріляти. Мене хвалили в нашому гуртку. Звичайно, не те, щоб по-справжньому, як ви, товаришу Ван Лун, але трохи можу. Ван Лун розшукав свою люльку, яка за цей час встигла перепливти до протилежної стінки, з трудом знову розпалив її. Метка дівчина, нічого не скажеш. Вона на все має відповідь. А щодо готування їжі, це, звісно, ідея, хм… дуже-дуже нудне заняття для чоловіка, що там не кажи… Галя Рижко вже помітила роздум Ван Луна і поквапилася додати ще, ледь-ледь посміхаючись: — І я не курю, значить, не буду витрачати на себе повітря. Бачите, все зовсім не так погано, як вам здалося. — Та що це справді, Миколо Петровичу, — майже добродушним тоном поскаржився Ван Лун, відвертаючись од Галі, щоб вона не помітила усмішки, яка мимоволі з’явилася на його обличчі, — вона, зауважу, дозволяє собі вже жартувати зі мною. — Та заждіть, Ван, — відповів Риндін, — все це надто серйозна справа. Адже її треба буде годувати, розумієте? Де ми візьмемо для неї їжу? Але замість Ван Луна відповіла сама Галя: — Астроплан летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск на Венеру потрібно буде, припустімо, ще кілька днів. Я пам’ятаю всі розрахунки і цифри в статтях і доповідях, особливо — ваших, Миколо Петровичу. Я їх чи не напам’ять заучувала. От взагалі це виходить близько ста шістдесяти днів. На зворотний шлях будемо рахувати стільки ж таки. Всього — триста двадцять. Перебування на Венері — ще майже п’ятсот днів. А продуктів взято набагато більше, крім того, є ще й резервний запас. Значить, вистачить і на мене, от! Сокіл, який почував себе трохи незручно, — особливо тому, що він так несвоєчасно і зрадницьки почервонів (і чого б це, власне кажучи?), — вирішив, що час і йому подати голос. Він відкашлявся і сказав: — Все це гаразд, Галю, припустімо. А от уявіть собі, що нам не доведеться поповнити наші запаси на Венері. Що буде тоді? — Ніяк не можу уявити собі такого, — рішуче відповіла дівчина, продовжуючи невинно дивитися на Миколу Петровича, немовби це він поставив їй запитання, а не Сокіл. — Ніяк не можу! Вадим Сергійович стільки розповідав мені про різних дивовижних тварин, яких нам доведеться зустріти на Венері. І говорив, що коли б я полетіла, то він переконав би товариша Ван Луна спеціально підстрелити там молоденького ігуанодона і почастувати мене Запевняв, що це буде схоже на телячу відбивну, тільки ще ніжніше. Він дуже красиво тоді розповідав. І я завжди вірила йому, Миколо Петровичу. Сокіл бурхливо розкашлявся — певна річ, зовсім не для того, щоб замаскувати цим своє збентеження і зрадницький рум’янець, який знову розливався по його обличчю. Потім довелося протирати окуляри, тим більше, що Риндін розсміявся і навіть Ван Лун широко посміхнувся. — Ні, таки й справді її нічим не проймеш, цю дівчину, — сказав нарешті Риндін. — Вперта, і за словом в кишеню не лазить. Товариші, у мене є пропозиція. — Яка? — За її словами, вона знає досить багато. Але це тільки за її словами. Давайте перевіримо, з ким ми маємо справу в дійсності. Хай кожен з нас поставить їй кілька запитань по своїй спеціальності, а вона відповість на них. Чи доведе наша нова знайома свою підготованість до подорожі? Я навіть можу почати. Йому не заперечував ніхто. Микола Петрович задумливо кашлянув, зібрав у жменю свою борідку, подивився скоса на Галю Рижко і спитав: — Ви згодні, дівчино? — Згодна, Миколо Петровичу, — не замислюючись ані на мить відповіла Галя. — Так. Е… скажіть нам, будь ласка, яка відстань від Землі до Венери? — Під час так званої сполуки, себто коли відстань між цими планетами найкоротша, — тридцять дев’ять мільйонів кілометрів, — одним духом випалила Галя. — Гм… а вірно, знаєте, так-так! Микола Петрович перевів погляд на Ван Луна, немов демонструючи йому своє здивування з приводу такої точної відповіді. Потім знову подивився на Галю: вона впевнено і незалежно підвела голову, короткий її носик виглядав ще задерикуватіше. — Так-так, — повторив Риндін. — Тепер скажіть, що таке альбедо? — Це — кількість відбитого планетою світла! — Чому дорівнюється альбедо Венери? — П’ятдесят дев’ять процентів. — А Місяця? — Сім і три десятих процента. — Який висновок з цього ви зробите? — На Місяці немає атмосфери, а на Венері є, і вона дуже щільна, бо відбиває багато світла! Запитання і відповіді слідували без найменшої затримки, наче постріли з скорострільної гармати. Риндін розвів руками: — Гм… так-так, — кивнув він схвально головою. — Вона мене, знаєте, переконала, друзі мої. Ану перевірте, Вадиме, тепер ви. І, знаєте, без усяких знижок на знайомство, гм! Вадим Сокіл ображено знизав плечима. З незалежним виглядом він енергійно поправив окуляри, які і без того цілком правильно сиділи на носі. — Ну от, ви згадали про атмосферу Венери. Що ви ще пам’ятаєте про це? Хоча б у загальних рисах, якщо не зовсім точно. — А точних відомостей про атмосферу Венери взагалі ще немає, як ви самі мені сказали. — Галя Рижко цього разу дивилася прямо у вічі Соколу. Це був не іронічний погляд, але здавалося, що десь у глибині її очей ледве помітно спалахують і зразу ж таки згасають насмішкуваті вогники. — За неповними даними, які нам доведеться перевірити, атмосфера Венери значно щільніша від земної. Риндін посміхнувся. Просто молодець ця дівчина! Звідки в неї стільки сміливості і незалежності? Тим часом Сокіл продовжував запитувати, чомусь дивлячись убік: — Яка атомна вага радію? — Двісті двадцять шість цілих і п’ять десятих. Навіть дивлячись у книгу, не можна було відповісти швидше! — Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним? — Юрський геологічний період, — випалила Галя. Сокіл подивився на Риндіна. Той махнув рукою. — Вистачить! З хімії і геології вона дещо знає. Ван, ваша черга! Проте Ван Лун, посмоктуючи люльку, лише усміхнувся: — В мене немає запитань. Тільки одна маленька перевірка. — Це відносно готування їжі? — пожартував Риндін. — Вважаю, серйозніше. Чи знаєте ви, що це таке? Він вийняв з кишені досить великий чорний пістолет з тонким дулом і високою мушкою. Галя Рижко уважно подивилася на нього і відповіла: — Схоже на пневматичний пістолет. — Так, схоже. Електричний тренувальний пістолет. Буду просити вас зараз… — Хвилинку, Ван, — перервав його Сокіл. — Навіщо вам цей пістолет в астроплані? — Дозволю собі поспитати також: навіщо у нас в астроплані б мікрофільмова бібліотечка з різними довідниками? — Ну, це зрозуміло. Нам завжди може бути потрібна та чи інша довідка. Порівняли! — Вважаю, правильно порівняв. Бо пістолет так само необхідний, як і довідник. Справжній стрілець завжди тренується: треба, щоб рука тримала зброю твердо, добре. Вас з Миколою Петровичем теж проситиму полюбити пістолет. Це стане в пригоді, — багатозначно пообіцяв Ван Лун. — Дівчино, будь ласка, ось ціль. Він перевернув металічний щит з супертитану, який стояв біля стіни. На його зворотному боці була прикріплена паперова мішень. — А я все забував спитати, навіщо тут, у каюті, цей аркуш супертитану! — засміявся Риндін. — Вирішив, так буде краще. Не пошкодиться оббивка каюти, — незворушно відповів Ван Лун. — Так, стріляйте, дівчино. Десять пострілів. Звідси, від цієї стіни, — вимірив, п’ять метрів. Прошу, покажіть, який з вас стрілець. Галя взяла пістолет. Ван Лун з інтересом стежив за її рішучими жестами. Здавалось, і тепер дівчина не відчувала ані тіні збентеження, немов все відбувалося саме так, як вона й передбачала. Вона стала на вказане їй місце, ще раз уважно оглянула пістолет. Звела погляд на Ван Луна. — А ви його пристрілювали, товаришу Ван Лун? Адже це дуже рисковано — складати іспит з пістолетом, який вперше взятий в руки. — Дуже прошу не думати так, — заспокоїв її Ван Лун. — Запевняю: якщо не влучите, пістолетові не докоряйте. Пристріляний правильно. Галя неквапно, старанно прицілилась. Всі уважно стежили за нею. Постріл — сухий і ледь чутний. Маленька куля врізалась у чорне яблучко мішені. Але тієї ж секунди і сама Галя Рижко похитнулась і ледве втрималася на місці, схопившись за поруччя. — Ой! — вигукнула вона. — Яка міцна віддача! Ну і штовхнуло мене! Риндін розсміявся. — Ну, ось вам ще одне завдання: що треба зробити, щоб уникнути в подальшому таких неприємностей? Покажіть кмітливість, Галю! Дівчина замислилась, опустивши пістолет дулом униз. — А справді, що зробити? — повторив Сокіл. — Ван, як ви гадаєте? Втім, Галя уже придумала вихід сама: — Треба добре спертися спиною об стояк. І все. Так вона й зробила. І знову підвела пістолет. Постріли залунали один за одним. А коли дівчина закінчила стріляти, Ван Лун підійшов до стіни, взяв мішень і уважно оглянув її. Потім він подивився на Галю Рижко з помітним інтересом, наче відкрив у ній нові, досі невідомі йому риси. — Так… дайте руку, дівчино. Це дуже-дуже добре, — сказав він зовсім іншим тоном, в якому не було й відтінку іронії. І Галя Рижко збентежено і радісно почервоніла: вона зрозуміла, що завоювала симпатії Ван Луна, найсуворішого з трьох членів експедиції. А він уже говорив Риндіну і Соколу: — Дуже буду радий, якщо й ви доб’єтеся таких наслідків. Мабуть, доведеться добре попрацювати. Такі успіхи приходять не одразу. Ця дівчина… Ван Лун ще раз подивився на розчервонілу, задоволену Галю. — Ця дівчина послала всі десять куль в яблучко. Немає жодного промаху, немає жодного бокового влучення! Вважаю, вона може називатися снайпером!  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка