Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка2/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

який обриває, на жаль, розповідь про політ астроплана для того, щоб викласти читачам зміст історичної доповіді академіка Риндіна в московському Палаці Рад і ознайомити їх з причинами і метою міжпланетної подорожі радянських вчених на Венеру.  



Перед тим як продовжувати розповідь, нам доводиться повернутися на кілька днів назад — до того історичного вечора, коли відбувалися знаменні збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень, які прикували до себе увагу всього людства. Цього пам’ятного вечора, рівно без чверті вісім, потужна московська радіостанція передала в ефір короткий сигнал, якого з нетерпінням чекала чи не вся земна куля. І хоча радіохвилі принесли до приймачів лише короткий різкий звук гонга, за яким слідували мелодичні переливи знайомих цілому світові срібних дзвіночків, — не було, мабуть, на всій Землі такої людини, яка, сидячи біля приймача чи телевізора, не сказала б собі те ж саме: — Ще п’ятнадцять хвилин! По всіх країнах світу, по всіх містах і селах люди з нетерпінням чекали цього сигналу. Ті, хто був дома, знову й знову старанно настроювали свої приймачі на хвилі московської радіостанції. Люди, що проходили по вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього і слухати. Безсумнівно, найщасливішими були ті, хто мав можливість влитися до безперервного людського потоку, який внесе людину в гігантський московський Палац Рад і залишить її біля нумерованого місця в одному з сотень концентричних кіл-рядів найбільшого в світі головного залу Палацу. Хвилини протікали нестерпно повільно. Здавалося, вони розтягались на цілі години. Уже не було жодного вільного місця в головному залі, від стола президії і до останніх рядів, розташованих амфітеатром. Незвична тиша панувала в залі, хоча тут зібралося близько ста тисяч чоловік. Така ж сама тиша, яка панувала і біля кожного радіоприймача, настроєного на Москву. І ось упали у вічність останні секунди. Хвилинна стрілка на величезному годиннику Палацу Рад вказала на цифру «12». І весь зал, весь радянський народ, все людство, що чекало біля приймачів, почули ще один короткий удар гонга. Останній сигнал! Слідом за тим пробили вісім гучних і протяжних ударів Кремлівські куранти. І ще було чутно бій годинника, а на екранах всіх телевізорів вже виникли контури великого залу Палацу. В напруженій тиші розтанув останній удар курантів. Ніколи, мабуть, ще не вслухалася так Земля у тихе шарудіння, що долинало з репродукторів. Ще секунда… дві… три… — Збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень вважаю відкритими. Слово має академік Микола Петрович Риндін! Буря овацій розірвала тишу. Люди в залі, люди у незчисленних радіоприймачів і телевізорів, люди, яким досі секунди здавалися довгими й тягучими, забули про час, намагаючись нескінченними оплесками висловити своє хвилювання і захоплення. У цьому шумі оплесків потонули будь-які інші звуки. Люди побачили, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі залу зійшла невисока людина, як вона спинилася на трибуні і спокійно вклонилася, поклавши руки на бар’єр. Майже водночас з різних боків спалахнули яскраві прожектори, їх проміння схрестилося на трибуні, залило світлом маленький силует людини. І раптово цей силует неймовірно зріс, збільшився, перетворився на велетня, що майже сягав головою склепіння Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він складався, здавалось, з якоїсь напівпрозорої речовини, бо, придивившись, крізь нього можна було побачити протилежні ряди амфітеатру і стіни, неясні й туманні. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлені промінням прожекторів дзеркала на трибуні відкидали вгору гігантський світловий силует, рельєфне зображення промовця. Тепер уже кожен, незалежно од відстані, ясно бачив знайомі риси обличчя академіка Риндіна, збільшені до величезних розмірів. Ось характерна шапка його сивого волосся, ось енергійні, трохи насуплені брови, рівний прямий ніс, вуса, акуратно підстрижена борідка. Новий вибух оплесків пронісся по залу. Академік Риндін підніс руку. Вона наче пронизала склепіння залу і зникла за ним. Риндін закликав до тиші. Цього було досить: за кілька секунд в залі запанувала така тиша, що можна було почути схвильоване дихання сусідів. Академік зручніше сперся на бар’єр трибуни. — Шановні товариші, дорогі друзі, — почав він свою промову. — Моя місія сьогодні не надто складна, і я спробую виконати її якнайшвидше. Мені доведеться стисло й ясно розповісти вам про те, що ви всі вже неодноразово читали в газетах і журналах, — про мету нашої міжпланетної подорожі, в яку ми вирушаємо через кілька днів. Сьогодні ми зустрічаємося з вами востаннє перед розлукою на довгий час. Коротка, насичена хвилюванням пауза здалася слухачам дуже значною. Незнані небезпеки і труднощі чекають відважних радянських мандрівників у крижаних просторах Всесвіту; перед ними — знайомство з загадковим світом нашої далекої сріблястої сусідки Венери… — Для чого ми залишаємо нашу Землю, навіщо надсилає нас Батьківщина в безмежні простори космосу? Перед нашою експедицією поставлено багато важливих і відповідальних наукових завдань. Немає потреби та й можливості перелічувати їх всі перед вами. Вже самий по собі виліт у космос першого пасажирського міжпланетного корабля є величезною науковою подією. Наш астроплан являє собою цілу лабораторію з безліччю приладів для наукових досліджень у світовому просторі. Що ж ми будемо досліджувати, вивчати, спитаєте ви. Я відповім вам: все, починаючи від астрономічних явищ і кінчаючи складними фізичними проблемами, серед яких чи не найголовнішою є перевірка за умов космосу існуючих гіпотез про природу та походження космічного проміння. Це — в міжпланетному просторі. А на самій Венері? Певна річ, у першу чергу — природу і, як ми сподіваємося, найцікавіше життя на цій все ще загадковій для нас молодій планеті, яка вічно ховає своє обличчя під покровом густої хмарної атмосфери. Як бачите, наукових завдань у нас дуже багато. Але серед них є одне, яке має, крім усього іншого, ще й найважливіший практичний характер. Вирішення його допоможе нам покінчити з безжалісним ворогом всіх металів Землі — корозією. Що це означає? Як ви знаєте, корозією називається руйнування металу під різними фізико-хімічними впливами. Іржа на залізі, зелений окис на міді, матове нашарування на алюмінії, — все це корозія. Це невловимий всюдисущий злодій, який краде у нас неймовірну кількість металів. Людство щороку втрачає від корозії близько 30 мільйонів тонн різних металів. Ми боремося, звичайно, з корозією, ми винаходимо різні тривкі сплави металів, — з нікелем, хромом, молібденом, ванадієм та іншими домішками. Але всього цього надто мало. Всюдисущий злодій продовжує красти мільйони тонн металу з нашого господарства, він підстерігає нас усюди. І ми хочемо остаточно і назавжди перемогти його. Як? Академік Риндін уважно подивився на притихлий зал. — Згадаємо відому періодичну таблицю елементів великого російського хіміка Дмитра Івановича Менделєєва, ім’ям якого пишається наш народ, як красою і славою російської науки. І, згадавши періодичну систему Менделєєва, ви одразу помітите, що вона закінчується в її теперішньому вигляді на елементі номер сто один, так званому менделєєвії. Нагадаю вам, що відносно зовсім недавно, ще в середині нашого сторіччя, таблиця Менделєєва була значно коротшою, вона закінчувалася на елементі номер дев’яносто два, на урані. Так, так, саме уран був у таблиці останнім елементом, який вчені до цього часу спромоглися відкрити і знайти в природному вигляді в корі нашої Землі, у вигляді хімічних сполук з іншими елементами. Але після того наука просунулася вперед. Ви знаєте, що наука оволоділа розщепленням атомних ядер, звільненням атомної енергії і створенням нових хімічних елементів. Капіталісти й агресори намагалися використати атомну енергію для війни, для руйнації. Наш світ, світ будівництва комунізму, — поставив атомну енергію на службу народові, його мирним потребам, розвиткові народного господарства. Згадайте, що саме в нашій країні, великому Радянському Союзі, ще в 1954 році вперше в світі була сконструйована і збудована електростанція, що працювала на атомній енергії. Ми, радянські люди, з гордістю можемо сказати, що великий Радянський Союз першим у світі розв’язав проблему мирного використання гігантської сили атомної енергії. Людство пам’ятає, як вражений був капіталістичний світ, коли атомна енергія почала покірно служити нашому мирному соціалістичному народному господарству! Там, в капіталістичних країнах, вчені винаходили атомні, водневі і кобальтові бомби та атомні гармати, призначені для руйнації і масового знищення людей. А у нас, в Радянському Союзі, наука наполегливо працювала над тим, щоб примусити атомну енергію служити народові, його щастю, його світлому майбутньому. І ми домоглися цього! Атомна енергія працює на нас на численних енергостанціях, які ми широко будували, починаючи з шостої п’ятирічки. За допомогою атомної енергії ми провадимо велетенське перетворення природи, змінюємо карту нашої Батьківщини. Збудувавши потужні атомні електростанції, ми зросили мільйони гектарів засушливих земель. Але ви і без мене прекрасно знаєте, як використовується в Радянському Союзі і народно-демократичних республіках для мирних, творчих потреб енергія урану і плутонію, енергія термоядерних реакцій. Тому повернемося до моєї головної теми, від якої я дещо ухилився, прошу пробачення! Академік Риндін посміхнувся, почувши, як вітальним гомоном відповіли йому десятки тисяч слухачів, що жадібно ловили кожне слово його промови. — Так от, щодо розширення таблиці Менделєєва. Працюючи з розпадом урану, вчені створили нові хімічні елементи, невідомі до того часу людству. Це були: нептуній, плутоній, америцій, кюрій, беркелій, каліфорній, афіній, центурій і, нарешті, менделєєвій — що посіли відповідно з дев’яносто третього по сто перше місце в таблиці великого російського вченого. Все це штучно створені людиною елементи, так звані трансуранові. Дуже важливо відзначити, що ці відкриття спростували одне поширене помилкове упередження, яке довгий час панувало в науці. Більшість учених вважала раніше, що розширення таблиці Менделєєва за межі урану взагалі неможливе, бо, мовляв, елементи, важчі від урану, не можуть практично існувати, вони були б надто нестійкими. Розвиток науки відкинув такі твердження. Він примусив скептиків згадати і по заслузі оцінити пророче передбачення самого Менделєєва, який вказував, що він припускає можливість розширення його періодичної системи в бік важких елементів поза ураном. Який правий був геніальний російський вчений, що проникав своїм гострим поглядом у далеке майбутнє! Звичайно, серед трансуранових елементів, створених людиною, виявились і дуже нестійкі, як, наприклад, нептуній, період піврозпаду якого складає всього два-три дні. До речі, нагадаю вам, що періодом піврозпаду називається час, на протязі якого розпадається половина атомів даного елемента. Нептуній, як бачимо, дуже нестійкий. Але ж природний елемент радон, який займає в таблиці Менделєєва вісімдесят шосте місце й існує в природі незалежно від людини, — не набагато стійкіший від нептунію: його період піврозпаду не досягає чотирьох днів… А от штучно створений ученими елемент плутоній, навпаки, відносно дуже стійкий. Його період піврозпаду складає двадцять чотири тисячі років, — тоді як загальновідомий природний елемент радій, наприклад, має період піврозпаду всього в тисячу п’ятсот дев’яносто років! Отож, ми переконуємося, що деякі трансуранові, штучно створені людиною елементи можуть бути і дуже стійкими, — в усякому разі для практичних потреб людства. Думаю, ви погодитеся, що двадцять чотири тисячі років для нас з вами — строк більше ніж достатній!.. Академік Риндін перечекав, поки по залу прокотився легкий сміх, викликаний його жартом, і продовжував: — Отже, трансуранові елементи штучно створені людиною. Чи означає це, що такі елементи ніколи не існували раніше в природі? Безумовно, ні. Ці елементи могли існувати тоді, коли наша Земля була значно молодшою, коли вони не встигли ще розкластися, зруйнуватися. Запам’ятаємо це положення і перейдемо до інших висновків, чи, якщо хочете, припущень. Чому не припустити, що таблицю Менделєєва можна розширити ще далі? Чому не поміркувати про можливе існування — в штучному чи природному вигляді — не тільки трансуранових елементів від дев’яносто третього до сто першого, але й ще важчих, які слід було б умовно назвати надважкими елементами! Хто візьме на себе сміливість твердити, що такі надважкі елементи не існували колись на нашій Землі або не існують і сьогодні десь у природі безкрайого Всесвіту?.. Цього твердити не зможе ніхто. Але чому ж тоді вони невідомі науці? Та лише тому, що подібні надважкі елементи або самі поступово розпадаються, як нестійкі (це стосується радіоактивних елементів), або, можливо, вони існують в надто незначній кількості, та до того ще і в неприступних для нас поки що глибоких сферах земної кулі. Погляньте на цю таблицю! Яскраво освітлене зверху прожекторами, над трибуною спустилося велике полотнище, на якому кожен міг впізнати знайомі ряди періодичної системи елементів Менделєєва. Але ця таблиця мала дещо незвичний вигляд. її рівні ряди не закінчувалися менделєєвієм, елементом номер сто один. Ні, під першим рядом сьомого періоду був проставлений ще додатковий ряд, клітинки якого були заповнені умовними номерами. І один з тих номерів сяяв яскравим червоним світлом: це був номер сто одинадцять. Академік Риндін вказував на нього: — Дивіться! Ми теоретично продовжили, розширили сьомий ряд таблиці Менделєєва. Якщо він існує, то в ньому, як і в попередньому, мусить бути тридцять два елементи. Отож, цей період буде закінчуватися елементом номер сто вісімнадцять, оскільки починається цей період елементом номер вісімдесят сім, францієм. Зараз нас не цікавлять ті елементи, з яких мусить складатися сьомий період. Проте звернімо увагу на елемент номер сто одинадцять, місце якого освітлено червоним світлом на таблиці. Яким мусить бути цей елемент? Подивіться на початок попереднього півперіоду. Там, якраз над клітиною нашого невідомого ще елемента номер сто одинадцять, ви побачите елемент номер сімдесят дев’ять, давно знайоме нам золото! Але в такому разі — які припущення можемо ми зробити відносно властивостей цікавого для нас елемента номер сто одинадцять? Якщо ми знаємо основні принципи побудови таблиці Менделєєва, то нам дозволено припустити, що невідомий елемент номер сто одинадцять буде мати властивості, подібні до властивостей елемента номер сімдесят дев’ять — золота. До того ж ці властивості в новому елементі можуть бути виявлені навіть значно яскравіше. Ми маємо підстави припускати, що елемент номер сто одинадцять буде не менш, а ще більш благородним металом, ніж золота. Він не тільки сам не буде піддаватися корозії, але зможе облагороджувати й інші метали, якщо його додавати до них бодай у незначній кількості. Цей невідомий ще метал може стати в наших руках чудовою зброєю проти корозії. І ми умовно назвали цей незвичайний за своїми властивостями, поки ще існуючий тільки в наших припущеннях, елемент номер сто одинадцять — ультразолотом! По залу пролинув тихий гомін. Ультразолото! Таємничий, загадковий, невідомий досі метал! Він надасть всім іншим металам, як припускає академік Риндін, властивостей благородного золота не піддаватися корозії!.. — Але виникає складне запитання, яке дуже трудно розв’язати: де ж відшукати цей уявлюваний поки що метал, це ультразолото? На Землі нам досі не пощастило знайти навіть мізерних його слідів. Якщо ультразолото і є на Землі, то воно, очевидно, ховається від нас десь у глибинах земної кулі, в її найвіддаленіших надрах. Здобути його звідти ми поки що не можемо, навіть озброївшися нашою могутньою сучасною технікою. Академік Риндін зробив паузу, щоб відпити води з склянки, яка стояла перед ним. Гігантський силует хитнувся над трибуною. Очі глядачів усього світу стежили за його рухами. — Дослідникам не допомогло навіть глибоке, до десяти кілометрів буріння. Та воно й зрозуміло, бо — що таке десять кілометрів у масштабах земної кулі? Мізерний укол, який не досягає навіть середніх шарів літосфери! Між тим, намагатися відшукати ультразолото можливо слід було б значно глибше, ніж розташовані в земних надрах джерела магми, що викидають вогняну лаву на поверхню Землі під час вулканічних вибухів. Доводиться визнати, що розв’язання такого сміливого завдання лежить поки що поза нашими можливостями. Що ж, визнаємо це. Гаразд, ми не можемо поки що відшукати і здобути дорогоцінний елемент у глибинах нашої старої Землі, якщо він, звичайно, там ще зберігся. Проте чому б тоді не спробувати відшукати його, цей елемент, у Всесвіті, який оточує нас?.. Адже є планети, значно молодші від нашої Землі. Цілком можливо, що ультразолото на них не встигло зруйнуватися, воно там не залишилося тільки в глибоких надрах. Ви пам’ятаєте, безумовно, що всі планети Сонячної системи мають спільне походження. Хімічний склад їх мусить бути однаковий — чи майже однаковий, в залежності од віку тієї чи іншої планети і пов’язаного з цим розпаду елементів. Ми вважаємо, що всі елементи в їх первісному вигляді — я маю на увазі переважно надважкі! — краще всього мусили б зберегтися на Сонці, цьому розжареному сяючому світилі. Нове полотнище опустилося зі склепіння залу. Тепер на ньому яскраво грали кольорові лінії, розташовані на довгих смужках. Вони переливалися всіма барвами райдуги. — Насамперед тому вчені вирішили перевірити свої припущення саме на Сонці. Заново проведений найточніший спектральний аналіз показав, що цікавий для нас дорогоцінний елемент — ультразолото — на Сонці є! Це сталося майже зовсім так, як було в свій час з відкриттям елемента гелію. Адже ви знаєте, що наука за допомогою спектрального аналізу відкрила цей елемент спочатку на Сонці, а потім уже на Землі. Саме так астрономи Варшавської обсерваторії за допомогою найновіших удосконалених спектроскопів встановили, що ультразолото в газоподібному стані є на Сонці. Але хіба ми можемо мріяти дістати його звідти? Безумовно, ні. Ми з вами — люди реального крою, ми дозволяємо собі мріяти тільки про те, що можна здійснити практично, хоча б для цього і потрібні були найсміливіші спроби. Про які ж спроби може йти мова в даному разі?.. Тоді ми задумалися над новою проблемою. Наш дорогоцінний елемент теоретично може бути на інших планетах; які ж практичні можливості цього?.. Академік Риндін знову відпив трохи води з склянки. — Старанні спостереження показали, що ультразолото є насамперед на нашій сусідці по Сонячній системі — Венері. І зрозуміло, чому це так. Венера молодша від Землі, вона зберегла дорогоцінний елемент у зовнішніх шарах своєї кори. Всі ви чули про загадкове голубувате сяйво, яке обгортає час від часу Венеру. Продовж століть вчені неспроможні були розв’язати загадку цього сяйва. Але вони не знали спектра ультразолота, який знаємо ми. І це знання допомогло нам встановити, що в голубуватому сяйві Венери є сліди газоподібних сполук ультразолота. Ця таємниця була розкрита талановитими вченими китайського народу, астрономами чудової Кантонської обсерваторії. А потім спостереження, проведені в Кримській обсерваторії, також підтвердили висновки китайських друзів. І ми впевнено говоримо тепер: так, потрібний нашому господарству надважкий елемент ультразолото є на Венері! Тепер продовжимо нашу думку. Якщо ультразолото там є, то радянські вчені зобов’язані його здобути. Не може бути іншого висновку, коли ми знаємо, що ультразолото зміцнить господарство нашої країни, що його використання принесе нові блага радянському народові, народам країн могутнього демократичного табору, та й всім народам Землі! Радянську науку завжди вели благородні цілі, це її постійний шлях! Ці слова академіка Риндіна викликали бурхливу хвилю оплесків. Напруження слухачів, наелектризованих сміливими твердженнями академіка, знайшло собі вихід, розрядку. Перечекавши хвилину, Риндін продовжував… Але ми надто відхилилися від того, що відбувається на міжпланетному кораблі, який стрімливо мчить у космосі до своєї далекої мети. Повернемося ж до наших мандрівників.  

 

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

який показує, що з втратою ваги освоїтися не легко не тільки одному академіку Риндіну, а також розповідає про перший сніданок експедиції в міжпланетному просторі і про несподівані наслідки того, що професор Ван Лун закурив свою улюблену люльку.  



…Настала коротка пауза. І тільки після неї Микола Петрович почув дещо збентежений голос Сокола, який відповідав йому: — Не так-то легко вилізти з гамака, Миколо Петровичу, ремені здорово затягнулися, он яка справа… — Зараз, зараз я допоможу вам, — відгукнувся Риндін. Перед тим як залишити навігаторську рубку, академік уважно переглянув ще раз показання приладів. Стрілка покажчика швидкості вже повільно почала посуватися назад від позначки «11,5», всі інші індикатори також говорили про правильну роботу автоматів, що обслуговували корабель. У цю секунду спалахнула зелена лампочка радіотелефону. Риндін швидко повернув вимикач радіоустановки. Це був сигнал Землі! — «Венера-1», «Венера-1», чи чуєте мене? Я Земля, я Земля, — чітко долинуло з репродуктора. — Чудово чую, — відповів Риндін голосом, який перехопило від хвилювання. — Як почуваєте себе? Чи все у вас гаразд? — вів далі голос з Землі. — Все в порядку. Освоюємося з невагомістю. Прилади й апаратура діють бездоганно. Курс ще не перевіряли, хотів би знати ваші дані. — Ми тримаємо вас у полі зору ультракороткохвильових радіолокаторів. Зараз працюють пости Індії, Владивостока і плавучий пост Тихого океану. Інформуємо вас: внаслідок невідомої ще причини астроплан під час вильоту з Землі трохи ухилився від наміченого курсу… — Але як це могло трапитися? — здивовано вигукнув Риндін. — Адже всі розрахунки… — Причини ще не встановлені, але так чи інакше, астроплан ухилився вбік. Поки що гадаємо, що це пов’язане з якоюсь неточністю в розрахунках потужності двигунів ракетного візка, який не досягнув потрібного розгону. Інакше довелося б припустити, що астроплан виявився важчим від його розрахункової ваги. Щойно з’ясуємо все це, повідомимо вас. А тим часом нам довелося форсувати роботу атомітних ракетних двигунів самого корабля, щоб виправити курс. Тепер уже все гаразд. Лишилося тільки одне побоювання: чи не викликала ця форсована робота ваших ракетних двигунів перевитрати палива? Просимо перевірити. Хоч ви і маєте значний резервний запас, все ж таки краще мати точні відомості. Академік Риндін знову здивовано знизав плечима. Дуже дивно! Як могла статися подібна неточність? Потужність ракетних двигунів візка перевірялася не раз, і астроплан ніяк не міг раптом поважчати проти розрахункової ваги. Як же розуміти все це? Він голосно відповів у мікрофон: — Єсть, буде зроблено, перевіримо. — Земля надсилає вам палкий привіт і побажання успіху. Будемо викликати вас через наші потужні передавачі й далі. До побачення, товаришу Риндін! До побачення, «Венера-1»! — До побачення, Земле! Зелена лампочка погасла. Так, дивно… «Важче від розрахункової ваги…» Хм! Проте зараз треба допомогти Ван Луну і Соколу… Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти; він, усе ще тримаючись однією рукою за шкіряну петлю в стіні, підтягнувся до дальшої, — таких петель було багато на всіх стінах і стелі каюти, — ухопився за неї і знову підтягнувся далі. Це було схоже на рухи плавця, який пливе вздовж берега, перехоплюючи руками прибережне каміння і підтягуючись до нього. Опинившись біля дверей, Риндін випустив з рук останню петлю і взявся за притолоку, зробив руками широкий плавний рух і вільно виплив у повітрі до центральної каюти. Вже добре орієнтуючись і враховуючи кожен рух тіла, Микола Петрович без особливих труднощів імітував все ті ж самі жести плавця. Пружне повітря дозволяло пливти в ньому, як у воді, приблизно так, як робить людина, що пірнула у воду. — А знаєте, Миколо Петровичу, це навіть красиво! — вигукнув зацікавлений Сокіл. — Ви встигли здорово освоїтися. Ну, я не відстану від вас, от побачите! Він лежав на гамаку — саме на гамаку, а не в ньому. Здавалося, що еластичний гамак відштовхував від себе тіло геолога. Микола Петрович посміхнувся, звернувши на це увагу: — Цілком зрозуміле явище. Так само і мене виштовхнуло моє крісло. Ну, ви можете розстебнути ремені, чи допомогти вам? — Та вже, здається, можу. Адже я також поступово освоююсь, — відповів упевнено Сокіл. — Заждіть, Ван, давайте по черзі. Я вже приготувався, а ви використаєте мій досвід. — Гаразд, гаразд, підожду, — відгукнувся Ван Лун. Сокіл із зусиллям відстебнув тугий замок ременів, які прикріпляли його до гамака. Замок клацнув, ремінь відлетів убік. Пружний гамак наче тільки чекав цього. Він буквально віджбурнув Сокола від себе. Вадим Сокіл відлетів по косій лінії, немов снаряд. Він пролетів через усю каюту, безпорадно розмахуючи руками і ногами, і вдарився об протилежну стіну під самою стелею. — Ох, хай йому чорт! — гукнув він. — Хапайтеся за петлі, за петлі! — підбадьорив його Риндін, ледве стримуючи сміх. — І не робіть різких рухів, легше! Але було вже пізно. Енергійному Соколові трудно було одразу перейти до уповільнених, плавних рухів. Ударившись об стіну, він вмить одлетів від неї в протилежний бік, не встигнувши вхопитися за петлі. А різкий рух, яким він хотів досягти найближчої петлі, примусив його тіло перевернутися. Він летів назад, знову до гамака, але на цей раз повільно перекидаючись в повітрі. Підлетівши до свого гамака, він устиг схопитися за нього і затриматися, хитаючись, немов човен на бурхливих хвилях. Вадим Сокіл уже не посміхався. На його худорлявому обличчі з великими світлими, трохи опуклими короткозорими очима, що здавалися ще більшими під круглими окулярами, було помітно явне роздратування. Завжди неслухняне біляве і кучеряве його волосся було скуйовджене. Микола Петрович, згадуючи свою першу подорож по навігаторській рубці, міг тільки поспівчувати геологові. Зате Ван Лун широко посміхався, стежачи з свого гамака за товаришем. — Дуже цікаве видовище, — добродушно промовляв він. — Відомий геолог Вадим Сергійович Сокіл оволодіває новою стихією. Як це треба сказати — боротьба з невагомістю? Або — що таке рівновага? Вадиме, тримайтеся міцніше, це дуже-дуже історична мить! — Гаразд, гаразд, — промурмотів у відповідь Сокіл. — Вилізайте самі, шановний товаришу, подивимося, як це вийде у вас. — Зважимо на ваш досвід, дорогий друже, зважимо! Адже ви самі радили мені. Справді, Ван Лун не повторив помилок свого друга. Він, відстібуючи ремені, міцно тримався за гамак. І коли той спробував відкинути його, Ван Лун встояв, ухопившися за край гамака, наче за гриву здибленого коня. Потім він навмисно уповільненим рухом простягнув руку до найближчої шкіряної петлі на стіні каюти, підтягнувся до неї і звідти скромно поглянув на Сокола, який все ще сердився: — Роблю висновок. У таких справах надмір енергії — не перший помічник. Це добре, дуже добре, коли багато енергії. Тільки не тут. Гадаю, тут краще трохи аналітичного мислення. А також робити вірні висновки з явищ, так, Вадиме? — Прибережіть дотепи до кращого випадку, — огризнувся Сокіл. — Подивився б я на вас, коли б ви вилізали з гамака першим! — Юпітер, ти гніваєшся, отож ти неправий! — все так само добродушно відгукнувся Ван Лун. — Нічого, нічого, Вадиме, — втішно зауважив Риндін, — у мене також було щось подібне, коли я відстебнув ремені крісла. Побачите, це тільки перший раз так. Звикнете, освоїтеся. От і я також, весь час придивляюсь і підмічаю правильні і неправильні рухи у вас. І це допомагає. Головне, як я бачу, повільність і плавність рухів. Микола Петрович простягнув руку і взявся за тонкий стояк, який з’єднував підлогу і стелю каюти. Таких стояків було тут кілька — спеціально з розрахунком на життя за умов невагомості. Легко підтягнувшись до стояка, Риндін опинився майже біля стіни. Уздовж неї, як і вздовж інших стін, тяглося поруччя. Тримаючись за нього, можна було легко пересуватися в потрібному напрямі. Стоячи біля стіни, Риндін сказав: — Бачите, як зрештою все це просто? Тепер, друзі мої, звикайте, а я знову вирушаю до навігаторської. Погляну ще раз на прилади, зорієнтуюся по них. З Землі повідомили, що їм довелося форсувати роботу ракетних двигунів. Треба перевірити, в чому тут річ. Це забере, гадаю, з півгодини. А ви подумайте про сніданок, Ван Лун. Та посмачніше. Таку знаменну подію, як втрата ваги, можна й відсвяткувати. Згода? — Правильно, Миколо Петровичу, снідати! Втративши вагу, слід поповнити бодай масу, — вже весело підхопив Сокіл. Природжене почуття гумору перемогло його роздратованість; та й взагалі геолог не вмів довго сердитися. — А як гадає наш шеф-повар? — Шеф-повар думає: перший сніданок в астроплані — це також історична подія, — повчально вимовив Ван Лун у відповідь. Пересуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович перейшов до навігаторської рубки. Сокіл доброзичливо поглянув на Ван Луна: — Ну, Ван, давайте практикуватися в пересуванні. І я не я буду, якщо ви не залишитеся в хвості! А тим часом можете жартувати, скільки вам завгодно. Все одно, я беру на себе перші спроби, а ви лише повторюєте зроблене мною. Ага, уразив? Намагаючись не робити жодного зайвого або різкого руху, Сокіл розпочав мандрування по каюті. Тепер і він мав цілковиту можливість переконатися в тому, як дотепно була обладнана каюта, як хороше попрацювали польські вчені, конструктори внутрішніх приміщень корабля. Поруччя, що простяглося вздовж стін, шкіряні петлі в стінах і стелі, плескаті металічні держаки, поставлені в різноманітних місцях, стояки, що з’єднували підлогу і стелю каюти, — все це давало можливість дуже легко рухатися в усіх напрямах, переходячи від однієї надійної опори до іншої. Щоб перевірити себе, Сокіл спробував ні за що не триматися і стати на ноги. Відразу ж таки він відчув, що каюта повільно повертається навколо нього. Вона хитнулася в один бік, в другий, спинилась і знову попливла, аж доки не опинилась у явно перекинутому стані. Дурна картина! І Ван Лун чомусь стоїть догори ногами і, здається, посміхається лукавими очима… Сокіл знову схопився за поруччя. Здавалося, що він з величезною силою повернув навколо себе каюту і так само рішуче спинив її, коли помітив, що Ван Лун зайняв нормальне становище, вниз ногами. Так, усе гаразд! — Це наче в цирку, — озвався Ван Лун. — Проте дуже сумно бачити, як твій товариш увесь час стає догори ногами… — Тільки з вашого погляду, Ван, з вашої точки зору. А з моєї — ви поводитеся просто непристойно. Варт мені на хвилинку відвести од вас очі, як ви одразу використовуєте це і стаєте на голову або приймаєте ще яку-небудь безглузду позу. Вчений, серйозна доросла людина, професор із світовим ім’ям, — і раптом отакі трюки! До речі, будь ласка, складіть гамаки, вам до них ближче. — Єсть скласти гамаки. Ван Лун, який весь час уважно стежив за рухами Сокола, очевидно, робив з них для себе певні висновки. І цього разу він також обійшовся без будь-яких ускладнень. Впевнено рухаючись уздовж стіни, він дістався до важельного пристрою біля гамаків. Не випускаючи з лівої руки поруччя, Ван Лун правою з силою відвів важіль униз. Обидва гамаки слухняно поповзли вгору. Система тросів і амортизаторів підтягла їх до стелі. В каюті одразу стало просторіше. — Ну, як? — запитав Ван Лун Сокола. Але Вадим не відповідав. Він помітив, що опинився біля ілюмінатора і з інтересом зазирнув у нього. Нічого не видно… Чому б це? Зрозуміло, адже він чудово знав, що перед стартом усі ілюмінатори було закрито внутрішніми віконницями, металічними заслінками, які всувалися поміж двома шарами товстого органічного скла. З якого боку мусить бути Сонце? Звичайно, з правого, адже вони вилітали на схід. Значить, з цього, лівого, можна відчинити віконницю. — Ван, вимкніть світло! Пролунало характерне клацання вимикача. В каюті стало зовсім темно, коли не зважати на світло, що пробивалося з дверей навігаторської рубки. Сокіл намацав важіль віконниці і кількома обертами опустив заслінку, як опускають скло в автомобілі. — Надзвичайно! — вигукнув за його спиною Ван Лун. Вони обидва прилинули до скла ілюмінатора. Перед ними відкривалася гідна подиву в своїй величності картина Великого Всесвіту. Це була глибока ніч — і разом з тим ніч, сяюча блиском незчисленних далеких вогнів, холодних і в той же час палаючих. Незмірно віддалений небозвід немов був засланий чорним оксамитом. І на ньому, розкидані примхливими і складними візерунками, виблискували міріади яскравих зірок — білих, оранжевих, червоних, зелених, голубих. Ніколи ніхто з жителів Землі не бачив подібного видовища! Вражала не тільки надзвичайна ясність, з якою око без найменших труднощів розрізняло першу-ліпшу зірку — від крупної і сліпучої до найменшої, яка здавалася крихітною іскоркою, що несміливо виглядала з глибокої складки небесної чорної оксамитної завіси. Найбільш вражаючим було те, що жодна з зірок не мерехтіла, не переливалася, то пригасаючи, то знову стаючи яскравою, як було це звичним для жителів Землі. Ні, кожна із зірок, велика чи дрібна, палала неослабним далеким, але рівним світлом, яке лилося з глибини матового чорного фону. І Сокіл, і Ван Лун були вражені виглядом знайомих їм з дитинства сузір’їв. Та й справді, — хіба перед ними зараз були ті нескладні комбінації з кількох зірок, до яких звикло людство, завжди наглухо відокремлене від чудесної картини Всесвіту товстою пеленою земної атмосфери, що безжалісно гасила барви й яскраві кольори! Ті великі мерехтливі зірки були всього лише грубою канвою сузір’їв, дивовижних виблискуючих візерунків великого космосу. Тільки тепер Ван Лун і Сокіл бачили по-справжньому, з яким невичерпним багатством фантазії гаптувала природа ці небесні візерунки. Вони відрізнялися від бачених з Землі знайомих сузір’їв не менш, ніж багатобарвна талановита картина відрізняється від сухого і кволого малюнка олівцем. Враженим поглядом мандрівники знаходили і в думках відзначали ці забарвлені незчисленними кольорами небесні візерунки. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко від нього неправильний чотирикутник Ліри. Ще далі — вигнутий, наче готовий до стрибка Дракон, а біля нього, майже в згибі його тіла, починається така знайома ще з дитинства витягнена каструлька Малої Ведмедиці… — Ми з вами щасливці, Ван, — захоплено промовив Вадим Сокіл. — Заради цього чудового видовища варто було перенести всю нашу важку підготовку й витерпіти перевантаження під час прискорення руху астроплана! Та невже ж ви не відчуваєте поетичності цієї незрівнянної картини? Ван Лун скоса подивився на свого експансивного друга. Він лукаво примружив очі: — Сперечатися не можу, поезія — дуже добре, і космічне небо — також. Але Микола Петрович прийде і спитає: де сніданок? Вам можна займатися поезією. Шеф-повар мусить подумати про прозу. А щоб готувати сніданок, потрібне світло. Значить, і вам доведеться зробити певну поетичну паузу… — Сухар! Безнадійний сухар! — Дуже приємно. Проте небо, гадаю, не зміниться, поки ми поснідаємо, — лагідно втішив Вадима Ван Лун, вмикаючи світло в каюті. — А як діятиме невагома автоматика? Він уже встиг перейти — чи може правильніше було б сказати «перепливти» — до протилежної стіни каюти, і цього разу уникнувши будь-яких ускладнень. Відірвавшися від видовища космічного неба, Вадим Сокіл стежив за діями друга. Ван Лун повернув рукоятку, влаштовану в стіні. Від стіни відокремилася невеличка квадратна панель і плавно опустилася вниз на колінчастих підставках, перетворившись на стіл. В отворі стіни, який відкрився за нею, виявилися полиці укладистого буфета, уставлені посудом незвичної форми, консервними бляшанками, дивовижними скляними пляшками, сплюснутими, як фляжки; плескаті боки цих пляшок були гумовими. Ван Лун упевненими рухами знімав з полиць посуд, що стояв у пружинних затискувачах, і ставив його на столі також у затискувачі, кожен з яких відповідав тій чи іншій формі посуду. Розставивши все на столі в ідеальному порядку, Ван Лун задоволено посміхнувся: — Зовсім як в кращому, зразковому ресторані! Тепер ще серветки. І можна приступати до їжі. — Без чаю, без гарячого? — розчаровано відзначив Сокіл. — Дуже-дуже шкодую. Зате одержите склянку вина, доброго вина, — втішив його Ван Лун. — Якщо, звісно, Микола Петрович дозволить… — А чому б йому і не дозволити? — пролунав веселий голос Риндіна, який з’явився в дверях каюти. — Навпаки, він цілком підтримує вашу ідею, Ван. Сьогодні — особливий день, велике свято для кожного з нас. Склянка вина сьогодні — це добре! — Тільки дивно якось, що немає стільців. Здається ніби все не так, — нарікав Сокіл, наближаючись до стола. — Обійдемося, Вадиме! А потім, повірте мені, що повітря за наших умов краще від найвигіднішого стільця. Не забудьте лише закріпитися пружинами біля стола. Почнемо, друзі! Риндін першим «сів» біля стола, прийнявши звичайну позу людини, що сидить. Цьому допомогло й те, що він защепнув навколо кожної ноги під столом пружинні кільця, пристосовані під квадратною панеллю. Його приклад наслідували й інші. Тепер кожен був наче прикріплений до стола вище колін, не доводилося побоюватися, що необережний різкий рух відштовхне людину від стола і винесе її на середину каюти. Навколо стола в повітрі сиділи три мандрівники в космосі. Вони посміхалися, поглядаючи один на одного. Справді, вигляд людини, яка по суті ні на чому не сидить, незважаючи на схожу позу, а просто висить у повітрі, був досить кумедним. Втім, таке відчуття тривало дуже недовго. Вже через хвилину-дві члени експедиції забули про це. Риндін все ж таки попередив ще раз: — Без різких рухів, друзі! Інакше й пружинні кільця не врятують. Пам’ятайте золоте правило: дія дорівнюється протидії. Якщо ви натискуєте на якусь річ, ви з такою самою силою відштовхуєтеся від неї. — Як Вадим від стінки, — підморгнув Ван Лун. Сокіл і собі посміхнувся, згадавши, як його кидало від одної стіни каюти до другої. — Ну, почнемо ж таки! Микола Петрович узяв одну з пляшок, вийняв з неї корок і перевернув пляшку шийкою вниз. Як і слід було чекати, з неї не вилилося ані краплини. Тоді Риндін підніс пляшку до своєї чашки — також незвичайної форми: вона звужувалася вгору. Він устромив шийку пляшки у верхню частину чашки і злегка натиснув на гумові стінки. З шийки повільно виповзла велика червона краплина вина. Вона також явно, не бажала відокремлюватися від пляшки; незважаючи на її досить великий розмір, ця краплина зразу ж таки ховалася назад, у пляшку, варт було тільки зменшити тиск на гумові стінки. Риндін трохи струсонув пляшку: — Ну, відокремлюйся! Велика краплина вина відірвалася від шийки і залишилася в чашці. — Перший бокал готовий! Давайте ваші! В такий же спосіб Риндін наповнив чашки товаришів, поставив пляшку назад у затискувач на столі і підніс свою чашку: — Наш перший тост — за велику Радянську Батьківщину, за радянський народ, за успіх того, що доручено нам Батьківщиною! — урочисто вимовив він. Кожен узяв по тонкій скляній трубочці і через неї випив вино. Першим відірвався від чашки Сокіл. — Чудове вино, — сказав він. — Ніколи ще не пив такого! — Скажу, воно ж таки космічне, — відгукнувся Ван Лун. — Але трубочка страшенно заважає, — вів далі Сокіл. — Куди краще й приємніше було б пити без неї, прямо з чашки. — А ви спробуйте, якщо для вас замало добре відомих усім нам теоретичних даних, — хитро підморгнув Ван Луну Риндін. — Та ні, я розумію, що це необхідно. А все ж таки цікаво спробувати. Невже не впораюся, навіть якщо буду дуже обережним? — заявив Сокіл. Геолог випустив трубочку із пальців: вона не залишилася висіти в повітрі, а повільно попливла до столу. Ван Лун з цікавістю стежив за Соколом, який підніс чашку до рота, спробував потягти з неї вино. — Так, так, невгамовний ви експериментатор, — жартівливо підохотив Сокола Риндін. — Енергійніше! Рука Вадима Сокола здригнулась, чашка хитнулася. І тієї ж секунди з неї вилетіла велика куляста краплина вина завбільшки з яблуко. Гойдаючись у повітрі і виблискуючи круглими боками, вона пролетіла повз голову Сокола і линула далі вздовж каюти. — Ловіть, ловіть! — вигукнув Ван Лун. — Вино відлітає! Краплина пливла в повітрі далі й далі. — І справді, доведеться вам ловити цю краплину, адже інакше вона розтечеться по першій же речі, з якою зіткнеться, — перемагаючи сміх, сказав Микола Петрович. Сконфужений Сокіл висмикнув ноги з пружинних кілець під столом і кинувся навздогін за краплиною. Але спіймати її було нелегкою справою. Від найменшого коливання повітря кругла краплина зразу ж таки відхилялася вбік, змінюючи свій напрям. Сокіл наполегливо переслідував її, перехоплюючи руками петлі в стінах, стояки й поруччя. Проте краплина, наче жива істота, кожного разу ухилялася від нього, підштовхувана коливаннями повітря, які мимоволі робив своїми рухами Сокіл. — Мабуть, доведеться ловити прямо в рот. Руки дуже-дуже зайняті! — незворушно зауважив Ван Лун, стежачи за намаганнями Вадима. Сокіл видимо розгубився. Різким рухом витягненої вперед руки він спробував настигнути краплину і схопити її, забувши, що це рідина. Йому пощастило таки зачепити краплину рукою — і одразу ж вона зникла. Червоне вино миттю обліпило руку Сокола, хутко розтеклося по пальцях і далі під рукав. На манжеті сорочки Вадима з’явилася яскраво-червона пляма. І ціла кисть начебто одяглася в червону рукавичку: вино тонким шаром вкрило її. Риндін і Ван Лун дружно сміялися, поки Сокіл, повернувшися до столу, збентежено витирав руку серветкою. — Ну, жертва цікавості, переконалися тепер, що з трубочкою зручніше й безпечніше? І що взагалі, мабуть, не варт ревізувати дані нашої підготовки? — поцікавився Микола Петрович. Сокіл мовчки кивнув головою. Так, очевидно, цей експеримент був зайвим… Ван Лун відкрив бляшанку консервів і розклав її по тарілках. Кожен добре пам’ятав теоретичну підготовку до умов життя без ваги і їв обережними, уповільненими рухами. Сокіл відзначив про себе, що наважчим було освоїтися з цілковитою відсутністю ваги у шматочків їжі. Щоразу рука, підкояючись багаторічній звичці до земних умов, наче сама намагалася з силою піднімати шматки їжі. І якщ б постійним контролем не вдавалося її стримувати, — кожного разу їжа відлітала б до стелі каюти. Навіть кожен шматочок хліба вимагав особливої уваги. Покладений на стіл, він немовби просто не хотів спокійно лежати на ньому, а вперто відпливав убік, наче живий. Сокіл зітхнув: — Пояснити все це, певна річ, дуже просто: найменший поштовх, ба й дотик пальця — уже достатній для того, щоб цей шматок хліба поплив у повітрі. Але ж як незручно!.. — Звикати, звикати треба, Вадиме, — поставив крапку на висловлюваннях незадоволеного Сокола Микола Петрович. Нарешті, сніданок був закінчений. Ван Лун вийняв з кишені свою улюблену люльку і набив її тютюном. Узявши трубку в рот, він вийняв сірники. — Ван, дорогий, а ви пам’ятаєте нашу умову? — спинив його Риндін. — Не більше двох люльок на добу. Ми не можемо витрачати дорогоцінне повітря на вашу погану звичку! — Миколо Петровичу, — жалібно заблагав Ван Лун, — дозволю собі заперечити. Це всього лише перша. Принаймні — в астроплані! — Ну, гаразд, — махнув рукою Риндін. — І все ж таки куди краще б вам взагалі кинути курити… а, та хіба ж вас переконаєш, такого завзятого курця! Ван Лун запалив сірника, як завжди вичікуючи, доки згорить його головка. Але сірник майже одразу згас, хоч на нього ніхто не дмухав. Ван Лун запалив другий. Проте й цей згас так само швидко. Сокіл запитливо поглянув на Риндіна і помітив на його обличчі лукаву посмішку. — В чому тут річ, Миколо Петровичу? — спитав він. Риндін розсміявся: — Та нема тут нічого особливого, друже мій. Ван Лун також, видимо, експериментує. Чи просто забув одну з деталей нашої передпольотної підготовки. А мусив пам’ятати, особливо, якщо йому вже так кортить і надалі отруювати себе курінням. Абсолютно природна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов горить лише тому, що нагріте його полум’ям повітря підіймається вгору. Воно розширюється від нагрівання, стає більш легким — і його витискують оточуючі шари повітря, холодні і тому важчі. Значить, на Землі повітря весь час надходить до полум’я, підтримує його горіння. А тут… — Розумію, розумію і пам’ятаю, — перебив його Сокіл. — Тут немає ваги, тому нагріте повітря не стає легшим, воно лишається біля сірника і не допускає до полум’я свіжого кисню. Сірник згасає. Все це так. Значить… — Значить, треба легенько обдувати запалений сірник, щоб видаляти продукти горіння і доставляти новий кисень для полум’я, — закінчив Риндін. — Що ми зараз і спробуємо зробити для Ван Луна. Зважте, Ван, на що здатна дружба, на яке самопожертвування! До речі, з усього цього з’ясовується, що ви без сторонньої допомоги не можете запалити сірника. Прекрасно, є надійний засіб контролювати ваше куріння! Ван Лун, який весь час терпляче слухав, запалив третього сірника. Полум’я розгорілося. Ван Лун обережно розпалив люльку і з насолодою затягнувся пахучим димом. Сиві цівки диму повисли в повітрі коло Ван Луна. У каюті запанувала тиша. Кожен думав про своє. І раптом Сокіл закашлявся, ковтнувши диму, і навіть чхнув. Ван Лун трохи винувато поглянув на нього. — Будьте здорові, Вадиме, — почав він і одразу спинився. Його вразила незвичайна луна: здавалося, що біля протилежної стіни теж чхнув хтось. Що то за чортівня?.. Ван Лун вийняв люльку з рота і здивовано спитав: — Гадаю, акустичні ефекти не можуть виникати через втрату ваги? Звідки така гучна луна? Йому відповідали не менш здивовані погляди Риндіна і Сокола: певна річ, втрата ваги ніякого відношення до луни не має! Ван Лун хотів покласти люльку на стіл, але, не зробивши цього, просто залишив її в повітрі, де вона й попливла, трохи погойдуючись і все ще випускаючи з себе тонесеньку цівку диму. Потому він виразно приклав пальця до губів і тихо вирушив уздовж стіни туди, звідки почулася дивна луна. Там, у стіні, містилося кілька високих ніш, закритих зверху донизу рухомими шторними кришками, які бувають на конторських столах. Усі знали: у тих нішах стояли вдосконалені легкі скафандри з апаратами для дихання. В астроплані було всього чотири такі скафандри: три в нішах центральної каюти і один запасний на складі. Вони могли дуже придатися в разі потреби працювати на Венері у воді чи в атмосфері, непридатній для дихання людини. При крайній потребі в цих скафандрах можна було навіть вийти з корабля в міжпланетному просторі: вони були досить пружними, незважаючи на свою легкість, і обігрівалися зсередини електрикою. Ван Лун наблизився до крайньої ніші, звідки, як йому здавалося, долинула незвичайна луна. Він знову прислухався. Тиша. Дві пари очей, Риндіна і Сокола, уважно стежили за його діями. Сокіл підвівся з-за столу: — Що ви хочете робити, Ван? Ван Лун спинив його помахом руки. В нього були свої власні міркування. Притримуючися за шкіряну петлю, він натиснув кнопку в стіні. Шторна кришка сковзнула вниз, відкриваючи нішу. В ній, як і слід було чекати, стояв скафандр, прикріплений до стіни затискувачами. Сіро-зелений еластичний, зміцнений металічною сіткою, гумовий костюм з прозорим закругленим зверху циліндром з найтривкішого органічного скла. Циліндр-шолом тьмяно поблискував, віддзеркалюючи світло з каюти. Крім скафандра, в ніші не було нічого. Проте Ван Лун і не шукав у ній нічого. Він натиснув ще одну кнопку в стіні. Яскраве світло внутрішньої електричної лампочки залляло нішу. І команда астроплана побачила в прозорому циліндрі-шоломі чиєсь молоде обличчя. На Ван Луна розгублено дивилися широко відкриті очі невідомої людини, що була в скафандрі.  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка