Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка19/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,

який за задумом автора мусив бути заключним, бо він описує не тільки підготовку експедиції до повернення на Землю, але й виліт астроплана з Венери в зворотний шлях.  



Дні підготовки до зворотного шляху проходили з незбагненною швидкістю, — мабуть, тому, що з самого ранку і до пізньої ночі вони були сповнені напруженої як ніколи роботи. Мандрівники знали, що за короткий строк, який залишився, їм треба не тільки виконати все, що входило взагалі в коло їх обов’язків, але ще й визволити астроплан із скель, які міцно тримали його на дні міжгір’я. Для того, щоб здійснити несподівано сміливу пропозицію Ван Луна, треба було попередньо з’ясувати дуже багато речей. Який рівень води в тому місці річки, де її старе річище перетяте кам’яним пасмом; який характер і структура самої скелястої греблі, що міцно стримувала натиск води; як зруйнувати цю природну греблю в потрібний момент, щоб уся маса води стрімливо наповнила міжгір’я і, виштовхнувши астроплан з пастки, створеної скелями, винесла його в море?.. Та й взагалі, чи вистачить у річці, бодай і великій, води для виконання рискованого плану? Адже ж мова йшла не про човен, не про якусь невеличку річ, а про великий міжпланетний корабель та ще й затиснутий скелями. Сприятливою була тільки одна обставина. Скелі затискували кормову, вузькішу частину астроплана, який лежав у міжгір’ї так, що його ніс був скерований у бік моря. Якщо потік води виявиться досить потужним, тоді, вдаривши в кормову частину корабля, він мусив би відносно легко виштовхнути астроплан із скель і понести його міжгір’ям далі, до моря. Втім, усе це поки що лишалося тільки припущенням, яке треба було підкріпити точними розрахунками. А розрахунки вимагали ретельного вивчення скелястої греблі, вимірів рівня води, підтримуваного нею, і багатьох інших спостережень. Тому в перші ж таки дні підготовки до верхньої частини міжгір’я вирушив озброєний загін дослідників у складі Вадима Сергійовича Сокола, Ван Луна і Галини Рижко. Завдання, яке поставив перед ними академік Риндін, зводилося ось до чого: — Не відволікаючись ні на які побічні спостереження, вимірити природну греблю, зробити проміри води, визначити найзручніші засоби висадження греблі в потрібний, заздалегідь призначений момент. І, звичайно, підготувати все для такого висадження якнайшвидше, щоб до 16 лютого корабель був уже не в міжгір’ї, а на поверхні моря. Заклопотаність не сходила з обличчя Миколи Петровича протягом усіх тих днів. Він ясно уявляв собі всі труднощі, які стояли перед експедицією в зв’язку з новим, гранично стислим строком готування до вильоту. Турбувала його і погода, яка помітно гіршала. Якщо підійти до Венери з земними мірками, то було дуже схоже на те, що наближався період злив. Небо набухало вологою, потемнілі хмари тягнулися важкою безнастанною чередою над міжгір’ям — і здавалося, що з кожним днем вони нависають нижче й нижче. Кілька разів проходили невеликі грози — і в цьому також могла таїтися серйозна небезпека. — Якщо розпочнуться тривалі зливи, — ділився своїми побоюваннями з товаришами Микола Петрович, — то ми будемо замкнуті в астроплані. Тоді нема чого й думати про роботу біля греблі. А коли до того ж природа Венери нагородить нас ще й міцними грозами, тоді становище, боюся, ще більш ускладниться. Блискавки можуть бути дуже небезпечними для нас. — Але ж тут, на дні міжгір’я, блискавки не дістануть до корабля, Миколо Петровичу, — заперечила Галя Рижко. — Справа не в цьому, — відповів Риндін. — Я не боюся прямого удару блискавки в астроплан. Крім усього іншого, ми маємо ще непоганий громовідвід — наш зонд-антену. Проте кожна блискавка — складне і небезпечне для нас електричне явище. Під час грози в повітрі можуть з’являтися вільні блукаючі електричні заряди. А хіба ж ми знаємо, як буде реагувати на них зібраний нами докупи інфрарадій? — А наше ультразолоте панцирування? Адже воно мусить захищати інфрарадій від будь-яких сторонніх впливів? — здивувалася Галя, якій здавалося, що тепер про інфрарадій взагалі нема чого говорити. — Сподіваюся, що буде саме так, — підтвердив Риндін. — Проте все це лише припущення, і ми мусимо до всього ставитися критично, друже мій. Краще поміркувати і зважити заздалегідь, ніж опинитися віч-на-віч з неприємною несподіванкою. В усякому разі, добре, що ми майже впоралися з пакуванням інфрарадію, спасибі нашому Вану! Справді, Ван Лун допоміг і тут своєю новою простою й дотепною пропозицією. Важке ультразолото виявилося дуже м’яким металом, його можна було не лише кувати, але й легко розплющувати. Ван Лун установив біля скелі електричний молоток, пристосувавши до нього широкий наконечник. Самородки ультразолота майже вмить розплющувалися під частими ударами електричного молотка і перетворювалися на тонкі аркушики, млинці неправильної форми. Але й більше того: окремі такі млинці, складені краями, під ударами молотка легко зрощувалися, створюючи досить великі пластини. Такі пластини Ван Лун закріплював уздовж стін складу, куди зносили інфрарадій, вистилав ними підлогу, викладав стелю. — Ультразолота кімната, — жартувала Галя Рижко. — Забавно: у банках звичайно золото ховають у сейфах, а ми, навпаки, робимо саме сейф з нашого ультразолота!.. Товаришу Ван, ви — великий винахідник, слово честі! — Втім, не дуже великий, — теж жартівливо відповідав Ван Лун, продовжуючи спорудження ультразолотого панцирного футляра для інфрарадію. — Гумові кружки на каблуках вигадав не я, зауважу. Інший винахідник, дуже великий. Навчав мене ходити в астроплані, так. — Ну от, згадали, — відмахнулася Галя. — Ще й глузуєте з мене! А от побачите, коли полетимо назад, знову будете ходити в світі без ваги за моєю системою! — От я й кажу: великий винахідник не я, інший. Несіть, до речі, інфрарадій, Галю. Менше розмов, більше діла, нагадаю. Мерщій закінчувати треба, Микола Петрович квапить! Завтра зранку треба йти до греблі, забули? Перша ж таки вилазка до верхньої частини міжгір’я підтвердила всі передбачення Ван Луна. Справді, велика й глибока річка круто завертала тут убік. Вона розлилася широким повноводним озером, високий рівень якого підтримувало титанічне накопичення скель, що замикали міжгір’я. Навіть не маючи геологічних знань і досвіду Сокола, можна було легко уявити собі те, що відбулося тут за далеких минулих часів. Катастрофічний землетрус зруйнував скелясту гору, ламані обрії якої виднілися високо над міжгір’ям. Крупні уламки, цілі брили каміння звалилися вниз і завалили міжгір’я, яким колись протікала річка, спинили її течію. Створилася величезна запруда — і вода, яка зібралася в ній, знайшла собі зрештою інший вихід, проклавши нове річище в обхід міжгір’я. Піднявшись схилом міжгір’я на гребінь високої природної греблі, мандрівники мимохідь спинилися, вражені величною панорамою, що відкрилася перед їх очима. Ліворуч розкинулася широка дзеркальна гладь повноводного озера, в якій відбивалися важкі хмари, що низько пливли в небі. Праворуч збігав униз крутий обрив — і високі цикадеї з червоним пір’їстим листям, що росли біля його підніжжя, здавалися звідси, згори, малесенькими деревцями, які ніби боязко ховалися в похмурій глибині міжгір’я. А ще далі око могло розрізнити довгу металічну сигарку, яка, тьмяно виблискуючи, лежала між високими скелями. То був затиснутий на дні міжгір’я астроплан «Венера-1». Вадим Сокіл провадив обміри, старанно записуючи всі дані. Галя Рижко старанно допомагала йому, хоча, правду кажучи, їй здавалися навіть зайвими всі ці копіткі виміри глибини озера, висоти скелястої греблі, ширини міжгір’я — та хіба мало ще промірів робив геолог? Галя ставила перед собою запитання: навіщо все це? Адже ж і без того ясно було, що досить знищити скелясту перегородку — і вода бурхливим, стрімливим потоком наповнить міжгір’я вщерть, до самих країв. Вода величезного дзеркального озера… Як чудово було б викупатися, поплавати, похлюпатися в ній! А між іншим, ця мрія зовсім не така вже нездійсненна, якщо подумати. Які-небудь десять-п’ятнадцять хвилин, потрібні для купання, можна було б провести і без скафандра, нічого страшного в цьому немає… Ван Лун помітив, як Галя оглянулася і, вагаючись, подивилася на нього. На здивування дівчини, він, наче розуміючи, підморгнув їй і посміхнувся: — Викупатися захотілось, так? — Але як ви довідалися? Адже ж я нічого не говорила… — Не дуже трудно зрозуміти. Коли самому хочеться теж, — відверто відповів Ван Лун. Очі Галі загорілися: — Значить, можна, товаришу Ван? Ван Лун заперечливо похитав головою. Він уже не посміхався, а навпаки, з докором дивився на дівчину: — Помічаю, ви забули мою розповідь. Про те озеро в лісі і про його мешканців. Галя здригнулася. Змії, дивовижні огидні гади, п’явки… так, звичайно, ніхто не знає, які істоти таяться під зовнішньо такою привабливою дзеркальною поверхнею цього озера… Яка шкода! Сокіл тим часом уже закінчив виміри. Хвилин десять він сидів, заглибившись у розрахунки. Потім покликав до себе Ван Луна. — Потрібні будуть три свердловини, Ван, — сказав він. — Давайте перфоратор, почнемо. — Думаю, чи не мало? Гребля, зверніть увагу, дуже велика. — Міць атоміту не менша, Ван. За розрахунками вистачило б і двох свердловин. Я хочу зробити три для того, щоб уламки були дрібнішими. — І Вадим Сокіл рішуче взявся за перфоратор. Галя здивовано спитала: — А чому треба, щоб уламки були дрібнішими? Хіба це має для нас якесь значення? Натискуючи на перфоратор, що підстрибував в його руках, геолог відповів: — Має… і досить серйозне значення, Галиночко. Ці скелі, як бачите… дуже тверді. Перфоратор бере їх з трудом. Взагалі, це непогано. Тверде середовище вчинить більший опір атоміту, вибух буде міцнішим. Але ж після вибуху вода рине таким стрімким потоком, що понесе з собою уламки скель. А коли крупні брили почнуть бомбардувати астроплан, тоді що? Пробоїни! Ні, хай вже краще будуть дрібні уламки, атоміту в нас вистачить, можна не економити!.. Три глибокі свердловини, зроблені у величезних скелях, що являли собою немов міцні підвалини високої греблі, були наслідком першої вилазки. Друга вилазка відібрала значно більше часу, бо мандрівникам довелося нести з собою важкі металічні циліндри з атомітом і тому не раз зупинятися по дорозі для відпочинку. Проте зовсім не від ваги вантажу і не від утоми Галя Рижко була цього разу незвично мовчазною і задумливою. І навіть на запитання товаришів вона відповідала односкладово і кволо. Їй не хотілося признаватися в тому, що вона аж ніяк не може позбутися огидного почуття страху, — страху перед атомітом. Так, звісно, їй ніщо не загрожувало, атоміт у металічному циліндрі був мирним і спокійним. Галя твердо знала, що атоміт за нормальних умов може вибухати тільки за допомогою електричної іскри. Все це так. Але в ньому, що там не кажи, прихована така страшна, гігантська міць! І хто знає, всякі там випромінювання інфрарадію або ще що-небудь… Галі й самій було соромно, що вона міркує, як боягуз, вона старанно відганяла від себе подібні думки. Втім, вони весь час поверталися до неї. І кожного разу, коли ноги дівчини сковзалися на кам’янистому гладкому грунті або спотикалися об коріння дерев, яке виступало де-не-де назовні, її серце хололо, а потім приходив нестерпний сором за малодушність, яку до того ж могли ще й помітити супутники… Втім, ось мандрівка до греблі закінчилася. Циліндри з атомітом стояли біля свердловин, Вадим Сокіл і Ван Лун перевіряли електропроводку. Галя, відпочиваючи, сиділа на березі озера і ліниво поглядала на його дзеркальну мирну поверхню, в якій, як і раніше, відбивалися низькі хмари, що повільно пливли в небі. Облямоване високими скелястими схилами, які надавали всій місцевості дикого і суворого вигляду, озеро було напрочуд спокійним, ніщо не турбувало його рівну поверхню. Галя думала: невже ж і в цій мирній, такій прозорій воді, під її чистою, світлою поверхнею, якої не туманили навіть найменші жмурки, — невже й тут існують якісь страшні тварини? Невже і ця дзеркальна гладінь ховає під собою небачених драконів чи інших страховищ? Красивий золотавий метелик пролетів біля дівчини, тріпочучи в повітрі широкими строкатими крилами. Він покружляв над берегом, мов не наважуючись наблизитися до води. А потім все ж таки полетів над нею, часом спускаючись до самої поверхні озера, часом підіймаючись вище. Метелик летів далі й далі, виразно помітний на сірому тлі неба. Галя неуважливо стежила за ним таким самим лінивим, поглядом. І раптом дівчина здригнулась і випросталася. їй здалося, що там, далеко від берега, де пролітав тепер золотавий метелик, на поверхні води щось хлюпнуло. Що це? Розбризкуючи воду, над тихою гладінню озера з’явилася величезна плеската голова з довгим рогом проміж очей. Вона блискавично висунулася з води, роззявила широку пащу, з якої вилетів тонкий, мов стрічка, звивистий язик, — і метелик зник. — Товариші! — скрикнула Галя. — Дивіться! Через кілька секунд обидва її супутники були вже на гребені біля дівчини. Сокіл відстібав кришку кобури свого пістолета — уроки минулих пригод на Венері не пройшли для нього даремно. В руках Ван Луна була його вірна автоматична гвинтівка. Ледве чутно клацнув запобіжник. Гігантська істота пливла озером. Довга гнучка шия її, розподілена на добре помітні кільця, несла на собі плескату зміїну голову з твердим рогом. Тулуб лишався схованим під водою. Тварина пливла вздовж берега, озираючись на всі боки опуклими блимаючими очима. Час від часу над водою з’являвся тонкий хвіст з двома довгими відростками. Та ще можна було, придивившись, помітити широкі плавці, що повільно рухалися у воді. Гвинтівка Ван Луна неквапливо підіймалася, ловлячи на мушку плескату голову тварини. Але Сокіл зробив крок уперед і схопив рукою ствол гвинтівки Ван Луна. Той здивовано поглянув на нього: — Чого хочете, Вадиме? В чому річ? — Не треба стріляти, Ван, прошу вас. — Чому, дозволю собі спитати? — поцікавився Ван Лун. — Наша робота наближається до кінця, Ван. Хто знає, чи не викличе ваш постріл уваги ще якихось потвор… і це завадить нам, не дасть закінчити справу сьогодні… Не стріляйте, дорогий Ван, дідько з нею, цією твариною, хай пливе, куди їй завгодно! Сокіл мав рацію. Мандрівникам ніщо зараз не загрожувало, тварина не збиралася нападати на них. Ван Лун опустив долу гвинтівку і засмучено дивився, як невідома істота неквапливо відпливала далі й далі. Вперше він побачив тут щось нібито придатне для полювання — і, як на зло, йому доводилося утриматися від пострілу! Нарешті, рогата тварина зникла, сховалася за мисом. Ван Лун, наче згадавши щось, обернувся до Галі. Його очі були вже насмішкувато примружені. — Ну як, хочеться викупатися, спитаю вас? Є весела компанія, чи не правда? — його рука зробила широкий жест у бік озера. Галя сердито відмахнулася від нього: і навіщо іронізувати?.. Мандрівники закінчили заряджати свердловини. Перелитий у довгі стальні трубки атоміт був закладений в скелі; отвори Сокіл забив металічними пробками. Лише тонкий чорний провід, що виходив з-під тих пробок, указував тепер місце, де були потужні заряди атоміту, які мусили висадити в повітря важке кам’яне тіло греблі. Тонкі чорні проводи, що виходили з свердловин, з’єднувалися разом у маленькій круглій коробці — і звідси дном міжгір’я поміж скелями тягнувся міцний просмолений зверху кабель у металічному панцирі. Цей кабель був прокладений на відстані майже півтора кілометра до міжпланетного корабля. Сховані в ньому проводи сполучалися з контактним устроєм на пульті керування астропланом. Отже, роботи по підготовці вирішальної операції — висадження в повітря скелястої греблі — були закінчені. Ще кілька днів відняла перевірка небезпечного вантажу корабля і його пакування. Микола Петрович власними руками промацав кожне з’єднання ультразолотих пластин, які захищали інфрарадій, вимірив дозиметром випромінювання поза стінами складу. Сокіл занепокоєно стежив за кожним рухом академіка, за виразом його обличчя: та невже ж Микола Петрович виявить якийсь промах, якусь неточність?.. Втім, ні, академік Риндін був задоволений. Зроблено все, передбачене розрахунками і точним розпорядком підготовки до зворотного вильоту. І Сокіл полегшено зітхнув: експедиція таки привезе на Землю відкритий нею на Венері інфрарадій! Увечері того ж дня Риндін звернувся до товаришів: — Друзі мої, як і раніше, я не хочу приховувати від вас навіть найменших моїх побоювань. Завтра вранці ми висаджуємо в повітря греблю. Ми сподіваємося, що бурхливий потік води, який рине внаслідок цього до міжгір’я, виштовхне наш корабель із скель і винесе його потім у море. Все це так. Навіть зараз, у навантаженому стані, наш астроплан легший від води, він мусить сплисти, — якщо звільниться із скель. От про це саме «якщо» я й вважаю своїм обов’язком попередити вас. У мовчанні він відпив води із склянки, яка стояла перед ним, і продовжував таким самим серйозним тоном: — Ми сподіваємося, повторюю, що все це відбудеться саме так. Втім, ви знаєте, що ми позбавлені можливості перевірити розрахунками те, що станеться після висадження греблі. Цілковитої певності в тому, що потік води звільнить наш корабель, немає і не може бути. Не виключена, строго кажучи, і інша перспектива, значно менш райдужна. Натиск води може бути недостатнім для того, щоб виштовхнути астроплан із скель. Тоді він, природно, не спливе. А через те, що течія річки в подальшому піде старим річищем, міжгір’ям, астроплан лишиться лежати вже на дні річки, під водою. В такому разі — ми відрізаємо для себе будь-яку можливість зворотного старту… залишиться тільки одне — висаджувати під водою скелі, які затримують корабель. А така операція більше, ніж небезпечна… Отож я виклав вам мої побоювання. Скажіть, що ви думаєте з приводу всього цього. Ви мусите зрозуміти, що зараз нам потрібне спільне тверде рішення. Микола Петрович замовк, чекаючи відповіді. Першим відгукнувся Вадим Сокіл. — Але ж те, що ми збираємося здійснити, Миколо Петровичу, нам так чи інакше треба зробити? Навіть коли б ми спробували зараз висаджувати скелі, — корабель все одно не зможе стартувати з міжгір’я, з цієї кам’яної пастки. Значить, так чи інакше — міжгір’я треба наповнити водою, щоб астроплан сплив. Я — за рішучі дії! — Гадаю, Вадим правильно сказав, — одізвався і Ван Лун. — Можна, звісно, спочатку висадити скелі навколо корабля. Це небезпечно, вважаю. Краще спробувати воду. А тоді, якщо буде потреба, взятися і за скелі. Моя думка така. Інакше не можна, підкреслю. — А ви, Галю? Я хочу чути й ваш голос, — повернувся академік Риндін до Галі Рижко. — Ви давно вже стали повноправним членом нашої експедиції, чому ж ви мовчите? — Вадим Сергійович і товариш Ван уже все сказали, Миколо Петровичу, — збентежено відповіла Галя. Що вона могла додати ще? Хіба тільки одне, — що їй страшенно хотілося якнайшвидше вирушити назад, на Землю. Втім, це й без того всі знають… — Тоді — ухвалено. Завтра вранці вирішиться все, — заключив Риндін. — А зараз — спати, друзі. Ранок ми мусимо зустріти міцними і бадьорими, попереду великі випробування!.. Проте як могла Галина заснути, знаючи, що тільки одна ніч відділяє її від вирішальної події? Як зупинити, заспокоїти думки, які весь час тривожно нагадують про те, що говорив Микола Петрович? Мінливий фіолетовий присмерк глибокого міжгір’я, — невже ж і справді сьогодні вона бачить його востаннє? А якщо завтра все буде в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря, куди впадає річка, — тоді післязавтра буде дано зворотний старт з Венери на далеку рідну Землю… Батьківщина, мама, друзі — як хороше! І звичайно ж таки, Галя не помітила, як охопив її глибокий рівний сон. Дівчині здавалося, що вона лише на хвилинку заплющила очі, як одразу почула гучний голос Миколи Петровича: — Аргонавти Всесвіту, ранок! Вставайте! Час не жде, треба швиденько поснідати — і до діла. Галю, не ховатися під ковдру! Підйом! Сніданок Галя їла мовчки і тільки за обов’язком: ну яка, справді, може бути їжа, коли ось зараз вирішуватиметься їхня доля! Вона раз у раз поглядала в ілюмінатор, на звичні вже гострі скелі, стрункі цикадеї з яскравим червоним листям, ажурне оранжеве листя папороті. їй пригадувалося, як здивовано, з якою цікавістю вона дивилася в ілюмінатор тоді, першого дня їх перебування на Венері. Яким тоді все здавалося незвичайним, загадковим, страшенно цікавим. А зараз — хоча б уже мерщій додому, назад, на Землю… додому! Нарешті, Микола Петрович скомандував: — По гамаках, друзі! Будемо починати. І прошу прив’язатися так само міцно, як перед справжнім стартом. Надходять серйозні і небезпечні хвилини. Він спинився на мить і потім додав так м’яко і лагідно, як міг говорити тільки він, турботливий старший друг і товариш: — Зараз — геть усі побоювання. Ми віримо, твердо віримо, що все буде гаразд. Інакше не може бути! Уважний погляд Миколи Петровича перевірив, чи все готове в центральній каюті, чи не залишилося щось неприбраним, забутим. Він іще раз подивився на товаришів, які опускали гамаки, задоволено кивнув головою і вийшов до навігаторської рубки. А Галя Рижко не стрималася, підбігла ще до ілюмінатора і на хвилинку притиснулася до нього. Ні, не червонолисті пальми, не цикадеї та папороть хотілося їй побачити наостанку! Високо в хмарному небі над краєм міжгір’я, між двома застиглими, наче вартові, кипарисами, так само, як і раніше, гордовито майорів червоний прапор Радянської Батьківщини, червоний прапор з золотим серпом і молотом! Пролунав легкий шум. Автоматичний механізм засував металічними заслінками водночас усі ілюмінатори центральної каюти. Одразу стало темно. Лише один великий екран перископа світився в центрі стелі перед очима принишклих мандрівників. Скелі, що ясно вирізнялися на ньому, наче самі повільно пересувалися, відпливали вбік. Микола Петрович у навігаторській рубці регулював перископ, повертав його в потрібному напрямі. І от картина на екрані нарешті завмерла. Галя впізнала ці могутні, величезні скелі. То була верхня частина міжгір’я, природна кам’яна гребля, що замикала його. Звідси мусила ринути вода. — Увага! Включаю струм! — пролунав у каюті гучний суворий голос Риндіна. Різко задзеленчав сигнальний дзвінок. Починається! Вибух! Проте тривожна тиша не порушувалася нічим. Ані найменшого звуку, ніякого руху… Очі мандрівників не відривалися від екрана. Галя мимоволі рахувала про себе: — Раз… два… три… Над скелями виникла чорна хмара. Вона швидко поширювалася в усі боки, закриваючи небо. І майже одразу серед скель, що розвалювалися, блиснула вода. Ще мить — і скель уже не було. Замість них виникла вертикальна світло-сіра водяна стіна, від одного схилу міжгір’я до другого. Ця стіна спочатку ніби завмерла нерухомо — і потім цілою своєю громадою рвонулася вперед. Вона сунула неймовірно швидко, не зменшуючись у висоті. Галя розширеними очима дивилася на екран перископа, її серце завмирало від тривожного чекання. Ось верхня частина водяної стіни, яка досягала у висоту не менш двадцяти-двадцяти п’яти метрів, наче обвалилася кип’ячим бурхливим водоспадом. Проте не встигла ще ця хвиля водоспаду впасти і до половини стіни, як ціла маса води з новою силою ринула вперед, обвалюючися на скелі і зриваючи їх з місця. Здавалося, зараз вона всією своєю вагою перекинеться на корабель. — Ох! — не стримала вигуку Галя. Потужний удар струсонув астроплан. І зразу-таки на екрані все зникло, згасло в сірому тумані. Корабель здригнувся, захитався. Його кормова частина трохи піднялася — і знову впала назад. Новий удар! Астроплан тремтів і сіпався. Гумові троси, на яких висіли гамаки, грубезні амортизатори розтягувалися і знову скорочувалися. Гамаки виписували в повітрі нерівні криві. З буфета в стіні випала і покотилася пляшка. А корабель важко розхитувався, задираючи і опускаючи корму, немовби намагаючись протаранити скелі. — Та невже ж не виштовхне його? — прошепотіла Галя. Пролунав глухий, неприємний скрегіт. Астроплан повільно зсунувся вперед. Він терся боками супертитанового корпусу об скелі, він продирався між ними, захоплений потужним потоком води. Судорожно, ривками, раз у раз зупиняючись і завмираючи, корабель повз по дну міжгір’я. Тепер уже не було поштовхів ззаду: навпаки, відчувалося, як корпус астроплана переборює численні перепони на своєму шляху. І раптом корабель зупинився. Глухе скреготіння перетворилося на дивний дзвінкий гул. Астроплан не посувався далі, він уперся в якусь міцну перепону. Все його металічне тіло напружено тремтіло, ця вібрація і створювала гул, від якого дзвеніло у вухах. І так само вібрували й дзвеніли всі чисто речі в каюті. Корабель не рухався! Водяний потік не виштовхнув його, астроплан знову лежав на дні міжгір’я, затиснутий скелями. «Під водою… під водою…» — стукотіло серце Галі Рижко. І знову пролунав короткий міцний удар. Щось загуркотіло, перекочуючись по зовнішній стінці астроплана біля корми. Цей удар одізвався дзвоном по всій каюті, наче весь корпус астроплана застогнав від болю. Галя почула, як Сокіл крикнув, пересилюючи гул: — Все ж таки вдарив якийсь уламок скелі! Астроплан ще раз міцно гойднуло. Чи не той удар допоміг йому зсунутися?.. Знову почалися поштовхи ззаду, нерівні, судорожні. Корабель сіпався вперед, зупинявся, знову рухався, він повз уперед, наче жива істота, наосліп намацуючи собі шлях між скелями в каламутній бурхливій воді. Хотілося підштовхнути його руками, допомогти йому вибратися з цупких скель. І от, ніби звільнившись, астроплан з силою рвонувся вперед і вгору! Він повернувся набік, каюта немов сказилася. її стеля зненацька опинилася внизу, гамак, в якому лежала Галя, жбурнуло вбік, потім він повиснув сторчма, поставивши дівчину вниз головою. Корабель перевертався кормою вгору… Секунду чи дві він стояв у воді на носі, потім повільно почав опускати корму, розгойдуючись з боку на бік. Але він плив, плив! На екрані перископа майнуло світло. — Небо! Небо! — радісно закричала Галя. Так, на екрані показалося сіре, хмарне небо Венери. З важких темних хмар кожної хвилини готовий був ринути дощ. Безрадісне, низьке, присмеркове, — проте все ж таки небо! І навколо астроплана вже не було видно високих схилів скелястого міжгір’я. Він плив по бурхливій річці, він плив кормою вперед, захоплений потоком води, яка заповнила міжгір’я. — Ура! Ура! — кричала, забувши все на світі, Галя Рижко, яка тепер уже знову нічого не боялася. — Пливемо по річці, по річці! Ура! Вадим Сокіл і Ван Лун схвильовано потискували один одному руки і посміхалися, поглядаючи на дівчину, яка не пам’ятала себе від радості. Погойдування астроплана зменшувалося. Його величезний корпус поступово заспокоювався на поверхні води, що несла корабель далі й далі до моря. Галя відчувала, що вона не може більше залишатися на одному місці. Треба було щось робити, знайти вихід щастю, яке переповнювало її! І вона нарешті не витримала. Забувши про суворі розпорядження Риндіна, про непорушну дисципліну екіпажу астроплана, Галя відстебнула пряжки запобіжних ременів, зіскочила з гамака на підлогу і, з трудом зберігаючи рівновагу на незвично хиткій підлозі, кинулася до навігаторської рубки все з тим же самим переможним вигуком «ура!». Услід їй линули здивовані голоси Сокола і Ван Луна: — Галиночко, куди ви? Не можна! — Галю, порядку немає! Буде погано! Але вона не чула нічого. Наче куля, влетіла вона до навігаторської рубки, підбігла до здивованого, враженого Риндіна і, ніби не помічаючи суворого виразу його нахмуреного обличчя, обхопила з розбігу шию академіка і дзвінко поцілувала його: — Ой, Миколо Петровичу, дорогий, золотий, яка я щаслива! Миколо Петровичу, як хороше жити на світі! Як я люблю вас! Риндін навіть не намагався зберегти суворого виразу. Похитуючи докірливо головою, він посміхався і повторював: — Ай, пустунка! Ай, не дисципліноване дівчисько! Та хіба ж можна так? От я вам задам!.. Але Галя бачила, що його очі зволожилися, підозріло заблищали. Академік обійняв однією рукою дівчину за плечі і повчально промовив: — І, будь ласка, не здумайте продовжувати… А то ще, чого доброго, від хвилювання хлюпати почнете, знаю я вас… Стривайте, мені якась смітинка в око потрапила, треба прочистити. Де моя носова хустинка, а?.. Притиснувшись щокою до плеча Миколи Петровича, Галя дивилася разом з ним на екран перископа, на якому швидко пропливали незнайомі круті береги, увінчані червоними кронами цикадей і кипарисів, зарослі густим оранжевим чагарником. Ці береги відступали далі й далі, поверхня пінявої води ставала ширшою й ширшою, заповнюючи собою весь чисто виднокруг. Астроплан випливав у море, величезне море, тьмяне срібло якого зливалося з сірим обрієм. Хвилі м’яко погойдували міжпланетний корабель, до половини занурений у воду. Сопла його ракетних двигунів дивилися під кутом униз, ніс був трохи підведений. Рух корабля поступово уповільнювався — і нарешті корабель спинився зовсім. Риндін обома руками повернув до себе схвильоване обличчя Галі, ніжно поцілував її в чоло і сказав: — Ідіть, дівчинко моя. Щастя не зрадило нас, — чи не ваша це щаслива зірка виручає нас, а?.. Ідіть, скажіть Вадиму і Ван Луну, що я прошу їх негайно взятися за ретельний огляд всіх чисто приміщень корабля. Треба перевірити всі його куточки, всі чисто механізми, — чи не пошкодилося щось через ці підводні штовхани й удари, яких зазнавав астроплан. Адже ж завтра ми вилітаємо в зворотний шлях, треба встигнути все зробити. Ідіть, ідіть, Галю. І не забувайте про дисципліну. Дивіться, щоб більше не траплялося таких витівок, як от сьогодні. Чуєте, розбишако? Це прозвучало суворо — і очі Миколи Петровича дивилися на Галю з-під насуплених брів теж дуже суворо. Втім, скільки б цього дня погляд тих очей не спинявся на життєрадісному, веселому обличчі дівчини, — в них світилася ласка, а голос академіка мимохіть лагіднішав. Звичайно, розбишака, навіжене дівчисько, яке треба тримати в руках, усе це так. І Вадиму часом доведеться лише над силу справлятися з її експансивністю, це також вірно. Але Микола Петрович тепер ще більше розумів молодого геолога і радів за нього… А наступного дня, 16 лютого, точно виконуючи вказівки Землі, експедиція була напоготові до вильоту в зворотну міжпланетну подорож. За кілька хвилин до півдня Галя Рижко, як і її товариші, вже лежала в своєму гамаку, міцно закріпивши пряжки запобіжних ременів. В ілюмінатори центральної каюти лилося фіолетувате світло Венери — примарне тьмяне світло планети, населеної дивовижними потворними істотами, планети, яка ховала в своїх нетрях і печерах дорогоцінні інфрарадій і ультразолото. З м’яким шумом засунулися металічні заслінки ілюмінаторів, ховаючи за собою те примарне фіолетувате світло і далекі береги, вкриті пишною оранжево-червоною рослинністю. У каюті пролунав голос Риндіна: — Увага! За хвилину даю старт. — І не попрощалися як слід з Венерою, — сказала засмучено Галя. — Вчора ніколи було, і сьогодні не встигли… Більше уже не побачимо її. — Вона сказала це тихо, про себе. Але Риндін почув її. — Не побачимо ми, побачать інші, — відповів він твердо. — Наша подорож сюди не остання, Галю, а перша. На планеті майорить наш рідний радянський прапор. Шлях на Венеру відкрито нашою експедицією — і тим шляхом полетять десятки інших міжпланетних кораблів. Увага, товариші, увага! Руки академіка Риндіна лежали на пульті керування. Микола Петрович поглянув на екран перископа, на сірі хмари неба Венери, які пливли по ньому, на циферблат годинника. Дванадцять! — Даю старт! …Стривожена громоподібними вибухами, які гуркотіли над морем, занепокоєна хвилями, які бурхливо набігали на береги, над червоними верхівками струнких цикадей, над незайманими нетрями Венери підвелася плеската голова невідомої потвори. Величезними виряченими очима голова подивилася на море, безглуздо втупилася в небо, побачила там малесеньку темну рисочку, яка блискавично майнула під свинцевими хмарами і зникла в їх густій товщі, — і, нічого не зрозумівши, сховалася знову за червоно-оранжевими деревами, в гущавину і присмерк вологого первісного лісу…  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка