Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка18/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

який являє собою знову щоденник Галі Рижко, де розповідається не тільки про одержання мандрівниками нового маршруту з Землі, але й про надзвичайну пропозицію Ван Луна, який знайшов засіб визволити астроплан із скель; крім того, в цьому розділі з’ясовуються різні загадки, які виникали ще перед експедицією.  



Тепер, коли все, пов’язане з гігантською бабкою, вже лишилося позаду, я знову можу взятися за щоденник. А записати мені треба дуже багато, і не тільки ділового, а й особистого. Насамперед, про те, як повернувся товариш Ван. Не буду розповідати, як ми хвилювалися весь цей день до самого вечора. Повернувшись до астроплана, Микола Петрович (я ніколи ще не бачила його таким похмурим і засмученим) сказав нам — і я помітила, що йому було дуже важко говорити: — Немає рації, друзі мої, втішати себе наївними надіями. Не знаю, не уявляю собі, яким чином міг би врятуватися Ван… — І все одно він врятується і повернеться до нас! — не стрималася я. — Адже ж товариш Ван… — Заждіть, Галю, і не перебивайте мене, — суворо заперечив Микола Петрович. — Я, мабуть, не гірше від вас знаю, на що здатний Ван Лун з його відвагою, розсудливістю і досвідом. Проте зараз не треба обманюватися. Він перебуває в страшному, неймовірному стані… якщо він ще живий. Ми нічим, зовсім нічим не можемо допомогти йому, — принаймні доти, доки Вану не пощастить якимсь не відомим нам засобом врятуватися і звільнитися з кігтів хижака. Я хочу вірити, друзі мої, що йому пощастить це зробити, я був би безконечно радий, готовий був би на все, аби допомогти йому… як і ви всі, звичайно, я знаю це, — додав він після тяжкої паузи. — Проте такої можливості немає ані в мене, ані у вас. Ми можемо тільки сподіватися, що він врятується сам. Надія ця не згасає в мене, хоч я й розумію, що для неї є надто мало підстав. І все ж таки — я вірю у відвагу і кмітливість нашого Вана, — так, Галю, вірю не менше, ніж ви або Вадим. Втім, якщо навіть Ван Лун врятується від тієї жахливої бабки, — чи подумали ви про те, як може він повернутися до нас? У нього лишилося мало кисню: я підрахував, не більше, як на шість-сім годин. І він не знає, куди йти, де знаходиться наш корабель. Мені стало страшно: про це я й не подумала! — І якщо ми не можемо нічим допомогти Ван Луну, доки він перебуває в кігтях крилатого хижака, — тим більше ми зобов’язані допомогти, коли він звільниться від нього… адже ж ми віримо, що звільниться, правда? — Віримо! — палко відгукнулися ми з Вадимом Сергійовичем. — Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. І розпочати подавати йому сигнали. Він добре уміє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрі. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас… якщо він дістане змогу почути нас… Через десять-п’ятнадцять хвилин, щойно великий радіопередавач астроплана був настроєний на потрібну хвилю, Микола Петрович вимовив перші слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. І тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив мені замінити його біля мікрофона. Спочатку мені було також дуже важко, і я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповідаю йому, як знайти шлях до нас, а він, можливо, чує мене і не може рушити з місця, як я тоді, в печері… або зовсім уже не чує… Ні, ні, сміливий Ван Лун обов’язково врятується — і я допоможу йому повернутися! Що робили Микола Петрович і Вадим Сергійович весь цей час — я навіть як слід не знала, я могла думати тільки про товариша Вана. Сидячи біля великого ілюмінатора центральної каюти, звідки було видно весь схил міжгір’я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна і дивилася, дивилася — чи не з’явиться він?.. Минали хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив мені перенести мікрофон на довжелезному шнурі від передавача до ілюмінатора, щоб я могла дивитися назовні). І от уже почали спускатися сутінки. Вони тут зовсім не такі, як на Землі. Світлі сірі хмари поза міжгір’ям починають укриватися фіолетуватою димкою — і чомусь усі червоні дерева, оранжева папороть, жовті скелі вимальовуються тоді різкіше, яскравіше, ніж удень. Наче їх хтось навмисно підфарбував. Так триває біля півгодини, в повітрі пропливають світлі й темні тіні, ніби від хмар, що швидко линуть у небі. А видно все так само прекрасно. Втім, тіней стає дедалі більше й більше, вони пробігають частіше. І коли вони біжать уже зовсім одна за одною, — небо раптом одразу темнішає, і все навколо поринає в дивні фіолетові присмерки. Це також іще не ніч, але щойно створилися ті присмерки, — уже нічого не побачиш і в десяти кроках, усі контури стають розпливчастими, туманними й неясними. Так от, вже зовсім починали спускатися присмерки. Я розуміла: ще півгодини — і Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навіть за допомогою безнастанних радіосигналів. І я вже хотіла попросити Вадима Сергійовича включити зовнішній прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо зануриться в фіолетовий туман, але не встигла. Мені здалося, що на далекому схилі міжгір’я, на горі, біля того місця, де на скелі майорів наш червоний прапор, я побачила постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це мені тільки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще більше. Проте ні, це був Ван Лун! Тоді я закричала що було сили: — Ван іде! Ван іде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме Сергійовичу, Ван іде, дивіться! Вже не пам’ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивився в ілюмінатор тільки хвилинку. І одразу ж таки він скомандував: — Вадиме, скафандри! Йому погано, він, мабуть, задихається. І знову я спочатку не зрозуміла, що саме хоче робити Микола Петрович, а потім було вже пізно. Він і Вадим Сергійович швидко одягли скафандри і пішли назустріч Ван Луну. Якби я зрозуміла одразу, тоді замість Миколи Петровича пішла б я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каюті! Проте я не встигла нічого сказати… це було дуже досадно! Товариш Ван був іще далеко, але я чітко бачила його силует на фіолетовому тлі хмар. Він живий, він повертається, наш відважний, надзвичайний Ван Лун! Та хіба ж я бодай на хвилинку могла сумніватися в тому, що він повернеться? І сльози чомусь котилися в мене по щоках, хоч я тоді зовсім не відчувала їх, а тільки згодом помітила, що обличчя в мене мокре… Як дивно: людина радіє, вона стрибає і сміється, а з очей котяться сльози, цього ніяк не можна зрозуміти! Силует Ван Луна все наближався, він уже спускався схилом. Проте чому він хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так утомився?.. Звичайно, втомився; але головне — йому вже бракує кисню, він задихається. Ой, він майже впав! Утримався на ногах, зробив кілька кроків і знову захитався… Упав! Сперся на руки на грунті, сів, намагається підвестися — і знову падає! Жах, він не може навіть сидіти, він весь час хилиться набік… — Ван задихається! Треба поспішати йому на допомогу, він не може сам дійти! — кричала я невідомо кому, бо в кораблі ж не було нікого. Знизу повільно-повільно (чи то лише здавалося мені так звідси?) до Ван Луна підіймався схилом хтось у скафандрі, — я, звичайно, не могла розібрати, хто саме. Проте потім збагнула, що це Вадим Сергійович: адже Микола Петрович не міг би так енергійно злізати на скелі, щоб скоротити шлях. Молодець Вадим Сергійович, він підіймається не обхідною легкою стежкою, а навпростець, кручею! А позаду, слідом за ним поспішає і Микола Петрович. Ох, хоч би вони встигли, адже до Ван Луна ще далеко! Я побачила, що товариш Ван знову впав — і знову трохи підвівся на руках, зігнувшись, наче шолом став йому страшенно важким. І він уже не йшов далі, а повз на колінах, спираючись на руки. Він уже біля найкрутішого місця схилу… Що він робить? Сидячи на грунті, притулившись до скелі, він знімає шолом. Що це означає? Навіщо? І майже зразу ж таки я зрозуміла: «В шоломі дихати вже майже зовсім нема чим. Ван Лун вирішив зняти його, бо навіть насичене вуглекислотою повітря Венери зараз для нього краще, ніж отруєне повітря в шоломі!» Ось він зняв шолом і безсило опустив його на грунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришів, які поспішали до нього знизу. Він слабко махнув рукою і неначе хотів щось гукнути. Навіщо, навіщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщій! Немов почувши мої думки, Ван Лун підвівся на ноги, залишивши шолом біля скелі. Він усе ще хитався, проте почав спускатися назустріч Вадиму Сергійовичу. Ні, краще б він лишався на місці! Ван не втримався на крутому схилі, змахнув руками і упав. На щастя, він не покотився вниз по гострому камінню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, він уже не міг більше рухатися. Йому потрібне було свіже повітря, а не вуглекислота Венери, потрібний був кисень. Він лежав нерухомо, голова його звисала набік. Якщо він поворухнеться, — то може скотитися вниз, розбитися… Вадиме Сергійовичу, мерщій! Ван Лун, мабуть, зовсім задихається! І темні тіні пробігають дедалі частіше, зараз стане темно! І от Вадим Сергійович був уже біля Ван Луна, що лежав без найменших ознак життя. Він нахилився, трохи підняв голову Вана. Потім почав стягувати його тіло вниз, не чекаючи наближення Миколи Петровича. У цей момент небо, як і завжди тут на Венері, майже вмить потемнішало, і все чисто вкрилося фіолетовим туманом. І я вже більше нічого не могла бачити. Проте все це неважливо, хай, зараз Вадим Сергійович і Микола Петрович принесуть сюди Ван Луна, все буде гаразд, треба тільки освітити їм шлях. Я включила зовнішній прожектор. Скерувати його до них я не вміла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потім я швидко наповнила киснем з балона дві гумові подушки (я добре запам’ятала, як робив це Вадим Сергійович, коли Ван Лун лікував Миколу Петровича!), приготувала води, розіслала на підлозі килим і поклала м’яку подушку. Мені здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скінчила, як почула важкі кроки на сходах. Ідуть! — Мерщій, мерщій, я приготувала все, що треба! Микола Петрович і Вадим Сергійович внесли Ван Луна. Він був непритомний. Мені було страшно дивитися на його посиніле обличчя, напіввідкриті закипілі губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем і, не знімаючи шолома, приклав наконечник до губів Вана. А Вадим Сергійович тим часом уже підіймав і опускав його руки, — він теж добре пам’ятав, як Ван Лун тоді рятував Миколу Петровича. Проте зараз штучне дихання не було потрібне. Ван Лун спочатку тихо, а потім глибоко зітхнув і поворушився. А через кілька секунд він уже жадібно й прискорено вдихав на повні груди кисень з подушки, яка швидко худішала. Я тримала напоготові другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очі відкрилися. І от на губах навіть з’явилася якась слабка тінь посмішки. Він зробив іще кілька глибоких вдихів, а коли я хотіла замінити подушку з киснем, відсторонив її і рішуче сказав ще кволим голосом: — Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзі, це також кисень. Друзі — це дуже добре. Спираючись на руки, він трохи підвівся і сів. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув: — Ван, обережніше! Не треба сідати. Ви ще надто слабкі, відпочиньте! Втім, Ван тільки посміхнувся. Він уже сидів і дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на мені. І мене вразила надзвичайна теплота, з якою він дивився на мене, якийсь зовсім-зовсім незнайомий вираз його обличчя. — Дівчино… Галинко, спасибі, — сказав він повільно і простягнув мені руку. — Не вмію багато… говорити. Врятували мене… спасибі! Все. Слово честі, ще трошечки — і я розревілася б, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий і незворушний, навіть суворий, зараз хвилюється і затинається. Я стискала руку Вана, дивилася в його розумні блискучі очі і мовчала, не знаючи, що сказати. А він трохи згодом промовив: — З лісу вивели, добре. Тепер допоможіть іще встати. Він сперся на мою руку і підвівся на ноги. Зробив два-три кроки каютою. Сили поверталися до нього з кожним новим вдихом чистого повітря, з кожною хвилиною. — Трохи хочеться обідати, — сказав він, посміхаючись. — Чи вечеряти, все одно. Ой, адже ж Ван Лун не їв нічого з самісінького ранку! Як це я не подумала сама! Через кілька хвилин він уже сидів за столом і з апетитом вечеряв. А коли Ван, відсунувши тарілку, оглянувся на всі боки, наче розшукуючи щось, Вадим Сергійович уже подавав йому набиту люльку, а я підносила запалений сірник. Микола Петрович розсміявся: — Мабуть, є рація перетерпіти деякі небезпеки, щоб за тобою потім отак ходили, а, Ван? Ван Лун також засміявся і, з помітною насолодою випускаючи клуби диму, відповів: — Самі вирішите, Миколо Петровичу. Розповім — дізнаєтеся. Було іноді не дуже весело. Він стисло розповів нам про те, що відбулося з ним, як йому вдалося врятуватися від гігантської бабки і як він добирався до нас. Я не пишу тут про все те, бо розповідь Ван Луна записана Миколою Петровичем у його журналі. Можу сказати тільки ось що: я певна, що ніхто з нас не витримав би такого напруження, як відважний товариш Ван! А він спокійно закінчив, немов ішлося не про нього, не про страшні небезпеки, які він щойно переніс, а про якісь звичайні спостереження: — Лишилися два питання. Думав, сам не вирішив. Ці живі кулі й циліндри — що це таке? Може, гіпертрофовані бактерії? Пожирають одна одну, живуть купами. Дуже дивно. Як гадаєте, Миколо Петровичу? — Що ж я можу вам сказати, Ван? — задумливо озвався Микола Петрович. — Вагаюся так само, як і ви. Коли б я почув подібну розповідь на Землі, то, каюся, просто не повірив би. Адже ж з нашого звичайного погляду не можна уявити собі бактерії, цю нижчу форму живого існування у вигляді таких великих істот. Та ще таких, що діють отак активно, як ви описали. Втім, тут, на Венері, після всього, що нам довелося побачити… життя набуло тут таких своєрідних форм, що важко наполягати на чомусь, висловлювати певну думку. Прийде час, коли слідом за нами тут з’являться інші дослідники — в даному разі, спеціалісти-біологи, — вони зберуть більше матеріалу для висновків. А ми не будемо квапитися, обмежимося в цій галузі тими фактами, які нам довелося спостерігати на власні очі. Що іще, Ван? — Друге, — це ліс без листя. Теж не розумію. Чому такий голий? Якщо б пожежа, тоді було б ясно. Але то не пожежа. І папороті також не залишилося. Чому так, запитаю? — Ну, це значно простіше, Ван, — відгукнувся Вадим Сергійович. — Адже ви самі казали, що бачили гусениць? — Так, бачив. Величезні, повзали по деревах. — І хмари комах, які нападали на вас? — Теж бачив. І відчув, підкреслю, — погодився Ван. — Найприродніше припустити, що то був період, коли гусениці перетворювалися на дорослих комах. Вони об’їли все листя на тій ділянці лісу, пожерли всю папороть. Більшість з них уже перетворилася на великих комах, а деяка частина ще не встигла. Ван Лун замислився. — Мабуть, так, — відповів він нарешті. — Поспішав, не здогадався сам. Не було часу думати. Шкодую, що утруднив вас таким простим питанням. Мені здалося, начебто Ван Луну справді трохи досадно, що він не зміг сам пояснити це явище. Але я не встигла поміркувати над цим, бо Вадим Сергійович уже продовжував. І те, що він сказав, буквально вразило мене не менше, ніж Ван Луна. — Дорогий Ван, — заговорив він радісно, — зате ми з Миколою Петровичем приготували вам такий подарунок, що ви ахнете! Ну, як ви гадаєте, що саме? Ван Лун знизав плечима: — Як я можу знати? Прошу, скажіть. — Ось, читайте! — І Вадим Сергійович урочисто подав йому списаний з верху до низу аркуш паперу. Ван Лун почав читати — і справді, ахнув. Недовірливо поглянув на Вадима Сергійовича, перевів погляд на Миколу Петровича. Той стверджувально кивнув головою: — Так, Ван, радіограма з Землі. І дуже важлива. Читайте! Виявляється, в той час, коли я сиділа біля мікрофона і кликала товариша Вана, радіоавтомат астроплана записав нову велику радіограму з Землі. І я нічого про це не знала! А радіограма, дійсно, була дуже важлива. Вона змінювала плани й розрахунки нашого зворотного вильоту. Втім, про це треба розповісти докладніше, щоб усе стало зрозумілим. Тут двома словами не обійдешся, бо справа стосується астронавігації, складної науки про зореплавання. Мені самій довелося довго слухати пояснення Миколи Петровича і товариша Вана для того, щоб зрозуміти. Не знаю, як у мене тут вийде, але я спробую викласти все ясно і коротко. Наша експедиція за всіма розрахунками мусила провести на Венері рівно 467 днів за земним обчисленням (яке збіглося, як ми встановили, з обчисленням часу й на Венері). Чому саме стільки, а не на кілька днів більше чи менше? Микола Петрович нагадав, як він розказував мені про небесний маршрут нашого астроплана. Ми вилетіли з Землі в той самий момент, коли Венера відстала по своїй орбіті від Землі на 54,5 градуса. Це було зроблене тому, що Венера рухається по своїй орбіті швидше від Землі. І поки ми вздовж нашого напівеліптичного маршруту долетіли до орбіти Венери, — вона якраз встигла до цього моменту опинитися на тій точці орбіти, куди домчав наш астроплан. А Земля тим часом відстала від Венери на власній орбіті на 36 градусів. Ми залишилися на Венері. А Земля, яка рухається по своїй орбіті повільніше від Венери, продовжувала відставати від неї дедалі більше. Як же нам бути, якщо ми хочемо вирушити з Венери назад на Землю за таким самим напівеліптичним маршрутом, — до речі, єдино можливим для нашого міжпланетного корабля з його обмеженими запасами палива? Адже за час нашого нового перельоту Земля ще більше відійде від Венери, ми не знайдемо нашу рідну планету в тій точці її орбіти, куди нас приведе напівеліпс. Вихід є тільки один. Нам треба чекати на Венері до того часу, коли Земля в своєму русі не опиниться попереду Венери на ті ж самі 36 градусів. Тоді ми, описуючи напівеліпс, встигнемо якраз наздогнати її. А коли ж це станеться, коли Венера відійде від Землі на 36 градусів? Для цього за точними розрахунками мусить минути рівно 467 днів. І саме через 467 днів після того, як ми прилетіли на Венеру, ані на один день не пізніше, так само, як ні на один день не раніше, — астроплан мусить вилетіти у зворотний шлях. Інакше, якщо порушити план, не витримати термін, — ми загубимося в міжпланетному просторі, і нам не вистачить ніяких запасів палива; щоб добратися до Землі, розшукуючи її на орбіті. Значить, ці 467 днів були для нас твердим і непорушним строком. На такий саме строк були розраховані і продукти, взяті експедицією, і всі інші запаси (не рахуючи, певна річ, непорушного, аварійного резерву). Проте ми пробули на Венері тільки два з половиною місяці (точніше, 82 дні) — і нам пощастило відшукати ультразолото, та ще до того відкрити інфрарадій. Звичайно, в цьому розумінні нам дуже пощастило. Адже коли б астроплан не опинився в цьому міжгір’ї, де ультразолото вийшло майже на поверхню Венери, — нам, можливо, не вистачило б для його розшуків і всіх 467 днів. А з другого боку, нам дуже не пощастило, бо астроплан застряв у скелях міжгір’я — і тепер невідомо, як ми виберемося з них. Принаймні Микола Петрович все ще не розв’язав цього складного питання… Втім, зараз не про це мова. Так от, розшукавши ультразолото (не кажучи вже про інфрарадій), експедиція могла б вирушати назад. ле ніхто не може прискорити рух Венери по її орбіті, і тому термін зворотного вильоту експедиції також не можна змінити, не можна відлетіти з Венери раніше, ніж через 467 днів. А що нам тут робити далі? Тільки й лишається, що шукати засіб вибратися з скель… Безумовно, для науки дуже цікаво і важливо вивчати оранжево-червону флору і божевільно-комашину фауну Венери, я розумію це. Втім, щодо мене, то я вже досхочу сита зустрічами з отими гігантськими комахами і павуками, що населяють цю планету. Навіть Микола Петрович, і той якось сказав: — Дивовижний, чужий для нас світ ми зустріли на Венері. Ніяк не можу звикнути до нього. І що скоріше ми могли б полетіти звідси, то більше я був би радий… Вся ця сила-силенна комах, ці кошлаті й крилаті страховища, мабуть, дуже зацікавили б інсектологів. Їм, як кажуть, тут були б і карти в руки… Але я в основному фізик і охоче поступлюся місцем, віддам дослідницьку роботу в цій галузі спеціалістам… До речі, ми вже не раз сперечалися з приводу того, чому на Венері (чи, в усякому разі, на тій її частині, куди ми потрапили) немає ніяких тварин типу ігуанодонів і мегалозаврів, а самі тільки комахи й павуки, та ще гігантські. Після багатьох розмов і припущень Вадим Сергійович пояснив це так (Микола Петрович також погодився з цим поясненням, тому я його і записала): — Як відомо, на Землі під час юрського періоду також було чимало комах і взагалі членистоногих. Чому вони були такими численними? Можливо, тому, що для їх існування був сприятливим підвищений процент вуглекислоти в повітрі юрського періоду. Те ж саме відбувається і тут, на Венері. Це стосується взагалі великої кількості комах і членистоногих. Проте на Венері вуглекислого газу набагато більше, ніж було його в атмосфері Землі за часів юрського періоду. Така кількість вуглекислоти несприятлива для всіх тварин, крім членистоногих. І от у процесі боротьби за існування членистоногі на Венері перемогли всіх інших тварин, витіснили їх. А діставши можливість розвиватися без завад з боку інших тварин, деяка частина членистоногих набула навіть гігантських форм. Яка частина, які саме членистоногі й таке інше — це встановлять дослідники-спеціалісти в цій галузі. Але загальний шлях розвитку фауни на Венері мені уявляється саме таким. Як я вже сказала, Микола Петрович погодився з такою теорією Вадима Сергійовича. А Ван Лун додав: — Дуже сумно. Були гарні тварини, зникли всі цілком. Лишилися самі гадини. Погана фауна, мисливці сюди не їздитимуть. А якщо вже треба вбивати цих тварюк, тоді іншими засобами. Не розривними кулями. — А якими ж? — поцікавився Микола Петрович. — З хімічним порошком для комах. Дустом, чи що. Не знаю, яким саме, — незворушно роз’яснив свою думку Ван Лун. Ну, я відхилилася від основної моєї мети — про термін вильоту з Венери назад на Землю. Повертаюся до неї. На Землі вже знають, що нам вдалося розшукати ультразолото. Вони прийняли одну з радіограм Ван Луна. І там продовжують турбуватися про нас. Тому Земля сповістила про важливе астрономічне явище, яке може дуже прискорити наш виліт додому, — якщо, звичайно, ми впораємося до того часу з роботою (а ми з нею вже впоралися, лишилося тільки знайти засіб вибратися із скель!). І це прямо надзвичайно цікаво: начебто сам Всесвіт вирішив допомагати нам! Справа ось яка. Ще перед нашим вильотом з Землі астрономи відкрили нову велику комету, яка наближалася до Сонячної системи. Я пам’ятаю, як мама розповідала мені про це і казала, що в нової комети незвично велика маса, і що тому вона дуже й дуже відрізняється від усіх інших комет, досі відомих науці. Проте тоді орбіта нової комети ще не була обчислена, що, між іншим, аж ніяк не заважало їй з великою швидкістю наближатися до Сонячної системи. А тепер усе вже з’ясоване. Виявилося, що нова комета проходить дуже близько (за астрономічними масштабами, певна річ!) до Сонця, якраз між орбітою Венери і Сонцем. А потім шлях нової комети перетинається з орбітами Венери і Землі і йде далі до невідомих просторів Всесвіту. Куди там нова комета полетить потім, я не знаю, та й самі астрономи, я певна, не знають також. Втім, наш астроплан, як виявляється, може скористатися з її сили тяжіння так само, як і з сили, тяжіння Сонця, якою ми користалися під час польоту на Венеру і збираємося користатися також і на зворотному шляху. Нова комета перетне орбіти Венери і Землі незадовго до того, як обидві ці планети проходитимуть через точку такого пересічення, Венера раніше, а Земля пізніше. Мабуть, сила тяжіння комети якось вплине і на рух Венери і Землі, відбудуться якісь збурення, не знаю, це стосується тільки астрономів; на Землі, крім них, ніхто і не помітить отих збурень. Але найголовніше полягає в тому, що комета своїм тяжінням може вплинути на шлях нашого астроплана, якщо ми своєчасно опинимося в потрібній точці простору. Адже ж наш корабель зовсім не те, що велика планета, він неймовірно маленький порівняно з крупними небесними тілами, і маса комети буде сильно впливати на нього. На Землі все точно обчислили і сповістили нас радіограмою ось про що. Якщо ми зможемо вилетіти з Венери точно о 12 годині дня 16 лютого (за земним обчисленням), себто рівно через сорок два дні з моменту одержання нами радіограми, — то нова комета, пересікаючи орбіти Венери і Землі, переріже також і витягнений напівеліпс, яким летітиме наш корабель. І пересіче його на якийсь строк пізніше, ніж у тій точці напівеліпса опиниться астроплан. Іншими словами, ми будемо в одній точці напівеліпса, попереду, а комета пройде в іншій точці напівеліпса, позаду нас. Он як точно все зважили і розрахували земні астрономи! А тоді комета своїм тяжінням, по-перше, уповільнить нашу швидкість у просторі (адже ж вона буде позаду астроплана!) і, по-друге, відхилить наш курс у бік земної орбіти, намагаючись потягти астроплан за собою. Тут довелося провести дуже складні розрахунки: треба було встановити, що вийде внаслідок складання різних швидкостей, тяжінь і напрямів руху. Це все так складно, що я не можу навіть розповідати про таке, бо й сама як слід не розібралася. Пам’ятаю лише, що тут на астроплан мусять взаємно впливати: його власна швидкість, тяжіння Сонця, тяжіння нової комети і тяжіння Землі. Внаслідок усього цього астроплан так змінить свій курс і швидкість, що вздовж якоїсь складної дуги на протязі вісімнадцяти днів буде наближатися прямо до земної орбіти і опиниться на ній якраз тоді, коли в тій точці буде й сама Земля. Міжпланетному кораблю лишиться тільки акуратно знизитися на Землі! Я спитала у Ван Луна, який пояснював мені все це: — Ну, а коли щось вийде не так, коли астроплан, наприклад, полетить вбік, пролине мимо Землі? Припустімо, Земля не встигне ще опинитися в тому місці своєї орбіти або пройде по ній, навпаки, раніше за нас, — тоді як? Проте Ван Лун заспокоїв мене: — Забули, Галю, одразу кілька речей. Наші астрономи дуже добре лічать. Це раз. — І все ж таки хіба вони не можуть хоча б раз помилитися? — Тоді все виправлять земні пости керування. Це два. Ми будемо близько від Землі, вони відшукають астроплан у просторі. І допоможуть нам. Це три. Четвертого вже, може, не треба, а? Досить і трьох, Галю? — А є ще й четверте, що я забула? — Четверте — це ми самі. Ми теж вміємо лічити і керувати астропланом. Думаю, у вас мало поваги… — До кого? — здивувалася я. — До штурмана і капітана астроплана. Значить, до мене і до Миколи Петровича, підкреслю. Тут мені вже зовсім не було чого заперечити… І от виходить, що, коли ми зможемо вилетіти з Венери о 12 годині 16 лютого, через сорок два дні, — термін нашого перебування тут скоротиться в чотири рази! І ми повернемося на Землю несподівано швидко, хіба це не чудово? Так, усе це дуже добре. Свої завдання експедиція перевиконала (я маю на увазі знайдений нами інфрарадій). Ми можемо вирушати в зворотний шлях у призначений Землею новий строк — і в той же час не можемо. Адже ж астроплан лежить у міжгір’ї, в скелях. І якщо ми не знайдемо засобу витягти його з тих скель, тоді не вилетимо звідси ані 16 лютого, ані в старий строк — через 467 днів… Написала я це — і дуже засмутилася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досі нічого не вигадав, то навряд чи тут взагалі можна допомогти справі. В мене є, правда, одна думка, тільки вона дуже складна, навіть надто складна. Я подумала: а що, коли Земля надішле слідом за нами другий астроплан сюди, на Венеру? Адже він може спеціально взяти з собою підйомні устрої або, в крайньому разі, просто забрати нас звідси? Втім, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, він одразу відповів мені: — Не годиться. — Але чому? — наполягала я. — Треба надто довго чекати. Доки Венера знову не буде позаду Землі на п’ятдесят чотири з половиною градуси. Тільки тоді зможе полетіти другий астроплан. Знову забули небесну механіку, дівчино? — А не може допомогти ще якась комета? — Перше: комети проходять крізь Сонячну систему не дуже часто. А в потрібному напрямі ще рідше. Скажу, разів у тисячу рідше. Можу додати ще й друге. Якщо прилетить, скажімо, другий астроплан, де він шукатиме нас? Венера — це не місто, де є вулиці й номери будинків. Комахи не скажуть, де ми, в якому саме міжгір’ї. Карт тут теж немає. Не встигли скласти. І потім… Чомусь Ван Лун одразу обірвав розмову, наче про щось раптом згадав. І пішов, навіть забувши запалити люльку, яку він щойно набив тютюном. Я нічого не могла зрозуміти: це вперше він обірвав розмову зі мною так несподівано різко. А головне, потім, на протязі цілого вечора Ван Лун не сказав і нікому іншому жодного слова. Він ходив по каюті і щось бурмотів про себе, відмахуючись від будь-яких запитань. Навіть Миколі Петровичу він коротко відповів: — Хочу трошки подумати. Згадую одну річ. Потім скажу, пробачте. А вже перед самим сном Ван Лун пішов до навігаторської рубки і хвилин десять сидів там. Ми вже лягали спати, коли він хуткими кроками вийшов звідти і сказав якось особливо значуще: — Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно відкласти на ранок, ледь-ледь хвилююся, знаєте… Як тут було не зацікавитися? Ван Лун — і раптом говорить сам про себе, що хвилюється, хоча й «ледь-ледь»! — Слухаю, Ван, — відповів Микола Петрович. — У чому річ? — Може бути, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це. — Він поклав на стіл папір, на якому був накреслений якийсь план. — Схоже на грубу карту, — проронив Микола Петрович. — Втім, що на ній зображено? Поясніть, Ван. І Вадим Сергійович, і я уже вп’ялися в принесений Ван Луном план. Що ж справді на ньому? — Це от — наше міжгір’я, — заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. — Пробачте, поспішав, вийшло не дуже чітко. Міжгір’я іде півколом сюди й сюди. З цього боку — багато скель. Бачите, гадаю? З іншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два коліна. І тут протікає ручай. Все це недалеко. Гадаю, кілометри два-три від астроплана. Ручай впадає в море. Тут показано. Тільки воно дуже велике, це море, не влізло на рисунок. Йде за обрій, таке велике. Не лише Микола Петрович і Вадим Сергійович, але навіть і я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Але звідки Ван Лун міг довідатися про всі ті ручаї, скелі, море? Як він міг накреслити цю карту? А він вів далі: — Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тільки ручай з міжгір’я. Оця річка також. Широка, багато води. Міжгір’я йде півколом, річка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так? Весь час думав, знаєте. — І що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацікавило? — спитав здивований Микола Петрович. — Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку міжгір’я, сказав уже, багато великих скель. Наче від землетрусу, скажімо. Висока стіна з скель. А зліва від неї — міжгір’я. А справа — та велика річка. Гадаю, річка раніше, дуже давно протікала нашим міжгір’ям. Потім стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях річці. Як гребля. Тоді річка потекла іншим річищем, поряд. Отут. І прийшла, як і раніше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю… — Ван Лун перевів дух. Він уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалі уважніше й уважніше, раптом широко розкритими очима подивився на нього і вигукнув: — Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили і розповіли нам, правильно… — Вважаю, так, Миколо Петровичу, — підтвердив Ван Лун, уже посміхаючись. — Тоді… тоді все дуже просто! Ми можемо полетіти з Венери! І навіть полетіти в новий строк! Ван, ви… ви… — Микола Петрович не знаходив слів. А я, все ще нічого не розуміючи, поглядала то на одного, то на другого. — Тоді, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подібної думки, — заключне Ван Лун, задоволено беручись за люльку. — Та яка там помилка, Ван! — збуджено вигукнув ще раз Микола Петрович. — Вадиме, Галю, дивіться! Він узяв олівець і знову схилився над рисунком. — Очевидно, — говорив Микола Петрович, показуючи олівцем, — досить усунути оцю перепону, вашу кам’яну стіну, — він перекреслив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхній частині міжгір’я, — як вода з річки рине старим річищем. Вона наповнить міжгір’я до країв і винесе з нього наш астроплан. Корабель опиниться на морі — і ми зможемо вільно стартувати з його поверхні. Кращого і бажати не можна, друзі мої! Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть, він вважав, що сказав уже все, тепер буде вирішувати Микола Петрович… Того вечора ми довго не лягали спати. В астроплані точилися нескінченні розмови — і про що тільки не говорили ми, наелектризовані можливістю швидкого повернення на Землю, що раптово відкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але дещо сказати необхідно. Насамперед, мене дуже цікавило, звідки Ван Лун міг довідатися про річку, яка протікає поруч з нашим міжгір’ям, про завал із скель, що перетинав шлях річці, про море, в яке впадає річка, — одним словом, як він міг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим російським прислів’ям «немає лиха без добра». Все це Ван Лун бачив згори, під час свого вимушеного польоту, коли його несла в кігтях гігантська бабка. Тоді він просто помітив своєрідні обриси річки, міжгір’я і моря, проте не мав ані часу, ані можливості обмірковувати і робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не підозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий астроплан, який міг би прилетіти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас важкувато було б відшукати тут. І додав, що карти Венери ще не складені. А сказавши це, він раптом замовк і замислився. Він згадав про свої спостереження з повітря! Пам’ять Ван Луна дивовижна. Мені здається, що він прямо не може будь-що забути. Іноді він нагадує нам про такі дрібниці, які мені, наприклад, навіть трудно було б взагалі згадати, хоча бачили ми їх разом з ним. Тільки я не звернула на них ніякої уваги, а він усе, цілком усе відзначає в своїй надзвичайній пам’яті. І цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка відкрилася перед нашими очима під час першої вилазки, коли ми опинилися на високій скелі. І пов’язав тодішні враження з тим, що побачив під час польоту в кігтях бабки. А тоді почав обмірковувати: чому річка протікає поруч з міжгір’ям? І зрештою додумався до того, що течія цієї багатоводної річки може допомогти нам визволити астроплан із скелястого міжгір’я. Тепер мені страшенно хочеться стати такою самою спостережливою і кмітливою, як товариш Ван. Втім, це не дуже легко, як я бачу… Друге, що мені треба записати в щоденнику, — це про наш панорамний радіолокатор, на який Микола Петрович так покладався і який так підвів нас. Адже ми весь час роздумували: як могло трапитися, що цей радіолокатор, який бездоганно діяв на Землі, раптом тут, на Венері, відмовився працювати? Що ближче астроплан підлітав до Венери, то гірше діяв панорамний радіолокатор; а над хмарами Венери, коли його допомога була найбільш потрібною для благополучної посадки, він і зовсім відмовився працювати. В чому тут річ? Тепер з’ясувалося і це. В усьому винний інфрарадій з його міцним випромінюванням. На Венері багато інфрарадію і його випромінювання обгортають планету так само, як і хмарна пелена. Проміння нашого панорамного радіолокатора через це перекручувалося тим більше, чим ближче ми підлітали до поверхні Венери. Тому на екрані радіолокатора і з’явився той блакитнуватий мінливий туман, який кінець кінцем і затягнув собою цілком видиме зображення. Микола Петрович сказав з цього приводу: — Майбутнім експедиціям на Венеру доведеться користатися для посадки міжпланетних кораблів не радіолокаторами, які не можуть добре діяти там, де багато випромінювання інфрарадію. Вони, ті майбутні експедиції, користуватимуться замість радіолокаторів приладами з інфрачервоним промінням, невидимим для звичайного ока. Влаштування таких приладів нагадує роботу радіолокатора, але інфрарадій їм уже не завадить. І нарешті, треба записати ще трохи про самий інфрарадій і про те, як зрадів Вадим Сергійович. Уже пізно вночі Ван Лун звернув увагу на характерне постукування, яке долинало з навігаторської рубки. То працював автомат, що записував радіопередачі з Землі. — Нова радіограма! Скажу коротко. Земля допомогла нам і в тому, що чи не найбільше непокоїло й хвилювало Вадима Сергійовича. Радянські вчені у відповідь на наше прохання провели складні теоретичні розрахунки і сповістили нам про те, як знешкодити вплив космічного проміння на інфрарадій під час перельоту Венера — Земля! Виявляється, ми маємо в руках надійний захист інфрарадію від космічного проміння, — і зовсім не подумали про це. Ультразолото! Воно ще краще від свинцю затримує космічне проміння. Адже це дуже важкий елемент, непроникливий майже для будь-якого проміння, будь-яких електрочастинок, навіть найшвидших. Чим більше ми зможемо взяти з собою ультразолота, тим більше візьмемо і інфрарадію, он як виходить! Інфрарадій треба укласти так, щоб його з усіх боків закривав шар ультразолота, і тоді до нього не проникне ніяке космічне проміння, ми можемо бути цілком певні… Коли б я була письменником, я, можливо, і описала б радість Вадима Сергійовича в той момент, як він прочитав цю радіограму. Втім, я не вмію так барвисто писати, та й не хочу багато говорити про це. Тим більше, що Вадим Сергійович міг би й сам подумати, як мені доводиться ніяковіти через нього. Виходить так, що коли в нього трапляється якась радість, то перше, що він робить, це кидається мене цілувати. Можливо, я й не говорила б нічого, не заперечувала, бо я розумію, як це буває, коли трапляється щось дуже приємне і просто не пам’ятаєш себе від радості. Але не можна ж бути таким божевільним, ніби він тільки й чекав слушного випадку!.. І як тут не зніяковіти (хай воно мені навіть і приємно самій!), якщо товариш Ван після таких вихваток Вадима Сергійовича раптом говорить: — Інфрарадій — дуже добре. Пакування ультразолотом — також добре. Роблю нове наукове відкриття, Миколо Петровичу. — Яке саме, Ван? — посміхнувся Микола Петрович, наче заздалегідь знаючи, в чому річ. — Моє відкриття, скажу — інфрапоцілунок. Не жартую. Як тільки новини з інфрарадієм, Вадим радіє — цілує Галиночку. Чому так? Чому не мене, не вас, Миколо Петровичу, а лише її? А тому, що вона відкрила інфрарадій. Значить, він і впливає на Вадима. Поцілунок, отож, наслідок впливу інфрарадію. Наукова назва — інфрапоцілунок. Запишіть моє відкриття до журналу, шанобливо прошу. Певна річ, Микола Петрович розсміявся. Ну, а мені як?..  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка