Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка17/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

який розповідає про вимушений політ Ван Луна в кігтях велетенської бабки, про те, як він врятувався від крилатого хижака, але втратив можливість знайти зворотний шлях до товаришів, і як йому допомогла Галя Рижко.  



«Гвинтівка… моя гвинтівка лишилася внизу, в міжгір’ї!» Це було першим, про що подумав Ван Лун. Так, він упустив гвинтівку від різкого поштовху і не міг пробачити собі цього. Схоплений міцними жилавими лапами впоперек тулуба, Ван Лун висів під тілом гігантської бабки. Руки й ноги його лишалися вільними, він міг рухати ними, — як міг би робити це чоловік, причеплений за пояс до стелі. Ван Лун помітив, що він мимоволі розмахує руками й ногами, машинально намагаючись зберегти рівновагу. Дурне, навіщо? Адже бабка і без того міцно тримала його і не збиралася випускати. Як сталося, що він потрапив у таке становище? Як він дозволив бабці схопити себе? Ван Луну доводилося признатися, що він менш за все чекав нападу летючого хижака. Йому думалося тоді, що бабка пролетить над міжгір’ям — і зникне. Потім він почув постріли Галі і вирішив, що дівчина підбила бабку і хижак, поранений, падає вниз. А вийшло зовсім, зовсім не так! Його рвонуло вгору, він випустив від несподіванки гвинтівку і спочатку не міг збагнути, що сталося. Ясно зрозумів він те, що трапилося, лише тоді, коли вже згори побачив міжпланетний корабель, який віддалявся від нього, товаришів, міжгір’я, що одразу немов розсунулося і стало довгим і широким, — і червоний прапор, який так само спокійно майорів на високій скелі. Вітер линув йому назустріч, він розумів це, чуючи безнастанне свистіння в мікрофоні шолома, свистіння, яке змішувалося з набридливим низьким дзижчанням бабки. Хижак був задоволений, він наче співав якусь, лише йому самому зрозумілу пісню перемоги. Все це трапилося так блискавично, так несподівано… Удар по плечах, ривок угору — і все. Ван Луна охопила лють. Його, досвідченого, бувалого мандрівника і мисливця схопила гігантська бабка, як хапає сова маленьке мишенятко! Та хай вона хоч яка величезна, все одно, це тільки бабка, якась комаха! І вона несе зараз його кудись в повітрі, бажає ним поснідати, чи що?.. Все це відбулося на очах товаришів, яких саме він, Ван Лун, зобов’язаний був оберігати від небезпеки… Уберіг, нема чого сказати! Ганьба! Що ж робити тепер? Пересилюючи лють, опановуючи себе, він перевірив зброю, яка лишилася при ньому. З ним був кинджал, його улюблений короткий широкий кинджал у піхвах. На поясі висіли дві атомітні гранати. І в кобурі — невеличкий автоматичний пістолет з розривними кулями. Не дуже багато, особливо для такого випадку, але все ж таки… Швидким рухом Ван Лун вийняв з кобури пістолет. Перше, що спало йому на думку, було — випустити кілька куль у тіло бабки і в її голову. Але тут-таки він збагнув, що це було б рівнозначно самогубству. Вбити бабку легко; якщо навіть не вбити, то принаймні поранити, налякати пострілами. Тоді вона, звичайно, випустить його із своїх цупких лап. Втім… Він подивився вниз. Під ним повільно пропливали верхівки високих дерев, непрохідні зарості тропічних рослин. Он з оранжево-червоного листя виглядає гостра скеля, ще, ще… можна подумати, що такі скелі розкидані всюди, по всій поверхні Венери! Бабка летіла на височині метрів двісті. Падати з такої височини на верхівки дерев, на скелі, — ні, на таке Ван Лун не згодний! Лють поступово вщухала, замість неї виникав холодний спокій, який завжди був властивий Ван Луну в хвилини серйозної небезпеки. Розум працював чітко і ясно, автоматично відзначаючи найменші зміни в стані тіла, найнепомітніші рухи хижака. Мисливець виразно відчував, як час від часу лапи гігантської бабки міцніше стискають його, — ніби хижак перевіряв, чи ціла його здобич. Нічого не вдієш, хай перевіряє. Лишається тільки чекати. Головне, щоб бабка не надто цікавилася ним під час польоту, — проте й не губила інтересу зовсім, не випустила його з лап. Адже ж коли-небудь вона сяде! Тоді… о, тоді Ван Лун не упустить можливості поговорити з нею як слід. А поки що треба зберігати цілковитий спокій, не дратувати хижака, не опиратися жодним рухом. Ван Лун зовсім ослабив м’язи, дав вільно повиснути і рукам, і ногам. Він не ворушився. Вся його енергія переключилася на роботу мозку. Хотілося ще хоча б раз поглянути на астроплан, на товаришів, які лишилися далеко внизу. Проте міжпланетного корабля вже не було видно, він зник за скелями. Тим більше не було видно людей. Тільки червона крапка прапора на жовтій скелі ще виднілася далеко позаду. Зате тепер Ван Лун дуже добре бачив все міжгір’я. Воно розкинулося неправильною дугою. Нагромадження високих скель закривало вихід з міжгір’я з одного боку. За ними яскравим сріблом виблискувала широка річка — чи не її мандрівники бачили здаля в день першої вилазки?.. Ця річка протікала майже поряд з міжгір’ям. Далі праворуч вона впадала до величезного моря, береги якого ледве вирізнялися на обрії. І до моря спускалися круті схили міжгір’я, що й справді здавалося звідси старим руслом річки, яка чомусь змінила свою течію. Цупкі лапи бабки знову міцніше стиснули тулуб Ван Луна, підтягаючи його ближче до величезної голови. Ван Лун не опирався. Він лише уважно стежив крізь прозоре скло шолома, як повільно повертається до нього голова бабки. Ось він побачив зціплені тверді краї пащі хижака, широкі зуби, що кількома гострими лезами оточували пащу. Голова хижака нахилилась. Бабка, очевидно, бажала якнайкраще роздивитися свою незвичну здобич. Її лапи присунули людину вперед, ще ближче до голови. Ван Лун побачив, як повернулося до нього величезне зелене прозоре око. Вірніше сказати, то було не око, а безліч маленьких опуклих очок, блискучих і прозорих, у кожному з яких віддзеркалювався його циліндричний шолом. Усі ці маленькі оченята, розташовані мов стільникові чашечки, і складали одне величезне вирячене око. Бабка повертала голову направо, наліво, розглядаючи Ван Луна. Можна було подумати, що вона вражена незвичним виглядом схопленої нею поживи. Та й справді, — хіба тримали колись її лапи людину, та ще й зодягнену в скафандр з прозорим циліндричним шоломом?.. «Дуже не подобаєшся мені, — подумав Ван Лун, холоднокровно дивлячись прямо в очі хижака. — Якщо б я тобі також! Мабуть, не торкнулася б мене, певен!» Проте цим і обмежилась його реакція на дії бабки. Руки і ноги Ван Луна, як і раніше, спокійно й нерухомо звисали вниз. Він вичікував, твердо вирішивши: ніякої боротьби в повітрі, ніякого опору, доки є ще надія, що бабка не збирається шкодити йому. Стара китайська приказка вірно радила: «Не треба стрибати в воду, поки човен ще не перекинувся!» Величезні сітчасті крила хутко мелькали над ним. Бабка збільшувала швидкість польоту: мабуть, у неї були якісь свої міркування. Під Ван Луном все так само пропливали червоний ліс, оранжеві густі зарості, де-не-де прорізані ручаями і невеличкими озерами. Первісна, незаймана природа встлала всю поверхню молодої планети розкішним килимом багатющої рослинності. Тим незвичнішою здалася Ван Луну дивна темна пляма, яку він помітив унизу. Серед густої оранжево-червоної рослинності Венери та коричнева, майже чорна пляма виглядала просто дивовижною, вона нагадувала згарище, випалену пожежею ділянку лісу. Як могла трапитися тут пожежа? Хіба що від блискавки… Проте придивившись уважніше, Ван Лун відмовився і від такого припущення. Коли б темна пляма була б згарищем, то вона була б цілком чорною, випаленою дотла. Між тим, зверху ясно було видно темно-коричневі стовбури дерев, навіть гілки. Втім, на деревах не було звичайного для рослинності Венери червоного листя, вся ділянка тому, очевидно, і набула дивного темно-коричневого кольору. Чому дерева втратили листя — і лише на одній цій ділянці? Ще одна незрозуміла пляма в яскравому оранжевому рослинному килимі. Це вже щось подібне до великої галявини. Дивно само по собі: адже ж досі Ван Луну не доводилося бачити ніяких галявин, уся поверхня планети була вкрита густими заростями — крім, мабуть, тільки скелястих місць, усіяних гострим камінням. А тут виднілася широка світло-оранжева галявина, немов вкрита високою травою. Ні, не лише травою! На галявині можна побачити якісь окремі світлі плямки… наче на траві лежать купи великого круглого каміння, що їх ніби навмисно зібрала чиясь рука. Знову нез’ясована загадка, яку Ван Лун навіть не встиг обміркувати, бо бабка круто повернула вбік, зробила над лісом велике півколо — і почала опускатися. Ван Лун відчув, як міцно, прискорено застугоніло його серце; наближався час вирішальної бійки. Він обережно поклав праву руку на кобуру з пістолетом: чи не час? Проте через кілька секунд він вирішив: «Бабка, навіть дуже велика, все одно комаха. Проб’ю їй кулею голову: буде так само міцно тримати мене лапами. Так, пам’ятаю: лапами комах керує не голова. Вони мають нервові центри десь у грудях». Він не був певний цього, Ван Лун ніколи спеціально не займався комахами, втім, десь у пам’яті залишилися обривки давніх, можливо, ще шкільних, знань. Він вийняв пістолет і переклав його до лівої руки — Ван Лун стріляв нею не гірше, ніж правою. Так само обережно він вийняв з піхов свій улюблений широкий кинджал. Тим часом гігантська бабка обрала для себе місце в лісі. її дзижчання посилилося. Вона впевнено опускалася на верхівку величезного старого дерева, що височіло над лісом, наче гігантська свічка. Тепер Ван Луна тримали тільки дві передні лапи хижака. Дві задні пари витяглися вниз, готові ухопитися за дерево. Крила майже нерухомо застигли в повітрі, створюючи над Ван Луном прозорий блискучий намет, на якому переливалися всі кольори райдуги. Приготувавшись мов для стрибка, напружуючи всі м’язи, Ван Лун чекав. Час ще не прийшов. Ясно, що хижак нічого не зробить з ним, доки не сяде. І от бабка сіла на верхівку дерева. Задні її лапи ухопилися за гілки. Дерево захиталося під вагою величезного хижака. Бабка переступила кілька раз лапами, вмощуючись зручніше. Верхівка дерева все ще хиталася, але вже менше. Бабка зручно і цупко трималася за гілки. Її голова знову повернулася правим оком до Ван Луна. Хижак націлювався на свою здобич. Зубаста паща повільно роззявлялася. Передні лапи, що міцно тримали тіло Ван Луна, повернули його на бік і почали підіймати вгору, шоломом до роззявленої пащі. Ван Лун побачив груди хижака, вкриті жовтим шаром хітину. Окремі сегменти і пластинки хітину з’єднувалися вузенькими смужками шкіри, які дозволяли їм вільно рухатися. Під тонкою шкірою щось ритмічно пульсувало, переливалося. Шолом Ван Луна опинився вже під самою пащею бабки — і лапи невблаганно підтягали його ближче й ближче. — Час настав! Відчайдушним різким ривком Ван Лун перевернувся в лапах хижака. Тепер він немовби лежав на спині, повернувшись обличчям до вкритого хітином тіла. Вабка, здивована несподівано різким рухом своєї жертви, зімкнула пащу, але зразу ж таки знову роззявила її і знову потягла Ван Луна до себе. Зморшкувата смужка шкіри між двома сегментами хітину опинилася перед очима Ван Луна. Не цілячись, він міцним ударом встромив кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкіру і увійшло глибоко в тіло хижака. Ван Лун рвучко повернув кинджал і, не виймаючи його з глибокої рани, одним крутим рухом розітнув груди хижака від краю до краю. Тієї ж миті Ван Лун відчув, як здригнулися лапи гігантської бабки, що тримала його. Очевидно, йому вдалося пошкодити нервові центри. Крила бабки шалено забилися в повітрі, здіймаючи цілий вихор, збиваючи листя і ламаючи тнке гілля. Бабка підстрибнула, намагаючись злетіти, але не випускала людину з лап. — Настав час! Ван Лун підняв пістолет і випустив підряд кілька куль в хижака, в його розітнуті груди. І кожен постріл відповідав йому коротким глухим вибухом: то розривалися в тілі летючої потвори його кулі. Тепер Ван Лун уже нічого не бачив. Скло його шолома було заліплене густою масою, яка вилітала з розірваних грудей гігантської бабки після кожного пострілу. Проте лапи все ще цупко тримали його. Втім, ось вони знову здригнулися. Одна з них безсило повисла. Тіло Ван Луна лишалося притиснутим до тулуба хижака тільки однією сухою лапою. Ще секунда — і так само безсило повисла, втративши міць, і вона. Перекидаючись в повітрі, нічого не бачачи, але не випускаючи з рук зброї, Ван Лун падав униз, ударяючись об гілки дерева, які м’яко ніби перекидали його одна на одну, нижче, нижче… Густий червоний морок поглинув його. Ван Лун чув тріск гілок, що ламалися під вагою його тіла, відчував, як ударяється об них, але спинитися не міг, не міг ні за що ухопитися, бо його руки були зайняті зброєю. Ще удари, вже значно м’якші. Пролунав уже не тріск, а соковите хрумтіння, наче ламалися на шматки гарбузи чи кавуни. І нарешті Ван Лун упав на грунт, на вологе листя, що вкривало його. Секунду чи дві він лежав, збираючись з силами. Потім трохи підвівся на ліктях. Здається, все благополучно, немає ні переламів, ні вивихів, ноги й руки цілі. Боліло тільки плече — мабуть, внаслідок удару об товсту гілку. Навпомацки Ван Лун відшукав і зірвав якесь широке хрумке листя і протер ним скло шолома. Тепер він міг бачити. Невисокі густі зарості папороті. М’який вологий грунт, укритий опалим листям. Навкруги зводяться могутні стовбури дерев, їхні крони тісно переплітаються, зливаються в одне суцільне червоне склепіння, таке щільне, що крізь нього не видно неба. Поранена чи вбита гігантська бабка залишилася десь там, угорі. Тут, унизу, було тихо і спокійно. Ван Лун був вільний, він міг повертатися до товаришів, до міжпланетного корабля. Це було дуже легко сказати, тільки сказати. Як повертатися, куди? Ніякий компас не міг допомогти Ван Луну. Проклята бабка під час польоту кілька разів змінювала напрям. Мандрівник міг бути зараз усього в кількох кілометрах від міжгір’я, де лежав астроплан; проте ця відстань могла бути і вдвоє, втроє більшою. Втім, не це головне, справа не у відстані. Куди іти — от головне питання. Всюди однакова оранжева хаща, усюди ліс дерев з червоним листям, усюди зарості чагарника і папороті. Направо, наліво, прямо, назад? Невідомо? Зв’язатися з товаришами по радіо? Проте маленький передавач у скафандрі Ван Луна перекривав дуже невеличку відстань — всього біля кілометра. На всяк випадок, Ван Лун гранично посилив напруження передавача і голосно промовив: — Товариші! Чи чуєте ви мене? Відгукніться!.. Як і слід було чекати, відповіді він не почув. Передавач був надто слабким. Притулившись до дерева, Ван Лун обмірковував становище. Справді, що робити? Куди б він не вирушив, який би напрямок не обрав, — все одно, у дев’яноста дев’яти випадках із ста він не знайде міжгір’я і астроплана. Це все одно, що йти наосліп, без будь-яких орієнтирів, в невідомому напрямі. Чекати тут? Проте — чого? Хто може відшукати його тут, хто міг би вирушити за ним, хто знає, куди занесла його гігантська бабка? Чекати, марнувати час було так само безглуздо. Марнувати час?.. Нова тривожна думка майнула у Ван Луна: на скільки йому ще вистачить кисню? Він замінив резервуари з оксилітом сьогодні вранці. Після того йому не довелося жодного разу навіть зняти шолом. Робота поза міжпланетним кораблем розпочалася о десятій ранку. Тепер — він поглянув на годинник, прикріплений до рукава скафандра, — пів на четверту. Отож, він витрачав кисень протягом п’яти з половиною годин. Лишалося ще шість з половиною годин дихання. Не багато, зовсім не багато в його становищі. — Шість з половиною годин, потім — кінець, — пробурмотів Ван Лун. — Непогано б закурити. Становище було безнадійним. Ван Лун стояв біля дерева і неуважно поглядав, як погойдувалося перед ним мережане широке оранжеве листя папороті. Усюди папороть! І в міжгір’ї, де лежить астроплан, його листя погойдується так само байдуже, як і тут… Ні, це остаточне безглуздя! Врятуватися від страшної небезпеки, визволитися з кігтів летючого хижака, вирватися буквально з його пащі — щоб загинути тут, у невідомих нетрях первісного лісу Венери, задихнутися від браку кисню?.. І це тоді, коли експедиція не тільки виконала своє основне завдання, розшукала ультразолото, але й приготувала Батьківщині новий, несподіваний подарунок — відкрила не відомий досі елемент інфрарадій?.. Ні, з цим не можна було погодитися, все єство людини протестувало проти подібної несправедливості! Краще, ніж будь-хто інший, Ван Лун розумів, що подібні міркування не можуть нічого дати, вони тільки шкодять, бо забирають дорогоцінний час. Кожна хвилина бездіяльності відбирає у нього якусь частку кисню, що лишався в запасі. І якщо він нічого не робить, не береться за щось, не використовує цю хвилину розумно, свідомо для того, щоб знайти вихід із становища, — він сам наближає неминучий кінець. Так, Ван Лун розумів усе це. — Стоп! — сказав він сам собі, стрепенувшись. — Товаришу Ван, треба дуже добре думати. Вирішувати нарешті, що робити. Певна річ, треба. Треба і думати, і вирішувати. Проте — що саме вирішувати? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може все ж таки спробувати визначити, в якій стороні північ, південь, захід і схід чи то по небу, чи по стовбурах дерев. Визначити бодай грубо, зробити з цього необхідні висновки — і вирушити в якомусь певному напрямі. А що міг зробити Ван Лун? Хіба він міг хоча б приблизно уявити собі, в якому напрямі від нього міститься міжгір’я? Ні, він не знав нічого. Північ не обіцяла йому порятунку, так само як і південь, як захід і схід. Усюди, з усіх боків його чекало незнайоме, загрозливе, непевне, вороже. Ці величезні дерева з червоним листям, пальми, оранжева папороть, це безупинне дзижчання і стрекотіння незчисленних комах — все було чужим, ховало в собі незнані небезпеки, все тільки підкреслювало його відірваність від товаришів, друзів, які могли б йому допомогти. А головне — тільки шість з половиною годин дихання… ні, вже менше на кілька хвилин, витрачених на безплідні міркування. Великий синьо-червоний метелик покружляв над його головою і сів на листя папороті. Його ніжні крильцята здригалися і тріпотіли, розписані примхливими візерунками, що увібрали в себе чи не найчудовіші барви з багатющої палітри природи. Метелик заклопотано пересувався широким листям, наче розшукуючи щось. Ван Лун все так само неуважно дивився на нього — і раптом здригнувся. Йому здалося, наче з-за дерева, на коричневому тлі якого яскраво вирізнялися мереживні барвисті крила метелика, визирнула і зразу ж сховалася якась істота. Він насторожено підвів пістолет. Втім, за стовбуром дерева не було нічого. Мабуть, випадкове погойдування листя папороті під рідкими подувами вітру, що пролинав поміж деревами, обмануло око Ван Луна. Метелик, зляканий рвучким рухом людини, спурхнув і поквапливо відлетів. Ван Лун простежив за ним поглядом, доки він не зник за деревами, і криво усміхнувся. — Нерви у вас не в порядку, товаришу Ван, — сказав він сам собі докірливо. — Пустують, зауважу. Галюцинації — це дуже погано, коли людина сама. Коли їй треба діяти, до того ж. Треба спокійніше, товаришу Ван, дуже прошу. Але чому йому здалося, що його ім’я пролунало збоку? Ван Лун знизав плечима. Очевидно, його нерви дійсно втомилися… І все ж таки — він ясно чув: — Товаришу Ван!.. Товаришу Ван!.. Ні, він таки марить! Адже ж це голос Галі Рижко, тривожний, квапливий, — Ван Лун упізнав би його дзвінкі нотки серед тисячі інших голосів. Звідки може бути тут, у первісному лісі, далеко від астроплана, від міжгір’я, голос Галі, та ще звернений до нього? А голос продовжував лунати зовсім близько, він кликав Ван Луна, він явно звертався до нього: — Товаришу Ван! Чи чуєте ви мене? Товаришу Ван, слухайте, слухайте! Ми дуже турбуємося за вас. Побоюємося, що вам може не вистачити кисню. Слухайте мене, товаришу Ван, ідіть до нас, я допоможу вам знайти шлях! Ми певні, що ви врятувались, товаришу Ван, слухайте, слухайте!.. Це був її голос, голос милої дівчини! Як же вона… — Ми чекаємо вас, товаришу Ван! Пеленгуйте мої сигнали. Ми настроїли головний передавач астроплана на вашу хвилю, ми шукаємо вас по радіо, товаришу Ван! Пеленгуйте нас! Ні, він справді чує Галю Рижко. Настроїли передавач на його хвилю? На хвилю приймача скафандра? Чудово! — Згадайте, товаришу Ван, ви самі пояснювали мені, як треба пеленгувати. Висувайте рамку позаду шолома. Пеленгуйте нас, я буду весь час подавати сигнали, прислухайтеся, ідіть у потрібному напрямі! Ми ждемо вас, поспішайте!.. Чудесна, люба дівчино! Ти врятовуєш Ван Луна, простягаєш йому здаля провідну нитку, що зв’яже його з міжпланетним кораблем, з товаришами, які прагнуть допомогти йому, визволити його з біди. Мила, смішна Галя, ти нагадуєш Ван Луну, як поводитися з пеленгаційною рамкою скафандра, ніби він сам прекрасно не знає цього, — він, який навчав тебе! Ван Лун випростався. Він висунув ззаду, з-за шолома тонкий шарнірний стрижень, який дзвінко клацнув і розкрився у вигляді ромба, що підіймався гострим кутом над його головою. Два тупі його кути були скеровані вперед і назад. Цілком ромб нагадував відому коленому радіолюбителю приймальну рамку-антену, укріплену за шоломом скафандра перпендикулярно до плечей людини. Голос Галі Рижко залунав трохи голосніше. Так. Будемо пеленгувати! Обережно, уважно прислухаючись до звучання голосу дівчини, Ван Лун почав повертатися. Голос послабшав, він ледве долинав. Далі, далі… Ван Лун повертався, начебто намацуючи рамкою напрям. Голос знову погучнішав. Ще гучніше, ще! І ось він, вірний напрям! Рамка-антена повернута прямо на міжгір’я, на передавач астроплана, його випромінювання пробігають уздовж рамки і чітко, ясно приймаються. Якщо повернутися вбік, рамка-антена змінить становище, стане менш чутливою до сигналів передавача. Задача одна: рухатися вперед, стежачи весь час за потужністю сигналів, що їх приймає рамка. Як тільки сигнали послабішають, — треба знову шукати потрібний напрям, сигнали незмінно вкажуть його. Вперед! А Галя Рижко продовжувала кликати його все тим самим стривоженим голосом, квапливо промовляючи фрази й слова: — Ідіть до корабля, товаришу Ван! Пеленгуйте мене! Я буду безперервно говорити. Прислухайтеся до мого голосу. Ми дуже турбуємося, що вам може не вистачити кисню, поспішайте!.. Вперед, до міжгір’я, до міжпланетного корабля, до товаришів! Шлях указано, треба швидко йти в напрямі провідної нитки, другий кінець якої тримає в своїх руках Галя Рижко. О, славна дівчино, тоді, в печері, Ван Лун виручив тебе, — тепер ти врятовуєш його, надійний, добрий товариш! Збуджена знервованість зникла, наче її й не було. На зміну їй прийшов звичний для Ван Луна, такий необхідний йому зараз спокій. Тепер ніщо вже не спинить його! Широкими, впевненими кроками мандрівник ішов туди, куди вів його дзвінкий дівочий голос, який вказував вірний шлях. Оранжево-червоні хащі Венери змикалися навколо нього, дикі цупкі рослини перетинали шлях людині в скафандрі, незчисленні комахи з набридливим дзижчанням налітали на його шолом, билися об нього, папороть і повзучі ліани чіплялися за ноги в гумових чоботах, заважали йти, не пускали людину, намагались затримати його в лісових нетрях. Проте Ван Лун впевнено йшов і йшов уперед. Він поспішав. Він чув тільки голос Галі і поспішав до нього, намагаючись використати кожну хвилину і не ухилятися ані на сантиметр від правильного шляху. Адже кисню в його запасах лишалося не більше як на шість годин — і він не знав, яка відстань відділяє його від товаришів. Лише одного разу Ван Лун зупинився на мить, побачивши, як повз нього пролітає великий синьо-червоний метелик з строкатими візерунками на крилах. Можливо, це не той, а вже інший метелик? Ні, він упізнав його по трохи пошкодженому правому крилу. Метелик пролетів над Ван Луном, випередив його і безтурботно сів на оранжевий лист папороті, що високо підносився над грунтом. І Ван Лун подумав: «Бувай здорова, граціозна істото! Ти про мене не згадаєш ніколи, знаю. А я пам’ятатиму тебе завжди. Дивився на тебе, — почув голос, що вказав мені путь. Прощавай, лети далі!» Він змахнув рукою. Метелик відлетів, тріпочучи в повітрі яскравими крилами. А Ван Лун рушив далі своєю неквапливою, проте швидкою ходою, впевнено обираючи шлях між розлогими кущами папороті і стовбурами дерев. У його шоломі бадьоро лунав голос Галі Рижко, який безнастанно кликав його і вказував йому напрям: — Поспішайте, товаришу Ван! Ми ждемо вас, ми дуже турбуємося за вас!  

 

 

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

де читач знайомиться з небезпечними пригодами Ван Луна під час його мандрівки у первісних хащах Венери і його зустрічами з загадковими тваринами.  



Ліс здавався безкраїм; втім, хіба не був він таким і насправді? У цьому Ван Лун переконався ще тоді, коли його несла в своїх жилавих лапах гігантська бабка. Але тоді цей грандіозний, безконечний оранжево-червоний ліс був для нього тільки чимсь стороннім, чимсь таким, що Ван Лун лише неуважно спостерігав під собою. Зате тепер ліс перетворився на хитрого, підступного ворога, який наступав на Ван Луна одразу з усіх сторін. Ліс стежив за ним тисячами очей своїх невидимих мешканців, ліс таїв у собі несподіванки й таємниці, які чекали людину на кожному кроці, щоб завадити їй, затримати, збити з вірного шляху. Грубезні височенні дерева, увінчані густими кронами червоного листя, самі по собі мало заважали Ван Луну. Він легко обходив їх, безперестану перевіряючи напрям, в якому звучав голос Галі Рижко. Проте надто вже часто йому доводилося з трудом пробиратися в суцільних заростях оранжевого чагарника і тропічних ліан. Цупкі повзучі рослини перепліталися щільним мереживом, зітканим з міцних живих канатів. Такі канати звисали з великих дерев, обвивались один навколо одного, раз у раз створюючи непролазну живу завісу. Перекидаючись з одного дерева на друге і третє, повзучі рослини спліталися в одну суцільну сітку, яка тягнулася на сотні метрів. Обходити такі живі загородження було б надто довго, і Ван Луну доводилося вишукувати прикриті рясним оранжевим листям вузькі проходи, крізь які можна було з трудом протиснутися, розрубуючи тонші рослини кинджалом, — щоб за кілька хвилин опинятися перед новою перепоною, ще труднішою, ще непролазнішою. Справа була б значно легшою, коли б у розпорядженні Ван Луна був електроніж, яким легко можна було б прокладати собі шлях серед найгустіших заростей. Втім, — хіба ж міг мисливець передбачити, що йому доведеться сьогодні блукати в цих непрохідних хащах, де стане в пригоді електроніж?.. Нерівна місцевість, перерізана ярами, перетята горбами, то вела Ван Луна вгору, де, здавалося, під самими хмарами здіймалися до неба стрункі пальми і кипариси, то примушувала спускатися вниз, до густих заростей оранжевої папороті, до грузького болота, яке засмоктувало ноги, одразу робило їх важкими, наче навішуючи на них якийсь тягар. Проте зустрічалися і легкі ділянки, де Ван Лун швидко просувався вперед і навіть висвистував нескладну мелодію пісеньки, що невідомо звідки виникла в його пам’яті. Вже не раз йому доводилося радіти, що на ньому зодягнений скафандр, який виявився рятівним у цій довгій і важкій подорожі. Так, тільки скафандр виручав його в багатьох випадках і дозволяв порівняно вільно рухатися там, де без скафандра шлях був би непрохідним. Уперше він по заслузі оцінив міцний і надійний скафандр, коли вибирався з болотистої низини, ламаючи соковите величезне листя папороті і видираючись вгору крутим схилом глибокого яру. Щось майнуло зненацька перед його очима, наче вертка яскраво-червона стрічка, впало на ногу, обвило її і примусило зупинитися. Ван Лун насилу втримався на ногах. Це була довжелезна і тонка червона змія. Мабуть, він, не підозріваючи того, злякав і роздратував її своєю появою. Обвившись навколо ноги Ван Луна, змія люто шипіла. її маленька трикутна голова припала до тканини скафандра, намагаючись прокусити її довгими витягненими зубами і змочуючи скафандр отруйною рідиною, яка сочилася з них. «Якщо прокусить тканину скафандра, буде дуже погано», — подумав Ван Лун, заносячи над змією кинджал. Проте тут-таки він збагнув, що навіть гострим зубам плазуна не під силу простромити щільну металічну сітку, яка вкривала зовні гумову тканину скафандра і захищала її від пошкоджень. Це заспокоїло його. Ні, укуси навіть найрозлюченішої змії не страшні йому! Вклавши кинджал до піхов, Ван Лун спокійно схопив змію рукою в щільній рукавичці просто біля лютої шиплячої трикутної голови, стягнув плазуна з ноги, перехопивши його в’юнке тіло ближче до хвоста, і розтрощив плескату голову об стовбур найближчого дерева. Удруге він оцінив скафандр, коли його шлях перетяло невеличке вузьке озерце. В ньому буяло дивовижне, не схоже з земним життя. Дивні істоти мешкали в цьому озері, вони вистрибували з каламутної, мулистої води одна слідом за одною, падали назад, підіймаючи бризки, хлюпалися біля берегів. Мабуть, лише хвора фантазія якогось божевільного художника здатна була б вигадати такі неймовірні риси і сполучення властивостей тварин, які бачив перед собою вражений Ван Лун. Ось пливе величезний чорний жук, за яким тягнеться довгий жовтий членистий хвіст. І цей хвіст загрозливо задертий вгору, він закінчується гострим кривим жалом немов у скорпіона — і так само, як у скорпіона, це жало впивається в тіло здобичі, невидимої для Ван Луна під поверхнею води. Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбільшки з людську голову. Проте замість широкого жаб’ячого рота — в неї твердий кривий дзьоб між великими виряченими очима. І це робить жабу подібною до сови. Жаба, не зсуваючись з місця, діловито клюнула якусь істоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом і миттю проковтнула. В її дзьобі, що розтулився на секунду, Ван Лун устиг помітити гострі й нерівні зуби. Коричнева змія з маленькими ніжками і високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетіла в повітря і стрілою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом. Змія тугою петлею обвила широку й товсту шию жаби і тут-таки вжалила її в спину. Жаба звалилася, судорожно сіпаючи перетинчастими лапами. Вона була ще жива, коли коричнева змія квапливо вже почала жерти її, відриваючи від жаби шматок за шматком. Ван Лун на хвилинку забув навіть, що він не має часу для спостережень. Він мов застиг на березі озера і, вражений, дивився на цю люту боротьбу за існування, на жорстоке життя, що буяло в воді. Але тут-таки він схаменувся: треба йти! Втім, куди? Обходити озеро навкруги — надто довго, воно тяглося на добрих кількасот метрів, це забере принаймні з півгодини. Перейти вбрід? Звичайно, це неважко, озеро було вузьким і мілким. Але ж усі ті тварини, що населяли його, могли напасти на Ван Луна… от як та коричнева змія, наприклад. — Е, хай спробують! Піднявши лівою рукою пістолет, а в правій тримаючи напоготові кинджал, Ван Лун рішуче ступив у воду. Грузьке дно, вкрите грубезним шаром мулу й перегнилими рослинами, не дозволяло йти швидко. Безглузді, дивовижні тварини вистрибували з води перед ним, шипіли й булькали, загрожували зубами і гострими жалами, проте жодна з них не насмілилася напасти. Каламутна вода підіймалася вище й вище. Вона дійшла вже до пояса і підступала до грудей. Ван Лун ішов обережно, кожного разу спочатку намацуючи надійне місце, куди можна було поставити ногу. Раптом він відчув, ніби щось затримало його. Немовби чиясь міцна рука схопила його ліву ногу і не пускала її далі. Ван Лун через силу тяг ногу під водою. На щастя, протилежний берег озера був уже близько. — Дивуюся: озеро маленьке. А схопила велика тварина. Інакше — звідки б така міць? Дуже важко йти, тягне наче тягар, — бурмотів незадоволено Ван Лун. Напружуючи всі сили, він видерся, нарешті, на берег. Його ліва нога тягла слідом за собою якусь незграбну чорну колоду, з якої скочувалася вода. Ван Лун придивився і підняв кинджал. Чорна товста і блискуча п’явка завбільшки з крупного сома присмокталася до його лівої ноги. Проте присмоктувалася вона не лише своїм круглим ротом, як роблять це земні маленькі п’явки. Ціла нижня половина її тіла була вкрита такими самими круглими присосками, кожна з яких прилипла до тканини скафандра. От чому було так важко вибиратися на берег! Бридка істота навіть тут, на березі, не бажала відпустити свою жертву. Вона звивалася, притискуючись міцніше до ноги, намагалася пересунутися вище, щоб відшукати вразливе місце на скафандрі. — Не вийде, зауважу, не пробуй, — крізь зуби процідив Ван Лун і швидким помахом широкого кинджала розпоров п’явку вздовж її круглого тіла. Одна за одною відпали присоски — і величезна п’явка, все ще звиваючись, звалилася з ноги на берег. І одразу ж на неї накинулися інші водяні хижаки, що тут-таки вистрибнули з води, наче вони тільки й чекали цієї миті. — Поспішайте, товаришу Ван, ми дуже турбуємося за вас, — знову залунав у шоломі Ван Луна тривожний голос Галі Рижко. — Адже ж вам може не вистачити кисню… поспішайте! Ван Лун поглянув на годинник. Кисню в резервуарах залишалося ще на три години. Чи встигне він за цей час добратися до міжгір’я, до корабля?.. Він кинув останній погляд на озеро, в якому, як і до того, боролися за існування великі й малі хижаки, і вирушив у дальший шлях, намагаючись робити якнайширші кроки. Іти стало легше. Місцевість підіймалася дедалі вище, грунт сухішав. Тут зростали тільки крупні старі цикадеї, які створювали своїми кронами суцільну червону стелю, в якій не можна було помітити жодного просвіту. Напівтемрява первісного лісу панувала тут — і жодна рослина, крім оранжевої папороті, не могла витримати відсутності світла. А папороть мало заважала Ван Луну, який швидко йшов уперед і уперед, прислухаючись машинально до голосу Галі. Три години дихання… тільки три години! Чи вистачить їх йому! — Поспішайте, поспішайте, товаришу Ван! Ми нічим більше не можемо допомогти вам. Чи чуєте ви мене? Перевіряйте напрям, не збивайтеся з шляху! — говорила і говорила Галя. Дівчина, мабуть, уже страшенно втомилася: адже ж вона ось уже близько трьох годин безупинно викликає його. Близько трьох годин вона веде Ван Луна крізь джунглі Венери, повторюючи турботливим, стривоженим голосом свої заклики. Ван Лун ясно уявляв собі те, що відбувається зараз в астроплані. Микола Петрович і Вадим Сокіл, мабуть, вивчають щойно знайдене ультразолото, не кидають роботу ані на хвилину. Звичайно, це не визначає, що вони забули про свого товариша, викраденого крилатим хижаком. Вони раді були б зробити все можливе для того, щоб допомогти йому. Проте вони безсилі, в їх розпорядженні є тільки радіопередавач, біля якого чергує Галя Рижко. І обидва вони з головою занурилися в працю, — можливо, і для того також, щоб не такою вже нестерпною була тривога за Ван Луна, щоб відвернути увагу від важких думок, примусити себе не мучитися визнанням своєї безсилості. А Галя Рижко сидить біля передавача і викликає, викликає… Вона знає, що без її допомоги Ван Лун не зможе знайти дорогу до друзів. Дівчино, дорога Галю, Ван Лун прекрасно розуміє, як тобі важко, як це боляче — повторювати весь час одне й те ж саме, не знаючи, чи чує тебе той, кому ти прагнеш допомогти, чи ти даремно витрачаєш сили!.. Ван Лун не помилявся, гадаючи так. Галя Рижко й справді не відходила від апарата. Вона сиділа біля нього, втомлена і бліда, змінюючи час від часу тільки руку, на яку опиралася її голова. Не зводячи очей з мікрофона, вона повторювала: — Пеленгуйте нас, товаришу Ван, пеленгуйте!.. Чи чуєте ви мене? Ми дуже турбуємося за вас, поспішайте! Якщо Ван Лун врятувався і почув її, — вона не мала права припиняти сигнали ані на хвилину, інакше він зіб’ється з шляху, загубить напрямок. І Галя кликала, кликала голосом, повним надії… Цей призивний голос весь час звучав у шоломі Ван Луна, який прокладав собі шлях в оранжево-червоних нетрях джунглів Венери. Він звик уже швидкими й точними ударами кинджала перерубувати товсті й липучі нитки павутиння, яке, наче навмисно, простягали на його шляху величезні кошлаті павуки, рідні брати злобної істоти, вбитої ним ще першого дня їх перебування на Венері. Він звик за невловимими ознаками відшукувати непомітні проходи в оранжевих стінах повзучих рослин, що перепліталися між собою. Звик навіть не звертати уваги на безліч змій, які з шипінням відповзали вбік, побачивши людину, або навпаки, люто кидалися на неї. Все це було вже знайомим, все це не лякало його. Тільки одного побоювався Ван Лун — зустрічі з яким-не-будь страховищем на зразок дракона-сколопендри або панцирного страховища, яке напало на міжпланетний корабель. Та хіба ж тваринний світ, світ крупних хижаків Венери обмежувався лише тими двома гігантськими виродками? Безумовно, ні: кожної хвилини Ван Лун міг зустріти ще якусь не відому йому неймовірну істоту! У великій сибірській тайзі, у жарких джунглях Індії Ван Лун почував би себе спокійніше, впевненіше. Адже ж там він заздалегідь знав би, яких саме хижаків, нехай навіть найнебезпечніших, може зустріти на своєму шляху. Кінець кінцем, для досвідченого мисливця немає нічого особливо страшного навіть у великому тигрі-людожері, якщо знати його звички, засоби нападати, властиві йому повадки. Але як готуватися до зустрічі з не відомою тобі потворою, яку ти навіть уявити собі не можеш? До того ж, хіба ж можна вважати за надійну зброю при таких зустрічах пістолет, бодай і заряджений розривними кулями, або короткий кинджал? Щоправда, були ще дві атомітні гранати, втім, — тільки дві. А найголовніше, Ван Лун не мав при собі його звичної і по-справжньому надійної скорострільної автоматичної гвинтівки, яка залишилася там, біля астроплана… Ще один невеличкий підйом між гігантськими деревами, що нагадували земні кипариси. Швидкими кроками Ван Лун підіймався схилом, поглядаючи на хмарне небо, яке виднілося тут у просвітах між високими стрункими деревами, що росли окремими групами. Його турбувала ще одна думка: чи не наближаються сутінки? Звичайно, прожектор на грудях Ван Луна працював бездоганно, а радіохвилі, за якими він орієнтувався, поширюються однаково і вдень, і вночі. Проте — все ж таки краще йти цим дивовижним оранжево-червоним лісом при денному світлі. Адже в темряві побачиш лише те, на що падає яскравий промінь прожектора; а по контрасту, з тим — навколо все стає ще темнішим. Крім того, це яскраве проміння може вночі привертати увагу хижаків… Отже, про сутінки. День на Венері майже дорівнюється земному літньому. Зараз — близько семи годин. Сутінки настануть ще не скоро. Втім, чи не почне тут, у лісі, темнішати раніше?.. Зараз Ван Лун готовий був пошкодувати, що на ділі не ствердилися припущення частини земних астрономів, прихильників теорії про повільне обертання Венери навколо її осі. Тоді б тут темнішало не близько дев’яти годин вечора, а значно пізніше… і це було б йому на руку… Підйом скінчився. Ван Лун зробив кілька останніх кроків вгору схилом і помітив, що за крайніми цикадеями значно більше світла, наче ліс там взагалі обривався. Невже це та простора галявина, яку він бачив зверху, висячи в жилавих лапах гігантської бабки? Ще кілька десятків метрів — і Ван Лун побачив. Ні, це не просто галявина, а велике просторе плато: тоді згори він не міг уявити собі його справжніх розмірів. Тут справді не було жодного дерева. Ліс відступав направо і наліво, до самого обрію. Тільки трава, висока і густа світло-оранжева трава вкривала тут грунт; не було видно навіть звичної на Венері всюдисущої папороті. Але не це вражало. Дивні, фантастичні споруди, безформні купи виднілися там і тут, вони підіймалися з густої трави, — незграбні, незрозумілі, різні за кольором: жовті, коричневі, сірі, рожеві. І всі вони рухалися! Так, вони не лишалися на одному місці, вони повільно пересувалися, наближались одна до одної, розходилися, розпадалися на частини і знову зросталися. Це було щось цілком незбагненне, ні на що не схоже, неймовірне! — Може, я сплю на ходу? І це сниться? — проговорив вражений Ван Лун. Дивні споруди коливалися, вони прямо на очах змінювали свої форми. Немовби вони складалися з окремих найпростіших геометричних тіл — куль, циліндрів з круглими обрисами. І кожна така куля, кожен циліндр рухався, перекочувався, наче прилипаючи до інших і потім знову відпадаючи. Ось — Ван Лун ясно бачить це недалеко від себе! — жовто-золотава висока конічна купа довгастих м’яких тіл, подібних до товстих напівпрозорих ковбас. Купа цих тіл лежить на траві. І вона ворушиться, вона пересувається кудись убік, стикається з іншими купами, що складені з світло-зелених пульсуючих куль, зроблених немов з м’якого холодцю. Кулі значно менші від ковбас. Перша купа перекидається, падає на другу, накриває її, і обидві розсипаються, перекочуються в високій траві. А за кілька секунд на цьому місці знову виникає конічна купа округлих циліндрів. Вони, здається, стали більшими, ніби потовстішали. А світло-зелених куль уже немає, вони безслідно зникли. «Тварини?.. Тоді чому вони нагромаджуються одна на одну? Комахи? Зовсім не схоже, — вагався Ван Лун, остерігаючись вийти на загадкове плато. — Але, скажу, теж хижаки. Думаю, кулі не зникли. їх пожерли ті жовті ковбаси. Напали і пожерли. А як? Не розумію…» Рух на просторому і широкому плато не припинявся ані на хвилину. Тепер Ван Луну здавалося, що всі ці кулі й циліндри були дуже легкими, немовби наповненими повітрям: чи ж не вітер переносить їх з місця на місце? Але тоді в них немає ніякої небезпеки для нього, немає рації витрачати час на їх розглядання. — Поспішайте, товаришу Ван, поспішайте! Ми чекаємо вас і дуже турбуємося, — повторював тривожний голос Галі Рижко. — Чи не збилися ви з вірного напряму? Пеленгуйте нас!.. Цей вірний напрям пролягає прямо через широке плато, від краю до краю заселене незнаними дивовижними живими істотами. Обходити плато — ого, це, мабуть, кілька зайвих кілометрів, не годиться! У Ван Луна надто мало кисню, надто мало часу. Треба йти навпростець. Хіба тільки скласти, сховати висувну рамку антени: хоч ці істоти і здаються легкими, але — хто їх знає? А якщо раптом налетять на нього і пошкодять рамку? Ні, обачливість не завадить. Ван Лун намітив точний напрямок через плато — по прямій лінії до далекого старого кипариса на тому боці: цей орієнтир буде добре видно з першої-ліпшої точки плато. Голос Галі Рижко послабшав і тепер був ледве чутний, хоч як не повертався Ван Лун. «Нічого, Галю, на рівному плато не зіб’юся з шляху. Потім знову перевірю. Вперед!» Дивні істоти не звертали ніякої уваги на людину в скафандрі, що наближалася до них. Вони все так само рухалися і перекочувалися по траві. Ван Лун прискорив кроки, здивовано поглядаючи на незрозумілі істоти, повз які він швидко проходив. Що ж це таке, зрештою? Драглисті, пульсуючі тіла їх були зодягнені у зморшкувату щільну плівку, часом блискучу, часом тьмяну. Вони не мали ані голів, ані кінцівок — і все ж таки вони поводилися, наче живі істоти, жодної миті не лишаючись нерухомими. Наче великі пухкі пузирі, вони накочувалися одна на одну, обмінювалися місцями, горішні зісковзували з нижніх, знову нагромаджувалися в купи. Очевидно, саме так вони й пересувалися по плато. Здалеку їх купи здавалися невеличкими. А тепер Ван Лун бачив, що найменша з тих куп сягала йому по плече. Відстань між окремими купами то збільшувалася, то зменшувалась, і тоді між ними лишалися дуже вузькі проходи. Що далі йшов Ван Лун, то більше зустрічав таких куп — і час від часу він змушений був квапливо пробігати в проходах між ними, поки вони не зімкнулися. Ван Лун уже не йшов, а біг: відшукувати проходи ставало дедалі трудніше, треба було раз у раз звертати наліво чи направо, стежачи за рухом куп. Ось він не розрахував напряму — і велике скупчення блідо-рожевих куль штовхнуло його в бік. — Ого! — вражено вигукнув Ван Лун, насилу зберігши рівновагу. Незрозумілі істоти виявилися зовсім не такими легкими і повітряними, як це здавалося здаля. Навпаки, кожна з них мала досить значну вагу, немовби ті пухирі були наповнені водою. І відштовхнути від себе купу, що рухалася, не зміг би навіть силач. На щастя, блідо-рожеве скупчення лише трохи натиснуло на Ван Луна, який відскочив і побіг далі, стараючись не ухилятися від наміченої ним лінії — до далекого кипариса на тому боці плато. Проте він встиг помітити, що купи дивних істот чомусь почали пересуватися хуткіше. Вони поквапливо перекочувалися по траві, стикалися і відповзали вбік, наче щось шукали на плато. Іншим часом Ван Лун спинився б і, відійшовши подалі, з цікавістю спостерігав би це надзвичайне видовище. Дивні істоти виявляли всі ознаки збудження, їх забарвлення змінювалося, переходило з одного блідого відтінку в інший. Вони метушилися, перекидалися, падали, знову наповзали одна на одну. Кілька невеличких куп поблизу від Ван Луна зіткнулися, з’єдналися в одну величезну, і так само швидко та нова купа розпалася, розсипалася на дрібніші. Втім, зараз у Ван Луна не було часу для спостережень. Його значно більше непокоїло, що проходи між купами дедалі вужчали, йому доводилося насилу протискуватися ними. Складалося враження, що кожна з куп тільки й чекала наближення Ван Луна, щоб перекинутися на нього усією своєю вагою. Вже два чи три рази йому ледве удавалося проскочити повз них, високі купи перекинулися не далі як за півметра від нього, розсипавшись м’якими важкими кулями. — Зауважу, ролі перемінилися, — пробурмотів Ван Лун, криво усміхаючись. — Полюю вже не я. Вони полюють на мене, чорти їх забирай! Так, було схоже, що Ван Лун не помилявся. Дивовижні істоти наче відчували його наближення, їх скупчення намагалися перетяти йому шлях, заплутати його. Вони насувалися на людину з усіх боків, вони метушилися більше й більше. Щойно Ван Лун відшукував прохід і кидався в нього, як цей прохід раптом зникав: назустріч Ван Луну лавиною котилися кулі й округлі циліндри. Він відбігав убік, до іншого проходу, проте й цей замикався перед ним, і знову на мандрівника наповзали драглисті кулі й циліндри, нагромаджуючись суцільною рухливою стіною. Ван Лун на мить зупинився. Це набувало загрозливого характеру. Ось уже добрих чверть години він змарнував на некорисну біганину між купами, ані на метр не наблизившись до своєї мети, далекого кипариса на тому боці плато. Що ж робити? Стріляти? Втім, їх всіх не перестріляєш, тут не вистачить ніяких патронів. Пробиватися за допомогою кинджала? Теж безнадійна ідея, їх надто багато. Кулі й циліндри котилися на нього важкими хвилями, якщо вони наваляться, то задушать його, він не встигне навіть ворухнути рукою. Пробити собі шлях гранатою? Але ж у Ван Луна були всього дві атомітні гранати. І витрачати цей маленький запас йому дуже не хотілося. Між тим, відстань між ним і хвилею збуджених драглистих істот, що насувалися на нього, дедалі скорочувалась. Вони котилися на Ван Луна широким фронтом. Ван подивився направо, наліво — і звідти йшов такий самий наступ. Назад? Ні, рухливі купи замкнулися навколо, відступати нема куди… і не можна вже відшукати між ними жодного проходу, вони злилися в суцільну непрохідну перепону. І раптом найближча велика, вища від людського зросту купа розсипалася. Крупні синюваті кулі покотилися по траві під ноги Ван Луна. Ще, ще… Вони котилися напрочуд швидко, вдарялися, штовхали його з усіх боків, збивали з ніг. Зблідлий Ван Лун, зціпивши зуби, відбивався з усієї сили, завдаючи кулям удари ногами, руками, розбиваючи їх. Вони лускалися під його ударами, вкриваючи траву і скафандр в’язкою драглистою речовиною, якою були наповнені їх зморшкуваті оболонки. Боротьба тривала лише кілька секунд, сили були надто нерівними. Посковзнувшись на мокрій траві, заліпленій драглистою речовиною, Ван Лун упав, змахнувши руками. Десятки, сотні важких м’яких куль і циліндрів навалилися на нього зверху. Ван Лун не припиняв опору. Він розривав щільні оболонки руками, краяв їх кинджалом. Він був уже цілком з голови до ніг залитий тією драглистою речовиною, яка заважала рухатися, засліплювала його, — і все ж таки рубав і розривав на шмаття незчисленних ворогів. Проте на зміну знищеним навалювалися нові й нові десятки. Ван Лун зрозумів нарешті, що подальша боротьба стає безглуздою: ворогів було надто багато, не було рації даремно витрачати сили… Не опираючись далі, він лежав на слизькій траві, гарячково міркуючи: що ж буде відбуватися тепер? Чого треба від нього цим недоладним кулям і циліндрам? Зжерти його вони не можуть, — цього Ван Лун був певен, він був занадто непридатною їжею для них. Але що ж тоді? Тіло Ван Луна було придавлене величезною вагою сотень пульсуючих куль і циліндрів, які нагромаджувалися на ньому. Тепер він не міг навіть поворухнутися. Нема чого й думати, щоб пробитися назовні, визволитися, спробувати проповзти по траві під цією вагою, яка невпинно збільшувалася, дедалі міцніше натискувала на нього. Ставало важко дихати. «Погано. Вони можуть задушити мене», — майнуло в голові Ван Луна. Йому здалося, що він крізь скафандр відчуває холод, ніби вороги, які навалилися на нього, були холодними, мов крига. І вага давила дедалі більше. «Задавлять, прокляті!» І саме цієї секунди, коли в нього вже майже перехоплювало дихання, майнула несподівана думка. Грілка! Електрична грілка, яка звичайно зігріває скафандр! Якщо дати на неї велику напругу, вона нагріватиметься дедалі міцніше. У міжпланетному просторі тепла цієї потужної грілки вистачало навіть на те, щоб перемогти космічний холод. Значить, тут… З величезним зусиллям, відвойовуючи міліметр за міліметром, рука Ван Луна дотяглася до маленької рукоятки, яка включала електрогрілку і регулювала її нагрів, і повернула її вкрай направо. Майже зразу ж таки рівномірне тепло поширилося по всьому його тілу. Певна річ, така раптова дія пояснювалася тим, що на грілку було подано найбільше напруження. Скафандр швидко нагрівався. Ось уже стало жарко. На лобі Ван Луна виступили краплини поту. «Схоже, наче в лазні, — через силу посміхнувся він. — Гаразд. Буду терпіти. А як вони?..» Скафандр розігрівався, немов електрична пічка. Ван Лун відчував, як міцними і рвучкими поштовхами б’ється його серце. Ні, це вже не схоже на лазню, він буквально підсмажується! Втім, не можна ані зменшувати нагрів, ані, тим більше, виключати грілку. Вона мусить зробити своє діло! Єсть! Ван Лун відчув різкий поштовх. Слідом за ним другий, третій… Шари й кулі, що навалювалися зверху, почали енергійно рухатися, вони штовхали його з усіх боків — чи, може, навпаки, намагалися відштовхнутися від нього? Більш за все тканина скафандра обпікала руки — мабуть тому, що рукавички були найтоншими і крізь них проходило найбільше тепла від металічної сітки, яка вкривала весь скафандр і, нагріваючись, служила грілкою. «Спалю руки, надто пече», — сердито думав Ван Лун, стараючись витягти пальці з рукавичок, придавлених вагою живих пузирів, що неспокійно рухалися. Раптом він помітив, що пальці легко звільнилися. Крізь заліплене драглистою масою скло шолома пробилося світло. І стало легко, можна було вже не тільки зітхнути на повні груди, але й рухатися. Поквапливим рухом руки Ван Лун протер скло шолома. Так, пульсуючі кулі й циліндри відкотилися від нього! Вони не витримали, розпечена металічна сітка скафандра відстрашила їх. Мабуть, не тільки відстрашила: он на траві лежить кілька тих неподобних істот, вони вже не рухаються, на їх зморшкуватій оболонці помітні бурі плями — сліди опіків. Прекрасно, Ван Луну вдалася його витівка. Вони відступили, вони відкочуються далі й далі, наче перелякані! З полегшенням Ван Лун повернув рукоятку грілки назад, украй наліво. Він ледве дихав, обливаючись потом. Тепловий захист чимало коштував йому самому. Зняти б розпечений скафандр, освіжитися, відпочити… Втім, про це не могло бути й мови. Він підвівся, безуспішно спробував прочистити скло шолома. Ні, присохлу драглисту масу треба буде старанно відмивати потім, а зараз доведеться миритися з брудним склом; добре, хоч що-небудь видно. Отже, де намічений високий кипарис? Он він — далеко ще, далеко!.. Мерщій вперед, там можна буде знову точно орієнтуватися! Не лише бігти, але й просто швидко йти було дуже важко: жара в розпеченому скафандрі заважала дихати, а охолоджувався він дуже повільно. Вперед, вперед, поки є ще сили!.. До кипариса лишалося вже зовсім недалеко, коли Ван Лун почув за собою легкий шум, ніби од вітру, що пролинув по високій траві. Він хутко озирнувся. Знову те ж саме! Сотні й тисячі пухких різнобарвних куль і циліндрів котилися слідом за ним, вони майже наздоганяли його. Як вони можуть так швидко пересуватися, навіть підстрибуючи на траві? Втім, зараз не в цьому справа, зараз не до міркувань. Ван Лун поглянув на кипарис: ні, він не встигне добігти до нього, набридливі істоти доженуть його. А боротися з ними заново, відбиватися від куп живих важких пузирів, що навалюються, — ні, на це не вистачить сил. Гаразд, він спинить цю рухливу хвилю. Але поки що треба виграти ще трохи відстані. Зібравши всю енергію, Ван Лун побіг до кипариса, час від часу оглядаючись: чи не пора вже? До кипариса лишалося тільки метрів із двадцять, коли передні драглисті кулі почали наздоганяти Ван Луна, немов прагнучи знову звалити його. Ні, ні, цього він не припустить, стоп! Ван Лун спинився і повернувся лицем до живої хвилі, що насувалася на нього. Як і минулого разу, кулі й циліндрики рухалися широким фронтом, а частина їх відкочувалася наліво і направо, ніби намагаючись замкнути його з флангів. — Наступають, наче армія, — бурмотів Ван Лун. Примруженими очима він виміряв відстань до перших рядів незвичайного противника. — Підходьте, підходьте. Мало грілки, буде інша закуска! — Він вичікував, щоб завдати вирішального удару. — Втім, наполегливі ви, пузирі! Звідки взялися такі? Ніколи не думав, що таке може бути… ніколи не бачив навіть схожих… Ніколи? Чи ж так?.. У пам’яті Ван Луна, бездоганно чіткій пам’яті, якою він завжди славився, виникло невеличке яскраво освітлене коло на темному фоні. І в тому колі повільно пропливали, рухалися такі ж самі кульки, округлі циліндрики, товсті палички й ковбаски. Де й коли це було? Так, тепер він ясно згадав: таку картину він бачив під мікроскопом, розглядаючи культури мікробів. Там вони збиралися купками, ланцюжками, в яскравому світлому колі окуляра… Так що ж це виходить? Це також бактерії? Безглуздо, неймовірно, ніхто ніколи не чув про подібне явище, не уявляв собі, що можуть існувати гігантські бактерії… Ні, ні, це щось інше! А жива хвиля куль і циліндрів, наповнених переливчастою драглистою речовиною, все наближалася. До неї лишалось не більше десяти метрів… Пора! — Ну, тримайтеся! Спритним помахом Ван Лун жбурнув у гущу хвилі заздалегідь приготовану атомітну гранату — і одразу впав на землю. Граната описала в повітрі широку дугу і зникла посеред загадкових істот. Наступної миті вгору звилася сіра хмара диму. Вона виникла величезним грибом з товщі живої хвилі — і разом з нею злетіли в повітря кулі й циліндри, що лускалися й розривалися на шмаття. Гуркіт вибуху струсонув повітря, заглушив Ван Луна, який навіть не став дивитися на наслідки дії гранати, а скочив і побіг до кипариса. Геть з цього плато, геть! Позаду нього щось лускалося, тріщало, гуділо. Але він біг, не оглядаючись. Ось він, високий кипарис, оточений іншими деревами! Треба ще далі, до чагарникових хащ, там можна буде нарешті уповільнити кроки… Рятівна сутінь оранжевого лісу поглинула Ван Луна, плато з його огидними мешканцями лишилося позаду. Ван обливався потом. Його погляд упав на годинник — і він зрозумів, що не може затримуватися ні на хвилину: попереду лишалася тільки одна година дихання. Рамка-антена, яку він висунув знову, одразу допомогла зорієнтуватися, почути стурбований, як і раніше, вже дуже стомлений голос Галі Рижко. Дівчина не припиняла кликати свого товариша, який потрапив у біду… І знову почалася безконечна мандрівка лісом. Тепер Ван Лун свідомо намагався не звертати уваги ні на що. Його життя залежало від того, чи встигне він протягом короткої години, що залишилася, дістатися до астроплана. Час від часу, там, де дозволяли умови, він переходив на біг. Це, певна річ, збільшувало витрату кисню, а проте компенсувалося швидкістю, з якою він перебігав легкі ділянки. Так, тепер Ван Лун був певний, що під час польоту в кігтях гігантської бабки він бачив згори саме те плато, яке уявлялося йому тоді мирною тихою оранжевою галявиною з купами каміння на траві. А виявилося… Що ж ще чекає його попереду в нетрях первісного лісу? Він збіг з горба вниз. Потім, перестрибнувши через мулясту канаву, знову почав вибиратися вгору. Тут ліс був значно рідкіший, у далечині можна було бачити вже темніюче небо. І на його світлому тлі Ван Лун помітив раптом мережаний візерунок голих, позбавлених листя гілок. Невже ж це та сама ділянка темно-коричневого, наче обпаленого лісу, яку він також бачив під час вимушеного польоту? Гаразд, хай буде так, на цій ділянці його не може чекати нічого небезпечного, навпаки, там легше йти, ніщо не завадить. Проте вже через кілька хвилин Ван Лун переконався, що на дивовижній ділянці він не помічає аж ніяких слідів пожежі. Правда, на деревах не було листя, та й на грунті не лишалося ніяких оранжевих рослин, жодного куща папороті: голі коричневі стовбури похмуро зводилися з такого ж голого бугристого грунту, усипаного сухими гілками, що впали згори. Мертва ділянка, така незвичайна серед пишної оранжево-червоної природи Венери. Що трапилося тут? Хоча Ван Лун і не спинявся, його спостережливий погляд помітив рух угорі, на голому вітті дерев. Там перелітали якісь істоти. Та невже ж на Венері можна все-таки зустріти птахів? Тоді це будуть перші теплокровні тварини серед усієї фауни, з якою йому довелося тут стикатися. На стовбурах дерев Ван Лун побачив також величезних гусениць — кошлатих і товстих. Вони повільно повзали вгору і вниз, не звертаючи ніякої уваги на людину, — і це було дуже добре, бо зіткнення з ними, великими, наче ті колоди, забрало б чимало дорогоцінного часу. А Ван Лун поспішав, поспішав, лк ніколи! Його втомлені ноги спотикалися і сковзалися — чого з ним не траплялося раніше навіть за дуже трудних умов. Ось він ще раз спіткнувся об каміння і схопився за найближче дерево, щоб утриматися на ногах. Дерево здригнулося, захиталося — і Ван Лун відсахнувся від нього: йому здалося, що сухий стовбур загудів як бджолиний рій. Знову якесь чортовиння?.. То гудів не стовбур. З принизливим писклявим дзижчанням з голих гілок дерева злетіло кілька істот, яких Ван до цього часу вважав за птахів. Вони були різними за величиною — від маленьких, з кулак, до дуже крупних, довжиною близько півметра. Вони дзижчали і літали, розмахуючи крилами, над головою Ван Луна. — Знову прокляті комахи! — не стримав роздратованого вигуку Ван Лун. — Ну і чорт з ними, мені ніколи. Поспішаю! Втім, крилаті істоти не відставали від нього. Наповнюючи повітря пронизливим писком і дзижчанням, вони кружляли над ним дедалі нижче й нижче, ніби збиралися напасти. їх ситі тулуби з довгими відростками позаду, великі м’які крила, членисті ноги, як у коників, мелькали перед Ван Луном, і все це не викликало у нього ніякого страху. Але голови, голови примушували його кидатися вбік кожного разу, як проносилися в повітрі перед склом шолома! По два вигнуті роги з кривими відростками стирчало на кожній такій голові. Дві пари щупальців під палаючими люттю червоними очима наче батоги розсікали повітря, звивалися навколо гострих серповидних зазубрених щелеп. І до всього того — пронизливий писк, з яким чудиська металися над ним. Ван Лун розумів, що для нього зараз небезпечний не стільки самий напад лютих комах, які все одно не змогли б пошкодити щільну тканину скафандра, скільки витрата часу, затримка в дорозі. Лишалися лічені хвилини, кисень кінчався. Ховаючись за товстими стовбурами дерев, перебігаючи з місця на місце, він змушений був посуватися в потрібному напрямі зигзагами, раз у раз витрачаючи час на орієнтацію. І разом з тим, Ван Лун свідомо уникав зіткнення з комахами. Він не міг витрачати на це час. Проте крилаті вороги не бажали відставати. Одна з крупних комах зненацька впала на шолом і вчепилася в антену кігтями. Ван Лун відчув, як вона сіпає, намагається розірвати дротяну рамку. — Ні, це не годиться! Геть! Забирайся! Він змахнув над головою кинджалом, щоб скинути комаху з шолома. Секундної затримки було досить для того, щоб його буквально обліпили інші комахи. Вони насідали на нього, впивалися у тканину скафандра гострими кігтями, їх м’які крила билися об скло шолома, не даючи Ван Луну нічого бачити навколо. Гострий кинджал мандрівника мелькав у повітрі, завдавав удар за ударом, вбивав набридливих ворогів. Наштовхуючись на стовбури, Ван Лун все ще біг, відбиваючись у той же час від комах. Становище ставало дедалі загрозливішим. Дві крупні комахи з силою вдарилися зверху об його шолом, майже збивши Ван Луна з ніг. А якщо й справді зіб’ють?.. Напад робився жорстокішим, кинджал уже не допомагав, — треба було принаймні звільнитися від найкрупніших ворогів, які могли звалити його на грунт. Ван Лун зупинився. Він обперся спиною об стовбур дерева і вийняв пістолет: — Ну, гаразд, отримуйте — і мерщій! Обравши ціль, він натиснув на спуск. Звук пострілу заглушив на мить огидний писк. Одна з найкрупніших комах завдовжки мало не півметра впала на грунт. Ще постріл… ще… три великих крилатих хижаки билися в судорогах серед сухого гілля, що встеляло грунт. Безпосередня небезпека була ліквідована. Можна було бігти далі, у повітрі зараз мелькали тільки менші комахи, це не так страшно. Далеко за голими коричневими деревами відкривався знову яскравий оранжево-червоний ландшафт. Що це? Та невже ж і насправді Ван Лун бачить там, у далечині, над лісом високу жовту скелю і маленький червоний прапор, який майорить над нею?.. Міжгір’я, астроплан, товариші! Прапор виглядав звідси зовсім маленьким, крихітним, але то був він! А дихати ставало дедалі важче й важче. А що як раптом не вистачить кисню вже перед самим міжгір’ям і він впаде, не добігши до товаришів? Мерщій, мерщій! Новий удар в спину. Ван Лун із злістю оглянувся. Ще дві величезні комахи напали на нього ззаду. Прокляття! Вони затримують його, а кисню майже немає! Два постріли пролунали один за одним. Тільки тепер Ван Лун зрозумів, як він втомився, як бракує його легеням свіжого повітря і як виснажилися його сили. Так, він збив тільки одну комаху, яка звалилася на грунт. У другу він навіть не влучив, — він уславлений, вправний стрілець! — Так ось тобі, ось, ось! Три постріли підряд звалили люту комаху. — Товаришу Ван, поспішайте! Ми ждемо вас, — лунав у шоломі голос Галі Рижко. Проте тепер він доходив до вух Ван Луна наче крізь товстий шар вати. Голова налилася свинцем, кров стугонить у скронях. Ні, не може, не може бути, щоб він упав, знеможений, тут, бачачи рідний червоний прапор! Уперед! Хай спотикаються ноги, хай безпорадно виснуть обважнілі руки, хай безсило схиляється голова, все одно — вперед! Хитаючись, хапаючись руками за гілки, кволо відмахуючись від комах, Ван Лун, напружуючи останні сили, ішов далі. Він не чув уже голосу Галі, не чув писку розлючених комах, не бачив нічого, крім маленького червоного прапора попереду. Червона крапка дедалі збільшувалася, вона кликала його до себе, притягала, примушувала забувати про втому. До неї, до неї!.. Ван Лун повільно, ледве пересуваючи ноги, брів уперед. Кинджал випав з його руки — і він не підняв його, він не міг нахилитися. Спотикаючись, майже падаючи на кожному кроці, він йшов і йшов до міжгір’я, до товаришів, не зводячи очей з червоного прапора на високій жовтій скелі.  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка