Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка16/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

що описує досліди з інфрарадієм і небезпечний стан, в якому опинився Вадим Сокіл, що так і не навчився добре стріляти; крім того, розділ розповідає, як було знайдено ультразолото і як був викрадений Ван Лун.  



Галі Рижко довелося пролежати не дві-три, а цілих п’ять довгих діб: червоний опух спадав дуже повільно, а головне — не стихав гострий біль. Увечері в дівчини піднімалася температура, і біля неї по черзі вартували Риндін і Ван Лун. Сокіл не виходив з лабораторії, вкрай зайнятий складними дослідженнями властивостей і особливостей інфрарадію. Лише іноді, коли в лабораторії протікали довготривалі реакції, які не потребували спостереження, він сідав коло Галі і з захопленням розповідав товаришам про хід своїх досліджень. Доводиться визнати, що дівчина багато чого не розуміла в тих розповідях. Мова йшла про нейтрони і фотони, про альфа-, бета— і гамма-частинки, про одиниці виміру радіоактивності, які називалися кюрі і рентгенами. Мова сучасної фізичної хімії виявлялася надто складною для Галини Рижко, яка звикла була пишатися своїми знаннями. Та й взагалі, правду сказати, розмови про інфрарадій викликали в неї деяку досаду. Адже ж це він, знайдений нею в печері мінерал, наче щоб відомстити, примусив її лежати без руху в той час, як усі учасники експедиції були зайняті напруженою працею. А Галі доводилося додержуватися постільного режиму — не можна було й думати про те, щоб порушити розпорядження Миколи Петровича… Ван Лун налагодив, нарешті, великий радіопередавач астроплана. І тепер регулярно через кожні дві години він вистукував ключем кілька разів одну й ту ж саму радіограму, адресовану далекій Землі: — «Говорить «Венера-1», говорить «Венера-1». Слухайте нас, Земля! Вашу радіограму прийняли. У нас усе в порядку. Розшуки ультразолота тривають. Знайдений новий елемент номер сто двадцять — інфрарадій. Обмірковується засіб його доставки на Землю, оскільки це утруднюється сильною радіоактивністю нового елемента. Чекаємо ваших повідомлень. Палкий привіт рідній Землі!» Це тривало вже кілька днів, але сигнали з Венери, очевидно, не доходили до Землі. Відповіді на радіограму не було. Земля все ще наполегливо передавала той самий заклик до експедиції Риндіна, який вперше прийняв Ван Лун того пам’ятного дня, коли мандрівники знову зібралися в каюті після небезпечних пригод Галі і Миколи Петровича. Тим упертіше Ван Лун продовжував передавати свою радіограму Землі: адже Батьківщина турбувалася за долю аргонавтів Всесвіту. Крім того, перед мандрівниками постало кілька нових завдань, у розв’язанні яких могла допомогти тільки Земля. Насамперед — як везти назад, на Землю, інфрарадій, який за всіма ознаками був дуже небезпечним вантажем. Адже ж ніхто не міг сказати наперед, як саме буде впливати на новий елемент підступне космічне проміння, крізь потужний потік якого доведеться пролітати міжпланетному кораблю по дорозі на Землю. А в тому, що інфрарадій надзвичайно небезпечний, — Галя переконалася на власні очі. Це трапилося наступного ж дня після того, як було встановлено, що знайдений нею мінерал дійсно має в собі солі інфрарадію. Дівчині дуже трудно було уявити собі, що в сіро-зелених непоказних камінцях справді може ховатися ота величезна кількість енергії, про яку твердив Сокіл. Як та енергія може вийти назовні, привести щось у дію, дати міць машинам чи котлам?.. І Галя чесно розповіла про свої сумніви товаришам, сконфужено потупивши, правда, очі: їй самій було дещо соромно від того, що вона не може уявити собі речей, які цілком ясні для решти. Сокіл усміхнувся. Вислухавши дівчину, він поглянув на Риндіна і відповів стримано: — Якщо Микола Петрович дозволить, я проведу малесенький експеримент, який покаже Галі, з чим ми маємо справу. Дозвольте, Миколо Петровичу! Хай Галиночка довідається, яку величезну міць їй пощастило відкрити в її печері. — А що саме ви хочете зробити, Вадиме? — спитав Риндін. — Маленьку активізацію міліграма солей інфрарадію. Адже я казав вам, що мені таки пощастило встановити таку можливість. Наштовхнуло мене на думку те, що інфрарадій активізується зміною частот радіоколивань. І я переконався, що альфа-частинки чинять на нього ще більший вплив, ще бурхливіший. Якщо ви дозволите, я продемонструю це. Риндін погодився. Сокіл приніс з лабораторії тоненьку пробірку з слідами радію, якою він користувався під час вивчення інтенсивності космічного проміння. Потім він відокремив крихітний шматочок, крупинку від одного із зеленувато-сірих камінців, принесених Галею з печери, і поклав її посеред великої грубої дошки з твердої пластмаси, легкої, проте міцної і щільної, як той мармур. — Ван, вам не буде шкода, якщо я трошки зіпсую один з ваших шомполів, якими ви чистите гвинтівки? — звернувся він до свого друга. Діставши дозвіл від зацікавленого, як і решта, Ван Луна, Сокіл узяв тонкий мідний шомпол і діловитим тоном промовив: — Зараз я активізую цю маленьку частку солей інфрарадію, яка лежить на дошці. Мені допоможуть сліди радію, що є в цій пробірці. Уважно дивіться, Галиночко. Це досить рідкісне явище, — в усякому разі, його ще ніхто на Землі ніколи не спостерігав. Він на мить занурив кінець шомпола до скляної пробірки і зразу ж таки вийняв його. — Вважаю, цього буде досить. Інфрарадій мусить реагувати дуже активно. Проте — доведеться хвилинку заждати. Я не хочу лишати пробірку в небезпечному сусідстві. Сокіл відніс пробірку назад до лабораторії. Повернувшись, він переніс грубу дошку з пластмаси разом з часткою мінералу до дальньої стіни каюти: — Так буде безпечніше! Потім Вадим Сергійович відійшов від дошки якнайдалі, скільки дозволяла довжина шомпола і його витягненої руки. — Увага, товариші, починаю! Він простягнув шомпол до білої дошки і підніс його кінчик до крупинки мінералу. Вражена Галя прикрила засліплені очі рукою. На дошці раптово спалахнуло неймовірно яскраве світло, наче на ній загорівся шматок Сонця. Це було яскравішим від вольтової дуги, яскравішим від якого завгодно потужного спалаху! Сухий спопеляючий жар, ніби від розтопленого чавуну, поширився по каюті. — Досить, Вадиме, досить! — вигукнув Риндін. Пролунав сухий тріск: то луснула грубезна дошка з пластмаси, не витримавши жару. Від неї підіймалася сіра цівка диму. Вогнетривка пластмаса починала горіти. Швидким рухом руки Сокіл відсмикнув шомпол. Сліпуче світло згасло так само раптово, як і виникло. Здавалося, що в каюті одразу стало темно. Тільки світився розпечений до білого кінчик мідного шомпола, з якого повільно падали на підлогу краплини розплавленого металу, та дошка, що дуже розігрілася, вилучала все такий самий сухий жар. — Скажу, добра температура, — пробурмотів Ван Лун, не зводячи погляду з дошки. — Відзначаю, що цей шматочок цілий, не згорів! Лежить на дошці. Дивно, як це може бути, Вадиме? Сокіл задумливо скуйовдив своє кучеряве волосся: — Важко сказати поки що, Ван, — відповів він. — Очевидно, тут відбуваються цілком інші процеси, які не мають нічого спільного з горінням, про яке ви говорите. Я навіть не думаю, що інфрарадій розігрівається сам під час активізації. Можливо, він лишається холодним — і нагрівається тільки механічно від речей, що знаходяться поблизу нього. — Як лишається холодним? — здивувалася Галя. — А цей жар, від якого розтоплюється мідь? А світло? — Все це — наслідок звільнення енергії інфрарадію. Під впливом випромінювань радію він починає розпадатися значно активніше. Може статися, коли б ми наблизили до нього не мізерні сліди радію, а більше, — тоді виник би значно сильніший ефект. Мабуть, небезпечний для нас. А за таких умов… — Він замислився. — За таких умов, як я вважаю, ця крупинка інфрарадію сяяла б безнастанно і випромінювала тепло на протязі десятків років. Ось вам і енергія інфрарадію, Галиночко. Тепер переконалися? Бачите, що це за мінерал? Галя мовчала. Вона була вражена. Замість неї заговорив Риндін — в його голосі бриніли нотки занепокоєності. — Вадиме, ваш експеримент навів мене на деякі роздуми, — сказав він. — Насамперед, заберіть залишки мінералу. І зберігайте їх з цієї хвилини не інакше, як у свинцевій шафі. Так буде безпечніше. Не треба рискувати. Неприємні й опіки, як оті, що їх дістала Галя; але можуть бути і ще неприємніші ускладнення. Виникають ще й інші труднощі. Певна річ, ми мусимо привезти на Землю інфрарадій, і по можливості якнайбільше, чи не так? — Ще б пак! — палко відгукнувся Сокіл. — Отож доведеться зробити кілька вилазок по цей мінерал до печери. Але сумний досвід Галі показує нам, що тут також потрібні серйозні запобіжні заходи, які утруднять роботу. Почнемо з того, що переносити мінерал доведеться в свинцевих сумках… — Їх можна зробити з наших свинцевих аркушів, — вставив Вадим Сокіл. — Правильно. Але цього замало. Свинцеві сумки нейтралізують вплив мінералу під час переноски. Втім, збирання його також небезпечне. Органічне скло шоломів наших скафандрів має домішок свинцю, правда, дуже маленький, але я гадаю, його вистачить. Не треба тільки близько нахилятися до мінералу. Ви говорили, Вадиме, що інфрарадій випромінює найбільше альфа— і бета-частинок, а гамма-частинок відносно дуже мало? — Так, Миколо Петровичу. І альфа-частинок лише трохи більше, ніж гамма. Це одна з дивних його властивостей. — Нам зараз це на руку. Альфа— і бета-частинки мають дуже невеличку проникливу властивість — у відміну від гамма-частинок. Отже, буде досить захисту з свинцевих сумок і домішку свинцю в склі шоломів. Звичайно, важкі свинцеві сумки дуже утруднять роботу і не дадуть можливості скоротити кількість вилазок до печери. Проте іншого виходу я не бачу. Так, це питання ясне, хоча, зрозуміло, вам, Вадиме, доведеться ще раз пильно вимірити активність випромінювання мінералу, особливо — в печері. Від цього, як ви розумієте, залежатиме тривалість перебування в надрах. Далі, скафандри доведеться тримати не в каюті, а в одному з шлюзів астроплана. Їх зовнішня поверхня під впливом альфа— і бета-частинок може стати радіоактивною і теж небезпечною для нас. — Правильно, Миколо Петровичу, — погодився Сокіл. — Треба буде регулярно перевіряти і скафандри. — То ж воно й є. Я зовсім не хотів би, щоб хтось з вас занедужав на променеву хворобу… Тепер далі. Зберігати інфрарадій поки що краще всього назовні. В нашому міжгір’ї є чимало невеличких печер. Подивимося, як він поводитиметься, коли його зібрати докупи: це також нез’ясоване питання. А от як везти інфрарадій на Землю — остаточно не знаю, — засмучено сказав Риндін. — Космічне проміння може влаштувати нам таку реакцію, таку активізацію інфрарадію, що ми з вами і кісток не зберемо… Судячи по вашому експерименту, Вадиме, можна чекати, що космічне проміння буде активізувати інфрарадій ще дужче. — Цілком можливо. А коли захистити мінерал на час польоту свинцевими аркушами? — висловив припущення Сокіл. — Ви забуваєте, що вони знадобляться нам самим, дорогий мій, — спростував його Риндін. — Свинцевих аркушів у нас не так уже багато. Ні, це не підходить… Проте що можна вигадати ще? Не знаю… Можу сказати тільки одне: якщо нам не пощастить знайти захист інфрарадію від космічного проміння — доведеться відмовитися взагалі від думки везти його на Землю. Так, так, Вадиме, я розумію, що вам неприємно чути таке. Але ми не можемо рискувати долею цілої експедиції! — твердо закінчив Риндін. — Гадаю, слово «рискувати» тут надто делікатне, — озвався Ван Лун. — Вважаю, ми просто вибухнемо по дорозі. Якщо не упакуємо інфрарадій дуже-дуже добре. Сокіл мовчав. З його засмученого обличчя було видно, що йому важко примиритися з думкою про неможливість привезти дорогоцінний мінерал, реальне ствердження його теоретичних міркувань, на Землю. Але він навіть краще за інших розумів, що Риндін має цілковиту рацію. Треба будь-що знайти, винайти засіб захистити інфрарадій від впливу космічного проміння. Втім, де той засіб? У чому він полягає? Як його знайти?.. Того вечора Галя Рижко довго не могла заснути. Вона лежала в гамаку і міркувала. Яка страшна сила таїться в інфрарадії! І як дивно, що він такий простенький, непоказний зовні! Якісь камінці. Ну, світяться в темряві, велике діло! Звісно, забавно, втім… Ні, це просто досадно: якщо б камінці не світилися, вона, напевно, пройшла б повз них і не звернула ані найменшої уваги. Невже і ультразолото буде таким самим непомітним? Ні, ні, такого не може бути! Адже ж сама назва яка приваблива: ультразолото! Цікаво, як воно виглядає? І хто з них його відшукає? Мабуть, Вадим Сергійович, він спеціально ж розшукує його, те ультразолото. І навіть каже, що воно мусить бути десь поблизу… Фантазія дівчини розпалювалася. А чому не може трапитися так, що ультразолото знайде також вона? Скажімо, це може відбуватися так… Вони довго, цілий місяць копають глибоку шахту. Вадим Сергійович палко доводить, що ультразолото незабаром з’явиться, а проте його все немає й немає. Вони в скафандрах спускаються в шахту і шукають глибше й глибше. Складні прилади підтверджують слова Вадима Сергійовича: так, шукачі ультразолота на вірному шляху! Дедалі більше підвищується температура в шахті. Ось уже майже неможливо працювати, така жара. Мабуть, шукачі наблизилися до підземних вогнищ, де створюється магма. Так, певна річ, тільки там можна ще знайти дорогоцінний благородний метал, тільки там, у глибоких надрах Венери, збереглися його запаси. І жара, задушлива жара!.. Хтось падає непритомний. Його виносять з шахти, але Галя не кидає роботи. Вона знає, що саме їй треба бути попереду, завжди попереду! Галя обливається потом, вона вже через силу може дихати, в голові стоїть важкий гул, але вона вперто працює. Потім ще хтось непритомніє. Проте не вона! Вона лишається сама. На ній лежить уся відповідальність, від неї залежить успіх діла! Галя знає це — і працює. І ось лунає грім! Все навколо гуркотить і здригається, це дуже страшно, — але із отвору, який пробила останнім ударом Галя, вже ллється потік вогняного, сліпуче яскравого, дорогоцінного розплавленого ультразолота! І тоді втомлена вкрай, але безмежно щаслива Галя підіймається на поверхню і скромно доповідає Миколі Петровичу: ультразолото знайдене!.. Або ні, навіть не так. Адже ж ультразолото зовсім не обов’язково мусить бути розплавленим. І перед очима збудженої дівчини вже виникала інша, не менш фантастична приваблива картина… Знову праця в шахті. Обов’язково в шахті, бо таємниче ультразолото мусить знаходитися десь глибоко під поверхнею Венери, адже ж це всім відомо. І знову товариші один за одним змушені кинути роботу. їм треба відпочити, їм бракує сил. Ніхто не може бути таким наполегливим і самовідданим, як вона, цього Галя певна, хоча, звісно, ніколи й нікому про це не скаже. І, звичайно, вона знову робить останній удар киркою. Перед нею відкривається величезна печера. Зрозуміло, ця печера аж ніяк не така похмура, як та, з потворою… Вона залита яскравим світлом. Посередині неї, наче неймовірний велетенський самоцвіт, в якому виблискує золоте полум’я, граючи всіма барвами райдуги, — лежить блискуча багатогранна брила ультразолота! До неї навіть не можна наблизитися, така вона сяюча, вона засліплює очі, від неї в усі боки розлітаються блискавки, сині, зелені, червоні холодні блискавки… Ось воно яке, ультразолото! І Галя приводить Миколу Петровича до цієї печери, показує йому: будь ласка, ультразолото знайдене, все в порядку!.. Легко зрозуміти, як страждала Галя Рижко протягом цих злощасних п’яти діб, які їй довелося провести в каюті, доки не зник біль і не спав опух. Адже решта працювали, тільки вона сама лежала, нічого не роблячи, і навіть заважала товаришам, які змушені були ходити біля неї. Втім, усе минає, — минула і хвороба. Галя взяла, нарешті, участь в спільній роботі. Вона допомагала Соколові, який наполегливо шукав ультразолото, але ніколи не розповідала Вадиму Сергійовичу про свої мрії, пов’язані з цим таємничим елементом, що досі вперто ховався від них. За дорученням Миколи Петровича Галя збирала гербарій зразків рослинності Венери — і це було дуже цікаво. Колекція рослин юрського періоду! Кожен зразок, який Галя додавала до гербарію, збагачував не лише ботаніку, а й палеоботаніку — науку про найстародавніші, доісторичні рослини. Адже досі наука мала справу тільки з скам’янілими рештками подібних рослин або їх відбитками, що збереглися в нашаруваннях земної кори. А тепер учені побачать справжні рослини юрського періоду, зірвані Галею власноручно на Венері, справжні оранжево-червоні паростки, бруньки, різнобарвні квіти! Наукову цінність такого гербарію не можна було порівняти ні з чим. Галя чудово розуміла це — із захопленням збирала рослини, щиро радіючи, коли Микола Петрович хвалив її за який-небудь рідкісний екземпляр. Але найчастіше вона подорожувала вдвох з Ван Луном до «печери потвори», як називали вони місце підземної бійки з гігантською вусатою твариною. Побоюючись повторення такої бійки, Ван Лун під час першого ж таки походу по інфрарадій знищив дитинчат тварини, які залишалися в печері. — Могли зрости. Тепер безпечно, — лаконічно повідомив він Галі після того. Ці подорожі були дуже втомлюючими. Обережний Ван Лун стежив за тим, щоб вони швидко збирали мінерал, як розпорядився Риндін, і без затримки переносили його до міжгір’я. Академік побоювався впливу інфрарадію на організми людей. Іноді Ван Лун буркотів: — Носимо, не знаю, для чого. Забрати з собою на Землю не можна, тільки кладемо й кладемо. Для радості Вадима, мабуть. Втім, таке було розпорядження Риндіна, який сподівався все ж таки знайти спосіб захисту інфрарадію від космічного проміння. Думки про інфрарадій не давали Галі спокою. її захопило одне цікаве питання, пов’язане з цим дивовижним елементом. Інфрарадій сильно обпік їй ногу. В його активності дівчина переконалася на власному досвіді. Але ж вона зазнавала дії інфрарадію дуже недовго. Тоді як же та потвора і її дитинчата? Адже ж вони жили в печері постійно, хоч та печера була вкрай насичена випромінюванням інфрарадію. І він ніяк не впливав на них. Чому? Потвора не лише не зазнавала шкоди від випромінювання, але навіть, думала Галя, не помічала його. Інакше хіба ж вибрала б вона цю печеру для свого лігва? А її дитинчата? Припустімо, що інфрарадій не впливав на дорослу потвору, тому що на ній був товстий панцир: хто його знає, може, той панцир так само затримував випромінювання, як свинець, Галя не знала цього. Проте на дитинчатах панцира ще не було, їх укривала тільки кошлата шерсть. Чому ж інфрарадій не впливав і на них?.. Галя поділилася своїми думками з Ван Луном і Соколом. — Гадаю, тварини пристосувалися, — відповів перший. — На Землі теж так, згадайте. Тигр боїться води, бобер не може жити без води, наприклад. — Так то тигр, а то бобер, — заперечила Галя. — Цілком різні тварини. — Нагадаю: обидва, як це сказати?.. А, ссавці! Тоді можна інший приклад. Бурий ведмідь живе в лісі, білий — у воді. Обидва ведмеді. Пристосувалися до умов. Дівчина була незадоволена з такої відповіді. Певна річ, умови багато значать, це вірно. Але дія інфрарадію, який, наче вогонь, обпікає шкіру, — які вже тут умови! Між тим, Сокіл підтримав Ван Луна. Він додав: — Мені здається, ви маєте рацію, Ван. Закон пристосування, добору діє всюди, і тут, на Венері, також. Тільки, Галиночко, це не можна розуміти, як, скажімо, просту звичку. Мовляв, потрапила якась тварина до певних умов, до нової для неї обстановки, — і пристосувалася. Це звучало б надто наївно, спрощено. У нових, незвичних для неї умовах тварина найчастіше просто гине, не встигнувши звикнути і пристосуватися. Пристосування до умов життя — справа дуже довгого часу, багатьох поколінь. З роду в рід більшість тварин не витримувала якихось умов, гинула. Лишалися в живих тільки найміцніші окремі екземпляри. Вони давали потомство — із нього також вимирала більшість. Так тривало тисячі й мільйони років. А внаслідок такого жорстокого добору і залишилися тільки ті тварини, ті види, які пристосувалися до трудних умов. І ті, що лишилися, пристосовані, почувають себе за цих умов, за яких гинули мільярди їхніх предків, дуже непогано. — Чого доброго, ви скажете ще, що тим вусатим потворам було навіть приємно в інфрарадієвій печері? — спитала недовірливо Галя. — Певен, що і зручно, і приємно, якщо відносно них можна вживати такі вислови, — підтвердив цілком серйозно Сокіл. — І навіть більше того, Галиночко. Можливо, ці тварини на сучасній стадії їх розвитку навіть потребують того, щоб тепло, яке випромінює інфрарадій, постійно підігрівало їх або їхніх дитинчат. А коли б примусово перевести їх до іншої печери, без інфрарадію, без додаткового опалення, можливо, ці тварини, а особливо їхні дитинчата, не витримали б нових для них умов, загинули б. — Одному добре, іншому погано, — глибокодумно сформулював короткий висновок Ван Лун. Галі Рижко лишалося тільки прийняти таке пояснення: іншого ж не було. Та й Микола Петрович також підтвердив міркування Сокола, хоча й розсміявся добродушно, коли Ван Лун несподівано почав з незадоволеним виглядом розвивати щойно зроблений ним висновок: — Одному добре — це Вадимові міркувати. Іншому погано — це мені займатися тут тваринами. — Але чому, Ван? Ви нібито вдосталь полюєте… — «Полюю»? Таке слово звучить тут як насмішка. Тут, на Венері, підкреслю. Де інтересні, красиві бронтозаври, ігуанодони, яких мені обіцяв Вадим? Де справжні теплокровні тварини, на яких приємно полювати? — Ну, як на мою думку, то бронтозаврів і ігуанодонів навряд чи можна було б вважати красивими, Ван, — насмішкувато зауважив Сокіл. — До того ж, вони аж ніяк і не теплокровні. — Все одно, — наполягав Ван Лун, — вони схожі на справжніх тварин. Чому обманули, Вадиме? Бачу на Венері тільки всіляких комах, павуків та черв’яків. Дуже погана фауна! Якщо б знав таке раніше… — То не полетіли б, Ван? Лишилися б на Землі? — Ні, такого не говорив. Проте взяв би з собою хімічні порошки або рідину для ваших комах. На них, дозволю собі зауважити, шкода витрачати чесні кулі. Так! — Втім, товаришу Ван, хіба не стали в пригоді ваші кулі там, у печері? — вставила Галя Рижко. — Хіба та потвора не страшніша від тигра чи якогось іншого крупного хижака? Ван Лун зневажливо махнув рукою: — Дівчина не здатна зрозуміти красоти полювання! Порівнює: благородний тигр, смугаста блискавка, — і незграбна тварюка, що плазує на кошлатому череві. Мисливцеві соромно слухати такі слова. Тигр — красень; тварюка в печері — кошлата гидота з кривими лапами. Мисливцеві Ван Луну дуже неприємно, дуже погано… А проте дисциплінований Ван Лун акуратно виконував одержане ним розпорядження Риндіна і сумлінно збирав колекції комах — представників своєрідної фауни Венери, хоча й морщився виразно щоразу, демонструючи товаришам нові зразки. Його колекція була чи не багатшою від гербарію Галини Рижко. Втім, не менш цікавою була й третя колекція, яку старанно збирав Вадим Сокіл, — мінералогічні зразки найрізноманітніших порід, щедро представлених у міжгір’ї, де лежав астроплан. Сокіл охоче пояснював Галині: — Справді, мені пощастило! Навіть не треба шукати і відправлятися в розвідки. Наше міжгір’я само по собі є величезним зібранням всіляких порід — і було б просто соромно не зайнятися їх класифікацією. Микола Петрович мав рацію, як і завжди. Адже ж він одразу, після першої ж таки вилазки, зробив висновок, що це міжгір’я виникло внаслідок якоїсь великої сейсмічної катастрофи. Нашарування кори Венери зсунулися, наче хтось спеціально для нас ножем зрізав їх. Як у музеї — підходь і вивчай будову кори! А пам’ятаєте, як старий найточніше визначив з першого погляду напрямок порід-супутників ультразолота? Я, досвідчений геолог, міг тільки позаздрити йому. Ні, в Миколи Петровича безумовно є якась гостра інтуїція, яка допомагає йому розбиратися в найскладніших питаннях швидше від нас усіх, разом узятих! Надзвичайно світла голова! Галя й сама давно вже переконалася в цьому. Вона завжди, мов зачарована, слухала розповіді і пояснення академіка, який умів про все говорити просто і страшенно цікаво. Для неї Микола Петрович був чимсь на взірець доброго, лагідного чарівника, який розкривав перед нею невичерпні багатства науки, показував шлях розв’язання найскладніших і найзаплутаніших задач і загадок, що раз у раз поставали перед мандрівниками. Перше-ліпше явище, першу-ліпшу подію Микола Петрович умів поставити на належне, немовби призначене їм місце в ланцюгу інших явищ і подій. І виходило, що в усьому тому не було нічого загадкового або таємничого, що рішуче все було пов’язане з попередніми явищами і фактами, обумовлювалося ними — і навіть просто не могло не відбутися! Треба було завжди тільки зрозуміти, врахувати, зважити. А тоді — передбачати, бути напоготові до подальшого, хоча б воно і віщувало нові й нові нібито несподіванки. Це правило, це гасло академіка Риндіна ніде не могло бути більш дійовим і вірним, ніж в складних умовах їх життя на незнаній планеті. — А для того, щоб бути до всього готовими, треба прагнути кожної хвилини поповнювати свої знання, нічого не пропускати, все враховувати і науково аналізувати, — підкреслював завжди Микола Петрович. Ще кілька днів тому академік Риндін сказав після вечері, коли мандрівники за звичкою обмінювалися перед сном своїми думками і враженнями: — Ми, друзі мої, як на мою думку, маємо тепер всі підстави припускати, що ультразолото знаходиться десь зовсім близько. Зразки порід-супутників, а особливо ті, які Вадим приніс сьогодні, — всі ці зразки, починаючи з того, який був здобутий в день бійки з дзьобастим павуком, свідчать про близькість ультразолота. Немає лиха без добра! Ми вже не раз скаржилися і сумували з приводу того, що доля закинула нас до цього дикого міжгір’я з його скелями й урвищами. А між тим — саме тут нам найлегше відшукати ультразолото, бо природа Венери приготувала нам тут глибокі зрізи порід, чи не так, Вадиме? Пам’ятаєте, Галю, дитячу казочку про те, як колобок закотився за скриньку, лежить там і сміється: я тут, я близько, ану, відшукайте мене!.. От і наше ультразолото зараз ховається від нас, наче отакий чарівний казковий колобок. Вадиме, на вашому місці я не дозволяв би навіть ультразолоту сміятися з нас, а мерщій відшукав би його! Вадим Сокіл сконфужено закліпав короткозорими добродушними очима: слово честі, він докладав усіх зусиль до того, щоб його розшуки увінчалися успіхом. Протягом минулих тижнів він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, простежив виходи жил-супутників, що красномовно говорили про близькість ультразолота. Втім, дорогоцінний елемент усе ще ховався від геолога. Він був десь тут — це ясно. Але де саме?.. Іноді з астроплана виходив і сам Микола Петрович, хоча здебільшого він весь час сидів, занурений в розрахунки, в навігаторській рубці, намагаючись знайти розв’язання найважчого завдання — зворотного вильоту на Землю. Проте воно тікало від Риндіна так само, як ультразолото від Сокола. Жартуючи, академік говорив, що він усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймні жили-супутники, за якими той міг визначити потрібний напрямок розшуків, тоді як у Миколи Петровича — самі скелі, серед яких на дні міжгір’я лежав міжпланетний корабель. Після пам’ятної пригоди з велетенським павуком навіть Сокіл, що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його і заважала працювати, — навіть він виходив з корабля не інакше, як захопивши з собою великий автоматичний пістолет з розривними кулями. Такий самий пістолет брав з собою, виходячи назовні, і Микола Петрович. Грізна зброя висіла на поясі Риндіна і, як здавалося Галі, зовсім не гармоніювала з мирним виглядом академіка, з його добрим усміхненим обличчям, його лагідною, м’якою манерою говорити. Але — що поробиш? Життя на Венері насичене небезпеками, це розумів кожен. Коли завгодно, першої-ліпшої хвилини з густих оранжевих заростей, що оточували астроплан, могла з’явитися якась нова потвора, — хіба мало було їх на цій чужій і загадковій планеті?.. Ось чому Вадим Сокіл, навіть захопившись працею, раз у раз тривожно оглядався на всі боки. І почував себе найкраще тоді, коли поблизу від нього був хтось з товаришів. Незабаром після сніданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням працював киркою, і гукнув йому: — Вадиме, я вирушаю до складу. А Ван Лун і Галя незабаром мусять повернутися з печери з інфрарадієм. Може, ви зробите невеличку перерву, відпочинете? Не люблю я, коли ви лишаєтесь самі. Вадим Сокіл обернувся в бік Риндіна і замість відповіді показав на свій заряджений пістолет: не турбуйтеся, мовляв, усе буде в порядку! — Ну, гаразд, дивіться! Геолог почув, як захлопнувся за Миколою Петровичем люк, і знову взявся за роботу. Сьогодні, як йому здавалося, він майже зовсім «спіймав за хвіст» таємниче ультразолото. Воно було близько, воно знаходилося буквально в кількох кроках від Сокола, — так говорили всі ознаки. Жила породи-супутника певно вказувала на величезну кам’яну брилу, що звисала над схилом міжгір’я. Саме тут, під цією брилою, мусило ховатися ультразолото! Сокіл на мить замислився. Звичайно, легше за все було б висадити в повітря цю важку брилу і не копатися під нею. Але під час вибуху скали могли пошкодити стінки міжпланетного корабля. Не годиться! Можна було б іще зробити серію дрібних вибухів, руйнувати брилу по частинах. Але це забрало б силу-силенну часу; крім того, невідомо, на якій глибині, з якого боку брили ховається ультразолото, що вперто тікало від геолога. Зітхнувши, Сокіл знову взявся за кирку. Треба спробувати з боку жили-супутника. Якщо його припущення здійснюватимуться, тоді можна буде вжити електричний перфоратор, він допоможе. А коли брила виявиться надто твердою, тоді вже доведеться обміркувати з товаришами, як розподілити дрібні вибухи. А раптом йому пощастить — і самородки ультразолота виявляться саме в цьому місці? Те, що ультразолото мусить бути в цій системі порід саме у вигляді самородків, Сокіл вирішив давно, так підказував йому весь досвід бувалого геолога-розвідника. Він встиг зробити після відходу Риндіна всього лише кілька енергійних ударів киркою, як у нього виникло неприємне відчуття незручності. Воно зв’язувало його рухи. Соколові здавалося, що позаду хтось стоїть і уважно, набридливо вдивляється йому в спину. Це відчуття було таким реальним, що він вирішив: повернувся хтось з товаришів. Не оглядаючись, він роздратовано сказав: — Що то за дурна манера — підійти ззаду і мовчки стояти. І зразу ж таки він збагнув: таж не могли ще Ван Лун і Галя так швидко повернутися з печери! Дурниця яка, ясно, чому ніхто йому не відповідає. Сокіл нервово обернувся — і заціпенів. Дивна, незграбна і огидна істота наближалася до нього знизу. Геолог мимоволі відсахнувся до кам’яної брили, яка височіла за ним. В нього втупилися холодні прозорі очі, наче вдавлені в коричневий панцир голови. З обох її боків повільно, вигинаючись у повітрі, рухалися довгі жовті щупальці. Величезні, розташовані горизонтально щелепи, схожі на криві гострі шаблі, розсувалися дедалі ширше, готові схопити, розсікти надвоє свою здобич. Сокіл здригнувся: та чи не той це фантастичний дракон, про появу якого так наполегливо розповідала Галя, коли вони опритомніли після падіння на поверхню Венери?.. Правда, правда, ніколи й ніде земна палеонтологія не знаходила в шарах юрського періоду решток, які бодай віддалено нагадували таку тварину. Втім, — хіба хоча б одна з зустрінутих мандрівниками на Венері потвор, включаючи сюди і гігантського павука, була знайома земній палеонтології? Звідки взявся тут цей дракон? Міркувати про це довго не доводилося: напрям, в якому він рухався, сам давав відповідь на запитання. Очевидно, він виповз із заростей внизу, приваблений чимсь у міжгір’ї. Виповз обережно і безшумно, як хижак, що підкрадається. На добрий десяток метрів тягнулося тіло дракона, розподілене на безліч сегментів. Воно звивалося, підтримуване великою кількістю дрібних, хутких ніжок, і повільно посувалося вперед, немовби пливло на тих ніжках. Щупальці дедалі неспокійніше ворушилися в повітрі, і роззявлені щелепи націлювалися на здобич. Якісь нечіткі, неясні спогади пролинали в голові похололого від жаху Сокола, Де він бачив щось подібне? Коли це було? Таке — і разом з тим не таке, інше?.. Нарешті, геолог згадав. Неслухняними пальцями він відстібав кришку кобури, в якій був автоматичний пістолет, і нечутно, тремтячими губами шепотів: — Сколопендра… гігантська сколопендра! Так, цей дракон був би дуже схожим на земну хижу багатоніжку, якщо б її збільшити в сотні разів! А земна сколопендра — найнебезпечніша істота, яка, вкусивши людину, вбиває її своєю отрутою! Так от яке чудисько бачили Галя Рижко і Ван Лун в ілюмінаторі астроплана першої ночі їх перебування на Венері, ось який дракон заглядав тоді всередину міжпланетного корабля… Сколопендра наближалася до Сокола, якого вона, очевидно, давно вже обрала собі жертвою і тепер не сумнівалася в успіху. Вона невмолимо насувалася, не зводячи з нього гіпнотизуючого погляду холодних безжалісних очей. Нарешті, Соколу вдалося вихопити пістолет. Притулившись спиною до кам’яної брили, яка не дозволяла йому відступати, геолог спробував прицілитися прямо в голову сколопендри, між її немигаючими очима. Проте ніколи в своєму житті Вадим Сокіл не був хоча скільки-небудь вмілим стрільцем, ніколи не приваблювали його ані полювання, ані спортивна стрільба. Не зайнявся він учбовою стрільбою і під час польоту в міжпланетному просторі, хоча Ван Лун не раз нагадував йому про це. Тим більше непридатний він був на роль стрільця тепер, коли заважало хвилювання і ствол пістолета стрибав перед його очима. Геолог перехопив праву руку лівою, щоб спинити тремтіння. Це не допомогло, пістолет і далі стрибав у руці. Тоді він, уже не намагаючись цілитися, з одчаєм натиснув на спуск пістолета. Він забув, що автоматична зброя стріляє, як кулемет, випускає кулі одну за одною, якщо натиснуто її спуск. Частий дріб пострілів пролунав у міжгір’ї і змовк. Сокіл опам’ятався тільки тоді, коли пістолет перестав стріляти, хоча геолог все ще одчайдушно натискував на спуск. «Що ж я наробив!.. Адже ж магазин пістолета спорожнів!» — прорізала свідомість Сокола страшна думка. Пістолет тепер не міг допомогти: Вадим Сокіл навіть не захопив з собою з астроплана запасних обойм з патронами. Геолог безпорадно озирнувся. Відступати немає куди. Велика кам’яна брила перегороджувала шлях. Вона з трьох боків замкнула Сокола своєю вдавленою холодною поверхнею. Тільки внизу, проміж брилою і вологим грунтом лишалася вузька щілина, куди можна було б втиснутися. Але — хіба не знайдуть його і там довгі щелепи дракона? Потвора повільно, неквапливо наближалася. її кругле блискуче тіло звивалося, уздовж нього пробігали внутрішні хвилі, які підіймали по черзі тверді сегменти — від хвоста, що закінчувався двома вигнутими відростками, до широкої плескатої голови з страшними щелепами. Холодні безжалісні очі не відривалися від людини в скафандрі, що причаїлася, завмерши, біля кам’яної брили, вони все ще гіпнотизували її своїм немигаючим пильним поглядом. Так робить беззахисною свою жертву удав перед тим, як схопити її. Сокіл притиснувся до кам’яної брили. Він відчув, як товсте скло його шолома треться об каміння. І тієї ж миті він побачив, як усього метрах у двох від нього зімкнулися в повітрі щелепи дракона. — Що робити? Що робити?.. — несвідомо шепотів Сокіл, стискаючи єдину зброю, яка залишалася в нього, — кирку. Проте якщо вона могла ще допомогти йому в боротьбі проти гігантського павука з його м’яким тілом, то нащо придатна була кирка проти велетенської сколопендри з її закутим у панцир тулубом? Геолог ще раз озирнувся, безнадійно подивився вгору. Над ним нависала кам’яна брила, висока і гладка, без будь-яких виступів, по яких можна було б видертися нагору. І раптом Сокіл, не вірячи очам, побачив угорі, високо над собою, постать людини в скафандрі. Людина ця стояла на краю скелі, вона немовби замахувалася правою рукою. Хто це? — Лягайте! Лягайте, Вадиме Сергійовичу! — почув геолог дзвінкий, напружений голос Галі Рижко. Навіщо лягати?.. Втім, роздумувати було ніколи. Сокіл кинувся на грунт і протиснувся до вузької щілини між брилою і грунтом. Секунда загрозливої, тривожної тиші — і заглушливий гуркіт вибуху струсонув його тіло. І знову стало тихо, тільки осипалося десь зовсім близько від нього дрібне каміння, стривожене вибухом. Порятунок? Ні! Ось ще ближче, ніж каміння, що осипається, сухо клацнули щелепи сколопендри. Значить, її не вбито, зараз вона дотягнеться до нього, ніщо вже не допоможе, не врятує… «Кінець!» — майнуло в голові Сокола. Проте минула секунда, друга, третя — і нічого не відбувалося. В шоломі знову залунав голос Галі Рижко — тепер уже зовсім інший, радісно схвильований: — Кінець! Вилазьте, Вадиме Сергійовичу! Вилазьте! Кінець! І зразу потому — знову звук щелеп, що зімкнулися. Сокіл нічого не розумів: ось біля самої його голови паща сколопендри, а Галя кричить-«вилазьте»!.. Куди? А дівчина кликала його й далі: — Та вилазьте нарешті, Вадиме Сергійовичу! Що ви, знепритомніли, чи що? Зусиллям волі Сокіл примусив себе трохи підвести голову і визирнути із щілини. І зразу ж таки він здригнувся. Прямо перед ним була роззявлена паща сколопендри, живої і, як і раніше, грізної. Її щелепи судорожно змикалися і розмикалися. Але, як це не дивно, голова потвори не посувалася до нього. І холодні немигаючі очі втупилися вже не в нього, а кудись убік. Обережно, крадькома, щоб рухливі гострі щелепи не зачепили його, Сокіл видряпався з вузької щілини, підвівся на ноги, все ще притримуючись за кам’яну брилу. Біля самої скелі корчилося гігантське тіло в блискучому панцирі, але на місці голови на тулубі була широка рвана рана. Відірвана голова була відкинута вибухом гранати. Потвора не вмерла одразу. Тулуб з незчисленними маленькими ніжками жив іще своїм власним життям. Продовжувала жити і відірвана голова. Вона все ще ворушила щелепами, немов і зараз намагалася схопити, вбити і розтрощити на шмаття здобич, на яку полювала тільки хвилину тому. — От живуча голова! — пролунав голос Галі Рижко, яка хутко спускалася схилом міжгір’я до Сокола. — Дивіться, Вадиме Сергійовичу, їй відірвало голову, а вона все ще живе! Обережніше, Вадиме Сергійовичу, не підходьте близько, бо вона зненацька може зачепити вас… Треба сфотографувати цю штуку, адже ж це буде прекрасний зразок для колекції Ван Луна. От шкода, що не було часу сфотографувати її живою і непошкодженою! Втім, і так непогано. Ну й дракон, ну й страховисько! Дівчина явно наслідувала в поведінці манери її кумира в мистецтві полювання і влучної стрільби, безстрашного Ван Луна. Вона робила вигляд, ніби взагалі не трапилося нічого, вартого уваги: так, мовляв, дрібничка, маленький випадковий епізод, тільки і всього… Але Сокіл уже не слухав її. Та він і нездатний був зараз взагалі нічого почути. Він дивився на кам’яну брилу, під якою щойно ховався. Від вибуху атомітної гранати брила луснула, розсілася на дві частини. А шматок її біля самого підніжжя розсипався великими і дрібними уламками. І серед тих уламків тьмяно, металічно виблискували якісь округлі камінці. Скалок було багато, вони рясно вкривали грунт, вони розкотилися в усі боки. І всюди в них виблискували світло-жовті металічні вкраплення! Забувши про сколопендру, про її грізні щелепи, які все ще рухалися, про все, що зараз трапилося, не чуючи Галі, Вадим Сокіл кинувся знову до брили: він бачив і усвідомлював тільки ті вкраплення. — Обережніш, Вадиме Сергійовичу… голова! — вигукнула Галя, яка вже збиралася фотографувати свого дракона. Голова сколопендри, немов роблячи останнє зусилля, сіпнулася назустріч Соколу, що пробігав повз неї. Геолог не бачив і цього. Він нахилився над виблискуючими самородками. Паща зімкнулася над його шоломом — і встигла схопити піднесену кирку, яку тримав у руці Сокіл. Пролунав сухий і різкий тріск. Щелепи миттю перетерли мов сірник дубову рукоятку кирки — і після того більше вже не рухалися, витративши останні сили. Сокіл неуважно поглянув туди, звідки долинув тріск. Він дивився на голову сколопендри, на свою покалічену кирку, наче щось пригадуючи. Але ось погляд його знову впав на металічні самородки. Тоді він роздратовано вигукнув: — Моя кирка! Адже ж вона мені зараз необхідна! Він нахилився до величезної голови, вихопив з її щелеп кирку з відламаною рукояткою. Не звертаючи більше ні на що уваги, геолог знову схилився над шматком брили, відбиваючи від неї киркою вкраплені самородки. — Та що там у вас трапилося, Вадиме Сергійовичу? — дивувалася Галя Рижко. Сокіл, як і раніше, нічого не чув. Він обтирав тремтячими пальцями шматок світло-жовтого металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки на руку, мов живу істоту, ніжно й любовно. Ось він повернувся до світла і почав ще уважніше розглядати цей шматок металу, що виблискував тепер уже яскравіше. — Вадиме, що сталося? Начебто, зауважу, був вибух, — почула спантеличена Галя голос Ван Луна. Мисливець спускався сюди до неї, несучи важку свинцеву сумку з інфрарадієм. Він зняв сумку, з полегшенням поклав її на грунт. Потім окинув швидким поглядом убиту потвору, в якої все ще ворушилися, — правда зовсім кволо, — незчисленні ніжки, Вадима Сокола, який не звернув і на нього уваги, поглянув на пояс Галі Рижко, де звисала порожня петля від атомітної гранати, і задоволено вимовив: — Відзначу: хороша робота, дівчино. Відмінно випробували гранату. Інтересно: знову зустріли вашого дракона? Дуже-дуже добре. Вадим, гадаю, тепер не буде сперечатися: чи був, чи не був тоді дракон?.. Тисну руку, дівчино. Прекрасно зроблено, повторю ще раз. Так! І він урочисто потиснув маленьку руку Галі своєю великою рукою, що здавалася ще більшою в товстій гумовій рукавичці скафандра. Галя не могла приховати щасливої посмішки: це ж не хто-небудь, а сам Ван Лун хвалив і поздоровляв її. Тут уже не приховаєш збудження під незалежним, зовні байдужим виглядом! Добре хоч, що їй не довелося міркувати над відповіддю Ван Луну, її виручив Сокіл. Він побачив Риндіна, який вийшов знову з люка астроплана. Академік також здивовано оглядався. Вибуху атомітної гранати він, ізольований стінками міжпланетного корабля, не чув, проте бачив зараз збудженого геолога і хотів довідатися, в чому полягає причина такого збудження. Вадим Сокіл кинувся до нього: — Миколо Петровичу, слухайте! Миколо Петровичу! — кричав він, зовсім забувши про те, що Риндін не зможе все одно почути його. — Ультразолото! Воно знайшлося! Ось воно! Я певен, що це воно! Дивіться! Геолог згарячу дійсно забув, забув про все, що передувало його знахідці. Він перестрибнув через голову сколопендри, з розбігу перескочив і через її круглий тулуб, і підбіг до Риндіна, простягаючи йому один із світло-жовтих самородків. Микола Петрович, втім, і не потребував пояснень, хоча, певна річ, він не чув нічого із схвильованих вигуків Сокола. Він спустився драбинкою вниз і взяв самородок. Дві голови схилилися над дорогоцінним шматком металу — одна в прозорому шоломі і друга, непокрита, з шапкою сивого волосся, що розвівалося по вітру. Обидва щось говорили, перебиваючи один одного. Риндін поплескав Сокола по плечу скафандра, геолог блаженно і радісно посміхався. Ван Лун виразно поглянув на Галю, підморгнув їй: — Новина, зауважу, дуже інтересна. Хочу подивитися теж, а? Коли сфотографуєте цю милу тваринку, Галю, приходьте. А сумка хай поки що полежить тут. — Гаразд, гаразд, — відповіла Галя, готуючи фотоапарат. Ван Лун рушив до астроплана. А Галя лишилася біля вбитої потвори, зайнята фотографуванням. І в той же час вона чула схвильований голос Сокола, який не кидав доводити Риндіну, хоча академік зовсім нічого й не заперечував, тим більше, що він не чув жодного слова геолога: — Адже ж це самородок, Миколо Петровичу! І ясно, що це не звичайне золото. Та й який же ще метал міг би мати такий вигляд? Спробуйте, наскільки він важчий від звичайного золота! Воно, наше ультразолото, тут, під цією брилою, як ми й гадали. Я ще вранці остаточно визначив напрямок жил-супутників. Зараз я побіжу до лабораторії, проаналізую, хоча й без того знаю, — сумніву бути не може. І раптом Галя Рижко стривожено підвела голову. їй здалося, що десь поза скелями, що оточували міжгір’я, знову лунає той самий дивний гул, який вони чули під час першої великої вилазки, першого дня їх знайомства з природою Венери, там, у густих хащах, де вони пробиралися, прокладаючи собі шлях електроножем. Дивний гул, — ніби низько пролітав літак… Цей гул долинав з-за скель, він дедалі гучнішав, наче й справді з боку лісу летів великий літак. Галя не встигла навіть зібратися з думками, як над високими скелями з’явилося щось велике й довге, оточене переливчастим сріблястим сяйвом. У тому сяйві око ледве розрізняло швидкий рух мелькаючих прозорих крил. Дивовижна істота пролетіла понад скелями і повисла майже нерухомо в повітрі над астропланом. Все наповнилося низьким тремтячим гулом, немов над міжгір’ям безнастанно гуділа одна, найтовстіша струна величезного контрабаса. Істота висіла в повітрі над міжпланетним кораблем, вона мала довге кругле тіло, велику голову з величезними виряченими очима — і широкі прозорі сітчасті крила, які з неймовірною швидкістю мелькали над нею, зливаючись в одне сріблясте блимаюче сяйво. — Бабка! Гігантська бабка! — закричала Галя Рижко. Із заглушливим дзижчанням бабка рвонулася вбік. Мандрівники завмерли від несподіванки. Довге тіло бабки досягало не менше як п’ять-шість метрів. Міцні сухі її лапи з гострими кігтями були підібгані. Бабка пролетіла зовсім низько над Галею Рижко, обдавши її поривом вітру від блискучих прозорих крил. Дівчина відсахнулася і схопилася за гвинтівку. Проте бабка вже пролинула над нею. Вона летіла знову до астроплана, описуючи широке коло. Галя Рижко прицілилася, але бабка знову рвонулася вбік. Нарешті Галя вистрілила. Промах!.. Ще постріл, ще! Бабка, не зменшуючи швидкості польоту, зненацька впала наче камінь кудись униз. Її низьке уривчасте дзижчання заглушило всі інші звуки. В Галі завмерло серце. — Невже влучила? — вона машинально опустила гвинтівку. Падаючи вниз, бабка випустила свої довгі лапи. Тільки тепер Галя збагнула, що вона падає прямо на Ван Луна, який біг до товаришів. — Товаришу Ван, бережіться! Вона падає на вас! — закричала на весь голос Галя. Але було вже пізно. Бабка наче шуліка впала вниз. Вона не була поранена, вона падала не тому, що в неї влучили кулі Галі Рижко. Бабка кинулася вниз на здобич, обравши своєю жертвою самотню постать людини, що бігла міжгір’ям. Упавши зверху на Ван Луна, бабка схопила його своїми міцними сухими лапами впоперек тулуба, підтягла до себе і блискавично знялася знову в повітря, несучи мандрівника з собою і наповнюючи повітря нестерпним для людського вуха пронизливим переможним дзижчанням. Галя скинула гвинтівку до плеча. Стріляти? Проте це було неможливо, куля могла влучити у Ван Луна, який висів під тулубом бабки. — А, проклята! — з безсилою люттю застогнала дівчина, опускаючи гвинтівку. Широко відкритими очима, застигнувши на місці, люди в міжгір’ї дивилися на небо. Бабка поступово перетворювалася на маленьку чорну крапку. Ще кілька секунд — і вона зникла за скелями над густими червоними заростями. І тільки її могутнє переможне дзижчання лунало ще довго-довго. Нарешті, затихло і воно.  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка