Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка15/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

що розповідає про дальші події в печері, де опиналися Галя Рижко і відважний Ван Лун, який все ж таки не може ні розв’язати загадку світних камінців, ні з’ясувати причини дивної хвороби Галі.  



Галя ясно відчувала, як в її лівій скроні поквапливо стукотів малесенький гострий молоточок: тук-тук-тук… тук-тук-тук… Вкрите потом чоло торкалося холодного скла шолома. Дівчина знала: ось іще секунда — і кінець. Грізне рикання нависло над нею. І піднята лапа з широкими зубцями… та невже ж це — останнє, що їй доводиться почути й побачити в її короткому житті?.. Наче розірвані шматки довгої кінострічки пробігали, мелькали перед її очима. Уривки ці на мить зупинялися, затримувалися, спалахували яскравими образами — і потім знову зникали, поступаючись місцем для інших. Скільки людина може згадати протягом лічених секунд, коли над нею нависла страшна, неминуча небезпека, коли, здається, прийшов усьому край? Протягом цих кількох секунд Галя встигла згадати чи не все своє життя, побачити його з сторони так виразно, ніби воно стояло прямо перед її очима. Ось вона, Галинка, зовсім маленька, залізла до старої шафи, де зберігалися завітні і пам’ятні для всієї родини реліквії, що залишилися від сивого дідуся, якого Галя знала лише за вигорілими фотографіями, її прадіда, учасника далекої, овіяної легендами громадянської війни. Ніхто не помітив, як це трапилося, але, на здивування всіх, Галинка раптом з’явилася перед рідними у високій будьонівці з великою червоною зіркою; через плече в неї була надіта шабля, яка волочилася слідом за дівчинкою по підлозі. І як гірко плакала Галя, коли в неї безжально відібрали ці надзвичайні речі! А ось іспити в школі. Галина — відмінниця, вона завжди дуже добре вчилася, і мама пишалася нею. І от, відповідаючи на іспитах, вона раптом забула… найпростішу формулу води! Смішно, безглуздо, проте забула зовсім, остаточно, немов ніколи й не знала. І не могла згадати, ковтала сльози, доки вчитель, зрозумівши хвилювання дівчини, не відпустив її на місце на хвилинку: «Підіть заспокойтеся, Рижко!» А через хвилину-дві Галина продовжувала відповідати — і блискуче довела свої відмінні знання. Школа… інститут… лекції Вадима Сергійовича… все ж таки, напевно, він любить її, милий Вадим Сергійович з вічно скуйовдженим волоссям, хоча за весь час подорожі він не сказав їй про це жодного слова, зовсім не так, як було це там, на далекій Землі… Всього кілька секунд — і як багато спогадів, думок про минуле, дороге, близьке! Воно зникало назавжди, це безповоротне миле минуле, воно тонуло в страшному ревінні розлюченої потвори, яка зараз настигне її. І раптом крізь це ревіння прорізався сухий тріск. Що це, постріл? Ні, не може бути, звідки? Втім, слідом за тим уже зовсім близько, чи не над самою головою дівчини пролунав другий постріл, гучніший, розкотистий, схожий на вибух. І страшна тварина оглушливо завила. Допомога? Звідки? Хто? Галя поривчасто підвела голову, але тут-таки й опустила її, почувши твердий, наполегливий голос Ван Луна: — Дівчино, лежати, не ворушитися! Ніяких рухів, прошу. Стріляю розривними кулями. Можуть пошкодити. Не заважайте мені. Ван Лун стояв на виступі скелі, яка звисала з верхньої частини печери, поблизу отвору підземного ходу. В його руці була автоматична гвинтівка, з дула якої тягнулася тоненька цівка диму, помітна в промінні нагрудного прожектора, що прорізувало темряву печери. Ван Лун вглядався в те, що освітлював на дні печери його прожектор. Величезне страховище, яке вже занесло було над Галею широку зубчасту лапу, тепер шалено розмахувало нею в повітрі. Влучний постріл Ван Луна, який протягом долі секунди встиг прицілитися й вистрілити, розтрощив цю лапу. Розривна куля його гвинтівки показала, на що здатні ці малесенькі снаряди. Твердий панцир лапи луснув, наче яєчна шкаралупа, м’ясо в місці розриву розлетілося на шмаття — і лапа трималася тепер тільки на вцілілих сухожиллях. Тварина вже не ревіла, а дико вила, повільно й незграбно повертаючись назад. Вона ніби тупо міркувала: ось, тільки що ворог, який стріляв, лежав перед нею, він був прирече ний — і зненацька звуки пострілів лунають з іншого боку. Тварина оглядалася, шукаючи другого противника. Довгі її вуса промацували повітря. Потвора забула про Галю. Саме цього і хотів Ван Лун. — Дивись сюди, будь ласка, — бурмотів він, тримаючи голову тварини на прицілі. — Чекаю на тебе отут. Підходь поближче, прошу. Дуже прошу! Легким рухом корпуса він скерував проміння нагрудного прожектора прямо в очі тварині. Вона шалено заревіла і, остаточно забувши про Галю, рвонулася на проміння, що дратувало її. Проте рухатися потвора могла тільки повільно, їй заважали поранені лани. Втупивши в яскраве проміння дурні очі, тварина повзла на нього, тягнучи по землі важкий, неповороткий тулуб. — Правильно, сюди, — ніби заохочував її Ван Лун. — Галю, вважаю, вам не треба більше боятися. Можете підвестися, якщо хочете. Як почуваєте себе? — він говорив таким спокійним тоном, ніби ніякої небезпеки взагалі не існувало, ніби не до нього наближалася розлючена тварина. І його напружений стан видавала хіба що особлива уповільненість, розміреність мови. Здавалося, Ван Лун старанно підбирав кожне слово і надто вже чітко вимовляв його. Галя підвела голову. Вона побачила яскравий, гострий, наче ніж, промінь прожектора, що прорізав морок печери. Цей сліпучий промінь з’єднував темну постать людини в скафандрі на високому виступі скелі і гігантське страховище, яке з ревінням плазувало до неї. — Чому не відповідаєте, Галю? — як і раніше, спокійно й розмірено продовжував Ван Лун. — Як почуваєте себе, питаю? Надто довго мовчали? Побоююся, розучилися говорити, так? Слово честі, це було надзвичайно! Галя з захопленням дивилася на темний силует на скелі: до Ван Луна підповзає ця страшна потвора, вона ось зараз кинеться на нього, — а він ще жартує! — Все в порядку, товаришу Ван, — обізвалася дівчина якомога веселіше, найбадьорішим тоном, на який тільки вона була здатна. їй страшенно хотілося й самій говорити так безтурботно, як звертався до неї Ван Лун. — Трошки втомилася. Надто вже приставала до мене ця тварина. — Втім, нічого. Ми зараз поставимо на ній крапку. — Тільки ви обережніше, товаришу Ван! Вона може зненацька кинутися. І потім вона панцирна. Кулі її не беруть, адже я багато стріляла. — Це яка куля, думаю… Дуже повільно повзеш ти! Останні слова Ван Луна стосувалися, зрозуміло, тварини, яка доповзла до стіни і наче в нерішучості спинилася. Де ворог? Виступ скелі закрив від неї постать людини в скафандрі. Вуса потвори вперто шукали в повітрі противника, обмацували стіну, підніжжя скелі. Мабуть, тварина чула, що ворог десь нагорі. Вона з силою шкрябала стіну, вириваючи з неї велике каміння і відкидаючи його вбік. Страховисько збиралося підвестися на задні лапи і лізти вгору. — Е ні, так незручно, — процідив Ван Лун, з поля зору якого також зникла голова тварини. Він пересунувся ближче до краю виступу. — Отак, вважаю, буде краще. — 3 цими словами він звів гвинтівку і, майже не прицілюючись, натиснув на курок. Знову пролунав сухий постріл, що відгукнувся луною в печері. Проте значно гучніше, ніж луна, струсонув повітря короткий вибух: це розірвалася в тілі тварини куля. Її було б досить для того, щоб покласти на місці першого-ліпшого крупного звіра на Землі. Але потвори Венери були влаштовані по-іншому. Заревівши від болю, величезна тварина кинулася вгору, чіпляючись лапами і щелепами за виступ скелі і дряпаючись туди, звідки стріляв Ван Лун. Шалене ревіння наповнило печеру, часом воно переходило в пронизливе виття — і тоді було чути, як унизу, всередині печери несамовито верещали перелякані дитинчата. Галя зблідла. А що, коли потвора встигне кинутися на Ван Луна?.. Але тут-таки вона побачила, як Ван Лун спокійно відклав убік гвинтівку, зняв з пояса одну з атомітних гранат, повернув на ній запобіжник і замахнувся. — Галю, сховайтеся, кидаю! — почула дівчина його застережливий голос. Рука мисливця майнула в повітрі. І тієї ж миті він зник за виступом скелі. А граната, мов невразливий маленький камінець, полетіла вниз. Галя припала до скелі. Великий сірий клуб диму, прорізаний гострими язиками сліпучого полум’я, виник над головою тварини. Люте ревіння раптом потонуло в оглушливому гуркоті вибуху. Зверху, з склепіння печери, посипалися камені, збиті повітряною хвилею, яка відчутно штовхнула і Галю. За кілька секунд голова Ван Луна показалася над виступом скелі. Він уважно дивився вниз. Гігантський тулуб його ворога важко осів на грунт під скелею. Широкі лапи судорожно сіпалися. Два довгі відростки на кінцях тулуба розсувалися і знову сходилися, наче леза величезних ножиць. Ось тулуб завмер — і лише час від часу уздовж нього пробігали конвульсії, які трохи підіймали то одну, то іншу частину панцира. Хмари сірого диму розходилися широкими клубами під склепінням печери. Вони розпливалися в повітрі і осідали на стіни й грунт. — Втім, крапку ми все ж таки поставили, так, Галю? — промовив Ван Лун. — Як вважаєте? Так, Галя бачила жахливі наслідки дії атомітної гранати. Там, де щойно височіла грізна панцирна голова потвори, — тепер були безформні скалки грубезного панцира, розворочене м’ясо, якась перемішана каша. Потвора перестала бути небезпечною. — Ніколи не думала, що атомітна граната така міцна, — чесно призналася Галя. — Наче снаряд! — Так, сила є, — незворушно погодився Ван Лун. — Вважаю, тепер треба повертатися додому, до товаришів. Вони дуже турбуються, майте на увазі. Нічого не знають про вас. Втім, тепер і про мене теж. А як вам перебратися до мене? Дуже далеко ви забігли від тунелю… Ага. Ось так, заждіть трохи. Він зручніше влаштувався на своєму виступі скелі і зняв моток капронового канатика, перекинутий через плече. Досвідченим поглядом Ван Лун змірив відстань, яка відділяла його від дівчини, і спритним, вмілим кидком жбурнув моток в її бік. Розгортаючись у повітрі, моток пролетів над нерухомою твариною до Галі. — Ловіть! Проте ловити не довелося. Рештка мотка м’яко впала на плескату скелю перед Галею — і їй лишалося тільки простягнути руку, щоб узяти канатик. Тонкий канатик з’єднував тепер її з Ван Луном, який тримав у руці другий кінець. — Дуже добре, — задоволено промовив мандрівник, побачивши, як Галя взяла кінець канатика. — Тепер обв’яжіть себе як поясом. Треба міцним вузлом. Вмієте? — Ще б пак! — радісно відгукнулася дівчина, зав’язуючи канатик потрійним вузлом. — Дуже добре, — повторив Ван Лун. — А як ті, інші тварини, вони небезпечні? Дуже багато верещать. Це дитинчата? — Так, товаришу Ван. Мені здається, вони не можуть пошкодити. Схожі на ведмежат, тільки крупніші. А що мені тепер робити? — Іти сюди. Тримайтеся за канатик. Ван Лун хутко перебирав руками, підтягаючи до себе канатиком Галю, яка широкими кроками майже бігла до нього, балансуючи руками; в одній з них вона тримала свою гвинтівку. На ходу дівчина спитала: — Товаришу Ван, чи помітили ви, як відповідають нам, коли ми говоримо, оці дивні камінці? Тільки щось скажеш, вони одразу світяться. Та ви подивіться самі. От виключіть на хвилину прожектор і побачите. — Спочатку відзначу, що ви в порядку. Дуже добре йдете. Значить, нічого не пошкодили, правда? — Так, так, товаришу Ван, зі мною все гаразд! — Тоді можна говорити також і про камінці. Як ви сказали, вони відповідають на розмову? Втім, інтересно… Він виключив прожектор. Печеру наповнювала блакитнувата півтемрява. — Дивіться, — голосно сказала Галя, заздалегідь насолоджуючись ефектом, який мусив викликати її вигук. І дійсно, вкраплені в стіни камінці слухняно відповіли їй яскравим блакитнуватим сяйвом, яке переливалося неспокійними хвилями. — Дуже-дуже інтересно, — озвався Ван Лун, оглядаючись по сторонах. — І кожного разу так? Мені не було видно через світло прожектора, мабуть? Кожна його фраза викликала нові й нові хвилі блакитного світла, що починалися біля нього і котилися далі, в глиб печери, і завмирали там. — Так, красиво, — підтвердив Ван Лун. — Втім, зараз мало часу розважатися. Ідіть мерщій, Галю, треба повертатись. Ближче до середини печери шлях Галі став труднішим. їй перетинали дорогу купи вогкого грунту і велике каміння, між якими дівчина пробиралася вже значно повільніше. А далі на її шляху копирсалися схожі на ведмежат кошлаті тварини. Мабуть, вони також помітили наближення Галі Рижко, бо злякано заверещали і почали задкувати від неї. Дівчина замахнулась на них гвинтівкою — і дитинчата потвори слухняно поповзли вбік. Вони не визначалися такою войовничістю, як їх мати. — Гаразд, женіть їх, — схвалив Ван Лун, який зірко стежив згори за рухами Галі. — А от далі вам буде складніше, зауважу. Між дівчиною і високою скелею, на якій чекав її Ван Лун, лежало величезне тіло тварини. У світлі прожекторного проміння, що освітлювало Галі дорогу, було видно, що життя ще не покинуло це потворне тіло. Воно все ще час від часу здригалося і повільно ворушило вцілілими лапами. Галя розгублено зупинилася, не знаючи, як бути далі. Проте голос Ван Луна твердо сказав: — На обходи немає часу, Галю. Прямо по тілу підіймайтеся. Воно не пошкодить. Звичайно, треба подалі від лап. Щоб випадково не зачепили. Буду підтримувати вас. Сміливіше! Справді, іншого виходу не лишалося, обходити було б надто далеко. Тіло тварини являло собою зараз немовби крутий схил високої скелі. Не вагаючись, зібравши всю рішучість, дівчина стрибнула на тіло потвори. їй здалося, що воно здригнулося під її ногами. Проте Ван Лун вже енергійно підтягував Галю до себе, допомагаючи їй підійматися по кошлатому тілу. Ноги її сковзалися і плуталися в густій шерсті, що покривала тварину. Але Галя йшла, зціпивши зуби і думаючи тільки про одне — щоб не ухилитися вбік і не опинитися в небезпечній близькості від величезних і широких лап, які все ще ворушилися. — Добре, добре, Галю, — підбадьорював її Ван Лун. — Вже залишилося зовсім трошки. Ледь-ледь направо… так! — Він стежив за кожним її кроком. Останнім стрибком Галя опинилася під самою скелею. Ван Лун міцніше сперся ногами об каміння і сильно потягнув до себе канатик, який напнувся, як струна. — Вгору, Галю! Майже лежачи спиною на петлі канатика, Галя переступала ногами по стіні, що круто підіймалася вгору. Вище, вище! Вона відчувала, як канатик підтягує її; дівчині залишалося тільки допомагати Ван Лунові, який швидкими, сильними рухами тягнув її до себе. Нарешті, Галя ухопилася за верхній край скелі. — Так, дуже добре, — зауважив Ван Лун голосом, який змінився від напруження. За кілька секунд Галя стояла поруч з ним. Вона міцно стискувала великі й сильні руки Ван Луна, який врятував їй життя: без його допомоги вона давно б загинула. Дівчина гарячково шукала якісь особливі слова, що могли б висловити її вдячність. Проте як на зло всі слова, що спадали їй на думку, здавалися кволими, безбарвними, невиразними! Ван Лун широко посміхався, дивлячись їй прямо в очі. І, бачачи його енергійне, мужнє, немовби вирізане з каменю обличчя з примруженими лагідними очима, відчуваючи потиск руки Ван Луна, — Галя зрозуміла, що ніяких слів подяки і не треба, що Ван Лун зробив так, як зробила б на його місці й вона сама, прагнучи допомогти другу й товаришу, що потрапив у небезпеку. Тому вона тільки ще міцніше стиснула руки Ван Луна, намагаючись вкласти в цей потиск всю свою подяку і повагу до нього. І тієї ж секунди Галя сконфужено відвернулася: як несвоєчасно і невідомо навіщо виступають на очі непрохані зрадницькі сльози!.. Ван Лун з дружньою лагідністю обійняв її плечі: — Це зовсім нічого, Галю, нічого! Коли людина багато пережила, нерви трохи не витримують. Потім людина ледь-ледь відпочиває, все стає хороше, весело. Дуже цікавлюся: як ви потрапили сюди? Думав, думав, не можу зрозуміти. Розкажіть, прошу. Спочатку вагаючись і сконфужено, потім дедалі вільніше й веселіше, — Галя коротко розповіла про свої пригоди після того, як вона впала з схилу міжгір’я. Ван Лун уважно слухав, похитуючи головою. Він поглядав то на дівчину, яка нічого не приховувала в своєму оповіданні, то на чарівні камінці в стінах і склепінні печери. Ці камінці весь час то яскраво спалахували, коли Галя говорила швидко, то пригасали під час пауз, коли дівчина запиналася і знижувала голос, говорячи про свої необдумані вчинки. А вислухавши Галю до кінця, Ван Лун сказав без тіні посмішки: — Завжди людина робить сама собі трудніше. Загубили передавач — погано. Пішли в тунель — ще гірше. Чому не зачекали? Давно було б все добре. Тепер теж добре, нічого, — поспішив він додати, помітивши, що Галя знову засмутилася: звичайно, їй було і прикро, і соромно думати про те, скільки вона завдала тривоги товаришам. — Товаришу Ван, я… — почала було Галя. Але Ван Лун не дав їй закінчити: — Дуже розумію все. Ще розповідатимете Миколі Петровичу і Вадиму Сергійовичу. Мені вже не треба. А ваш передавач у мене, — вказав він собі за спину. — Зараз ще спробую сказати товаришам, що відшукав вас. Якщо вони почують, дадуть відповідь. — Як? — здивувалася Галя. — Адже передавач астроплана пошкоджений. — Так, пошкоджений, — погодився Ван Лун. — Говорити не можна, подавати короткі радіоімпульси можна. Микола Петрович обіцяв відповідати мені так. Він натискає на ключ — у мене сильно гуде. Ви теж почуєте. Спробуємо, як це виходить. Він включив передавач і голосно, чітко промовив: — Миколо Петровичу! Ми повертаємося. Галя тут, зі мною. Все гаразд. Прошу, підтвердить, що чуєте! Обидва напружено вслухалися, чекаючи відповіді. Мовчання. Секунда минала за секундою. Відповіді не було. Галя подивилася на Ван Луна: — Мабуть, не чують, товаришу Ван? — Мабуть, — похмуро погодився Ван Лун. — Тоді нам треба мерщій іти туди. Не люблю, коли довго не знаю, що там. Ходімо, Галю. — І він швидко рушив до входу в тунель. Дівчина слухняно пішла слідом за Ван Луном — і зразу ж таки скрикнула. Гострий біль наче ножем полоснув їй ногу. — Що таке? — оглянувся Ван Лун. — Не знаю… дуже болить нога… пече вогнем. — Де? — Ван Лун був уже біля неї. Галя вказала на ліве стегно. — Може, ви вдарилися цим місцем? — Ні… але дуже пече. — А як же ви щойно йшли, викараскувалися вгору? — Не знаю. Тоді не боліло. А зараз… ой! Ван Лун задумався. Швидкими, впевненими рухами він промацав ногу Галі, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Дівчина з трудом стримувалася, щоб не застогнати, коли рука Ван Луна торкалася її стегна. — Всередині нічого не болить, товаришу Ван, — сказала вона. — Це зверху… ну, нібито я обпекла ногу. — Дивуюся, зауважу. А як же бути? Чи можете ви все ж таки йти? Спробуйте! — Я постараюся, — відповіла Галя. Вона зробила кілька кроків. — Так, можу. Боляче, коли тканина тре ногу. Але нічого, я йду. Вони вже вийшли з печери, коли Ван Лун, який підтримував Галю, спитав у неї: — Можливо, це той кліщ? Куди він укусив вас, прошу? — От сюди, — вказала Галя на коліно. — А болить де? — Значно вище. І зовні. — Хм… якщо кліщ був отруйний, чому отрута пішла вгору? Чому тільки вгору? Вони йшли тунелем. Галя шкутильгала на ліву ногу; сильний пекучий біль не зникав, а часом навіть збільшувався. Ван Лун підтримував дівчину під руку. Тепер він змушений був відмовитися від своєї звичної швидкої і легкої ходи. Галя з усіх сил намагалася стримуватись, не давати прориватися болісному стогонові. І все ж таки іноді вона, стискаючи зуби, глухо стогнала. Тоді Ван Лун міцніше підтримував її і лагідно говорив: — Тримайтеся, тримайтеся, дівчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсім погано, донесу вас. Гаразд? — Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще не вистачало! Я стільки завдала вам клопоту, та ще нести! Ні, ні, я дійду сама! Проте йти їй було дуже, дуже важко. Галя крокувала повільно і з напругою, кожен рух мов обпікав їй ногу. І кожен крок здавався їй нестерпною мукою. Але вона йшла і йшла вздовж безконечного підземного ходу. А навколо блакитнуватим сяйвом світилися, спалахували і згасали дивні камінці в стінах — ще одна загадка таємничої природи невідомої планети, яка приносила мандрівникам нові й нові несподіванки.  

 

 

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,

який, нарешті, проливає світло на відкриття Галі Рижко в надрах Венери і пояснює читачам, що являє собою інфрарадій — невідомий хімічний елемент, який є потужним джерелом невичерпної енергії.  



Все пливло і гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича Риндіна. Здається, він у астроплані, здається, біля нього Сокіл, який чомусь тривожно заглядає йому в очі. І Ван Лун… Проте — що робить заклопотаний Ван, навіщо тут лежать подушки з киснем?.. А ось і Галя тут! Значить, усе благополучно, вона повернулася. Але тоді знову питання: чому дівчина лежить у гамаку, чому вона має теж стривожений вигляд, як і решта? — Заждіть, — слабким, непевним голосом промовив Риндін. — Що тут відбувається? Він спробував підвести голову. Дуже трудно… Погляд його знову спинився на Галі Рижко. Дівчина слабко посміхалася. — Галю, дівонька моя люба, — заговорив лагідно Риндін, — ви тут? Як прекрасно, адже ми так хвилювалися! Чудово! Він знову заплющив очі. В усьому тілі відчувалася втома, така втома, яка буває хіба що після тяжкої хвороби. — Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу, — заспокійливо заговорив Ван Лун. — Ми з Галею щойно повернулися. Зустрів її в одній печері, куди вона впала. — А чому ж так довго? — ледве чутно спитав Риндін. Ван Лун посміхнувся: — Були маленькі неприємності. Трохи сперечалися з однією твариною. Не зійшлися характерами з нею. їй сподобалася Галя, і вона не хотіла відпускати нашу дівчину додому. Нічого, погодилася потім. Все в порядку, Миколо Петровичу. Риндін поворушив кінчиками пальців. На його обличчі з’явилася лагідна задоволена посмішка. — І в нас з Вадимом, знаєте, Ван, була також пригода. Мабуть, він уже розповів вам про неї… про павука… така безглузда істота, з дзьобами… дуже неприємна… Галя Рижко вперше бачила Миколу Петровича в такому стані, — змученого, слабкого, вкрай стомленого. Гаряча хвиля співчуття сколихнула її душу. Дівчина забула про пекучий, гострий біль, що мучив її, вона через силу стримувала себе, щоб не кинутися до Риндіна, — так хотілося їй допомогти Миколі Петровичу, приголубитися до нього, щось зробити, щоб він швидше одужав, став таким, яким був завжди! Але Галя пам’ятала, як суворо попереджав її Ван Лун: — Микола Петрович дуже втомлений. Розумієте? Він опритомніє, — треба тоді говорити добре, весело. Ніби нічого не сталося, запам’ятайте, прошу. Так говорив Ван Лун ще тоді, коли енергійно розтирав нерухоме тіло Миколи Петровича, в якому стали помітні перші слабкі ознаки життя. Галя пам’ятала тремтячі руки Вадима Сергійовича, який подавав подушки з киснем і скеровував цівку животворного газу до напіввідкритих закипілих губ Риндіна. Тільки зрідка Ван Лун промовляв крізь зуби: — Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба міцніше. Більше кисню! А коли Вадим Сергійович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив: — Треба було одразу зрозуміти. Просив вас не виходити назовні без пістолета чи гвинтівки?.. Більше кисню! І Сокіл, бідолашний, нічого не відповідав, а тільки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав від нього Ван Лун. Галі було дуже шкода Вадима Сергійовича, шкода любого Миколу Петровича — і, звичайно, Ван Лун мав рацію, йому нічого не можна заперечити… Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, — так здавалося Галі. Одна подушка з киснем заміняла іншу, Ван Лун розміреними рухами підіймав і опускав безживні руки Риндіна, зрідка долонею струшуючи піт з свого чола. Всі мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посиніле бліде обличчя Миколи Петровича. І навіть власний гострий біль у стегні відчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її біль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович! Галя пам’ятала ще, як раптом їй довелося напружити всі сили, щоб стримати судорожне здригання губів і не дати ринути потокові шалених сліз… Зате потім! Як невтримно хотілося дівчині стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича поступово почала сходити зловісна синява, коли вперше знову поворушилися його напіввідкриті губи, ледве помітно затремтіли повіки… Микола Петрович оживає, він житиме, житиме! І нарешті — радісна мить, коли Ван Лун полегшено зітхнув і коротко розпорядився: — Досить кисню! Вистачить! Вони напружено чекали кілька хвилин. І от Микола Петрович відкрив очі і заговорив! Він запитує, він говорить не про себе, а про неї, про Галю! І знову сльози готові були ринути з очей дівчини: вона завдала стільки тривоги і смути Миколі Петровичу, золотому, надзвичайному Миколі Петровичу! На змарнілому обличчі Риндіна грала щаслива стомлена посмішка. Все було гаразд! Всі живі, здорові, всі знов зібралися тут, у центральній каюті астроплана. І головне — дівчину врятовано… — Ага, Ван. — сказав він раптом, наче згадавши, — чи знаєте ви, що я майже задихнувся тут без вас? Звичайно, винуватити я можу тільки самого себе: не треба було рискувати і лишатися довго поза кораблем без скафандра. Проте, як бачите, все обійшлося… Ван Лун через силу стримав посмішку. «Майже задихнувся»! І це говорить людина, якій мало не годину робили штучне дихання! Проте хай Риндін гадає зараз, що в нього була тільки коротка непритомність. — Зате тепер, зауважу, все йде прекрасно, Миколо Петровичу, — озвався він безтурботно. І спинився, замислившись: про що б це поговорити з Риндіним, що не хвилювало б його, а навпаки, відвернуло, примусило забути про пережиті небезпеки? Ван Лун неуважливим жестом вийняв з кишені свою улюблену коротеньку люльку, набив її тютюном і закурив. Дим здався йому зараз надзвичайно смачним і приємним. Втім, чого ж тут дивуватися: адже ж він дуже давно не курив. Спочатку було взагалі не до куріння, коли зникла Галя; потім — подорож в надра Венери, пригоди в примарному світлі тих загадкових, сяючих блакитнуватим світлом камінців… Ага, ось вона, тема для розмови з Миколою Петровичем! Напевно, вона його зацікавить. — Миколо Петровичу, — почав Ван Лун, з насолодою випускаючи клуби ароматного диму, — є одна пригода. Хотів би розповісти, якщо дозволите. Не знаю тільки: думаю, чи не: втомлю вас? І ще: навіщо це я закурив? Адже ж… — Ні, ні, Ван, куріть, будь ласка. Мені навіть приємно відчувати запах вашого тютюну, він такий ароматний. — Микола Петрович знову посміхнувся: справді, в нього зараз напрочуд добрий настрій, якщо не зважати на втому. А Ван все ж таки гасить люльку, боїться пошкодити йому… — Ну, якщо не хочете курити, тоді розповідайте, що там у вас за пригода? Я охоче послухаю. — Хотів би знати вашу думку, Миколо Петровичу, — почав Ван Лун, ховаючи люльку. — У надрах, у печері виявилося зовсім не темно. Там своє освітлення, не жартую. — Він із задоволенням помітив вираз великої зацікавленості, що враз з’явився на обличчі Риндіна. — У стінах, у склепінні печери — всюди маленькі камінці. І вони світяться. Гадав раніше, на півдні Китаю найяскравіші світляки. Ні, це каміння яскравіше. Можна добре бачити, коли воно світиться. — Флуоресценція, — вставив Риндін. — Таке явище відоме й на Землі. — Не думаю, Миколо Петровичу, — вів далі Ван Лун. — Спочатку теж так вирішив. Втім, Галя помітила інше… — Знову Галина Рижко робить відкриття, — весело озвався Риндін. Йому схотілося побачити, як дівчина бентежиться, — і дійсно, Галя враз почервоніла, густо залилася рум’янцем. — Вважаю, правда, відкриття, — серйозно підтвердив Ван Лун, примусивши цим Риндіна знову увалено прислухатися. — Каміння це дуже чутливе. — Що ви хочете сказати, Ван? Як це — чутливе каміння? — вже зовсім здивовано спитав Риндін. — Ви чуєте, Вадиме? Це щось цілком нове в галузі мінералогії! — Не розумію, — вставив свою першу репліку в розмову Сокіл, який до того мовчав. — Мабуть, Ван пояснить, що саме він має на увазі? — Зараз поясню, — незворушно вів далі Ван Лун. — Камінці весь час трохи світяться… — Флуоресціюють, — повторив Риндін. — Гаразд, хай флуоресціюють. Але коли ми говорили, камінці чули. Одразу яскравішали. Спалахували, так скажу. — Каміння, що чує? — недовірливо посміхнувся Сокіл. Галя ображено поглянула на нього, але промовчала: хай говорить Ван Лун! — Так, підкреслюю, чує. Тільки не голос, а радіохвилі, — пояснив так само спокійно Ван Лун. — Ви забули, Вадиме, що вони обидва були в скафандрах, — додав Риндін. — Отож, в печері голосів не було чути, а випромінювалися радіохвилі. Тепер промовчав Сокіл. — Коли ми розмовляли, — розповідав далі Ван Лун, — тоді камінці світилися яскраво. Уздовж печери йшли світлі хвилі. Ми говоримо — каміння світиться. Ми мовчимо — воно трошки мерехтить, наче світляки. Не можна зрозуміти. Навіть Галя не пояснила, що це таке, — закінчив він як звичайно жартом. — Правда, Миколо Петровичу, все було саме так! — підтвердила Галя. — Ще одна загадка Венери, як ви кажете. Риндін з цікавістю дивився на неї і на Ван Луна. Втім, не менше був зацікавлений і Вадим Сокіл: подібних явищ земна мінералогія дійсно не знала! — Ви кажете — яскравіше світилися під час розмови? — в роздумі перепитав Риндін. — Так, це явище дуже незвичайне. Отже… Він замислився. Камінці світилися інтенсивніше тоді, коли Ван Лун і Галя розмовляли. Отож, камінці реагували на радіовипромінювання, на радіохвилі. Проте потужність радіохвилі не залежить від того, чи несе вона на собі модуляцію, чи ні. Значить, справа не в потужності. Так, так… Що не тоді? Передавачі в скафандрах, та й переносний також, — ультракороткохвильові, вони діють на частотній модуляції. Передаючи звуки, ці передавачі весь час змінюють частоту коливань. Висновок один: загадкові камінці реагують на ту чи іншу частоту коливань… навіть, правильніше сказати, на зміну частот. Саме так: вони реагують активним світловим випромінюванням на швидку зміну частот. Гм! Це щось цілком нове. Радіоактивність? Ні, треба ще поміркувати… Риндін неуважно обвів поглядом каюту. Ага, а чому це Галя весь час лежить у гамаку? Неймовірно: при її експансивності — вона жодного разу не встала. Що це може означати? Чи не занедужала дівчина внаслідок своєї подорожі в надрах Венери? Та й вигляд у неї якийсь кволий, незвичний. — Галю, в чому річ? Чого ви весь час лежите? Захворіли, чи що? — співчутливо звернувся до неї Микола Петрович. Ван Лун стривожено глянув на Галю, на Риндіна: ну от, і не вийшла спокійна бесіда! Микола Петрович не заспокоїться, доки не довідається про все. А тоді напевно буде хвилюватися. Що сказати йому? Втім, Галя заговорила сама. Нічого, вона дасть собі раду! — Трошки болить бік, — сказала вона найбезтурботнішим тоном, ніби про щось не варте уваги, — не знаю, з якої причини. Шкіра припухла і почервоніла, тільки й усього. Не турбуйтеся, це дрібниці, — додала вона самовіддано: адже ж вся верхня частина лівої ноги горіла в неї наче у вогні. — Ні, ви скажіть точніше, — наполягав Микола Петрович. — Ви, мабуть, забилися під час падіння? Ван Лун вирішив втрутитися: — Вважаю, не те, Миколо Петровичу, — сказав він. — Тоді був би, скажу, синець або ушиб. Гадаю, це інше. Галю вкусив кліщ, пам’ятаєте? Може, він був отруйний. Тепер отрута від укусу розійшлася по нозі. Яка ваша думка? Не відповідаючи йому, Риндін перевів погляд на Сокола. — А як у вас, Вадиме? — спитав він. — Адже ж вас також укусив кліщ. Як ви себе почуваєте? Чи є симптоми, схожі з тим, що відбувається з Галею? — Ні, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл. — Нічого схожого. Спочатку місце укусу свербіло. А тепер я й думати про це кинув. Тут щось інше, мені здається. — Ви помиляєтесь, — серйозно звернувся Микола Петрович до Ван Луна, який, вагаючись, розвів руками. — Кліщ тут ні до чого. Дивно, в чому ж тоді справа? Галю, — звернувся він до дівчини, — ідіть-но сюди. Молоді люди, ви можете зайнятися чимось, поки ми з Галею побесідуємо. Зрозуміло? Прошу вас пройти до навігаторської рубки, наприклад, і зачинити за собою двері. Поділитися там враженнями про ваші пригоди. А ми з Галею займемося тут однією справою. Коли Сокіл і Ван Лун вийшли, Риндін лагідно, проте наполегливо сказав: — Згадаймо, Галиночко, старий звичай. Він стосується, правда, морських кораблів, але ж і ми з вами — на кораблі? І на кораблі такого далекого плавання, яке й не снилося звичайним морякам, чи не так? Ви, напевно, пам’ятаєте, що капітан корабля в разі потреби завжди виконує обов’язки лікаря. Ану, покажіть каштанові міжпланетного корабля, що і де саме у вас болить? Галя з трудом вилізла з гамака і, шкутильгаючи, наблизилася до Риндіна. Вона насилу стримувала себе, щоб не застогнати: гострий біль у нозі розтікався ширше й ширше, наче шкіру обпалювало розпечене вугілля. Риндін уважно й зосереджено оглянув її ногу. Справді, шкіра припухла і багрово почервоніла. Але, крім тієї припухлості і почервоніння, не можна було встановити нічого. — Болить лише зовні, Миколо Петровичу, — поскаржилася Галя. — Всередині я не відчуваю ніякого болю. — Так, нагадує свіжий опік. І чималий, — похитав занепокоєно головою академік. — Чи добре ви пам’ятаєте, друже мій, що не забилися, падаючи? Особливо — цим місцем ноги? — Не забилася, Миколо Петровичу, дуже добре пам’ятаю. — А куди вкусив вас кліщ? — Ось, — указала Галя. На місці укусу біля коліна лишалася тільки маленька червона крапка з затверділим струпиком. Не можна було й думати про зв’язок цієї крихітної невинної крапки з великим червоним опухом, розташованим значно вище на нозі, з зовнішнього її боку. Що то за дивне запалення — і таке сильне? — Ван! — покликав Риндін, коли Галя одяглася і, припадаючи на ліву ногу, добралася до свого гамака. — Ідіть-но сюди! — Слухаю, Миколо Петровичу, — відгукнувся Ван Лун, входячи до каюти. — Може, Галя забула? Скажіть, чи не пам’ятаєте ви якогось удару, який вона, можливо, зазнала там, у печері? — Ні, Миколо Петровичу. — Ван Лун бачив, який стурбований Риндін, і це було йому дуже не до вподоби: академікові потрібний зараз цілковитий спокій. Тому він вирішив ще раз спробувати відвернути його увагу: — Галя, взагалі, підкреслюю, поводилася надзвичайно. Дуже мужня дівчина. Таких бачив рідко. Може бути справжнім відважним мандрівником. Навіть, скажу, дослідником. — Товаришу Ван, не треба, — зніяковіла Галя. — Чому не треба? Дуже треба, — впевнено відповів той. — Вона, Миколо Петровичу, поводилася як справжній вчений. Небезпечно, страшно, а Галя тим часом зібрала для вас принаймні з десяток тих світних камінців. Принесла сюди. Коли йшли назад, шкутильгала, було їй важко. Втім, не кинула камінці, а донесла. Хотіла показати вам. Казала, буде інтересно вам і Вадимові. — Ну й дівчина, — вражено обізвався Риндін, — прямо герой! Це ті самі камінці, чутливі, Ван, як ви кажете? — От-от! Гадаю, Галя вважає, що зробила нове відкриття. Тому й хотіла продемонструвати вам одразу. Що ж, може, й справді відкриття. Камінці, на мою думку, дуже дивні. Зараз покажу вам. Вадиме, ідіть сюди й ви, прошу. Втім, Сокіл був уже тут. Його як геолога і мінералога й справді дуже цікавили загадкові камінці. Але Риндін цього разу реагував зовсім не так, як бажано було Ван Луну. Він запитливо подивився на Галю і коротко спитав: — Ви несли ті камінці з собою в сумці? — Так, Миколо Петровичу. — І сумка, як звичайно, висіла на лівому боці? — Так. Риндін повільно підвівся, сів, важко спираючись на руки. Обличчя його було дуже серйозним і стурбованим, Коли він заговорив: — Галиночко, друже мій, ось і розв’язання справи з вашою загадковою хворобою. Ваш біль є наслідком опіку від радіоактивної речовини. Очевидно, камінці, принесені вами, дуже радіоактивні. Перебуваючи довгий час у сумці, підвішеній біля стегна, вони обпекли ногу. Будемо сподіватися, що це тільки поверхнева реакція… Ван Лун тихо присвиснув: он як обертається справа! Галя здивовано поглядала на Миколу Петровича, який продовжував: — І справді, за зовнішнім виглядом це нагадує такі опіки. Добре принаймні, що камінці опинилися ближче всього до ноги, а не до грудей або живота, де багато внутрішніх органів. Каміння безумовно радіоактивне! І якось по-особливому радіоактивне, якщо інтенсивно реагує на зміну частот радіоколивань. А воно ж саме так, коли вірно те, що ви розповідали про нього, Ван. Ван Лун знизав плечима: адже ж він просто розповів те, що бачив на власні очі. І саме цієї хвилини пролунав незвично напружений, схвильований голос Вадима Сокола: — Миколо Петровичу, невже це може бути… та ні, я не можу повірити! І все ж таки… — Що ви хочете сказати, Вадиме? — здивовано спитав Риндін. — Я боюся навіть припустити, Миколо Петровичу… все це так неймовірно! Але разом з тим… а що, коли це — інфрарадій? Галина Рижко нічого не розуміла. Інфрарадій? А що це таке? Проте вона бачила, як Риндін відкинувся назад, вражений тим, що сказав Вадим Сергійович, як Ван Лун вийняв з рота свою люльку і з цікавістю дивився на геолога. Обидва вони були явно вражені, але зовсім не так, як Галя. Якщо дівчину дивувало те, що Сокіл так схвильовано заговорив раптом про якийсь невідомий інфрарадій, про який вона ніколи нічого не чула, то Риндін і Ван Лун, здавалося, зосереджено зважували, в якій мірі Сокіл міг мати рацію. Очевидно, мова йшла про щось, хоча й суперечливе, але цілком зрозуміле і добре відоме обом. Страшенно погано відчувати, що ти знаєш значно менше від інших!.. А Вадим Сокіл так само збуджено, як і раніше, доводив: — Справді, Миколо Петровичу, з якої речі вперто сумніватися в існуванні сто двадцятого, коли вважати реальним існування сто одинадцятого? А сто одинадцятий існує ж, і ми незабаром відшукаємо його тут, на Венері, я певен цього! Адже ж усі дані говорять про це — і навіть перші зразки порід-супутників підтверджують, що ультразолото близько. Ви самі бачили ті зразки, я показував вам. Чому ж не бути сто двадцятому? — Ви не лише зараз, а й раніше завжди були палким прихильником цієї гіпотези, — вставив Риндін. — Пам’ятаєте, Ван, дебати на президії хімічного товариства? Ван Лун мовчки кивнув головою. — Це не гіпотеза, — запротестував Сокіл з ще більшою запальністю, — а цілком обгрунтована ідея. В усякому разі, не менш обгрунтована, ніж була свого часу теорія існування ультразолота. А зараз, Миколо Петровичу, прийшов час, коли й теоретизувати нема чого. Треба просто як слід перевірити з допомогою точного аналізу. Адже ж ви самі погоджуєтеся, що жоден мінерал, жоден елемент на Землі — природний чи штучний — не має таких властивостей активізації, як ці зразки, принесені Галею? — Так, — задумливо погодився Риндін, — явище цілком незвичайне… Що ж, давайте перевіримо, як ви гадаєте, Ван? Хтозна, можливо, ми привеземо на Землю в подарунок нашій Батьківщині і те, чого там зовсім не чекають. Певна річ, це було б надзвичайно! Рушайте до лабораторії. Вадиме, перевірте. Де ж ваші камінці, Галю? Галя хотіла підвестися, щоб подати Риндіну свою сумку, яка лежала в кутку каюти, проте Ван Лун випередив її. — Лежіть, дівчино, буду ходити за вами, — сказав він, прямуючи до сумки. — Ось, Миколо Петровичу, ось вони. На його долоні лежали невеличкі зеленувато-сірі камінці неправильної форми, схожі, як з прикрістю подумала Галя, всього лише на маленькі картоплинки. І нічого надзвичайного, нічого вражаючого не було в їх вигляді. Чому ж навколо тих камінців стільки хвилювання? Дивно, але й сам Микола Петрович помітно хвилювався. Він розглядав камінці, повертав то одним, то другим боком. — І вага досить солідна, — промовив він нарешті. — Так, перевірте, Вадиме. Зробіть розріз, проаналізуйте. І якщо… Сокіл уже не слухав. Захопивши з собою кілька камінців, він хутко вийшов. Риндін задумливо подивився йому вслід і потім повернувся до Галі, яка все ще нічого не розуміла: — Якщо це так, якщо Вадим має рацію… Галю, це буде виключним за важливістю відкриттям у науці! І честь того відкриття за правом належатиме вам, мила дівчинко. Та не бентежтеся ви, адже ж це саме так. Адже ж не хтось інший, а саме ви знайшли в надрах Венери цей мінерал. — Ми разом з товаришем Ваном, — сконфужено відповіла Галя: вона ніяк не наважувалася думати, що Микола Петрович говорить серйозно. — О ні, — рішуче спростував її слова Ван Лун, — відкриття зроблене нею самою, Миколо Петровичу, свідчу найурочистіше! Я тільки потім помітив. Інфрарадій на Венері — відкриття Галини Рижко. Дуже-дуже здорово! — Миколо Петровичу, а що таке інфрарадій? — боязко спитала Галя. — Ви всі розмовляєте про нього, а я нічого не розумію, — додала вона, червоніючи. — Це дуже цікаво! — розсміявся Риндін. — А й справді, оригінальна картина, Ван. Дівчина зробила, може статися, найважливіше відкриття і не знає, в чому справа. Що ж, доведеться вам пояснити. Понудьгуйте трохи, Ван, або займіться чимсь поки що: адже для вас у моїй розповіді не буде нічого нового, чи не правда? Ага, ось що. Покопайтеся краще в нашому радіопередавачі, може, пошкодження в ньому і не такі вже складні. І перевірте, чи не відзначив автомат яких-небудь імпульсів з Землі. Тепер, коли в нас діє зонд-антена, можна сподіватися, що зв’язок з Землею поновиться. — Єсть, Миколо Петровичу, — озвався Ван Лун і вирушив до навігаторської рубки. — Отже, що таке інфрарадій, Галю? — Риндін влаштувався зручніше в гамаку. — Щоб відповісти на ваше запитання, треба пригадати таблицю елементів Менделєєва. Як ви, пам’ятаєте її? — Звичайно, Миколо Петровичу! І навіть можу, заплющивши очі, побачити перед собою всі її рядки, — переконано відповіла Галя. — Чудово. Ви знаєте, що ми прагнемо відшукати на Венері ультразолото. А як ми дійшли до самої думки про його існування взагалі? Це ви знаєте? — Продовжили періодичну систему Менделєєва і вирішили, що в другій половині сьомого періоду мусть бути елемент номер сто одинадцять, який повторить властивості золота, — без запинки відповіла Галина Рижко. — Прекрасно пам’ятаєте, дівчино! Так от, коли спектральний аналіз допоміг нам встановити, що ультразолото дійсно існує, наприклад на Сонці, — деякі вчені, підбадьорені таким підтвердженням їх теорії, висунули ще одну, навіть сміливішу гіпотезу. До речі, палким її захисником був наш Вадим Сергійович, — додав Риндін, посміхаючись. — Тому він так пристрастно і доводив нам зараз, що ви знайшли саме інфрарадій… Так, отже, в чому тут річ? Як би це розповісти вам коротше, але так, щоб ви все зозуміли? Риндін на мить задумався, потім ляснув пальцями і заговорив далі: — От, насамперед — взагалі про енергію, люба моя Галю. Людство витрачає величезну кількість енергії — і вчені давно вже замислювалися над загрозою її недостачі. Вугілля, нафта, торф та інші види палива — все це конденсована енергія, яку ми безжалісно витрачаємо сторіччями. Правда, ми дедалі більше користуємося й іншими видами енергії, одержуваної не від горіння. Ви, певна річ, знаєте про біле вугілля — енергію води, блакитне вугілля — енергію вітру, жовте вугілля — енергію сонячного проміння. А протягом останніх десятиріч людство навчилося широко вживати атомну енергію, яка покірно працює на нас у котлах атомних електричних станцій та інших промислових установок. І все ж таки — вчені продовжують думати про нові й нові джерела енергії. — Наче мало їм атомної енергії, — заперечила Галя. — Адже ж це така міць, така міць! — Звичайно, атомна енергія дала і ще дасть людству дуже багато. Недаремно нашу епоху називають віком атомної енергії, — погодився Риндін. — Але доводиться визнати, що і атомна енергія має свої недоліки. Енергія урану і плутонію, яку ми використовуємо в нашому народному господарстві, не кажучи вже про енергію термоядерних реакцій, — потребує великих і складних промислових влаштувань, в яких ми розщеплюємо атомні ядра або створюємо нові. Між тим — як надзвичайно зручно було б використовувати енергію якогось радіоактивного елемента, що сам, без нашого втручання, постійно випромінює її! Ну от, скажімо, коли б ми навчилися користуватися з енергії чудесного елемента радію. Якщо зібрати все випромінювання, яке дає безперервно радій, то вийде, що один — тільки один! — грам радію випромінює за 6 діб тепло, достатнє для того, щоб скип’ятити склянку води. Всього один грам радію, Галю! І отак, безперестанно розпадаючись, наш грам радію буде випромінювати з себе енергію понад 16 тисяч років, доки не залишиться від нього мізерна порошинка, менше однієї тисячної частки. За цей час наш грам радію вилучить із себе 2,8 мільярда малих калорій, якщо всю його енергію перевести на тепло. Це стільки ж тепла, скільки дають при спалюванні 425 кілограмів найкращого кам’яного вугілля. Ось що таке радій, Галю, і прихована в ньому енергія! Галя кивнула головою: це вона знала, хоча й не так точно. — Проте ви знаєте також, що радій розкладається надзвичайно повільно, і наука не знає засобів прискорити такий розпад, — продовжував академік Риндін. — І тому ми не можемо практично використати його енергію. Наука навчилася користуватися нею тільки для медичних потреб, — до речі, і ми маємо в астроплані маленьку пробірку з слідами солей радію. І от — виникає питання: чи не може бути в природі якогось подібного до радію елемента, що міг би розкладатися теж сам по собі, як радій, проте значно швидше? А коли це можливо, то де шукати такий елемент? Галя слухала з цікавістю, яка дедалі зростала: Микола Петрович мав хист розповідати про найскладніші речі надзвичайно просто, зрозуміло — і разом з тим дуже цікаво! — Тут ми й наближаємося до тієї гіпотези, пристрасним захисником якої є наш друг Вадим, — говорив Риндін. — Він і його однодумці з Всесоюзного хімічного товариства міркували так. Якщо ми припустили існування елемента номер сто одинадцять, ультразолота, розширивши для цього періодичну таблицю елементів Менделєєва, а експерименти і спектральний аналіз довели правильність такого припущення, — то чому не піти ще далі? Чому не розширити таблицю Менделєєва за межі існуючого сьомого ряду і не припустити існування восьмого періоду, підкореного тим самим законам, які діють у вже відомих нам семи періодах? Треба визнати, що ця гіпотеза, хоч і дуже смілива, не така вже неймовірна — особливо після того, як дослідні дані підтвердили існування гіпотетичного закінчення сьомого періоду з його ультразолотом… Все розумієте, Галю? — Так, Миколо Петровичу, — підтвердила дівчина, не зводячи захоплених очей з Риндіна. Проте вона була захоплена, якщо сказати правду, ще й іншим. Перед нею в новому світлі вималювався Вадим Сергійович Сокіл — сміливий вчений, який, не боячись сперечань з противниками, висував свої наукові гіпотези і наполегливо захищав їх. Для цього, мабуть, треба страшенно багато знати і розуміти все-все, не так, як розуміє зараз Галя, саму тільки верхівочку, та й то лише після того, як Микола Петрович докладно з’ясував їй все… а треба знати все чисто, від початку й до кінця — і вміти самій придумувати нові теорії… Ні, Галина Рижко обов’язково мусить стати такою самою вченою, щоб і вона могла не тільки випадково щось збагнути, а крок за кроком, обгрунтовано і розумно відкривати нове в науці, доводити свою правоту і свої гіпотези. — Миколо Петровичу, — спитала вона, — а з Вадимом Сергійовичем інші вчені не погоджувалися, сперечались? — Ого, будьте певні, суперечок було вдосталь, — посміхнувся Риндін. — Нові теорії і гіпотези завжди викликають опір тих, хто звик іти уторованими стежками, це загальновідомо, люба моя дівчинко, хоча й досить сумно. Але Вадим, як ви знаєте, має досить твердий характер і переконання, він легко не здається, — за що я його, до речі, особливо люблю. І він наполегливо доводив, що восьмий період таблиці Менделєєва можливий, що не слід спинятися на півдорозі, а треба сміливо просувати науку далі й далі. За його гіпотезою виходило, що коли припустити існування восьмого періоду таблиці Менделєєва, то існуючий в ньому елемент номер сто двадцять може повторити властивості вже відомого нам радію, виявитися найближчим його родичем, проте вже із значно яскравіше виявленими особливостями радіоактивності. Такий новий уявлюваний елемент Вадим і його однодумці умовно назвали інфрарадієм. І твердили, що цей ще не відкритий елемент, інфрарадій, буде потужним джерелом енергії. Інфрарадій, як припускав Вадим, буде випромінювати енергію в мільйони разів повільніше, ніж ядра урану чи плутонію, які розщеплюються в цепній реакції. Бо там ми маємо справу з вибухом, а не з розпадом, який протікає постійно і планомірно. Втім, енергія інфрарадію мусить, за ідеєю Сокола, випромінюватися в сотні тисяч разів активніше, ніж енергія знайомого нам звичайного радію. Ви розумієте, Галю, яким зручним і корисним джерелом енергії міг би бути такий елемент, як інфрарадій? — І Вадим Сергійович гадає тепер, що… — Галя Рижко не наважувалася закінчити своє запитання: надто вже все це було важливим і серйозним, щоб її зеленувато-сірі камінці, такі непривабливі на вигляд, могли бути могутнім інфрарадієм! — Так, він гадає, що ви відкрили на Венері інфрарадій… вірніше сказати, якісь солі інфрарадію. І дуже добре, що тільки солі, інакше ви не відбулися б тільки опіком, — закінчив Микола Петрович. Він знову взяв у руки один з камінців, принесених Галею, і підніс його до очей, уважно розглядаючи. — А на Землі немає інфрарадію? — спитала ще Галя. — Це невідомо, — неуважливо обізвався Риндін, зосереджено розглядаючи камінець. — Якщо він і є на нашій старенькій, якщо не розклався за мільярди років її існування цілком, то, певна річ, ховається від нас де-небудь у найглибших надрах Землі. І в такому разі — чи не його енергія розігріває вогнища магми в цих надрах і викидає вогняну лаву на поверхню Землі під час вулканічних вибухів?.. Ми не знаємо цього, Галю. І — знаєте що? Давайте, відкладемо подалі вбік ці камінці. Важко сказати, чи мають вони відношення до інфрарадію. Це встановить Вадим. Проте вони дуже активні. Мені от зараз здалося, що поверхнею камінця пробігають крихітні золоті іскорки… і тільки потім я збагнув, що насправді це — роздратування сітчатки в моїх очах. А тепер от, як бачите, ще й сльози виступили! Ні, відкладемо ваші камінці. Це — небезпечні іграшки, і нам треба бути дуже обережними з ними… Що таке, Ван? Якісь новини? — одразу пожвавішав Риндін, побачивши Ван Луна, який хутко увійшов до каюти, тримаючи в руці аркушик паперу. — Дуже важливі новини, Миколо Петровичу, — промовив Ван Лун. — Сигнали з Землі! Риндін радісно простягнув до нього руки: — Дорогий Ван! Значить, зонд-антена дала свої наслідки. Які ж сигнали, що говорить Земля? Ви добре чули? — Так, тільки не мову, а радіограму. На Землі не певні, що ми можемо вільно прийняти радіотелефонну передачу. І Земля подає сигнали за абеткою Морзе. Ось, автомат записав, прошу. — І він простягнув Риндіну принесений аркуш паперу. — «Венера-1», «Венера-1», слухайте нас, говорить Земля, — читав голосно Микола Петрович. Його голос уривався, академік був не в силах справитися з радісним хвилюванням. — Після одержання поштової ракети — знову не маємо від вас ніяких відомостей. Безперервно намагаємося зв’язатися з вами. Слухайте нас, «Венера-1»! Перейшли на азбуку Морзе, бо немає певності, що простір не перекручує хвилі радіотелефону. Передавайте відповідні сигнали на повній потужності вашого передавача, також за азбукою Морзе. Щойно одержимо ваше підтвердження, зразу ж таки сповістимо вам про нові важливі дані відносно вашого зворотного старту з Венери. З’ясовано можливість значного прискорення вашого відльоту. Передавайте відповідні сигнали, чекаємо! «Венера-1», відповідайте! Будемо знову викликати вас, як і раніше, через кожну годину. «Венера-1», відповідайте Землі!» Риндін підвів очі на Ван Луна: — Які ж це можуть бути нові дані про відліт, Ван? Ви не здогадуєтеся? — Ні, Миколо Петровичу. Важко сказати, вважаю. — Втім, навіщо я запитую? Зараз треба думати про інше. Ви перевірили, що саме пошкоджене в нашому передавачі? — Перевіряв, ще не знайшов, шкодую. Буду шукати, доки не знайду. Полагоджу, Миколо Петровичу, обіцяю. — Треба поспішати, Ван. Земля чекає нашої відповіді. І надзвичайно цікаво, що то за нові дані?.. А що там Вадим? Усе ще зайнятий аналізом? — Я зараз піду довідаюся, — трохи підвелася Галя. їй так хотілося бути знову корисною! Проте Риндін суворо спинив її: — Нікуди ви не підете, люба моя. Лежіть у своєму гамаку і не думайте вставати. Раніше ніж через доби дві-три я не дозволю вам рухатися. — Ой! — незадоволено озвалася Галя. — Аж дві-три доби! — Так, якщо не більше. Ми не знаємо ступеня активності цього мінералу. Треба буде ще вимірити, якщо Вадим не зробив уже цього. Так чи інакше, але ваше щастя, Галю, що ви були в скафандрі, коли несли зразки. Металева сітка, яка вкриває гумову тканину скафандра, дещо нейтралізувала радіоактивний вплив мінералу. Інакше було б значно гірше. Отож, лежіть і мовчіть. Вам прописаний постільний режим!.. А, Вадиме! Нарешті! Які наслідки? Втім, навряд чи треба було запитувати Сокола про наслідки його досліджень. Геолог не увійшов, а влетів до каюти. Потім він проробив кілька неймовірних танцювальних рухів, що закінчилися стрибком чи не під саму стелю. Його очі сяяли, ніс і одна щока були заплямовані чорнилом і якимсь червоним хімічним реактивом. Захлинаючись від збудження, Сокіл вигукнув: — Це інфрарадій, Миколо Петровичу! Сумнівів немає! Вага, величезна радіоактивність, всі інші показники говорять про одне й те ж саме: Галя знайшла солі інфрарадію! Галиночко, чи ж розумієте ви, що це означає? А, та що там казати! Він кинувся до Галі і розцілував її. Розгублена дівчина тільки руками змахнула: — Вадиме Сергійовичу, що ви робите! Ой Вадиме Сергійовичу! Втім, Сокіл не бачив і не чув нічого. Він підбіг до Риндіна, який вже весело сміявся, і так само міцно розцілував його. Потім спинився перед Ван Луном, хотів було обійняти і його, але тут-таки махнув безнадійно рукою: — Все одно, Ван, ви нічого не розумієте в емоціях. Ні, мені треба заспокоїтися, залишитися на самоті! Він вибіг за двері, в коридор — і звідти до товаришів долинули його переможні вигуки: — Є інфрарадій! Ура, є інфрарадій! Ура!  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка