Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка14/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

присвячений описові подорожі в надрах Венери, куди вирушив Ван Лун у розшуках Галі Рижко, а також тим труднощам, які зустрів мандрівник під час цієї подорожі.  



Ван Лун у роздумі стояв перед круглим проваллям. Сюди чи не сюди? Він оглянувся. В кількох метрах виднілося друге провалля, теж кругле, теж глибоке. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Обидва, здавалося, були не природного походження, а зроблені живими істотами, як величезні нори. Та й Сокіл підтвердив це припущення, коли вони разом з ним знайшли тут переносний радіопередавач Галі Рижко: — Безумовно, якісь нори невідомих страховищ. Ван, це не природні печери! Дивіться, стінки пухкі, легко осипаються. Я певен, що цими норами користуються тварини — і весь час підновлюють їх, розчищають. Так, припустимо, що обидва круглі отвори в грунті є початками підземних ходів. Проте в який з них спускатися? Де розшукувати Галю? Розмовляючи з товаришами, Ван Лун намагався втішити їх, заспокоїти їх, вселити певність, що Галя жива й неушкоджена, що вона тепер чекає на допомогу. Можливо, мовляв, вона ховається від якоїсь небезпеки, можливо, в неї бракує сил повернутися без допомоги товаришів. Так говорив Ринді-ну і Соколу Ван Лун, так думав і він сам, доки не знайшов біля одного з цих отворів переносного радіопередавача Галі. А тоді напрям думок Ван Луна змінився, хоча він і не сказав про це жодного слова товаришам. Навіщо? Якщо Микола Петрович просто дуже турбувався про Галю, яку він встиг щиро полюбити за її моторність, веселий характер, кмітливість і безпосередність, то Вадим Сокіл буквально не знаходив собі місця. Ван Лун ясно розумів: це була не тільки тривога за товариша, який потрапив у небезпеку. Це було щось більше. І хоч би як приховував Сокіл свої почуття до дівчини, вони проривалися і в його збуджених запитаннях, якими він засипав Ван Луна, і в лагідних словах, якими він згадував про Галю. Сказати Вадиму, що у самого Ван Луна лишалося дуже мало надій, — означало завдати йому глибокого суму. Ні, поки ще можна на щось сподіватися, — говорити Соколові про тривогу Ван Луна було не слід. Досить і того, що Ван Луну з великим трудом і лише за допомогою Миколи Петровича вдалося відговорити Сокола від його настійливого наміру вирушити разом на розшуки дівчини. Знервований експансивний геолог не розумів, що він буде тільки зайвим тягарем для Ван Луна, якому під час розшуків довелося б водночас і піклуватися про товариша, — до речі, дуже мало пристосованого для небезпечних подорожей. Так, у Ван Луна лишалося не дуже багато надій. Галя впала в одне з цих проваль, — тут сумнівів не було. Де ж вона могла бути після цього? Якщо вона розбилася під час падіння, тоді було б знайдене її тіло. Якщо падіння не завдало шкоди їй, тоді Галя відгукнулася б на крики Ван Луна і Сокола, почувши їх. Проте дівчина не озивалася, і тіла її в проваллях також не було, — Ван Лун пильно оглянув дно обох нір, освітлюючи їх промінням свого прожектора. Що ж тоді лишається? Ван Лун згадав, як Сокіл висловив припущення відносно потвори, що нападала на міжпланетний корабель під час їх вилазки. Так, Галя впала сюди, на дні проваль її немає, — лишається припустити, що її схопила і забрала з собою та велетенська тварина, яку описав йому Риндін. Адже ж і сліди потвори зникали також тут, біля проваль, куди приводили ряди поламаних молодих дерев і розчавленої оранжевої папороті. А коли тварина схопила Галю, — як можна сподіватися врятувати її? Тривога дедалі більше охоплювала Ван Луна. Досадніше за все було те, що ця тривога заважала спокійно думати, зважувати, міркувати. Треба було опанувати себе. Він ще нічого як слід не знає, все це самі догадки, припущення. Зараз вони здаються похмурими мов ніч; трохи згодом — можуть змінитися, поступитися місцем для інших, бадьоріших. Як це говориться в старій китайській пісеньці:  

Обірвалась дорога, зник твій шлях,


Але поглянь, — знов стежечка з’явилась;
Коли й до дна ти вичерпав всю воду,
З глибин проб’ється нове джерело!

 

Треба шукати таку нову стежечку надії, треба шукати нове джерело сподіванок! Перевіримо ще раз. Переносний радіопередавач знайдений тут, біля цього провалля. Але ця нора не така глибока, як друга. І сліди тварини зникали не тут, а саме біля другого провалля. А може, потвора рушила цією другою норою, не тією, куди звалилася Галя? Може, дівчина, впавши, відкотилася вбік і згори її важко помітити, а сама вона знепритомніла і тому не відповідає?.. Все може бути. Треба спробувати ще покликати її: а що, коли за цей час вона вже опритомніла? Нахилившись над проваллям, Ван Лун гукнув: — Галю! Відгукніться, Галю! Мовчання. Як і раніше, чути лише дзижчання і невгамовне стрекотіння незчисленних комах. Галя не озивається. Так, будемо перевіряти далі. Яскраве проміння нагрудного прожектора Ван Луна освітило темне дно першого провалля, — того, біля якого був знайдений передавач. Ні, нічого не видно, крім… крім округлої ямки в пухкому грунті на дні. Вона нагадує слід людського тіла. Можливо, це відбиток тіла дівчини, що впала туди згори? Але куди ж тоді вона зникла? Адже сліди потвори губилися не тут, а біля другого провалля! Ось вона, нова стежечка надії. Звичайно, відсутність Галі лишалася поки нерозв’язною загадкою; проте відпадало інше, найстрашніше припущення, що дівчину схопила потвора. Так, тепер можна було діяти. Ван Лун навмисне особливо пильно перевірив своє спорядження: коли хочеться поспішати, треба робити все повільно і акуратно. Китайська приказка говорить: «Якщо тричі не обміркуєш вчинок свій, потім завжди шкодуватимеш!» Автоматична гвинтівка з розривними кулями — є. Запасний резервуар з Оксилітом прив’язаний на спині. В основному резервуарі запасу оксиліту вистачить на дванадцять годин дихання; запасний дасть іще шість годин, — не для нього самого, а для Галі, в якої заряд оксиліту вже виснажувався. На спині — переносний радіопередавач. Він добре укріплений ремінцями. Три атомітні гранати на поясі — є. Запасні обойми з патронами — в сумці на боці. Всі прилади діють бездоганно, все в порядку. Можна вирушати. Ван Лун включив переносний радіопередавач і чітко, твердо промовив: — Товариші, вирушаю на розшуки вниз, у провалля. Не знаю, чи будете чути мене далі. Грунт може гасити сигнали. Втім, не турбуйтеся. Все буде гаразд. Підтвердіть, що чули мене, прошу! Наступної ж таки миті він почув короткий хрипкий звук. Один, другий… Так, Риндін і Сокіл відповідають йому. Ван Лун знав, з якою тривогою чекають його повідомлень Риндін і Сокіл, які залишилися в астроплані. Яка шкода, що радіоустановка корабля зіпсувалася під час падіння астроплана і струсів, яких завдала ця проклята тварина, коли вона нападала на корабель! І не було часу полагодити пошкодження, тому він і не може почути голоси товаришів. Добре, що хоч в них працює радіоприймач, який приймає його сигнали. А передавач може надсилати йому у відповідь тільки оці хрипкі звуки. Так, у путь! Ван Лун прив’язав надійним вузлом до найближчої стрункої цикадеї міцний капроновий канатик з вплетеними до нього дерев’яними перекладинками і опустив його кінець в провалля. Канатика цілком вистачило до самого дна. Включивши нагрудний прожектор, Ван Лун почав спускатися. Ось воно, пухке, вкрите опалим листям і уламками гілок дно. Ось округла ямка в ньому. А чи немає ще слідів? Яскраве проміння прожектора освітлювало кожну вм’ятину, кожен камінець. Сліди, де ж сліди Галі, якщо це справді відбиток її тіла?.. Є! Ось вони! У пухкому грунті виднілися сліди гумових чобіт з їх характерними металічними підківками. Дівчина пішла в широкий підземний хід, вона йшла легко, вільними кроками: значить, обидва падіння не завдали їй шкоди. Гаразд, але навіщо вона вирушила в цей тунель, чому не залишилася на дні провалля чекати допомоги? Підземний хід не заглиблювався далеко. Мабуть, він тягнувся весь час метрах у п’яти-шести під поверхнею Венери, не глибше. Про це свідчив і пухкий вологий грунт, і численне коріння дерев, що звисало зверху і з стін тунелю. Сліди Галі було виразно видно протягом метрів двохсот, до місця, де тунель роздвоювався. Тут вони одразу зникали. Даремно Ван Лун намагався відшукати бодай один відбиток гумового чобота: все було немов заметено широкими смугами, наче величезна мітла пройшлася підземним ходом. Ця мітла знищила всі дрібні сліди. Ван Лун зазирнув у одне розгалуження, в друге… Його спостережливе око відзначало всі особливості, всі деталі. І він немовби бачив на власні очі те, що тут відбувалося. Галя швидкими кроками йшла тунелем до його розгалуження. Тут вона зупинилася в роздумі, — мабуть, міркувала, куди саме їй іти далі. Пішла вона нібито наліво, — сюди скерований останній відбиток чобота. А з правого відгалуження виповзла якась велика тварина, яка важко тягла свій тулуб пухким грунтом. Тому слідів Галі більше не видно, тварина повзла тим самим ходом. Усе це зрозуміло. Неясно одне: чи пощастило дівчині уникнути зустрічі з твариною, чи вона зіткнулася з нею? Чи, може, вона тікала, а тварина наздогнала її? Знову тривожні, невтішні догадки, що аж ніяк не радують… Втім, відповідь на це можна дістати тільки в тому разі, якщо йти далі слідами цього підземного велетня, який плазував уздовж тунелю. Так, а що ж, до речі, являє собою цей тунель? Очевидно, він також не може бути природним. «Вважаю, нора крупної тварини, — знову подумав Ван Лун. — Чи не тієї, про яку розповідав Микола Петрович?..» Він ішов уздовж підземного ходу швидкими, хоча й зовсім неквапними, розміреними кроками. Це була звична хода досвідченого мандрівника, який давно оволодів майстерністю багато ходити, не витрачаючи при цьому ані крихітки зайвої енергії. Якщо б хтось інший спробував іти поруч з Ван Луном, то дуже швидко відстав би від нього або змушений був би раз у раз переходити на прискорений крок. Спокійна, розмірена хода Ван Луна не заважала йому в той же час уважно розглядати все на своєму шляху, помічати найменші подробиці, які випали б з уваги іншої людини. Ось він на секунду спинився і підійшов до товстелезного обривка коріння, що звисав зі стіни. Коріння було розсотане, перетерте, наче жорнами, хоча досягало впоперек чверті метра. Ван Лун несхвально похитав головою: — Втім, у цієї тваринки досить міцні щелепи. Такого звіра треба зустрічати обережно. За кілька хвилин Ван Лун знову спинився. Його увагу привернули дивні світні камінці в стінах підземного ходу. Він виключив прожектор і присів біля тих камінців, пильно їх розглядаючи. — Еге, дуже цікаві світляки. Подумав був, що живі. Ні, камінчики. Таких досі не бачив. Але він не мав часу для роздумів про світні камінці. І, включивши знову прожектор, Ван Лун рушив далі. Його насторожений слух відзначив би навіть найслабіші, далекі звуки. Але чуйний мікрофон на його шоломі не міг спіймати нічого, крім шуму кроків самого мандрівника. Більш за все непокоїла Ван Луна відсутність слідів Галі. Припустимо, що дівчина тікала від тварини, яка переслідувала її. Але, тікаючи, вона бодай час від часу мусила наближатися до стін, залишати біля них сліди. І Ван Лун тоді помітив би їх, адже ж він дуже добре бачив відбитки своїх ніг на пухкому грунті. Одне з двох: або тварина була такою великою і широкою, що буквально протискувалася в підземному ході і справді стирала своїм важким тілом всі сліди на грунті і навіть на стінах, або… або вона наздогнала-таки дівчину, схопила її і понесла з собою. І знову Ван Лун зусиллям волі відігнав від себе це сумне припущення. Хід здавався безконечним. Уже двічі Ван Лун поглядав на годинник. Подорож під поверхнею Венери тривала понад годину, проте виявити нічого нового не вдавалося. Ті ж самі стіни і склепіння з пухкого грунту, що осипався під найменшим дотиком; у них повкраплювані у великій кількості світні камінці. Таке ж саме коріння дерев, що переплітається іноді в примхливе мереживо. І ніяких слідів, крім тих, які залишила гігантська тварина, що рухалася підземним ходом якийсь час тим самим напрямом, що й Ван Лун. Двічі йому зустрічалися розгалуження, і щоразу мандрівник обирав той хід, яким раніше проплазувала тварина: на превеликий жаль Ван Луна, в жодному з розгалужень йому не пощастило помітити слідів дівчини… Раптом Ван Лун зупинився і прислухався. Його увагу привернули неясні, тихі звуки. Немов хтось у віддаленні пересипав грунт безперервною шиплячою цівкою. Ось упало кілька каменів, вони покотилися, вдаряючись один об один. Кожен звук окремо був би дивним і незрозумілим, але, доповнюючись взаємно, всі вони разом малювали в уяві Ван Луна цілком певну картину. Ван Лун міркував: «Гадаю, по норі десь попереду мене повзе невідома істота. Це не та величезна тварина, яка пройшла раніше, бо повзе вона дуже тихо й обережно. Невідомо, куди вона рухається, від мене чи до мене: звуки чомусь не слабішають, проте й не посилюються. Втім, не може ж вона повзти, лишаючись на одному місці? І все ж таки, судячи по звуках, так воно і виходить. Дивно…» Ван Лун виключив прожектор і, користуючись тільки невірним освітленням, яке створювали загадкові світні камінці, ще обережніше вирушив уперед, тримаючи гвинтівку напоготові. Мандрівник наче забув одразу про свою звичну манеру ходити швидкими розміреними кроками. Він повільно пробирався біля стіни, затримуючись перед кожним поворотом і пильно вдивляючись у темряву. Втім, у такій повільності не було нічого дивного: Ван Лун зобов’язаний був знайти і врятувати Галю Рижко — і тому йому доводилося бути гранично обережним і не припускати непотрібного риску. Крок за кроком він просувався вперед. Загадкові звуки все так само не зникали, але й не посилювалися, вони стали, мабуть, тільки значно яснішими і виразнішими, бо мандрівник, безсумнівно, наблизився до місця їх виникнення. Незрозуміла тварина і справді немовби лишалась на одному місці — та й характер звуків, які вона видавала, не змінювався. Ось ще раз чути, як впали і покотилися кілька каменів. І знову пересипається земля… Та що ж це таке? Ще один поворот підземного ходу — і Ван Лун, нарешті, помітив попереду якесь велике тіло, що перетинало тунель. Він зупинився. Вказівний палець його правої руки легко торкався спуска гвинтівки. Примружені очі вивчали істоту холодним спокійним поглядом. Її округле темне тіло безнастанно ворушилося. Вже здаля можна було розрізнити на ньому окремі опуклі кільця, які створювали враження темних і світлих поперечних смуг. Ці смуги зближувалися і віддалялися, безперервно рухаючись. Все тіло було схоже на обрубок грубезної колоди, вкопаної в стіни поперек підземного ходу. Проте цей обрубок весь час рухався, він був живий, він невтомно вібрував своїми темними і світлими кільцями. І від цього руху зі стіни тунелю зривалися і падали дрібні і великі камені, осипався грунт. Погляд Ван Луна не відривався від дивної істоти. Що вона робить? Що то за дивовижне положення — впоперек підземного ходу? Мандрівник зробив ще кілька кроків, трохи наближаючись до живої загадки. Тепер йому здавалося, що світлі і темні кільця висувалися одне слідом за одним з правої стіни тунелю і так само повільно входили в ліву стіну. Втім, може, це тільки своєрідна ілюзія? Проте мандрівник помітив на боці незрозумілої істоти невеличку чорну пляму. Та пляма повільно просувалася справа наліво. Ось вона наблизилася до лівої стіни, мов торкнулася її — і зникла, сховалася в стіні. Виходить, не ілюзія, не омана зору! Ван Лун бачив перед собою лише частину довгої, немов гігантська змія, істоти, що переповзала тунель, вилізаючи з одної його стіни і зникаючи в другій. Кільчасте тіло було, дуже довгим: кільця з’являлися і зникали, з’являлися і зникали, але тунель все ще був перегороджений. Ван Лун опустив дуло гвинтівки і включив прожектор. Сліпуче біле світло залляло дивовижну істоту, вірніше, ту її частину, яка цієї миті проповзала крізь тунель. Ось вони, поперечні кільця, їх тепер виразно видно, вони темні на червонувато-коричневому тлі цілого тіла. Але темні не вони самі. Очевидно, ніякої небезпеки ця змієвидна істота не являла, до неї можна було підійти ближче. Ван Лун з цікавістю розглядав зблизька те, що здавалося таким загадковим здаля. М’яке напівпрозоре, червонуватого забарвлення тіло. Воно безнастанно пульсувало, пересуваючись, і з помітними зусиллями підтягало свої кільця. А всередині того тіла, у зворотному напрямі, рухалася якась темна маса. Чи ні, та маса не рухалася, вона немовби лишалася на тому ж самому місці, а напівпрозоре тіло пересувалося по ній, ніби сковзалося вздовж темного стрижня, на який було натягнуте. Ван Лун торкнувся дулом гвинтівки до одного з кілець. Воно здригнулося, червонуватим тілом пробігла пульсуюча хвиля — і кільця одне за одним почали хуткіше, квапливіше з’являтися з правої стіни і зникати в лівій. Ван Лун відступив на крок, міркуючи. Справді, фауна Венери щогодини підносила мандрівникам нові й нові несподіванки, нерозв’язні загадки. Досі їм не вдавалося зустріти жодної тварини, вид якої можна було б одразу і безпомилково визначити. Комахи і павуки не беруться до уваги, хоча вони і набули на Венері незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупніші тварини, ці потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами… всі вони явно не мали ніякого відношення до фауни земного юрського періоду. Тепер ось іще ця жива напівпрозора колода з її кільчастим пульсуючим безконечним тілом — завдовжки очевидно, десятки метрів — адже ж їй не видно ні кінця ні краю, вона тягнеться справа наліво ось уже скільки часу! І раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Він збагнув, що це за істота! Легким дотиком він ще раз торкнувся червонуватого тіла стволом гвинтівки. І знову вздовж нього пробігла неспокійна хвиля, кільця почали рухатися швидше, істота наче намагалася ухилитися від дотику. Ван Лун посміхнувся: неймовірно, але це було саме так, немає ніяких сумнівів. — Знаю, хто ти, — сказав він, звертаючись до безмовного вібруючого тіла — і власний голос здався йому хрипким і неприродним від збудження. — Ти, втім, черв’як. Ти — дощовик, ось хто ти! І тікай геть з дороги, мені не до тебе! Ван Лун з силою вдарив червонувате тіло прикладом гвинтівки. І воно поспішило, заквапилося ще більше; кільця, скорочуючись і розправляючись, сковзалися від стіни до стіни дедалі швидше, ніби намагаючись якнайскоріше сховатися в грунті. — Та пролізай, пролізай, не заважай мені, — пробурмотів Ван Лун, — не затримуй. Дощовик… скільки часу він ще буде загороджувати мені путь? Гігантське червонувате тіло, здавалося, було й справді безконечним. А головне — воно перегороджувало мандрівникові дальший шлях тунелем, проміж ним і склепінням лишалося не більш як півметра вільного простору. Треба було щось робити. Ван Лун відступив ще трохи назад, скинув гвинтівку і, не прицілюючись, натиснув спуск. Короткий звук пострілу розтанув у повітрі, поглинутий вологим грунтом. Куля пронизала тіло гігантського дощовика. Проте на ньому залишилася малесенька темна крапка — і це було все, всі наслідки пострілу. Пульсуючі кільця навіть не прискорили свого руху. Ван Лун спантеличено поглянув на гвинтівку. «Може, я помилився? — подумав він. — Може, це була не розривна куля?» Він перевірив магазин. Ні, він був заряджений розривними кулями. Що ж трапилося? Чому куля не розірвалася, а пронизала тіло дощовика, не завдавши йому ніякої шкоди?.. Ах, так, зрозуміло, — і як він не передбачив цього заздалегідь? Куля не зустріла достатнього опору, вона пройшла ніби крізь рідкий холодець… Ван Лун відчув, як у ньому скипає лють. Йому треба поспішати, кожна хвилина затримки може коштувати Галі Рижко життя, а він примушений стояти тут і чекати, доки піде з його шляху ця мізерна, хоча й величезна істота! Розрубати її, чи що, знищити? Рука мандрівника вже потягнулася до рукоятки короткого кинджала, який, як і завжди, висів на поясі скафандра. Але Ван Лун роздумав: «Припускаю, розрубаю дощовика пополам. Але це ж — черв’як! Все одно, його тіло не спиниться, буде й далі виповзати з стіни, ще більше загороджуючи шлях. Ні, рубати не можна!» Лишався тільки один вихід — перелізти через пульсуюче тіло, протиснутися між ним і склепінням тунелю. Ван Лун розбігся і стрибнув. Його руки охопили кругле м’яке тіло, яке здавалося слизьким і непіддатливим. Діючи руками і ногами, Ван Лун видряпувався на спину дощовику, який напружено сіпався під ним, немов намагаючись скинути мандрівника з себе. Але Ван Лун уже сидів на ньому верхи. Ще мить — і він легко, пружно зіскочив з другого боку, протиснувшись під склепінням тунелю. Не оглядаючись, Ван Лун швидко пішов уперед: йому довелося витратити тут надто багато часу! І майже одразу нові звуки, значно гучніші і загрозливіші, оволоділи його увагою. Здаля долинало густе ревіння, хрипке й люте. Йому відповідали верескливі, гавкаючі голоси, немовби збуджено скавучали цуценята. Ван Лун рвонувся вперед. Ревіння посилювалося. Так міг ревіти тільки великий розлючений звір, нападаючи на ворога. «Мерщій, мерщій! — підганяв себе Ван Лун. — Проклятий дощовик! Затримав як… мерщій, мерщій!» Удалині пролунав постріл. Йому відповіла луна. Значить, Галя стріляє не в підземному ході?.. Ревіння стало ще гучнішим, лютішим. Ван Лун мчав тунелем, який зробив ще один поворот і несподівано обірвався. Перед мандрівником відкрилася величезна темна печера. Проміння його прожектора потонуло в її темній глибині. Де ж Галя? Один за одним пролунало ще кілька пострілів. Потім постріли злилися в коротку автоматну чергу. її вкрило все те ж саме розлючене хрипке ревіння. І потім Ван Лун почув глухий стогін. Це стогнала Галя Рижко, то був її голос! Ван Лун уже вбігав у печеру, яка чорним проваллям лежала значно нижче підземного ходу. Наче у відповідь на стогін дівчини, величезна печера наповнилася мінливим, хвилястим блакитнуватим світлом. Проміння прожектора Ван Луна вихоплювало з невірного присмерку окремі скелі, купи грунту, якихось тварин, що вовтузилися посередині печери. І нарешті Ван Лун побачив те, що шукав. На відстані метрів п’ятнадцяти-двадцяти від нього, внизу, біля стіни печери, за плескатою скелею лежала людина в скафандрі. Вона безсило опустила голову в прозорому шоломі на руки, поряд лежала гвинтівка. Людина в скафандрі була нерухома, наче мертва. Галя! І вздовж тієї самої стіни до дівчини підповзала величезна потвора. Довгі тонкі вуса-щупальці звивалися в повітрі над Галею. Ось підвелася передня лапа тварини, вкрита гострими зубцями, схожа на велетенську гребінку. Щупальце торкнулося нерухомої постаті в скафандрі. І широка гребеневидна лапа з блискавичною швидкістю замахнулася над головою в прозорому шоломі, що лежала на плескатій скелі…  

 

 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

де розповідається, як академік Риндін і Вадим Сокіл випускали за хмари Венери зонд-антену для встановлення радіозв’язку з землею, а також про напад на мандрівників хижого павука.  



Микола Петрович Риндін відірвався, нарешті, від складного рисунка, який він довго і старанно викреслював на папері. Вадим Сокіл, що уважно стежив за рухами руки Риндіна, запитально поглянув на академіка. — Отож, — нерішуче промовив він, — виходить, що… Риндін перевів погляд на нього, потім поглянув іще на рисунок. І тільки після того повільно відповів: — Нічого втішного поки не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного! Він неуважливо провів олівцем по краю паперу кілька широких рисочок, мов пробуючи графіт. І продовжував, ніби підкреслюючи такими самими штрихами кожне своє слово: — Висновки ось які. Дійсно, астроплан лежав раніше в стані, при якому зворотний старт був можливим. Трудним, рискованим стартом був він, але можливим. Галя… — він стримав мимовільне зітхання, — Галя подала правильну ідею. Вона дуже кмітлива, мила дівчина! Поштовх, певна річ, був би дуже міцним, заперечувати не можна. Проте ми пішли б на нього, бо іншого виходу не лишалося. Кілька добрячих вибухів з усіх трьох двигунів — і астроплан, рвонувшись уперед, вилетів би з міжгір’я. Ну, а там ми вже думали б і про те, щоб установити правильний курс і лягти на нього. Все це було можливим — аж до візиту вусатої потвори, яка чомусь вирішила побавитися астропланом… Під ударами її важких лап наш корабель змінив свій стан. Змінив кардинально. Тепер вгору задралася корма, а носова частина, навпаки, втупилася в грунт. Сопла двигунів дивляться в небо. Робити вибухи — значить застрягнути ще більше. Тепер зворотний старт неможливий, — в усякому разі, до того часу, як нам удасться змінити положення корабля. І от, всі мої спроби вжити заходів для цього, як бачите, лишаються безуспішними. — Він указав на свій рисунок. — Як змінити положення астроплана?.. Змінити стан астроплана! І Сокіл, і Риндін чудово розуміли, що зсунути з місця багатотонний міжпланетний корабель, опустити його корму і підняти носову частину можна тільки за допомогою потужного підйомного устрою. А його на кораблі не було. акі допоміжні устрої, хоч і не дуже складні, але потужні, — їх, очевидно, треба було б спорудити самим. Але як, з чого?.. Наявні на астроплані домкрати були надто слабкими для такої операції… Де ж вихід?.. — Звичайно, всі ці наші розмови мають лише попередній характер, — продовжував задумливо Риндін. — Про зворотній шлях нам думати рано. Поки ми ще нічого не знайшли на Венері… якщо не загубили. Так, друже мій, треба тверезо дивитися на речі. Сокіл схилив голову і нічого не відповів. Риндін розумів, як важко його молодому товаришеві. Можливо, його відверне від сумних думок жарт? І Микола Петрович заговорив знову: — Кожен день приносить нам стільки несподіванок, любий Вадиме, що перед нами раптово можуть відкртися нові можливості. От уявіть собі, що наш вусатий знайомець, ця сама величезна потвора, знову повернеться сюди. Припустімо, що астроплан справив на неї назабутнє враження. Тварина знову вирішить побавитися — і в процесі своєї розваги так штовхоне корабель, що він знову стане в таке саме положення, як і раніше. Уявляєте собі? І тоді ми зможемо без особливих перешкод вилетіти в зворотний шлях. Як вам подобається така перспектива? Втім, Сокіл, як і раніше, не відповідав. Він сидів навпроти Миколи Петровича, пригнічений і похмурий, — такий, яким був весь цей час, з того моменту, як Ван Лун пішов на розшуки Галі Рижко. Риндін бачив, як Сокіл з безнадійним виглядом куйовдить своє кучеряве волосся, як він знімає і в котрий раз протирає окуляри, думаючи про одне й те ж саме — про долю Галини. — Послухайте мене, Вадиме, — серйозно промовив Риндін. — Я розумію, в чому річ. Розумію, що вам важко. Але ж і я також повний тривоги за Галю. Втім, хіба ж ми допоможемо справі, якщо будемо сидіти і роз’ятрювати себе? Ви поводитеся неправильно, друже мій! Треба намагатися відвертати увагу від цього, зайнятися чимсь, зрозумійте! Ми зробили все, що могли. Ван Лун вирушив на розшуки. Ви чули, він спустився до цього підземного ходу. Ніхто з нас не може бути більш корисним зараз у розшуках Галі, ніж Ван. Так, дуже погано, що ми не можемо далі чути його: мабуть, грубезний шар грунту гасить радіосигнали. Що вдієш? Отож, нам лишається тільки чекати і тримати себе в руках. — Чекати! Тримати себе в руках! — глухо повторив Сокіл. Він підвів голову і подивився на Риндіна очима, які дивно виблискували. Його голос тремтів і уривався від хвилювання. — Чекати! Тримати себе в руках! Миколо Петровичу, не можу я! Якби ви знали… Скільки разів я вже проклинав себе за те, що тоді, одразу після того, як побачив, що вона впала і покотилася під укіс, не кинувся слідом за нею і не допоміг їй… Адже ж тоді нічого б не трапилося, все було б гаразд!.. — Проте цими розмовами справі не допоможеш, Вадиме! — Я знаю, я все розумію, Миколо Петровичу. Але не можу позбутися цих думок! Ви кажете, що сповнені тривоги за Галю. Вірно, але не так, як я! Миколо Петровичу, ви знаєте, що я не можу нічого приховувати від вас, я надто поважаю вас, ваш світлий розум. І зараз я також мушу сказати вам щиро, Миколо Петровичу, адже я люблю Галю! — Знаю, Вадиме, — тихо й лагідно озвався Риндін. — І вона, мені здається, теж… — Не знаю, нічого не знаю! — палко перебив його Сокіл. — Я ніколи не запитував її про це, і сам також не говорив їй, що люблю. Не вмію говорити про таке! Але люблю давно, з того самого часу, як уперше побачив її, почув її голос і одразу відчув, що для мене вона єдина дівчина на цілій землі. І часом мені важко було думати про те, що я полечу з вами, а вона залишиться… мабуть, тому я й говорив їй про те, як хотів би, щоб і вона полетіла з нами… я жартував тоді, звичайно, я ніколи й на думці не мав, не міг навіть уявити собі, що Галя зробить так, адже ви вірите мені, Миколо Петровичу? — Вірю, звісно, вірю, Вадиме. — Ну, а потім… коли вона з’явилася в астроплані, мені було і радісно, і важко. Радісно, — адже ж вона була з нами, зі мною. Важко, — адже ж я розумів, що попереду багато небезпеки… ні, не тільки це! Я розумів, що не матиму тепер права говорити Галі про те, що люблю її, і не дозволяв собі навіть думати про таке. І нікому не казав, приховував від усіх… і від вас теж… Риндін стримав усмішку: так, Вадим приховував, правда. Проте хіба можна приховати глибоке, міцне почуття, яке прозирає з усього? Наївний Вадим, він певен, що ніхто не помічав цього!.. — Я розумів відповідальність, яка лежала на мені, як і на всіх нас, — пристрасно продовжував Сокіл. — Відповідальність і святий обов’язок перед Батьківщиною, якій ми мусили віддати всі свої сили, всі знання. Я не мав права думати про любов. І не мав права користуватися з того, що був єдиним близьким знайомим Галі серед нас. Це було б нечесно, я не міг так, ви розумієте, Миколо Петровичу? І я міцно тримав себе в руках. Жодного слова про любов я не сказав Галі з того часу, як побачив її в астроплані… навіть із тих небагатьох, які наважувався говорити їй на Землі, раніше. Це було трудно, але інакше я не міг. А тепер… тепер, коли вона в такій небезпеці… якщо вона ще жива… я теж не можу… не можу справитися з собою, не можу! Адже я люблю Галю, Миколо Петровичу! — з одчаєм вигукнув Сокіл. Риндін поклав йому на плече руку: Вадимові треба було допомогти, заспокоїти його. — Я все розумію, любий Вадиме, — сказав Риндін тихо й переконливо. — Те, що ви розповіли, не такий вже секрет для мене. Так, так, не дивуйтеся! Я давно вже помітив те, що ви почуваєте до Галі. І схвалював вашу стриманість. Та інакше й бути не могло, — підкреслив він упевнено. — Я знаю вас, Вадиме. Ви хороша, чесна людина — і за це я люблю вас так само, як поважаю за ваш талант ученого і дослідника. І Галю я полюбив за час нашої подорожі. Слово честі, я був навіть радий, що вона опинилася разом з нами, хоча її поява і мала дещо, гм, своєрідний характер. І знаєте що, Вадиме? Ми ще погуляємо на вашому весіллі, друже мій! Ви вірите мені? — Так, Миколо Петровичу, завжди, всією душею, ви знаєте це без моїх слів! — Так от, заявляю вам твердо: я певен, що Ван Лун через деякий час приведе до нас сюди вашу Галю, живу, неушкоджену і таку ж точнісінько життєрадісну, як і раніше. І вона обов’язково розповість нам про якісь свої відкриття, зроблені нею в той час, коли ми отак турбувалися про неї. І вам, друже мій, доведеться знову приховувати від неї ваші почуття, якщо зможете, певна річ. А після повернення на Землю вам доведеться запросити мене на весілля, нічого не поробиш, Вадиме, цього я також певен! — Ви втішаєте мене, Миколо Петровичу. Але ж ви не маєте підстав для такої певності. Ви не знаєте, що саме думає Галя… і як вона поставиться, коли довідається, що я… Риндін голосно розсміявся: — Ну, Вадиме, я бачу, що все в порядку! У вас лишилися тільки одні сумніви — відносно того, як саме відповість вам Галя. А щодо її благополучного повернення з Ван Луном — ви вже погодилися зі мною. Не відмовляйтеся, не сперечайтеся: ви знаєте, що я не люблю, коли мені заперечують без достатніх підстав. — Миколо Петровичу, та я… — Мовчіть, мовчіть! І давайте зразу ж таки обговоримо одну річ, яка спала мені на думку. Вадиме Сергійовичу, ви прекрасно розумієте, який потрібний нам зв’язок з Землею! Пам’ятаєте, ще задовго до старту ми міркували: чи зможе Земля зв’язуватися з нами на Венері по радіо? Професор Власов — пригадуєте? — висловлював побоювання, що ми можемо опинитися на тій половині Венери, яка, сказати б, відвернута від Землі. Зрозуміло, це в тому разі, як він казав, коли період обертання Венери навколо її осі дуже довгочасний. А ви й тоді йому заперечували… — Так, бо за всіх умов Венера не може бути завжди обернена до Землі тільки одним боком, — підтвердив Сокіл. — В своєму русі по орбіті вона… — От-от! — підхопив жваво Риндін. — Навіть у цьому разі побоювання Власова були надто песимістичними. Природно, у ті періоди, коли той бік Венери, на якому перебуваємо ми, дивиться в напрямі, протилежному Землі, — ми не можемо ані чути Землю, ані самі подавати їй сигнали. Радіоімпульси будуть поглинатися масою планети. Це так. Але ж ми тепер знаємо, що період обертання Венери майже цілком такий самий, як і Землі. Одна доба, всього-на-всього. Отже, Венера кожної доби деякий певний час обернена до Землі саме тим боком, на якому перебуваємо ми. А звідси один висновок… — Зв’язок з Землею можливий, ви маєте цілковиту рацію, Миколо Петровичу, — закінчив за нього вже зацікавлений Вадим Сокіл. — І я так гадаю. Передавач наш усе ще несправний, ми не можемо користуватися ним, доки не полагодимо. В наших силах подавати за його допомогою тільки оті умовні хрипкі сигнали, якими ми відповідали Ван Луну. Проте приймати радіопередачі з Землі ми могли б, це в наших силах. Чому ж ми їх не чуємо? Адже ж пробували робити це вже не раз. — Ай правда, чому? — замислився Сокіл. — Може статися, ми пробували приймати саме тоді, коли Земля була схована від нас цілою товщею Венери? — Ні, ми пробували в різний час, і завжди, на жаль, безрезультатно. А трапляється так, на мою думку, тому, що ми намагаємося приймати на нашу звичайну маленьку антену. Цього не досить, вона надто малочутлива для слабких радіоімпульсів, які можуть дійти до неї на величезній відстані, що відділяє нас від Землі. Крім того, на послабленні сигналів може позначитися ще й відомий нам ворог, те ж саме космічне проміння. — Якщо це так, Миколо Петровичу, — заговорив уже захоплений міркуваннями Сокіл, — то ми маємо добрий засіб посилити чутливість нашого приймача. Наш радіозонд… — Саме про це я й подумав, Вадиме. Радий, що наші погляди збіглися. І тому я хочу зараз-таки, не відкладаючи, привести зонд у дію… якщо ви не заперечуєте, а? — Звичайно, Миколо Петровичу, це страшенно цікаво! І раптом ми почнемо регулярно приймати сигнали Землі! — Певен цього, друже мій. Отже, до діла. Я беру на себе зонд, ви — трос і водневу установку. Залазьте в скафандр. — А ви як же, Миколо Петровичу? — вагаючись, спитав Сокіл. — Хіба ж ви маєте на увазі вийти з астроплана без скафандра? Дихати вуглекислотою? — Не перебільшуйте, мій друже! Будь ласка, не хвилюйтеся, я знаю, що роблю. Навіть при тих п’ятнадцяти процентах вуглекислоти в атмосфері я вільно і без будь-якої шкоди для здоров’я можу провести зовні хвилин принаймні десять. Ну, буду трохи глибше й важче дихати, тільки й усього. Почнемо роботу разом, адже ви самі не впораєтеся. А коли закріпимо трос і зонд наповниться воднем, — я повернуся в астроплан, а ви закінчите справу. Одягайте скафандр, Вадиме! Шкода лише, що я не зможу вас чути. Ви будете чути мене, а я вас — ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємося. Одягайтеся! — А якщо нападуть якісь хижі комахи? — висловив ще одне побоювання Сокіл. — Цього не трапиться. Ми знаємо, що вони нападають тільки в тіні, а зараз — світлий день. Та не гайте часу, одягайтеся ж! Сокіл не пробував заперечувати далі. Якщо Микола Петрович вирішив, треба було виконувати. І він слухняно вліз у скафандр, закріпив шолом і вирушив з каюти, щоб узяти пристрій для наповнення зонда воднем. Риндін провів Сокола до дверей каюти і напутив його, поплескуючи по плечу: — Я вийду слідом за вами, Вадиме. Готуйтеся поки що. Та не забувайте прислухатися до моїх слів, пам’ятайте, що я не можу вас почути. Залишившись на самоті, Микола Петрович полегшено зітхнув. Дуже добре, що Сокіл, нарешті, висловився, вилив те, що зібралося в нього на душі. І дуже добре також, що Риндіну спало на думку зайнятися радіозондом, вдалося зацікавити Вадима. Тепер найголовніше — не давати йому можливості знову зануритися у важкі думки про Галю, не залишати його самого, примушувати працювати, діяти. Тому Микола Петрович і вирішив вийти разом з ним, хоча в цьому не було великої потреби, Сокіл упорався б і сам з запуском зонда. Ех, коли б сам Микола Петрович був такий внутрішньо впевнений у щасливому, благополучному поверненні дівчини, як доводив він Соколу! Але міркувати про це зараз було ніколи, треба виходити, у Вадима надто нестійкий нервовий стан. Риндін зайшов до комори, взяв оболонку зонда, що лежала в запобіжному конверті, котушку з найтоншим капроновим тросом, до якого була вплетена ще тонша мідна жилка. Вона здавалася просто павутинкою, ця тонесенька дротинка! Далі він захопив ще невеличкий причіпний пристрій зонда і вийшов слідом за Вадимом. Він пройшов шлюзовим люком назовні — і мимоволі зупинився біля драбинки, що вела вниз, на грунт. Яке чудове, напоєне пахощами, незнайомими ароматами повітря! Вологе, тепле — трудно повірити, що воно приховує в собі грізну небезпеку, що воно по суті отруєне надміром вуглекислоти. А ландшафт! Надзвичайне багатство небачених оранжево-червоних барв і відтінків, чудесна пишна рослинність, мальовничі густі зарості… так, але і в них, як у повітрі Венери, як у всьому цьому сповненому несподіванок світі, також таяться, підступно підстерігають мандрівників незнані небезпеки!.. Свіжий вітерець ворушив його сиве волосся, трохи підіймав поли легкого піджака. Ні, все ж таки неймовірно красиві ландшафти Венери, особливо оті зарості папороті й цикадей, що розляглися по схилах міжгір’я! Проте дихати таки важкувато, доводиться весь час робити глибокі вдихи і видихи: повітря здається разом і густим, щільним, і дивно порожнім. Бракує кисню! Риндін зійшов униз, до Сокола, який встиг уже вбити в грунт міцні металічні кілки і поставив біля них балон із стисненим воднем. — Починаймо, Вадиме, — бадьоро окликнув його Микола Петрович, складаючи свій вантаж. Він акуратно розправив з допомогою Сокола і розклав на грунті дуже міцну оболонку кулі-зонда, вийняту з запобіжного конверта, з’єднав її шлангом з балоном. Потім вони прикріпили до оболонки зонда причіпний пристрій, який замкнувся пряжками, і кінець капронового троса. — Редуктор включили, Вадиме? Так, добре, перевірте ще, щоб водень, виходячи під великим тиском, не пошкодив оболонку. Другий кінець капронового троса, виведений з котушки назовні, був укріплений на ізоляторах стяжки, яка зв’язувала вбиті в грунт кілки. — Включайте балон! Почулося легке шипіння. Водень виходив з балона під сильним тиском, який гасився редуктором, і поступово наповнював оболонку кулі-зонда. Вона наче жива заворушилася на грунті і почала роздуватися. Спочатку це було щось безформне, схоже на плескатий і широкий розкинутий на грунті гриб. Потім шляпка гриба зросла і піднялася над грунтом. А тоді вже оболонка почала набувати форми кулі. Звичайно, радіозондом цей дотепний прилад називали тільки за звичкою, бо він був далеким родичем, праправнуком куль-радіозондів, які випускалися у верхні шари атмосфери Землі ще в сорокових і п’ятдесятих роках нашого сторіччя. Ті зонди являли собою пристрої, які вільно плавали в повітрі і підіймалися на тридцять-сорок кілометрів. Вони автоматично передавали вниз по радіо дані про температуру, розрідженість повітря і рух горішніх шарів земної атмосфери. За цим основним зразком був сконструйований і зонд астроплана «Венера-1», але з іншими завданнями і особливостями. Наповнений воднем, зонд легко підіймався на висоту в двадцять кілометрів, але лишався з’єднаним з поверхнею Венери найтоншим капроновим тросом. Цей трос, незважаючи на вплетену до нього мідну павутинку-жилку, важив мізерно мало. Проте він не дозволяв зонду піти вище і разом з тим служив надійною антеною, яка ловила радіоімпульси в горішніх шарах атмосфери і передавала їх униз, до чутливого приймача астроплана. Природно, слабкі імпульси не могли пошкодити павутинну міцну жилку. Дотепно сконструйований причіпний пристрій зонда автоматично регулював тиск водню в оболонці кулі. Якщо куля нагрівалася і тиск посилювався, — водень витискувався з неї крізь клапан і надходив до хімічного приладу, який і поглинав його. Коли ж куля охолоджувалася і тиск зменшувався, водень так само автоматично виділявся з хімічного приладу і надходив до оболонки. Таким чином, куля-зонд могла плавати в верхніх шарах атмосфери невизначено довго, зміни температури повітря і тиску водню всередині не могли пошкодити оболонку. А капроновий трос був досить міцним, щоб протистояти навіть поривам сильного вітру. Куля поступово наповнювалася воднем. Вона трохи округлилася, але не цілком, оболонка ще звисала по боках довгими складками: нагорі тиск буде значно меншим, там водень розшириться, заповнить оболонку вкрай, і вона набуде форми правильної кулі. Зонд погойдувався в повітрі, стримуваний тросом. — Досить водню, Вадиме. Відключайте балон, — розпорядився Риндін. Ще кілька перевірочних операцій — і котушка з тросом почала швидко обертатися, відпускаючи зонд. Куля пішла вгору, до хмар. — Яка шкода, що ми не маємо можливості стежити за зондом, — зітхнув Риндін, — зараз він сховається! Куля торкнулася нижнього шару хмар і зразу зникла в ньому. І тільки котушка, що швидко оберталася, та тонкий трос, що безнастанно линув угору, свідчили про те, що зонд нестримно підіймався крізь хмари, вище й вище. Дивно, але Микола Петрович майже освоївся, як йому здавалося, з перенасиченим вуглекислотою повітрям Венери. Щоправда, він дихав глибоко й сильно, але почував себе добре, не помічаючи ніяких ускладнень. Тому він і не поспішав повертатися до астроплана: адже його віддаляло від корабля всього кілька метрів, можна було завжди встигнути. Помітивши запитальні погляди, які кидав на нього Сокіл, Риндін заспокоїв його: — Я чудово почуваю себе, Вадиме. Повірте, я стежу за собою і не затримаюсь ані на жодну зайву хвилину. Не турбуйтеся, все гаразд. Котушка оберталася дуже швидко, дедалі тоншала. Ось вона почала уповільнювати обертання: це діяв ще один автоматичний пристрій. Капроновий трос розмотався майже цілком, і. щоб уникнути різкого ривка, котушка сама уповільнила обертання і, нарешті, спинилася зовсім. Усе! Куля-антена піднялася на всю довжину троса, на двадцять кілометрів. Антена була готова до приймання сигналів з Землі. Сокіл знову запитально подивився на Риндіна: було видно, як ворушилися його губи. — Ні, ні, Вадиме, — посміхнувся Микола Петрович, — ще не час. Мені хочеться на Власні очі переконатися, як змінилося положення астроплана. Це займе всього кілька хвилин, а тоді вже повернемося. Пройдемо швиденько до корми! Сокіл стурбовано похитав головою, але підкорився. Вони йшли поряд — Вадим Сокіл у непроникному скафандрі, який закінчувався зверху прозорим циліндричним шоломом, і в тому шоломі було напрочуд ясно видно його голову, і академік Риндін із схвильованим від незвичних вражень обличчям. Та й сказати тільки, він був першою людиною, яка дихала на повні груди, хоча й трохи утруднено, ароматним повітрям Венери! Сокіл і Риндін обійшли навколо астроплана. Висновки Миколи Петровича були правильними, на жаль. Корабель майже занурився носом у скелястий грунт, підвівши корму. Сопла дивилися під кутом у небо. І неможливо було уявити собі зараз, яким чином мандрівникам пощастить вирівняти астроплан. Вадим Сокіл уважно стежив за рухами Риндіна: він був помітно занепокоєний. Минуло вже двадцять хвилин, а Микола Петрович усе ще не виявляв наміру повертатися до астроплана. Проте Риндін ніби не помічав занепокоєння свого супутника. Він підійшов ближче до корпусу корабля і погладив рукою глибокі шкрябини на супертитановій його оболонці: — Якщо це не сліди ударів об скелі, Вадиме, то доводиться визнати, що в тієї тварини досить міцні пазури, — сказав він. — Та досить вам тривожно поглядати на мене! Зараз будемо повертатися. А що це за цікава порода? Відбийте вашою киркою шматок для зразка. В каюті роздивимося. Риндін указував на велику скелю, яка нависала над корпусом астроплана. Між кораблем і скелею лишався тільки вузький прохід. Сокіл слухняно вдарив по краю скелі киркою і підняв з грунту скалку, що грала на зламі різнокольоровими блискітками. — Так, цікавий зразок, — повторив Риндін, розглядаючи скалку. — Не знаєте, що це таке, Вадиме, а? І ще кажуть, що ви досвідчений геолог! Ну, ховайте цей уламок, і ходімо вже до астроплана. Мені справді стало важкувато. Стисло груди, рухи поважчали… ні, досить, повертаємося! І він рішуче протиснувся між скелею і корпусом астроплана. Сокіл перечекав, доки Риндін звільнить прохід, щоб іти слідом за ним, — і почув вражений, майже зляканий вигук Миколи Петровича: — Що це за чудисько? Вадиме, сюди! Сокіл кинувся в прохід. Його кирка, зачепившись за виступ скелі, впала, і геолог не встиг підібрати її. Він глянув туди, куди дивився Риндін, і також не стримався: — Яка огидна істота! На металічній драбинці, яка вела до шлюзового люка астроплана, сиділо невидане страховище, схоже не гігантського павука. Воно було завбільшки з велику вівцю. Округле кошлате його тіло було вкрите чорною жорсткою шерстю, крізь яку проступали білі й жовті смуги. Скерована вперед кошлата голова страховища не зводила з мандрівників насторожених лютих очей. Щось подібне на два криві дзьоби, що злилися в одну хижу пащу, прикрашало нижню частину голови. Ця паща загрозливо ощерювалася, трохи відкриваючи свої зубчасті краї. Величезний чорний павук міцно сидів на драбинці, тримаючись за її перекладини п’ятьма парами кривих товстих лап. Так, ця істота була павуком, неймовірно великою, кошмарною подобою павука! Він люто дивився на людей. Його товсті лапи переступали з перекладини на перекладину. Здавалося, він першої-ліпшої миті готовий був кинутися на мандрівників. — Бридка істота… і мені погано… — почув Сокіл голос Риндіна, слабіючий і уривчастий. Микола Петрович ледве знаходив у собі сили, щоб говорити. Він задихався: отруєне вуглекислотою повітря Венери, впливу якого він довго не помічав, тепер гостро давалося взнаки. Академік хитався. Його обличчя, перед тим розчервоніле, набуло зловісного синюватого відтінку. Сокіл розумів: Риндіну нема чим дихати, він отруюється вуглекислотою. Потрібне хороше, багате киснем повітря! Проте що ж робити? Прокляття, знову винний він, Сокіл! Адже ж він порушив сувору і обгрунтовану вимогу Ван Луна — і вийшов з астроплана, забувши про потребу взяти з собою зброю!.. Коли б у нього був бодай пістолет, не кажучи вже про гвинтівку! Риндін, напружуючи останні сили, промовив: — Вадиме… женіть його геть… цього павука… проте обережно… він може бути отруйний… Навіть у цю мить, задихаючись, Микола Петрович думав про товариша! Сокіл розгублено дивився на павука, який все ще сидів нерухомо на драбинці, втупившись у людину в скафандрі, мов вивчаючи сили противника. Але ось його криві лапи напружилися і міцніше вчепилися в перекладини драбинки. Подвійний дзьоб загрозливо розтулився. Голова глибше втяглася в тулуб. Павук приймав свою застрашливу бойову позу, вирішивши, мабуть, що перед ним якась чергова пожива, ще незнайома йому, але все ж таки пожива. «Треба спробувати його налякати, — подумав Сокіл. — Адже ж нам тільки й треба, щоб він покинув драбинку». Не зводячи очей з павука, щоб не бути захопленим зненацька, бо страховище ось-ось могло само кинутися вперед, Сокіл зробив крок назад, до проходу між скелею і корпусом астроплана. На щастя, йому вдалося зразу ж таки намацати позаду себе кирку, яку він упустив перед тим. Це була зараз його єдина зброя. Чекати допомоги він не міг ні від кого, треба було діяти, інакше загине, задихнеться Микола Петрович. Зібравши всі сили, Сокіл з несамовитим вигуком кинувся до драбинки, замахуючись киркою: геолог забув, що павук все одно не почує його. А проте чудисько відступило, присіло нижче на товсті лапи. Але воно не зсунулося з місця, продовжуючи вперто сидіти на драбинці. З роззявленого подвійного дзьоба пролунало загрозливе шипіння. Довга чорна шерсть на тулубі здибилася. Павук не здавав позицій, він готувався до бійки. Сокіл оглянувся на Риндіна. Академік насилу стояв, спершися об скелю, і судорожно хапав повітря широко відкритим ротом. Очі його безсило приплющилися, груди важко підіймалися і опускалися. На лобі виблискували великі краплини поту. Він знемагав. Не пам’ятаючи себе від люті, Сокіл схопив з землі великий гострий камінь і з силою жбурнув його в павука. Камінь влучив у голову потвори вище дзьобів, відскочив і впав. Над дзьобами виступила краплина густої білої рідини. Чудисько було поранене. Стиснувши похолоділими руками кирку, Сокіл бачив, як павук загрозливо підвів пару передніх лап і на останніх чотирьох парах почав спускатися драбинкою. Криві, вкриті рідкою шерстю лапи з гострими кігтями на кінцях мелькали в повітрі, готуючись схопити противника і підтягти його до роззявленої пащі. Сокіл забув про страх. Проте потвора була такою гидкою, що він проти волі відступив на крок. Він відчув, як його лоб вкривається потом, як пальці рук стають вологими й липучими. А павук, розраховуючи кожен рух, сунув уперед, тримаючи передні лапи напоготові. Слабкий стогін долинув до Вадима Сокола. Микола Петрович упав. Мабуть, павук теж почув цей стогін: він рвучко повернувся до Риндіна, заносячи вже над ним, над його безсилим тілом свої кігтисті лапи. Тоді Сокіл забув і про огиду, яку викликав у нього величезний павук. Вигукуючи щось безладне, зціпивши зуби, він кинувся на страховище, замахуючись киркою. Павук зупинився. Криві лапи простягнулися знову до геолога, намагаючись схопити його. Дзьобоподібна паща клацнула, по її краях з’явилися тьмяні жовтуваті згустки. «Мабуть, отрута, — встиг подумати Сокіл. — Ну й дідько з нею!» Що було сили він ударив павука киркою по голові. І тієї ж миті відчув, як криві передні лапи чудиська ухопили його тіло з обох боків нижче грудної клітки, потягнули до себе. Сокіл спробував вистромити кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла і не піддавалася. Лапи павука стискали тіло Вадима і повільно, проте наполегливо підтягували його до дзьобів роззявленої пащі. Сокіл відчув, як його ноги відриваються від землі. Він висів у повітрі, затиснутий лапами страховища. І все ж таки він не випускав рукоятки кирки і намагався вистромити її. Перед його очима, відділений від них тільки прозорим склом шолома, майнув гострий дзьоб. Павуку вдалося підтягти геолога до пащі. Дзьоби роззявилися ще ширше і охопили шолом. Пролунало скреготіння. Гострі краї дзьобів сковзалися по рівній, гладкій поверхні товстого скла. — Тільки б витримало скло, тільки б воно витримало, — шепотіли побілілі губи Сокола. Скреготіння посилилося. Павук намагався розгризти шолом. Жовті цівки густої рідини поповзли склом: мабуть, це й справді була отрута, яку випускали із дзьобів отруйні залози чудиська. Тепер Вадим опинився в іще гіршому стані: він позбавлений був можливості що-небудь бачити крізь забруднене скло шолома. Ще раз він спробував витягти кирку. Вона похитнулася, але не вистромилась. І раптом скреготіння припинилося. З тріском дзьоб врізався в тканину. У ніздрі Сокола вдарив огидний сморід, — такий гострий, що від нього засльозилися очі. «Розірвалися трубки кисневого приладу!» — з одчаєм вирішив Сокіл. Зібравши всі сили, він ще раз шарпнув рукоятку кирки. О радість! Вона піддалася. Ще одне шалене зусилля — і він висмикнув кирку. Тоді, вигинаючись у міцних лапах павука, Сокіл почав бити киркою куди доведеться, майже нічого не бачачи перед собою і тільки мимоволі відзначаючи, що кожного разу кирка впиналася в м’яке тіло потвори. Скільки ударів він завдав, Сокіл не пам’ятав. Але ось лапи павука враз ослабли. Секунда, друга — і Сокіл відчув, що він звільнився. Він упав на вологий грунт, на сире листя папороті. Геолог сидів на грунті і протирав скло шолома рукою в рукавичці. Блискучими від радості очима він бачив, як павук повільно відповзає вбік, віддаляється від астроплана. Він припадав на криві лапи, з численних ран на його кошлатому тулубі витікала густа біла рідина. «А Микола Петрович?» — згадав зразу ж таки Сокіл. Риндін лежав біля скелі. Він не ворушився. Сині його губи безсило напіввідкрилися, груди не підіймалися. Він був або непритомний, або… Сокіл скочив на ноги. Гострий біль у боці примусив його відразу зігнутися. Проте що там біль, треба рятувати Миколу Петровича! Пересилюючи цей гострий пекучий біль, він обхопив тіло Риндіна впоперек тулуба, підняв його і поніс до драбинки. Тільки тут Сокіл знову похитнувся: наче розпечене залізо вп’ялося йому в бік. Втім, він втягнув тіло Риндіна драбинкою до люка, відчинив його і важко звалився разом із своєю ношею всередину шлюзової камери. Підвестися у нього вже не вистачило сил. Він дотягнувся до кнопки керування люком, натиснув її: люк за ним зачинився. Тоді Сокіл поплазував на боці до внутрішніх дверей, тягнучи за собою непритомне тіло Риндіна. Сантиметр за сантиметром він просувався вперед, доки не добрався до внутрішніх дверей, які вели до центральної каюти. Останнім відчайдушним зусиллям Сокіл відчинив ці двері, вповз до каюти і втягнув за собою тіло Миколи Петровича. Двері з м’яким шумом автоматично зачинилися за ним. Тремтячими руками Сокіл відкинув шолом з голови. Не знімаючи скафандра — чи ж до цього було йому зараз?.. — він нахилився над Риндіним, що лежав на підлозі. У нерухомому тілі Миколи Петровича не можна було помітити ані найменшої ознаки життя. Він не дихав. Ані кровинки не залишилося на його блідому, знеможеному обличчі. Посиніле і враз змарніле, воно байдуже дивилося в стелю своїми напіввідкритими затуманеними очима. — Миколо Петровичу!.. Миколо Петровичу!.. — в одчаї торсаючи Риндіна, кликав Сокіл. Мовчання. — Миколо Петровичу!.. — ще раз скрикнув Сокіл, піднімаючи голову академіка і з останньою надією заглядаючи в його безживні очі. Риндін нерухомо лежав на підлозі, не відповідаючи Вадиму Соколу ані жестом, ані словом, ані диханням.  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка