Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка12/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

який описує подорож Вадима Сокола, Галі Рижко і Ван Луна по нетрях Венери, знайомство мандрівників з химерним рослинним світом планети і закінчується тривожними сигналами, які подає академік Риндін, що залишався в астроплані.  



— Астроплан застряв кормовою частиною! — Стабілізатори цілі й непошкоджені! — У правого сопла пом’ятий край! — З правого ж таки боку в корпусі кілька вм’ятин! Галя Рижко виголошувала ці уривчасті фрази, кожного разу повертаючи перед тим маленький вимикач на грудях скафандра. Цим вона включала переносну радіоустановку, прикріплену ременями в неї на спині. Радіохвилі несли її повідомлення до міжпланетного корабля, де до них уважно прислухався Микола Петрович. Він відзначав на схемі астроплана, що лежала перед ним, ті пошкодження, про які сповіщала йому Галя. Звичайно, можна було б і не вдаватися до переносної радіоустановки, бо на такій маленькій відстані досить було б і постійного передавача, вмонтованого в скафандрі. Але мандрівники мали на увазі після огляду астроплана зробити вилазку за міжгір’я. А звідти доповідати Риндіну можна було вже тільки за допомогою значно потужнішої переносної радіоустановки, бо передавач скафандра не перекрив би велику відстань. Огляд астроплана не приносив нічого втішного. Міжпланетний корабель, упавши на поверхню Венери, котився, очевидно, вниз, у міжгір’я, — про це свідчили глибокі вм’ятини в його металічному корпусі. Добре ще, хоч обійшлося без пробоїн і серйозних пошкоджень. Але годі було й думати про легке визволення міжпланетного корабля із скель, які оточували його. Повернення на Землю ставало складною, трудною проблемою. Розв’язати її, мабуть, буде значно важче, ніж навіть відшукати на Венері мету їх прильоту — ультразолото. Троє людей у скафандрах пильно оглядали астроплан і вивчали його стан між скелями. Вірніше сказати, оглядало двоє, Сокіл і Галя Рижко, бо Ван Лун весь час роздивлявся навколо, промацуючи своїми зіркими примруженими очима місцевість: адже зараз під його охороною перебувало вже двоє товаришів. Обидва вони, і Галя, і Вадим, були, за вимогою Ван Луна, озброєні скорострільними електричними пістолетами. Але якщо на Галю ще можна було в якійсь мірі покластися як на стрільця, то думка про Вадима примушувала Ван Луна тільки оглядатися пильніше. Ще перед виходом з корабля Ван Лун розповів товаришам про зустріч з летючими хижими комахами і павуком. Згадав він і про живий потік з різноманітних комах. Тепер Галя і Вадим мали можливість самі переконатися, що поверхня Венери густо заселена комахами найдивовижніших типів і видів. Вони аж кишіли, роїлися буквально всюди. — А може, в нашому міжгір’ї існують якісь особливі умови? — висловив догадку Сокіл. — Раптом виявиться, що це — чомусь улюблена ними ділянка? Адже ж інакше трудно пояснити таку кількість комах в одному місці. Ван Лун знизав плечима і нічого не відповів. Йому таке припущення здавалося сумнівним. Втім, мабуть, усе поступово з’ясується. А поки що — треба бути обачливими. В усякому разі, досвід нічної пригоди і денних зустрічей Ван Луна з комахами під час першої вилазки з Риндіним не минув дарма. Перед тим як вирушити далі за межі скелястого міжгір’я, Галя Рижко за пропозицією Ван Луна повернулася до астроплана і взяла з собою також скорострільну гвинтівку в додаток до її пістолета. Попри всю повагу до новітніх зразків зброї, Ван Лун все ж таки покладався більше на випробувану автоматичну тридцятизарядну гвинтівку тульської роботи. Обережний Микола Петрович вирішив був спочатку, що мандрівники для першого разу мусять обмежитися тільки оглядом астроплана. Але потім він зважив на прохання Сокола, який палко доводив, що після зливи слід, не відкладаючи, вивчити намиви, створені водоспадами, і породи схилів міжгір’я, що оголилися під потоками води. © http://kompas.co.ua — Гаразд, ідіть, — погодився академік і додав: — Але пам’ятайте, що радіопередавач астроплана під час падіння пошкодився, і ми його ще не полагодили. Значить, я буду вас тільки чути, бо ж Галя бере переносну радіоустановку, а відповідати вам нічого не зможу. І умовимося так: якщо потрібне буде ваше термінове повернення, — я подам вам сигнал двома маленькими вибухами з ракетного двигуна. Сподіваюся, що цього робити не доведеться, але на всяк випадок — пам’ятайте: почувши звуки вибухів, негайно повертайтеся! А тепер вирушайте. Бажаю успіху! Тільки відійшовши од астроплана і скель, серед яких він лежав, тільки ступивши на вогкі ще від дощу схили міжгір’я, мандрівники на мить спинилися, вражені дивовижним пейзажем. Спинився навіть Ван Лун, який уже був знайомий з ландшафтом Венери. Ні, під час першої його вилазки з Риндіним картина була далеко не такою! Злива освіжила, оновила рослинність — і вона сяяла тепер соковитими різноманітними барвами. Очі мандрівників, звиклі до сутіні, що панувала в каюті корабля, до тьмяного сіруватого кольору всього, що було з ними в астроплані, мимоволі жмурилися від яскравих тонів, майже засліплені фантастичною квітчастістю незайманої дикої природи. Те, що вони бачили зараз, не йшло ні в яке порівняння з баченим будь-коли раніше. Венера являла собою велетенську вологу теплицю під непроникливим хмарним покровом! Гігантські стрункі дерева, схожі на араукарії, підносили високо вгору широкі крони свого віття, яке погойдувалося під поривами вітру. Здавалося, було виразно чути, як шелестіло їх крупне лускоподібне червоне листя, серед якого виднілися величезні шишки завбільшки з дві-три людські голови. Ось з ближньої араукарії зірвалася одна з таких шишок. Важка коричнева куля пролетіла в повітрі, ламаючи на своєму шляху гілки, і покотилася униз, до астроплана. Галя Рижко мимоволі відступила на крок і оглянулася: чи не готує ще якесь з дерев отакий несподіваний подарунок, спроможний вбити на місці необережного перехожого?.. Безкраїй первісний ліс оточував міжгір’я і тягнувся аж до самого обрію. Де-не-де понад лісом височіли червоні кошлаті шапки велетенських араукарій на довгих струнких стовбурах. І ще високо підіймалися яскраві витягнені конуси якихось рідних братів земних кипарисів. Між ними око відзначало ще одного цікавого представника флори Венери: на хмарному тлі неба маяли, гойдаючися в прозорому повітрі, широкі лапчасті віяла листя своєрідного і красивого дерева, що нагадувало рідкісне на Землі дерево гінкго. Високі стовбури араукарій стояли віддалік один від одного, а весь грунт між ними був укритий густими, непролазними хащами рослин, які майже нічим не відрізнялися від пальм, — хіба що тільки червоним кольором листя. Це були справжні цикадеї з їх товстими приземкуватими стовбурами, усипаними крупною лускою. Прямо з стовбурів цикадей пишними розкидистими волотями в усі боки розходилося довге пірчасте червоне листя, переплітаючись з сусіднім, ледве відшукуючи собі серед нього хоч скільки-небудь вільне місце. Через якийсь час звиклий погляд мандрівників вже почав розрізняти цикадеї від їх сусідів — доісторичних бенетитів, проте з листям іноді пірчастим, як у самих цикадей, іноді прямим і рівним. Ще нижче, під широкими пірчастими волотями цикадей, у густому вологому присмерку розросталися хащі оранжевої папороті найрізноманітніших форм. Це був нижній поверх рослинності Венери: під широким узорчатим листям папороті не росло вже нічого, бо воно відкидало на грунт глибоку темну тінь, не пропускаючи, здавалося, ані найменших залишків розсіяного сонячного світла, яке лилося з хмарного неба. Проте й тут, у глибокому присмерку, кипіло буйне і жорстоке життя. Міріади різних комах метушилися, кидалися одна на одну, пожирали одна одну. Галя Рижко із задоволенням подивилася на міцні гумові чоботи свого скафандра, вкриті густою металічною сіткою, на щільні непроникливі рукавички, на весь надійний скафандр. Так, без нього тут не можна було б і кроку ступити! Тільки він захищав людину від бридких, як на її погляд, ненажерливих комах, що ними були переповнені й чагарник, і листя дерев, і всі звивини і заглиблення грунту, і навіть саме повітря. Навіть уві сні Галі не доводилося бачити щось схоже з цим перенаселеним Царством комах. Але ось нетрі, якими пробиралися мандрівники, стали остаточно непролазними. Ван Лун дедалі частіше вживав своєрідний електричний інструмент, електроніж, який він передбачливо взяв з собою в похід. Це був держак з пластмаси, який роздвоювався на кінці. І там була натягнута груба дротина, крізь яку Ван Лун, натискуючи пальцем на кнопку, пропускав електричний струм. Дротина розжарювалась вмить до білого і, немов найгостріший ніж, розрізала те, до чого доторкувалась, навіть цілі стовбури тонких дерев. Ван Лун наче підсікав тим електроножем повітряне коріння дерев, що перепліталося між собою, прокладаючи вузеньку стежку, якою слідом за ним пробиралися Сокіл і Галя Рижко. — Так ми далеко не підемо, якщо кожен крок доводиться брати з бою, — поскаржилася, нарешті, дівчина. Ван Лун обернувся до неї: — Незабаром, гадаю, кінець цьому скрабу. Нічого! — Якому скрабу? Що це означає? — Пробачте, забув, що ви не знаєте цього. Поясню. Такі непрохідні хащі бачив колись в Австралії, — охоче розповів Ван Лун. — Щоправда, рослини там інші, однак іти так само важко. Дуже дикі хащі, густий чагарник. Називається в Австралії — скраб. Новакові самому ходити до скрабу не можна. Обов’язково заблукає. Голос Ван Луна звучав цілком природно — і навіть трудно було уявити собі, що цей знайомий до найменшої інтонації голос спочатку перетворювався мініатюрною радіоустановкою скафандра на електромагнітні коливання, а потім приймався такою ж самою установкою в скафандрі Галі. Здавалося, що він долинає прямо від Ван Луна, наче й не було на ньому ніякого непроникливого шолома. — А незабаром кінець, тому що кінчається схил. Далі, пам’ятаю, кам’янисте плато. Бачив, коли ходив з Миколою Петровичем, — закінчив Ван Лун свій незвично довгий монолог. Справді, зарості порідшали, щойно закінчився положистий схил, яким підіймалися мандрівники. Вони вийшли на скелястий майданчик і полегшено зітхнули. Не далі ніж у кілометрі від них ліворуч починався знову густий ліс, — мабуть, ще більш непрохідний порівняно з заростями, які вони тільки-но пройшли. Цей ліс тягнувся суцільною оранжево-червоною смугою від одного краю обрію до другого. Праворуч ішло вниз міжгір’я, а за ним — знову ліс, такий самий могутній, такий самий первісний. Чи ж не вкрита лісами і вся поверхня Венери?.. Зарості звідси, від кам’янистого майданчика, спускалися схилом униз, до дна міжгір’я, де лежав міжпланетний корабель. Тепер згори можна було переконатися, що міжгір’я дійсно являло собою річище річки, яка зникла. З одного боку воно круто вигиналося, наче обходячи міцну перепону з гігантських скель. Зате з другого боку, куди був скерований гострий ніс міжпланетного корабля, міжгір’я розширювалося і вже не робило поворотів. Зі схилів міжгір’я над астропланом нависали великі скелі, що висовували свої поламані верхівки з червоного моря густих заростей, які оточували їх. І що нижче опускалися схили міжгір’я, то менше залишалося на них дерев. Унизу цикадеї створювали тільки окремі невеличкі групи: дно міжгір’я, вогке й темне, вкривала сама густа папороть. Астроплан, певно, впав на один із схилів і вже потім скотився вниз, ламаючи на своєму шляху дерева. Сліди цього було виразно видно: зламані пальми, кілька розщеплених кипарисів — і маса розчавленої папороті, яка тільки тепер починала знову підіймати вгору своє узорчате, освіжене зливою листя. Міжпланетний корабель лежав затиснутий двома скелями на самому дні міжгір’я. Дві масивні скелі височіли там, нахилені під кутом одна до одної, — і астроплан наче навмисно втиснувся між ними своєю кормовою частиною. На його корпусі, що потьмянів від нагрівання в атмосфері Венери, були ясно помітні блискучі подряпини — сліди ударів під час падіння. — Так, здорово застряли, — висловив спільну думку Вадим Сокіл, засмучено похитуючи головою. — І трудно навіть уявити собі, як нам доведеться вибиратися… Ван Лун промовчав, не зводячи погляду з астроплана, який здавався звідси, з висоти біля кілометра, зовсім іграшковим. Звичайно, становище було незавидне. — Важка, очевидно, буде справа, — продовжував Вадим Сокіл. — Єдиний, на мою думку, вихід — це висадити в повітря скелі… не одразу, звісно, а частинами. Проте і тоді невідомо, що робити далі. Міжгір’я глибоко завалене камінням, наше колісне шасі не допоможе… От задача! Він машинально зробив такий жест, наче хотів за звичкою скуйовдити своє кучеряве волосся, — і відсмикнув руку, натрапивши на товсте скло циліндричного шолома. І раптом Галя Рижко радісно вигукнула: — Товариші! Що я вам скажу! Обидва її супутники запитально глянули на неї: що вона ще вигадала, ця експансивна дівчина? Але Галя вже вела далі: — Можна зовсім по-іншому, не висаджуючи скелі! І взагалі, навіть без утруднень стартувати звідси! — Новий винахід, Галиночко? Що ж, послухаємо, — недовірливо озвався Сокіл. — І ніякий не винахід, — палко заперечила ображена його недовір’ям дівчина. — Погляньте самі: куди скерований ніс астроплана? І в якому він стані? Два прозорих шоломи повернулися в бік астроплана. Нижня частина його корми лежала між скелями. Весь міжпланетний корабель перебував у похилому стані, його ніс був підведений вгору. Ну, так що ж з того? Що надумала Галя Рижко? Але дівчина не чекала відповіді на свої запитання. Вона вже говорила далі — пристрасно й переконливо: — Хіба це не нагадує вам трамплін? Ну от, звичайний трамплін, які бувають по гімнастичних залах. Скільки разів я стрибала з нього! Та ви просто не хочете поміркувати, слово честі! А це так легко уявити собі. Адже ж астроплан всім своїм корпусом скерований під кутом угору, вздовж міжгір’я. І нічого більше не треба. Якщо Микола Петрович дасть із ракетних двигунів вибухи потрібної сили, підряд кілька вибухів, — тоді наш корабель полетить уперед і вгору. Адже скель прямо перед ним немає, так? А по дотичній лінії, скерованій туди, куди дивиться ніс астроплана. він вилетить угору, і схили міжгір’я йому не завадять. По дотичній, все одно немов по естакаді! Бачачи серйозні погляди товаришів, бачачи їх роздуми, Галя зніяковіла. її збудження рантом згасло: що, як все, що вона зараз наговорила, — дурниці? А коли це неможливо?.. Ван Лун і Сокіл ще раз подивилися в бік астроплана, потім перевели погляди на схили вздовж міжгір’я, наче перевіряючи можливий політ астроплана по дотичній. — Та скажіть уже нарешті, що ви про це думаєте, — вже жалісно промовила розгублена Галя. Ван Лун поклав їй руку на плече: — Думаю, дівчино, у вас добра голова. Не знаю, як буде з перевантаженням. Втім, думка вірна. Визнаю: радію, що ви опинилися в нашому кораблі. — Так, Галиночко, це ціківа думка, — жваво озвався і Вадим Сокіл. — Звичайно, потрібні будуть ще складні розрахунки відносно перевантаження: адже початковий поштовх мусить бути дуже міцним. Але в основі ідея вірна. От тепер Галя Рижко по-справжньому розгубилася. Вона відчула, як рум’янець заливає все її обличчя. Проте коли хто з товаришів і помітив щось, все одно нічого не сказав з цього приводу. — Пішли далі? — коротко запропонував Ван Лун. — Звичайно, — в один голос відгукнулися Сокіл і Галя. Одне за одним вони вирушили до лісу між вогкими ще від учорашньої зливи скелями. Кам’янисте плато майже одразу поступилося місцем долині, вкритій низькою папороттю. Галя здивовано відзначила про себе: як раптово змінюється характер грунту на Венері, та й рослинність також! Щойно був сухий кам’янистий грунт, — і ось уже її гумові чоботи ступають по соковитому оранжевому листі густої папороті і навіть час від часу загрузають у товстому шарі відмерлих рослин, який устилав вогкий і м’який грунт. — Хотів би показати вам, як рухається річка з комах, — промовив засмучено Ван Лун. — Але тепер ніде такого немає. — Нічого, Ван, немає живої річки, зате комах узагалі досить і тут, — відізвався Сокіл. Мабуть, навіть за умов Венери живий потік комах, який бачили під час першої вилазки Риндін і Ван Лун, був не частим явищем. Можливо, комахи переселялися перед зливою? Хто знає: наші мандрівники лише починали своє ознайомлення з природою невідомої планети. Проте Сокіл не помилявся: комах було досить усюди — і навіть значно більше ніж досить. Вони повзали, бігали і літали цілими хмарами. І часом їх дзижчання, свистіння, скрекіт і безліч інших пронизливих звуків буквально оглушали і робилися нестерпними. Попереду, як і раніше, швидкими і розміреними кроками ішов Ван Лун. І так само, як і раніше, він тримав напоготові автоматичну гвинтівку і уважно оглядався на всі боки. Ван Лун вибирав шлях між рідким чагарником, іноді відламував гілки і складав їх хрестом. Галя розуміла, що він робить це для того, щоб легше було знайти шлях назад. Вона почула голос Ван Луна, який звертався до Сокола: — Не знаю, чому не зустрічається ніяких інших тварин юрського періоду? Що скажете, друже? Якщо палеонтологи на Землі мали рацію… не кажучи вже про вас самого, тоді нам давно вже час зустріти ваших страховищ. Ігуанодонів і мегалозаврів, наприклад. Втім, їх немає. Лише комахи, павуки, кліщі. Не можу зрозуміти чому. Дивно: в його тоні Галя Рижко не помічала звичайних іронічних ноток. Та й Сокіл відповідав йому так само серйозно: — Рішуче нічого не можу сказати, Ван. Я подумав ось про що. Можливо, крупні тварини на Венері не люблять денного світла, як оті хижі комахи, про яких ви розповідали, і з’являються тільки вночі? Проте — навряд чи це так… Як ви гадаєте, Ван? Відповіді він не почув, бо Ван Лун раптом спинився і підвів гвинтівку. Він прислухався, — як і решта. Десь далеко пролунав низький дивний гул. Він нагадував гул літака — такий самий розмірений, рівний, на дуже низьких нотах. Цей гул ставав дедалі гучнішим, — і потім так само поступово почав стихати. Ось він майже завмер і зник зовсім. Трудно було позбутися враження, ніби десь поблизу пролетів великий багатомоторний літак. Ван Лун запитально поглянув на супутників: — Що думаєте? Певна річ, думати можна було все що завгодно, проте відповіді не міг дати ніхто. Перший могутній звук, який почули мандрівники на Венері, лишався для них загадкою, — як і багато дечого іншого. Ван Лун вів товаришів до високої і широкої скелі, яка височіла на півдорозі до величезного лісу. Без особливих утруднень всі вибралися на неї. Ніхто не запитував, навіщо Ван Лун привів їх сюди: було ясно, що з цієї скелі відкривався найбільш широкий краєвид. Так і було насправді. Але мандрівникам і звідси не вдалося побачити нічого дійсно нового, якщо не зважати на те, що за оранжевою смугою лісу, над яким здіймалися де-не-де гордовиті вершини велетнів араукарій і бенетитів, вони помітили далеку сріблясту стрічку великої ріки. Вона ясно вирізнялася серед червоного моря первісного лісу, що простягся аж до самого обрію. Сокіл засмучено зітхнув: — Скільки води! Як хороше, як чудово було б нам знизитися там. Адже ж з водної поверхні можна стартувати цілком безпечно. — І до того ж ця річка зовсім недалеко, — додала Галя. — Усього кілометрів п’ять чи десять, правда, Вадиме Сергійовичу? — Так, по прямій — кілометрів вісім. Проте нам від цього не легше, — ще раз зітхнув Сокіл. — Астроплан туди не перетягнеш! — А це що таке? — тривожно скинув до плеча гвинтівку Ван Лун. Галя одразу зробила те ж саме, намагаючись не видати свого хвилювання. Понад лісом, не більше як в кількох сотнях метрів від них над самими верхівками дерев летіла якась дивовижна істота. В неї був довгий тулуб, величезні крила, які здавалися прозорими — чи то істота так хутко махала ними?.. Вона летіла швидко, але нерівно, немов кидаючись з боку в бік. І тому її ніяк не можна було добре роздивитися. Так чи інакше, дивна істота була, очевидно, зайнята своїми власними справами, мандрівники не привертали її уваги, вона відлітала далі й далі. Швидким рухом Ван Лун опустив гвинтівку і підніс до очей бінокль. Втім, щоб користуватися ним крізь прозоре скло шолома, треба було старанно навести фокус. Тим часом дивовижний крилатий незнайомець ніби поринув униз і зник за верхівками дерев. Ван Лун не стримав досади: — Не встиг роздивитися. Що це було, хотів би знати. — В усякому разі, не літак, — відповіла Галя. — Летучий ящір, — висловив припущення Сокіл. Як бачимо, дискусія з цього приводу не обіцяла успіху. Ван Лун запропонував: — Далі заглиблюватися, вважаю, не варто. Час повертатися. Давно вже ходимо. — А чи не зайдемо ми на зворотному шляху на те місце, де ви з Миколою Петровичем встановлювали прапор? — чи то спитала, чи то попросила Галя Рижко. Їй дуже хотілося побувати біля прапора Батьківщини, який майорів над Венерою. — Це можна, — погодився Ван Лун. — Скеля по дорозі. Тоді — пішли. Зворотний шлях здавався значно легшим. Та це було так і насправді, бо тепер не доводилося витрачати час і сили на розчищування дороги. Не минуло й півгодини, як мандрівники опинилися на скелі, яка панувала над міжгір’ям і була увінчана червоним прапором. Сокола і Галю знову охопило хвилювання, — як тоді, коли вони дивилися з астроплана на Риндіна і Ван Луна. На невеличкій ділянці поверхні Венери наче навмисно зібралися докупи представники різних і дуже віддалених епох розвитку живої природи! Навколо мандрівників простягався густий ліс, незаймані оранжево-червоні хащі юрського періоду, де привільно зростали і пишно квітували рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить Земля. Там, на Землі, вони давно вимерли, поступилися місцем іншим видам, знайомим людству. А в Цих первісних хащах ховаються небачені тварини, невідомі звірі, потворні істоти, схожі на драконів, летучих ящерів, зубатих птахів. Десь там, у непрохідних нетрях, вони причаїлися, щоб під покровом ночі вийти на розшуки здобичі. Стрімкі скелясті схили вели звідси вниз, до дна міжгір’я. І на скелі, яка підносилася вище інших, під великим маючим червоним прапором з золотими серпом і молотом — стояло троє людей у скафандрах. М’які відблиски світла грали на товстому органічному склі їхніх циліндричних шоломів, тьмяно відсвічували темні металічні прилади на скафандрах. А ще нижче, на дні міжгір’я, серед скель нерухомо лежав міжпланетний корабель аргонавтів Всесвіту, — найостанніше досягнення людського розуму і винахідливості, астроплан «Венера-1». Араукарії, цикадеї, бенетити — і вдосконалені скафандри з радіоустановками. Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель! Кожен з трьох товаришів, що стояли на скелі, відчував незвичайність, напівфантастичність цього контрастного становища. І ні Ван Лун, ні Галя не здивувалися, почувши піднесений голос Вадима Сокола: — Бракує слів, щоб сказати про те, що переповнює душу! Наче у фантастичній машині часу ми досягли далекого минулого природи — і тепер спостерігаємо те, чого не бачила ніколи раніше жодна людина. Дикий, надзвичайний, ні з чим незрівнянний пейзаж! Але як він приваблює погляд саме цією своєю дикою своєрідністю… Раптом він замовк, не зводячи широко відкритих очей з астроплана, що лежав на відстані близько кілометра від них. З бокових сопел корабля вихопилися дві хмарки розпечених газів. А за кілька секунд з’явилися ще дві таких самих хмарки. І вже потому до товаришів долинули гучні звуки двох вибухів. Мандрівники на мить завмерли. Невже це сигнал небезпеки? Два вибухи один за одним збирався зробити Микола Петрович в разі небезпеки, в разі, коли його супутникам треба буде негайно повертатися. Що ж сталося?.. — Погляньте! — вигукнула Галя, вказуючи на астроплан. Ван Лун і Сокіл побачили, як біля корми міжпланетного корабля майнув серед скель величезний темний силует. Майнув — і зник. — Униз, за мною! — скомандував Ван Лун і кинувся бігти. Перестрибуючи велике каміння, ламаючи на шляху соковите листя папороті, товариші бігли вниз, до астроплана, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича Риндіна.  

 

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

де пояснюється причина тривожних сигналів академіка Миколи Петровича Риндіна, які він подавав з астроплана, але виникає серйозне занепокоєння за долю Галини Рижко, місцеперебування якої стає остаточно невідомим.  



Залишившись в астроплані, Микола Петрович уважно слухав усе, що Галя розповідала йому за допомогою свого переносного радіопередавача. Він наносив на аркуш паперу, де була накреслена схема корабля, акуратні помітки про пошкодження: хоча про старт з Венери, звичайно, поки що не могло бути й мови, проте академіку хотілося мати точне уявлення про стан астроплана і умови, в яких він лежав на дні скелястого міжгір’я. Потім розвідники подалися вгору, схилом до лісу. Спочатку Галя ще сповіщала Миколу Петровича короткими фразами про свої враження, але потім, захопившись дивовижними картинами, що відкривалися перед її очима, просто забула про обіцянку. Микола Петрович тільки посміхнувся. Він не сердився. Академік подумав: яка надзвичайна пора життя — бадьора, схильна захоплюватися юність! Вік, коли все навколо людини співає, грає і сміється, коли все здається зовсім не таким, яким бачить це людина потім, у зрілому віці, — не кажучи вже про похилі роки, про старість… У Миколи Петровича все ще трохи боліла голова. Різкий удар об пульт під час падіння астроплана на Венеру давався взнаки. Риндін поправив пов’язку на голові. Нічого, ще доба-дві, і все буде гаразд. До речі, виявляється, на Венері можна говорити «доба» в тому ж розумінні, що й на Землі: тривалість дня і ночі тут практично дорівнювалася земній. Ось чому така незначна різниця температур між освітленим і неосвітленим Сонцем боками Венери, що завжди дивувало астрономів! Справді, температура освітленої сторони Венери не підіймалася, як давно вже встановили вчені, вище плюс 50–60 градусів. Зате й температура тіньової сторони ніколи не була нижче мінус 25 градусів. Причини цього, як виявлялося, прості: час обертання Венери навколо своєї осі не перебільшував, як і на Землі, однієї доби — 24 годин. Але на відміну від земної, — атмосфера Венери, а тим більше її поверхня, схована густою пеленою хмар, не встигала ані дуже нагрітися, ані дуже охолонути. Це було цілком природним. Так, чим же зайнятися зараз? Адже Галя Рижко мовчить і ні про що не повідомляє… Більш за все Миколу Петровича непокоїв склад повітря на Венері. Чи не сталося все ж таки якоїсь помилки під час аналізу? П’ятнадцять процентів вуглекислоти в атмосфері — надзвичайно важлива обставина, яка гранично ускладнює експедиції всю її роботу на Венері. Що ж, поки є вільний час, треба повторити аналіз. Це зайняло в академіка Риндіна біля півгодини напруженої праці. Закінчивши аналіз, Микола Петрович відкинувся на спинку крісла і задумливо постукав пальцями по столу. Нічого втішного, аж нічогісінько! Щоправда, у повітрі Венери не виявилося ніяких особливих домішок порівняно з земним. Ті ж самі, що і в атмосфері Землі, кисень, вуглекислота, азот, дуже незначні домішки аргону, неону, криптону. Нічого нового, все цілком знайоме. Але вуглекислота! Кількість вуглекислоти! Повітря Землі має в своєму складі тільки 0,03 процента вуглекислого газу. Три сотих… А в повітрі Венери, як остаточно встановив Риндін, вуглекислоти було 15,5 процента! Жахлива кількість, яка перевищує всі припущення. Хоча, з іншого боку, хто знає: може, за доісторичних часів і в атмосфері Землі було не менше вуглекислоти? Геологи і палеонтологи, очевидно, мають рацію, коли твердять, що в атмосфері Землі в епоху зародження і первісного розвитку живих істот вуглекислого газу було значно більше, ніж тепер. Протягом багатьох десятків і сотень тисячоліть рослини поступово поглинали вуглекислоту з повітря і, навпаки, збагачували його киснем, доки не встановився сучасний, звичний для людини склад атмосфери. Чи не так само відбувається і на Венері? Кінець кінцем, можливо, що все це — цілком закономірний процес у гігантській природній хімічній лабораторії живих істот, якою є молода планета. Гаразд, хай усе це буде так. Проте як бути людям? Людина може дихати таким повітрям тільки дуже обмежений час. Явища мусять розвиватися таким чином. Дихаючи повітрям Венери, людина весь час буде відчувати гострий брак кисню. Вона робитиме глибокі, майже конвульсійні вдихи і видихи. Так може тривати, скажімо, хвилин п’ятнадцять. А потім… потім організм людини, якому хронічно бракує кисню, почне проявляти ознаки отруєння вуглекислотою. Виникне так звана асфіксія — задушення. Спочатку затуманиться розум, притупиться чутливість, погаснуть рефлекси, припиниться дихання, і, нарешті, припиниться й діяльність серця. От і все. Схиливши голову на руки і неуважно поглядаючи в ілюмінатор, Риндін напружено розмірковував. Звичайно, взагалі з астроплана без скафандра вийти можна, — якщо на короткий час. Людині буде лише важко дихати. Втім, тільки на десять-п’ятнадцять хвилин, не більше. Бо тоді почнуть наближатися і невблаганно прогресувати явища страшної асфіксії. Отож, всі роботи поза стінками астроплана доведеться провадити в скафандрах, — незважаючи на всю незручність цього. Природно, така система дуже ускладнить розшуки ультразолота. Думки академіка Риндіна йшли далі й далі. Так, Сокіл не помилявся, коли рішуче наполягав, що на Венері мусить протікати період розвитку життя, аналогічний земному юрському. Рослинність Венери, як можна було з’ясувати за час першої вилазки, майже така ж сама, яка була на Землі в цей геологічний період, якщо не зважати на її фантастичний колір. Що ж до фауни, до тваринного світу — тут справа дещо інакша. Земна палеонтологія не має даних про такий неймовірний розвиток світу комах під час юрського періоду на Землі. Хоча, з іншого боку, відсутність даних ще ніколи не правила за доказ того, що явища взагалі не могло бути. Дані могли й не зберегтися продовж мільйонів років. — Так чи інакше, — міркував Риндін уголос, — тут, на Венері, комах аж надто багато. Чи можна припустити, що надмір вуглекислоти в атмосфері планети відбивається і на розвиткові тваринного світу? Безумовно, можна. Тварини дихають тим повітрям. Отож, їх організми, пристосовуючись до нього протягом тисячоліть, мусили в якійсь мірі видозмінитися. І як наслідок цього вони набули форм, відмінних від земних. Хіба не є доказом цього вигляд того нічного дракона, який заглядав в ілюмінатор астроплана? Пам’ятається, він виглядав просто дико, аж безглуздо потворно з земної точки зору. І це ж тільки один якийсь вид з багатьох і багатьох, які живуть на Венері, — інакше-бо й не може бути… Втім, що це? Невже природа Венери вирішила познайомити його ще з одним зразком своєї химерної, божевільної фауни?.. Академік Риндін мимоволі одсахнувся від ілюмінатора. Розсуваючи гілля дерев, безжалісно ламаючи на своєму шляху оранжеву папороть і низькорослі пальми, схилом міжгір’я посувалася величезна дивовижна тварина. Передня її половина, коричнева і глянсувата, нагадувала величезного рака. Довгі тонкі вуса-щупальці неспокійно звивалися в повітрі. Блискучі чорні очі озиралися на всі боки. Вони сиділи у заглибленнях твердого панцира, який вкривав голову і всю передню частину тулуба тварини. Панцерник з головою рака — ось на що була схожа ця дивна істота! Широкі передні лапи, наче потворні гребінці, намагалися прочесати чагарник, вони вивертались кожна в свій бік, глибоко борознячи грунт і вириваючи з нього рослини. Задні лапи були значно меншими, їх було ледве видно під довгастим грубезним тулубом. Потвора рушила прямо вниз, до астроплана. Схопившись руками за краї стола, Риндін напружено стежив за рухами тварини. Вона була вдвоє більшою ніж найкрупніший слон. «Метрів дванадцять завдовжки», — відзначив Риндін машинально. Потвора наближалась. Вона безумовно шукала чогось. її довгі вуса-щупальці не припиняли хутких рухів і крутилися в повітрі, немов тонкі гнучки гадюки. Торкнувшись чогось, вони зразу ж таки відсувалися від речі — і знову звивалися, шукаючи. Ось одне з щупальців торкнулося корпусу астроплана — і відсахнулося. Тварина одразу змінила напрям, метнулася вправо. Ще секунда — і вона зникла з поля зору, яке відкривалося в ілюмінаторі. Риндін перебіг до пульта керування і включив екран перископа. І тільки він устиг зробити це, як міцний поштовх жбурнув його вбік. Корабель здригнувся, різко похитнувся під тим важким ударом, від якого загула металічна оболонка. Потім удари пішли вже один за одним. І після кожного такого удару ніс астроплана опускався нижче й нижче. Відкинутий вбік Риндін бачив на екрані перископа, як роздратована чимсь тварина била лапами по хвостовій частині корабля. Що робити? Потвора може пошкодити кормове оперення, зігнути або навіть зламати стабілізатори… До Риндіна повертався спокій. Ледве утримуючись на ногах, хапаючись за шкіряні петлі в стіні навігаторської рубки, він знову добрався до пульта керування. Кілька швидких рухів, поворотів рукояток… Включено електросітку, подані маленькі заряди атоміту до бокових ракет. Ще мить — і два вибухи один за одним стрясли корабель. І зразу стало тихо. Риндін пильно подивився на екран. Потвора була вже далеко від астроплана. Перелякана, мабуть, вибухами, вона квапливо підіймалася схилом, намагаючись утекти подалі від металічної сигари, яка викидала з себе вогонь. Одна із задніх лап тварини безпорадно волочилася по грунту, правий бік її глянсуватого коричневого тулуба почорнів. Полум’я і розпечені гази, які вихопилися з сопел астроплана, обпалили тварину і поранили її. Ще кілька секунд — і потворна тварина зникла в заростях папоротей і пальм. Тільки поламані молоді дерева вказували напрям, в якому вона втекла. Микола Петрович полегшено зітхнув. Він оглядівся: чи не пошкодили важкі удари чогось у каюті? Тільки тепер Риндін помітив, що міжпланетний корабель змінив своє положення. Раніше його ніс був підведений вгору, а орма опущена, Тепер стало навпаки: корма трохи піднялася, а ніс опустився. Підлога каюти була нахилена вперед, і ходити по ній стало трудніше. Удари, яких завдала астроплану роздратована чимсь потвора, були причиною цієї зміни. — Так, — пробурмотів Риндін. — Здивуються ж товариші, коли повернуться на корабель… але надто мало приємного зможу я розповісти їм, надто мало… І раптом він спинився. Адже ж цими двома вибухами він викликав товаришів назад! Два вибухи один за одним — сигнал небезпеки, так вони умовилися перед вилазкою. А що, коли його молоді друзі, поспішаючи назад, зіткнуться по дорозі до астроплана з розлютованим страхоищем? Звичайно, з ними Ван Лун, він зможе захистити товаришів. Та й ця дівчина, Галя, також, здається, не дасть себе скривдити. Крім того, слід звикати до зустрічей з досить непривабливими мешканцями Венери… Що ж, поки мандрівники повернуться, він встигне перевірити, чи не пошкодила тварина механізми астроплана. Проте Риндін не встиг нічого перевірити. Він почув, як відчиняються шлюзові люки. Незабаром широко розчинилися внутрішні двері, і до каюти ввійшли розвідники. Але чому їх тільки двоє? А де ж Галя Рижко? Ван Лун щось швидко говорив — це було видно крізь прозорий шолом. — Та не кажіть поки що нічого, Ван, — спинив його Риндін. — Ви знову забули, що я все одно нічого не почую, поки ви не знімете шолом. Ви чуєте мене добре, чи не так? Ну звичайно, адже в вашому шоломі є зовнішній мікрофон. А зовнішнього репродуктора на ньому, як ви знаєте, немає. Отже, не трудіться, послухайте краще мене. Нічого страшного не сталося. На астроплан накинулася якась потвора. Ні, не така, як ми бачили раніше, а іншого виду, проте аж ніяк не привабливішого. Через те що тварина намагалася пошкодити корабель, мені довелося вжити своїх заходів, зробити два вибухи, щоб одігнати її. Але я не врахував, що тими ж таки вибухами я викличу вас. Мені й на думку цього не спало. А де ж Галя? Чому вона залишилася назовні? Ван Лун і Сокіл перезирнулися. А тоді Ван Лун щось сказав. Сокіл кивнув головою і почав знімати шолом. Між тим Ван Лун, не гаючи ні хвилини, повернувся і вийшов з каюти, старанно зачинивши за собою двері. — Та що ж трапилося? — вже стурбовано спитав знову Риндін. — Де Галя? Вадиме, в чому річ? І куди пішов Ван Лун? Сокіл зняв, нарешті, шолом. Його кучеряве волосся було скуйовджене і вогке. Він протер окуляри, дещо розгублено кашлянув і нервово пригладив волосся. — Досить приготувань, Вадиме! Що сталося? — наполегливо зажадав пояснень Риндін. — Миколо Петровичу, ми дуже поспішали, почувши ваш виклик. Звісно, ми найменшого уявлення не мали, що тут трапилося, думали, що ви в небезпеці. — Очевидно, Соколу було трудно сказати найголовніше, він м’явся і надто докладно пояснював. — Бігли дуже швидко. Там, знаєте, скелі, велике каміння, і коріння переплелося, чіпляється за ноги… і де-не-де ще слизько від тієї зливи… — Та не тягніть, Вадиме! Говоріть коротко й ясно! — Схил спускався дуже круто, Миколо Петровичу. Галя бігла слідом за Ван Луном, передо мною. І зненацька вона впала — мабуть, спіткнулася. Саме на цьому крутому місці. І покотилася прямо вниз, до астроплана. Я бачив, як вона впала і покотилася… а коли ми з Ван Луном збігли вниз, то її вже там не було… — Далі? — Ми вирішили спочатку довідатися, що трапилося з вами, чи не потрібна вам негайна допомога… адже ми чули ваші тривожні сигнали, Миколо Петровичу, ми не знали, що ці вибухи сталися з іншої причини! А зараз Ван Лун пішов шукати Галю. Він знайде її, Миколо Петровичу, ви не турбуйтеся, все буде гаразд! Просто, ми надто поспішали сюди. Можливо, Галя, впавши, трохи забилася і знепритомніла… і я сам тепер хочу піти допомогти Ван Луну розшукувати її. Ми так з ним і домовилися, що я розповім вам і піду. Микола Петрович не став більше затримувати Сокола. Та й про що ще можна було запитувати? Вадим помітно хвилювався й сам. Одягаючи знову шолом, він нервувався, робив невірні рухи… Вадим Сокіл поквапливо вийшов. Микола Петрович, залишившись наодинці, спробував розібратися в тому, що трапилося. Певна річ, треба було поспішати. Якщо дівчина під час падіння пошкодила шолом, якщо в його органічному склі утворився отвір, щілина або тріщина, — це могло закінчитися погано. Галі доведеться дихати повітрям Венери, перенасиченим вуглекислотою… адже кисень з шолома тоді буде виходити назовні… і через п’ятнадцять хвилин — асфіксія! Риндін важко опустився в крісло. Він відчув досадну кволість. Скільки неприємностей за такий короткий час! Кожна година перебування на Венері приносила нові й нові ускладнення, — починаючи з самого спуску на її поверхню. Треба берегтися на кожному кроці, життя на чужій планеті сповнене несподіваних небезпек, які не можна передбачити… Вадим Сокіл, тільки вийшовши з корабля, за його екрануючи металічні стінки, почув голос Ван Луна, який повторював: — Галю! Де ви? Відгукніться! Галю!.. Але все навколо мовчало. Було чути лише, як шелестіло червоне листя на деревах, та дзижчали, посвистували і стрекотіли міріади комах. Чому мовчить Галя Рижко? — Галю! Відгукніться! — лунав у шоломі Сокола голос Ван Луна. Здавалося, він долинав зліва. Вадим зробив кілька кроків у цьому напрямі — і зразу ж таки збагнув: та не можна ж орієнтуватися в такий спосіб! Адже ж він чує голос Ван Луна з репродуктора гучномовного телефону. Куди б він не повернув, голос буде чутний так само добре. Тому Сокіл гукнув: — Ван, я вийшов! Де знайти вас? — Не мене, Галю треба шукати, — пролунала відповідь. — Мене не треба знаходити, я тут. Справді, з-за великої папороті з’явилася висока постать Ван Луна. — Не знайшли ще? — коротко спитав Сокіл. — Ні, — похмуро відповів Ван Лун. — Будемо шукати всюди. Тепер удвох. Вважаю, вже знаю місце, де вона впала. — Яким чином? — Поламана папороть, — усе так само коротко пояснив Ван Лун. — Ідіть, побачите самі. Це місце було всього в кількох десятках кроків. Поламане і зім’яте листя папороті стверджувало припущення Ван Луна: Галя котилася вниз схилом міжгір’я, потім, падаючи з плескатої скелі, важко впала на папороть. Густе листя пом’якшило удар. Проте де ж вона? Чому її ніде не видно? — Якщо вона впала тут, забилася, знепритомніла, тоді, гадаю, лишалася б лежати, — міркував уголос Ван Лун. — Але її тут немає… Значить, вважаю, вона не забилася, не знепритомніла. Вона підвелася і кудись пішла. Куди? Чому не до астроплана? Чому в інший бік? Він уважно оглядав поламані і прим’яті рослини, які красномовно розповідали досвідченому мисливцеві про те, що відбувалося тут. — Галя пішла сюди! Ван Лун рушив уздовж схилу, пильно вдивляючись у найменші сліди і не обминаючи жодного сантиметра без вивчення. — Тут Галя відступала спиною вперед… бачите, сліди? Вони наче обернені до нас. Втім, сліди носків глибше вдавлені. Відбитки каблуків — менше. Чому вона йшла спиною вперед? — Ван Лун вимовляв Ці короткі уривчасті фрази немовби думаючи вголос. Його зіркі очі промацували кожну рослину. — Тепер вона вже побігла. Відбитки ніг на більшій відстані. Глибоко вдавлені. Вона бігла. Ясно: грунт м’який, видно добре. Чому бігла від астроплана, а не до нього? От сюди, за кущі бігла… Стривайте, а це що? Ван Лун спинився, вражений. Не менш здивований був і Сокіл, який ішов за ним. Сліди Галі привели їх до невеличкої галявини, зарослої папороттю. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Ніби важкий трактор пройшов по галявині, ламаючи і нищачи все на своєму шляху. Сліди Галі, досі ясні і виразні, зникли під покаліченими, розчавленими рослинами, втоптаними в сирий грунт. Одна й та ж сама думка промайнула водночас у обох мандрівників: це був слід потвори, яка нападала на міжпланетний корабель! Злякана вибухами, якими відігнав її від астроплана Риндін, вона пробиралася тут, ламаючи і давлячи рослини своїм важким тілом. І в цьому ж таки місці закінчувалися і сліди Галі Рижко: їх не можна було розшукати ні з одного, ні з другого краю галявини. Сокіл мовчки дивився на грунт, вкритий знівеченими, переламаними рослинами. Вузькі енергійні очі Ван Луна недобре виблискували, він міцніше стискав свою автоматичну гвинтівку. О, коли б йому довелося бути тут тоді, як Галя Рижко зіткнулася з розлютованою твариною, діло закінчилося б зовсім по-іншому! Але Галя була тоді сама. І що сталося з нею? Вадим Сокіл боявся висловити те, що мучило його. Він переводив нерішучий погляд з покалічених рослин на товариша, знову оглядався на всі боки — і не наважувався заговорити. Невже, невже?.. Ван Лун трусонув головою, наче відганяючи якусь думку. А може, й він думає те ж саме? Сокіл не витримав: — Ван, дорогий, адже ви не… І він знову спинився: надто жахливою здавалася йому така догадка, він не насмілювався її навіть висловити! Проте Ван Лун подивився йому прямо у вічі і суворо сказав: — І я теж вважав так. Думав, тварина могла схопити Галю. Значить, вона забрала дівчину? Інакше — куди б вона зникла? Тоді чому тут нічого не залишилося? Наприклад, гвинтівка. Або що-небудь інше. Втім, нічого немає. Виходить, теж не так. Щось ще. — Що ж саме, Ван? — Не знаю. — Але ви все ж таки щось гадаєте? — Щоб гадати, треба щось знати. Поки нічого не знаю. Треба, вважаю, ще дивитися, ще шукати. Може, не Галю, тоді гвинтівку чи якусь ще річ. Будемо шукати. Вони оглянули ще раз галявину, обійшли її з усіх боків. Ні, від неї тягнувся далі й далі тільки широкий слід невідомої тварини, який ішов уздовж міжгір’я. Ані найменшого сліду Галі Рижко виявити не вдалося. Ван Лун зупинився і сперся на гвинтівку. Він поглянув угору, на хмарне непроникливе небо, начебто обмірковуючи щось. — Що, Ван? — нетерпляче спитав Сокіл. — Нічого не дають розшуки. Треба повертатися до Миколи Петровича. Вирішити, як бути далі. Він хвилюється. — Хіба ж ми заспокоїмо його тим, що повернемося з порожніми руками? — Ні, не заспокоїмо. Проте вирішимо. Не можна далі, доки Микола Петрович не знає. І включити передавач. Ходімо! Розмова з Риндіним дала небагато. У відповідь на запитання Ван Луна Микола Петрович міг розповісти тільки, як виглядала тварина, як поквапливо тікала вона від астроплана, злякана вибухами, як тягла за собою пошкоджену задню лапу. Ван Лун мовчки слухав, не вставляючи жодного слова. Коли ж Микола Петрович закінчив розповідь, Ван Лун сказав упевнено й твердо: — Не припускаю, щоб тварина схопила Галю. Вона тікала сама Якщо злякана тварина біжить, їй нема коли думати про те, щоб схопити. Вона тікає, рятується. — Проте ж потвора, крім того, була дуже розлючена? — Значить, вона могла вбити дівчину на місці. Якщо Галя заважала їй. Але не забрати з собою. Таке неможливо. Злякані тварини так не роблять. — Тоді де ж Галя, якщо ця проклята тварина не забрала її з собою? — наполягав збуджений і нетерплячий Сокіл. — Не знаю. Знаю тільки, де вона впала. Знаю також, там немає слідів крові, немає ніяких залишків, ніяких речей. Галя сама пішла з того місця. Вона задкувала, потім побігла. — І що ж далі? — Далі сліди знову зникли. Все розчавлене твариною. Втім, речей також немає. Крові теж немає. — Але ж не можемо ми припустити, що це страховище… — Сокіл знову спинився. Ван Лун підвів на нього холодний погляд: — Припустити, що тварина зжерла Галю? Чому боїтеся говорити, Вадиме? Треба говорити все, інакше трудно думати, вирішувати. Припустити таке можна, погодитися з цим не можна. Думав, вирішив відкинути. — Чому? — в Сокола перехопило подих. — Тому, що запах скафандра — не запах живої істоти. Тигр не буде жерти гуму, для нього вона погано пахне. І для інших тварин також. Навіть дуже голодних. Можна було тільки вражатися спокоєм, з яким Ван Лун говорив усе це: наче мова йшла про щось зовсім стороннє, а не про славну, життєрадісну Галю Рижко, яку всі вони встигли щиро полюбити! Втім, кожен розумів, що тут справа полягає зовсім не в черствості або байдужості: Ван Лун, міркуючи і обдумуючи, перетворювався немов на точний, безпомилково працюючий механізм, який не міг відхилятися на емоційні переживання, бо вони тільки заважали б йому і його бездоганній логіці, його точним висновкам. Але саме в них і полягало зараз найголовніше! Ван Лун вів далі таким самим спокійним тоном: — Припускаю, міг помилитися. Припустимо, тварина могла зжерти Галю. Тоді там залишилося б що-небудь. Речі, кров. Втім, не знайшли нічого. Значить, треба відкинути. — Але що ж тоді можна припустити? — Можу тільки одне. Галя жива і неушкоджена. Де — не знаю. Ніхто поки не знає. Треба знайти, допомогти, виручити. Миколо Петровичу, Галя пішла у вашому скафандрі, так? — Так, Ван. — Ви перезаряджували циліндр з оксилітом? — Звичайно. Щойно повернувся разом з вами, зразу ж таки й перезарядив. Це ви відносно того, скільки вона ще зможе користуватися приладом для дихання? Повний, повний заряд! Ви ходили щось із… — Дві з половиною години, — підказав Сокіл. — З того часу минуло ще близько півгодини. Значить, Галі вистачить заряду ще годин на вісім-дев’ять, — зробив висновок Микола Петрович. — Проте… — і він спинився. — Що, Миколо Петровичу? — стрепенувся Ван Лун. — Нічого, нічого, Ван. Я подумав про інше. Ідіть, друзі мої, на розшуки! Ідіть, не гайте часу! Сокіл і Ван Лун закріпили шоломи і вийшли. Риндін поглянув їм услід і з тривогою похитав головою. Звичайно, розрахунки були правильними, заряду оксиліту в резервуарах скафандра мусило вистачити Галі ще годин на вісім-дев’ять. Проте… проте в академіка було все те ж саме побоювання, яке він не хотів висловлювати товаришам. Навіщо? Якщо так, тоді ані вони, ані він сам нічим уже не могли допомогти. Адже ж якщо Галя Рижко під час падіння пошкодила шолом, тоді… тоді справа дуже погана. Це побоювання виникло в Риндіна одразу, коли він уперше почув розповідь сокола про те, що трапилося з Галею. Тепер лишалося тільки чекати. Микола Петрович хотів відвернутися від тривожних думок роботою, але все валилося в нього з рук. Мила славна дівчина, така весела, така завжди життєрадісна! Він ходив по каюті, неуважно поглядаючи на прилади. Його погляд весь час спинявся на великому циферблаті хронометра: як обурливо повільно, неможливо повільно тягнеться час! Хвилинна стрілка ще не встигла перейти на друге коло, як Риндін почув, що відчиняється зовнішній шлюзовий люк. Він кинувся до дверей: — Ну? Що? Знайшли?.. Двері повільно відчинилися. І на порозі з’явилися знову тільки Ван Лун і Сокіл. Вони повернулися без Галі. Сокіл обережно поставив на стіл принесений ним невеличкий прилад. Риндін упізнав його одразу: це був переносний радіопередавач, який Галя взяла з собою, виходячи з астроплана в розвідку. Передавач, за допомогою якого дівчина обіцяла розповідати Миколі Петровичу про все побачене нею. Але це означає… Риндін боявся запитувати. Він мовчки виразно дивився на товаришів. До його горла підступав клубок, щось заважало дихати… Ван Лун повільно знімав шолом. Потім він повернувся до Миколи Петровича. І знову одвернувся — йому також трудно було говорити. Він вийняв з кишені люльку, тютюн. І вже набиваючи її, проговорив крізь зціплені зуби, важко й утруднено: — Це все, що нам пощастило знайти. Передавач лежав на краю глибокої печери. Ні, не печери, а скоріше провалля. Там закінчувалися і зникали сліди тварини. Ремені передавача відірвані!  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка