Володимир Владко аргонавти всесвіту


ЧАСТИНА ДРУГА Перші люди на Венері



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка11/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20

ЧАСТИНА ДРУГА
Перші люди на Венері

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

що розповідає про дивовижного дракона, який заглядав у ілюмінатор корабля, про сумніви Вадима Сокола і про те, чому мандрівники можуть виходити з астроплана на Венері тільки в скафандрах з приладами для дихання.  



Бліде фіолетувате світло пробивалося крізь товсте скло ілюмінатора центральної каюти астроплана. У напівтемряві перед очима Галі повільно пропливали химерні голубі, червоні і зелені неспокійні хвилі. Страшенно боліла голова. Що трапилось? Чому так темно? Галя Рижко напружено пригадувала. Так, здається, вона тоді знепритомніла. Був гуркіт, пронизливе рипіння, все гуло від ударів. Але ж після того вона ще щось бачила? Значить, свідомість поверталась до неї? Чи це тільки марилось, як буває в кошмарному сні? Ні, вона добре пам’ятає, надто добре. Було так: вона розплющила очі, і дивна тиша, дивний після гулу і гуркоту, після ударів і штовханів спокій вразили її. Здається, в каюті тоді було світліше… Так, адже ж Галя ще подивилась: як почувають себе товариші? Але вона не встигла побачити нікого. Її погляд упав на великий екран перископа. А на ньому… Екран був освітлений, на ньому погойдувались червоні верхівки дивовижних величезних рослин, схожих на пальми, — ніби вітер гойдав їх. Пальми на Венері? Проте Галя не встигла відповісти на це запитання, як її очі широко розкрилися від здивування, і вона застигла, вчепившись руками в краї гамака. З-за густого оранжево-червоного листя небачених рослин з’явилась голова якоїсь потвори. Наче величезний казковий дракон плазував хащею, підводячи над верхівками дерев свою вугласту хижу голову. Круглі і застиглі тупі очі вдивлялися чи то в Галю, чи то кудись ще повз неї. Гігантські вигнуті щелепи рухалися під цими тьмяними очима, змикалися й розмикалися, мов широкі криві шаблі. Потвора наближалась до корабля, підминаючи дерева своїм блискучим жовто-коричневим тілом. І раптом — вона немов кинулась вбік. Усе зникло, тільки великі червонолисті дерева погойдувались на екрані. А може, нічого і не зникало, може, це Галя сама опустила втомлену голову, ховаючись від страшного видіння? Приснилось? Адже зараз на екрані перископа немає зовсім нічого, навіть червоних дерев. Усе затягнуте фіолетуватою напівтемрявою, дивною і неприродною, наче від штучного освітлення. І по екрану тільки неясно пропливають світлі і темні хвилі, розпливчасті смуги. Чи бачила Галя справді цю потвору, чи тільки примарилась вона їй від збудження і втоми? Дівчина підвела руку — і її вразило незвичне відчуття ваги. Рука немовби налита свинцем, її прямо тягло вниз. Ага, значить, все приходить в норму, і насамперед вага. Будемо знову звикати до неї! Цікаво! Вона слабко посміхнулась, але зразу ж таки спіймала себе на тому, що її погляд весь час повертається до екрана перископа: а чи не з’явиться раптом знову та потвора? Ні, екран порожній, тільки темні і світлі смуги, як і раніше, пробігають по ньому. І це теж дивно: що то за смуги? У тиші Галя ясно почула далекий стогін. Вона швидко сіла, прислухалась. Хто це стогне? Та як же вона зразу не згадала, не подумала про товаришів? Може, кому-небудь з них погано? В сутінках вона розгляділа Сокола і Ван Луна. Обидва лежали в своїх гамаках. Сплять? І стогін долинав звідкись здаля, а не звідси. Тоді значить… Невже Микола Петрович? Ой, не може бути, не можна, щоб з Миколою Петровичем трапилось щось погане! Дівчина хутко розстебнула пряжки запобіжних ременів, що прикріпляли її до гамака, і зіскочила на підлогу. Як трудно відразу звикати до ваги! Вона із зусиллям, непевно переступала з ноги на ногу: тіло, яке звикло за час довгої міжпланетної подорожі до невагомості, до вражаючої легкості рухів, тепер було неслухняним, обважнілим, незграбним. Але все це дрібниці! Мерщій, мерщій до Миколи Петровича! Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. І Галя Рижко з жахом побачила, що Микола Петрович лежить на боці, перегнувшись через пульт керування. Руки його безживно звисли. І час від часу Микола Петрович тихо стогнав. Галя зблідла. В неї затремтіли руки й ноги. Нещастя, яке нещастя! — Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? — ледве чутно сказала вона, обережно торкаючись плеча Риндіна. Академік тихо простогнав: — Води… Дивно, але почувши голос Миколи Петровича, Галя миттю опанувала себе: адже ж треба було негайно діяти, допомагати дорогому, надзвичайному, любимому Миколі Петровичу! Дуже обережно, напружуючи всі сили, вона трохи підняла важке, ослабле тіло Риндіна і посадила його в крісло. Голова Миколи Петровича безсило відкинулась на м’яку спинку. На високому чолі закипіла кров, глибокий поріз перетинав його зліва направо. Галя з тривогою дивилася на бліде обличчя Риндіна. Але ось його очі трохи розплющились. Непевний погляд спинився на дівчині. Губи поворушились. — Води, Галю… — знов почула дівчина. Вона кинулася до центральної каюти, налила чашку води і принесла її Риндіну. Микола Петрович припав до чашки губами і жадібно осушив її. Тепер він дихав рівніше і не стогнав. З радістю Галя бачила, як Микола Петрович потроху оживає. Він напружено дивився на неї і, здається, хотів щось запитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Галя зрозуміла, що турбувало Миколу Петровича, як тільки він почав: — А як… — Нібито все в порядку, Миколо Петровичу, — швидко відповіла дівчина. — Зараз я вам все розкажу. Всі живі і здорові. Тільки міцно сплять. Зараз, зараз, я в одну мить! Вона знову побігла до центральної каюти. Уже в дверях Гала побачила, що Ван Лун виліз з гамака і стоїть посеред каюти, розминаючи руки. — Товаришу Ван Лун, — заговорила Галя. — З Миколою Петровичем негаразд. Він поранений. І запитує, що з вами і Вадимом Сергійовичем. — Зі мною все гаразд, — почула вона голос Сокола. — Ось тільки дуже ослаб, ледве рухаюсь. — Гадаю, нема коли розмовляти, — перебив його Ван Лун. — Треба діяти. Ходімо до Миколи Петровича! Через кілька хвилин все з’ясувалось. Ще слабким, але вже рівним голосом Риндін розповів товаришам, що сталося з ним. Академік ані на мить не кидав свого поста біля пульта керування кораблем. В один з моментів, коли астроплан котився вниз, ударяючись об дерева і ламаючи їх, Риндіна викинуло з крісла й жбурнуло на пульт, на важелі. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але про це думати було ніколи. Навпомацки Риндін виключив головний рубильник електросистеми, щоб випадкове замикання, випадкове натиснення на важіль чи кнопку пульта не наробили лиха. Астроплан в цей час жорстоко кидало з боку на бік. Потім, відчувши, що корабель перестав котитися і спинився, що він лежить нерухомо, Риндін хотів підвестися, стати на ноги. Але не зміг. Його охопило нездоланне заціпеніння. Здається, потім він знепритомнів, він не пам’ятає. Скільки часу він пролежав, він також не може сказати. — Щось я пам’ятаю, ніби хронометр показував під час нашого, так би мовити, приземлення, тридцять чотири хвилини на першу. А скільки тепер? — спитав Риндін. Погляди його товаришів спинились на циферблаті хронометра. І спільний вигук здивування вихопився в них: хронометр показував чверть на десяту! — Вважаю, тут щось не так, — похмуро сказав Ван Лун. — Не вірю, що так багато. Якщо правда, тоді виходить, ми спали біля дев’яти годин. Або лежали непритомні. — А між тим це саме так, — відгукнувся Сокіл. — Мій годинник показує стільки ж. Дивно лише, що ми знепритомніли всі водночас. А потім — прийшли до свідомості також майже разом, ніби змовившись… Риндін задумливо мовчав. Нарешті він сказав: — Так чи інакше, але хронометрові доводиться вірити. Ми всі лежали непритомні чи скуті виключно глибоким сном близько дев’яти годин. Як пояснити це? Поки що я можу припустити тільки одне… — Він спинився, роздумуючи. — Реакція на нервове збудження, яке було в нас під час зниження астроплана? — жваво озвався Сокіл. — Можливо, і це мало своє значення, — відповів Риндін. — Але головне, мені здається, — реакція людського організму на стрімке повернення ваги. — Ваги? — Так. Мабуть, це найголовніше. Майже раптове виникнення ваги — дуже серйозний фактор. Я й зараз ще відчуваю незвичну розслабленість, кволість. Трудно поворушитися, зробити рух… А втім, перевірити таке припущення ми поки що не можемо. Доведеться відкласти перевірку до повернення на Землю. Тоді, під час другого зниження, все з’ясується. — А, та це коли ще станеться, — стрепенулася Галя Рижко. — До повернення на Землю мине стільки часу! А тепер, зараз — ми на Венері, і все в порядку, ура, ура, ура! — Вона відступила на крок назад, підвела руку і тоном справжнього промовця урочисто заговорила: — Дозвольте вітати вас, дорогі товариші, з історичною подією. Перші люди прибули на Венеру! Невідома планета, правду сказати, прийняла ас у свої обійми дещо негостинно. Але ми не звертатимемо на це уваги. Я, звісно, мушу висловити жаль з приводу того, що нас не зустріли ані делегації, ані окремі представники насеення цієї планети… Вона раптом змовкла, ніби вражена чимось. На обличчі дівчини з’явився вираз розгубленості. — Що таке, Галю, чому обірвалася ваша промова? — поцікавився, посміхаючись, Микола Петрович. — Такий пишний, урочистий початок — і несподівана зупинка. В чому річ? Ми чекаємо продовження, товаришу промовець! Але Галі вже не хотілося жартувати. Вона згадала про те, що їй довелося побачити: наяву чи уві сні? Вона не знала цього. Проте бридка голова фантастичного дракона так ясно вималювалася перед її очима, що дівчина здригнулася. Сокіл помітив це. — Галю, ви нездужаєте? — турботливо спитав він. — Сідайте, заспокойтеся, ми всі надто багато пережили протягом цієї останньої доби. Я зараз принесу вам води, гаразд? — Ні, дякую, не треба, — відповіла Галя, опановуючи себе. — Спасибі, Вадиме Сергійовичу, я хочу… я хочу розповісти про одну річ. Тільки не смійтеся, будь ласка! Вона стисло розповіла про те, що бачила на екрані перископа, описала вигляд потвори, її голову, що визирала з-за червоних верхівок дерев, не забула навіть про вітер. Всі слухали її уважно — і ніхто не сміявся. Коли Галя закінчила, Сокіл запитав: — Ви певні, що бачили вигнуті, криві щелепи? — Безумовно, певна. Це був гидкий дракон! Сокіл розвів руками: — Тварини з такими прикметами невідомі науці. Те, що ви розповіли, Галиночко, не нагадує жодної з істот юрського періоду. — А якщо не юрського? — втрутився Ван Лун. — Дозволю собі висловити подив. Палеонтології, припустімо, невідомий такий дракон: погоджуюся, ви добре знаєте це. Палеонтологія — це ще не Венера. Чому не може бути подібного дракона на Венері? — Я не казав такого, — запротестував Сокіл. — Я сказав тільки, що описаної Галею тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її і серед гігантських ссавців. — Чому? — наполягав Ван Лун. — Голова, яку так виразно намалювала Галя, могла б належати хіба що якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся! Саме для них характерні подібні вигнуті, криві щелепи. — Виходить, ви гадаєте, що то була комаха? — іронічно спитав Ван Лун. — І цього я також не говорив. А якщо ви бажаєте знати мою думку, то я скажу ось що. Це була не комаха, проте й не ящір, а також і не ссавець… Сокіл витримав ефектну паузу під нетерплячими поглядами товаришів і насмішкувато закінчив: — Це був плід буйної фантазії нашої експансивної Галиночки! Цікаве сновидіння, не більше того. — Він продовжував, не дивлячись у бік Галі, яка вже знищувала його обуреним, палаючим поглядом. — Певна річ, дуже цікаво простежити з психологічного погляду — як саме створюється в уяві людини, що спить, фантастичний образ, складений з різнорідних, цілком не пов’язаних між собою рисочок. Мабуть, колись на Галиночку справив велике враження вигляд якоїсь комахи під збільшувальним склом. Отож виходить, що Вадим Сергійович вирішив знову глузувати з неї? Ну, гаразд, Галина Рижко навіть не покаже вигляду, що це впливає на неї. Побачимо, в кого більше витримки! І Галя цілком незалежно відповіла: — Не знаю, не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах. Сокіл запитливо подивився на неї: — Таким чином, ви наполягаєте на тому, що описану вами потвору ви бачили насправді? Доведеться записати до анналів науки нове відкриття, зроблене молодою, але талановитою… Його насмішкувату репліку раптово перебив серйозний, без натяку на іронію голос Ван Луна: — Квапитися не треба, Вадиме. Можу трошки додати від себе. Побоююся здивувати вас, проте мені також… ну, скажімо, приснився такий звір. Разом з Галею приснився. Цілком такий самий. Що скажете, цікавлюся? Тепер був спантеличений Сокіл. Він з ваганням дивився на Ван Луна: чи не жартує той, як це частенько бувало? Але серйозність Ван Луна не лишала місця для сумнівів. І Вадимові довелося чесно признатися: — Тоді я просто не знаю, що вам сказати. Дуже дивно… Можливо, Микола Петрович висловить свою думку? Втім, і Риндін лише розвів руками: — А що ж я можу сказати, друже мій? Очевидно, доводиться погодитись, що страховище не приснилося нашій Галі, якщо його бачив також і Ван Лун. Сперечатися зараз безглуздо. Можу зробити тільки один висновок: нас чекає тут ще багато несподіванок, багато загадок, які потребуватимуть розв’язання. Поживемо — побачимо. Тим часом чи не пора братися за діло? Ми щось надто забалакалися з вами. Звичайно, зараз, як ми бачимо, ніч, і виходити з астроплана навряд чи варт, — особливо після розповіді Галі. Але ми можемо, не відкладаючи, встановити, наприклад, чим дихає на Венері ота потвора та інші тварини, яких тут, мабуть, чимало. Вадиме, прошу вас, дослідіть склад повітря зовні, чи придатне воно для нас, чи зможемо ми безперешкодно виходити з корабля… хоч я заздалегідь сумніваюся в цьому, — додав він невесело. — Єсть, Миколо Петровичу, — відгукнувся Сокіл. Він вийшов до центральної каюти. Риндін через силу підвівся з крісла і непевними ще кроками пішов слідом за ним, тихо сказавши про себе: — Мабуть, це зараз найголовніше для нас… Ван Лун підійшов до Галі, лагідно обійняв її за плечі і незвичайно тепло промовив: — Дівчино, все цілком ясно. То був не сон. Той звір був-таки поза стінами корабля. Справді, дуже подібний до дракона. — І ви бачили його? І те, як він ліз між деревами? — Так, бачив. Потім знову заснув. Мабуть, дуже сильно втомився, вважаю. — А який же він величезний! Ви ж бачили? — наполягала Галя, якій дуже хотілося почути ще щось про дракона саме від Ван Луна. Але він ухилився від дальшої розмови на цю тему. — Микола Петрович сказав: ще багато побачимо. Гадаю одне: треба добрі нерви й витримку. Відзначу: радий, що ви влучно стріляєте, дівчино. Вам і мені буде чимало діла. Ходімо, довідаємось, як з повітрям. Також дуже цікаво і важливо. У центральній каюті Сокіл зосереджено працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого зникали в стіні. Автоматичний насос нагнітав повітря до дослідних резервуарів у каюті крізь крани в зовнішній стінці астроплана. Геолог навіть не озирнувся в бік Галі і Ван Луна, що увійшли. Побачивши, що Риндін перев’язує рану на лобі, Галя підбігла до нього: — Дайте, я забинтую, Миколо Петровичу! Адже мені зручніше, ніж вам! — Тихше, тихше, Галю, — спинив її Риндін. — Якщо хочете, будь ласка, мені таки й справді незручно бинтувати самому. Тільки не заважайте Вадимові, не відвертайте його увагу, це дуже серйозне дослідження. Проте аналіз повітря Венери відібрав зовсім не так багато часу. Галя ледве встигла закінчити перев’язку, зроблену за всіма правилами швидкої медичної допомоги, як Сокіл уже виключив прилад. Він мовчки подав Риндіну аркушик паперу з своїми висновками. Микола Петрович так само мовчки продивився ті висновки. Галя і Ван Лун з нетерпінням дивилися на нього. Втім, нахмурене обличчя академіка не обіцяло ніяких радісних новин. Він перечитав чіткі рядки, написані Соколом, ще раз і підвів на товаришів занепокоєний погляд. Галя вся зіщулилася від тривожного чекання. — Аналіз, певна річ, дуже приблизний, — сказав нарешті Риндін. — У деталях ми його ще уточнимо. Але, друзі мої, вже тепер ясно одне. Не можу вас порадувати. З астроплана можна буде виходити тільки в скафандрах! Він трохи помовчав, в роздумі покусуючи губи, і закінчив: — За цими попередніми даними — в атмосфері Венери й справді надто багато вуглекислоти. Не якісь там частки процента, як на Землі, а близько п’ятнадцяти процентів! І це створює для нас дуже утруднені умови, друзі мої. Для нас це забагато. Людина не може дихати таким повітрям. Добре ще, що ми маємо скафандри… хоча їх і залишилося всього три… Важке мовчання товаришів було йому відповіддю. П’ятнадцять процентів вуглекислоти! Скафандри, без яких не можна виходити назовні, лише три скафандри на чотирьох… Але як же трудно тоді провадити вивчення Венери! Як трудно буде шукати ультразолото! — Може, це ще не зовсім так? — несміливо, з прихованою надією припустила Галя. — Може, ще раз перевірити? Ніхто не відповів їй, та вона й сама одразу зрозуміла, що це прозвучало несерйозно: хіба ж міг би отак грубо помилитися в своєму аналізі досвідчений вчений Сокіл?.. Ван Лун сердито проговорив: — Гадаю, все одно зробимо своє діло. — Він хотів продовжувати, але тут-таки спинився і прислухався разом з усіма. Пролунало глухе рипіння, наче хтось ззовні шкрябав металічний корпус корабля. Астроплан здригнувся, гойднувся. Передня його частина трохи піднялась і потім знову стала на своє місце. Здавалося, що якийсь велетень намагається перевернути корабель на бік. Корпус астроплана був надто важким і не піддавався, хоча поштовхи були дуже відчутними. Галя бачила зблідле обличчя Сокола, нахмурені брови Ринді-на. Ван Лун міцно тримався за поруччя біля стіни каюти і оглядався, наче шукав щось. І раптом він указав мовчки на ілюмінатор. Галя глянула — і, скрикнувши від несподіванки, схопила Миколу Петровича за руку. Неясна, туманна тінь заслонила собою весь ілюмінатор, в якому ще за мить до того можна було роздивитися розпливчасті обриси незнаних рослин. Потім тінь зникла. Потому величезна лапа шкрябнула по товстому склу. А ще через мить за ілюмінатором розлилося примарне блакитнувате світло, мінливе, невірне. Воно наближалося, посилювалося, це світло! Круглі, мов тарілки, зеленкуваті витріщені очі невідомої тварини тупо дивилися в ілюмінатор. Не видно було ані носа, ані чогось іншого, — крім отих очей та ще зморшкуватого великого рота, оточеного твердими наростами. Блакитнувате світло розливалося саме від цього рота. Широко розмикалися і змикалися криві зубчасті щелепи, схожі на вигнуті шаблі. Це тривало всього кілька секунд. Потім усе зникло. Невідома гігантська тварина наче розчинилася у фіолетових сутінках за ілюмінатором, — сутінках, що ховали в собі таємниці загадкового світу Венери.  

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

де мова йде про радянський прапор на Венері, першу вилазку академіка Риндіна і професора Ван Луна на поверхню дивної планети, а також про те, як у каюті астроплана з’явилися кліщі-кровососи.  



Двоє людей в скафандрах з закругленими зверху прозорими циліндричними шоломами вийшли із зовнішнього люка астроплана. Слідом за ними висунулась легка пересувна металічна драбинка — і люк одразу зачинився. Люди в скафандрах установили драбинку так, що її нижній кінець уперся в грунт, і спустилися з астроплана. Це були Риндін і Ван Лун; перший ніс якусь довгасту загорнену в тканину річ, другий тримав у руці коротку автоматичну гвинтівку. Микола Петрович першим зіскочив з драбинки на грунт — грунт Венери, на який ще не ставала ніколи нога людини. Він оглянувся. Дивний, незвичайний ранок зустрічав їх на чужій планеті. Вони стояли в міжгір’ї. Гострокінцеві скелі, величезні брили бурого каміння здіймалися праворуч і ліворуч з густої оранжево-червоної рослинності. Високо над скелями повільно пливли важкі сірі хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, ніколи не пробивало своїм промінням щільний хмарний покров планети. Але світла було багато навіть у глибокому міжгір’ї, де лежав астроплан. Ван Лун уважно оглядав скелі. Після нічної пригоди з невідомою гігантською твариною він не довіряв Венері. Хто знає, чи не висунеться з-за першої-ліпшої скелі якесь страховище? Треба було бути готовому до всього. Автоматична гвинтівка на взводі, в ній тридцять надійних розривних куль; електричний, вже не тренувальний, а бойовий пістолет при боці, під лівою рукою; дві атомітні гранати на поясі; запасні обойми з патронами для гвинтівки — в кишені. Що ж, Ван Лун готовий до якої завгодно зустрічі! Риндін дивився на верхів’я скель, на хмари, що повільно пливли в небі. Ван Лун почув його схвильований голос: — Здрастуй, невідома плането! — урочисто говорив академік, простигши вперед руки. — Здрастуй, Венеро, загадкова плането таємниць і несподіванок, на яку досі ще не ступала нога людини! Ми прийшли сюди — і ми відкриємо твої таємниці, хоча б як негостинно ти зустріла нас! Він обернувся. Його сиву голову було напрочуд добре видно в прозорому шоломі: часом здавалося, що й шолома взагалі ніякого немає, а лише навколо голови переливаються сяючі бліки. — Так, я схвильований, Ван, — промовив Риндін, побачивши, як уважно дивиться на нього Ван Лун. — Схвильований цією хвилиною, якої ми так довго чекали, до якої ми так наполегливо, незважаючи ні на що, готувалися роками. Ми з вами — перші люди на Венері! Ван, та висловте ж ви бодай як-небудь ваші почуття! Зараз ваша прославлена стриманість просто протиприродна. Ну, Ван! Ван Лун сконфужено розвів руками: — Не вмію, Миколо Петровичу, — відверто признався він. — Всередині дуже багато. Зовні нічого немає. Всередині кипить, зовні спокійно. Така погана вдача, Миколо Петровичу, — засміявся Ван Лун, — навіть батько з матір’ю так казали. Але нічого, ви хвилюйтеся, я буду спокійним. Разом складемо, поділимо на два, гаразд? — Добре, добре, Ван, — також сміючись, відповів Риндін. — Вже з вашого незвично довгого монологу бачу, що й ви зараз не такий спокійний, як здається з першого погляду. Гаразд, ходімо, друже мій. Он та висока скеля, по-моєму, краще від інших підходить для нашої мети. Швидкими, легкими кроками Микола Петрович вирушив до скелі, на яку вказав. Ван Лун ішов за ним слідом, уважний і весь зібраний. Він зірко оглядався на всі боки, не пропускаючи жодного підозрілого місця. Академік Риндін перебував під надійним захистом! Вадим Сокіл і Галя Рижко стежили за обома дослідниками крізь боковий ілюмінатор каюти. Вони щиро заздрили Риндіну і Ван Луну, особливо Галя: дівчині так хотілося скоріше вийти з міжпланетного корабля і опинитися на Венері, власними ногами ступити на неї. Проте вона розуміла, що саме Миколі Петровичу Риндіну, керівникові експедиції, належить честь першому розпочати вивчення планети. А Ван Лун зобов’язаний був супроводжувати Риндіна в першій вилазці і охороняти його. Певна річ, на астроплані був ще один вільний скафандр, — з трьох, що лишилися непошкодженими. Втім, і тут Галя зрозуміла, — ще один учасник першого виходу до невідомого світу Венери був би зайвим тягарем для Ван Луна, якому довелося б думати не про самого Миколу Петровича, а відразу про двох підопічних. Тут нічого не вдієш! Лишалося тільки терпляче чекати своєї черги, тим більше, що Риндін перед виходом з корабля сказав підбадьорююче: — Ви самі розумієте, друзі, що корабель не можна залишати всім, навіть коли б у нас було і чотири справних скафандри. Зате обіцяю вам, що наступного разу в астроплані зостануся я сам, а ви всі підете в колективну розвідку. Це було сказано так тепло, так по-дружньому, що і Галя, і Сокіл примирилися з своєю долею. І тепер вони, не відриваючи очей, стежили за Риндіним і Ван Луном, які підіймалися схилом міжгір’я. Микола Петрович раптом спинився. Він нахилився і подивився собі під ноги. — Чи доводилося вам бачити щось подібне, Ван? — спитав він голосом, в якому звучав явний подив. — Ні, — коротко відповів Ван Лун, відступивши на крок. Частина схилу перед ними була вкрита міріадами комах. Істоти найрізноманітніших форм — довгі, короткі, круглі, плескаті, з шістьма, десятьма і сотнями ніг, різні завбільшки, розміром з муху і величезні, мов гігантські жуки-рогачі, — комахи рухались одним суцільним потоком вздовж улоговини, на краю якої опинилися мандрівники. Цей живий потік спускався з одного схилу, перетинав улоговину і потім підіймався на другий схил. Комахи рухалися кількома шарами, один над одним; вони квапилися, переганяли одна одну, немов хтось їх гнав. І жодна з істот не ухилялася вбік, усі трималися в одному річищі, наповненому до країв. Ван Лун обережно опустив ногу в гумовому чоботі скафандра в цей живий потік. Він відчув, як під його підошвою хрумкотять сотні комах. Але потік не спинявся, він обтікав ногу і продовжував свій рух. — Дуже дивне явище, мушу сказати, — з неприязню процідив Ван Лун. — Однак можна йти далі, Миколо Петровичу. І він кількома кроками перейшов через живу річку, занурюючись майже по коліно. Риндін ішов слідом за ним. Група високих дерев, що нагадували пальми з широкими віялами довгастого червоного листя, перетинала їх шлях. Микола Петрович показав на неї Ван Луну: — Як бачите, Ван, Сокіл мав рацію, коли запевняв нас, що на Венері ми зустрінемо рослинність, схожу з флорою нашого земного юрського періоду. Ці дерева немов і справді нагадують рослинність юрського періоду. — Щодо рослин — сперечатися не можу, хоча вони й оранжево-червоного кольору, — озвався Ван Лун. — Зате тварини тут, зауважу, інші. Не такі, як красномовно описував Вадим. Ось, зверну вашу увагу, чудовий зразок! Рука Ван Луна вказувала кудись між стовбурами дерев. Тепер побачив і Риндін. На грубезних блискучих нитках величезного павутиння, яке густою сіткою простяглася між двома високими деревами, сидів великий ситий кошлатий павук. Він був завбільшки з голову людини або навіть більший. Павук уже помітив людей, що наближалися, його маленькі оченята люто втупилися в них, довгі криві лапи збуджено переступали по павутинню. І не можна було зрозуміти, чи хоче він утекти, зляканий незвичними пришельцями, чи, навпаки, готовий кинутися на них. — Як він вам подобається? — спитав Ван Лун Риндіна, звівши на всяк випадок вгору гвинтівку. — Досить огидна істота, — пробурмотів Микола Петрович. — Проте, Ван, зустріч з цим. як ви висловилися, «чудовим зразком» аж ніяк не спростовує припущень Вадима. Цілком можливо, що павуки існували і серед земних юрських тварин. Наші зустрічі ще не розбивають теорії Вадима, знаєте… — Дозволю собі спитати: а як з тією тваринкою, що заглядала вночі до ілюмінатора? — скромно, але досить іронічно спитав Ван Лун. — Так, це поки що лишається загадковим, — визнав Риндін. Справді, нічний відвідувач нічим не нагадував істот земного юрського періоду, навіть сам Сокіл змушений був погодитися з цим. — А ось іще приємна компанія! — вигукнув Ван Лун, оглядаючись. — Ні, Миколо Петровичу, тут інша фауна! З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара крилатих істот. Великі, розміром з долоню комахи пронизливо дзижчали, обліплюючи шоломи й скафандри мандрівників. Ван Лун бачив, як вони звивалися, чіпляючись за складки скафандра і намагаючись ужалити товсте скло шоломів; бачив, як згиналися гострі жала, ковзаючи по склу, як виступали з жал маленькі краплинки каламутної жовтуватої рідини. На щастя, навіть ці гострі жала нездатні були пошкодити скафандри, вкриті поверх гумової тканини ще й густою металічною сіткою. Відмахуючись від настирливих комах вільною рукою і гвинтівкою, Ван Лун виступив з тіні, яку відкидала скеля, на світло. І відразу комахи зникли, відлетіли від нього. Зацікавлений Ван Лун знову увійшов в тінь скелі — і комахи знову люто накинулися на нього. — Миколо Петровичу, — крикнув Ван Лун Риндіну, який все ще відмахувався від невгамовних крилатих ворогів, — ідіть сюди, прошу! Вони не люблять світла. Нападають тільки в тіні! Він продемонстрував Риндіну ще раз, як хижі комахи обліплюють його в тіні і як негайно зникають, відлітаючи з освітленого місця. — Цікавий приклад світобоязні в комах, — зробив висновок Микола Петрович, стоячи на світлі. — Гаразд, Ван, усе це дуже добре… — Дозволю собі не погодитися, — заперечив Ван Лун. — Мені не дуже подобається. Не дуже добре — ці комахи. — Так, так, це я сказав машинально, що, мовляв, добре, — погодився Риндін. — Скоріше, зовсім недобре, ви маєте рацію, Ван. Проте все ж таки, як нам рушати далі? Тут, у проході між скелями, ці люті комахи. Там, між деревами, той павук. А більше проходів угору я не бачу. А, Ван? — Цілком просто, Миколо Петровичу. Можна йти куди завгодно. Комахи тільки дзижчать і нападають. Не страшно. Можемо не звертати уваги, вони не пошкодять. Скафандри досить міцні. Але між деревами ближче. Вважаю, зніму павука, і підемо там. І, не відкладаючи діла, Ван Лун підвів автоматичну гвинтівку. Втім, Риндін спинив його. — Заждіть хвилинку, Ван, — сказав він. — Це поки що дуже рідкісний екземпляр. Якщо вже знімати, як ви сказали, то краще спочатку зніму його я, а вже потім ви, гаразд? Він вийняв свій малесенький фотоапарат і сфотографував величезного павука, який все ще неспокійно перебирав лапами. — Тепер діло за вами, Ван! Сухий звук пострілу розірвав повітря. Павук підскочив і впав на вологий грунт. Власне кажучи, впав уже не павук, а тільки окремі шматки його кошлатого тіла. Струс повітря порвав павутиння, яке звисало тепер клоччям з дерев, відкриваючи прохід. Шлях був вільний. Мандрівники пройшли між деревами і опинилися біля підніжжя скелі, до якої вони простували. Ще кілька хвилин — і обидва мандрівники стояли на її вершині. Звідси відкривалася значно ширша панорама, ніж знизу. Міжпланетний корабель лежав у вузькому міжгір’ї серед скель. Це міжгір’я, завглибшки метрів п’ятдесят, нагадувало річище висохлої річки; подекуди воно було усіяне крупним камінням, принесеним сюди, мабуть, бурхливою водою. Але якщо тут колись і протікала річка, то це було дуже давно, бо тепер міжгір’я густо заросло деревами, які підносили свої стрункі глянсуваті стовбури між камінням і скелями. Дивні, незвичайні дерева! Вони були схожі водночас і на пальми, і на гігантську папороть. Деякі з них високо здіймали свої червоні віялоподібні верхівки, інші, навпаки, були скривленими і приземкуватими, наче плазували по грунту, обвиваючись навколо скель… Микола Петрович Риндін засмучено похитав головою: — Поганувате місце ми обрали для посадки астроплана, Ван! Ну як вибиратися звідси? Адже корабель так застряг, що не можуть допомогти навіть його колеса… вони не підуть по тому величезному камінню. А стартувати за допомогою ракетних двигунів прямо з цього вузького міжгір’я також неможливо. І скель, скель як багато! Ні, поганеньке місце ми обрали! — Зауважу: не пам’ятаю, щоб нам довелося вибирати його, — незворушно озвався Ван Лун. — Ну це, звичайно, так, проте… Втім, гаразд. Про старт з Венери думати ще ранувато. — Вважаю, так. Ще встигнемо поміркувати. — А як ви гадаєте, Ван, товариші бачать нас тут? Ван Лун посміхнувся: — Ми ж бачимо астроплан. Значить, вони також бачать нас. — І він зробив вітальний жест рукою в бік астроплана, який тьмяно виблискував шліфованим корпусом в глибині міжгір’я. Справді, Вадим Сокіл і Галя Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Риндін і Ван Лун зникли з їх очей, — тоді, коли на людей в скафандрах в тіні скель нападали розлючені хижі комахи. Потім Сокіл і Галя бачили, як Ван Лун кудись стріляв. — Ось Ван уже й тішиться, — весело, хоча й з ноткою заздрості в голосі сказав Вадим. — Бачите, полює! — Здорово, Вадиме Сергійовичу, — відгукнулася Галя, пильно дивлячись в ілюмінатор. — А раптом — щось схоже з оленем або зайцем? От буде смачний обід! І як же мені набридли консерви та морожене м’ясо, так уже хочеться свіженької їжі!.. — Не думаю, — заперечив Сокіл. — Ані олень, ані заєць не підходять для юрського періоду, і ви це добре знаєте, Галю. — Ну, хай тоді буде молодий ігуанодон. Як ви казали мені колись: «засмажимо філе молодого ігуанодона»? Сокіл тільки відмахнувся: — Чи довго ще ви згадуватимете про те, що я говорив жартуючи? Ну й характер у вас, Галю! Хоча… — замислився він, — хоча… хто знає, може статися, що ігуанодони і їстівні, це питання палеонтологією не розроблювалося. Власне кажучи, в цьому немає нічого неймовірного… Проте вони вже забралися на гору, дивіться! Тепер було чітко видно: Риндін і Ван Лун стояли на вершині скелі, яка панувала над міжгір’ям. їх силуети різко вирізнялися на тлі неба. Ван Лун з силою бив по скелі своєю похідною киркою, Микола Петрович розгортав принесену ним довгасту річ. Через кілька хвилин Риндін установив на вершині скелі якийсь широкий товстий стрижень. Від нього відходили міцні стальні відтяжки. Ван Лун укріплював їх на вбитих в скелю кілках. Ось Микола Петрович обернувся до астроплана і помахав рукою, наче закликаючи до уваги товаришів, які залишилися в міжпланетному кораблі. Ван Лун також дивився в їх бік. — Та бачимо, бачимо! — нетерпляче вигукнула Галя. — Давайте вже мерщій! Микола Петрович нахилився, Він щось робив із товстим стрижнем, укріпленим вертикально в скелі. І раптом стрижень почав зростати! Здавалося, він витягався вгору, як підзорна труба, одне коліно за одним. Так воно було і в дійсності. Стрижень зростав, підіймався вгору, дедалі тоншаючи. Але найвища його частина все ще залишалася товстою, широкою. Ось мачта, на яку поступово перетворився стрижень, досягла заввишки метрів п’ять-шість — і на мить застигла так. І тоді раптом на її верхівці розкрився великий червоний прапор! Прапор рідного Радянського Союзу, тонкий шовковий яскраво-червоний прапор з золотим серпом і молотом у лівому горішньому куті! Мачта трохи погойдувалася в повітрі, підтримувана стальними відтяжками. Радянський червоний прапор, прапор любимої Радянської Батьківщини маяв на високій скелі Венери!.. Над ним у небі пливли важкі сірі хмари, внизу і навколо нього розливалося оранжево-червоне море примхливої рослинності невідомої планети, — але прапор Батьківщини гордовито майорів у цьому новому світі, куди прилетіли відважні посланці радянського народу! Урочисто і нерухомо, як у почесній варті, застигли біля прапора на скелі Риндін і Ван Лун. Галя Рижко схвильовано схопила руку Сокола. Вона вигукнула: — Як чудово! Наш, радянський прапор на Венері, Вадиме Сергійовичу! Сокіл мовчки палко потиснув її руку. І вони заспівали могутній, урочистий Гімн Радянського Союзу. Вони співали його голосно і радісно, випроставшись на весь зріст, з сяючими очима. Гімн лунав у каюті астроплана, проте їм здавалося, що його мелодія охопила ціле міжгір’я, що разом з ними співає все: і скелі, і дерева, і густий оранжевий чагарник, вся Венера, увінчана гордовитим червоним прапором… Відлунали останні слова Гімну. Галя відчувала, як прискорено стугонить її серце. Як усе прекрасно! І Вадим Сергійович такий милий, хороший, близький! їй не хотілося говорити, хотілося ще довго-довго переживати ці надзвичайні хвилини, неповторні хвилини радості й щастя. Але ось Сокіл першим порушив мовчання. Він стурбовано дивився в ілюмінатор, а потім обернувся до Галі. — Мабуть, буде сильний дощ, Галю. Погляньте, яка насувається важка чорна хмара! Справді, з-за гори випливала величезна важка хмара синьо-чорного кольору. Вона насувалася дедалі ближче, опускаючись нижче й нижче, майже торкаючись верхівок дерев, які затріпотіли й забилися під поривами вітру. Наближення дощу помітили і Риндін з Ван Луном. Хутко перевіривши наостанку кріплення мачти, вони поспішили зі скелі вниз. Хмара закривала вже майже все небо. Важко впали перші великі краплини. Вони скотилися по склу ілюмінатора, лишаючи на ньому широкі мокрі смуги. І тоді майже одразу ринув заливний дощ. В його потоках уже не можна було розгледіти окремих краплин чи навіть струменів. Здавалося, що це й не дощ зовсім: з низького почорнілого неба лилися суцільні потоки води, наче хтось там, угорі, перегортав один за одним величезні баки, наповнені вщерть пінявою водою. Бурхливі потоки ринули між скелями вздовж схилів міжгір’я. — Нелегко буде нашим добиратися до корабля під такою неймовірною зливою, — із співчуттям промовив Сокіл. Галя, не відповідаючи йому, прислухалася: їй здалося, ніби вона чує, як відчиняється верхній шлюзовий люк. Так, так, вона чує! — Ідуть, ідуть! — радісно закричала дівчина. Справді, за хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Ван Лун і Риндін. Вода ручаями збігала на підлогу з їх скафандрів. Галя кинулася до Миколи Петровича і допомогла йому зняти шолом. — А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, — збуджено примовляла вона, — така жахлива злива, я ніколи не бачила нічого подібного! — Ага, прямо-таки тропічна, — відповів їй, посміхаючись, Риндін. — Яка ваша думка, Ван? — Вважаю, навіть понадтропічна. Гадав раніше, у нас, на півдні Китаю, сильні дощі. В Індокитаї ще сильніші. Цей дощ — найсильніший. Добре, встигли дійти. Інакше було б важкувато, — сказав Ван Лун, указуючи на ілюмінатор. — Дивитися звідси добре, іти там погано. Схили міжгір’я перетворилися на суцільні кипучі водоспади. Разом із шаленою водою, що ринула вниз, неслося, перекидаючись, крупне каміння, вивернуті з корінням дерева. І по дну міжгір’я бурлила і клекотіла гірська річка, яка створилася тут за час зливи. — Може статися, потік води міг би винести нас звідси? — промовив задумливо Риндін, але тут-таки безнадійно відкинув це припущення: — Куди там! Корабель затиснутий між скелями, та й важить він стільки, що вода зможе підняти його лише в тому разі, якщо заповнить ціле міжгір’я аж до країв… Галя прилинула до товстого скла ілюмінатора. Якщо навіть Ван Лун, який об’їздив півсвіту, не бачив ніколи раніше такої страшної зливи, то що ж було сказати їй! Ані в тропіках, ані в субтропіках Галина Рижко не була, якщо не зважати на Чорноморське узбережжя на Кавказі. Але хіба там може бути що-небудь подібне? Ой яка жахлива, неймовірна злива! Від самого вигляду тих безнастанних потоків клекочучої води вже ставало холодно. Так холодно, що по спині забігали мурашки і навіть задубіли кінчики пальців на ногах. Це, певна річ, тільки здається, адже в каюті, як і раніше, тепло. Але чому в Галі неприємно затерпла ліва нога, наче вона її пересиділа? Що то за дурні новини? Мимоволі Галя помацала ногу біля коліна, де вона нібито трошки навіть опухла, — і скрикнула від несподіванки. її пальці наштовхнулися на якусь ґулю завбільшки з кулак. — Ой! — пролунав її зляканий голос. — Що трапилося, Галю? Дівчина мовчки дивилася на свою ліву ногу. Біля коліна на ній сиділа дивна незграбна істота. Вона була кругла, наче булька, але темно-червоного, навіть вишневого кольору, що різко вирізнявся на синій тканині її шаровар. Істота сиділа нерухомо, її короткі товсті лапи вп’ялися в тканину. — Струсоніть ногою, Галю, звалиться! — крикнув Сокіл, підбігаючи до неї. Ні, це не допомогло: огидна істота цупко трималася на нозі. Ван Лун узяв шомпол, яким чистив гвинтівку, і спробував зіштовхнути неприємного гостя з ноги. З цього також нічого не вийшло. Але Ван Лун за цей час устиг роздивитися шестиногого незнайомця. — Вважаю, це кліщ, — спокійно промовив він. — Насмоктався крові, дуже роздувся. Галю, прошу, не хвилюйтеся. Зараз усе зроблю. Шомполом він підчепив і відірвав від тканини шаровар одну лапу кліща, потім другу, третю, не даючи їм знову вчепитися. Нарешті, кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Бліда, наче крейда, Галя нервово і злякано терла ногу обома руками: як же вона не почула, коли кліщ почав кусати її?.. Ван Лун вмілими спритними рухами закотив шаровари на лівій нозі дівчини. Ось вона, малесенька ранка біля коліна! Звідси кліщ смоктав кров. — І ви не відчували нічого, Галю? — здивовано спитав Микола Петрович. Галя сердито трусонула головою: коли б то вона відчувала! — Немає нічого дивного, — заспокійливо промовив Сокіл. Він уже взяв з аптечки дезинфікуючу рідину і обмивав нею ранку на нозі Галі. — Цілком можливо, що ця порода кліщів насамперед випускає якийсь сік, виділення своїх залоз. Такий сік анестезує тіло в місці укусу, робить його нечутливим до болю. Свого роду пристосування організму… Він говорив веселим, життєрадісним тоном, мабуть, бажаючи заспокоїти Галю, відвернути увагу дівчини, яка дуже розхвилювалася. Галина розуміла це: звичайно, Вадим Сергійович дуже дбайливий і милий! — Я і потім також не помітила б, — сказала вона збентежено, — коли б не затерпла нога. От тоді я й звернула увагу… А він не отруйний, цей кліщ? — Ні, ні, що ви! — заспокоював її Сокіл, заліплюючи ранку пластирем. — От і все, для хвилювання вже немає причин. Звичайно, кліщ не отруйний. Згадується мені, в природі взагалі не існує отруйних кліщів… на Землі, я маю на увазі. Але й тут, мабуть, також немає. А от як ця погань з’явилася тут в каюті? Адже не з Землі ми його привезли? — Можливо, пробрався крізь люк, коли ми з Ваном виходили чи поверталися, — висловив припущення Риндін. — Хм… трудно уявити собі, адже кліщі дуже малорухливі істоти, — заперечив Сокіл. — Ну, Галиночко, розвеселіться, люба! Зрозумійте, нічого особливого по суті не сталося. Трохи вкусив вас кліщ. Ван зняв його. Ранку промито, заліплено. І все, більше нема чого думати. У житті й не таке трапляється. Навіщо звертати увагу на такі дрібниці? Та я на вашому місці вже забув би про все. Подумаєш, вкусив якийсь мізерний кліщ! Дрібниця! — Дозволю собі зауважити: ще одна така дрібниця сидить на вашій власній нозі, Вадиме, — пролунав незворушний голос Ван Луна, який спокійно закурював свою улюблену люльку, тепер уже без сторонньої допомоги. — Де? Де? От мерзота! — аж підскочив стривожений Сокіл. Він люто вдарив себе рукою по нозі. Обличчя його перекосилося від гримаси огиди. З-під руки бризнула кров. Різкий удар роздавив кліща, який сидів на нозі. Вадим заметушився: — Де дезинфекція? Куди я поставив пляшку? Мерщій треба промити! Чорти ж його знають, що то за кліщі… насправді, як неприємно, бридко… — Гадаю, не варт звертати увагу, друже, — попихкуючи люлькою, так само спокійно говорив Ван Лун, явно копіюючи попередню мову Сокола, звернену до Галі. — Трохи вкусив вас кліщ, трохи ви вбили його. Дрібниці. Зовсім, гм, дурниця, чи не так? Сокіл сердито поглянув на Ван Луна, проте змовчав. Зате Галя сміялася на весь голос. Вона розуміла чудово, що не має права сміятися, адже Вадим Сергійович говорив тоді все це, щоб заспокоїти її, підбадьорити… Але вже надто смішно він одразу змінився, коли діло торкнулося його самого. А тут іще Ван Лун глузує з таким страшенно серйозним виглядом… І ось веде ще й далі, хоча б на хвилинку посміхнувся: як він може так — жартувати і оком не моргнути! — Кліщ не дуже юрська істота нібито. Нічого, ще побачимо багато. Будемо вивчати. Два досліди є: Галя і Вадим. Цілком добре, можна перевіряти враження, чи не так, Вадиме? Проте вважаю, кліщі не самі залізли до нас, Миколо Петровичу, — звернувся Ван Лун до Риндіна. — Скоріше, ми принесли їх сюди. Зараз перевіримо. Уважний огляд скафандрів довів, що Ван Лун мав рацію. На одному скафандрі, причаївшися, сиділо три кліщі, на другому — один. Вони неспокійно ворушилися, сухі і плескаті, чуючи запахи живих істот, кров’ю яких могли заспокоїти голод. Всі непрохані гості були зараз же знищені. Злива за ілюмінатором вщухала. Але про вихід з астроплана годі було й думати. Бурхливі водоспади все ще линули по схилах міжгір’я, хоча й не так нестримно, як раніше. Річка, що створилася внизу, навпаки, помітно збільшувалася, її потоки перекочували важке каміння і кружляли його у коловоротах. Микола Петрович відійшов од ілюмінатора, пощипуючи борідку, що завжди говорило про його стурбованість. — Слухайте, друзі мої, — сказав він, звертаючись до всіх разом. — Нам слід обміркувати, як поводитися далі. Які першочергові завдання стоять перед нами? Насамперед, треба встановити: чи зможемо ми якимсь чином витягти звідси наш астроплан? Ми знаємо вже, що він лежить між скелями. Умови для зворотного старту майже неможливі. Але як міцно тримають його скелі? Чи не зможе потік води, скажімо, від такої зливи, визволити його? Ясна річ, якщо ми перед тим вживемо певних допоміжних заходів… Це перше завдання, яке підлягає вивченню і розв’язанню, тим більше, що заливні дощі тут відбуваються, очевидно, нерідко. Друге завдання — вивчити найближчий до нас район Венери, його геологічні особливості, його рослинний і тваринний світ. Я вирішив зробити ось як. Щойно зійде вода, Вадим і Ван Лун вийдуть… так, так, і ви, Галю, можете вирушати з ними, — поквапливо додав Риндін, помітивши, як стрепенулася засмучена дівчина. — Ви оглянете астроплан, вивчите, як саме він лежить. Потім, якщо залишиться час, Вадим накреслить геологічну схему міжгір’я. З цього ми й почнемо. Це буде першою нашою серйозною розвідкою, чи не так? — Можна збиратися, Миколо Петровичу? — запитала Галя. Вона вже горіла від нетерпіння. Риндін мимоволі розсміявся: — Ні, Галю, на жаль, доведеться трохи зачекати, не поспішайте. Я бачу, ви ладні вибігти просто під зливу? Така прогулянка не дасть потрібних нам наслідків. — Та ж злива вже вщухла, Миколо Петровичу, — упиралася Галя, якій таки й справді дуже хотілося вийти якнайшвидше. — Навіть тоді, коли вона зовсім вщухне, коли зійде вся цілком вода з міжгір’я, і тоді треба буде спочатку придивитися. Адже ми ще не знаємо й приблизно, яка тривалість дня на Венері. Чи ви бажаєте вирушити в подорож, так би мовити, проти ночі, прямо на побачення з нашим нічним відвідувачем? Певна річ, Микола Петрович мав рацію. І дощ ще не припинився, і вода ще сходитиме довго, і, можливо, вже наближається вечір, таємнича ніч Венери з її неприродним для людей Землі фіолетуватим присмерком. Ніч Венери з блукаючими серед примхливих жовтогарячих і червоних рослин дивними і страшними потворними тваринами… брр, і згадувати про них неприємно! Галя Рижко мовчки зітхнула. Доводиться чекати!  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка