Володимир Владко аргонавти всесвіту



Скачати 10.32 Mb.
Сторінка10/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір10.32 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,


що описує круговий політ міжпланетного корабля навколо Венери і великі труднощі, які виникли перед астронавтами під час спуску на вкриту непроникливою завісою хмар планету.  

Якщо б хтось міг збоку спостерігати наближення міжпланетного корабля до Венери, він побачив би своєрідну, дивовижну картину. Холодний, прозорий, наче кришталь, простір. Порожнеча без кінця і краю. Тільки простір, тільки безмежний простір в усіх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкидані незчисленні яскраві діаманти, багатобарвні самоцвіти Всесвіту, зірки. Буйно розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна зрозуміти, чи стоїть на місці ця вібруюча вогняна куля, чи мчить кудись у невідомому просторі. А в потоках гарячого сонячного проміння з вражаючою швидкістю мчить у просторі друга, ще більша, як здається звідси, куля. Але вона темна, обгорнута в щільні хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повільно обертається навколо своєї осі і мчить у невідомість, мчить безнастанно, пролітаючи кожної секунди близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємниці під густою пеленою хмар. А недалеко від величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русі, лине блискуча крихітна порошинка. Вона виблискує в промінні Сонця, мов іскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобі, мізерна металічна порошинко, і не намагайся! Ти така малесенька, — гігантська планета, неквапно обертаючись в просторі, розчавить тебе своєю масою, знищить, навіть не помітивши цього! Але металічна порошинка все так само летить і летить, наближаючись навскоси до орбіти Венери. Мільярди зірок здивовано поглядають на дивну, відважну порошинку; навіть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цікавістю позирає сюди. А порошинка лине далі й далі — впевнено і прямо. Нею керує людський розум. Маленька, ледве помітна металічна рисочка, схожа на крихітну сигарку, — вона вперто летить своїм шляхом. І ось з одного її боку виникає ледве помітна хмаринка диму, що повільно тане в холодному просторі. Академік Микола Петрович Риндін, прицілюючись всім корпусом астроплана, не зводячи напруженого погляду з величезного диска планети, пересунув рукоятку керування ракетними двигунами. Заряд атоміту вибухнув; вогонь і розпечені гази вилетіли із сопла ракети на правому крилі. Астроплан здригнувся — і ледве помітно змінив напрям убік. Хмаринка диму розтанула в просторі. її вже немає. Металічна сигарка майже не змінила свого шляху. Вона все так само вперто лине до обгорненої хмарами планети. Над гамаками центральної каюти світився великий чотирикутний екран перископа. На ньому яскраво позначався величезний світло-сірий диск Венери. Погляди трьох мандрівників, пасажирів загальної каюти, не відривались від нього. Диск збільшувався, вже ледве вміщуючись в рамках екрана. Сірий загадковий диск, затягнутий суцільною пеленою хмар. Відстань між планетою і блискучою сигаркою зменшувалась. Здавалось, вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і астроплан розіб’ється, перетвориться на порох, на ніщо… Але саме в цю секунду з його правого боку з’явилась іще одна хмаринка диму. Академік Риндін відчув, як краплини поту скотилися по його лобі. Вирішальний момент наближався. Ось сюди, сюди треба скерувати корабель, щоб він пролетів якраз над густими хмарами, не вище, але й не нижче, щоб від тертя в атмосфері Венери почалося гальмування. Інакше благополучна посадка буде неможливою. Сюди, сюди… Рукоятка керування двигунами знову легко зсунулась. Вибух атомітного заряду знов штовхнув астроплан. На мить академік Риндін мимоволі заплющив очі: зараз з’ясується все! Металічна сигарка з льоту ринула до туманної пелени, що обгортала гігантську планету. Ринула — і сховалась в тій пелені. Далекі зірки на чорному небозводі, здавалось, здригнулися, затремтіли… На великий екран перископа в центральній каюті астроплана насунулись сірі хмари. Мерехтливими прозорими струменями вони з блискавичною швидкістю промайнули перед очима мандрівників… І через якусь долю секунди вони вже зникли. І — дивно! — диск Венери наче повільно повертався перед схвильованими спостерігачами в каюті, відкриваючи їх очам нові й нові шари сірих і білих хмар. Ні, величезна куля планети не розчавила, не знищила астроплан! Блискуча сигарка проскочила над тією кулею, ледве торкнувшись хмарної пелени. І там, де вона пролетіла, в тумані, що коливався над хмарами, лишилась пряма тонка смужка — слід міжпланетного корабля. А сам корабель уже линув далі, вздовж еліпса навколо планети, яка захопила його силою свого тяжіння. Венера несла тепер з собою в космосі корабель аргонавтів Всесвіту, що почав обертатися навколо неї, мов її супутник. У центральній каюті астроплана гучно й радісно пролунав голос Миколи Петровича Риндіна, посилений репродуктором: — Друзі, гіпербола нашого польоту перетворилася на еліпс! Ми летимо навколо Венери! Ми вступили в перший еліпс. Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ навколо Венери цим еліпсом, — доки ми не опинимося на тому ж самому місці, де вперше влетіли в атмосферу планети. Розрахунки вірні! Можна вийти з гамаків! Дружні вітальні вигуки були йому відповіддю. Сокіл збуджено потиснув руку Ван Лунові: перемога, атмосфера Венери гальмує астроплан, все в порядку! Кілька_годин міжпланетний корабель мчав навколо Венери по еліпсу, ніби намагаючись відірватися від планети, знову вихопитися до безкраїх просторів Всесвіту. Але саме тоді, коли астроплан досяг, здавалося, найбільшої відстані, коли Венера лишалась уже далеко позаду, — її тяжіння почало з невблаганною силою дедалі більше вигинати цей еліпс. Астроплан плавно закругляв свій шлях, описуючи широку криву, яка мусила знову привести його до Венери, до пелени її хмар. Перший еліпс закінчувався. Міжпланетний корабель повертався до тієї самої точки над хмарами Венери, де він пролітав першого разу. Академік Риндін знову сидів перед пультом керування, чекаючи потрібної миті, щоб знову включити ракетні двигуни, якщо це виявиться необхідним. Так, уже перший еліпс показав, що розрахунки маршруту були вірними, — інакше астроплан не перейшов би з гіперболи на еліпс. Усе це так. Але треба бути напоготові до несподіванок: хіба не довелось мандрівникам уже кілька разів стикатися з ними по дорозі на Венеру?.. Людина, яка тримає в своїх руках кермо астроплана під час спуску на чужу планету, зобов’язана бути готовою до всього. І в центральній каюті астроплана знову настала тиша. Одна думка володіла всіма: наближається другий вирішальний момент! Міжпланетний корабель ще раз рине в атмосферу Венери, виникне нове гальмування від тертя в атмосфері, еліпс зменшиться… Так передбачено, так було розраховано, і все ж таки… ах, скоріше б, скоріше! Астроплан пролинув над густими шарами хмар з такою ж самою блискавичною швидкістю, як і раніше, — принаймні так здалося всім. І потім хмари знову почали віддалятися. Риндін стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, який відмічав, як змінюється температура корпусу ракети зовні. Так, як і слід було чекати, супертитанова оболонка трохи розігрілась. Але поки що немає нічого загрозливого. Це — нормальне підвищення температури для тіла, яке з величезною швидкістю пронеслося крізь шари атмосфери зі швидкістю близько десяти кілометрів на секунду. А тепер ця швидкість ще зменшилась внаслідок другого гальмування, тертя в атмосфері. Все відбувається правильно. Риндін сповістив супутників: — Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години. — Це виходить, що другий еліпс удвоє менший від першого? — запитала Галя Рижко, яка бажала знати абсолютно все. — Ні, Галиночко, навіть менше ніж вдвоє, — відповів Сокіл, — бо ми летимо тепер значно повільніше. Незабаром доведеться шукати місце для посадки! — Зовсім незабаром. Тільки три еліпси, дуже трошечки, — стримано пожартував Ван Лун. — Тоді шукатимемо рівний аеродром. Шукати? Аеродром? Та ще й рівний?.. Справді, це звучало як насмішка. Та й взагалі, як це «шукати місце для посадки» на обгорнутій хмарами Венері? Скільки сягало око, поверхня планети була вкрита все такими ж самими непроникливими хмарами. Вони клубились одна над одною, сходились і розходились, наче велетенські хвилі перекочувалися в сірому хмарному океані. І хоч би це був тільки один густий прошарок хмар! Ні, хмари йшли в кілька рядів. І коли у верхньому шарі створювався розрив, в який з напруженою увагою вдивлялися чотири пари очей, — там виднілися знову хмари, ще густіші, ще непроникливіші… — А панорамний радіолокатор? Хіба він не допоможе? — вголос подумала Галя Рижко. — Адже він мусить відкрити нам те, що діється за хмарами, на самій поверхні Венери! Сокіл безнадійно махнув рукою: погано і з локатором! Галя зразу ж сама побачила це. Так, навіть з цієї, вже зовсім невеличкої за астрономічними масштабами відстані, панорамний радіолокатор допомагав мало. Все було таким самим, як і перед початком гальмування. Ось на екрані великий океан, він немовби збільшився в розмірах. Можна ясніше роздивитись нерівні береги, мов порізані глибокими язиками заток. Ось посеред океану світла пляма, — мабуть, острів. А зліва, на суходолі, — розпливчаста звивиста лінія: чи не річка?.. Але добре роздивитись нічого не можна. Правда, як і раніше, на екрані локатора оку не заважають густі хмари, вони наче розтанули. Але замість них сірими струменями пливе нерівний туман. Іноді він стає прозорішим, тоді можна бачити і острів, і річку. А потім знову набігає щільна хвиля туману — і все зникає за його тремтячою димкою. Панорамний радіолокатор допомагає дуже погано. Чому він кепсько діє? На це запитання не міг відповісти ніхто. — Ще одна загадка? — сумно спитала Галя Сокола. Той похмуро кивнув головою. Отже, розраховувати на допомогу панорамного радіолокатора для вибору місця посадки не доводилось. Це було серйозним ускладненням, небезпечною загрозою. Незабаром астроплан почне описувати рівні кола над Венерою. Тоді треба сідати. Куди?.. Ось тут і мусив показати себе радіолокатор, випробуваний і перевірений на Землі. В земних умовах з його допомогою погляд легко проникав крізь найгустіші хмари — і поверхня Землі виглядала для спостерігача ясною й чіткою, можна було роздивитись найменші деталі. І Риндін, і конструктори корабля вважали, що панорамний радіолокатор буде так само діяти і на Венері, дасть можливість роздивитися її поверхню незалежно від хмарної пелени і вибрати місце посадки. Локатор чомусь відмовив. Що робити тепер? Адже не можна знижуватись наосліп, прямо в густі хмари. Хто знає, що ховається за ними — гори, скелі, урвища… Щаслива посадка за таких умов була б рідкісним випадком. Зосереджене, нахмурене обличчя академіка Риндіна свідчило про тривогу, яку він відчував. Це розуміли всі — і бачили в той же час, що Микола Петрович старається не виявляти цієї тривоги, ховаючи її за звичайними діловими зауваженнями. Але навіть самий голос зраджував його, коли він, лишаючись зовні цілком спокійним, говорив: — Ван Лун, Галю, уважно спостерігайте за екраном перископа. Можливо, що в просвіті між хмарами вам пощастить помітити щось. Вадиме, перевірте ще раз напруження на панорамному радіолокаторі. Може, щось там з контактами… або замало обертів у генераторі? Сокіл слухняно виконував розпорядження Миколи Петровича, перевіряв ще й ще раз. Все було в порядку, але радіолокатор відмовлявся працювати. Більше того, він працював гірше, ніж спочатку, перед першим гальмуванням. І це було найдивнішим. Виходило так, що на досить великій відстані панорамний радіолокатор діяв, хоча і зовсім не так бездоганно, як на Землі і як сподівались його конструктори. Все ж таки він давав можливість розрізняти на поверхні Венери деякі крупні об’єкти. Проте що більше астроплан наближався до планети, то гірше поводився радіолокатор. Зараз, у кінці другого еліпса, на його екрані не можна було роздивитися навіть тієї звивистої розпливчастої лінії, яку мандрівники вважали річкою на суходолі. Все сховали під собою нерівні, тремтливі струмені туману, який затягнув весь чисто екран. Галя Рижко тихо спитала похмурого, стурбованого Сокола: — Чому це могло трапитись, що локатор працює дедалі гірше? Хіба ультракороткі хвилі не всюди однакові? Сокіл роздратовано знизав плечима. — Хвилі-то однакові, та хто ж його знає, що тут відбувається? Можливо, щось зіпсувалось в апараті, хоча я й не можу виявити найменшої несправності в схемі. Може статися, поверхня Венери чомусь взагалі погано відбиває ультракороткі хвилі… — Гаразд, але чому ж тоді раніше було видно краще, а тепер значно гірше? — Чорти його знають! А звідки нам відомо, може, тут є ще якесь невідоме випромінювання, яке шкідливо впливає на дію локатора? Хіба можна сказати щось певне? Так чи інакше, від панорамного радіолокатора користі зараз мало, ось що! Галя Рижко не стала більше розпитувати. Вона перейшла до екрана перископа в навігаторську рубку. Але ж і тут не було нічого видно, — крім тих самих непроникливих хмар. Галя засмутилася. Правда, що ховається під ними, тими хмарами? Куди доведеться скеровувати астроплан Миколі Петровичу? Лише на одну коротку мить Галі раптом здалося, що вона помітила між хмарами щось дивовижно червоне. Великий розрив між хмарами верхнього шару відкрив другий нижній шар. І в ньому майнув просвіт — яскраво-яскраво-червоний! Чому саме червоний, а не якийсь інший, скажімо — зелений?.. Проте це тривало тільки одну мить — і просвіт знову зник. Та невже ж це тільки здалося? Ні, було, було щось червоне, Галі варт лише примружити очі — і цілком чітко воскресає яскраво-червоний просвіт! Вона з боязким сподіванням озирнулася на супутників. Сокіл лишався в центральній каюті, він усе ще пробував розшукати уявлювану несправність у схемі панорамного радіолокатора. Микола Петрович якраз цієї миті заглибився в розрахунки. Але Ван Лун!.. Ван Лун чомусь не менш запитливо дивився на Галю, немов чекав, що вона скаже. Помітивши, що Галя вагається, Ван Лун нахилився до неї і тихо прошепотів: — Що побачили, дівчино? Скажіть, прошу. Галя все ще не наважувалася: а якщо їй тільки здалося? — Дуже прошу, скажіть, — наполягав Ван Лун. — Важливо! — Я не знаю… здається, побачила там, під хмарами… — Червоне? Так? Галя навіть здригнулася від несподіванки: невже Ван Лун також бачив цей дивний колір? — Так, червоне. Не знаю, що це було. Може, якісь гори… Адже ж тільки на одну секундочку! — Ні, це не гори, Галю. Вважаю, треба сказати Миколі Петровичу. Мої очі теж бачили червоне. Виходить, що… Що саме «виходить»? Невідомо… Галя побачила, як Ван Лун підійшов до Миколи Петровича і почав розповідати йому. Риндін дуже зацікавлено прислухався до його слів. Потім Галя почула голос Миколи Петровича: — Звичайно, це дуже цікаво, дорогий Ван. І ви певні, що то був не якийсь гірський рельєф, а рослинність? — Саме так, Миколо Петровичу, — переконано відповів Ван Лун. — Знаєте, враження таке, як від пишного оксамитного килима. Безумовно, рослинність. Проте червона. А місцями — оранжева. Значить, зіркі очі Ван Луна встигли за цю мить щось роздивитися! А перед Галею тільки ніби щось майнуло — і все… — Тоді доводиться визнати, що наш радянський астроном Тихов мав цілковиту рацію, — промовив Микола Петрович, машинально пощипуючи свою борідку. — Пам’ятаєте, Ван, уже досить давно, ще в сорокових роках нашого сторіччя, він висловив думку про те, що колір рослинності на Венері мусить бути відмінним від земного. Внаслідок жаркого клімату, твердив Тихов, рослини Венери мусять відбивати оранжеве і червоне проміння Сонця. Адже саме це проміння дає зайвий для них запас теплової енергії… Цікаво, дуже цікаво!.. Він ще на хвилинку замислився — і потому знову засмучено махнув рукою: — Цікаво, звісно… Але чому це може допомогти, Ван, у нашому становищі? — гірко спитав він. — Припустімо, що ви з Галею не помилилися, що рослинність на Венері має оранжево-червоний колір. Гаразд. Припустімо, що ви бачили ліс, або луки, або джунглі. Що з того? Навіть коли б ми вирішили спускатися на них — і це, певна річ, полегшило б наше завдання — навіть тоді, — де шукати це ваше «червоне», якщо все знову затяглося хмарами? Спасибі, що сказали, Ван, але це не допомагає зараз. — І він рішуче заглибився в обчислення. Так минали години. Академік Риндін не відходив від пульта керування. Коли Галя несміливо нагадала йому про обід, він тільки коротко, але виразно буркнув: — Не до того! Про який обід міг він зараз думати? Астроплан наближався до мети складного і трудного польоту. Пройдено весь довгий і небезпечний шлях у міжпланетному просторі. Ось вона, Венера, з її оранжево-червоною, а не зеленою, як на Землі, рослинністю, ось, рукою подати! Лишається тільки зробити посадку. А як її зробити? Куди? Де шукати місце для неї? Астроплан, підкорюючись тяжінню Венери, плавно пройшов другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Воно вже не було новиною, Микола Петрович знав, що все йде гаразд, — принаймні в цьому розумінні. А далі?.. В усякому разі, він відчував, що думки і надії його супутників звернені до нього: саме він, керівник експедиції, мусить приймати рішення, які усунуть небезпеку. Проте рішення можна було прийняти тільки одне. — Третє гальмування, — глухо промовив Ван Лун, дивлячись разом з Галиною Рижко на екран перископа. У лічені секунди астроплан промайнув над скупченими щільними хмарами і знову почав віддалятися від них. Термометр показував, що оболонка корпусу розігрілася тепер значно менше, ніж під час двох перших гальмувань. Це також свідчило про помітне уповільнення швидкості міжпланетного корабля. Галя помітила, що після третього польоту над хмарами, астроплан, хоч і віддалявся від них, але дуже недалеко. їй здавалося, що корабель описує вже не еліпс, а рівне коло. Але все ж таки це був еліпс, помітно укорочений, такий, що наближався до кола, але все ще еліпс… Академік Риндін відзначив: — До четвертого гальмування лишається дві години п’ятдесят чотири хвилини. А тоді… Що тоді? Невже зниження, посадка? Куди?.. Галя відчувала, що в неї злипаються очі. Нервове напруження переросло у важку втому — і не лише в неї. Рухи Сокола і Ван Луна стали також кволими, уповільненими. А ще Галя помітила, що варт їй поглянути на сіре безконечне море хмар, яке заповнювало весь екран перископа, як її нездоланно охоплює сонливість. Зусиллям волі вона відганяла сон, збентежено поглядаючи на Риндіна: тільки на ньому не була помітна втома, його рухи були такими ж енергійними і рішучими, як і раніше. Сонливість охоплювала Галю дедалі міцніше, її очі мимоволі заплющувалися — «просто хоч сірниками повіки підпирай», як скаржилася вона колись мамі ще маленьким дівчиськом… І нарешті її голова важко впала на руки. Одразу майнула тривожна думка: не можна спати, не можна! І ніби в ту ж саму хвилину Галя знову підвела голову і озирнулася. Що сталось? На екрані перископа те ж саме море хмар, сіре, похмуре, — жодних змін. Але чому таке стурбоване обличчя Ван Луна, чому він раз у раз стискає зуби, не кажучи ані слова? Чому Вадим Сергійович безнастанно нервово поправляє окуляри? Що сталось? І в каюті немов стало жарко, навіть руки спітніли… — Вадиме Сергійовичу, скажіть, що відбувається? — розгублено спитала Галя. — Закінчилось четверте гальмування. Ми знижуємось. — Як знижуємось, куди? Замість відповіді Сокіл тільки знизав плечима. Що він міг відповісти, якщо під астропланом була та ж сама сіра пелена хмар?.. Академік Риндін прийняв рішення. — По гамаках, товариші, — голосно наказав він. — Надійно закріпіть запобіжні ремені! Негайно! За хвилину-півтори він почув голос Сокола: — Єсть, Миколо Петровичу. Виконано! Риндін глибоко уривчасто зітхнув. Він розумів усю небезпеку становища, в якому перебував астроплан. Подальше зниження швидкості на круговому польоті було надто рискованим. Корабель першої-ліпшої хвилини міг втратити кількасот метрів висоти і заритися в хмари. І коли там, у хмарах, на його шляху опиниться висока гора, то… Після четвертого гальмування астроплан летів зі швидкістю семи з половиною кілометрів на секунду. Це значне зменшення швидкості, безумовно, проте… Цифри говорили самі за себе. Літак на Землі робить посадку із швидкістю не менш як сто кілометрів на годину. На годину! І це вважають дуже великою посадочною швидкістю. Адже приземлення — найнебезпечніший момент польоту. Астроплан летить зі швидкістю семи з половиною кілометрів на секунду. Значить, він робить зараз двадцять сім тисяч кілометрів на годину, летить у двісті сімдесят разів швидше, ніж літак, що приземляється. Останній еліпс навколо Венери він пролетів за годину тридцять шість хвилин. Треба різко, всіма засобами зменшити швидкість. Іншого виходу немає. Панорамний радіолокатор не діє внаслідок якоїсь загадкової причини. Він не допоможе вибрати місце посадки. Значить, для посадки треба щось побачити на власні очі. Так, іншого виходу немає! Рука академіка Риндіна рішуче пересунула важіль на боковій стінці пульта керування. Пронизливий тривожний дзвінок пролунав у центральній каюті: увага, увага, будьте напоготові! І майже слідом за тим тіло Риндіна різко рвонулося вперед. Його стримали тільки широкі запобіжні ремені крісла. Вони врізались у тіло до болю, але не випустили його. Бокові двигуни на кінцях крил астроплана повернулися на сто вісімдесят градусів, їх сопла скерувалися вже не назад, а вперед. І з них вихопилися хмарки розпечених газів. Вибухи палива в цих двигунах штовхали астроплан назад, гальмували його рух, уповільнювали швидкість. Астроплан сіпнуло назад, швидкість стрімко падала. Міжпланетний корабель ішов уже понад самими хмарами. Микола Петрович перевів боковий важіль ще далі. Знову тривожний дзвінок, знову різкий поштовх, який кинув тіло вперед. Бокові двигуни дали ще кілька гальмуючих вибухів. Покажчик швидкості хутко міняв показання. Ось щойно було шість кілометрів на секунду, і вже п’ять… чотири… вже три… Зблідлий Сокіл мовчав. Обличчя Ван Луна було майже визивно незворушним. Галя Рижко відчувала, як стукотить її серце, і похололі пальці мимоволі чіплялися за краї гамака кожного разу, як астроплан сіпало назад. Мозок академіка Риндіна працював, як точний механізм, майже автоматично. Микола Петрович уважно стежив за стрілкою покажчика швидкості — це було зараз найголовніше. Три кілометри… два кілометри… один кілометр на секунду! Треба менше, значно менше, але це не в його силах, доки корабель летить носом уперед. Треба змінювати стан, не можна гаяти часу! Він енергійно потягнув на себе руль висоти, який приводив у дію закрилки на горизонтальних стабілізаторах. Описуючи плавну криву, астроплан почав набирати висоту. Його загострений ніс підводився вище і вище до неба: так літак переходить звичайно з горизонтального польоту в мертву петлю, стаючи при цьому майже вертикально. От астроплан задрав ніс майже до зеніту. Ще трохи — і він почне перекидатися в зворотний бік. Але ж не хоче Риндін примусити свій корабель робити мертву петлю?.. Звичайно, ні! Микола Петрович відвів руль висоти в попередній стан. Астроплан по вертикалі йшов вгору від хмарної пелени, з кожною секундою втрачаючи швидкість. Він ішов тільки за інерцією, яку швидко гасило тяжіння Венери. Повільніше і повільніше стає рух астроплана вгору… ще секунда, дві, три — і швидкість згасла зовсім. Астроплан, що застиг було на якусь мить у повітрі, почав падати по вертикалі хвостовою частиною вниз. І так само, як на шляху до зеніту, вгору, його швидкість з кожною секундою зменшувалась, так зараз швидкість падіння з кожною секундою збільшувалась. Якщо її не уповільнити, — астроплан проріже хмари, що ховають поверхню Венери, і вщент розіб’ється об неї! Треба включати ракетні двигуни, треба гальмувати ними! Із сопел обох двигунів на крилах астроплана вихопились струмені розпеченого газу, скеровані вниз, до сірих хмар. Швидкість падіння уповільнилась, але ж зразу-таки почала наростати знову. Хмари наближались. Астроплан падав на них кормою вниз. Академік Риндін включив автомат бокових двигунів. Він подавав до камер згоряння невеличкі заряди атоміту, вибухи відбувалися один за одним, слабші, але частіші. Ці вибухи затримували падіння корабля, нейтралізували тяжіння Венери: астроплан сковзався вниз з невеличкою відносно швидкістю. Хмари ближче, ближче… І раптом екран перископа став сірим: корабель занурився в щільні хмари, прорізаючи їх по вертикалі вниз. Тепер усе залежало від того, яка поверхня Венери, що на неї впаде астроплан. Риндін розумів це, але більше він нічого зробити не міг. Панорамний радіолокатор не діяв, знижуватися на горизонтальному польоті він не мав можливості. Лишалось тільки гальмувати вертикальне падіння, гальмувати всіма засобами… Що внизу? І раптом екран перископа прояснився. Астроплан пролетів крізь товстий шар хмар, лишивши їх вгорі за собою. Вигук здивування вихопився у Галини Рижко. Ось воно, те червоне, яке вона на мить побачила в просвіті між хмарами ще тоді, під час кругового польоту! Яскраво-червона ковдра буйної рослинності вкривала поверхню Венери. Звідси, з висоти понад кілометр, не можна було одразу зрозуміти, трава, чи чагарник, чи хащі химерно забарвлених первісних лісів виднілися під астропланом. Але червона ковдра застилала собою все, всю нерівну горбкувату поверхню, скільки сягало око. Он срібліє вода. І скелі, гострі скелі підносять вгору свої верхівки з густої оранжево-червоної рослинності. Але як швидко все це наближається, зростає. Астроплан падає надто стрімко! Микола Петрович вирішив включити водночас і центральний двигун. Це було дуже рисковано. Навіть малі заряди атоміту в центральному двигуні могли своїми вибухами нахилити корпус астроплана, тоді гальмування взагалі стане неможливим… Втім, на все це доводилося йти. Три вибухи в центральному двигуні примусили астроплан майже підстрибнути вгору. І знову почалося стрімке зниження. Пружинна стальна спіраль висунулася з кормової частини корабля. Вона була готова прийняти на себе перший удар об поверхню планети. І все ж таки швидкість падіння надто небезпечна… Гострі верхівки скель унизу наче летіли назустріч кораблю, готові простромити його корпус. Астроплан здригався від вибухів атоміту в камерах згоряння, гальмував своє падіння, — і нічого не допомагало. Корабель падав. Микола Петрович відкинувся на спинку крісла. Він відчув неймовірну втому. Тепер уже навіть він не міг допомогти справі нічим. Ще лишалася пружна стальна спіраль. Думки стрибали, перебиваючи одна одну. Спіраль допоможе, якщо корабель упаде кормою вниз. А якщо під кутом?.. І якщо скелі вріжуться в корпус?.. Треба чекати. Зроблено все, що було в його можливостях. Все чисто! Різкий міцний поштовх струсонув корабель. Все всередині задзвеніло й загуло. В каюті упало щось скляне, розбилося. Гамак, в якому лежала Галя, прогнувся вниз і знову міцно, рвучко підштовхнув її вгору. Астроплан упав на поверхню Венери, — на щастя, не на скелі, а в гущавину первісного лісу. Стальна спіраль прийняла на себе частину удару, стислася, наче пружинна ресора, трохи підкинула корабель угору. Він хитнувся — і з розмаху звалився боком на високі гіллясті дерева. Ті дерева ламалися під його вагою, наче тонесенькі палички, астроплан своїм корпусом приминав їх; немов жива істота, він хотів умоститися серед них, зупинитися в своєму русі. Але опір дерев був надто слабким, щоб затримати величезний корабель, який упав на пологий схил. Ламаючи далі й далі дерева, астроплан спочатку сковзався вниз тим схилом, а потім і зовсім покотився під укіс. Тепер уже в центральній каюті не можна було зрозуміти нічого. На екрані перископа все стрибало, крутилося, миготіло. Астроплан котився кудись униз, перекидаючись і зрідка вдаряючись об каміння. Гуркіт і дзвін, глухий гул не припинялися. Все переплуталося, перемішалося у свідомості Галі Рижко. Не було вже ані верху, ані низу; підлога, стеля і стіни каюти крутилися навколо неї. Гамак то відкидав тіло від себе, то глибоко прогинався під ним. На екрані перископа мелькало небо, грунт, вкритий химерним мережаним чагарником, червоні дерева, скелі, — все мчало в скаженій скачці. Галя почула, як скрикнув Сокіл. І ось астроплан наче рвучко спинився, вібруючи цілим корпусом. Від цієї вібрації гостро дзвеніло в голові, на свідомість навалювалася якась невиразна нездоланна втома, важкість, немовби все навколо обгорталося в сіру непроникливу ковдру. Більше Галя Рижко не пам’ятала нічого…  

 

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка