Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка9/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.19 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
    Навігація по даній сторінці:
  • Втеча

Ми залишаємо село


 

Уночі справді пішов дощ. Удар важкого грому розбудив пас. Через навстіж відчинені двері клуні було видно, як спалахувала в саду блискавка, освітлюючи вологе листя яблунь та слив. З кладовища одразу повіяло вогкістю. Закопавшись у сухе сіно, я чув, як злива періщила по схиленому листю, як великі дощові краплини, падаючи на землю, зачеплювали листочки чагарника, молоду зав'язь плодів на фруктових деревах і обвитий повитицею згорблений тин садиби Авксентія. І в цьому нічному дощі, і блискавці, що раз у раз підпалювала зеленаво-синім полум'ям густе, чорне небо, і у важкому гуркоті страшного нічного грому, що стрясав мокру землю, було воднораз моторошне й веселе. Розбуджений нічною грозою, я довго не міг заснути. Я згадав, що сталося за останній день, і було мені від цього радісно й ледь-ледь тривожно. Тепер, думав я, обов'язково повинні прийти червоні. Якщо вони не прийдуть, ми загинули. Ні Котька Григоренко, ні його приятелі-скаути не подарують нам учорашнього наскоку. Як воно їм зараз на полянці біля зламаного дуба? Навряд чи вони встигли піти звідти. Та й намочить же їх злива! Кілочки наметів поламані, брезентові полотнища позабризкувані вапном і порозкидані — ми здорово зруйнували скаутський табір, сховатися їм ніде. А Марко Гржибовський? Ото лютує либонь, що ми в нього прапор його шпигунський забрали! Не вдалося Гржиновському навчити скаутів, як слід одним сірником розпалювати вогнище, не змогли вони дограти до кінця і в сищиків-розбійників, не поїли кулешу. Не врятував їх ні святий Юрій, ні богородиця. Марно вони співали свою хвалькувату пісню, вступаючи в Нагоряни. Поливай їх, дощику, дужче, міцніше, нехай на все життя запам'ятають вони цей похід! А ось мені та Куниці, Осьці й Маремусі, які хроплять поряд, добре. Ніяка злива не проб'є цю щільну, міцно зшиту стріху. Під ногами трохи колюче, давно скошене сіно, що п» хно лісовими полянами та ромашкою. Кусючі билинки лоскочуть вуха та щоки, залазять у ніс, але я ліниво відстороняю їх і, припавши до м'якого товстенького Маремухи, обнявши його лівою рукою, стомлений І задоволений, міцно засинаю під цей радісний, теплий дощ. Прокидаємося ми пізно. Тихий ранок стоїть у саду. Подвір'я за типом уже все осяяне сонцем. Через відчинені двері клуні видно, як посвіжішало й ще яскравіше зазеленіло листя на деревах. Полив'яна макітра блищить на тину. — Вставай, Петре! — штовхнув я під бік Маремуху. А він ще глибше закопався головою в сіно. Я полоскотав Маремуху під пахвами, і тоді він схопився навколішки так швидко, що все сіно в клуні заворушилося. — Вставай! Вставай! Сонько! А він, наче на морозі, став швидко обома долонями розтирати свої рожеві вуха. — А прапор наш промокнув — чув, який дощ уночі був? — потягаючись зо сну, сказав Оська. — Не промокнув, я його під корінням закопав, — заспокоїв Оську Куниця й, схопившись за балку, як на турніку, піднявся вгору. Звідти, з-під кроков, посипалася дрібна порохня. У дворі голосно заговорила з кимсь Оксана. Ми вийшли до неї в двір і поздоровкалися. Якась літня зморщена жінка одразу ж пішла, а Оксана стиха поскаржилася нам, що в селі «ой, як неспокійно!». Тільки й розмов, що червоні близько. Ще на світанку селяни потай від старости погнали своїх коней за Мідну гору. Вони бояться, що коней можуть реквізувати для евакуації петлюрівців. Гомонять, що ще вночі петлюрівські роз'їзди позабирали всіх коней у Островчанах. — Лихо мені з чоловіком, — сказала Оксана, — пішов, слова не сказав, господарство покинув, а я сама тут за все відповідай. Хотіла заховати у льоху кабанчика, а він виявився, лежить на глині й верещить. Певне, вивихнув ногу. Вона розмовляла з нами так, наче ми були Авксентієвими приятелями. Ми співчутливо слухали її скарги, а самі думали: що ж нам робити? Кабанчик кабанчиком, а ось як нам бути? Адже тут зараз нецікаво. Авксентій хитрий. Пішов тихцем до партизанів і покинув нас. А що як де-небудь під мостом уже починається бій? Тут же нічого не побачиш! Та ми не маленькі. Ми самі знаємо дорогу назад. Ми вирішили повернутися в місто. — Ходімо з нами, Осько, — запропонував я братові. Але його мати суворо закричала: — Нікуди він не піде! Не смій ходити! Тато велів йому залишатися дома. Сиди тут, Осько, хоч ти допоможеш по господарству. Оська кисло скривився, але ослухатися материного наказу не посмів. Нічого не вдієш. Підемо самі. А шкода! Ми попрощалися з тіткою, міцно потиснули руки Осьці й вирушили в дорогу. Йшли лісовим шляхом.  

Добре в лісі після дощу!. Прості лісові квіти пахнуть особливо сильно. Край шляху, де стелеться барвінок, визирають з-під кущів синенькі дзвоники, лісові фіалки, братки. В рожевих квітах шипшини гудуть бджоли. А як здорово співають десь угорі, на деревах, невидимі знизу пташки! Увесь ліс тремтить від їх дзвінкого співу. На сірій вільшині тричі глухо прокувала зозуля — і затихла, мабуть почувши наші кроки. Ми йшли вологим тінявим шляхом, що його раз у раз перетинало оголене коріння дерев; ми перестрибували через калюжі, ноги ковзали й роз'їжджалися в різні боки. Біля березового гаю я згадав, що Оська домовлявся сьогодні після полудня ділити з тутешніми хлопцями кошовий прапор. Ми ж маємо право також одержати по клаптю цієї здобичі, відібраної у наших ворогів. — Візьмемо, хлопці, свою частку? — кивнув я на лощовину. — Та цур йому, нехай Оська користується. Куди воно нам? — відмахнувся Куниця. — Візьмімо, візьмімо! Даремно билися, чи що? — застрибав Маремуха. Ага, більшість на моєму боці. Ми звертаємо до струмка. Маремуха розкопує обома руками землю. Я витягаю прапор з-під березового корча й струшую з нього липку глину. А все-таки дощ промочив прапор. Шовк змок і почорнів. Ну, як же тепер його ділити? Нас було душ із дванадцятеро, — якщо порізати прапор на дванадцять рівних клаптиків, кожний матиме по невеличкому, завбільшки з носову хустинку, клаптику шовку. А сільські хлопці похапали ж оті куці ланкові прапори. Якби не Куниця, — хтозна, оцей широкий кошовий прапор міг би залишитися в скаутів. Ми мнемо цілковите право взяти собі більше, ніж інші. А що як розпороти прапор пополам? Не довго думаючи, я дістав з кишені складаний ножик і, сунувши Маремусі край прапора, натягнув свій кінець і розірвав прапор пополам. Потім одірвав руками рештки бахроми й подав жовте полотнище Маремусі. — А тепер як поділити? Клапоть жовтого й клапоть блакитного? Слід було інакше, ех ти! — похитав головою Куниця. — Навіщо ділити? Ми візьмемо собі половину, та й по всьому, — заспокоїв я Куницю. — Але ж нас трос! Ач, якої заспівав! Хвилину тому фиркав — «не треба», а тепер очі розгорілися. — А ми жеребок кинемо. Хто витягне, той матиме увесь клапоть. З нього сорочка вийде або скатертина. А хустки ж нам навіщо? Хіба ми дівчата? Куниця задумався, а Петько Маремуха одразу перейшов на мій бік. — Давай! — закричав він. — Жовте ми залишимо, блакитне собі візьмемо! А я загадаю. На паличках або на камінцях. — Ну йди, загадуй… На паличках… — подумавши й струснувши головою, милостиво дозволив Куниця. Зібравши жовту смугу шовку, Петько засунув її назад у ямку під старою березою. Потім він побіг у кущі й повернувся звідти з затиснутими в кулаці трьома паличками. — Найкоротша — прапор! — оголосив він. Я потягнув жеребок перший. Маремуха боявся, що ми підгледимо, й так затис палички, що доводилося витягати з силою. «Цікаво, кому ж випаде шовк?» — подумав я, розглядаючи свою паличку. Кінчики її Петько обкусав зубами. Витягнувши жеребок слідом за мною, Куниця зажадав: — Покажи! Петько розкрив спітнілу, тремтячу руку. Ми поклали на ній рядочком свої палички, і виявилося, що найкоротша випала Куниці. — Маєш, — не без жалю віддав я йому мокру смугу шовку. Маремуха сумними очима стежив за тим, як Юзик, наче мокру білизну, викрутив полотнище й поклав його собі за пазуху. Цмокнувши язиком, Куниця весело поліз по укосу лощовини вгору, а ми, невдахи, слідом за ним. Коли ми перевалили через Борсучий горб, я побачив на тому боці ріки ту саму поляну, де ми вчора билися з петлюрівськими паничами. На поляні нікого не було. Тільки випалені вогнищами чорні лисини, потоптана трава та білі калюжі вапна нагадували про вчорашню сутичку.  

Втеча


 

Гомінкий Калинівський шлях пролягає десь осторонь. До самого міста Куниця веде нас навпростець зарослими полином межами; ми проминаємо засіяні низенькою густою гречкою поля й один за одним перетинаємо порослі травою безлюдні путівці. — Скільки ми вже йдемо, так до вечора додому не доберемося, — ледве встигаючи за Куницею, промурмотів стомлений, змучений Маремуха. Бідолашному Петрусеві сьогодні перепало. Легко сказати: скільки ми пройшли, а ще жодного разу не спочивали. — Гаразд, Петре, не журись, — сказав Куниця, — біля кладовища відпочинемо. Давай швидше. — Юзику, а кладовище, здається, скоро? Так? — не стерпів і я. — Скоро, скоро. Бачиш, липа на горбі похилилася? За нею й кладовище. Юзик мав рацію. Тільки-но ми зійшли на горб, як відразу вдалині зазеленіли явори кладовищенського саду. На пагорбку біля кладовища ми робимо привал. Добре після довгої путі полягати на м'якій траві, під високим тінявим явором, і слухати, як десь біля самісінького вуха, в білих і' рожевих квітах конюшини дзижчать джмелі. Ліворуч, за тюремними городами, перетинаючи зелені поля, тягнеться від городу до обрію біла смужка шляху. Вона то йде пряма, рівна, то, натрапляючи на своїй путі на зелені кургани, петляє навколо них химерними зигзагами, то зникає зовсім у темних хащах лісу, то, вихопившися з нього, знову в'ється по сінокосах, баштанах, полях — вузенька біла смужка вкритого дрібним камінням шосе. Це і є Калинівський шлях — головна путь із нашого міста на північ. Сіра шляхова курява клуботить зараз уздовж телеграфних стовпів: до міста одна по одній мчать підводи, тачанки, екіпажі. Їх гуркіт долинає сюди, через тюремні городи й маленький гайок, що відокремлює нас од Калинівського шляху. Цікаво, хто це їде: червоні чи все ще петлюрівці? — Давай ходімо! — підняв нас Куниця. Ми не посиділи й двох хвилин, але одразу ж схоплюємося й рушаємо далі. Добре уторована стежка веде нас до міста. Проминули кладовище. Вже майорять вдалині, на Житомирській, верховіття струнких сріблястих тополь. Раптом Куниця, перестрибнувши через канаву, круто повернув на Тюремну. — Куди ти, Юзику? — окликнув я його. — Давай, давай! — квапить Куниця. Ми вибігаємо на брук цієї околичної вулиці. Ось і тюрма — величезна кам'яна будівля, обнесена з чотирьох боків високим цегляним муром. — Ох ти! — крикнувши з несподіванки, відразу присів Маремуха. За тюремним муром задзвеніла розбита шибка. — Вікна б'ють, — стиха сказав Куниця, присівши біля моно навпочіпки. І цієї самої хвилини, за яких-небудь п'ятдесят кроків од нас, повільно навстіж відчинилися широкі, обкуті заліком тюремні ворота. Звідти один по одному на тюремний майдан вискочили п'ятеро петлюрівців у чорних коротких куланах. Вибігли. Зупинилися. Ось перший з них, найвищий, махнув рукою на кладовище. Миттю витягнувши гвинтівки, охоронники перебігають вулицю. Вони перестрибнули через огорожу кладовища й зникли між мармуровими хрестами. Ледь ворухнулися й одразу ж затихли густі кущі жимолості. — Поглянь, поглянь! — підводячись, шепоче Куниця. З крайніх, лівих ґрат горішнього поверху в'язниці, пропивши шибку, з дзвоном вилетіла червона довгаста цеглини. І слідом за нею то з того, то з того вікна, наче за чиєюсь командою, падають і розлітаються на скалки брудні, напорошені шибки. Ув'язнені — всі ті, що були проти Петлюри, позвисали ми гратах. Вони махають руками, щось кричать, а що — не розбереш. А ось у вікні другого поверху біля ринви заклуботав білий вапновий пил. Ого! З камери по залізних гратах б'ють якимсь важким куском заліза. Глухі нетерплячі удари лунають по всій в'язниці. Ще трохи — і виламають грати. Але з Куницею хіба додивишся? — Гайда, хлопці! — квапить він нас. Неохоче ми побігли слідом за ним по Тюремній. Я біжу й оглядаюся. Цікаво б подивитися, як люди, кинуті Петлюрою у в'язницю, виламавши грати, вибіжать на волю, мов той славетний повстанець Кармалюк. Куниця, помітивши, що ми відстали, гукає: — Давай швидше, а то стріляти почнуть! Мабуть, Куниця має рацію. Адже кожної хвилини петлюрівці можуть відкрити вогонь по в'язниці, що збунтувалася. Куниця звернув на Старопоштову. По гладких кам'яних плитах її тротуару дуже приємно бігти босоніж — куди краще, ніж по колючому грунту. Але чому нікого не видно на вулиці? Порожньо, наче всі жителі повимирали. Ми пробігаємо повз єпархіальне училище. Ця жовта, з монастирськими вузькими вікнами будівля виходить головним своїм фасадом на Старопоштову. Тут, в училищі, стоїть булавна сотня отамана Драгана. Ану, подивимось, чи в себе чорножупанники? Що таке? Вікна в училищі повідчинювані навстіж. Біля училищного під'їзду валяються поперекидувані табуретки, порозпорювані солом'яні матраци, зовсім нове цинкове відро. Всередині училища тихо. Не чути людських голосів. Оце-то здорово, — виходить, драганівці дременули звідси! Раптом за станцією ляснув постріл. За ним — другий. Куниця одразу зупинився. — А що я казав? — шепнув він. Маремуха змінився на лиці, пополотнів. — Може, сховаємося, га, Юзику? — обережно попросив він. — От маєш! — огризнувся Куниця. — Куди ти сховаєшся? Тут зараз почнеться таке… Ось чуєш? Зовсім близько, десь з боку губернаторського будинку, зачастив кулемет. Дріб пострілів пролетів над тихим, принишклим містом. Кулемет замовк, але одразу ж біля вокзалу один по одному забахкали рушничні постріли. Невже це червоні підійшли так близько? Шалена, що невідомо звідки прилетіла, куля зойкнула вгорі над покрівлею єпархіального училища. Куниця мовчки побіг униз. Ми — за ним навздогін. Справа зовсім кепська, якщо вже кулі свистять над головою! Ми ледве чутно чалапаємо босими ногами по кам'яних квадратиках тротуару, а постріли лунають дедалі гучніше, зовсім поряд. До Семінарської залишилося кілька кроків, пік раптом Куниця метнувся вбік, шепнувши: — Назад, біля аптеки люди! Маремуха одразу припав до стіни сірого двоповерхового будинку, а я заскочив у під'їзд парадного. Хто, цікаво, гам? Може, повернути назад? Ще підстрелять. Але Куниця крадеться вперед. — Подивимось давай тихенько, — запропонував він. Один за одним ми пробираємося вздовж стіни цього сірого будинку до його наріжної ринви. Тут, одразу ж за рогом, починається густий підстрижений садок. Слідом за Куницею ми пірнаємо під кущі жовтої акації і вже звідти, з-за кущів, визираємо на вулицю. Величезна шибка кращої міської аптеки Модеста Тарпані розбита. Ще кілька днів тому за цим товстим бемським склом стояли на підвіконні череваті пляшки з прозорою рожевою водою, а вгорі, на склі, біліли літери:  

АПТЕКА Модеста Тарпані  

Ні череватих пляшок з рожевою водою, ні білого напису, ні самого скла тепер не видно. На скалки розбите вікно схоже на величезні квадратні двері з дуже високим порогом. Тротуар біля аптеки всипаний осколками скла. А всередині, біля прилавків, на блискучій кахляній підлозі хазяйнують петлюрівці. Ось один з них, чубатий, у збитій набакир папасі, скочив просто на засклену стойку з духмяним милом і парфюмерією. Скло тріснуло під його чоботом, і нога петлюрівця влізла в глиб стойки. Слідом за чубатим петлюрівцем на стойку лізуть і його приятелі. Вони ногами вибивають дзеркальне скло в шафах, де стоять у банках з латинськими написами всякі ліки. — Горілку шукай, Остапе, горілку! — кричить один з них чубатому петлюрівцеві. Зстрибнувши з стойки на підлогу, чубатий біжить у глиб аптеки й витягає звідти високого сивого старика в білому халаті. Ми його знаємо. Це провізор Дулемберг. Він опирається й не хоче йти, але чубатий петлюрівець із силою тягне Дулемберга за руку й викидає з аптеки просто на вулицю. — Молись богові! — наказує провізорові чубатий і тими йому у вухо дуло нагана. Я відвернувся. Страшно. Що вони зроблять із ним? Але цієї хвилини з аптеки загукали: — Стривай, не стріляй, Остапе! Одну по одній винесли петлюрівці з аптеки череваті пляшки з білими етикетками. Бандити поставили пляшки просто на брук і примусили провізора куштувати ліки. І ось, стоячи на колінах, сивий Дулемберг тремтячими руками відкриває скляні пробки. З кожної пляшки вів відсипає на долоню краплину ліків і торкається їх язиком. Деякі пляшки провізор одразу відсуває на бік і глухо каже: — Не буду. Отрута. Тоді петлюрівці хапають їх за шийку й б'ють об стіни. Пляшки розлітаються на скалки. Струмки ліків біжать з тротуару на бруківку. Запахло духами, туалетним милом і лікарнею. Пляшки з ліками, що їх Дулемберг полизав язиком, грабіжники повантажили на похідну двоколку. Нам було дуже шкода сивого Дулемберга, який стояв навколішках посеред бруківки, але допомогти йому ми нічим не могли. Почуваючи, що назавжди покидають це місто, петлюрівці озвіріли. Тепер їм однаково. Варто лише вибігти з-за кущів на вулицю, де гуляють їхні стриножені коні, як відразу цей чубатий випалить по нас із свого нагана. Старий зляканий Дулемберг, наче в церкві, стояв на колінах перед разграбованою аптекою. Дулемберг чекав, що йому ще накажуть, і боязко морщився. З аптеки на вулицю вискочив низенький петлюрівець у синьому жупані. Підбігши до Дулемберга, він простягнув йому велику зелену банку. Дулемберг відсипав з цієї банки жменю порошку шоколадного кольору й, лизнувши його язиком, глухо сказав: — Лакриця. Солодке. Тоді всі інші петлюрівці обступили низенького синьожупанника, і він насипав кожному в долоню по пригорщі цього коричневого порошку. Петлюрівці ковтали лакрицю, наче цукрову пудру, й облизувалися. — Ану, котись. Наводь порядок! — раптом з усього розмаху вдарив Дулемберга ногою в спину чубатий петлюрівець і, застромивши за пояс наган, побіг до двоколки. Дулемберг упав грудьми на брук. Його сива борода потрапила в калюжу розлитих ліків. Дулемберг обережно підвівся й, витираючи руки об білий халат, повільним кроком, наче в чужий, незнайомий дім, пішов у зруйновану аптеку. Бруківка одразу спорожніла. Тільки вдалині мчала до центру міста навантажена аптекарськими пляшками двоколка і дзвеніли копита коней, що наздоганяли її. За лісом гримнула гармата. Снаряд просвистів над нами й важко вибухнув десь біля губернаторського будинку. Ми побігли далі, до духовної семінарії, зовсім порожньою, безлюдною вулицею. Тут було ще страшніше. З усіх боків нас оточували мовчазні будинки з позачинюваними віконницями. Певно, хазяї цих будинків зранку засіли в підвалах і боялися носа з наткнути на вулицю. Тільки самі собаки бігали по спорожнілих дворах. Вони гавкали й скавчали, коли по небу, з свистом розсікаючи повітря, перекочувалися снаряди. Та й ми тоді, нічого гріха таїти, теж щулилися, присідали, і кожний думав сам собі: «Розірвись далі! Ну, далі! Тільки не тут». Біля духовної семінарії петлюрівських вартових уже не видно. Ця сіра будівля порожня, як і єпархіальне училище; в ній не чути гуркоту машин, що друкували тут гроші, не видно людей у вікнах, а обидві половинки залізних воріт, що ведуть у семінарський двір, розчинені, наче щойно проїхала туди підвода. … Чим ближче ми підходили до Заріччя, тим голосніше іі дужче долинав стукіт коліс, рипіння возів, іржання коней. І коли відкрилася перед нами на скелях по той бік річки старовинна чорна фортеця, ми побачили хмари куряви, що клуботала над фортечним мостом. Міст геть захаращений підводами й бричками тікаючих петлюрівців. З усіх вулиць міста вони подалися сюди, щоб, проскочивши через міст, виїхати на Усатівський шлях, що веде до Збруча. Біля Турецьких сходів, просто на вулиці, валяється цілий лантух білого пшеничного борошна. Дивна річ — його ніхто не стереже, ніхто не підбирає. Ми перебігли дощану кладку й полізли по скелях на Старий бульвар. З високої, оброслої мохом та дикими жовтими квітами скелі було добре видно всю вулицю Понятовського, геть загачену військами. Квадратні сірі конфедератки легіонерів Пілсудського змішалися з кучерявими папахами петлюрівців. Легіонери обганяють один одного. Біла піна пластівцями злітає з морд спітнілих, зляканих коней. На верхньому кінці вулиці Понятовського височать сірі стіни домініканського костьолу. Високі чорні двері його й хвіртка, що веде з вулиці на цвинтар, щільно зачинені. На костьольному цвинтарі — порожньо. Жодної людини. Висічені з сірого каменю католичні святі стоять на покрівлі костьолу з скорботними лицями. Пригадується, рано навесні, коли разом з петлюрівцями до міста прийшли легіонери Пілсудського, увесь вечір дзвеніли над цим домініканським костьолом маленькі дзвіночки і польський біскуп правив на честь якогось високого худющого польського генерала урочистий молебень. Жалісно грав тоді під високим склепінням костьолу орган, легіонери важно видзвонювали шпорами на паркетній підлозі, а місцеві польські пані у старовинних ротондах, у чорних з блискітками пелеринках, у довгих з воланами шовкових сукнях раз у раз підводилися з дубових лав і слідом за біскупом квапливо хрестили свої суворі, вкриті вуалями чола. Зараз не видно ні біскупа у високій, схожій на кокошник, важкій шапці, ні бундючних тіточок у траурних мантильях, з парасольками в руках. Не чути й дзвону над домініканським костьолом. На тротуар під костьольною стіною вибіг з строю низенький, вдягнений в сіре легіонер. На лівій нозі у нього розмоталася обмотка й тягнеться за ним по дорозі. Солдат зупиняється, з люттю зриває обмотку з ноги, шпурляв її на костьольний паркан і кидається бігти далі. Довго ще видно, як уздовж вулиці по тротуару мелькає білий краєчок його кальсонів. Він боїться відстати і, мабуть, кляне свого вусатого маршала. — А навіщо вони паперу стільки вивозять? Ото диваки, подивись, — сказав Куниця. Вулицею Понятовського до мосту з'їжджає селянський віз, до краю закиданий синіми й коричневими папками з папером. Мабуть, це справи якогось петлюрівського міністерства. Ось одна з папок сковзнула з підводи й упала на брук. Білі аркуші розсипалися по камінню. Їх тут-таки зім'яли копитами коні, запряжені в блискучий офіцерський фаетон. — Біжімо — підберемо, га? — запропонував Маремуха. Боягуз, боягуз, а іноді лізе з такими порадами, що смішно стає. Ось і зараз. Мене навіть злість узяла. — Куди ти, сазане, побіжиш, — закричав я Петькові. — Та тебе відразу відшмагають нагаями — ти ж знаєш, які гони тепер люті! Маремуха ображено відвернувся. В цей час, не знати звідки, до нас підбіг коноплястий Сашко Бобир. — Здорові були, хлопці! — гукнув він до нас, а тоді спитав у Юзика: — Котьку не бачив часом? — А ось іще один перекинчик! — люто сказав Куниця просто в очі Бобирю. — Ну, де твої кохані скаути? Чого ж ти з їхніми кошовими за кордон не тікаєш? — Та хіба я що?.. Ви гадаєте, я й справді за Петлюру, хлопці?.. Жити нам було ні з чого, а там сніданки задурно давали, от я й записався… — жалісним голосом протягнув Бобир. — Записався, щоб, коли виростеш, офіцером їхнім стати? Бідноту вбивати, еге ж? А ось ми ж не позаписувалися? — доймав його Куниця. — Ну, ви… — Сашко зам'явся, — вам родичі допомогли це зрозуміти. Ось у Василя батько давно з комуністами дружить, а в тебе, Юзику, дядько в Києві — свідомий, моряк. Листи тобі писав, кому допомагати слід. А мене мама сама підмовила, щоб я заради отієї каші пішов… Певне, зворушений щиросердим признанням Сашка Куниця спитав лагідніше: — Ви вчора уночі прийшли? — Еге ж, уночі. Тільки-но зібралися доганяти тих, що нападали, приїхав гонець і привіз наказ повертатися до міста. А біля кладовища нас злива захопила, усі ми змокли, грім, блискавка, калюжі навкруги — ніхто нічого не бачить. Тоді Гржибовський кричить: «Розійдись!» — і ми побігли хто куди. А я, бачиш, застудився, навіть нежить схопив! — шморгаючи носом, розповідав Сашко Бобир. — Виходить, поганий похід вийшов? — єхидно зауважив Маремуха. — І не кажи. Знав би раніше, що так буде, не пішов би. Гляди — знову кавалерія… І з прапорцями всі… Так, Сашко не помилився. Це їде новий загін польських уланів. На піках у них теліпаються маленькі біло-червоні прапорці з білими коронованими орлами. Вершники сидять у шкіряних сідлах якось непевно, наче під ними чужі коні. Улани пришпорюють коней, стьобають їх нагаями. Несподівано над круглою Папською вежею вибухав шрапнель. Ми бачимо її димок, — білий, що розпустився над стривоженим містом, наче маленька кругла хмарка. Хриплі вигуки й лайка лунають біля мосту. Стьобаючи довгим нагаєм свого гнідого коня, якийсь улан ненароком розсік жовто-блакитне полотнище на древку в петлюрівця, що їхав поряд. — Куди ти преш, нечиста сило?! — розлючено закричав на улана петлюрівець. Біля нас почулося: «Бігом! Бігом!» Навіть ті сміливці, які не побоялися видертися на дерева, почувши близькі розриви шрапнелі, тікають. — Побігли на Заріччя! — штовхнув я Маремуху й Куницю. І ми, покинувши Бобиря, тікаємо з Старого бульвару. — До Старої садиби!.. Сховаємося в льоху… Звідти все видно буде… — ледве встигаючи за нами, задихаючись, промурмотів Маремуха. Проминувши Успенську церкву, вузеньким Крутим провулком ми повернули до Петькового дому. Через кущі й бур'яни ми рвонулися до Старої садиби. А снаряди над містом прокочувалися дедалі частіше. Вони падали вже на Усатівському шляху, перетинаючи путь відступаючим петлюрівцям. Несподівано за флігелем шевця Маремухи ми наштовхнулися на мого батька. З ним ще якийсь парубок у брилі. Оце-то штука! Як батько потрапив сюди? Удвох з парубком батько витяг з бур'янів зовсім новенький, змащений маслом кулемет і зігнувшись потяг його за хобота на стежку. Парубок у селянському одязі допомагав батькові, підіймаючи кулемет за надульника. Ми навіть сховатися не встигли з несподіванки. Батько помітив нас і сердито закричав хриплим голосом: — Забирайтеся звідси, шибеники! А в цей час з-за кущів бузку почувся знайомий голос Омелюстого: — Мироне, дай-но Прокопові стрічки з патронами. Батько, забувши про нас, побіг у бур'яни. По патрони від Івана прибіг Прокіп Декалюк. Я бачив його якось у Нагорянах і добре запам'ятав. За ним слідом вискочив дядько Авксентій у своїй коричневій кацавейці. Ого, та скільки їх тут?! — А це що за гоп-компанія? — кивнув у наш бік низенький, смуглявий, схожий на цигана Прокіп Декалюк. Батько подав йому дві зелені плоскі коробки з кулеметними стрічками й, ступнувши на стежку, зовсім розсердившись, закричав: — Марш додому, кому я кажу?! Авжеж! Чого ми не бачили дома? Помітивши, що батько обернувся до Авксентія, ми всі миттю кинулися у відчинений льох і позалягали там, біля самісінького входу, на запліснявілих кам'яних сходинках. Звідси нам чудово видно й фортецю на високій скелі, й фортечний міст, загачений уланами та петлюрівцями. Батько виніс із бур'яну повне відро води й простягнув його Авксентієві. Дядько схопив відро й подався в кущі до Омелюстого, куди парубок у брилі вже тягнув кулемет. Трохи згодом за Авксентієм у кущі бузку пробіг батько. А на фортечному мосту петлюрівці. Їхні коні стають на диби, наїжджають один на одного. Навіть тут чути, як рипить і трясеться настил фортечного мосту. «Ага, застрибали, гади чубаті. Отак вам і треба. Знатимете, як людей розстрілювати!» — мало не закричав я з радощів. І тієї ж хвилини за кущами бузку пролунала часта скоромовка кулемета. Від тремтячих і лунких кулеметних пострілів одразу позакладало вуха. Оце-то здорово! Вони стріляють звідси, з Старої садиби, просто в упор по фортечному мосту, по втікачах до Польщі петлюрівцях, по їх хазяях — сірих, мов миші, легіонерах Пілсудського. Ех, та й вчасно ж прийшли сюди з нагорянськими партизанами мій батько і Омелюстий!

Якийсь поранений петлюрівець полетів через поручні фортечного мосту вниз, у річку. Здавалося, ось-ось рухнуть у водоспад ці хиткі поручні: адже ззаду напирали останні частини петлюрівців; вони давили своїх же — вузький дерев'яний пастил не міг вмістити всіх, хто в'їздив на нього, а тут ще збоку, з Старої фортеці, весь час стрекотів кулемет, і з його куцого, тремтливого дула разом з вогнем виривався туди, на міст, цілий град влучних, гарячих куль. Лежачи животами на холодному вогкому камінні, ми совалися від хвилювання. Як ми заздрили старшим! Як мені хотілося бути на місці Омелюстого! Якби я вмів стріляти з кулемета, я обов'язково лежав би з ними там, за кущами. Так і поривало вискочити з затхлого льоху, закричати «ура!», підбігти до кулемета й хоч подивитися, як він стріляє! Але гучний звук кулеметних пострілів, заглушаючи й шум вітру, й далекі розриви снарядів, і шепіт Петька Мамемухи, все ж лякав нас. Ми залишалися в льоху доти, поки на фортечному мосту, горблячись, не пробігли відсталі петлюрівці. Перестрибуючи через трупи людей і коней і гублячи на ходу карабіни та кудлаті папахи, петлюрівці, не дивлячись на поранених, забувши про все, бігли до окопів, щоб там, за вузеньким мілководним Збручем, сховатися від бистрих кіннотників Котовського.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка