Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка4/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.19 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

У директора

 

Ось і верхня площадка Турецьких сходів! Звідси добре видно вежу Конецьпольського й те місце, з якого я щойно скинув Григоренка у воду. Поки ми з Куницею вибігли нагору, сищики вже витягли Котьку з річки. Он унизу він стрибає на одній нозі, весь чорний, мокрий, — видно, у вухо йому вода потрапила. Поряд товпляться сищики. — Ну, держись, Василю! Котька тобі цього не подарує! — Думаєш, я дужо боюсь його? Я не такий боягуз, як Петько Маремуха, — у того Котька на голові їздить, і нічого. Ну, що він мені зробить? Поскаржиться директорові, так? Нехай! Він же мене перший зачепив! Є слід, подивись? — І я показав Юзикові на розбите перенісся. — Є, щоправда маленький, але є! І під губою кров. Зітри! — Та це з носа, я знаю! Директор спитає, я все розкажу: і як він підніжку мені підставив, і як кров з носа пустив. Нехай тільки наябедничає — кепсько йому буде! І ми помчали далі, на Дзвіничну вулицю.  



Весь урок співів мені не сиділося за партою. Я совався, позирав на двері: мені все вчувалися в коридорі директорські кроки. Усім класом ми розучували до урочистого вечора «Многая літа». Учителька співів, худа пані Родлевська, з буклями на скронях, у довгій чорній сукні, раз у раз погрожувала нам Камертоном, стукала ним по кафедрі, і коли металічний дмкін пропливав по класу, Родлевська, зіп'явшись навшпиньки, пищала: — Починайте, діти! Починайте, діти! Мі-мі-ля-соль-фа-мі-ре-мі-фа-ре-мі-мі! Ради бога: мі-мі! Володька Марценюк співає голосно, так, що біля нього в кутку тремтить павутиння. Петько Маремуха тягне дискантом — тонко так, жалісно, наче плаче або милостині просить. Маремуха такий товстий, а ось голос у нього, як у маленького дівчиська. А я зовсім не співаю, тільки рота розтуляю, щоб не причепилася пані Родлевська. Не до співів мені зараз! Де вже тут у чорта «Многая літа», коли ось-ось покличуть мене на прочухана до бородатого Прокоповича. Парта Котьки Григоренка вільна. Його в класі нема. Ще до того, як почався урок співів, «сищики» й «злодії» позбігалися назад до гімназії, й одразу рознеслася чутка про те, як я скупав Котьку Григоренка. Хлопці, збившися вкупу біля стосів дров, перепиняючи один одного, на всі лади точили теревені про нашу бійку. Нарешті у дворі з'явився й сам Котька. Увесь якийсь общипаний, жалюгідний, з прилиплим до лоба волоссям, він скидався на мокру курку. Я в цей час шукав біля гімназичних підвалів заячу капусту, щоб заліпити ранку на переніссі. Побачивши Котьку, похмурого, насупленого, я на мить забув про неминучий виклик до директорської. Ох, та й приємно ж мені було, що я провчив цього задаваку, чепурненького лікарського синка! За все я йому помстився! І за Куницю, і за свого розбитого носа, і за наших розбійників. Не дивлячись у наш бік, немовби не помічаючи нас, Котька швидко пройшов чорним ходом просто до Прокоповича й наслідив скрізь на паркеті. Тонкі, мов ниточки, струмені води, збігаючи з намоклого одягу, простягайся слідом за Котькою аж до директорської. Здавалося, хтось проніс по коридору воду у дірявому відрі. Тільки-но продзвенів дзвоник, Володька Марценюк побіг до директорської по класний журнал для пані Родлевської. Він бачив там Котьку й, повернувшись у клас, розповів нам: — Прокопович загорнув його в ту матерію — пам'ятаєте, що її на прапори для вечора купили? Сидить у кріслі, очі червоні, зубами цокотить, а сам увесь жовто-блакитний — просто папуга! Побачив мене — відвернувся, розмовляти навіть не став. А Никифора директор відрядив додому до Котьчиного батька! «Паршивий мамій цей Котька, — думав я. — А ще задається, що спортсмен, що дужчого за нього у класі нема. Взяти першого-ліпшого з наших зарічанських хлопців — всі до пізньої осені купаються. Стрибнеш інколи у воду, а вона холодна, навіть круги перед очима йдуть, — і дарма. А цього задаваку штовхнули на хвилину в теплу воду, І він уже, бідолаха, промерз, розкис, тремтить, наче цуценя, — цілий тарарам навколо нього. А ще отаман, скаутський начальник! У мами б на колінах йому сидіти!»  

Звичайно уроки співів пролітали у нас швидше за інші. Розучили ноти, проспівали кілька разів пісню, і вже в коридорі заливається дзвоник. А цього дня час тягнувся дуже довго. Пані Родлевська набридла до нудоти. Вона то присідала від хвилювання, то знову виструнчувалася над кафедрою так, наче її розпинали: худюща, довга, з круглим кадиком, що випирає, наче галчаче яйце. Карамора довгонога — так називали ми її. Вона й справді скидалася на довгоногого худющого комара. Хлопці казали, що Родлевська фарбує чорнилом сиве волосся. Не стерпівши, я сказав пані Родлевській, що в мене пересохло в горлі й що я хочу пити. Діставши дозвіл вийти з класу, вискочив у коридор. Ані душі. Тихенько пробрався я порожнім коридором в актовий зал і через сцену вийшов на балкон. Густі каштанові гілки шелестіли біля самісіньких чавунних ґрат. Незабаром уже зацвіте каштан! Незабаром з зеленого листя, мов свічки на різдвяній ялинці, підіймуться й розквітнуть стрункі, блідо-рожеві, схожі на гіацинти, квіти каштанів. Загудуть над ними увечері хрущі, обдиматиме ці квіти теплий літній вітер, заносячи з собою ніжний запах. Добре було б заночувати такої ночі тут, на балконі. Розкласти б тут складене ліжко, кинути подушку під голому, загорнутися в ковдру й лежати довго-довго з заплющеними очима і, засинаючи, слухати, як замовкає там, за майданом, за кафедральним собором, стомлене за день від петлюрівських наказів насторожене місто. Але одразу ж я вгадав про довгі, похмурі коридори гімназії, і в мене миттю зникла будь-яка охота ночувати тут. Та нічого, ось відпустять на канікули — поїду до Нагорян, розшукаю батька й щоночі спатиму там на свіжому повітрі в копиці сіна. Поруч батько засне, а з другого боку дядько Авксентій. Ніякі петлюрівці тоді не будуть мені страшні. Скоріше б нас відпустили на канікули… Ось тільки ця історія з купанням… Ет, дурниці! Я зумію викрутитися, не в таких бувальцях бував. Але що це? Просто з-за кафедрального собору на майдан виїжджав прольотка. Вона мчить сюди, до гімназії. Хто б це міг бути? Невже Котьчин батько? Не інакше, як він! Еге ж, це він. На ньому вишита сорочка, засмагла лисина блищить на сонці. Ілля самого ґанку гімназії Григоренко круто зупиняв коня й, сопучи, вилазить з прольотки. Він прив'язує коня до чавунного стовпа й, витягши з прольотки круглий чорний пакунок, зникає в дверях під'їзду. Мабуть, він привіз одяг своєму Котьці. Боїться, вусатий чорт, щоб синок не застудився. Кинув свою лікарню й примчав сюди. Я стояв на балконі, схований каштановим листям. Повертатися на урок тепер мені вже зовсім не хотілося. Краще вже почекаю тут до дзвінка. В журналі мене відмічено, а пам'ять у цієї карамори Родлевської погана. Звичайно, вона вже забула, що відпустила мене з класу. Пролунав дзвоник. Загаласували в класах гімназисти. Я чув їхні крики, гомін, чув, як загрюкали кришки парт. А я все стояв і обдумував, як би мені безпечніше прошмигнути в клас, щоб не помітили мене ні директор, ні Котька. Не хотілося попадати їм на очі. Важко навіть висловити, як не хотілося!.. Унизу, під балконом, грюкають важкі двері, й на тротуар виходять вусатий лікар Григоренко, наш директор Прокопович і Котька. Горе-отаман уже переодягся в сухе вбрання, на ньому вузький матроський костюмчик і шапочка з георгіївськими стрічками. Мабуть, його батько схопив перше, що трапилося під руку. Котька оглядається на всі боки, дивиться на вікна — чи не стежать за ним хлопці з класів, і тоді, певне заспокоївшись, поправляє безкозирку. — Покарайте, ради бога, цього виродка, Гедеоне Аполінарійовичу! Глядіть, він вам усіх гімназистів перетопить! — долинув знизу густий бас лікаря. — І не кажіть! — загув у відповідь директор. — Коли б ви знали, яка морока з цією зарічанською шантрапою. Жах! Жах! Пригнали їх до мене з вищепочаткового, і все догори дном пішло, вихователі просто з ніг позбивалися. Ніякої користі від них самостійній Україні не буде — запевняю вас. Уже замолоду в ліс дивляться. Я вже в міністерстві просив, чи не можна їх у комерційний перевести… Вусатий лікар, співчутливо похитуючи головою, влазить у прольотку. — Заходьте до нас із дружиною, Гедеоне Аполінарійовичу, будь ласка! — запрошує він. — Красно дякую, — вклонився Прокопович. Лікар натягнув віжки. Кінь підкинув дугу і, подавшись грудьми вперед, зрушив прольотку з місця. Директор постояв трошки, висякався в біленьку хустинку, поправив крохмального комірця й пішов. І тієї ж миті пролунав дзвоник. Перерва закінчилася. «Виродок — це про мене», — вибігаючи в коридор, подумав я. Добре діло! Мені підніжку підставили, я собі носа розбив, забив коліно — та я ж і винний, я виродок? Нехай викличе й спитає — я скажу йому, хто виродок! Наприкінці останнього уроку до класу входить сторож Никифор і, спитавши дозволу у викладача, уриваним, глухим голосом кличе мене до директора гімназії. Я не хочу показати, що злякався, й повільно, не кваплячись, одну по одній збираю свої книжки й зошити. У класі — тиша. Всі дивляться на мене. Учитель природознавства Полов'яп, вилицюватий, веснянкуватий, у жовтому чесучевому кітелі, витирає забруднені крейдою пальці з таким виглядом, наче йому немає ніякого діла до мене. Усі наші зарічанські хлопці супроводять мене співчутливими поглядами. Я виходжу слідом за горбатим Никифором, як герой, високо підвівши голову, ляскаючи себе по стегнах важкою низкою книг. Нехай ніхто не думає, що я злякався. … Сутулий чорнобородий Прокопович дуже боявся всякої зарази. Цілісінький рік, взимку і влітку, він ходив у коричневих лайкових рукавичках. Скрізь йому привиджувалися бактерії, але найдужче в світі він боявся мух. Вдома у нього на всіх етажерках, підвіконниках і навіть на лавці під яблунею були порозставлювані налиті сулимою скляні мухоловки. Знаючи, чим можна допекти директорові, Сашко Бобир здорово наловчився ловити великих зелених мух, що залітали інколи до нас у клас і, стукаючись об шибки, дзижчали, мов джмелі. Спіймає Сашко таку муху й під час перерви крадькома через замкову щілину в кабінет до Прокоповича пустить. Муха задзижчить у директорській, а Прокопович заметушиться, мов очманілий: стільці соває, вікна відчиняє, горбатого Никифора на допомогу кличе — муху вигнати. А ми раді, що йому, бородатому, дозолили. Я насилу відчинив важкі, оббиті клоччям і зеленою клейонкою двері до директорської. Прокопович навіть не глянув на мене. Він сидів у м'якому шкіряному кріслі за довгим столом, уткнувшись бородою в купу паперів і поклавши на край стола руку в коричневій рукавичці. Дуже не хотілося, щоб директор упізнав у мені того самого декламатора, що виступав на урочистому вечорі. У важких позолочених рамах порозвішувані портрети українських гетьманів. Їх багато тут, під високою стелею директорського кабінету. Гетьмани стискають у руках важкі золоті булави, оздоблені коштовним камінням; пишні страусові пера розвіваються над гетьманськими шапками. Один тільки Мазепа намальований без булави. З непокритою головою, у розстебнутому камзолі, схожий на переодягненого ксьондза, він дивиться на директора хитрими, лютими очима, й мені раптом здається, що це не Прокопович, не директор нашої гімназії сидить за столом, а якийсь бородатий гетьман, що зійшов з портрета. Сидить лютий, незадоволений, наче старий сич, наїжився над паперами й не помічає мене. Прокопович розгорнув важку чорну книгу. Мені набридло чекати. Я тихенько кахикнув. — Чого треба? — глухо, скрипучим голосом спитав директор, піднявши довгу жорстку бороду. — Мене… покликав… Никифор, — запинаючись, сказав я. Від страху в мене почало дерти в горлі. — Прізвище? — Василь… — Я питаю: прізвище?!. — Манджура, — промурмотів я невиразно і, затуляючи обличчя рукою, удав, що витираю сльози. — Ти хотів утопити Григоренка? — Це не я… Він сам… Він перший повалив мене… — Батько є? — Він на селі. — А мати де? — Померла… — А з ким живеш? Хто там у тебе є? — Тітка, Марія Опанасівна. — Тітка? Ну то ось, бери свої книжки — та й марш до дому, до тітки. Можеш переказати, що тебе вигнали з гімназії. Нам хулігани не потрібні! І директорська борода знову занурилась у папери. Спантеличений, я кілька хвилин мовчки стояв біля вкритого сукном довгого столу. «Оце-то фунт! Він, мабуть, гадає, що я благатиму його, навколішки впаду? Не діждеш!» Швидко схопив я дверну ручку й не помітив навіть, як захлопнулися за мною важкі двері директорської. Довгим, порожнім коридором, по кам'яних сходах я повільно зійшов у вестибюль і вийшов на вулицю. Надворі було вже зовсім жарко. Голуби глухо туркотали на соборній дзвіниці. Водовозний візок з кучером на краєчку пузатої бочки проторохкотів повз мене й зник за кафедральним собором. Нагорі, біля вчительської, уривисто задзеленчав дзвоник. Зараз вибіжать сюди хлопці. Вони стануть допитуватися: «Ну, що, здорово попало?» А що я скажу? Що мене вигнали? Ну, ні. І так тоскно, а тут ще жаліти почнуть і, того й гляди, тітці проговоряться. Краще вже накивати п'ятами. І, затиснувши під пахвою книжки, я побіг на Заріччя.  

Коли настає вечір


 

Удома я довго не міг знайти собі місця. Що ж все-таки сказати Марії Опанасівні? Минулої зими, перед самісіньким різдвом, ми з Куницею не пішли в училище, а подалися в ліс по ялинки. Батько дізнався про це й потім три дні лаяв мене, навіть, пам'ятаю, Сашка Бобиря прогнав, коли той прийшов кликати мене на коньках кататися. Ні вже, нікому не казатиму, що мене вигнали з гімназії. І Марії Опанасівні. І хлопцям. Навіть Куниці не скажу, прикро все-таки. А що як спитають, чому не вчишся? Ну, тоді вигадаю що-небудь. Скажу, у мене стригучий лишай, і лікар Бик не велів приходити в клас, щоб не заразити інших учнів: і боятимуться, і повірять. Був же у Петька Маремухи стригучий лишай, і він, щасливець, сидів тоді два тижні дома. От і роздряпаю я собі на животі склом ранку, скажу, що це лишай, маститиму її білою цинковою маззю й сидітиму вдома. А там і канікули почнуться. Вирішено — у мене лишай! Проте увечері цього дня я ніяк не міг заспокоїтися. Лишай лишаєм, тітку обдурити буде неважко, а от досить згадати, що я вже більше не учень, — і одразу починало щеміти серце. Найприкріше було, що мене вигнали через цього поганця Котьку. Ох, як прикро.! Шкода, що я його мало відлупцював… Удома нікого не було. Погодувавши мене обідом, тітка Мерія Опанасівна пішла на город прополювати грядки. А чи не піти мені до Юзика? Та вже, мабуть, повернувся додому і Юзиків батько. А мені не хотілося з ним зустрічатись. Дуже вже він суворий, ніколи не засміється й не відповідає навіть, коли говориш йому: «Здрастуйте, дядьку Стародомський». «Ні, до Юзика ходити не варт, — вирішив я. — Так просто піду погуляю сам…» Незабаром тихі сутінки спадуть на криві вулиці нашого міста. Вже сонце, охолоджуючись, сідає за Калинівський ліс. Повільно й поважно плентаються по вузькому провулку вниз, до річки, на купання, шоколадно-чорні єгипетські гуси нашої сусідки Лебединцевої. Гусей ніхто не жене, вони самі, вийшовши з підворіття, погойдуючись, повигинавши шиї, бредуть униз. Підіймаючись Турецькою вулицею, я почув, як нагорі, на гімназичному подвір'ї, дрібно застукотів барабан. Підійшовши ближче, я побачив, що біля вічка в кам'яній огорожі гімназичного подвір'я згуртувалися малята. Зіп'явшись навшпиньки, вони зазирали в глиб подвір'я. — Дивись, дивись, як марширують! — у захваті закричав хтось із них. І враз серед цієї дітвори я помітив стрижену потилицю Куниці. Оце-то здорово! А я гадав, Юзик сидить удома. Я розштовхав ліктями хлопчиків, що стовпилися біля паркана, і, пробравшись до Юзика, плеснув його по плечу. Він здригнувся й швидко обернувся, розгніваний, готовий до бійки. Але, побачивши мене, помітно зніяковів і промимрив щось невиразне собі під ніс. — А ти чого прийшов сюди? Цікаво тобі, чи що? — спитав я, киваючи в бік подвір'я. — А, дурниці такі, — з удаваною байдужістю відповів Куниця, — ходять, «слава» кричать, а офіцери дивляться на них, мов на мавп у звіринці! Зовсім близько, за стіною, застукотів барабан. Через вічко я побачив, як по гімназичному подвір'ю рівними рядами закрокували бойскаути. Вони в новій формі: на них коротенькі кольору хакі штанці до колін і ясно-зелені сорочки з відкладними комірцями. До лівого плеча у кожного пришитий жмутик різнокольорових стрічок, а на рукаві, трохи нижче ліктя, — жовто-блакитні нашивки. Бойскаути марширують рядами по три чоловіки і, підійшовши до паркана, звертають убік. Віддалік, хизуючись, у нових жовтеньких черевиках крокує «утопленик» — Котька Григоренко. На рукаві у Котьки, трохи вище жовто-блакитної нашивки, в'ється черв'яком малиновий шнур. Це означає, що Котька не простий скаут, а начальник. Мені ненависні й неприродна хода цього панича, і його самовдоволений вигляд. І як ото його слухаються Володька Марценюк, Сашко Бобир? Адже раніше вони ніколи не приятелювали з Котькою, дражнили його, а зараз навіть дивитися гидко, як вони з шкіри пнуться перед оцим лікарським синком… Підлизи нещасні — з ними навіть здоровкатися не варт… Хлопчаки загаласували у мене за спиною. Вони зовсім притисли нас із Куницею до паркана, силкуючись роздивитися, що діється на подвір'ї. — Ходімо-но, Юзику, краще купатися! Я вже надивився. Годі тут стояти, — запропонував я Куниці. Куниця погодився. Знайомою звивистою стежкою, повз вулицю Понятовського, ми попростували до річки. — Ну, що тобі директор сьогодні сказав? Либонь попало здорово? — спитав Куниця. — Ет, дурниці, спершу лаявся, а тоді, коли я йому розповів, що Котька мені підніжку підставив, замовк і відпустив додому. — Тільки й того?.. А Петько Маремуха брехав, що тебе вигнали з гімназії. Ми чекали тебе, чекали, а ти як пішов, так і зник. Я вже подумав, чи не посадив тебе бородатий за Котьку в карцер. — Ну, ото ще, вигадали. Не вигнав, а погрожував вигнати. А Маремуху я відлупцюю, якщо він про мене брехатиме… Унизу вже заблищала річка. — Купатися зі скелі будемо? — Давай із скелі, — погодився Юзик. Ми повернули вниз. За річкою показалася знайома Стара фортеця. Все її подвір'я засаджене фруктовими деревами. Біля Папської вежі ростуть низькі гіллясті яблуні-скороспілки. Зірвеш спіле яблуко, ще задовго до осені, потрясеш над пухом, — чутно навіть, як торохтять усередині його чорні тверді зернятка. Скороспілки, коли дозрівають, стають м'якими, ніжними, зуби — тільки торкни таку шкурку — самі впинаються в ніжно-рожеву розсипчасту м'якоть яблука. У фортеці є кілька шовковиць. Ягоди, що визрівають на цих деревах, ми звемо «морвою». Вони чорні й схожі на шишечки вільхи. Коли чорна «морва» дозріє, ми, залізши н Папську вежу, шпурляємо звідти згори на дерева важке каміння. З шумом пробиваючи листя, каміння летить униз, зачіплює тверді гілки, гілки трясуться, а ягоди обсипаються. Потім у густій траві, під збитим листям, ми шукає м'які, солодкі, налиті чорним соком ягоди. Ми їмо їх тут-таки, повзаючи навколішках під деревом, і довго після цього рот у нас буває синій, наче ми пили чорнило. Ось уже кілька днів, як на лотках міського базару з'явилися перші черешні. Жовті, зовсім прозорі, жовто-рожеві, схожі на райські яблучка, і чорні, блискучі, що красять губи, черешні по вінця сповнюють скрипучі козубеньки перекупок. Перекупки брязкають тарілками терезів, лаються, відбиваючи одна в одної покупців, відважують ягоди в паперові кульки. Як ми заздримо тим, хто вільно, не торгуючись, купує цілий фунт черешень і, спльовуючи на тротуар слизькі кісточки, не поспішаючи проходить повз нас!  

Отак, міркуючи про черешні, я зійшов слідом за Юзиком до річки. Тепер фортеця височіла над нами справа — висока, похмура. Я побачив хистку її тінь, що спадає на воду, і згадав про високі, товстостовбурні черешні, що росли у подвір'ї фортеці, за Папською вежею. Листя в них прозоре, рідке, а ягоди напрочуд солодкі. «Коли перекупки продають черешні на базарі, — подумав я, роздягаючись, — виходить, вони вже достигли і в фортеці». Я сказав про це Куниці. — Ну то що ж? Давай поліземо завтра! — А коли? — Після обіду. — Ні, увечері не можна, — сказав я, — там же петлюрівці влаштували гарнізонне стрільбище. Щодня після обіду вони вирушають туди на стрільбу, і до сутінок вся фортеця тріщить від кулеметних пострілів. Кулі, виючи, летять саме в ту стіну, по якій треба лізти до вежі. — Ну, а коли ж? — ляскаючи себе по стегнах, спитав Куниця. Він уже роздягся й стояв переді мною голий, худорлявий. — Давай раненько, перед школою. Візьмемо з собою зошити, щоб додому по них не бігати, я зайду до тебе, тільки ти, гляди, не проспи, — сказав я, зовсім забувши, що мені завтра до гімназії не треба йти. — Та я не просплю, — відповів Куниця, — але ж уранці сторож вештається по фортеці. Як ми поліземо на черешні? — Так. Це правда. Вранці сторож обходить усю фортецю, а от трохи пізніше, саме коли в гімназії починаються уроки, сидить на лавці біля воріт. Тоді хоч ламай дерева — не почує. Сторож не любить, коли хлопці з'являються в саду фортеці. Він дбайливо оберігає кожне дерево, навесні обмазує стовбури вапном, обкопує навколо дерев землю й посипає її гноєм. Коли фрукти достигають, він збирає їх собі. Вилізе на дерево по драбині — дарма що кривоногий — і обриває ягоди, яблука й навіть маленькі кругленькі груші-дички. — Ет, є чого боятися! Ну, побачить, закричить. Подумаєш! Хіба ми не зуміємо втекти? Не полізе ж він за нами по фортечній стіні, старий чорт! Давай, ходімо вранці, — вирішив я. — Ходімо! — сказав Куниця. Ми кидаємо на березі одяг і пробираємося вгору, на скелю. Що за радість купатися біля берега, на мілині, де купаються зарічанські жінки? Не купання, а самий сором! Інша річ видертися на скелю й звідти, з витягнутими вперед руками, кинутися головою вниз у бистру воду. Теплі, нагріті за день скелі колють нам ноги, дрібні камінці обсипаються вниз і шарудять по кущах блідо-зеленого полину. Видершись на скелю, ми з Юзиком стоїмо на ній поряд. Далеко, за греблею, у воду пірнають качки. Вони раз у раз підкидають догори свої товсті гузки й блискають на зеленавій гладі застояної води червоними лапками. — Вода сьогодні, мабуть, тепла-тепла! — каже Куниця й блаженно посміхається. По мосту лунко проїхав віз. — Давай! — гукнув я і, не дочекавшись відповіді, з розгону кинувся у воду. Виринув на середині річки, шукаю Куницю. Його нема ні на скелі, ні на воді. Він, чорт, добре пірнає. Я кручусь дзигою на одному місці. Я боюся, коли б Куниця не пірнув під мене й не схопив за ногу. Це дуже неприємно, коли тебе під водою схоплять за ногу слизькими руками. Куниця пробкою вискочив з води біля самісінької греблі. Великі кола розбігаються в різні боки. Як далеко він проплив під водою! Мені стільки не пропливти. Ми пірнаємо наввипередки, дістаємо з дна кругленькі камінці й жовту глину, збиваємо бризки, щоб побачити райдугу. Стомлені, ми перекидаємося на спину й лежимо на воді нерухомо. Течія повільно зносить нас униз, до греблі. Угорі розстилається блакитне, ледь порожевіле на заході, прозоре, без єдиної хмарки, небо. Завтра буде чудова погода! Пізно ввечері, коли надворі було зовсім уже темно, я пішов у крільчатник, захопивши з собою каганець та сірники. При тьмяному світлі гасового каганця я, скинувши сорочку, кілька разів дряпонув себе по животі товстим осколком пивної пляшки. Незабаром на шкірі проступили краплини крові. Я поморщився від болю й згадав, як мені прищеплювали віспу. Так само ось дряпала мене ланцетом по руці лікарка. Я подивився на скло. «Подряпати хіба ще? Годі! — вирішив я. — Тітка короткозора, однаково не помітить». Повернувшись до хати, я жалісним голосом сказав Марії Опанасівні: — Тьотю, я завтра до школи не піду, лікар заборонив — у мене стригучий лишай, і я можу заразити учнів… Подивіться-но! Марія Опанасівна відсунула на край плити гарячого листа з смаженою, що так смачно пахне, картоплею і, ворушачи губами, подивилася на мій живіт. — Ну, що ж, не ходи, тільки помасти швидше йодом, — сказала вона й відвернулася до плити, в якій завивав огонь. Мені стало навіть прикро: старався, старався, пустив кров, обдер шкіру, а вона глянула одним оком та й відвернулася, мов нічого й не було! Хоч би пожаліла мене, так от ні — смажена картопля їй дорожча.  

У Старій фортеці


 

Прокинувся я рано-вранці. Сонце ще зійшло над стріхою сарая. Я побіг на город. Там з крайньої грядки я одну по одній повисмикував рожеві редиски й повернувся в дім. Тихо ступаючи по кухонній підлозі, я дістав з полиці почату тіткою буханку хліба, відрізав собі дірчастий окраєць і, посипавши хліб сіллю, сів на табуретку. Незабаром на кухонному столику залишилися тільки хлібні крихти та позрізуване гострим ножем мокре від нічної роси мохнате листя редиски. Я вже збирався йти, коли з спальні, позіхаючи, вийшла тітка. — Ти чого ледве світ підвівся? — спитала вона, дивлячись на мене заспаними очима. — А я піду до Юзика Стародомського задачі з арифметики розв'язувати. Мені ж до гімназії лікар заборонив ходити, — от я дома з Юзиком і попрацюю. — Які там іще задачі спозаранку? Людей будити. Брешеш ти, мабуть… — буркнула Марія Опанасівна й, нечутно ступаючи підійшла до мене. — Ану, покажи лишень! — наказала вона. Я обережно, так, наче на тілі у мене була небезпечна рана, оголив живота й показав тітці почервоніле місце під першим ребром. Тітонька прижмурила заспані очі й, мало не торкнувшись носом мого вигаданого лишая, сказала: — Ну, дурниці — він загоюється… Затягається вже. — Де там затягається! — крикнув я й швидко опустив сорочку. — Це вам так здається, а мені боляче й свербить здорово. Ой, як свербить! — І обома руками я став швидко й старанно, перед самісіньким тітчиним носом розчухувати свій живіт. — Та ти збожеволів! Не чухай! Не чухай, тобі кажуть, — злякано замахала руками тітка, — розчухаєш, а тоді й короста нападе. Покинь чухати! Іди краще змасти цинковою маззю. Я йду в спальню. З шумом відчиняю ліву шухляду комода, де тітка зберігає свої ліки. Я вмочую мізинець у фарфорову баночку з цинковою маззю. Потім, піднявши сорочку, густо змащую липкою білою маззю свій вигаданий лишай і наклеюю круглий клаптик пластиря. Це для того, щоб показати Куниці. Нехай рана має якнайстрашніший вигляд, тоді він розповість про неї в класі, і ніхто навіть не подумає, що мене виключили з гімназії. — Випий молока! Тут залишилося вчорашнє, кип'ячене! — гукнула мені з кухні Марія Опанасівна. Вона вже загримотіла каструлями й листами. — Не хочу, я наївся! — відповів я тітці й побіг на вулицю. За високими ворітьми в дворі у Куниці бігає їхній лютий кудлатий собака. Не встиг я ще й зупинитися біля паркана, як він, почувши чужого, люто загавкав і кинувся до воріт. Клятий пес — не можна навіть зайти у двір. Відійшовши на середину мостової, я протяжно загукав: — Юзику! Юзю! Ходзь тутай! Мовчання. Тільки, розлючуючись, хрипить і давиться під ворітьми пес. Тільки б на мій крик не вийшов батько Куниці. Та ось грюкають двері, й з палісадника, відігнавши собаку, вибігає Юзик. Очі в нього поприпухали, обличчя м'яте, сонне, й на лівій щоці червоніє відпечаток рубчика подушки. — Ой, як ти рано, Василю! У нас іще всі сплять, — протираючи очі, бурмотить Куниця. — Де там рано! Млин Орловського вже давно працює. — А де твої книжки? — А навіщо вони мені? — Як-то навіщо? Ти хіба не підеш до гімназії? — Не піду. Лікар Бик заборонив мені ходити в клас. У мене стригучий лишай, я заразний. — І я гордо ляснув себе по животі. — Який лишай? Що ти вигадав? — А ось — дивись. — І я, морщачись, підняв сорочку. Мазь розтанула й розповзлася, жовтенький клаптик пластиря в'їхав униз і відкрив почервоніле місце. Куниця цмокнув губами, похитав головою й чи то від співчуття, чи то з переляку промимрив щось невиразне. — Боляче? — нарешті спитав він. — Не дуже. Тільки щипає й свербить здорово, а чухати не можна. — Стривай, стривай, а як же ти купався вчора? — Купався. Ну, то й що ж з того? Свербіло, тільки трошки, я просто тобі нічого не сказав, гадав — так минеться. А зате вночі несила стало терпіти. Побіг я з тіткою до лікаря Бика. Прийшли, а він спить. Ми його одразу розбудили. Подивився він на мене, головою похитав: «Кепська, — каже, — справа». Маззю звелів це місце мастити й пластирі ліпити. А до гімназії заборонив ходити, поки не загоїться зовсім, — не змигнувши оком, збрехав я Куниці й сам вдивувався, як це все гладко виходить. Я вже сам починав вірити і в свою рану, і в лікаря Бика. — Папірця тобі лікар дав для директора? — А навіщо мені папірець, коли післязавтра канікули починаються? — То, може, ти й у фортецю не полізеш? — У фортецю я піду, ходити мені можна. Біжи по книжки швидше. — Ну, гаразд, я зараз. — І Юзик побіг.  

Сонце вже виповзло з-за скель — веселе й рум'яне. Ліва половина фортеці, звернена до міста, була освітлена яскравим ранковим промінням. Ми обійшли фортецю з тіньової сторони. Юзик сховав за пазуху зошити й підручники: так йому буде зручніше видиратися. — Тільки вниз не дивись, а то голова обертом піде, — порадив він мені. Чіпляючись за виступи квадратного каміння, щільно притуляючись до холодної волохатої стіни, ми обережно вилізли до першого карниза. — Ну, тепер піде веселіше! Тільки б не запаморочилася голова! Юзик — молодець. Він сміливо, не дивлячись собі під ноги, закрокував бочком по кам'яному карнизу. Десь унизу, під фортецею, біліла звивиста дорога в село. Щойно ось ми йшли нею, а звідси, згори, вона здавалася дуже-дуже далекою. Я не можу дивитися на шлях, а гляну — страх поймає — високо. — Ех, що буде, те й буде! Я повернувся до безодні спиною і, майже торкаючись губами замшілої стіни, затамувавши віддих, пішов по карнизу слідом за Куницею. І ось, нарешті, ми добралися до Папської вежі. Слідом на Куницею я проліз через розламані грати всередину вежі. А тепер треба пробратися на фортечне подвір'я. Туди веде інше вікно, що виходить всередину фортечного подвір'я. Куниця обережно визирнув з цього вікна, та раптом злякано кинувся назад і притиснув до губів палець. Кілька секунд ми стоїмо мовчки. Кого Куниця побачив? Може, сторож уже прогулюється із своєю важкою палицею по фортечному саду? Або хлопці з Заріччя випередили нас і збивають камінням черешні? А може, ще гірше — петлюрівці приїхали сюди вчитися стріляти? В цей час я почув чиїсь голоси, потім заіржав кінь і заглушив усе. Знову розмовляють. Говорять голосно всередині фортеці. Та хто б міг бути тут так рано? Чи не краще, поки нас ніхто не помітив, вибратися з ножі назад до підніжжя фортеці? Там уже нас ніхто не найме. Але Куниця задумав інше. Він ліг на запорошену підлогу вежі й знаками запропонував і мені зробити те саме. Повільно, плазом ми добралися по всипаній вапном підлозі до вікна й, ледь-ледь підвівши голови, глянули вниз, на подвір'я фортеці.  



Унизу, під найвищою черешнею, стоїть чорний фаетон з піднятим верхом. Лаковані крильця фаетона виблискують на сонці, і навіть у тонких блискучих спицях коліс грає сонячне проміння. У фаетон запряжені двоє ситих карих коней. Вони струшують мордами й тягнуться до трави. Нам чутно, як побрязкують їхні вудила. Віддалік, біля Чорної вежі, до яблуні прив'язаний запряжений у прольотку сірий плямистий кінь. І кінь, і прольотка дуже схожі на виїзд лікаря Григоренка. У нього точнісінько такої ж масті кінь і така сама низенька, на два місця, прольотка з лакованою дугою над голоблями. Біля фаетона, під черешнею, півголосом розмовляють троє петлюрівців у темно-коричневих жупанах, туго підперезаних ременями, у жовтих чоботях. Один із петлюрівців спирається на гвинтівку і якось чудно морщить лоб. А осторонь, у затінку фортечної стіни, стоять ще якісь люди. Один з них — невисокий, у зеленій непідперезаній сорочці, в пошарпаних штанях, з непокритою, коротко, під машинку, обстриженою головою. Він одразу ж здався мені дуже знайомим. Де тільки я міг його бачити? Він трохи згорбився, обличчя його звернене до нас — стомлене, жовтаве, хворобливе. А навпроти нього стоїть Марко Гржибовський. Він тримає в руках якийсь папір; я чую уривчасті негучні звуки його голосу. Гржибовський читає цей папір непідперезаному чоловікові. На широкому ремені у Марка теліпається великий револьвер у дерев'яній кобурі, з другого боку висить довга шабля. А недалеко від Гржибовського стоїть, прихилившись до зеленої яблуні, лікар Григоренко. «То це його прольотка прив'язана біля Чорної вежі!» На Григоренку вишита сорочка й солом'яна панама з блакитною стрічкою. Мабуть, вусатому, схожому на запорожця лікареві дуже нудно з усіма цими військовими. Він поглядає на гілки яблуні й носком свого тупорилого австрійського черевика ліниво колупає землю під яблунею. Чого це він приїхав сюди з петлюрівцями так рано? Марко Гржибовський скінчив читати. На зеленому фортечному подвір'ї, освітленому ранковим сонцем, стало зовсім тихо. Навіть петлюрівці біля фаетона принишкли. Марко повільно згортає білий папір учетверо й ховає його у верхню кишеню англійського френча захисного кольору. Поправивши револьвер, він кричить щось до трьох петлюрівців — ті виструнчились, притиснули до себе гвинтівки, й відгомін од крику Гржибовського несподівано далекою луною пробігає довгим занедбаним подвір'ям фортеці. Петлюрівці, взявши рушниці наперевіс, важкими широкими кроками підходять до похнюпленого, обдертого чоловіка. Маленький криволиций петлюрівець торкає його за плече й киває на бастіони. Чоловік у зеленій сорочці стомлено повертається і йде до зеленого бастіону. Тільки тепер я помічаю викопану біля самого схилу бастіону, на зеленому моріжку, свіжу довгасту яму. Чорний горбочок землі, мов насип перед окопом, зводиться над нею. Куниця боляче штовхає мене під бік. Чого він хоче? Дійшовши до чорного горбочка, босий чоловік, немов у забутті, не поспішаючи роздягається. Спершу він скидає верхню сорочку. Кволим рухом руки він одкидає її вбік на зелену траву і, напівприсівши, скидає спідню сорочку. Певне, йому важко стояти. Ось він роздягнувся до пояса й стоїть на траві під зеленим півкруглим бастіоном, оголений, худий, з випуклими ребрами, що проступають під шкірою. Я пильно дивлюсь на цього голого чоловіка й усе ще нічого не розумію: навіщо він став роздягатися; не купатися ж він зібрався тут, на фортечному подвір'ї? І лише коли троє петлюрівців, притиснувши до плечей коричневі блискучі гвинтівки, завмирають на місці, — я раптом змірковую, що відбувається зараз унизу. Я розумію, чого сюди приїхали раннім ранком петлюрівці, навіщо вони привезли з собою худу, тяжко хвору людину. Мені страшенно хочеться заплющити очі, втекти, не бачити того, що відбудеться ось зараз перед нашими очима. Але гвинтівки в руках петлюрівців вирівнюються дедалі пряміше, троє солдатів міцно стоять на розставлених йогах; ледь подавшися вперед, вони ціляться, припадаючи обличчям до полірованих прикладів. Голий, понурий чоловік, зібравши останні сили, здригається, випростовується. На чорному насипу він одразу здасться високим, тонким. І, піднісши над головою кулак, він кричить петлюрівцям, що поприпадали до гвинтівок: — Мене ви вб'єте, але народ український вам не обдурити й не вбити ніколи, кати! Хай живе Радянська Украї-иа-а-а! Вітер доносить до нас уривки його хриплого, простудженого голосу. І тільки тут я впізнаю жовтого, хворобливого чоловіка. Та це ж його привів до нас у дім Іван Омелюстий того весняного сльотавого вечора, коли відступали червоні! Це ж його Марія Опанасівна вкладала на кованій скрині й напувала чаєм з сушеною малиною, а він, виткнувши з-під ковдри руку, став показувати мені пальцями на освітленій стіні різні кумедні штуки. Це ж він так страшно клацав зубами, коли Іван розмовляв з моїм батьком. Виходить, він не пішов з червоними; виходить, тітка обдурила мене. Я схопився, виткнувся з вікна. «Облиште, пустіть його, він дуже хворий, він нікому нічого не зробив!» — хотів закричати я, але слова застрягли у мене в горлі, а Куниця одразу ж потяг мене вниз, і я впав на коліна. Кирпатий Марко Гржибовський махнув шаблюкою. Три гвинтівки майже одночасно підстрибнули в руках петлюрівців. Відгомін рушничного залпу лунко прогримів у бастіоні, в амбразурах чорних порожніх веж. Потривожені пострілом галки знялися з своїх гнізд і крякаючи закружляли над фортецею. Здавалося, все місто принишкло там, за фортецею, вслухаючись у густу луну пострілів. Голий чоловік так, наче йому стало холодно, зіщулився, притис до грудей руки, нахилився набік і тоді повільно, повільно, немов засинаючи, схиливши голову, повалився на землю, до викопаної біля його ніг чорної довгастої. ями. Тоді неквапною ходою, спираючись на сучкувату вигнуту палицю, до ями підійшов лікар Григоренко. Поклавши на траву панаму з блакитною стрічкою, він нахилився й став обмацувати біле тіло того, що впав. Григоренко закинув назад його голову, легко торкнув очі. Потім він випростався, обтер руки об білу хусточку й щось тихо сказав Гржибовському. Марко швидко підійшов до насипу й ногою скинув убитого в яму. Поки петлюрівці клацали затворами і, викидаючи в траву стріляні гільзи, розряджали гвинтівки, Марко Гржибовський і вусатий Григоренко удвох підійшли до лікаревої прольотки. Гржибовський виліз на її передок так, що прольотка одразу накренилася вліво, й гукнув: — Стороже, стороже, йди-но сюди! На Маркове гукання прийшов сторож у пошарпаному брилі. Він ішов повільно, кульгаючи, з острахом оглядаючись навкруги. Підійшовши до Гржибовського, він скинув бриль і вклонився. — Візьми-но в екіпажі заступ та швидко закопай он ту могилу. Тільки як слід, добре! Тоді травою закидай. І нікому не смій говорити про те, що бачив. Зрозумів? А ні, то… — І Гржибовський торкнувся револьвера. — А собі за роботу, — додав він милостиво, — ось його шмаття візьми. Сторож дістав з фаетона заступ і підійшов до ями. Не дивлячись у могилу, він квапливо став підбирати чорну, з жмутами зеленої трави землю й поспішно, незграбними кидками засипав нею застреленого петлюрівцями чоловіка. Заступ тремтів у сторожа в руках. Мабуть, уперше випала йому на долю така страшна робота. А Марко Гржибовський, наче кучер, сів на передку прольотки і, вийнявши з кишені срібний портсигар, простягнув його лікареві. Кришка портсигара, клацнувши, злетіла догори, вони закурили. Голубий дим здійнявся над прольоткою. Зіпершись на її крило, лікар показував Маркові рукою то на яблуні, то на. черешні. Потім він нахилився до підніжжя яблуні й схопив жменю угноєної, пухкої землі. Він підніс на долоні цю землю Гржибовському, бережно розтер її в руках і тоді, прицмокнувши губами, відкинув набік. Певно, він хвалив сторожа, який добре доглядає дерева у фортеці. А сторож уже засипав яму землею і зеленим дерном. Роздумуючи, він постояв хвилину над могилою й тоді швидко підібрав розкидану на траві одежу убитого. З цими речами в одній руці, з заступом у другій, кульгаючи, пін підійшов до прольотки й знову вклонився Гржибовському. Марко виплюнув недокурок, скочив на траву і, поправивши кашкет, взяв від сторожа вимащений глиною заступ. — Е-гей, хлопці! — гукнув він до петлюрівців і з усього розмаху перекинув їм заступ. Ті відскочили, а заступ, перекрутившись у повітрі, впав у траву, біля задніх коліс фаетона. Марко разом з Григоренком сіли в прольотку. Двоє петлюрівців, з гвинтівками в руках, теж полізли всередину фаетона, а третій, маленький, передавши їм свою рушницю, виліз на козли й узяв батіг. Лікар Григоренко натягнув віжки, і його легка прольотка перша виїхала з фортеці через відчинені сторожем ворота. М'яко погойдуючись на пружних ресорах і підстрибуючи, слідом за нею покотив з фортеці на вулицю чорний, и піднятим верхом казенний фаетон. Ситі коні, обплутані нарядною збруєю, махали хвостами. Чути було, як, збігаючи вниз, до моста, коні дзвінко зацокотіли копитами по голому камінню бруківки. Сторож зачинив ворота й повернувся назад на подвір'я. Бриль його лежав на бастіоні біля засипаної могили. Спираючись на сучкувату ясеневу палицю, з одягом убитого під пахвою, сторож стояв посеред фортечного подвір'я похмурий і насуплений. — Васько, а чи не той це більшовик, котрого спіймали вчора в Старій садибі? — тихо, тремтячим голосом, прошепотів Куниця, обдаючи моє обличчя гарячим диханням. — Я після купання зустрів біля Успенської церкви Сашка Бобиря, і він мені казав, що з Старої садиби синьожупанники під рушницями вели якогось більшовика. Може, це він самий? Ти не чув про це? Ні, я не чув про це. Та якби навіть і чув, мені важко було б зараз про це розмовляти. Я бачив його живого перед цим всього лиш один раз. Я не знаю, хто він, як його звуть, чи є в нього сім'я, я нічого не знаю про нього й не довідаюсь, певне, поки не повернеться з Нагорян мій батько, поки не повернеться Радянська влада. Тепер цей чоловік став мені рідним і близьким. Мені навіть думати було тяжко, що він не встане з цієї чорної ями, не примружиться, глянувши на небо, від сонячного світла, ніколи не посміхнеться й не прийде в гості до мого батька як давня, добре знайома, своя людина. Куниця знову штовхнув мене. — Васько, давай зліземо до нього, га? — шепнув він, киваючи вниз на сторожа. Я обернувся до Юзика й побачив сльози у нього на очах. Куниця плакав. Йому було страшно залишатися тут, у цій холодній, напівтемній вежі, після всього, що ми побачили на фортечному подвір'ї. І тільки-но я подумав про це, як мені самому перехопило віддих і, одна по одній, великі сльози закапали з очей. Я одразу затулив обличчя долонями, перед очима пішли зелені кола, але однаково це не допомогло — сльози бігли дедалі дужче. Я повернувся вбік і припав чолом до холодної стіни. Я бачив перед собою в темряві падаючого хворого комуніста, я чув його останній, передсмертний, грізний і віщий вигук: — Хай Живе Радянська Україна! «Душогуби кляті! Кого ви вбили?» Цієї хвилини я поклявся, що помщуся за смерть убитого петлюрівцями більшовика. Нехай попадеться мені вночі в Крутому провулку кирпатий Марко Гржибовський! Я одразу провалю йому голову каменюкою. І з болю, з досади, що ми не змогли перешкодити Маркові Гржибовському, коли він розстрілював нашого нічного гостя, я заревів ще дужче. — Не треба, Васько, ой, не треба! Ну, ходімо звідси! Ну, прошу тебе!.. Ну, ходімо вниз! — також схлипуючи й сіпаючи мене за лікоть, зашепотів Куниця. І, не дочекавшись відповіді, він виткнувся з вікна. Обережно звісивши ноги на фортечну стіну, він сміливо пішов по ній, розсуваючи гілки чагарника, що перетинали йому шлях. Почувши шум, сторож підвів голову. Він побачив Куницю, який ішов по стіні, але не закричав, як завжди, і навіть не зрушив з місця. Я витер кулаком сльози й спустився на подвір'я слідом мп Куницею. Зстрибнувши із стіни, ми обидва, повільно ступаючи по м'якій траві, підійшли до сторожа. — Дядьку, вони вбили того комуніста, що в Старій садибі вчора спіймали?.. Еге ж, дядьку? — спитав у сторожа Куниця Так, наче сторож був його давній, добрий знайомий. — Звідки я знаю? — глухо, насторожено відповів сторож. Він недовірливо розглядав нас. Обличчя у сторожа поблизу було зовсім не таке вже страшне, яким здавалося здалека. Він, мабуть, давно не стригся, голова в нього була заросла, волосся спадало на засмаглі вуха. — А ви чиї будете? Ми назвалися. Виявляється, сторож знає Юзикового батька. Про мого він тільки чув. — Бачили? — помовчавши, все ще недовірливо спитав нас сторож. — Ми у вежі сиділи! — пояснив я. — Того самого, — тепер уже більш твердо сказав сторож. — Я спершу не зрозумів, чого вони сюди їдуть. Відчинив ворота й питаю: цілий день стрілятимете? А той офіцер глянув і сміється, ірод окаянний. Та ще й одежу його мені дав. А навіщо вона мені, тільки гріх на душу взяв. — І сторож подивився на речі вбитого. Ми розглядали зелену, вимащену вапном гімнастерку і подерту сорочку. — Дядьку, а ви нас пустите у фортецю, ми квітів нарвемо й принесемо сюди, йому на могилу! — сказав Куниця. Сторож погодився. — Тільки увечері приходьте, — попросив він, — бо вдень вони тут вправляються, — онде всю стіну кулями поколупали… Ми розсталися з сторожем як свої люди. Старий сам відчинив нам ворота. Повз підземний хід, через фортечний міст ми пішли до міста. Куниця подався до гімназії, де давно вже почався перший урок, а я — додому. Розходячись, ми умовилися, що сьогодні ввечері Куниця зайде до мене, і ми разом підемо рвати квіти для могили вбитого у фортеці чоловіка.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка