Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка3/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.19 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Вільний урок


 

Сьогодні у нас німецька. Учителя ми чекаємо довго. Вже дзвоник давно продзвенів, а він усе не йде. Куниці набридло сидіти на парті. Він зліз на підвіконня і, не роздумуючи, клацнув нікельованою засувкою. — Гляди, Юзику, Цузамен тебе лаятиме! Він боїться протягів! — гукнув Петько Маремуха з задньої парти. Куниця тільки вперто мотнув головою й мовчки, не відповідаючи Маремусі, потяг до себе криву віконну ручку. Коричнева замазка посипалася на підлогу. Вікно повільно, з скрипом розчинилося. Теплий, сонячний ранок увірвався в наш запорошений клас; ми почули за вікнами веселі голоси шпаків. На кафедральному соборі глухо туркотали голуби, за майданом, на Житомирській вулиці, віднімаючи у проїжджого селянина мішок з вівсом, голосно лаялися два петлюрівці. Спершу нам здавалося, що вони, прагнучи настрашити селянина, почнуть стріляти вгору, але проїжджий віддав їм мішок, і підвода швидко покотилася вниз, до річки. Нас усіх одразу потягло до вікон, до міського шуму. По класу загуляли веселі протяги, засріблився порох над порожніми партами. Кімната стала просторішою, ширшою — наче стіни її розсунулися. Запахло весною, полями, й ще дужче закортіло втекти звідси на волю. Я ліг на підвіконня поруч Юзика. Щоб не впасти, я вчепився рукою за його шкіряний пояс і до половини виткнувся назовні. Знайомий, забрукований булижником майдан простелився перед нами. Па другому боці його, навпроти будівлі гімназії, височів похмурий, облізлий кафедральний собор. Ще з початку війни його не ремонтували. З товстих закруглених стін обсипалася штукатурка, де-не-де цеглини поросли рудуватим мохом. Високі склеписті двері були відчинені. У соборі відбувалася служба. Товстенький Петько Маремуха раптом скочив з підвіконня й кинувся до пічки. Він понишпорив рукою в кутку, витяг звідти зім'ятого паперового голуба, повернувся на підвіконня і, трохи підвівшись на лівому лікті, викинув голуба у відчинене вікно. Плавно погойдуючись, голуб пролетів над каштанами і впав на каміння далеко на майдані. — Та хіба так кидають, ех, ти, сальтисон! Це не голуб, а ворона обдерта! Гляди, Петько, я зараз аж до собору докину! — крикнув з сусіднього вікна Котька Григоренко. Голова його в ту ж мить зникла, і він стрибнув з підвіконня на підлогу. Ми оглянулися. Підстрибуючи й на ходу обсмикуючи новеньку курточку, Котька підбіг до своєї парти, витяг сірий пушистий ранець і вийняв з нього зошит, який перший потрапив йому під руку. Навіть не подивившись, що це за зошит, Котька видер з нього чисті аркуші. Потім він склав їх конвертиками, швидко змайстрував трьох голубів, припасував їм хвости, загнув дзьоби й спритно скочив на підвіконня. Ніжним, плавним поштовхом викинув він першого голуба. Голуб, — ми одразу помітили, — пішов важко, наче дзьоб у нього був свинцевий. Двічі він незграбно вильнув хвостом і, не долетівши навіть до Петькового голуба, закрутився й штопором упав на землю. «Ех, ти, задавако!» — мало не крикнув я Котьці. Але в цей час два інших голуби вже вилетіли з вікна. Ці летять краще. Плавно погойдуючись, наче живі турмани, і розсікаючи товстими дзьобами повітря, пливуть вони над порожнім майданом і, нарешті, втративши силу, спускаються на землю біля самісінького собору. В цей час позад нас грюкнули двері, і в клас вдерся довгов'язий Володька Марценюк. — Ур-р-а, хлопці! Німець не прийшов!. — розмахуючи класним журналом, закричав Володька. — Слово честі, не прийшов, два уроки вільні! Два вільні уроки! Оце здорово! До канікул залишається лише кілька днів. Надворі — теплінь, незабаром каштани зацвітуть. Зарічанські хлопці вже давно бігають до гімназії босоніж. Із щілини кам'яної огорожі на гімназичному подвір'ї повиповзали червоні жучки — «солдатики». Цілими сім'ями гріються вони на сонці, непорушні, охлялі за зиму. Гріються і тільки зрідка вусами ворушать. На подвір'ї хороше, а в класах похмуро, курно, непривітно. Отак би й вибіг туди, на подвір'я, під яскраве сонце, на тепле каміння бруківки. Хіба можна сидіти в класі в таку погоду? Молодець Цузамен, що знову не прийшов на урок… Минулого тижня зовсім низько над містом, важко бурмотячи, пролетів великий двомоторний німецький аероплан. Увесь сірий, блискучий, з чорними хрестами на широких крилах, він з'явився на небі зовсім несподівано і, описавши два кола над Старою фортецею, опустився на зелений луг за містом, біля свічкового заводу. І не встиг іще затихнути тремтливий гул його моторів, як з усіх вулиць міста туди, де сів аероплан, побігли хлопці. Ми з Петьком Маремухою встигли першими. Від нашого Заріччя до цього лугу рукою подати — тільки зійти вгору по Госпітальній до бойні, а там і свічковий завод. Поки ми бігли до аероплана, льотчики, в шкіряних шоломах, в окулярах, уже вилізли з кабінки. Розминаючись, вони ходили по траві, і голови їхні були врівень з крилами. Вони були червонопикі, в жовтих коротеньких куртках, у блискучих крагах, у коричневих штанях з ґудзиками біля колін. Навіть не глянувши на юрбу, що збіглася, льотчики почали витягати з аероплана якісь довгасті, обшиті фанерою й обтягнуті блискучими жерстяними смужками пакети. Вони вкладали ці пакети на траву біля аероплана так обережно, наче там був скляний посуд. А незабаром на довгому малиновому автомобілі приїхали петлюрівські офіцери. Вони відкозиряли льотчикам і насамперед відігнали нагаями від аероплана хлопців. Ми з Петьком Маремухою полізли на паркан свічкового заводу. Петько мало не роздер штани об якийсь іржавий цвях. За спиною у нас було тихе, спокійне озеро, під самісіньким парканом шелестів тонкостовбурний комиш. Бархатиста його волоть лоскотала нам ноги, а ми, сидячи на паркані, розглядали розплатаний на лузі аероплан. Ось уже петлюрівці повантажили в свою малинову машину пакети. В цей час підкотила, гудячи ріжком, друга машини. В неї сіли льотчики й поїхали з петлюрівцями до міста, залишивши біля аероплана варту й напнувши на обидва пропелери зелені брезентові чохли. Кілька днів у місті тільки й розмов було, що про німецький аероплан. На ньому прилетів із Берліна колишній військовий міністр Центральної ради Порш. Не тільки в Києві, а навіть в нашому маленькому місті всі добре знали, що Порш — одчайдушний шахрай, що він украв у міністерстві кілька мільйонів, виїхав до Німеччини й на ці гроші купив собі в Берліні, на найголовнішій вулиці, великий красивий будинок. І ось тепер він повернувся на Україну пишним нарядним гостем, щоб провідати свого давнього дружка Петлюру. Разом з Поршем на аероплані прилетіли німецькі інженери. Вони привезли Петлюрі з Берліна віддруковані там петлюрівські гроші й повинні були допомогти йому друкувати такі ж гроші тут, у грошовій експедиції, яку недавно відкрили в будинку духовної семінарії. Нашого вчителя німецької мови, худого Оттерсбаха, приставили за перекладача до німців, що прилетіли з Берліна. Оттерсбах водив німців по місту, показував їм фортечні вежі, щось пояснював, розмахуючи довгими, мов жердини, худими руками. Він цілими днями ходив з німцями, з ранку до пізнього вечора. Ось і сьогодні він знову, мабуть, швендяє із своїми довгоногими інженерами, тому й не прийшов до гімназії. Хтось із хлопців на радощах, що Цузамена не буде, застукотів кришкою парти, наче застрочив з кулемета. — Тихше! — цитькнув на нього черговий. — Прокопович нагорі вештається. Викочуйтесь-но краще на вулицю. Ми викочуємось. Разом з нами й Марценюк. Веселе у нього сьогодні чергування. Не треба бігти по крейду й мокру ганчірку. Дошка так і стоїть з учорашнього дня чиста, незаймана. Навшпиньки, один за одним, ми пробігаємо вогкими коридорами. В усіх класах тихо. Там уже почалися уроки. Через скляні двері видно голови хлопців, повернуті, мов соняшники, в один бік — до дубових кафедр, на яких возсідають учителі. Голосів майже не чути. Зараз гімназія, з її вузькими склепистими коридорами, напівтемними нішами, здається вимерлою. А як страшно либонь тут уночі, коли сторож Никифор, замкнувши на висячий замок парадні двері, піде до себе додому, у флігель? У класах тоді порожньо, темно, каштанові гілки дряпаються у вікна, мов сови. Закричиш у якому-небудь кутку, і вмить відгукнуться тобі всі три порожні довгі коридори. Відгукнуться нежилі класи, і піде по всій оцій високій, обдертій будівлі такий крик, гомін, скрежетання, що й у найодчайдушнішого восьмикласника з переляку серце лопне. По стертих мармурових східцях головних сходів ми біжимо в коридор першого поверху, а звідти чорним ходом вискакуємо на подвір'я. Всіяний жовтим піщаником футбольний майданчик порожній і немовби очікує нас. Гімназичні прибиральники чисто вимели майданчик, повисмикували пророслу місцями траву: сьогодні увечері тут перший скаутський парад. — В довгу лозу чи в ґудзики? — закричав Марценюк, вибігаючи на середину двору. — В цурки! В чижа! — В сищика й злодія! — закричав Куниця, видершись і високий пень біля паркана. — Ну, знову в сищика… — процідив крізь зуби Котька Григоренко. — Біжімо краще в спортивний зал, я покажу, як розніжку на брусах робити. Спортивний зал містився в колишньому хлібному амбарі біля домініканського костьолу, в якому правив ксьондз Шуман. На дерев'яній підлозі залу понаставлені турніки, бруси й обтягнуті жовтою шкірою кобилки. Там вечорами вправляються петлюрівські бойскаути. Їх навчає гімнастиці старий чех Вондра. Всі груди у Вондри розписані фіолетовими орлами, хвостатими жінками й страшними скелетами. Котька Григоренко із своїми бойскаутами теж щовечора ходить на виучку до одноокого Вондри. Він вправно стрибає там через найдовшу кобилку, на кільцях робить «жабку» й «хрест», але найкраще Котька перекидається на турніку. Правда, вчора, роблячи «сонце», віи зірвався з турніка й, проїхавши кілька кроків по брудній підлозі спортивного залу, обідрав ліву щоку до крові. Під лівим оком у нього зараз багрове садно. Навіть ніс від ушибу трохи підпух. Так йому, хвалькові, й треба! Нехай поменше задається із своїми фокусами. Набивати гулі кожний може. — Ану його до дідька, твій спортивний зал! — крикнув я. — У сищика й злодія! У сищика й злодія! — закричав Петько Маремуха, скоса поглядаючи на свого прилизаного дружка Котьку Григоренка. Маремуха незграбний, далебі нижчий за всіх нас, справжній коротун. Йому в спортивному залі зовсім робити нічого. Зате «сищики й злодії» — його улюблена гра. — Ну, то що ж, хлопці, давай у сищика. Часу в нас багато, — каже Куниця, відчуваючи, що перевага на нашому боці. Кому ж бути сищиком, кому злодієм? Як завжди, нас розсудить палиця. Той, чия рука останньою обхопить сучкувату верхівку палиці, — сищик. Коли всі перемірялися, вийшло, що я, Петько Маремуха, Володька Марценюк, Юзик Стародомський та ще кілька хлопців — злодії. Сашко Бобир, Котька Григоренко та інші, які не потрапили до нас у компанію, — сищики. За найголовнішого сищика вони обрали Котьку Григоренка. Котька спершу відмовився. Йому було прикро, що хлопці не схотіли піти з ним у спортивний зал. Але, почекавши трошки, він погодився. Хоч що кажи, а бути за отамана сищиків — почесна справа. Ну, буде шпарко! Держись, злодії! Хоч Котька й мамій, хоч і водиться він переважно з своїми приятелями-паничами, які й раніше, за царя, вчилися в цій гімназії, але він спритний, хитрий, пролазливий, знає всі ходи й сховища. Від нього треба ховатися якнайкраще, — того й гляди, спіймає! Слідом за своїм отаманом сищики поскидали пояси, позгортали їх у трубки, а тоді порозтягали: вийшли саморобні револьвери. Веснянкуватий Сашко Бобир тихенько витяг з кишені свій маленький блискучий бульдог, опустив його дулом униз і оглянувся. Він боявся, чи не стежить за ним який-небудь петлюрівець на вулиці! Під командою Котьки Григоренка сищики йдуть у підвал, побожившись не підглядати, куди ми побіжимо. Умова така: вони лічать до ста двадцяти й дають з під валу перший свисток. Тоді знову відраховують сто двадцять і свистять удруге. І тільки після третього свистка вони мають право шукати нас. — Цур не підглядати! — гукнув навздогін сищикам Петько Маремуха. — Та й так усіх переловимо! — огризнувся Сашко Бобир і погрозив Маремусі своїм блискучим бульдогом. Котька пропустив усіх сищиків у підвал, зупинився біля порога. Він розставив ноги. Його сіра курточка розгорнулася, синій з білими кантами гімназичний кашкет з'їхав на потилицю, а з-під лакованого козирка вибивалося чорне волосся. — Слухайте, ви, Куничине плем'я, — урочисто сказав Котька, доправляючи кашкет, — завмріть тут і ждіть свистка. Якщо хто втече до свистка, одразу виходить із гри. Зрозуміло? Ми зрозуміли. Переступаючи з ноги на ногу, ми стоїмо на майданчику, біля підвалу. Нарешті Котька пірнув у підвал до своєї команди. Зараз свисне. Але свистка все немає. Чого ж він так довго? Так увесь час змарнується. І ось, нарешті, з-під низького склепіння підвалу долинув до нас перший свисток. Наче від поштовху, ми схоплюємося з місця й, підганяючи один одного, мчимо за кам'яні гімназичні сараї.  

Вежа Конецьпольського

 

Дзвінична вулиця пролягала внизу, під високою стіною гімназичного двору. Вона зовсім близько, поряд, а от добратися до неї не так-то вже й просто. Треба спершу вийти на майдан, обійти кафедральний собор, зійти вниз крутим Гімназичним провулком, і лише тоді можна потрапити на Дзвіничну. Обабіч її стояли високі телеграфні стовпи. Один із них був біля паркана. Досить було вилізти на паркан і простягнути руку — і можеш доторкнутися до білих ізоляторів на верхівці цього стовпа. Одного разу Куниця придумав: а що як з'їхати вниз на Дзвіничну по стовпу? Спробували, чи не хитається стовп. Виявилося, що стовп вкопаний міцно, та й обструганий гладко — долонь не заскабиш. Куниця зважився з'їхати першим. З того дня телеграфний стовп часто рятував нас і від ременів старшокласників, і під бородатого Прокоповича. Ось і зараз ми підбігли до цього самого стовпа. Першим виліз на стіну Володька Марценюк. Простягнутий вперед руки, він припав до стовпа грудьми й швидко зісковзнув униз. Одразу ж після нього поліз Петько Маремуха. Петькові було страшно, але він бадьорився. Ми бачили його зблідле обличчя, короткі ноги, що ледь здригалися. Коли б він і справді не зірвався! Одного разу, ішли ми разом з Петьком видиралися на високого дуба по яструбині яйця, від височини у Маремухи запаморочилася голова, і він мало не зірвався. «Оце й зараз злетить, чого доброго, — подумав я. — Що ми з ним тоді робитимемо?» За сараями пролунав протяжний другий свисток. Маремуха припав животом до стовпа й поїхав, нарешті, вниз. Ну, начебто все минулося щасливо. Один по одному ми з'їжджали по гладкому стовпу на Дзвіничну вулицю. Унизу на нас чекав Маремуха. — Хлопці, я з вами? — спитав Маремуха. — Не треба, без тебе обійдеться! — відрізав Куниця й повернувся до мене. — Давай сюди! — прошепотів він, киваючи головою на вузький прохід у кущах тернику. Покинувши Петька самого, ми перебігли вулицю і пірнули з розгону в колючі кущі. Зігнувшись, ми пробиралися над обривом звивистою, ледве помітною в густому чагарнику стежкою. Густе колюче гілля переплелося навколо нас і над нами, наче дротяне загородження. Під ногами чорніло крючкувате коріння чагарника, іржаві завитки жерсті. Ми бігли обережно, щоб не порізати босі ноги. Якась пістрява пташка випурхнула у мене перед самісіньким носом. Ми бігли мовчки, не оглядаючись. Адже за спиною — погоня! Ось і Турецькі сходи. Давно-давно — років з триста тому — побудували їх турки. Сходи круто спускаються по скелях униз, до річки. А на тому боці річки, біля самого берега, видно самотню напівзруйновану вежу Конецьпольського. Вона стоїть тут на відшибі, віддалік од Старої фортеці. З давніх часів вона стереже вхід до міста з півночі, з боку Заріччя. Від підніжжя Турецьких сходів, через річку, просто до вежі Конецьпольського, перекинута дощана кладка.



Саме по цій кладці перебігав недавно, відстрілюючись од петлюрівців, наш сусід Омелюстий. — Сховаємось у вежі! — важко дихаючи, запропонував Куниця. Я кивнув головою. Спускатися по Турецьких сходах — найлюбіша справа. Обабіч їх, майже до самої річки, міцні дубові поручні. Зверху вони гладкі, відполіровані. Ми полягали на поручні й поїхали вниз проліт за прольотом, не встигаючи перелічувати повищерблювані сходинки, що біжать угору. На комірі у мене обірвався ґудзик, і живіт нагрівся так, наче гірчичника приліпили. Не оправляючи повисмикуваних сорочок, скуйовджені, наче після бійки, ми вскочили на вузеньку кладочку. Під ногами вирувала бистра вода. Дошки рипіли, гнулися, і вся кладка загойдалася під нами, немов жива, наче з берега хтось, пустуючи, розгойдав її… Ми ввірвалися в кам'яну арку вежі і одразу ж витими сходами збігли на другий поверх. Отут уже нас не знайдуть! Стомлені, спітнілі, ми попадали просто на траву. Куниця одразу ж підповз до єдиної амбразури. Вона була схожа на перекинуту замкову щілину. Через амбразуру було добре видно протилежний берег річки з Турецькими сходами іі половину дощаної кладки, по якій ми щойно пробігли. Якби сищики подалися за ними по Турецьких сходах, Юзик міг би їх одразу помітити, і у нас вистачило б часу сховатися в іншому місці. У вежі Конецьпольського була тиша й прохолода. У стіні білів мармуровий, майже розвалений камін. Стелі над вежею не було, вона давно обвалилася, лише одна напівзгнила балка, наче гармата, стирчала з кам'яної стіни. У цій товстій замшілій стіні були видовбані три високі просторі ніші. Мабуть, у них обложені запорожцями пани Конецьпольські складали порох і важкі чавунні ядра. Вся підлога другого поверху поросла соковитою, густою травою, а з каміна визирав кущик незабудок. Трава під стіною була прим'ята. Певне, тут хтось був. А чи не Омелюстого це сліди залишились у вежі? Та, звичайно ж, Іванові! Адже зовсім недавно він стріляв звідси по петлюрівцях. Мабуть, ній лежав біля самісінької амбразури з наганом у руці — ось так, як лежить зараз Куниця, — припавши животом до м'якої трави, широко розкинувши ноги. Ох, та й ловко ж Іван тоді підстрелив чубатого петлюрівця! Певне, він добрий стрілець: з нагана на такій відстані не кожний влучить. Якщо той поранений залишився живий, то, мабуть, довго пам'ятатиме цю вежу Конецьпольського. Невже петлюрівцям вдалося спіймати Омелюстого? Але ж навіть там, у самісінькому центрі міста, він зумів обдурити петлюрівців, — невже ж тут, на околиці Заріччя, вони змогли його схопити? — Послухай! А я думаю, він все-таки втік звідси. От було б здорово! — Хто втік? — спитав Юзик і повернувся обличчям до мене. — Ти про кого, Васько? — Про Івана… Пам'ятаєш, як він стріляв з цієї бійниці по гайдамаках? — Ах, ти про Івана! — сказав Куниця і вирвав з розколини жмут соковитої трави. — Ну, та де їм Омелюстого спіймати… Він хитрий, мов щука, десятьох петлюрівців обдурить… Знаєш, я навіть думаю, — він далеко й не пішов, а живе собі тихенько десь тут у місті або в підземний хід забрався. Я ось позавчора йшов повз фортечний міст, сів там відпочити, а біля мене двоє дядьків напували коней і про цей підземний хід говорили. Один божився, що в підземному ході, під фортецею, тисяч зо дві більшовиків сидить. Він казав, що більшовики навмисно Петлюру до міста пустили, щоб йому назад дорогу перетнути. Ось буде темна-темна ніч — ані зірочки на небі, ні місяця, — тоді вийдуть усі більшовики з ліхтарями з підземного ходу й петлюрівців у полон позабирають, а самого Петлюру з фортечного мосту у водоспад кинуть. — То як же вони там сидять? Їсти ж їм треба? — Ну, в них там багато різних запасів. Червоні, перш ніж піти з міста, понавозили туди й сала, й квасолі, й пшона, й хліба. Сидять під землею й куліш варять. — Стривай. А дим же куди? — Дим? — Куниця задумався. — А, мабуть, вони у фортечні вежі димоходи вивели, й увесь дим вилітає вгору. Ну, це вже, по-моєму, казки. Хтось із них бреше — або цей дядько, або Куниця. — Ти правду кажеш? — А то хіба брешу? — образився Куниця й замовк.  

Бійка


 

Незабаром мані надокучило сидіти у вежі Конецьпольського. Сищиків не чути. Може, вони забули про нас? А що як вибігти звідси, сховатися в іншому місці? — Юзику, — сказав я, — знаєш, ми не за правилом граємо. — Чому не за правилом? — А ось чому. Ти ж у нас отаман, ти повинен командувати всіма злодіями, а не ховатися тут зі мною. — Ні, — відповів Куниця, не дивлячись на мене. — Я повинен ховатися. Просто злодія схоплять — невелике лихо, а якщо я потраплю до рук сищикам, вся зграя розвалиться. А потім… — Куниця зам'явся, — побожись, що нікому не скажеш. — Нехай мене грім поб'є, нехай я провалюсь разом із цією вежею в річку, нехай… — Гаразд, — обірвав мене Куниця, — тепер слухай. Мій батько сьогодні десь під нашою гімназичною стіною має ловити собак. Їх багато там розвелося. А я ніяк не хочу на нього наскочити. Побачить, що я замість навчання по вулицях тиняюся, таку іжицю пропише, що держись… Він лютий тепер. Учора хтось відірвав у нас у сараї дошку, і всі собаки, що їх батько на базарі спіймав, порозбігалися.. То ось воно в чому річ! Куниця батька злякався. Батько Куниці ловить собак для хазяїна міської шкуродерки Забодаєва, а той вбиває їх, здирав шкури, а собаче сало продає на миловарню. Батько Куниці часто роз'їжджає по місту на довгому фургоні, що його тягне ряба рідкохвоста шкапа. Коли ця чорна собача тюрма котиться по вулицях міста, за нею з галасом мчить ціла юрба хлопчиків. Спіймані собаки скавучать, кидаються на грати, як шакали в звіринці. А хлопці, обганяючи один одного, біжать за фургоном, вигукуючи: — Гицель! Гицель! Так у нашому місті звуть собаколовів. Нерідко й Юзика наші хлопці дражнять цим образливим прізвиськом. Тоді він лютує й кидається на кривдників з кулаками. Одного разу він через це побився з Котькою Григоренком. Добре, що їх вчасно розборонили. Григоренко одразу ж побіг до директорської скаржитися, але, на щастя Куниці, директора не було, і цього разу все минулося щасливо. Зате на тому тижні, коли в нас у гімназії стали записувати в бойскаути, Котька пригадав старе і вирішив помститися Куниці. Котька — скаутський ланковод — сам записував охочих. Сашко Бобир порадив Куниці записатися, але Котька навідріз відмовився прийняти Юзика до загону. — Твій батько гицель, а від тебе самого собачатиною пахне. Ти нам не до пари! — важно пояснив він Стародомському й додав: — До того ж ти поляк. Кошовий не дозволив тебе записувати в скаутський український загін. Відтоді Куниця ще більше зненавидів Котьку Григоренка. — А знаєш, Юзику, — сказав я Куниці, — сьогодні увечері бойскаути збираються на гімназичному подвір'ї. У них буде збір перед походом. Може, подивимось? — Чого я у них не бачив? — раптом озлився Куниця. — Ноги голі, на плечах якісь погані стрічки, в руках палиці. Ось постривай, прийдуть червоні, ми до них у розвідники запишемося. Служити в розвідниках у червоних, допомагати Радянській владі — була його давня мрія. Він чекав повернення більшовиків, щоб поїхати до Києва: у нього там дядько у червоних служив, — дядько обіцяв влаштувати Куницю в таку школу, де розвідників навчають. Я, правда, добре не знав, чи є така школа, але Куниця мені протуркав усі вуха про неї. Воно, звичайно, добре було б вступити туди, думав я, та у мене в Києві нікого нема, вступити мені до школи розвідників навряд чи вдасться. Кажуть, бойскаути незабаром ідуть на навчання до На-горянського лісу. А в Нагорянах живе мій дядько Авксентій, у якого зараз ховається батько. Найголовніший скаутський начальник, кирпатий Марко Гржибовський, дуже лютий на мого батька. Якось мій батько заступився за старого Маремуху. Маремуха зробив Маркові чоботи, а тому вони не сподобалися. Марко став присікуватися й лаяти шевця, а тоді вдарив його каблуком нового чобота по обличчю. У старого Маремухи з носа побігла кров. Мій батько схопив Марка за комір, виштовхав його з майстерні й скинув з ганку вниз, на брук. — Знайшовся теж гадючий заступник! Стривай, стривай, знатимеш… Покажуть тобі… Пригадаєш… Битися з моїм батьком він побоювався: знав, що батько надає йому. Зараз Марко — осавул, він завжди носить шпори й великий маузер. Я намагався не попадатися на очі Гржибовському, коли він, видзвонюючи шпорами, проходив коридорами в директорську до бородатого Прокоповича. Якби Марко пригадав, що я син того самого Мирона Манджури, який викинув його на вулицю, хто знає — чи не засадили б мене одразу в петлюрівську буцегарню? — Васько, чуєш? — раптом сіпнув мене за рукав Куниця і тої ж миті впритул припав до амбразури. — Що таке, Юзику? Ну-бо пусти! Але Куниця закрив усю амбразуру. — Стривай, не заважай, здається, біжать сюди! — прошепотів він. І справді, через верхній пролом, що над вежею, долинули до нас чиїсь дуже знайомі голоси. Говорили швидко й уривчасто. Голоси наближалися до вежі з правого боку, від зарослого берега річки, — звичайно тут ніхто не ходив. Скелі в цьому місці прилягали до річки, вода омивала їх кам'яне підніжжя. Щоб пройти тут, треба було роззутися й чалапати просто по воді. Раптом серед цих голосів я впізнав знайому скоромовку Котьки Григоренка. Ех, проґавили! Унизу, біля самого підніжжя вежі, захрустів щебінь. Куди бігти? Вихід з вежі один, а зараз біля нього сищики. Визирнеш — одразу злапають. Може, вилізти на стінку вежі? Ну, гаразд, а далі куди? Адже вниз не сплигнеш — високо, а сидіти без пуття нагорі, гав полохати — соромно. — Ідуть сюди! Лягай, сховайся! — прошипів Юзик, одскакуючи від амбразури. Кругла обдерта вежа порожня, й сховатися в ній рішуче ніде. Хіба… в нішах? Не роздумуючи, ми обидва кинулися в ці темні відвологлі западини й завмерли там, наче святі на домініканському костьолі. Але вже в нижньому поверсі хруснула під чиїмсь каблуком тріска. Зарипіли дерев'яні сходи. Хтось із сищиків сходить нагору. Ледве дихаючи, я ще щільніше припав до холодного каміння. І раптом мене оглушив зловтішний крик Сашка Бобиря: — Хлопці, сюди! Вони тут! Через кілька хвилин нас вивели на берег попід руки. Сищики оточили нас. Сашко Бобир, раз у раз клацаючи незарядженим блискучим бульдогом, ішов збоку. Не втекти було від клятих сищиків — наздогнали б, та й утікати ми за умовою, не мали права. Ех, краще б ми сховалися на волі, в чагарнику за Дзвіничною або в підвалі костьолу. А все — Куниця. Затягнув мене сюди, в оцю чортову вежу, батька побоявся… Кляті сищики! Як вони крутилися навколо нас, галасували, підсміювалися! Але найбільше метушився Котька Григоренко. Він розмахував своїм револьвером, два ґудзики на його форменій курточці були розстебнуті, кашкет збитий на потилицю, а хитрі, кольору густого чаю очі з радощів так і бігали під чорними бровами. — Зв'яжіть їм руки! — раптом наказав Котька. — Не маєте права! — огризнувся Куниця. — Розбійникам ніколи руки не в'язали! — Ви голодранці, а не розбійники, а ти тхір, а не куниця. Знаєш ти багато, чого можна, а чого не можна, — з важним виглядом заявив Котька, застібуючи курточку. — А ну, хлопці, кому я сказав? В'яжіть тугіше, щоб не задавалися. Сашко Бобир засунув у кишеню бульдог і підбіг до Юзика. Куниця почав відбиватися, я кинувся йому на допомогу. Але цієї ж хвилини Котька Григоренко, підбігши ззаду, стрибнув мені на плечі. — Пусти! — закричав я. — Пусти! — А сам, широко розставивши ноги й важко переступаючи, намагався підійти ближче до товстої акації, щоб, відкинувшись усім тілом назад, ударити Григоренка об стовбур дерева. — Пусти! — злісно крикнув я. Але Котька й слухати мене не хотів. Він висів у мене на плечах і хрипів, мов той вовк. Я побачив, як люто відбивається од сищиків наш отаман Куниця. Він чіпкий, верткий хлопець, дарма що худий. Його азарт додав і мені сили. Я рвонувся до дерева, але в цей час Котька Григоренко несподівано підставив мені підніжку, і я полетів сторч головою на колючий щебінь. Я не встиг навіть вирвати руки, — їх тримав ззаду Григоренко, — й гепнувся просто обличчям і грудьми на каміння. Гострий біль обпік обличчя. На очі навернулися сльози. Я боляче забив собі об камінь перенісся, навіть у голові загуло, і рот одразу сповнився солонуватою кров'ю. А Котька Григоренко знову навалився на мене й почав заламувати мені руки. Пекуча злоба раптом заглушила біль. Понатужившись, я підвівся на одне коліно й, різко мотнувши головою, відкинув Котьку набік. Хоч Котька й спортсмен, хоч він кожної перерви цеглини вижимає, але я теж не з кволих. Не встиг він простягнути до мене руки, щоб знову схопити мене за шию, як я, схопившись на ноги, потяг до себе його слизький, лакований ремінь. Заодно я ліктем збив з Котьчиної голови кашкет. Він наче обруч, покотився до річки. — А ти, підніжку ставити?! Стривай, я тобі дам директорський підлизо! Я тобі покажу!.. — закричав я. Мені вдалося вирвати у Котьки ремінь. Я відразу став шмагати Григоренка його ж власним ременем то по спині, то по руках, але Котька якось особливо, по-собачому вивернувся й раптом, на льоту схопивши мою руку, вп'явся в неї зубами. Пригнувшись, я вдарив Котьку головою в груди. Він утратив рівновагу і полетів у річку. Я не встиг навіть зміркувати, як це все сталося. Рясні бризки з шумом злетіли над рікою. Тут, мабуть, глибоко, бо Котька одразу зник під водою. Мені стало страшно: а що як він потоне? Але за мить мокра Котьчина голова, мов пробка, виткнулась наверх. Котька махав руками, його розчепірені пальці хапали воду — видно, з переляку він забув, як плавають. Захлинаючись, вирячивши злякані очі, він хриплим голосом закричав: — Караул! Рятуйте! Сищики кинулися до нього. Куниця підморгнув мені. Скориставшись замішанням сищиків, ми подалися навтіки.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка