Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка11/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.19 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Одинадцята верста


 

Наступного дня після від'їзду Куниці Маремуха приніс мені лобзик. Ще вчора ми умовилися про це. Я хотів пропиляти лобзиком діру в стінці крільчатника, щоб улаштувати там турманам справжню голуб'ятню. Я вже й дощок припас для неї і цвяхів. Але перше ніж узятися до роботи, я запропонував Петькові попоїсти разом зі мною. Тітка пішла на річку полоскати білизну й залишила мені в глиняній мисці гречаної каші з молоком. Озброївшись дерев'яними ложками, ми з Петьком сіли за стіл і взялися до каші. В цей час із своєї кімнати до нас на кухню вийшов Полевой. — Тихше! Ложки поламаєте! — засміявся він, зупинившись біля порога. Петько Маремуха відразу присмирнів і покинув ложку. — Слухайте, молодці, хто з вас знає дорогу до Нагорян? — раптом спитав Полевой. — Я знаю. А хіба що? — Добре знаєш? — допитливо подивився на мене Нестор Варнайович. Широкоплечий, розкуйовданий, він стояв у дверях, заступивши собою весь прохід. Комір його гімнастерки був розстебнутий, на грудях червоніли три гостроверхі червоні смуги. — Аякже! Добре знаю! У мене там дядько живе, — сказав я, передчуваючи якусь цікаву справу. — Мені треба по фураж поїхати, — повільно пояснив Полевой. — Хочеш покататися зі мною? Ще б пак! Як-то не хотіти? Але спокійно, байдужим тоном відповів: — Верхи поїдемо чи як? — Ні. На бричці. Верхові коні залишаться тут. — А йому можна? — показав я на Маремуху. Він, бідолаха, жалісно, з тугою дивився на Полевого. А той, глянувши на Маремуху, сказав: — Ну що ж, добре, їдьте вдвох! Петько мало не підстрибнув з радощів. Подумати тільки, яке щастя: проїхати стільки верст на казенних конях та ще й разом з червоноармійським командиром. І ось по обіді ми прибігли до Полевого в єпархіальне училище. Біля рубленої стайні у дворі училища вже стояла запряжена парою ситих коней жовта полкова бричка. Полевой стояв біля входу до стайні. Він уважно стежив, як маленький білобрисий червоноармієць запрягав коней у забризкану грязюкою підводу. На плечах Полевого була довгопола кавалерійська шинель, а на голові — каракулева, з малиновим верхом кубанка. Побачивши нас, він суворо спитав: — Не одяглися чому? — Та сьогодні ж не холодно, дядьку Полевой! — здивовано відповів я. — Авжеж, не холодно. Уночі в полі навіть дуже холодно. Біжіть-но додому й візьміть пальта. Тільки швидше — одна нога тут, друга там! Що робити? Адже бричку вже запрягли. Поки ми добіжимо до Успенської церкви, їздовий приготує й підводу. Хіба стануть вони чекати нас? Візьмуть та й покотять самі и Нагоряни. Ні, бігти додому по пальта ніяк неможливо! — Несторе Варнайовичу, у нас нема пальт. Ми так поїдемо! І не застудимося, слово честі, не застудимося! — скакни я. — Ах ви ледарі, ледарі, — похитав головою наш квартирант. — Не хочеться бігти? Правда? Ну, гаразд! — І, запахнувши шинель, він пішов у стайню. Трохи згодом він виніс звідти пошарпану й обсипану солом'яною потертю кавказьку бурку з високими плечима. — Це моя власна, старовинна, — сказав Полевой. — Їздила колись зі мною в обозі. Я вже не думав, що буде потрібна, а зараз придасться. Нею ще п'ятеро таких хлопців, як ви, закутати можна. Ну, залазьте в бричку, живо! Я сів поруч з Полевим, а Петько поліз на передок до Кожухаря. Згорнута чорна бурка лежала біля ніг Полевого. Від неї пахло кінським потом. Полевой поклав на бурку дві гвинтівки з ременями та кілька обойм російських патронів з білими гострими кулями. — Поїхали! — наказав він Кожухареві. Той підібрав віжки й цмокнув губами; коні рушили, і ми виїхали з подвір'я єпархіального училища прямо на Успенський спуск. Дорога випадала чимала, їхати буде добре. Бричка весело підстрибує по булижниках бруківки. Низенькі пожовклі липи, строкато розмальовані вивіски перукарень, дерев'яні будочки мідників, жерстяників мелькають обабіч дороги. Ось ми проїхали подвір'ячко Стародомських. Який жаль, що Куниця поїхав до Києва! Почекав би ще днів зо два — ми б і його захопили сьогодні до Нагорни. Повз нас у нових будьонівках проходить рота курсантів військово-політичпих курсів. Ротою командує літній сутулий командир у темно-коричневій гімнастерці. Курсанти співають:  

Гей, нумо, хлопці, ви комсомольці,


Треба нам в спілку єднаться!
Пану гладкому, богу старому
Годі вже нам покоряться!

В Чорному морі панство топили,


Гади й в Парижі дрижали…
Рейдом зарвались глибоко в Польщу,
Чули: «Дайош!» — під Варшавой…

 

Я знаю цю пісню. Її завжди співають комсомольці. Ми проїжджаємо Успенський базар. Дощані, криті жерстю рундуки замкнені на важкі засуви. Хлопчики з подивом поглядають на нас. Як ми пишаємося тим, що їдемо на полковій бричці разом з командиром Полевим. Дивіться, дивіться! А от вас не візьмуть на бричку, хоч би як ви просилися! Бричка виповзає на гору. Ми в'їжджаємо на Житомирську вулицю. Вздовж неї тягнуться рядами молоді акації, каштанові дерева й високі граби. А ось і садиба лікаря Григоренка. Над різьбленими дубовими дверима лікареве будинку має білий прапор з червоним хрестом посередині. Тепер тут міститься дивізійний лазарет. На стовпі біля воріт можна помітити світленьку пляму: вона нагадує перехожим, що колись тут висіла мідна дощечка з прізвищем Котьчиного батька. Бричка в'їздить на Тюремну вулицю. Ліворуч од нас біліє тюрма. Перед нашими очима розстилається широке поле з даленіючим на обрії Калинівським шосе. Ми вже за містом. Десь за високими соняшниками кричить «пить-пилить» запізнілий перепел. Пахне чебрецем, м'ятою та полином. Полевой закурює трубку. Синій димок в'ється над бричкою, і його одразу ж заносить вільний польовий вітер. До нагорянського кладовища залишилося зовсім небагато — якихось півверсти, коли раптом у нашої брички лопнула задня вісь. Полевой скочив на землю. Він оглянув лопнуту вісь і, крякнувши з досади, дістав з брички свою шинель, гвинтівки, патрони, чорну бурку й кинув їх на траву. — От петрушка скоїлася, хай йому грець! — сердито вимовив Кожухар. Підвода, що їхала позаду, наздогнала нас. Білобрисий червоноармієць скочив з передка й підійшов до Кожухаря. Удвох обмацують вісь, радяться. Із села назустріч нам їде сутулий селянин у коричневій свитці. Зрівнявшися з нами, він скидає шапку й вклоняється: — Добридень! — Здрастуй, папашо, — відповів Нестор Варнайович. — Скажи, де тут кузня? — Кузня? А онде, за церквою, на горбку! — А Манджура в селі зараз? Ви його знаєте? — спитав я у старого. — Авксентій? У селі, в селі. Він у нас голова сільради! — Хто, хто? — зацікавився Полевой. — Манджура? Він що, голова сільради? — Еге ж! — ствердив селянин. — Твій дядько? — тихо спитав мене Полевой. Я кивнув головою. — Добре я, виходить, зробив, що взяв тебе, — усміхнувся Полевой. — Давай тоді шукати твого дядька. — І, підійшовши до Кожухаря, Нестор Варнайович наказав: — Ось тобі, Петре, гвинтівка, патрони. Їдь помаленьку до кузні. Як-небудь дотягнешся. А тоді шквар до міста сам — ми на підводі доїдемо… Ну, сідайте, хлопці. Проминувши кладовище, ми заїжджаємо просто у двір до Авксентія. Дядька нема дома, і Оська мчить по нього до сільради. Авксентій радісно зустрічає нас. Я знайомлю його з Полевим. У хаті дядько розповідає: — А на селі у нас новин, новин! Староста наш колишній, Сигорський, таки втік з петлюрівцями, пес поганий. Млин водяний у поміщика Тшилятковського ми забрали. За головного мірошника у нас тепер Прокіп Декалюк — ви ж його, мабуть, знаєте? А я, хто я — як би ви думали? — сміється дядько. — Таке цабе, не дай боже! Я голова сільради! Вірне слово! Був сход — біднота мене й обрала. «Ти, — кажуть, — Авксентію, постраждав від петлюрівців, то будь тепер у нас за головного». Зрозуміла річ, куркулі, ой, які незадоволені. Знають, лихо їм у бік, що я покажу їм бенефіса! Вони вже мені записки кидали: «Не загинай, Авксентію, — підпалимо!» Так ото я й злякався! Одне погано, що вони з бандитами знюхалися, а ті чималої шкоди можуть селу завдати. Їх же багато тепер по лісах вештається. Тим часом Авксентієва дружина ставить на стіл миску з зеленим борщем і буханку хліба. Під час їжі Нестор Варнайович домовляється з дядьком про поставку фуражу. — До четверга підготую тобі десяток возів, а зараз дам підводу, — обіцяє Авксентій. Оксана розстелила на столі вишиваний рушник. Вона приносить у пелені яблука-циганки й висипає їх на стіл. Яблука тверді й трохи довгасті. — Ну як, небоже, багато ти шибок побив за цей час? — питає Авксентій, бачачи, як я уминаю разом з Маремухою яблука. — Він — герой, дорогу нам сюди показав, — хвалить мене Полевой. — Ми ось його незабаром до комсомолу приймемо, нехай тільки підросте трохи.  

Темніє. У світлицю, шльопаючи по прохолодній долівці босими ногами, входить Оксана. Вона засвічує каганець. — О, та ми заговорилися! — сказав Полевой. — Ну, спасибі, хазяїне, за яблука та за сіно. У четвер я пришлю до вас обоз. — І, вставши з-за стола, він простягнув руку Авксентієві. Поки ми прощалися, Полевой надів шинель і туго застебнув її на всі крючки. Потім перекинув через плече ремінь свого важкого маузера. Надворі вже прохолодно. Добре, що Полевой захопив для нас бурку. Ми ще раз попрощалися з Оксаною, з Оською та Авксентієм і полізли за Полевим на самісінький верх підводи. Полягали животами на м'яке, пругке сіно й укрилися буркою. Полевой ліг поруч з нами на сіні — великий, чубатий, від нього здорово пахне тютюном. Їздовий — низенький червоноармієць — примостився з гвинтівкою в руках десь унизу, на передку; він майже закритий нависаючою над ним копицею сухого сіна. Нам видно тільки, як тремтять унизу туго натягнуті ним віжки. Коні, почувши дорогу додому, вперто мотають головами, — міцні посторонки раз у раз труть їм шовковисту шкіру. Ми дивимося вперед на дорогу, якою, підстрибуючи й гойдаючись, їде наша підвода. За березовою балкою сходить місяць. Чим далі ми їдемо, тим яскравіше його голубувате світло осяває навколишню місцевість. Коли ми виїжджаємо з путівця на рівне шосе, Полевой легко повертається на бік і виймає з кобури свій маузер. Клацає запобіжник. Уздовж шосейної дороги тягнеться густий сосняк. Дедалі рідше мелькають випадкові просіки, полянки. Чим ближче ми під'їжджаємо до міста, тим густішим стає ліс. Тепер щільна стіна дерев уже оточує з обох боків рівне Калинівське шосе. Раптом, коли ми, переваливши через пагорб, з'їжджаємо вниз, з придорожньої канави навперейми нам вискакують троє. Хто це? Невже бандити? Еге ж, бандити! — Сті-ій! Холер-ра!.. Це закричав бандит, що було сили вхопивши за вудила наших коней. Злякані коні, захропівши, підм'яли бандита й круто повернули вбік. Підвода стала впоперек шляху. Від несподіваного повороту я мало не злетів униз. — Ану, злазь, холера тобі в живіт! — скомандував їздовому бандит, який спинив коней. Двоє інших повільно, опустивши револьвери, підходять до коней. Вони, певне, гадають, що їздовий на возі сам. — Тягни його звідти, паскуду! — хрипло вилаявшись, зажадав один з бандитів. І в цю мить біля нас ударив сухий, різкий постріл. Маремуха схопив мене обома руками за плечі. Вистрілив Полевой. Він трохи підвівся над сіном. Його каракулева кубанка злетіла. Майже до очей притиснувши довгого маузера, він стріляє по бандитах. Видно, як з тонкого ствола маузера вилітають гостренькі промені вогню. Хтось із бандитів, зойкнувши, важко повалився. Інші двоє метнулися вбік. Ось вони з розгону, один по одному перестрибнули канаву й зникли в густому лісі. Унизу, під нами, гримнув постріл. Це пальнув з гвинтівки по тікаючих бандитах їздовий. Луна прокотилася над безмовним листям і завмерла. Як тихо стало відразу навкруги! Чути тільки, як ліворуч від нас, у лісі, куди втекли бандити, тріщить сушняк. Здається, наче якийсь опівнічний стривожений звір, міняючи своє лігво, мчить поміж дерев. Унизу, під колесами, застогнав підстрелений Полевим бандит. — Стривай, Степане, не стріляй! — голосно, але цілком спокійно наказав їздовому Полевой. Потім, з маузером у руці, він скочив на землю. — Пильнуй навкруги! — тихо наказав їздовому Полевой, а сам підійшов до бандита. Нам з Петьком стало моторошно залишатися на підводі. — Злізьмо, га, Петько? — шепнув я Маремусі, киваючи на дорогу. Тихенько, чіпляючись руками за вірьовку, ми скочили на шосе й підійшли до Полевого. Він опустився навпочіпки перед бандитом і обшукує його. Страшно, але мені хочеться подивитися на бандита. Пересилюючи страх, я нахилився. Бандит уже не ворушився. Його обличчя залите кров'ю. Ліва рука закинута далеко назад, наче він хоче схопити каменюку. Я здригнувся… Ні… не може бути… я помилився… Нахиляюсь до бандита зовсім близько, й знову мурашки забігали у мене по шкірі. Бандит дуже схожий на Марка Гржибовського. — Петю, це не Марко? — штовхнув я в бік Маремуху. Петько теж нахилився до бандита, але одразу з відсахнувся. — Марко!.. — злякано прошепотів він і позадкував від трупа. Ну звичайно, це Марко, широкоплечий, кирпатий Марко, син ковбасника пана Гржибовського. Це його упертий лоб, його крута шия. Та й френч же на ньому, здається, той самий, англійського крою, з високим стоячим коміром, у якому ми бачили Гржибовського востаннє в Нагорянах. — Дядьку Полевой! Це Марко Гржибовський! Ми його знаємо! — сказав я нашому квартирантові. Але Полевой, замість відповіді, суворо наказав: — Ану, йдіть на сіно! Без вас розберуться! Він, очевидно, не хотів, щоб ми дивилися на вбитого. Ми відійшли набік і тільки-но зібралися лізти нагору, на сіно, як у цю мить за перевалом голосно заторохкотіли колеса якоїсь підводи. Їдуть до нас. А що як це поспішають на виручку приятелі Марка Гржибовського? Ми з Петьком відразу заховалися в затінок, під сіно. Мені здається, що ліс підкрадається до нас з усіх боків, з голінастими своїми соснами, з гіллястою вільхою, з низеньким чагарником. Кінський тупіт і деренчання коліс лунають дедалі гучніше. Аж ось з-за горба вилітає запряжена парою коней бричка і, не доїхавши кроків іі п'ять до нашої підводи, зупиняється. — Кожухарю, ти? — неголосно окликнув Полевой, підвівши назустріч маузера. — Товаришу начальник, я тебе трохи не признав, — радісно відгукнувся з брички Кожухар і, скочивши на землю з гвинтівкою в руці, побіг до Полевого, але, мало не наступивши на руку Маркові, відстрибнув і розгублено промовив: — Е-е, та у вас тут… — але не договорив. Він вражено став розглядати освітлене місяцем мертве обличчя Гржибовського. — Гаразд, поїхали! — коротко розпорядився Полевой і сховав маузер у дерев'яну кобуру. І ось за кілька хвилин їдемо далі, до міста. Ми з Петьком лежимо на сіні, ледве дихаючи, не ворушачись. Я пильно вдивляюсь у лісову гущавину. Тепер мені здається, що з-за кожного вільхового стовбура визирає бандит. Тінь дереш добре ховає бандитів, а ми, навпаки, освітлені місяцем, і нас добре видно звідусіль. Навіщо тільки їздовий так швидко жене коней? Їхав би повільніше! Адже підкови так дзвінко цокотять!.. Стукіт кінських підків і гуркіт коліс відлунюють по всьому лісі. Певне, почувши цей гуркіт, приятелі Марка Гржибовського — страшні, волосаті бандити — вже підповзають до шляху, щоб помститися нам. В руках у них бомби, обрізи. У цьому дрімучому лісі вони господарі — кожна стежка їм відома… Та ось заіскрилися за лісом далекі вогні єпархіального училища. Вже близько місто. Там стоїть полк Полевого, там живе мій батько. У місті горять на вулицях електричні ліхтарі, а на мосту біля фортеці стоїть вартовий. Якщо бандити поженуться за нами, він не пустить їх до міста. На радощах я міцно пригорнувся до Петька Маремухи. А добре їхати тут, на сіні! Тепла бурка гріє нас, як ковдра. Ми дедалі ближче під'їжджаємо до міста. А попереду нашої підводи, на жовтій бричці, мій приятель Кожухар везе в повітову Надзвичайну комісію труп Марка Гржибовського.  

Радісна осінь

 

Навчання в школі починається пізно восени. Вже облітає з дерев останнє жовте листя. Багато зарічанських господинь ворохами збирають його у мішки на Новому бульварі. Буде чим узимку розтоплювати плиту й годувати кіз. Погода стоїть рівна: свіжі холодні дні, небо синє, ясне, цілими днями не побачиш ані хмариночки. Галич цих прозорих осінніх днів цілими зграями кружляє над Старою фортецею, над пожовклими її бастіонами. Чорноголові снігурі вже погойдуються на гілках горобини біля домініканського костьолу. Одну по одній вони хапають своїм міцними товстими дзьобами терпкі ягоди горобини. Рожеві черевця снігурів раз у раз мелькають по садках і у нас на Заріччі. Багато їх поналітало цієї осені до нас! Незабаром почнемо ловити їх пастками, тенетами, обмащеними клеєм лозинами. Над балконом нашої колишньої гімназії, за голими гілками каштанових дерев, червоніє нова вивіска:  



ПЕРША ТРУДОВА ШКОЛА імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА  

З гімназією покінчено назавжди! Я прийшов у клас як давній знайомий: заново склали класний журнал, і мене разом з усіма моїми товаришами вписали туди. Новин у нашій школі сила! Незабаром, кажуть, буде обраний учнівський комітет. Пані Родлевська — учителька співів — ходить по коридорах смутна-пресмутна. Не доведеться вже, певне, їй, караморі, розучувати з нами «Ще не вмерла…» А нових наших пісень співати вона ще не навчилась. Її перевели в сусідній клас. Кажуть, що, коли учні називають її «товаришкою вчителькою», вона кривиться так, наче їй наступили на сукню. Замість Родлевської за вчителя співів нам дали Чибісова — того самого, який раніше викладав у вищепочатковому училищі. Чибісов дуже худий і носить димчасті окуляри. Так, він учитель нічого собі, сумирний, не кричить, коли трапляється розгулятися на його уроці, — ось тільки лихо, що кожного дня після уроків він ходить до кафедрального собору. Чибісов — регент: він командує соборними півчими. Він геть увесь прокоптився в церковному диму, від нього за верету, наче від попа, тхне ладаном і паленими свічками. Учитель української мови Георгій Авдійович Подуст утік за кордон разом із своїми дружками — петлюрівцями. А ось природознавець Полов'ян — задоволений! Він невтомно бігає по сходах. Він сам скинув у актовому залі портрети всіх петлюрівських міністрів, повидирав їх з рамок і вставив на їхнє місце під скло старі фотографії своїх тварин і в першу чергу фотографію знаменитого мурахоїда. Худющого Цузамена чогось не видно. Я чув, він усе хворіє, — певне, скучив за своїми німцями. А може, він просто боїться більшовиків? Та найголовніша й радісна новина, особливо для нас, колишніх вищепочатківців, це те, що завідуючим нашої трудової школи призначений Валеріан Дмитрович Лазарєв. Першого ж дня навчання він зібрав нас в актовому залі й сказав: — Ви не смійтеся, діти, що я погано розмовляю українською мовою. Я хоч і українець, але вчився в російському університеті — тоді цар не дозволяв студентам учитися рідною українською мовою. Звичайно, я деякі слова позабував. Але нині ми з вами живемо в Радянській Україні, де більшість населення розмовляє українською мовою. Ось і наша радянська трудова школа буде тому школою українською. І ви будете грунтовно вивчати нашу рідну українську мову, щоб знати її добре. Давайте, хлопці, жити дружно, не сваритися. Війна закінчилася, і тепер ми зможемо вчитися спокійно. Нашу школу названо ім'ям великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Не забувайте ніколи його мудрі, прості слова:  



Учітесь, читайте:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…

 

Ми раді були почути після тривалої перерви лагідний, спокійний голос любимого вчителя, та й ті, хто бачив його вперше, теж зустріли Лазарєва добре. Він усім сподобався. У суботу, через три дні після зборів у актовому залі, ми з Петьком зустріли Валеріана Дмитровича біля вчительської. Я наважився й спитав: — Валеріане Дмитровичу! А коли ви нас у підземний хід поведете? — У який підземний хід? — здивувався Лазарєв. Тут вискочив Петько Маремуха і запинаючись пояснив: — А пам'ятаєте, Валеріане Дмитровичу, ви нам обіцяли, ще коли Петлюри не було? — Стривайте… Стривайте… Ми збиралися піти в підземний хід біля фортеці? — Збиралися! Збиралися! — закричав Петько Маремуха. — Ну що ж, можна й піти. — Правда, Валеріане Дмитровичу?! — навіть не повірив я спочатку, а Петько Маремуха мовив спроквола: — А як же ми туди підемо, коли в нас ліхтаря нема? Валеріан Дмитрович усміхнувся. — Це справді заковика. Ну добре, я звелю Никифорові роздобути ліхтар. Поки відбувався останній урок, наш давній знайомий сторож Никифор розшукав на складі ліхтар і налив його казенним, шкільним гасом. Не встиг замовкнути дзвоник, не встиг природознавець Полов'ян загорнути класний журнал, як я вирвався з класу в коридор. Слідом за мною подався Петько і, забувши, що з сусідніх класів ще не повиходили вчителі, загорлав на весь поверх: — Васько, почекай, Васько! На підлозі, біля дверей до вчительської, стояв старий, заіржавілий ліхтар «летюча миша». Я, не роздумуючи довго, схопив його. Коли підбіг Маремуха, він скривився від жалю, але потім, розміркувавши, сказав недбало: — Подумаєш, треба мені руки гасом бруднити… З учительської, в кашкеті, з клубком шпагату під пахвою, вийшов Валеріан Дмитрович. З-під чесучевої куртки виглядала в нього вишита українська сорочка, а на оксамитовому околиші форменого кашкета виднілася дірка від вийнятої кокарди. — Вже зібралися? — спитав Валеріан Дмитрович, оглядаючи нас, і подав Маремусі клубок шпагату. — Неси! Петько, гордий довір'ям Валеріана Дмитровича, швидко метнувся до сходів. На вулиці Петько подивився на Лазарєва й спитав: — А де ваша кокарда? Лазарєв швидко обмацав кашкет і розгублено сказав: — Загубив! І став шукати кокарду на землі. Тут я помітив, що він усміхається. «Добре, добре, — подумав я, — не проведеш!» Маремуха теж зрозумів, що директор жартує, й пробелькотав: — Ні, справді, Валеріане Дмитровичу? Лазарєв усміхнувся й сказав: — А ви — окаті! Все помітите. Ну, скинув її. Не потрібна більше. — А ви її… викинули? — обережно спитав Петько. — Та ні, валяється десь дома. Петько помовчав, пошморгав носом, а тоді раптом, запираючи в очі Лазарєву, тремтливим голосом попросив: — Подаруйте її мені, Валеріане Дмитровичу. — Кокарду? А навіщо вона тобі? — А так… я всякі значки збираю… «Ну й канюка ж! — подумав я про Петька. — І не соромно?» — Ну що ж, подарую, — сказав Лазарєв. — Правда? От спасибі! — сказав Петько й розцвів увесь в радощів. За кілька хвилин, коли ми сходили на фортечний міст, Петько, задоволений, сказав: — А знаєте, Валеріане Дмитровичу, боягузливі люди бояться цього підземного ходу. А я — от ніскілечки! Ми оце ходили влітку з Васьком у Нагоряни. Там є такі здоровенні Лисячі печери. Ми всі їх винишпорили — і нічого! «Та що ж ти брешеш? — мало не закричав я. — Ми ж не були в самих Лисячих печерах». Але Петько сам зміркував, що на радощах забрехався. Він почервонів, засоромився й глянув на мене такими жалісними очима, що мені стало шкода його. Я вирішив не зраджувати Петька. «От хвалько! — подумав я. — Ніскілечки не боїться, он як? Побачимо, якої ти наспіваєш там, у підземному ході!» Підземний хід починався біля обриву, під високою стіною. Зовні він був схожий на найзвичайнісінький вхід до льоху. Кудись униз вели білі кам'яні сходинки, напівзасипані сміттям і гноєм. Просто на купі сміття, посередині входу, виріс великий кущ отруйного болиголова. Звідти, з підземного ходу, долинув до нас важкий запах плісняви, гнилого дерева. Не сказавши нам жодного слова, Валеріан Дмитрович вийняв з кишені коробку сірників, витер сірник і, затуляючи од вітру долонею його вогник, засвітив ліхтар. У ліхтарі спалахнуло й одразу ж згасло павутиння і рівний язичок полум'я, майже непомітний тут, на вулиці, потягнувся вгору й став горіти спокійно, як у кімнаті. — Тепер прив'яжи шпагат! — скомандував Лазарєв Маремусі. Петько став навколішки й, висолопивши від хвилювання кінчик язика, прив'язав шпагат до стовпчика біля самісінької дороги. — Ну що ж, рушили? З цими словами Лазарєв перший ступнув у підземний хід. За хвилину його біла спина зникла в темряві. Йдучи по сходинках слідом за Лазарєвим, я помітив, що вартовий у сірій папасі махає нам на прощання рукою. Я підніс руку, щоб і йому помахати теж, але тут мене підштовхнув Петько, і я опинився в темряві, ледве розсіяній світлом ліхтаря. Не встигли ми пройти кількох кроків, як підземний хід круто повернув праворуч, під Стару фортецю, і світлий отвір виходу зник з очей. Скільки ми йшли — не знаю. Але йшли довго. Нас оточувало з усіх боків вкрите пліснявою каміння. Підземний хід був схожий на вузенький коридор. Іти треба було зігнувшись. Я йшов слідом за Валеріаном Дмитровичем і майже нічого, крім білої його спини, не бачив. Десь зовсім поруч, розмотуючи клубок шпагату, сопів Маремуха. — Обережно. Ану, посвіти! — сказав Лазарєв. Я з ходу ткнувся ліхтарем просто йому в спину. Підняв ліхтар і посвітив. Збоку, із стіни, так наче його вимило підземною річкою, вивалилося каміння. Воно лежало перед нами, де-не-де пересипане глиною й піском. Звідкілясь знизу повіяло вогкістю. — Тихше, хлопці! — сказав Лазарєв і взяв у мене ліхтар. Я спершу навіть розгубився. Як же я буду тепер без ліхтаря? А що як цей хід виведе нас просто в криницю Чорної вежі й ми шубовснемо в бистру підземну річку? Але Лазарєв, тримаючи ліхтар перед собою, став сміливо перебиратися через купу каміння. Ось він переліз, зупинився й посвітив мені. Вогонь ліхтаря сліпив очі, нога роз'їжджалися в різні боки, я майже помацки пройшов по нерівному, сипкому грунту й зупинився біля Валеріана Дмитровича. Далі ми пішли поруч. Після завалу хід став ширшим і чистішим. А земля під ногами пішла твердіша, наче її навмисне утрамбували. Я вирішив, що тепер уже ніщо не перешкодить нам посуватися вперед, коли раптом Лазарєв знову зупинився. Глуха дерев'яна перегородка перетинала шлях. Хтось навмисне й, очевидно, дуже давно забив підземний хід дошками. Товсті широкі дошки вкрилися пліснявою, а збоку, там, де вони були прибиті до стовпа, виріс на них цілий кущ поганок. — Оце тобі й фунт ізюму! — сказав Лазарєв, оглядаючи перегородку. Він обернувся до нас, прищурився й, хитро посміхаючись, спитав: — Повернемо, виходить, назад? — А туди? — сказав я, показуючи на перегородку. — Туди, як же? Бачиш, перегороджено. Настало мовчання. Назад іти не хотілося. Чи варто було спускатися сюди, щоб, зустрівши на путі перепону, повернути назад? Я підскочив до перегородки, простромив обидві руки в щілину між слизькими дошками й, упираючись ногами в нижню дошку, сильно потяг перегородку на себе. Не встиг н отямитися, як лежав уже на землі. Дошки від старості прогнили, й тому я зовсім легко віддер верхню, а нижню продавив у підземний хід. Ноги мої були тепер по той бік перегородки, а слизька, вогка дошка лежала на грудях. «А що як мене хто-небудь потягне за ноги до себе з того боку підземного ходу?» — подумав я й підхопився. — Ти, Манджура, справжній богатир, — похвалив мене Лазарєв. Ми без великих зусиль відірвали ще одну дошку й пролізли один по одному через перегородку. Тепер ми йшли по справжньому підземеллю, де, можливо, вже багато років ніхто не ходив. Я йшов, задоволений тим, що пробив перегородку. Якби по я, ми й справді повернули б назад. Буде що розповідати хлопцям у школі. Навіть сам Лазарєв назвав мене богатирем. А це чогось варте! Іти було легко, приємно — під ногами лежав чи то порох, чи то потерть. Ноги нечутно ступали по ній. Раптом у мене під ногою щось хруснуло й задзвеніло. — Валеріане!.. — вигукнув я й не договорив. Лазарєв одразу ж опустив ліхтар, і я побачив під старою холодною стіною чиїсь кістки й поряд з ними білий круглий череп, що уткнувся в землю очними западинами. — Що таке, Васько, га? — злякано прошепотів Маремуха, навалюючись на мене ззаду. Я не відповів Маремусі. Мені стало страшно. Тепер я пошкодував, що ми пішли сюди, в цей клятий підземний під. Він лежав довгий і вузький, цей скелет, витягши перед гобою обидві руки. Між ними, наче круглий булижник, білів череп. Лазарєв сміливо нахилився й підняв з землі задзвенілий ланцюг. Я побачив кайдани. Білі кістки рук одразу висипалися з круглих кайданних браслетів на землю. — Хто це? — чужим, придушеним голосом спитав Маремуха. — Хто це? — спокійно повторив Лазарєв, подзвонюючи кайданами й підносячи їх майже до самого обличчя. — Важко сказати. Можна тільки догадуватися… Давайте подумаємо… У підземному ході стало дуже тихо. Ліхтар горів блимаючи. Нерівні відблиски ліхтаря стрибали по стінах. У тиші підземелля було виразно чути дихання кожного з нас. — Давайте подумаємо, — повільно повторив Лазарєв. — Коли уманський полковник Гонта разом з Максимом Залізняком підняв проти польських панів повстання, відоме в історії під назвою Коліївщини, пани придушили це повстання й стали ловити козаків Ґонти. Тут, у нашій Старій фортеці, теж сиділи перед смертю спіймані панськими гайдуками козаки. Хто знає — може, ця людина і є одна із них?.. Помовчавши трохи, Лазарєв додав: — А можливо, цей кайданник — один з друзів славного повстанця Кармалюка. Бідолаха загинув тут не так давно. Я суджу по кайданах. Їм років із півтораста. В усякому разі чоловік цей не був паном, інакше не став би він умирати тут у кайданах. Я нахилився й тільки-но хотів торкнутися черепа, як Маремуха заголосив: — Не треба, Васько, не треба!.. — І шарахнувся вбік. — Не займай! Облиш! — сказав мені Лазарєв. … Я уявив собі, як умирав тут, у підземеллі, цей невідомий чоловік. Мабуть, він довго бився закутими руками об перегородку, та так і не міг її зламати… Він кілька разів брів назад, до тюремного замку, потім знову повертався назад, шукав іншого виходу з підземелля, аж поки, нарешті, знесилений, змучений катуванням, не впав назавжди на цю сиру землю. Звичайно, він приятель Кармалюка! Адже тільки Кармалюк та його друзі могли зважитися втекти з цієї страшної фортеці. Певне, цей ось чоловік разом з Кармалюком підстерігав на горяних шляхах Подільщини панів, мстився їм за знущання з бідного люду. Може, разом з Кармалюком цей чоловік ховався в густих подільських лісах і де-небудь на привалі, в глухому, невідомому яру тихої зоряної ночі співав півголосом пісню хороброго Кармалюка:  

Вбогі люди, вбогі люди,


Скрізь вас, люди, бачу.
Як згадаю вашу муку,
Сам не раз заплачу.

Кажуть люди, що щасливий,


Я з того сміюся,
Бо не знають, як я часом
Сльозами заллюся.

Куди піду, подивлюся, –


Скрізь багач панує,
У розкошах превеликих
І днює й ночує…

 

І, мабуть, коли закінчувалася ця журлива, протяжна пісня, наставав світанок і зорі одна по одній меркли в небі. Тоді, при відблисках згасаючого вогнища, Кармалюкові товариші, збираючи зброю й готуючись виступати, заводили нову, сміливу пісню:  



Гайда, хлопці, гайда, хлопці,
І я буду з вами!
Нападемо ми на панство
Темними шляхами!

 

І, певно, перший, хто заспівував цю пісню, — був сам Устим Кармалюк. Я згадав усе те, що розповідав нам Лазарєв про Устима Кармалюка, й побачив його в передсвітанковому лісі, в півтемряві глухого яру, — високого, плечистого, в загорнутій коричневій чумарці з домотканого селянського сукна; я побачив грізно й сміливе обличчя його з тавром, випаленим розпеченим залізом на широкому чолі. Я бачив, як Устим Кармалюк, підперезавшись, насуває папаху, бере в одну руку старовинний курковий пістоль, в другу — сучкувату палицю й каже своїм друзям: — Рушаймо, хлопці! Почастуємо панів! … Так думаючи про Кармалюка, я йшов за Лазарєвим далі підземним ходом. Поруч сопів наляканий Маремуха. Я простягнув руку й намацав клубок шпагату, що його пін тримав перед собою. Шпагату залишилося зовсім мало. А що як ми тут заблукаємо? Я хотів попросити Валеріана Дмитровича повернути назад, але не зважився. «Ще добре, що червоноармієць помітив, як ми пішли сюди, — подумав я, — в разі чого — він пришле нам на виручку своїх товаришів». — Стійте! — сказав Лазарєв і підніс руку. Розмахуючи ліхтарем, він обережно ввійшов у невеличкий зал. Праворуч у стіну тяглася чорна квадратна діра, а в лівому кутку залу чорніли дві щілини. Лазарєв повернув ліворуч, і коли ми з ним підійшли до щілин, то побачили, що продовження ходу тут. Правда, хід був закладений великим квадратним каменем, але Лазарєв міцно натиснув камінь однією рукою, і ця величезна брила граніту повернулася на залізній осі й стала впоперек. Тепер по обидва боки кам'яних дверей чорніли високі вузькі щілини. В кожну н них могла пролізти людина. Лазарєв мовчки передав ліхтар Петькові, а сам, опираючись руками об камінь, зазирнув углиб. Петько світив ліхтарем. — Припустімо, що сюди йде головний хід. Ну добре, а що ж це таке? — І з цими словами Лазарєв підійшов до маленької квадратної діри, що чорніла збоку, аж під стелею. Ми рушили за Валеріаном Дмитровичем, і я спіткнувся об камінь. — Ану, посвіти! — шепнув я Маремусі. Маремуха витягнув руку з ліхтарем так, наче на землі лежав новий череп. Він заспокоївся, лише добре розгледівши, що під ногами у мене звичайний квадратний камінь. Мабуть, само ним і була закрита чорна діра, в яку зазирав зараз, зіп'явшись навшпиньки, Лазарєв. Раптом Лазарєв просунув у діру руку й став один по одному відкидати каміння. Тяжко гупаючи, каміння падало на землю, і напівкругле склепіння підземного залу двигтіло при кожному такому ударі. Лазарєв сміливо відкидав каміння, й за ним відкривалася чорна порожнеча. Коли діра стала великою й круглою, Лазарєв, киваючи на чорну западину, сказав: — Сюди піти, по-моєму, цікавіше. Як ви гадаєте, га, хлопці? Ми мовчали й, правду кажучи, думали тільки про те, щоб якомога швидше вибратися звідси на волю, на сонце, на свіже осіннє повітря. Не дочекавшись відповіді, учитель, махнувши рукою в бік входу, загородженого каменем, додав: — Головна путь, розуміється, там. Але туди ми завжди встигнемо. Давайте краще зазирнемо в потаємне відділення. І Валеріан Дмитрович, взявши ліхтар у Петька, ступнув до виламаної у стіні діри. Ми полізли за ним. Йти зараз було значно гірше, ніж раніше. З землі раз у раз витикалося гостре каміння, дорога пішла вгору. Та не встигли ми зробити й п'ятдесятьох кроків, як підйом закінчився і ми стали кудись спускатися. І чим далі ми йшли, тим стрімкіший був спуск і вужчий ставав підземний хід. Удвох тут протиснутися було неможливо. Лазарєв ішов попереду, подзвонюючи кайданами й розмахуючи ліхтарем. Але потім він став іти повільніше, обмацуючи стіни вільною рукою. Ноги так і ковзали вниз, я теж упирався руками об слизькі стіни, щоб не підбити Лазарєва. Ноги дедалі частіше намацували мокру землю. Знизу віяло сирістю. — Валеріане Дмитровичу, підождіть! — гукнув я, і голос мій відразу ж змовк у цьому сирому, затхлому повітрі. За комір капнула вода. По стінах дзюрчали струмочки. Я вже йшов по воді, і мені причувалося кумкання жаб. Та ось звідкілясь згори повіяло свіжим вітром. Я зробив кілька кроків і відчув, що хід знову пішов угору. Тут було сухіше. Води мов не було. — Почекай, Васько! Не так швидко! — почав благати, наздоганяючи мене, Маремуха. — Ну, давай швидше! — цитьнув я на Петька, і ми почали видиратися все вгору та вгору, поки я знову не наштовхнувся на Лазарєва. Він стояв зігнувшись і освітлював засипану дрібним щебенем стіну. Підземний хід закінчився. — От заковика. Тупик! — сказав нам спантеличений Валеріан Дмитрович. І справді, скидалося на те, що тут тупик, але повітря тут було чисте, свіже. — Подержи, Манджура, — сказав Лазарєв, простягаючи мені ліхтар. — Ану, спробуємо! — І він щосили вдарив ногою в стінку. І одразу ж нога його вгрузла в м'який, сипкий грунт. А коли він витяг ногу назад, ми побачили круглу діру, а за нею — сонячне світло. Ми швидко розгребли землю руками й, коли нора стала широкою, відсторонилися, щоб дати дорогу Лазарєву. Я виліз з підземного ходу останній і спершу навіть не міг зміркувати, де ми є. Поряд з норою, оточеною кущами, височіла висока зубчаста стіна якоїсь вежі. За два кроки від вежі починався яр; далеко внизу, в скелястих берегах, бігла, виблискуючи на сонці, річка. І тільки поглянувши ліворуч і побачивши там, на горбі, звернену до нас тильною стороною Стару фортецю, я зрозумів, що ми потрапили в передмістя Татариськи, версти за півтори від нашого Заріччя. — Я гадав, що ми в Калинівському лісі вийдемо, а тут, гляди, як близенько! — з жалем сказав Маремуха й додав: — Треба було в той хід іти. — Ну, давай підемо! — визвався я. — Полізли назад? — Ні, що ти! — злякався Маремуха. — Вже пізно. І, наче побоюючись, щоб я не потяг його назад у цю чорну діру, Петько відійшов набік, до високої сторожової ножі. — Валеріане Дмитровичу! Валеріане Дмитровичу! — раптом закричав він. — Дивіться, тут щось написано! — Де написано? — спитав Лазарєв, підходячи до Маремухи. — А ось, дивіться! — показав Петько, задираючи голову вгору. Над входом до сторожової вежі, замурованої в кам’яну стіну, біліла вузенька мармурова плита. На ній був вибитий напис: «Felix regnum quod tempore pads, tractat bella». — Це поляки написали, правда, Валеріане Дмитровичу? — радісно вигукнув Маремуха. — Написано по-латині, — сказав Лазарєв. — Написові цьому років із двісті п'ятдесят. Тільки ось як його перекласти? Заждіть… — І Лазарєв заворушив губами, шепочучи про себе якісь слова. Ми, очікуючи, дивилися на нього. Нарешті Лазарєв весело сказав: — Ну ось, приблизно тут написано так: «Щаслива та держава, яка під час миру готується до війни». Цієї хвилини я що більше став поважати Лазарєва. Петько дивився Валеріанові Дмитровичу просто в рот. Певно, Петькові було дуже приємно, що він перший помітив і показав учителеві цю біленьку плиточку. А Лазарєв подивився навкруги, підібрав з землі кайдани й сказав: — Ну, так ось — давайте, хлопчики, по домівках! Нагулялися ми з вами сьогодні — треба й міру знати. — А ми ще підемо сюди? — спитав я. — Обов'язково! Зберемо побільше охочих та й підемо у неділю на цілий день у похід. Пам'ятаєте, як до фортеці тоді з вами ходили?.. — У вищепочатковому, так? — підказав Маремуха. Ми провели Лазарєва аж до бульвару, там попрощалися та й пішли до себе на Заріччя обідати. Біля Старої садиби ми кинули жеребок, кому післязавтра нести до школи ліхтар. Вийшло, що ліхтар однесе Маремуха. А я, дуже задоволений сьогоднішньою прогулянкою, побіг додому з порожніми руками. З Нагорян до нас у місто приїхав учитись Оська. Часто під час перерв ми вибігаємо з ним на майдан по каштани. Ми відшукуємо їх у купах пожовтілого листя, набираємо повні кишені і — гайда назад, на третій поверх. Дуже приємно шпурляти каштани з балкона через майдан — вони летять, наче кулі. Петро Маремуха наловчився й докидає їх аж до кафедрального собору, одного разу навіть Прокоповичу каштаном у спину влучив. Його, нашого старого бородатого директора, ми бачимо часто. Він пішов у попи й править у соборі. Смішним видався він нам, коли ми побачили його вперше в довгій зеленій рясі, з важким срібним розп'яттям на грудях. Тепер, тільки-но потрапить Прокопович на очі, ми здіймаємо крик: — Мухолов! Мухолов! Повчилися ми спокійно тижнів зо три і вже не думали, що в нашу школу будуть записувати ще учнів, аж раптом у класі з'явився Котька Григоренко. Я навіть здригнувся, коли побачив його в дверях нашого класу. У нас почався урок. Природознавець Полов'ян приколював до дошки малюнки скелета мамонта. Котька обережно, навшпиньках, щоб не помітив Полов'ян, пробрався в кінець класу. Він безшумно сів там на задній парті. Весь урок мені кортіло обернутися, подивитися хоч скоса, що робить Котька, але я стримував себе: адже ми — вороги! На великій перерві Котька вже оговтався й почував себе так, наче й не йшов звідси на канікули. Він вимазав крейдою всю дошку, малюючи на ній хату під солом'яною покрівлею, стрибнув кілька разів через парту, виміняв у Яшки Тиктора за два олівці австрійський патрон. Зі мною й Маремухою Котька не розмовляв. А наступного дня до нас на парту, тільки-но закінчився третій урок, підсів коноплястий Сашко Бобир. — Хлопці, допоможіть! — прошепотів він, оглядаючись на сусідів. — А що? — спитав Оська. — Хлопці, слухайте, — благаючи сказав Бобир, — у Котьки є мій «бульдог». Він приніс його в клас. Я підгледів, мін показував Тиктору. Хлопці, я вам за це дам дробу, у мене є цілий фунт дробу. Тільки допоможіть, хлопці! — А де ж Котька? — спитав, встаючи, Маремуха. Очі його запалали. Він вийшов з-за парти. — Нагору побіг! — з хвилюванням відповів Бобир. Сашко так хвилювався, що в нього навіть веснянки побагровіли. Ми знайшли Котьку в кінці порожнього коридора третього поверху. Він ішов з убиральні до нас назустріч, засунувши руки в кишені. — Котько, послухай! — тремтливим голосом зупинив його Сашко Бобир. — Ну? — насторожився Котька й вийняв руки з кишень. Він стояв перед нами в сірій гімназичній курточці, трохи нахиливши вперед голову; в його недобрих блискучих очах було побоювання, тривога. — Котько, віддай «бульдог»! — рішуче сказав Бобир. — «Бульдог»? — стривожився Котька. — У мене нема «бульдога». — Не бреши, є! — прохрипів Бобир. — Він у тебе в кишені. І цієї ж хвилини Котька стрибнув назад до вікна. Навперейми йому кинувся Петро й закричав: — Хапай його за ноги! Добре діло — хапай за ноги! Але ж це не так просто, як думає Петрусь. Котька розмахує ногами так швидко й сильно, що підійти до нього неможливо. Спиною він відштовхує Маремуху, але той міцно стиснув Котьчині руки й не відпускає. Григоренко крекче з люті, мотав головою, але вирватися не може. — Та ну, хапай! Дай йому ляща! Чого ви боїтесь! — підбадьорив нас Петрусь. Цієї хвилини мені вдалося спіймати Григоренка за ногу. Я міцно вхопив його за черевика й потяг що було сили до себе. Бобир піднатужився й шпурнув Котьку на підлогу, під самісіньку грубку, до ніг Маремухи. Тепер Григоренко нам не страшний. Зараз ми його обшукаємо! — Пустіть, сам віддам! — крізь зуби прохрипів Котька. — Віддаси? — сидячи верхи на Котьчиних плечах, недовірливо перепитав Бобир. — Віддам… Їй-богу, віддам, — пообіцяв Григоренко. — Ану, пустіть його, хлопці, — наказав Бобир і схопився на ноги. Не дужо охоче ми виконували цей наказ. Пом'ятий, скуйовджений Котька, не дивлячись на нас, повільно підвівся й струсив з штамів порох. Потім він поліз у кишеню й неквапно витяг нікельований «бульдог». Це був дуже хороший «бульдог» — новенький, блискучий, видно, з нього стріляли дуже мало. Бобир навіть облизнувся. — Ну, дай сюди, — попросив він, простягаючи свою довгу худу руку. — Дати? Що дати? Чого ти хочеш? — міцно стискаючи рукоятку «бульдога», здивовано спитав Котька. — Револьвер! — простогнав Бобир і простягнув назустріч другу руку. — Револьвер? А дзуськи! — Із цими словами Котька, розмахнувшись, викинув «бульдог» у відчинене вікно. — Нате! — злобно прошипів він, і цієї хвилини внизу, на майдані, пролунав револьверний постріл. Оце-то штука! Це, видно, вистрілив, ударившись об каміння, Сашків «бульдог». Ми поприсідали. А що як кулею вбили кого-небудь на майдані? Маремуха позадкував до сходів. А Котька, обсмикнувши сорочку, злобно посміхнувся й спитав: — Взяли? Тільки зараз ми отямилися, зрозуміли, як спритно обдурив нас Григоренко. — Ти… ти… до батька захотів?! — вигукнув заїкуючись пополотнілий Сашко Бобир. — Стривай! — зупинив Бобиря Петько. — Побігли на балкон, подивимось! Ми помчали по коридору. — Він що у тебе — самовзвод? — наздоганяючи Бобиря, із співчуттям спитав я. — Авжеж, самовзвод… — жалісно відповів Сашко. Ми обережно визирнули з балкона на вулицю. На майдані порожньо. Жовте листя валяється на камінні. На самісінькому розі гімназії, під тим вікном, з якого щойно викинув револьвер Григоренко, стоїть якийсь червоноармієць і дивиться вгору, на третій поверх, де вітер погойдує обидві половинки відчиненого вікна. Постоявши трохи під вікном, червоноармієць сунув револьвер у кишеню й повільно, раз у раз оглядаючись, пішов геть. Сашко з тугою стежив за кожним його кроком. Ніколи вже не бачити йому свого «бульдога»! Та й ми всі з жалем дивилися вслід червоноармійцеві, а я подумав навіть: «Чи не побігти йому навздогін?» Мені здавалося, що, якби як слід попросити червоноармійця, він би віддав нам «бульдог». Навіщо він йому цей маленький, нікчемний револьвер з м'якими свинцевими кульками? Напевно ж, у червоноармійця є наган. Але поки я думав так, червоноармієць зник за кафедральним собором. Бігти було пізно. Уже в класі Котька Григоренко, підійшовши до вчительської кафедри, погрозив: — Ми ще з вами поквитаємося! Пождіть… — Гаразд, гаразд. Ще схотів? Гадюка петлюрівська! — з люттю відповів Маремуха. До класу ввійшов з нотами під пахвою Чибісов, і Котька, оглядаючись, сів за парту.  

Невдовзі після цього випадку від Яшки Тиктора ми довідалися, що в трудовій школі на Тернопільському спуску в старших класах вивчають якийсь новий, невідомий нам предмет — політграмоту. — Це про політику, мабуть, — статечно пояснив Бобир. — Звідки ти знаєш? — недовірливо спитав Маремуха. — От і знаю… я все знаю… — застрибав Сашко. — Мій старший брат відвідує комсомольський осередок у друкарні, він мені казав таке саме слово. — А чому у нас нема цієї… як, Яшко? — спитав Маремуха. — Політграмоти, — підказав Тиктор. — Чому нема? А хіба ти не знаєш чому? — відповів Бобир. — Учителі не хочуть, ось чому! Хіба їм політика на думці? Ось поскаржимося… — Куди ти підеш, куди? — затупцяв біля Сашка Маремуха. Протягом цього літа він почорнів і навіть трохи підріс. — А в той червоний будинок, що за Новим бульваром! — сміливо запропонував Бобир. — Мій брат казав, що в тому будинку всі начальники скарги від людей приймають. — Ну, в червоний будинок… — злякався Маремуха. — Чого туди? Треба Лазарєва просити… — Дивак, — сказав я. — Лазарєв нічого нам не зробить. Він поки ще сам, а цих гадів, отаких, як Родлевська, — багато. Вони його й так заїдають.  

Наступного дня після уроків ми поверталися до себе додому на Заріччя. У мене на душі було легко й радісно — уроки нам задали неважкі, надворі стояла гарна погода. Ясно світило сонце, воно заливало все наше старовинне місто своїм яскравим промінним, освітлюючи сухі, ледь синюваті плити тротуарів, відбиваючись у калюжах води, не просохлої ще після нічного випадкового дощу. Я мружився, дивлячись на сонце, й думав: «От було б добре, якби цілий рік стояло літо!» А скоро ж настане зима; почнеться вона з легких заморозків, покрівлі зранку будуть сивими, зав'яне зелена трава на городі, впаде, мертва, на землю, а потім підуть морози, один від одного міцніші, і річка враз зупиниться під Старою фортецею. Кинеш бабку — вона застрибає по кризі, заковзає і навіть сліду не залишить: таким гладким, слизьким, прозорим буде перша, ще дуже тонка, крига. Але тут-таки я уявив собі, як добре буде бігати вранці, на першій перерві, у шкільному дворі й проламувати затягнуті з ночі тонкою кіркою криги калюжки. Це дуже приємно, коли ясного морозяного ранку ноги наче самі несуть тебе по мерзлих грудках! Потрапиш з розгону носком у таку калюжку — крига з хрустом проломиться, задзвенить, а ти вже помчав далі, й підошви залишилися сухими. А потім так добре після перерви з холоду вбігти в світлий клас, і, поки не ввійшов учитель, притулитися животом до теплої, натопленої грубки, що трохи пахне фарбою! І мені стало зовсім не шкода, що відходить осінь і незабаром настане зима. Це навіть краще. Нагострю свої снігурка… Та ось спереду пролунав сильний і тремтливий голос Сашка Бобиря. Сашко раптом заспівав:  

Ми діти тих, хто виступав


Громить Центральну раду,
Хто паровоз свій зупиняв,
Йдучи на барикаду…

 

Співав Сашко погано, по-козлячому, зовсім не так, як співали цю пісню червоноармійці, що стояли в єпархіальному училищі. Я хотів був гукнути Сашкові, щоб він замовк, аж раптом з ним разом заспівав і Маремуха:  



Наш паровоз летить вперед!
В Комуні лиш спинити.
Не похитне в руках багнет,
В нас шлях один відкритий, —

 

співали вони вже вдвох, маршируючи по круглих булижниках. Тепер було важко утриматися й мені. Ми пішли просто посеред бруку, як справжні військові. Ми йшли й співали:  



В нас є багато юнаків,
Що йшли з батьками сміло,
Несли патрони для боїв
І помстою горіли…

 

Перехожі зупинялися й дивилися нам услід. А ми не ввертали на них ніякої уваги. Хто нам міг що зробити? Хто міг нам заборонити співати? Отак, з веселою піснею, ми вийшли на Новий бульвар. Вузенькою стежкою, що вела в глиб бульвару, поряд іти було важко. Ми пішли один за одним, і пісня одразу урвалася. На бульварі було зовсім як у лісі: просторо, багато голих дерев, а навкруги жодного камінця, тільки пагорби та канави. Вітер гонив по бульвару жовте, сухе листя. Ноги грузли в листі, навіть коли ми йшли по стежці. Бобир з розгону стрибнув у засипану листям канаву. Він розпростерся там, мов жаба. — От м'яко, хлопці, подивіться! — покликав він нас, борюкаючись у листі. Ми, як у воду, кидаємося за ним у канаву, розгрібаємо листя, підкидаємо його жменями вгору, осипаємо золотим дощем один одного. Листочки літають над нами, мов величенні червонасті метелики, і, виляючи кривими хвостиками, стомлено падають на пожовтілу землю. Нарешті ми покидаємо Новий бульвар і виходимо на вулицю. — Ти про цей будинок казав, Сашко? — спитав Маремуха, показуючи пальцем на червоний двоповерховий будинок, що стояв поряд з поштою. — Про цей, про цей, — захвилювався Бобир. — Сюди ось і треба було б піти. — А у мене в цьому будинку знайомий служить, — похвалився Петько. — Ну, не бреши… Знайомий. — Чого — не бреши? — визвірився Петько. — А Омелюстий не тут працює? Ти хіба забув? А Петько ж має рацію! Омелюстий справді тут працює. Мені й батько казав про це. Тепер Омелюстий живе десь у місті, у гуртожитку міськради, і ми зустрічаємо його, дуже рідко. — Тоді давай ходімо до Омелюстого, — одразу вирішив Бобир. — Ось зараз. Ходімо! — Ні, навіщо зараз? — відступився Маремуха. — Потім підемо… згодом. — Ага, ага! — зрадів Бобир. — Нікого в тебе в цьому будинку, мабуть, нема. І ти набрехав нам про знайомого. — Я набрехав? Тоді ходімо… Ось побачиш! — закип'ятився Петько й ступнув у бік цегляного будинку. На коричневих дубових дверях цього будинку прикріплений картонний напис:  



ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ (більшовиків) УКРАЇНИ ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ  

— Ну, заходьмо? — прочитавши цей напис, нерішуче спитав усіх Маремуха. Сашко Бобир мовчки штовхнув Маремуху першого в широкі дубові двері. Але Маремуха одразу ж уперся руками в одвірок. — Ну, йди, йди, чого ж ти? — сказав я. — Назад тільки, раки лізуть. Лунко грюкнули за нами важкі двері. Ми підіймаємося вузькими мармуровими сходами, а праворуч, у глиб першого поверху, іде напівтемний коридор. Куди йти? Підемо краще коридором. У його далекому кутку цокотить друкарська машинка. Ми робимо кілька кроків у півтемряві коридора й зупиняємося біля якихось дверей. За ними чути чийсь гучний голос. Несподівано двері відчиняються, і в коридор виходить наш колишній сусід Омелюстий. Він у високих брезентових чоботях, у вишиваній косоворотці, в синіх брюках галіфе. — Ви чого тут, хлопці? — здивовано оглядаючи нашу компанію, питає Омелюстий. — А це ми, дядьку Омелюстий… Здрастуйте!.. — І відсторонивши хлопців, я перший підходжу до Омелюстого. — Василь? А я тебе не пізнав. Ну, заходьте, коли в гості прийшли, — запрошує Омелюстий, і ми входимо слідом ті ним у велику кімнату з кахляним каміном. У кімнаті, сидячи на столах, розмовляють якісь люди. Побачивши нас, вони замовкають. Тут дуже накурено. Голубі хмарки диму пливуть до стелі. Біля каміна, пригорнувшись одна до одної, стоять три гвинтівки. — Ось делегація до мене прийшла, — сміється Омелюстий, показуючи на нас рукою. — А чим частуватимеш? — відгукується на його слова лисий кремезний старик у захисній гімнастерці. — Ти б хоч бубликів для них приніс. — А де я їх дістану? — розводячи руками, каже Омелюстий. І запрошує: — Сідайте, хлопці, на підвіконня. Стільців у нас два, а людей, бачите, скільки. Я перший розповідаю Омелюстому про нашу школу, про учком. Він уважно слухає мене й тільки інколи почісує підборіддя. — Та директор у нас хороший, а от новий учитель співів Чибісов у церкві співає, в бога вірить! — втрутився в розмову Петько Маремуха. — Та зажди ти, — огризнувся я. — Ось Родлевська зовсім не визнає учкому. Вона каже, що в учкомі самі нахаби та зухвальці. — А нам потрібна політграмота… У другій школі є, чому у нас нема? — раптом сміливо випалив Сашко. Омелюстий усміхнувся. Засміялися і його товариші, що сиділи на письмових столах, а один з них вийняв з кишені зшиточок, записав у нього щось. — Гаразд, хлопці, все буде: і політграмота, і вчителі добрі, й сніданки, й грифельні дошки. Почекайте тільки трошки, — обіцяє Омелюстий, потираючи чоло. — Зараз усім ним багато треба вчитися. Ось я теж збираюсь до радпартшколи вступати. Уже коли ми йдемо, я відкликаю Омелюстого набік і тихо кажу йому: — А нас викликали до Чека. Ви Кудревич знаєте? — Знаю, Васько, знаю, — підморгнув мені Омелюстий і порадив: — Не базікай тільки багато! Рівно через тиждень після другої перерви в нашому класі з'явився високий хлопчина в простій коричневій сорочці, в грубих зелених брюках, у важких військових черевиках на лосячій підошві. Ми бігли по класу і, побачивши його, зупинилися: хто біля дошки, хто біля грубки, а Маремуха занімів на кафедрі. — Сідайте, — несподівано запропонував нам цей молодий хлопчина. — Сідайте, — повторив він і відкашлявся. Ми здивовано, де трапиться, сідаємо за парти. — Хлопці, — хрипло говорить хлопчина й знову кашляє. — Товариші… Давайте познайомимося. Моє прізвище Панченко, мене прислав до вас повітком комсомолу. А навчати вас я буду політграмоти. Ви знаєте, що таке політграмота? У класі тихо. Що відповісти? Ми мовчки й з подивом розглядаємо нашого нового, не схожого на інших і якогось дуже скромного викладача.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка