Володимир Бєляєв книга перша



Сторінка10/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.19 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Нові знайомі


 

Не встигла ще затихнути гарматна канонада, як на фортечний міст ввірвалася розвідка червоних. Здіймаючи куряву, пролетіли розвідники повз фортецю, й довго було чути, як цокотіли під скелею, по той бік річки, дзвінкі копита їхніх бистрих коней. Трохи згодом слідом за розвідниками, з вихопленими з піхов клинками, риссю під'їхав до мосту великий кавалерійський загін. Вершники в будьонівках, у каракулевих кубанках заповнили весь міст. Ми бачили з Старої садиби рівний, незвично спокійний біг їхніх стомлених коней. П'ятірками вершники їхали по мосту; здавалося, їм кінця-краю не буде. Впереміжку з червоними прапорами блищали над головами у сідоків піднесені шаблі. Інколи в кінному строю гуркотіли навантажені кулеметами зелені тачанки. Вихопившись із вузького мосту на просторий Усатівський шлях, коні, відчувши волю, мчали вершників уперед. Загін за загоном мчав навздогін за Петлюрою. Кіннотники, певне, хотіли наздогнати його ще біля кордону, наступити йому на п'яти, дати петлюрівцям скуштувати своїх відгострених клинків. Слідом за кіннотою від вокзалу і з боку Калинівського тракту до міста вступила піхота, артилерія та обози червоних. Ми побігли до міста. Вже за церковним сквером назустріч стали траплятися запорошені тачанки червоних. Тачанок було багато. На них, задерши догори тупорилі дула, підстрибували зношені, плямисті від облізлої фарби бойові кулемети. Засмаглі червоноармійці у вицвілих, злинялих гімнастерках, поглядаючи з тачанок навкруги, співали: Я допізна край ворітні пробула, Коли полк радянський мчить немов стріла… Успенським спуском, гуркотячи й підстрибуючи на вибоїнах, потяглися гармати й похідні кухні з закуреними димарями. Місто поволі починає оживати. На вулицях з'являються жителі, щохвилини їх дедалі більше стає на міських тротуарах. Вже багато хто з городян іде поряд з червоноармійськими тачанками, заходять у розмови з бійцями, намагаючись перекричати гуркіт і гомін. Стомлені, усміхнені червоноармійці з цікавістю розглядають круті, вигнуті вулиці, огороджені кам'яними бар'єрами яри, старовинні шляхетські будинки з вузенькими, як бійниці, вікнами, нашу фортецю на високій скелі з її зубчастими сторожовими вежами. Вечоріло. Батька вдома не було. Він нашвидкуруч поїв холодного борщу й, не поговоривши навіть як слід із тіткою, побіг слідом за Омелюстим на Губернаторський майдан. Військово-революційний комітет там скликав мітинг. А я, сидячи на тапчані, розповідав тітці, як ми гостювали в Нагорянах. Несподівано відчинилися двері, й до нас у кухню зайшов низенький білобрисий червоноармієць. Він голосно привітався й спитав: — Чи не можна буде розміститись у вас, хазяєчко? — Ой голубчику, та у нас тільки дві кімнатки, та ще ось кухня… — злякано сказала тітка, відходячи від плити на світло. — Ото горе яке! — зітхнув червоноармієць. — А я було націлився начальника нашого до вас поставити… — А начальник ваш сімейний чи холостий? — обережно спитала тітка. — Та що ви, мамашо, — одразу зрадів червоноармієць, — звідки ж йому сімейним бути, коли у нас сім'ї дома позалишалися? Холостий, звичайно, холостий! Трохи почекавши, тітка погодилася поступитися цьому невідомому начальникові своєю кімнаткою з єдиним вікном, що виходить у сад. І наступного дня у тітчиній кімнатці оселився червоний командир Нестор Варнайович Полевой — дуже високий, широколиций, білобровий, з випущеним з-під козирка зеленої будьонівки пасмом волосся. Він — начальник кінної розвідки того самого Тілігуло-Березанського полку, який разом з кіннотою Котовського вигнав з міста уланів і петлюрівців. На похідній двоколці йому привезли складане залізне ліжко з дротяною сіткою та смугастий матрац. Полевой сам втягнув це ліжко в тітчину кімнату, поклав на нього матрац, а Марія Опанасівна застелила його чистим простирадлом. Ліжко Полевой покрив своєю ворсистою сірою ковдрою. Нахиливши широку спину, він спритно заховав зайві краї ковдри між матрацом і дротяною сіткою. Цього ж дня до нас прийшов телефоніст і встановив на етажерці жовтий польовий телефон. Він протяг чорний блискучий дріт через кватирку в сад, а там по гілках дерев, потім на вулицю й по стовпах, аж до єпархіального училища, до розмістився полк нашого квартиранта. Увечері Полевой уже заговорив по телефону, і нам у спальню було чути, як, покрутивши ручку апарата, він гучно спитав: — Штаб полку? Дайте начальника штабу. У крільчатнику нашому теж зміни. Клітку з ангорською кролицею винесли під паркан до Гржибовських. У них тихо, навіть Куций цілісінький день сидить на прив'язі й не так гавкає, а ковбасник пан Гржибовський ходить по своєму подвір'ю похмурий, лютий, — видно, він жаліє свого Марка, який утік з петлюрівцями. Клітку з кролицею ми поставили під паркан Гржибовського ось чому: у Полевого є кінь Каштан, коричневий, гладкий, з білою лисиною на лобі. Ординарець Полевого — смуглявий, загорілий червоноармієць Кожухар — поставив Каштана до нас у крільчатник, а з ним разом і свою кобилу Психею. Кожухар оселився по сусідству, в Лебединцевої, а там тримати коня ніде. … Батько цілісінькими днями не бував вдома. З перших же днів приходу червоних він друкує в друкарні на цупкому синьому папері газету «Червоний кордон». Після роботи нерідко чергує в ревкомі або ходить ночами з гвинтівкою по місту. Минуло два тижні. Осипався каштановий цвіт на деревах біля закритої на літо гімназії. Відцвіли вже липи біля Успенської церкви. Розпустилися квітки білої акації в алеях Нового бульвару, а на городах уже зацвіла картопля. Це означає, що незабаром тіточка на обід нам готуватиме посипану кропом і политу сметаною варену молоду картоплю. Дедалі більше твердішають, наливаються соком маленькі плоди на широких гілках старої дуплистої груші. Нечутно приходить літо, і хода його відзначається появою на базарі перших ранніх яблук, порічок, запізнілих, подзьобаних птахами темно-малинових вишень. Мені здається, що більшовики вже давно в місті, що червоний прапор на куполі єпархіального училища висить із зими, а Нестор Варнайович живе у нас ще й від того раніше. Виявляється, Нестор Полевой давно в наших краях за Радянську владу бореться! Кожухар розповів нам мимохідь, що іще в листопаді 1918 року, коли більша частина України перебувала під владою петлюрівської директорії, Полевой разом з такими ж, як сам, прибічниками Леніна проголосив недалеко від нас, в повітовому місті Летичеві, під керівництвом більшовика Луки Панасюка Летичівську радянську республіку. Правда, проіснувала вона недовго. Уже на другий день різдва того ж року на Летичів наскочила банда Волинця. Довелося ватажкам першої радянської республіки на Поділлі піти в підпілля. Ну, а Нестор Полевой перебрався через лінію фронту до червоних. Я міцно прив'язався до ординарця Полевого — Кожухаря. Хоч живе він не в нашому домі, але в нас буває частіш за Полевого. Того весь час викликають по телефону и полк. Не раз, почувши серед ночі телефонний дзвоник, він схоплюється з ліжка і тоді, переговоривши по телефону, надовго виїжджає з дому. В навколишніх лісах бешкетують бандити, і кінна розвідка часто ганяється за ними по незнайомих ярах, по широких лісових просіках. У Кожухаря справ менше. Полевой рідко бере його з собою на операції. Кожухар вільного часу відсиджується у нас, чистить крільчатник, доглядає свою Психею й допомагає по господарству Марії Опанасівні. Іноді тітка пере їм обом — Полевому й Кожухарю — білизну. Тоді Кожухар разом з нею порається біля плити, носить воду, спритно викручує мокрі сорочки і'г рушники, а потім, відпочиваючи на тапчані, розповідає тітці усякі небилиці. Її Кожухар називає тільки по батькові — Опанасівно. Мене він одразу називав «Махамузом». — Чому Махамуз? — спитав я, не розуміючи, що означає це слово. — А ось так, — загадково посміхнувся кремезний смуглявий Кожухар, — такі махамузи бувають. — Які такі? — А ось такі… Саме такі! Так воно й пішло — Махамуз. «Якщо мене питатимуть, Махамузе, скажи: пішов на базар, незабаром повернусь», «Лузай насіння, Махамузе!», «Коня не хочеш скупати, Махамузе?» Я не ображаюсь. Нехай буде — Махамуз, однаково. Найбільше, звичайно, мені подобається купати коней. Інколи ми їдемо на купання разом: я на Каштані, Кожухар на Психеї. Їдемо вниз по Крутому провулку. Чим ближче до річки, тим стрімкіший і звивистіший стає спуск, коні обережно ступають униз, і тоді я відчуваю під собою не кінську спину, а якусь дивну порожнечу. Мимоволі хапаєшся обома руками за шовковисту гриву Каштана. А Кожухар — хоч би що! Сидить, примруживши очі, на смутній Психеї, не поворухнеться навіть і тільки коли-не-коли в такт рухові коня похитує головою. Бронзовий, просмолений сонцем, з вічно примруженими усміхненими очима, він здається мені надзвичайно веселим, метким, а найголовніше — сміливим парубком. На поворотах, коли коні боками стикаються один з одним, мені приємно відчувати коліном або кісточкою ногу Кожухаря. Добре голому сидіти верхи на коні і, натягнувши поводи, посилати його вперед у воду. Спершу неохоче, пофоркуючи, а тоді сміливіше й сміливіше ступає він у річку, витягнувши морду, поводячи вухами й намацуючи дно. А коли дно стає глибшим і вода заливає кінський круп, кінь щулиться, здригається й, одірвавшись від дна, легко подається вплав. Сидиш на мокрій його спині, ноги зносить назад вода, хвіст кінський стелеться позаду, сидиш і тільки, легенько смикаючи поводами, спрямовуєш коня, куди тобі треба. А потім, коли він стомиться, виводиш його на мілке. Мокрий, лискучий кінь форкає, припадає мордою до бистрої води, а ти вилізеш на його слизький круп, витягнеш руки і, вигнувшись, стрибаєш у воду — туди, де глибоко.

Коні, стоячи в річці, обмахуються хвостами, кусаються, весело іржуть, а ми з Кожухарем пливемо на той бік.  



Тепер я рідше зустрічаюся з хлопцями. Куниця не був у мене вже цілий тиждень. Петько Маремуха, якого я зустрів нещодавно біля Успенської церкви, сказав, що Юзик збирається в Київ до свого дядька — він хоче вступити з морську школу. Якось рано-вранці Маремуха прибіг до нас у хату й з таємничим виглядом покликав мене. Ми пішли на город, де вже наливалися соком круглі тітчині помідори, і Петько тихо сказав мені: — Знаєш, хто у нас оселився? Вгадай. Я довго вгадував, називав прізвища всіх знайомих військових, які приходили до Полевого і Кожухаря, і мені навіть стало прикро, що тепер і Петько буде купати коней, але догадатися, хто їх квартирант, я не міг. Тоді Маремуха сам випалив: — Знаєш, хто? Лікар Григоренко! Ніколи б не догадався, правда? — Авжеж! Бреши! Дуже треба лікареві з вами жити, коли у нього такий великий будинок на Житомирській. — Той будинок уже не його, — пояснив Петько. — А чий же? — Хіба я знаю, чий? Будинок у нього реалізували більшовики. Хто в ньому житиме — невідомо. А лікар з нами живе. Він учора приїхав до нас і привіз татові два мішки білого борошна. Знаєш, паски печуть з такого? І грошей не взяв. Попросив тільки, щоб тато пустив його в хату. Ми потіснилися й пустили. Він обіцяв за це більше з нас грошей за оренду не брати. А речей понавозив повно! Всю ніч перевозив речі, а тато йому допомагав. І ще знаєш… — зам'явся Маремуха, — він подарував мамі шафу для одягу. «Однаково, — каже, — мені вона ні до чого, а вам придасться…» — Куди ж він усі речі подів? — А на горище. Ми боїмося навіть: а що як стеля обпалиться? І в льоху ще є… — І твій батько йому допомагав? — Ну… він його попросив. Тато спершу не хотів, а тоді… — «Попросив… попросив»!.. — перекривив я Петька. — Твій тато і ти разом з ним — підлизи. Коли твого тата побили петлюрівці, ти що казав про лікаря? А зараз він вам подарував шафу та борошно — ось ви й порозкисали. — Нічого подібного… — спалахнув Маремуха. — Мій тато добрий, ну що з того, коли людина його попросила. Адже будинок не наш, а Григоренків? — І Котька живе у вас? — спитав я. — Ні, Котька поїхав у Кременчук, — помовчавши, відповів Маремуха. — Там сестра його мами живе. — Ет, не кажи, куди там поїхав… Сховався, мабуть, де-небудь тут, а ти сказати не хочеш, щоб я його не відшукав. Жалієш свого панича. Пам'ятаєш, як папір йому тягав? — Тягав, ну то й що ж? А тепер не стану… Ходімо до Куниці? До Юзика я не пішов. Зате увечері, коли смеркло, вирушив до Старої садиби. Треба перевірити, чи правду мені розповів Петро. По спадистих схилах Старої садиби стелиться в заростях ялівцівки та вовчих ягід ледь помітна стежка. Я пройшов нею аж до кущів повного бузку й нечутно розсунув їх. За три кроки від мене біліє Маремушин флігель. У кімнатах уже запалили світло, але хто в них є — не видно, бо вікна запнуті темними занавісками. Навпроти флігеля стоїть закидана свіжим сіном лікарева прольотка. Передні її колеса в'їхали на зарослу бур'яном клумбу. За флігелем заіржав кінь. У сінях флігеля клацнула клямка, і на порозі з'явився в білій сорочці сам лікар Григоренко. Він підійшов до про-льотки, взяв оберемок сіна й поніс його за флігель — своєму коневі. «Виходить, Петько не збрехав! Що ж тепер робити? Треба розповісти Куниці, який сусід з'явився у нас у Старій садибі», — подумав я й побіг до Юзика. По дорозі, біля паркана Лебединцевої, я побачив Омелюстого. Кучерявий, у світлій сорочці з розстебнутим коміром, він ніс під пахвою сувій паперів. — Ти куди, Василю? — зупинив мене Омелюстий. — А я до Куниці! — Ото й добре. Ви мені саме обидва потрібні. Тягни його сюди, підемо зараз гуртом до фортеці. Я почекаю вас на ґаночку. — Та пізно ж зараз, дядьку Йване, сторож не відчинить. — Дарма, відчинить, — заспокоїв мене Омелюстий, — Тільки не затримуйтесь. Я вас давно шукаю. Нічого не вдієш. Я побіг по Куницю й з ним разом повернувся до Івана Омелюстого. Сусід уже чекав нас, сидячи на сходинках. В руках у нього був рушник. — Назад ітимемо — скупаюсь, — пояснив він. — Нема часу навіть до бані піти, хоч у річці помиюсь. — Комарі покусають. Увечері на річці комарів багато, — сказав Куниця. — Мене комарі не люблять. Я кощавий! — засміявся сусід… Але чим ближче ми підходили до Старої фортеці, тим мовчазніший ставав Омелюстий. На мосту він згорнув учетверо рушник і сховав його в кишеню. Підійшовши з нами до сторожки, він сміливо постукав у крайню віконницю. Сторож вийшов із сторожки й, виставивши вперед свою сучкувату палицю, похмуро подивився на нас. — Відчини-но ворота! — суворо наказав сусід. Сторож забрав палицю й позадкував. — А ви хто такі будете? — боязко й глухо спитав він. — Я з ревкому. Хлопчиків цих пригадуєш? — показав на мене з Куницею Омелюстий. — Дядьку, пригадуєте, ми сюди квіти носили тому чоловікові, — нагадав Куниця. — Ага, ага, — закивав старик головою, — тепер упізнав!.. — Кульгаючи, він підійшов до нас. — Тільки я, товаришу начальник, ні в чому не винуватий, вірне моє слово. Вони мені його одяг дали, я ним і то не користувався. Він у вежі так і залишився, — промуркотів сторож. — Та чого ти метушишся, старий? Ніхто тебе не винуватить, — стиха відповів сусід. — А могила ціла? Не зруйнували її бандити? — Ціла, ціла, батечку, — квапливо замурмотів сторож, відчиняючи ворота, — тільки я її бур'янами закидав, а то, думаю, хто його знає: побачить який петлюрівець ту плиту, що тоді? Сторож сказав правду. Ще здалека, обійшовши Папську вежу, ми помітили біли підніжжя бастіону темну купу бур'яну. Ми з Куницею перші кинулися до неї й швидко очистили могилу від кущиків колючого перекотиполя, не просохлої ще лободи, дрібного подорожника й полину. На жовтому суглинку, серед прив'ялої трави, одразу відкрилася та сама квадратна кам'яна плита, що її ми притягли сюди разом з Петьком Маремухою. Гілочки бузку вже засохли. Сторож начисто їх змів своєю палицею. — Тут і закопали! — сказав Куниця. Схиливши голову, Омелюстий сумно дивився на могильну плиту. Постоявши так мовчки кілька хвилин, він раптово випростався й стиха крізь зуби сказав: — Якого чоловіка замордували… панські наймитюги… Скільки добра він міг би ще принести Україні! Потім Омелюстий круто повернувся до сторожа й наказав йому: — Ти, старий, доглянеш іще трохи могилу. Ми тут пам'ятник поставимо. Сторож мовчки кивнув головою. Юзик підняв з землі висохлі гілочки бузку. — А ви з якої вежі дивилися? — повернувся до нас Омелюстий. — А он з тієї крайньої, високої… Бачите вікно велике? — показав я на Папську вежу. — Звідти? — здивувався Омелюстий. — І як тільки вас не помітили, просто дивно… Ну, ваше щастя, хлопці. — Та я вже й то, товаришу начальник, думав, як вони туди залізли… Яка нечиста сила їх туди понесла? — Добре, добре, годі тобі, нечиста сило… — криво посміхнувшись, сказав сусід. — Ходімо-но додому, хлопці, старому спати час. По дорозі з фортеці до мосту, аж біля підземного ходу, ми зустріли вартового. З гвинтівкою наперевіс він повільно походжав уздовж фортечної стіни. — Що він — міст охороняє? — стиха запитав Куниця в Омелюстого, коли ми пройшли мимо. — Від бандитів! — відповів Омелюстий. — Ти ось спати ляжеш, а він цілу ніч ходитиме, щоб до міста бандити не наскочили. Зрозуміло? — Зрозуміло! — відгукнувся Куниця. — А коли зрозуміло, то біжіть, бусурмани, додому. Вам спати час, — сказав він і, помітивши, що нам не дуже-то хочеться покидати його, додав: — Ну, нічого, нічого, ідіть. Завтра скупаєтеся. — Ходімо, Юзику! — з образою в голосі покликав я Куницю. Коли не хоче, щоб ми разом з ним купалися, — не треба. Мені прикро, що Омелюстий вважає нас за маленьких. «Спати час!» Ото ще вигадав!.. Куниця, оглядаючись, пішов слідом за мною. Біла сусідова сорочка невиразно майоріла біля самого берега. Мабуть, він уже став роздягатися. Через тиждень до Старої фортеці з міста з червоними прапорами, з вінками, обвитими траурними стрічками, прийшли військові й робітники — члени місцевих профспілок: друкарі, комунальники, залізничники. Смеркало. Погода стояла похмура, осіння. Зовсім не схоже було, що на дворі липень. Важкі чорні хмари пливли по небу на захід. Сухий, холодний вітер шарпав тугі полотнища прапорів, здіймаючи з землі куряву й суху траву. Ми з Куницею ввійшли в Стару фортецю останніми, позаду колони. Нашої могильної плити вже не було. Біля підніжжя зеленого ^бастіону, над могилою Сергушина, височів гладкий, простий пам'ятник із сірого мармуру. Посередині пам’ятника не дуже чіткими літерами був викарбуваний напис:  

Борцеві за Радянську Україну, першому голові Військово-революційного трибуналу Тимофієві Сергушину, який загинув од рук петлюрівських бандитів  



Пам'ятник обгороджений залізними свіжопофарбованими гратами. Біля них, нахмурившись, без кашкета, стоїть кучерявий Омелюстий. Він тримає під руку молоду невисоку дівчину в синій косиночці. Дівчина плаче. Пасма її темного каштанового волосся вибилися з-під косинки й падають на мокрі від сліз очі. Хто вона? Сестра, знайома чи чужа дівчина, що згадує своє власне горе? А може, це та сама дівчина, з якою познайомився Сергушин, коли ночами відшукуючи друзів, сміливо ходив по захопленому ворогами місту? Серед військових, поруч з нашим квартирантом Полевим, скинувши засмальцьовану кепку, стоїть мій батько. Біля нього, вистроївшись у дві шеренги від могили до Папської вежі, стоять робітники-друкарі, мукомели з млина Орловського, робітники електростанції. Серед службовців міської лікарні я впізнав провізора Дулемберга; він сперся на палицю, сивий, сухорлявий. На бастіон виліз низенький командир Тілігуло-Березанського полку. Кремезний, у світло-зеленому козакині, він мілька хвилин стоїть мовчки над юрбою, тримаючи в руках форменого кашкета з ввігнутим козирком. Потім він став говорити. Над притихлим натовпом дуже виразно прозвучали його перші уривисті, жорсткі слова. Командир говорив, що донецький шахтар Сергушин затнув за справу Радянської влади від руки петлюрівців. Командир розповідав, як ще за гетьмана Сергушин з підпілля провадив боротьбу з окупантами України, гуртуючи навколо себе й виховуючи найкращих людей нашого міста — друкарів, слюсарів, мукомелів. Командир згадував про жертви, принесені робітничим класом заради щасливого майбутнього трудящих. Він закликам усіх помститися за смерть Сергушина. Рвучкий північний вітер раз у раз підхоплював промову командира й то заглушав окремі слова й фрази, то, навпаки, проносив їх по всьому подвір'ю, над сивими мохнатими ножами. Ми з Куницею краєм вуха ловили уривки палкої командирової промови, і дедалі виразніше в нашій пам'яті спливав той недавній сонячний ранок, коли тут, під оцим ось бастіоном, вороги України розстрілювали Сергушина. Я згадав, як прийшов він до нас тоді, взимку, в своїй стьобаній солдатській кацавейці, в пухнастій заячій ушанці — пізній і несподіваний нічний гість. Здавалося, це було вчора. І скриня, на якій він лежав тієї ночі, стоїть усе там же, біля вікна. Ще ціла гасова лампа, при невиразному, миготливому світлі якої він показував мені на стіні такі кумедні фігурки. Ось, як зараз пам'ятаю, підходить до його ліжка тітка. Тихо човгаючи повстяними туфлями, вона несе нашому гостеві велику чашку гарячого чаю, настояного на сушеній малині. Сергушин дякує тітці й, виткнувши з-під ковдри худу, тонку руку, бере чашку. Рука тремтить — от-от гарячий чай розплескається прості на ковдру. Стежачи за гостем із свого ліжка, я про себе лаю тітку — не могла підсунути до скрині стілець, чи що? Але все минав добре. Відпивши кілька ковтків, Сергушин обережно ставить чашку на підвіконня, за мереживну занавіску. Чашка димиться на підвіконні, наче незагашена цигарка. Помітивши, що я стежу за ним, Сергушин раптом ні сіло ні впало хитро підморгує мені. А потім на стіні з'являються китайські тіні. Вони то підстрибують аж до стелі, то стають маленькими-маленькими — мов миші. Ніколи я не забуду Сергушинового погляду— простого, веселого, ледь хитруватого… Промови закінчені. На могилу обережно кладуть принесені вінки. Вони геть укрили посипаний жовтим пісочком могильний горбочок. Кілька вінків якась літня жінка повісила на залізну огорожу. Чорно-червоні траурні стрічки мають на вітрі. Натовп, який щільно оточив огорожу, рідшає, розступається, і тепер могилу, прикрашену вінками, стає видно звідусіль, навіть від підніжжя Папської вежі. Червоноармійці підняли гвинтівки. Клацнули затвори. Хтось із командирів подав команду. Вогняні жмути полум'я злетіли вгору, до похмурого, туманного неба, гучна луна прокотилася по фортеці, і вмить вітер заніс її далеко-далеко на Заріччя. Від рушничних залпів і від сумної, урочистої пісні «Ви жертвою в бою нерівнім лягли» стало ще смутніше й холодніше — наче на землю випав мокрий, осінній дощ, що проймає до кісток…  

Мене викликають до Чека


 

Минув тиждень після відкриття пам'ятника Сергушину. Якось Марія Опанасівна розбудила мене спозаранку: — Вставай, до тебе Петько прийшов! Яка лиха година принесла Петька в такий час? У вікна бризкає раннє сонце, воно визирає з-за покрівлі крільчатника. Батькове ліжко рівно застелене, на столі стоїть недопита чашка чаю. Мабуть, батько пішов з дому зовсім недавно. Сонний, невмиваний, я вибігаю у двір. Петько чекає мене біля хвіртки. У нього якийсь дивний, стривожений вигляд. — Ну, чого треба? Ти б іще вночі з'явився! — Василю, знаєш — лікаря заарештували! І Григоренчиху теж! — випалив у відповідь Маремуха. — Коли? — Та сьогодні! Оце щойно на світанку. А знаєш як? Лікар почув, що до нас стукають, прибіг до тата в самих кальсонах та й давай його будити. «Сховай мене, ради бога, сховай!» А тоді, коли побачив, що тато відчиняти пішов, сховався в льох. Не в той, що в дворі, а в наш маленький, котрий під кухнею. Мама там звечора на сходинках поставила кисле молоко, то він у темряві всі глечики побив. А ті з гвинтівками зайшли, засвітили лампу, полізли по нього льох. Він опирався, не хотів сам вилазити. Його витягли, мов кабана. Та й брудний же він був! Кальсони в глині, руки у кислому молоці, навіть вухо забруднив. — Речі взяли? — Нічого! Покоївка їхня кудись утекла, — мабуть, боїться, що й її заарештують. А речі в нас залишилися — все чисто: і килими, й шкафи, й ліжка — все у нас. І коняка. Я її тепер напуватиму. — І все це ваше буде, так? — Наше? — Петько трохи помовчав. — Ні, заберуть, мабуть, до клубу, що на Житомирській. Туди ж усе реквізоване звозять — дивани, дзеркала. Там театр показуватимуть і туманні картини, — і все даром… А знаєш, Васько, — раптом спохватився Маремуха, — це, мабуть, мій тато все розповів про лікаря! Учора вранці до нас прийшов Омелюстий. Він у дім не заходив, а попросив, щоб я тихенько викликав йому тата. Я викликав, і вони довго в кущах над скелею сиділи, потім тато з Омелюстим кудись пішов. А повернувся і вже більше з лікарем не говорив. От я й думаю: тато, мабуть, розповів про нього в суді, правда? — Хлопці, а де тут Манджура живе? — почулося цієї хвилини поруч. Я навіть відстрибнув набік. Біля хвіртки стояв червоноармієць — молодий веснянкуватий хлопець. Він був підперезаний солдатським ременем з двоглавим орлом на мідній пряжці. Під пахвою у червоноармійця був затиснутий зошит, а в руці він тримав тоненький синій конверт. — Тата дома нема! Він у друкарні. — У друкарні? А хто ж пакет прийме? — Я зараз покличу тітку. Почекайте. — Стривай! — суворо окликнув мене червоноармієць. — Тітку, тітку. А сам-бо ти грамотний? Я ствердно кивнув головою. — Син його? — Так. — Ну, ось бачиш, — усміхнувся червоноармієць. — Розпишись, тільки акуратніше, — наказав він, подаючи мені розгорнуту книжку. — Шукай-но тут Василя Манджуру, а поряд хрестик. Біля хрестика й розпишись. — Василя? Але ж тата звуть Мироном, — відповів я. — Мироном?.. Мироном?.. — спантеличено протяг червоноармієць, але одразу ж, струснувши головою, вирішив: — Дарма, яка різниця: Мирон, Василь? Це наш писар знову наплутав. Розписуйся. Притиснувши до коліна книжку, я написав своє прізвище. У мене тремтіла рука. Друге «а» я написав криво й заліз на сусідню клітинку. Червоноармієць забрав назад розносну книгу, віддав мені конверт і пішов геть. Петько Маремуха одразу зажадав: — Ану, покажи! Посідавши на ґаночку, ми стали розглядати цей тоненький конверт, що в нього був покладений якийсь папірець. Він промацувався пальцями. На конверті великими літерами було написано: «Тут, Заріччя, Крутий провулок, будинок 3, Василеві Мироновичу Манджурі». — Васько, це ж тобі лист! Розпечатай, — сказав Маремуха. Петько мав рацію. Мене звуть Василем, а по батькові Мироновичем. Але ж я ще ніколи й ні від кого не одержував листів. Хто б це міг писати мені? — Ні, це, мабуть, помилка, — відповів я Петькові. — Я покажу татові, нехай він розбереться. — Ото дивак! Боягуз! — ще більше заметушився Петько. — Ну, розірви конверт, чи тобі важко? Тепер мені просто вже хотілося подратувати Петька. — Тобі яке діло? Мій лист: хочу — розпечатаю, хочу — ні. Петько образився. — Я давно знаю, що ти не товариш! — промовив він. — Я не товариш? Он як? Ну, тоді забирайся! Шукай свого Котьку! Їдь до нього в Кременчук! Вкрай ображений, Петько підвівся, зашморгав носом і, не сказавши й слова, поплентався до хвіртки. Мені стало шкода: я ні за що ні про що образив його. Він добрий хлопець, що не кажи! Наздогнати хіба? Та ну, не варт. Однаково до вечора забудеться. Але що у конверті? Я обережно розірвав конверт і дістав складений удвоє біленький папірець. Коли я читав його, літери, надруковані на машинці, стрибали у мене перед очима:  

Гр. В. М. Манджура! Повітова Надзвичайна комісія викликає Вас на 20 серпня на 10 годин ранку до слідчого т. Кудревич (Семінарська вулиця, № 2, кімната 12, 2-й поверх). За неявку відповідатимете за законом. Комендант ЧК Остапенко.  

Лист надісланий з того великого двоповерхового будинку на Семінарській вулиці, де міститься Надзвичайна комісія. Вікна нижнього поверху в цьому будинку затягнуті гратами. В палісаднику ростуть високі сріблисті тополі, й тінь від них щоранку падає на Семінарську вулицю. Цілісіньку добу навколо цього будинку ходять вартові в будьонівках. Я знаю, що за залізними гратами сидять, чекаючи суду двоє петлюрівських міністрів, графиня Рогаль-Піонтковська, власник водяного млина Овшія Орловський та башто петлюрівських офіцерів. Коли пішов Петлюра, ці офіцери залишилися тут, у нашому повіті, й вступили на службу українськими попами в автокефальну церкву. Вони підгримували зв'язок з тими бандитами, які грабують людей на одинадцятій версті за містом. Але навіщо я потрібний Надзвичайній комісії? Може, хочуть прийняти мене в юні розвідники, щоб я допомагав ловити петлюрівців по селах? А й справді? Прийду я завтра туди, дадуть мені коня й шкіряне сідло, дадуть дві бомби, гвинтівку та й скажуть: «Їдь!» Що, хіба не поїду? Звичайно, поїду! Не зможу хіба ловити отих петлюрівських офіцерів? Ще й як зможу! Адже в загоні ЧК є хлопець, лише трохи старший за мене. Він часто пролітає галопом по вулицях і навіть на мосту, де не можна їздити швидко, мчить мов божевільний. Цей хлопець носить чорну каракулеву кубанку з червоним верхом і шкіряну куртку, підперезану портупеями. Йому видали маузер у дерев'яній кобурі, і він, пускаючи коня риссю, завжди підтримує його рукою. Куниця мені казав, що всю сім'ю цього хлопця порубали в Проскурові бандити із зграї Тютюнника, тільки він сам уцілів і втік до більшовиків. Як ми заздримо цьому хлопчикові, коли він, не дивлячись на прохожих, пришпорюючи свого плямистого коня, припавши грудьми до луки сідла, скаче по Житомирській до себе в Надзвичайну комісію! Хоч би хто з хлопців ішов цієї хвилини по вулиці, кожний обов'язково зупиниться й довго-довго дивиться йому вслід. Усі знають цього хлопчину в нас у місті. От би мені вступити до нього в помічники! Та я б кожного його слова слухав, тільки б можна було мені скакати з ним удвох десь у полі, знати, що нас чекають у місті як справжніх червоноармійців. Проте навряд чи візьмуть мене на таку службу. Адже цей хлопчина, мабуть, і в боях бував, і з петлюрівцями воював — його всі знають… Мені хотілося наздогнати Петька, показати йому повістку, похвалитися перед ним, боягузом. Чи, може, побігти до Юзика? Ні, не варт. Потерплю ще до завтра, а тоді розкажу все. Як повільно тягнеться час! На щастя, я згадав, що Кожухар якось просив мене пошукати японських патронів. У його приятеля в штабі полку є великий, що розламується надвоє, револьвер — сміт-вессон. А до цього сміт-вессона дуже добре підходять японські гвинтівочні патрони. — Ось розшукай — постріляємо! — пообіцяв Кожухар. Треба пошукати. Адже у мене десь на горищі захована обойма цих японських патронів. Їх було п'ять штук — довгастих блискучих патронів з червоної міді, з тоненькими кулями й плоскими акуратними капсулями. Де тільки вони? Я поліз на горище й довго шукав там патрони в душній, курній півтемряві. Але обойма десь загубилася. Я так і не зміг її знайти, і це було дуже шкода. Потім я довго годував заячою капустою кролицю, потім побіг на город — подивитися, як дозрівають важкі соковиті помідори. Аж до вечора я ніяк не міг знайти собі місця. Хотілося, щоб якомога швидше минав час. Увечері з друкарні прийшов батько. Я одразу кинувся до нього й, простягаючи повістку, сказав: — Поглянь, тату, що мені прислали. Він обережно підніс її до очей і став читати. Я, вичікуючи, дивився на батька. Він був у чорній нанковій блузі, від нього пахло друкарською фарбою. — Ну, що ж, — віддаючи мені повістку, сказав батько, — іди, коли кличуть. Потім, трохи помовчавши, батько посміхнувся й додав: — Це тебе Омелюстий все сватає. — Куди сватає, тату? — Ось постривай, про все дізнаєшся! — загадково посміхнувся батько, підходячи до умивальника. — А найголовніше — не бійся: кажи тільки правду. Там справедливі люди працюють. Товариша Дзержинського учні. Батькові слова мене трохи заспокоїли. Але однаково час спливав дуже повільно. Ліг спати я з півнями, та заснути довго не міг. Я прислухався до рівного, спокійного батькового хропіння і все обмірковував його слова. Куди ж мене сватає Омелюстий? Чого мене викликають на Семінарську? Хто такий цей Кудревич, котрий мене завтра допитуватиме? Уранці я схопився з постелі перший. Батько й тітка ще спали. Тихенько я вибіг на подвір'я і, сполоснувши холодною водою обличчя, вийшов на вулицю. По дорозі я обмацував заховану в кишеню повістку На вулиці було тихо й прохолодно. Над парканом, обвитим крученими паничами, дзижчали мухи. Котра зараз година? Хто його знає: може, шоста, а може — дев'ята. Влітку сонце сходить дуже рано, й довіряти йому небезпечно. На фортечному валу ходив вартовий. З гвинтівкою в руках, у шинелі він повільно походжав уздовж поручнів. Він ще охороняв місто від бандитів. А що як справді коли-небудь бандити спробують вдертися до міста? Адже вони ховаються недалеко звідси — в сусідніх лісах, але особливо їх багато на одинадцятій версті. В цьому місті Калинівське шосе оточене густим, дрімучим лісом, з глухими ярами й лощовинами. Цими ярами бандити часто підкрадаються аж до шосе й грабують проїжджих селян, убивають комуністів і навіть нападають на червоноармійців. Вони можуть першої-ліпшої ночі обійти місто з боку фортеці й, убивши вартового, вдертися до центру. Недарма щоночі ревком і комітети незаможників споруджають вартування жителів. Жителям видають у ревкомі гвинтівки й патрони, і вони ходять з ними по вулицях міста. На зеленому паркані вищепочаткового училища порозвішувані шкіряні сідла. Дощані ворота училища відчинені навстіж. У дворі димиться похідна кухня. Попід самим ґанком на траві сохне білизна. На Губернаторському майдані порожньо. Навпроти губернаторського будинку видніється прикрашений ялиновими гілками дерев'яний поміст. З цього помосту під час революційних мітингів проголошують промови. Обминаючи Губернаторський майдан, вузеньким провулочком я підійшов до друкарні. Вона була ще зачинена. На сходинках ґанку сидів сторож. Стрілки годинника на ратуші показували пів на восьму. Мені залишалося ще дві з половиною години. «Піти хіба додому? Ні, додому однаково не піду», — вирішив я й повільно, не поспішаючи пішов далі Тернопільським спуском, на Новий бульвар. Назустріч дедалі частіше почали траплятися поодинокі прохожі. Проїхав віз із п'ятьма червоноармійцями. В руках вони тримали рушниці. Обганяючи воза, галопом проскакав вершник, одягнений у чорне, з польовим біноклем на грудях. Ох, як мені хотілося зустріти зараз кого-небудь із знайомих хлопців! Якби вони тільки знали, куди я йшов! Я б либонь показав їм синій конверт або краєчок повістки, де на машинці надруковане моє прізвище. Та, мов на гріх, нікого із знайомих не було видно. Щоб швидше минав час, я зупинявся перед кожним магазином, розглядав воскові жіночі голови в перукарні Мрочка, вицвілі портрети в фотографії Токарева, в'язані жакети за вікнами магазину Самуїла Фішмана на Ларинці. Потім звернув на бульвар. Тут, в алеях Нового бульвару, зовсім прохолодно. Десь угорі, в кленовому листі, щебечуть птахи, повітря тут чисте, дихати легко й приємно. Ось під кущами місцинка, де ми відпочивали тоді вночі, після наскоку на григоренківський дім. Це ж було зовсім недавно, а вже все забулося, і здається, з тієї ночі минув принаймні рік. Довго я ще тинявся тінявими алеями Нового бульвару, а потім звернув аж на крайню стежку під скелею. З цієї стежки добре видно сіру, що здіймається над покрівлями, вишку ратуші, а на пій — позолочений циферблат міського годинника. Чути, як відбиває він, — глухо, протяжно — спершу чверті, а потім цілі години. Коли велика стрілка годинника підповзла до половини десятої, я ще раз обмацав у кишені повістку й сміливо пішов угору, до Семінарської вулиці. Але, дивна річ, з кожним кроком я хвилювався дедалі більше. Хоч і соромно признаватися в цьому, але я чогось побоювався. Коли б ще був хто-небудь зі мною — Куниця, Сашко Бобир або. хоч Петько Маремуха, — та я сам перший потяг би їх вперед. А самому було страшнувато. Крізь дерева на розі Семінарської вже забіліла будівля Надзвичайної комісії. Я швидко перебіг вулицю і, порівнявшись із вартовим, мовчки простягнув йому повістку. — Зайди в будинок. Другі двері нагорі, — спокійно сказав вартовий. У просторому вестибюлі, біля коричневої дошки з дверними ключами, сиділи червоноармійці. Вони одразу, тільки-но я зайшов, обернулися в мій бік. — Де… тут… кімната… дванадцять? — запинаючись спитав я. І цієї хвилини серед червоноармійців я впізнав посильного — молодого веснянкуватого хлопця, який приносив мені вчора листа. Він теж упізнав мене, усміхнувся і вийшов назустріч. — Прийшов, кажеш? Дай-но повістку, так уже тому й бути — проведу по знайомству. Тобі в дванадцяту? Я подав йому зім'ятий конверт і спробував теж усміхнутися, але усмішка в мене вийшла крива. Прочитавши повістку, посильний сказав: — Ходімо, хлопче! Провівши мене на другий поверх, він сказав, показуючи на лаву біля дверей якоїсь кімнати: — Сиди тут і чекай! Викличуть! Коли він пішов, я помітив, що в кінці цієї зручної, з вигнутою спинкою, лакованої лави сидів ще якийсь хлопець. Я обернувся до нього й ледве не закричав з радощів: — Юзику, і тебе викликали? Мені одразу стало веселіше. — Викликали! — зніяковіло протяг Куниця. — А чого — не знаю… — А я теж не знаю! — ледве встиг сказати я, як відчинилися оббиті клейонкою двері дванадцятої кімнати й на порозі з'явилася дівчина у високих зашнурованих черевиках. Десь я її вже бачив. — Заходьте, хлопці! — запросила вона. — Мені… до Кудревич! — розгубившись, сказав я. — Знаю. Кудревич — це я! — ледь усміхнувшись, оголосила дівчина. — Проходьте швидше й сідайте! Дуже світла, довгаста кімната. Три вікна її виходять просто на Семінарську. Крізь шибки видно верховіття сріблястих тополь, що ростуть перед будинком у палісаднику. Біля самісіньких дверей на стіні висить велика карта, а збоку стоїть шафа. Певне, ця дівчина — великий начальник, коли у неї в є цьому домі своя окрема кімната, майже така сама, як кабінет директора гімназії Прокоповича. Ми обережно посідали на стільці біля затягнутого зеленим сукном письмового столу. Стіл зовсім чистий, наче щойно куплений, — жодного папірця на ньому не видно. — Ну, як живете, хлопці? — спитала дівчина й, шумно присунувши до себе крісло, сіла за письмовий стіл, навкоси під нас. Вона трохи вилицювата, але вродлива. Смуглявий рум'янець заливає її щоки. Очі в неї карі, спокійні, рівно підстрижене каштанове волосся закладене за вуха. А вуха маленькі, рожеві. Вони зовсім не випинаються, як, наприклад, у Куниці. Обличчя у Кудревич добре, веселе. Чи не її це тримав під руку Омелюстий біля могили Сергушина? — Ну, чого ж ви, розповідайте, — продовжувала дівчина. — Що у вас тут у місті діялося, коли наших не було? — Та ми… пішли з міста… — повільно, запинаючись відповів Куниця. — Куди? — А в Нагоряни! — Це біля Думанова? — Еге! — Довго ви там були? — Та ні, не довго, днів зо два, — допоміг я Куниці. — А решту часу жили в місті, так? — спитала Кудревич. — Решту часу жили в місті! — повторив її слова Юзик. — Гуляли по місту, билися, до фортеці ходили, правда? — примруживши очі, спитала дівчина. — До фортеці ходили! — погодився Куниця. — Прийшли, а там чоловіка того петлюрівці вбивали. — Якого чоловіка? — Ну… якого! — раптом захвилювався Куниця. — Ви наче не знаєте. А того, що лікар Григоренко виказав петлюрівцям, Сергушина. Йому ж пам'ятник у фортеці поставили. То ми могилу його показали. Ви Омелюстого знаєте? Ну ось у нього спитайте. Так ви ж знаєте… — раптом зніяковів Куниця, помітивши, що дівчина посміхається. — А навіщо ви тоді розпитуєте? — сказав він образливо й замовк. — Так, я все знаю, — спокійно і вже не посміхаючись відповіла Кудревич. — Ну, ось що. Я зараз при вас поговорю з однією людиною, а ви послухаєте… Кудревич підвелась і одразу вийшла, але не встигли ми перемовитись один з одним двома словами, як вона повернулася з лікарем Григоренком. Скоса глянувши на нас, лікар присів на стілець навпроти слідчого. Він поводиться так, наче йому зовсім байдуже, про що питатиме Кудревич. Григоренко обріс бородою, у нього мішки під очима. Пояска на сорочці нема, і коричневі його туфлі не зашнуровані. — Я повертаюсь до попереднього питання, — дістаючи з столу папку з паперами, сказала Кудревич. — Я гадаю, що ви, нарешті, розкажете, яким чином, виказавши цим наймитам Антанти Сергушина, ви стали свідком і учасником його розстрілу? — Я нікого не виказував… І свідком не був… Це наклеп… Чистісінький наклеп… — пробурмотів лікар. — Скажіть, — не слухаючи Григоренка, знову спитала Кудревич, — ви, мабуть, добре знайомі з Гржибовським? Приятелі з ним, так? Чим ви поясните, що він звернувся по допомогу саме до вас? — Який Гржибовський? Яка фортеця? Що ви, панночко, справді вигадуєте? — сказав лікар, ледь підводячись із стільця. — А до речі, лікарю, я про фортецю вас зараз зовсім і не питаю! — посміхнулась Кудревич. — Так, звичайно, зараз не питаєте, зате раніше питали, — швидко викрутився лікар і навіть стільцем зарипів. — Виходить, у фортеці ви теж не були? — Та господь з вами, яка фортеця? Звичайно, не був. Я живу в іншому кінці міста, мало мені діла, щоб до фортеці ходити, — ворушачи вусами, відповів лікар. — Як же ви, дядьку, не були, коли туди на своїй коняці приїздили? І землю мацали, — несподівано втрутився в розмову Куниця. Лікар похмуро, з презирством глянув на Куницю й відвернувся до слідчого. — Зажди, хлопче! — спинила Куницю Кудревич і знову подивилася на лікаря. — Отже, ви й сьогодні твердите, що ніколи ні з ким у старій фортеці не бували і з Марком Степановичем Гржибовським не знайомі? Так я вас розумію? — Так! — з полегкістю зітхнув лікар. — Ну гаразд, — погодилася Кудревич і закрила папку з паперами. Лікар вийняв з кишені брудну, зім'яту хусточку и ви тер нею свої жорсткі вуса. А Кудревич, вийшовши з-за столу, швидкими кроками, ледь погойдуючись на високих каблуках, підійшла до шафи. Вона підвелась на носках^і, відчинивши шафу, дістала з верхньої полиці загорнутий у газету пакунок. Дівчина підійшла до лікаря й розгорнула перед ним на столі цей тючок. Та це ж одежа убитого Сергушина! — Ця річ вам теж невідома? — спитала Кудревич лікаря, вішаючи на спинці вільного стільця замащену вапном зелену сорочку Сергушина. — Невідома, а що? — стрепенувся Григоренко. — Та ні, я просто так спитала! — знову сідаючи в крісло, сказала Кудревич, уважно розглядаючи лікаря. Він совався на стільці. — Послухайте, мадемуазель, я вам уже одного разу канав і зараз повторюю, — несподівано скоромовкою забурмотів лікар, — я ніколи в житті не поважав Петлюру, я завжди казав, що це вискочка, авантюрист і шахрай. — Та облиште, — перепинила його Кудревич. — Зараз ви його називаєте авантюристом, а коли він був у місті, ви дали притулок у себе офіцерам з його булавної сотні — Догу й Кривенюку? А яку промову ви виголосили про петлюрівську директорію, коли місто захопили петлюрівці? Пригадуєте? А хто адрес Петлюрі підносив на Губернаторському майдані під час молебня? А зараз ви мені пояснюєте, хто такий Петлюра? Та ми й без вас знаємо, хто він. Такий же англійський, французький та Пілсудського найманець, як усі ці коновальці, огієнки та інша націоналістична погань. Служать тому, хто більше заплатить… Розкажи-но ти, хлопче, як була справа, — раптом звернулась до мене Кудревич. Я сторопів і спершу не міг зв'язати двох слів. Але потім, збиваючись і плутаючи слова, я почав розповідати, як петлюрівці вбивали Сергушина. Я заодно переказав Кудревич і Петькове оповідання про те, як лікар Григоренко зустрів Сергушина у флігелі шевця Маремухи. Кудревич кивнула головою. Видно було, що все це вона її без нас добре знала і що зайвий раз слухала моє оповідання тільки для того, щоб примусити признатися лікаря. А Григоренко, коли я говорив, усе совався на стільці й глухо покашлював, наче налякати мене хотів, щоб я всього не розповідав. — А після того як вони вистрілили, лікар того чоловіка обмацав і руки хусточкою обтер! — допоміг мені Куниця. — Та чого ж ти брешеш, босяк! — несподівано схопився лікар, зараз же спохватившись, знову важко опустився на стілець. — Ви знущаєтесь з мене, мадемуазель! Я Львівський університет закінчив, я — лікар медицини, а ви мені тут очні ставки з усякою босотою влаштовуєте! Та це виродки — мало хто вам чого наговорить. Я не був… — Самі ви виродок… і… брехун! — раптом, блиснувши очима, люто перепинив лікаря Куниця, але Кудревич цієї ж хвилини осадила його. — Тихше! — сказала вона. — Треба буде — спитаю. — Я й кажу… Дайте їм волю — вони й про вас наговорять, — зрадів лікар. — А я вам зараз поясню, чому вони про мене вигадують. У мене є сад. Знаєте… груші, яблука всякі. Як осінь — просто мука сама, тільки й гляди, коли б не пообривали. І все такі голодранці, а я їм пощади не даю. Як спіймаю, одразу — до батьків. Ну, а вони що? Звичайно, лютують на мене. Та ви їх ще більше зберіть, вони можуть сказати вам, що я злодій, розбійник, що хочете… — Постривайте! — обірвала лікаря Кудревич і гукнула: — товаришу Довгалюк! З коридора до кімнати ввійшов червоноармієць з гвинтівкою. — Унизу, в кімнаті для свідків, чекає громадянин Блажко. Приведіть його сюди! — попросила вартового дівчина. Червоноармієць, стукнувши прикладом, пішов. — А ви, хлопці, вільні, — сказала нам Кудревич. — Давайте ваші повістки, я позначу. Уже внизу, біля виходу, ми зіткнулися з сторожем Старої фортеці. Он воно що! То це і є Блажко. Він тримав у руках таку саму, як і наші, повістку й кульгаючи ішов нам назустріч. Сторож нас не впізнав. На вулиці Куниця ображено сказав: — Ти дивись, ти дивись, як відрікається! — А ти йому добре сказав, що він брехун. Нехай знає! Ми вийшли на Новий бульвар з почуттям великої полегкості, трохи стомлені й схвильовані. Навкруги гарно гнівали птахи. То тут, то там на втоптаних глинистих алеях іскрилися жовті плями сонця. Ми побрели слідом за ними.  

Сьогодні з самісінького ранку ллє злива. Струмені дощу стукотять по залізній покрівлі. Вода гримотить у ринвах і розливається скрізь у дворі каламутними, пінистими калюжами. По вікнах звиваючись збігають прозорі струмені. У кімнатах так темно, ніби настав вечір. О цій порі з двору до мене на кухню раптом ввалився Куниця — весь мокрий, блискучий від дощу. — Васько, я їду! Я вражено втупився у Куницю. — Куди? — У Київ! До дядька! На, читай! І з цими словами Куниця простягнув мені вогкого, трохи зім'ятого листа. Пише його дядько — той самий, про якого Юзик не раз розповідав мені. Він плаває старшим механіком на дніпровському пароплаві «Дельфін». Дядько кличе Куницю до себе в Київ. Він обіцяє влаштувати його в школу моряків. Поки я, сівши на тапчан, читав листа, Куниця чекав. У мокрому його волоссі виблискували, мов росинки, великі краплини води. Тонкі струмені її збігали по щоках Куниці. — Коли їдеш? — Післязавтра. Мама вже пиріжки пече на дорогу! — сідаючи біля мене, з гордістю каже він. Обережно змахнувши з листа дощову краплю, Куниця сховав лист у кишеню штанів. Я стежив за його рухами, І мені стало чогось дуже сумно. Ось Куниця поїде до великого міста, і ми з Петьком Маремухою залишимося тут самі. Розпалася наша компанія. Удвох уже буде не те. Хіба Петько зможе замінити Куницю? Ніколи! З ним навіть у Стару фортецю не полізеш… Ех, шкода, що Куниця їде!.. А він, немовби вгадуючи мої думки, сказав: — Ось я вивчуся в морській школі на капітана, тоді приїзди до мене, я тебе безплатно на пароплаві покатаю. — Еге ж, покатаєш… Коли це ще буде, — з жалем відповів я. — Коли? Ну, коли… Дуже скоро… — утішив мене Куниця, але казав він це непереконливо. Мабуть, він відчував, що розлучається зі мною надовго. Дощ наче перестає. Прояснюється. Юзик підійшов до вікна. Він провів пальцем по заплилій шибці й, не дивлячись на мене, сказав: — А хочеш, попрошу дядька, він і тебе влаштує в школу. Приїдеш до Києва, житимемо разом… — Еге ж, влаштує… Він мене й не знає… — Дарма… Влаштує… — так само нерішуче протяг Куниця. Тепер мені стало цілком зрозуміло, що він сам не вірить своїм обіцянкам. — Васько, хочеш, я тобі турманів своїх подарую? Банточних! — раптом запропонував мені Куниця. — Вони хороші, ти не думай, вони тобі таких молодих іще виведуть! — Подаруй! — Звичайно! Ти будеш Петькових голубів підманювати. Приходь завтра по обіді. — Прийду, тільки гляди — нікому не віддавай. — Ну, що ти! — обурився Куниця. — А писати мені будеш? Я тобі залишу дядькову адресу. Я записав нову, київську адресу Юзика, і ми розлучилися з ним до завтра. … Настав день від'їзду Куниці. Увечері разом з Маремухою ми вирушаємо до Юзика додому. Біля воріт садиби Стародомських тупцює запряжена в лінійку їхня вбога шкапа. Щоб відвезти Юзика до поїзда, його батько скинув з лінійки чорний фургон — собачу тюрму. — Давай, тату, швидше. Запізнимося, — пролунав за ворітьми голос Куниці, і він вибіг на вулицю. Куниця вбраний по-святковому. На ньому голуба шовкова сорочка, пошита з клаптя скаутського прапора, — з того самого клаптя, що випав йому по жеребку. Комір сорочки наглухо застебнутий; новенькі перламутрові ґудзики так і переливаються на голубому шовку. На Куниці якісь особливі сірі штани, мало не з справжньої шерсті, на ногах дерев'яні сандалії. Я ніколи не бачив Юзика такого чепурного, гладко причесаного. Ач, вирядився, просто франт! — Ну, от… зараз поїдемо, — побачивши нас, тихо сказав Куниця. Мабуть, йому було не по собі в цьому наряді — він соромився своєї нової сорочки й нових штанів. — Це все твої речі? — спитав Маремуха, показуючи на ціленький плетений кошик. — Еге ж, мої! Тут білизна, пиріжки… — встановлюючи кошик на лінійці, сказав Юзик. Вийшов кривоногий Стародомський з довгим батогом у руках. — Тату, можна, щоб хлопці теж з нами поїхали? — попросив Куниця. — Вони прийшли проводжати мене. — Гаразд, сідайте! — дозволив Стародомський. І, поки він розправляв поводи, ми посідали на лінійку. — А твоя мама не поїде? — шепнув Маремуха. — У мами ноги попухли, ревматизм — сказав Куниця. Лінійка рушає. Ми їдемо до вокзалу. Вбога конячина біжить добре. Лінійка так деренчить і підстрибує на камінні, що нам важко розмовляти один з одним. Лише за містом, виїхавши на м'який і рівний путівець, ми заговорили, і Куниця нагадав мені: — Ти, гляди ж, пиши! — А до нас сьогодні Григореичиха з Котькою по речі прибігала. Її випустили, а лікар сидить! А може, його вже розстріляли? — прошепотів Маремуха, поглядаючи на батька Куниці. — З Котькою? А звідкіля взявся Котька? — насторожився Юзик. — З Кременчука приїхав. Мабуть, покоївка йому написала про все, ось він і повернувся, — пояснив Маремуха. — І у вас живе, еге? — насупившись, спитав Юзик. — Ні, що ти! Він не в нас. Він у Прокоповича живе, у директора. Прокопович їх узяв до себе на квартиру, — відповів Петько. — Ви глядіть, не піддавайтеся Котьці! — сказав Куниця. — Він тепер підмазуватиметься до вас. Та ось показався вокзал. Ми вже бачимо хвіст поїзда, котрий повезе Куницю до Києва. Ех, щасливий Юзька, їде! Добре, мабуть, жити в Києві! Адже Київ — велике, красиве місто, в ньому багато трамваїв і зовсім поряд тече Дніпро. Я б з охотою поїхав з Куницею разом. Біля залізної огорожі вокзального палісадника Стародомський осадив коня й, зіскочивши з передка, прив'язав повіддя до стовбура клена. Через маленький брудний зал ми вийшли на перон. Посадка вже почалася. У вікнах вагонів видно людей. — Давай-но сюди, Юзю! — показав Стародомський синові на передостанній вагон, у якому було не так багато народу. — Цей до самого Києва піде? — про всяк випадок спитав він у червоноармійця, який стояв у тамбурі. — До Києва, папашо, до Києва, — відповів червоноармієць, поправляючи пояс. — А ти, службо, у самий Київ їдеш? — обережно спитав у червоноармійця Стародомський. — Я далі, до Брянська. У Києві в мене лише пересадка, — охоче пояснив червоноармієць. — Зроби таку ласку, доглянь по дорозі мого синка! — попросив Стародомський. — Він у мене вперше залізницею їде. — Гаразд, не загине. У мене поряд полиця вільна, — сказав червоноармієць. І ось Куниця у вагоні. Через вікно видно, як біліє на верхній полиці його кошик. Він розстебнув комір сорочки й виткнувся до нас із вікна вагона. А ми стоїмо на пероні поряд з низеньким батьком Куниці. Тяжко буває проводжати знайомих, бачити перед собою мелькання вагонів поїзда, а ще тяжче проводжати друга, товариша, з яким прожито стільки веселих і тривожних днів… А коли загув востаннє паровоз і поїзд рушив, я, дивлячись на вагони, що віддалялись, відчув, як на очі навернулися сльози. Квадратик останнього вагона стає дедалі меншим і меншим, стихає далекий стукіт коліс, розходяться з перону люди, й невдовзі пасажирський поїзд, що везе Куницю, зникає в жовтіючому широкому полі.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка