Вольфганг Шрайєр П'ять життів доктора гундлаха



Сторінка9/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17
8

 

Гундлах не збрехав. Йому дійсно необхідно було розібратись в собі. Кілька розмов з доктором Діасом зовсім вибили Гундлаха з колії. Він дедалі частіше задумувався над своїм минулим життям. Чим він жив? До чого прагнув? Досі до звичайних речей: гроші, успіх, кар'єра. Він був переконаний, що в основі своїй людина не змінюється. Життя її може змінитись під ударами долі, від зміни професії або політичних поглядів, які дають інший напрямок його прагненням, не торкаючись головного. В цьому він був твердо переконаний на власному досвіді. Але тепер, коли пропала його кар'єра і стала недосяжною мета, йому здавалося, що він божеволіє, за всім він тепер спостерігав ніби з відстані. Що, власне, робив досі він і йому подібні — його колеги й менеджери? Вони тримали світ у напрузі, прагнули забезпечувати його рух вперед (тільки — в якому напрямку?). Як посланці божі, вони вбачали своє покликання в тому, щоб совати, мов пішаками по шаховій дошці, людьми й багатствами, плюндрувати природу, вершити долю чужих, а часто й своїх, народів. Як королі, вони порівнювали себе з чудотворцями, приписували собі досягнення цивілізації, пишалися своїм умінням керувати, приносити користь і чекали винагород: просування по службі аж у керівництво концерну, в «раду богів». Їх мрії про владу межували з безумством. Але нікому з них не довелось побувати на зворотному боці Місяця і побачити те, що побачив Гундлах. Він був смертельно поранений, зовсім вибитий з колії життя і тільки після цього почав співчувати прагненням інших людей, які жадали хліба, миру, справедливості. Одного разу в своєму першому житті, років дванадцять тому, Гундлах мав можливість зрозуміти їх, але він не скористався з того шансу. Тепер він був готовий порвати з своїм минулим, але як це здійснити на практиці? В середині листопада Гундлах почав хвилюватись, він вже майже одужав, міг вільно рухатись і навіть здійснювати далекі подорожі. Табірне життя тепер його мало цікавило, його інтерес тепер викликав хіба що жіночий персонал. Він завів шури-мури з двома дівчатами, і тепер йому навіть без кишенькового калькулятора легко було визначити криву підйому своїх біострумів. Одноманітна їжа — рис з бобами — йому вже набридла. І особливо нестерпним ставало для нього мовчазне чекання, що ж з ним буде далі. Одного разу він навіть подумав про втечу; але куди ж тікати? Назад у Кельн, в обійми Франціски — а що ж далі? Фірма й пальцем не ворухнула, не зробила навіть спроби, щоб його визволити. Очевидно, Дорпмюллер не зумів переконати начальство. Гундлах навіть уявив собі, з якою скептичністю вони там ставляться до його переконань, не бажаючи навіть нічого слухати про нього, Гундлаха. Так йому й треба! Найкраще — підвести під усім цим риску. В основному про табір він знав майже все: про правила військової служби, про погляди більшості партизан, а з деякими був знайомий близько, знав звідки вони і як живуть тепер. Вони належали до Революційної партії Центральної Америки (РПЦА), яка змусила свого часу «Франкфуртер альгемайне» помістити на своїх сторінках ту велику об'яву, з якої для нього, Гундлаха, почалася його місія за дорученням Вінтера. Здебільшого це були батраки і кілька студентів. РПЦА вважала себе самостійною силою поруч з Національним фронтом визволення, від якого майже не залежала. Це, здавалось, була якась окрема група, що мала інтернаціональний характер, орієнтуючись, як і Фронт національного визволення, на Фарабундо Марті. Той чоловік в далекі похмурі часи, а саме ще в 1926 році, разом з гватемальськими і гондураськими революціонерами заснував Комуністичну партію Центральної Америки, хоч діяльність її й не виділялась особливими заслугами. В спогадах з далеких студентських років перед Гундлахом з'явилась картина тодішнього безладного лівого руху. Навіщо ж кожну сутичку доводити до кульмінації, йдучи одночасно на зговір з правими, тобто з ворогами? Ліві сперечаються про шляхи і мету боротьби, а праві, зрештою, думають тільки про здобич. Хто хоче змінити світ, той живе мріями, а мрії бувають різні… Але хто не прагне ніяких змін і виступає за збереження існуючих порядків, той не плекає ніяких мрій, ніяких утопій, а відразу ж примикає до тих, котрі теж ні до чого не прагнуть. Без суперечок про шлях і мету боротьби не обійтись, але ж їх можна вести чесно, хоч це й набагато важче, ніж гризтись за здобич! Лише в цьому й полягає основна причина більшості поразок лівого руху. Саме завдяки цьому, за словами Діаса, починаючи з 1970 року, лівий рух набагато зміцнів і став таким багатоликим. Тоді сили національного визволення формувались як сільські партизани за кубинським зразком. Народна революційна армія (НРА) виникла через рік і спрямовувала свої удари насамперед проти сил безпеки існуючого режиму. В 1975 році були створені Збройні сили національного опору (ЗСНО) як спеціальні партизанські загони популярної в народі лівої організації Об'єднаного народного фронту. ЗСНО здебільшого завдавали ударів по іноземних концернах і їх філіях, викрадали іноді директорів. Щоб не відстати від інших суперників, РПЦА також вдавалась до таких акцій, рекламуючи їх об'явами у світовій пресі. Навіть заснована 50 років тому, тепер уже легальна, Комуністична партія країни мала свої озброєні загони. Але протягом довгого часу всі ці групи діяли, зовсім не домовляючись одна з одною і не маючи ніякого зв'язку з цивільними підпільними організаціями, проводили з власної ініціативи сміливі бойові операції, завдаючи ворогові відчутних ударів. Незважаючи на це, колишній диктатор, генерал Ромеро, сприймав ці розрізнені групи як серйозних супротивників. В північноамериканській пресі він зрештою міг прочитати, що ліві хочуть поступово, крок за кроком, позбавити його влади. Представники Революційного народного блоку відкрито оголосили йому там «затяжну народну війну», цю війну вони збирались розпочати демонстраціями, страйками, захопленнями фабрик і заводів, а в разі необхідності перейти до відкритих виступів і збройної боротьби. До складу Народного блоку входили профспілки, студентські й викладацькі союзи. За підрахунками таємних служб Ромеро позаминулого літа в їх лавах налічувалось понад 30 000 членів. Число партизанів становило тоді щонайбільше 2500 чоловік. Але роком раніше сандіністи в сусідній Нікарагуа вступили в бій з наполовину меншою чисельністю, і все ж Сомоса був вигнаний! У всякому разі, як сказав Діас, він через свою жадібність втратив прихильність крупної буржуазії; та ще й янкі не завжди його підтримували, оскільки він, а не вони, володів основними багатствами країни. Незважаючи на те, що в таборі подейкували, ніби їхня група незабаром перейде під командування Національного фронту визволення, процес об'єднання, як видно, затягувався. Для об'єднання вже була маса приводів і причин, хоч би таких, як криваве вбивство архієпископа. Різня перед собором була останнім поштовхом до об'єднання, і все ж з ним ще й досі зволікали! Гундлах думав, що й його теперішнє непевне становище якоюсь мірою залежить від цього зволікання. Назви окремих груп не завжди відповідали їх суті: Народний блок, Об'єднаний народний фронт тощо; той, хто закликав до такого єднання всього руху опору, як видно, ще не міг цього досягти. Опівдні 20 листопада його покликали у вогку прохолоду штабного бункера. На превеликий його подив, там сиділа Гладіс Ортега. На це він уже майже не сподівався, хоча досить часто думав про неї. Вона подала йому руку, їх залишили самих. — Я дуже рада, що хоч ви лишилися живий, — рішуче сказала жінка. — За нами тоді, очевидно, стежили… Незважаючи на всі застережні заходи. Дуже підступний і небезпечний ворог! — Ви маєте на увазі детективів? — І їхніх господарів. То як, зважилися б ви допомагати нам у боротьбі проти цього ворога після того, що він вам заподіяв? — Як саме допомагати? Вона сиділа, спершись підборіддям на руку, на її напруженому обличчі з'явилися зморшки, ніби їй було важко продовжувати розмову. — Ну, взагалі — своєю симпатією і підтримкою, — нарешті сказала вона. — Я симпатизував вам з першого ж дня. А що ви маєте на увазі під словом «підтримка»? Може, ви сподіваєтесь від мене активної участі у вашому русі? Або щоб я приніс вам голову містера Пінеро? — Дурниці! — її обличчя з енергійними губами й широким лобом, обрамленим густим чорним волоссям, так зморщилося, що стало навіть непривабливим. — Ви не той чоловік, що вміє стріляти. — Хто вам це сказав? — Послухайте, сеньйоре Гундлах, уже не раз іноземні друзі висловлювали бажання боротися в наших лавах. Нещодавно просилось двоє хлопців із Сполучених Штатів, і хоч ми зовсім не підозрювали в них агентів, все ж не дали згоди. Це суто наша боротьба, через те ми ведемо її самі, а рук, які вміють тримати зброю, в нас вистачає… Не вистачає скоріше зброї. — То чого ви від мене хочете? Ортега якусь мить мовчала, але вуста її лишились ледь розтулені, оголивши міцні зуби. — Я збираюсь за океан, Фронт національного визволення посилає мене до Західної Європи… Мені поставлено завдання пробудити там розуміння ситуації в нашій країні. На нас там зводять усілякі наклепи, називають терористами, «рукою Москви» й таке інше. Після приходу до влади у Вашінг-тоні нового президента ситуація ще дужче загострилася. Ми змушені протидіяти! Багато наших людей має поїхати в різні країни, тож ми й подумали, чи не змогли б ви супроводжувати мене. Для Гундлаха псе це було несподіванкою. Подорожувати разом з цією вродливою жінкою по Європі — в його уяві вмить спливли картини, які не залишали його байдужим. Незважаючи на свою діловитість, Ортега була його єдиною спокусою. — Супроводжувати як перекладач чи як агітатор? — не зразу озвався він. — Як людина, котра на власні очі бачила, що тут діється, й не побоїться сказати правду… Чого ви на мене так дивитесь? Вам це не подобається? Ви можете, звичайно, відмовитися, назвіть лише причину. — По-перше, я не маю паспорта… Гладіс Ортега аж зраділа. Гундлах дивився, як жінка порпається в торбинці; ні, вона не всміхалась, і все ж його дивувало, як швидко змінюється в неї настрій. — Ви нас недооцінюєте. Гладіс поклала перед ним французький паспорт з його фотографією: Жан Рокемон, народився 11 грудня 1944 року в Страсбурзі. Той самий паспорт, який обіцяли Гертелю і за який він уже навіть заплатив завдаток. Це свідчило про те, що підпілля має тісні зв'язки з чорним ринком і користується його послугами. Паспорт мав досить переконливий вигляд, на відповідних сторінках стояли візи країн, які не викликали підозри. Останньою була відмітка: «Сан-Хосе, Коста-Ріка», візи Сальвадору в паспорті не було зовсім. — Це позбавляє можливості вилетіти з аеропорту Ілопанго, — мовив Гундлах. — А ми й не полетимо з Ілопанго. Моє обличчя відоме нашим властям, та й ваше, мабуть, також. Ви могли б хоч раз відмовитись од комфорту? Лікар вважає, що ви вже цілком здоровий і можете подорожувати будь-яким транспортом. Вона намалювала їхній маршрут, принаймні першу його частину. Гундлах слухав, зачарований не так змістом сказаного, як її спокійним голосом. Вже завтра вони повинні бути в північній провінції Чалатенанго, а звідти через Гондурас, таємно, з допомогою зв'язкових вийти до Карібського моря. Там їх як туристів перевезуть човном через затоку до Белізу. А звідти, вже літаком, зі справжньою візою, вони вирушать прямо до Мехіко — осередку сальвадорської еміграції. Все це легко злітало з вуст Ортеги, неначе їй просто не хотілося вдаватися в подробиці. Щоправда, деякі деталі вона згадувала, але лише для того, щоб заспокоїти Гундлаха. Перехід через кордон для неї був просто дрібничкою, певно, Ортега здійснювала такі подорожі не раз. Вродлива й незворушна, сиділа вона зараз перед ним, як тоді, в ресторані готелю. Його поступово охоплювало радісне передчуття — подорож разом з цією жінкою обіцяла багато. — Чого ви сподіваєтесь від Європи? — запитав він, хоч, здається, вона йому це вже пояснювала. — Там знають лише позицію хунти. Нехай побачать, що ми не звірі. — Для цього треба посилати саме таких жінок, як ви… — Годі вам! — Гладіс пильно глянула на нього, ніби намагалася збагнути якусь дуже важливу для себе істину. — Зараз не час для фліртів, справа досить складна. Очевидно, на уряди не слід покладатися, якщо нас взагалі там приймуть. То або союзники Сполучених Штатів, або ж залежні від них, і не зважаться ставати в них на шляху. Але ліва преса, безперечно, може підтримати нас, й частина населення також. Я не дуже сподіваюсь на керівників християнських партій — скоріше нас підтримають їхні молодіжні організації та низи. Гундлахові важко було стежити за її думками, але він відчував, як до нього повертається життя. Час заціпеніння й чекання минув.  

9

 

Після кількох тижнів одноманітного життя в партизанському загоні світ здавався оновленим. Край плантації цукрової тростини вони чекали на міжміський автобус. Незабаром з'явилася стара машина з поетичною назвою «Баронеса». Попереду було повно пасажирів, у вантажному відділенні чого тільки не напхано: кокосові горіхи, всілякі речі домашнього вжитку, мішки з бобами, навіть кози та кури. Гундлах умостився біля дверей і, виставивши назустріч вітрові руку, милувався краєвидами. Він і досі не міг отямитися від такої раптової зміни. Ще недавно його гнітила бездіяльність і апатія, й раптом протягом одного дня стільки подій. Нещадно пекло сонце. За вікном потяглася рівнина без жодного дерева. Нарешті вдалині забовванів ліс. Але то виявилася плантація кавових дерев, які кидали на землю густу тінь. Там, за колючим дротом, із настанням сухого літа, як от зараз, починалось збирання спершу зелених, а згодом і стиглих кавових плодів. Їх, як розповідала Ортега, очищали від шкаралупи, мили й засипали в сушильні печі. Вона показала присадкуваті, криті пальмовим листям мазанки. Не в кожній хижці можна було побачити навіть коров'ячу шкуру замість ліжка, люди спали просто на долівці. Маєтки землевласників і цукрові заводи водій обминав, бо там була дуже небезпечна варта — бандити на службі в багатіїв. Двічі бачили солдатів: спочатку під містечком Санта-Ана, яке вони обминули, зробивши гак, а потім при переїзді через Панамериканську автостраду, їхню колимагу не зупинили, хоч Гладіс Ортега вже готувалась до цього: Гундлах — французький турист, який вивчає життя місцевого населення, а вона — його перекладачка. Вона сподівалась, що в таких ролях вони не матимуть перешкод. Її низький мелодійний голос додавав Гундлахові впевненості. Вона сиділа поруч, сповнена життєвих сил і така приваблива, напівзатуливши обличчя сонячними окулярами, які загиналися скельцями аж на скроні. Її шаль хвилювалась од вітру, жінка сиділа в недбалій, але елгантній позі — очевидно, не боялась, адже тут вона була вдома й знала, що до чого. Якийсь час Гундлах почував себе добре, але незабаром йому знову стало нудно. Хотілось активної діяльності, самостійності не лише у виконанні завдань, а й у взаєминах із Гладіс. В її ставленні до нього відчувалась зверхність, як і під час їхньої першої зустрічі в «Каміно Реаль», коли він, випивши, спочатку був прийняв її за повію. Очевидно, нею заволодіти було так само важко, як і акціями компанії «Даймлер-Бенц». Щоразу, коли автобус зупинявся, здіймалась хмара куряви, палила нестерпна спека, але дороги, навіть далекі від головних артерій державного значення, були на диво добрі, іноді навіть асфальтовані. Автобус ходив до розташованого в горах невеличкого провінційного містечка Ла-Рейна, в якому стояв гарнізон і збирався ярмарок. Приїхавши туди, вони знайшли закусочну, схожу на шинок, де продавали горілку на розлив, але їм тут засмажили яєчню із зеленим перцем, від якого пекло в горлі. Ортега розповідала, що «футбольна війна» в липні 1969 року почалася саме и цих краях. Під час відбіркового матчу на першість світу зчинилась кривава бійка, й після цього почались прикордонні сутички. Сальвадорська армія, яка набагато переважала війська супротивника, виступила нібито на захист трьохсот тисяч своїх громадян, які працювали на плантаціях Гондурасу. Внаслідок цього за три тижні було вбито три тисячі чоловік. Згодом сторони домовились про перемир'я, але мир було укладено аж через одинадцять років, і то лише з метою, щоб обидві країни могли вивільнити збройні сили для боротьби з партизанами. — Сумна історія, — мовила вона. — Ненависть між сусідами, націоналізм, інспірований зверху. Територія Гондурасу в шість разів більша за територію Сальвадору, а населення — майже вдвічі менше. Ми, сальвадорці, змушені крутитись, навіть на роботу їздимо за кордон, якщо вдома кінці з кінцями не сходяться. Триста чоловік на квадратний кілометр; тут мимоволі будеш працьовитим. А коли наші люди починають у тій сонній сусідній країні відігравати певну роль, це, звичайно, викликає заздрість… Було вже пополудні. В кінці завулка, на смердючому задньому подвір'ї, стояли два осідлані мули з провідником. Чи, може, Гундлах і Гладіс просто випадково на них наткнулися? Він не розумів місцевої говірки й не зміг розібратися в подробицях. Вся їхня екскурсія була ніби імпровізованою. Ліворуч на спраглі схили гір поволі опускалося сонце. Їхали стежками на північ повз череди корів здебільшого бурої та рябої масті; пейзаж трохи нагадував Верхній Гарц, тільки бракувало вапняків, сланців і граніту. Здавалось, це рештки старих кратерів. На їхніх схилах росли дуби, пахучі тропічні сосни з великими наростами моху, які, немов казкові бороди, розгойдувались од вітру. Маленькі клаптики землі, на яких навіть вівця не напаслася б, були засіяні кукурудзою й просом. Одного разу вони разом з провідником змушені були заховатися під деревами, бо в повітрі лопотів патрульний вертоліт, який, пролітаючи над прикордонною смугою, дав кілька кулеметних черг, очевидно, виконував якийсь військовий ритуал. Гундлах зовсім не злякався, він був радий нарешті злізти з сідла, в якому було не дуже зручно. Провідник сказав, що армійські частини, коли вони взагалі виходять з казарм, своєчасно повертаються й на ніч лишають увесь район «диким звірам». Його обличчя розпливлось у широкій усмішці; це був чистокровний індіанець, очевидно, партизанський зв'язковий. Потім вони довго йшли вниз, перетнули заболочену долину, буйно порослу бамбуком і деревною папороттю. У густому вітті лунало щебетання, свист, цвірінькання, — там вирувало життя. Провідник часто змушений був братися за мачете й прорубувати дорогу. Надвечір похолоднішало, й мандрівники накинули на плечі ковдри. Близько десятої години вони дісталися до ледь освітленої хатини, де їм дали притулок і сяк-так нагодували. Відпочинок не дуже вдався, бо кругом кашляли й хропли люди, по кутках шаруділа мишва, за дощатою стіною рохкали свині… На щастя, це вже був Гондурас. Уранці перед ними розляглася зелена долина, оточена синюватим пасмом гір. Гори були пустельні й дикі, суцільне бездоріжжя; мабуть, це було однією з причин того, що Гондурас — найбідніша в Центральній Америці країна. Половина неписьменних. Три п'ятих всього населення — позашлюбні, що пояснюється надто високою платнею за вінчання, більшість людей ходять босі. Маршрутне таксі на десять пасажирці наліталося «Платонічна любов» — ці два слова пишалися на вітровому склі. Дорога була жахлива, машина переповнена, Гундлах почував себе зовсім розбитим. Коли на крутих поворотах його притискало до жінки, яка ще вчора збуджувала палкі почуття, він лишався зовсім байдужим. Обабіч дороги зустрічались поодинокі сосни, траплялись рідкі хвойні ліси, в яких зовсім не було кущів. Сосна, як сказала Ортега, прикрашала навіть державний герб Гондураса. Безмежні, зовсім безлюдні простори відділяли одне від одного селища з своєрідними назвами Ла-Пас, Ла-Іньйон, Есперанса або Ла-Консепсьйон, які перекладаються: Мир, Єдність, Надія, Зачаття. На честь святих часто додавались слова Сан або Санта, іноді табличка з назвою населеного пункту починалась словами «Dulce Nombre de…» («Солодка назва…») Так, назви селищ завжди звучали солодко, по-дитячому лагідно або просто виражали благі наміри. Ось навіть Сальвадор звався Спасителем, а найостанніше містечко мало назву Королева, і нікому це не здавалось смішним, та й Гундлаху не хотілось з цього приводу жартувати. Опівдні дісталися Грасіаса — в перекладі це означало «дякую». Тут був невеличкий аеропорт. Гундлах полегшено зітхнув, коли довідався, що з Грасіаса літаки літають майже в усі куточки країни, а головне — при цьому не треба показувати паспорт. Гладіс Ортега сказала йому про це мимохідь, коли брала за 90 лемпір, що дорівнювало 45 американським доларам, два квитки до Пуерто-Кортеса. З проміжними посадками в Санта-Барбарі й Сан-Педро-Сулі вони мали надвечір дістатися порту на Карібському морі. Сан-Педро-Сула, здається, — чимале торговельне місто, центр цукрової промисловості, тут міститься резиденція бананового концерну «Юнайтед Брандс». У Гондурасі щороку на кожного жителя збирають по два з половиною центнери бананів. Гундлах мовчав. Усе це мало його цікавило й тільки стомлювало. Гвинтовий літак пробивався крізь густу запону хмар, над Пуерто-Кортесом ішов дощ. Коли спускались трапом, лило як з відра, все місто захлиналося, вулиці між критих бляхою дерев'яних будинків перетворились на річища. Вода хлюпотіла й розходилася за їхнім таксі, було дуже парко, одяг прилипав до тіла. Напевне ж, у цьому місті мав бути готель з кондиціонерами, проте Ортега скерувала таксиста через трамвайні рейки до брудного пансіонату «Париж» над невидимим у пасмах лощу Карібським морем. Там вона замовила лише одну кімнату, ніби їй було невтямки, що звичайно роблять чоловік і жінка в такій кімнаті, надто ж у дощ. Гундлах утупився в єдине ліжко на латунних підпірках. Це була якась гротескна картина. Іншим разом він не тямив би себе від радості, але тепер його хопила лють. Просто ображало, що з ним поводяться, ніби з якоюсь річчю, Гладіс не зважає на те, що він, зрештою, чоловік. До того ж він стомлений, і йому зараз не до неї. Обливаючись потом, Гундлах стояв посеред цього убозтва й, майже торкаючись головою до стелі, слухав, як барабанять по даху дощові краплини. Рантом йому спало на думку, що Гладіс, очевидно, ощадить гроші, які належать не їй, але ж у нього теж є дещо. Отже, він може оплатити пристойну квартиру. — Але ночуватимемо ми не тут, — розгублено сказала Гладіс, не зрозумівши двозначної ситуації. — Це тільки місце зустрічі, розумієте? Й тут ніхто не вимагає документів. — З ким же ви хочете зустрітися? — Ну, з тим, хто відвезе нас до Пунта-Горда… — Вона поправила перед люстерком мокрі пасма на лобі. Це в Белізі, звідти ми вже подорожуватимемо вільно. — А що ви робили б, якби я далі поїхав сам? — Якби ви що зробили? — Якби я далі поїхав сам. Гладіс розчісувалась. — Я б, очевидно, теж ризикнула… Між іншим, якби ви й справді зробили так, то ми небагато втратили б. Вечеряли бурою квасолею, солодкою картоплею та твердим сиром, після чого випили чимало кави. Поки Ортега розмовляла з кремезним негром, якому бракувало двох передніх зубів, Гундлах узяв телефонну книгу. Хотілося подзвонити в Кельн, Францісці. Але він побоювався, що вона розхвилюється. До того ж його відрадили: телефонувати звідси не зовсім безпечно. Коли вони вийшли з пансіонату, злива вщухла, важка темна хмара посунула на захід. Із-за її золотавого краю незабаром на бухту й старий форт бризнуло сонячне проміння, осипавши яскравими барвами море, зафарбувало густою зеленню пальми, поцяцькувало привітними жовтими й рожевими тонами похмурі будівлі. Гундлах усе-таки пішов услід за жінкою й негром, який ніс її речі й мав перевезти на незнайомий берег. Човен стояв одразу за трамвайною колією, біля відшліфованого хвилями каміння; це був одкритий бот з підвісним двигуном. Негр вичерпав воду, запросив їх сідати й завів мотор. — Скоро вам буде краще, — мовила Гладіс. — Зустрічний вітер освіжає. Я знаю, для вас це було дещо забагато… Ще п'ять годин, сеньйоре Гундлах, якихось сімдесят миль.  

10

 

Далеко на обрії, в тому місці, де зайшло сонце, блимала зірочка маяка Кабо де Трес Пунтас. Маяк стояв праворуч від берегової смуги, яка ледве вгадувалася в згуслих сутінках, а незабаром і зовсім розтанула у вечірній імлі. Ортезі все тут було добре відоме, та й пейзажі її зараз не хвилювали. Вона пояснила, що треба не випускати маяка з поля зору і в той же час триматися не менш як на дев'ять миль од нього. Іноді тут може знести до берега надто сильною течією, а там небезпечні не тільки рифи. То крайній мис Гватемали, форпост фашистської держави, яка прагне й морських володінь. Гватемальські прикордонники нібито полюють на віскі та інші контрабандні товари з країн Карібського басейну, насправді ж бояться ввозу прогресивних ідей і визвольного руху. Вся Центральна Америка стоїть напередодні революції… Гундлах мовчав. Міркування Гладіс про політичні події здавалися йому надто прямолінійними. Крізь гул мотору до його слуху доносились слова Гладіс. Вона розповідала, що з усіх шести центральноамериканських республік Гватемала має найбільшу кількість населення. До того ж більшість становлять індіанці, а це означає, що країна начинена соціальним динамітом. Навесні доведені до розпачу індіанці захопили там іспанське посольство. Режим віддав збройним силам наказ нещадно придушити заворушення. Штурмуючи резиденцію захопленого посольства, урядові війська підпалили будинок, і всі повстанці разом зі співробітниками посольства загинули. Врятуватися вдалося тільки послові, який перед початком штурму вистрибнув у вікно. Після цього побоїща представники двадцяти трьох індіанських племен розповсюдили заклик: «Всі повинні повстати!» Цим єдиним реченням закінчувалась відома легенда народу майя. І на боротьбу піднялось дві третини гватемальських провінцій. Навіть у Гондурасі, що також межує з Сальвадором, почались народні заворушення. Після довгих років затишшя і тут з'явились партизани. Вони, як і сандіністи в Нікарагуа, носили чорно-червоні платки. Це, звичайно, дуже сполошило янкі. Вони заслали в Гондурас своїх таємних агентів і виділили генералу-президентові не один мільйон доларів на створення п'ятнадцятитисячної армії. І все одно справи в Гондурасі не покращали, та й транзит через цю країну став ненадійним. Гундлахові здавалось, що Гладіс підбадьорює себе цими розмовами. Кожне повстання в сусідній країні підкріплювало її надії, вселяло мужність. Але під маскою незворушності вона приховувала страх переслідуваної і зацькованої людини. Гундлах помітив це в ній під час їх першої зустрічі в готелі «Каміно Реаль»… Він занурив у воду руку. Вода була тепла і якось вороже виблискувала, ніби в ній аж кишіло хижими рибами. Гундлах теж боявся, але його страх був зовсім іншим. Відтоді як з поля зору зник горизонт, його мучило від хитавиці, зі шлунка піднімалась угору паралізуюча нудота. А довкола зловісна темрява і безкрає, сповнене таємниць, хоч і спокійне, море! То з лівого борту, то за кормою човна втішно поблимував маяк — єдина нерухома цятка світла в їх полі зору, крім зірок на небі. Човен плив без сигнальних вогнів, довга мертва хвиля накочувалася зі сходу й зникала під кілем, раз по раз підносячи човен на гребінь і збиваючи з курсу. Але негрові це не шкодило, він навіть уві сні провів би бот правильним курсом. Та й для Гладіс вітер, туман, злива й штормові хвилі, які могли перекинути човен, просто не існували. В неї був лише один ворог. А Гундлах злякався, коли опустився ніс човна й заглух мотор. Але виявилося, човняр сам його вимкнув, щоб долити бензину. Нарешті він засвітив габаритні вогні й пінястою гладінню повів свою посудину до ще не видимого берега. На тлі ледь помітного, очевидно, порослого лісом берега, ближче до моря, височів тільки ребристий силует причалу, позначений тьмяним світлом ліхтаря, на який човняр почав орієнтуватися лише в останню чергу. Вправність цього негра була просто дивовижна. Він миттю пришвартувався, допоміг пасажирам піднятись на поміст і подав речі. Вони побажали йому щасливого повернення додому. На пристані їх ніхто не зустрів, на березі теж нікого не було нидію, в митному бараці не світилося, всі приміщений стояли позамикані, жодного таксі, жодного поліцейського. Тільки пес пробіг, з моря доносився монотонний плюскіт прибою. Глупа ніч у містечку ІІунта-Горда. Від лісу тягло легеньким вітерцем, з верховіття виповзав блідий місяць… Якесь казкове царство або залишене селище шукачів золота… Енергійним рухом закинувши сумку на плече, Гладіс попрямувала до схожого на склад приміщення. Там вони знайшли воду, кукурудзяний хліб, кілька бляшанок консервів і навіть гамаки з сіткою від москітів — чудова квартира. Гундлах не відчував голоду, хотілося тільки лягти й нарешті склепити повіки. Вже коли лежав у гамаку, йому здавалось, він погойдується на хвилях. У вухах ще лунало монотонне гурчання мотора, він кілька разів схоплювався, аж поки його здолала втома. Наступного ранку маленький гвинтовий літачок авіалінії «Майя» піднявся в повітря з досить скромного аеродрому. За невелику платню він понад лагунами й зеленими горами через тридцять хвилин доправив Гундлаха й Ортегу в колишню столицю Белізу на морському мисі. Службовцям, які не знайшли в їхніх паспортах віз, Гундлах сказав, що він і пані добиралися сюди човном і не встигли залагодити всіх формальностей. Місцеву англійську мову важко було зрозуміти, в шкірі людей змішалися чорні, коричневі та білі кольори, тут жили навіть араби й китайці. Строкатість сприяла лояльності, їм поставили в паспорти штампи, які давали дозвіл на семиденне перебування в країні. Аж тут Гундлах збагнув по-справжньому значення обхідного шляху. Їх просто вважали робінзонами-відпускниками, які збираються провести час десь на островах або на Гловері — другому в світі за розмірами кораловому рифі, який вабив туристів. А взагалі світ ніби й забув про існування Белізу. Гладіс по дорозі в готель розповіла, що ця країна за розмірами більша за Сальвадор, вона нараховує десь від ста до двохсот тисяч мешканців, точно ніхто цього не знає. Всі події довкола відбуваються так, ніби Беліза взагалі не існує — якийсь заспаний клаптик землі… В революційному лексиконі Гладіс взагалі не знаходилось місця для цієї країни. Говорячи про Центральну Америку, вона навмисне не згадувала про цей край. Вона і її друзі використовували цю сьому центральноамериканську країну лише як коридор для переходу кордонів і для завіряння документів. До 1973 року вона ще називалась Британським Гондурасом і була останньою англійською колонією на американському континенті, вважалась членом Британської Співдружності націй, відгороджена від інших країн континенту джунглями, рифами й мовними бар'єрами — надто скромний і занадто безлюдний край — на який же революційний рух там можна сподіватись? Їхній рейс був аж наступного дня. Вони зняли номер у готелі за дванадцять місцевих доларів. Белізький долар рівнявся половині американського. Кімната була досить незатишна. Будинок готелю стояв на сваях, як і більшість тутешніх жител. Штормові хвилі часто затопляли вулиці міста. Гундлах прийняв душ. Вода спочатку не текла, і лише, коли він досить сильно стукнув кулаком по крану, спочатку закапала, а потім з сичанням полилась. Вікна були збиті з перекошених дощок, шибки вибиті. Крізь них налітав морський вітер і освіжав мокре тіло. В цій країні багато чого сходило з рук. Гундлах купив пляшку віскі й льоду, примостився в холодку на дерев'яній веранді й, відпиваючи маленькими ковтками зі склянки, спостерігав за містом. Воно пропливало повз нього, було дуже розмаїте й мало присмак романів Хемінгуея або Гріна, але тут не було ніяких романів, тим більше між Гладіс Ортегою й ним. Усе залишалося мрією, навіть тоді, коли вона, скупавшись і причепурившись, сіла поряд і здивовано втупилась у пляшку, ніби ніколи досі не бачила, як п'ють віскі. — Ви не схвалюєте моє марнотратство, — мовив він. — Але ж віскі тут дешеве. Випийте мені на втіху бодай трохи. — Він узяв другу склянку. Гладіс похитала головою. — Я знаю, що зараз у вас на душі. Ви п'єте, бо відчуваєте свою непотрібність. Але ви глибоко помиляєтесь! Без нашої допомоги мені б не пощастило прослизнути сюди. — Тутешні власті пропускають кожного, хто має гроші. — Не дуже. В Белізі ліві настільки небажані, що тут навіть запровадили правосторонній рух, всупереч правилам дорожнього руху в колишній материнській метрополії. Службу безпеки тут очолює англійський чиновник… Ну, а я не знаю жодного слова англійською мовою. А ви молодець, говорили так переконливо. — Приємно, що ви намагаєтесь мене морально підтримувати. Робіть так і надалі. До Мехіко вистачить, а там я знову почуватимуся безробітним. — Невже вам так важко набратись терпіння, поки приїдемо до Європи? — спитала вона. Гундлах дивився їй у вічі; уважний погляд Гладіс з-під темних брів і він пробуджував його до життя. Обличчя було сповнене життєвих сил, густе волосся кучерявилось над лобом, — Там ви задаватимете тон. — Хіба? А який тон вам до вподоби? Гучні слова про перемогу або смерть? Пафос там не в пошані. — Перемога або смерть — це дилема. Погляньте краще тверезо на речі! Досвід В'єтнаму вчить, що регулярна армія може здолати повстанців лише тоді, коли вона в десять разів їх переважатиме. — Але вам такі розрахунки ні до чого? — Так. Сьогодні в наших лавах уже втричі більше, ніж минулої осені, від восьми до десяти тисяч бійців. Це набагато перевищує число повстанців свого часу на Кубі й у Нікарагуа. — Вона говорила дуже швидко, схвильовано, навіть механічно кілька разів ковтнула зі склянки, яку він їй подав. — А хіба зброя не відіграє ролі? — Чому ж! Але в революціях завжди зазнавали поразки ті, хто був краще озброєний. Громадянські війни мають власні закони. Британські колоністи в Північній Америці були гірше озброєні, ніж Англія, й, незважаючи на це, здобули перемогу в війні за незалежність. Це стосується й Болівара та іспанської армії, і французького народу та королівського війська, і мексіканських повстанців, загонів Порфіріо Діаса. Всі без винятку революціонери були слабші за своїх ворогів, і все ж вони перемагали; над цим вам слід подумати. — Судячи з того, що я чув у таборі, вас поки що вдесятеро менше, ніж урядових військ. Армія, поліція разом з усілякими службами безпеки нараховують загалом вісімдесят тисяч чоловік. А до того ще воєнізовані організації сил правопорядку! Сама тільки терористична група «Орден» нараховує майже стільки ж… — А ви хіба не знаєте, хто входить до «Ордена»? Здебільшого ті-таки військові. Не треба вдвічі перевищувати чисельність ворога! — І все ж співвідношення один до десяти ви ще не досягли. — Боже, що таке цифри! — Ортега від сильного збудження важко дихала. — Коли ви зважаєте на цифри, то вони невпинно зростають! Ви думаєте, лише озброєні люди є силою революції, і що її можна розгромити переважаючими силами солдатів і техніки, так? Це позиція Вашінгтона, логіка Пентагону, де є комп'ютери, нібито спроможні все обчислити, вирішити будь-яку проблему імперіалізму ескалацією сили… Але ви забуваєте про волю народу, який не хоче так жити далі, не хоче, щоб ним верховодили вбивці! Гундлахові просто заціпило. Вона говорила з такою пристрастю, якій навіть він, чудовий пропагандист, міг позаздрити. Але ця жінка вражала його й ще чимось. Він відчував — поряд з ним людина цілісного характеру. Гармонійний взаємозв'язок між мисленням і діяльністю давно колись був і в нього. — За таку прямолінійність вас варто любити, — мовив нарешті Гундлах. — Відверто кажучи, я просто заздрю такій силі, такій вірі у свою справу, Гладіс… Дозвольте мені вас так називати? — Будь ласка, якщо вам так хочеться. — Мене звуть Ганс. — Будьмо друзями! — Гладіс підняла склянку, випила до дна- й подивилася на нього з відтінком сумніву — до чого ж призведе таке братання. — Ми друзі, — сказала вона, — бойові соратники, хоч і з різних країн. — Наші шляхи схрестились у боротьбі з Пінеро. — Краще не будемо більше пити. Зараз я піду в місто, а після цього ще хотіла б з вами поговорити, Гансе. Коли вона пішла, Гундлах знову відчув себе зайвим. У телефонній книзі він побачив, що тут, у новій, малесенькій, загубленій серед джунглів столиці Белізу — місті Бельмопані, крім британського посольства, є також консульство Федеративної Республіки Німеччини. 123 Альбертстріт, номер 2461, там, певне, теж сидів хтось на зразок Вальмана. Фірми Ворда, Вебстера й Віллоубі Гундлах не знайшов. Оскільки йому не радили телефонувати до Європи, він вирішив надіслати Францісці телеграму: «Небезпека позаду Почуваю себе добре скоро подзвоню Цілую Ганс». Він розумів — цього замало, та мусив бути обачливим. Гундлах написав текст англійською мовою, потім, подумавши, замінив слово «цілую» на «люблю», і це йому здалося смішним. Відчуваючи, як по тілу розходиться алкоголь, він закоркував пляшку. В захмелілій голові роїлись думки: «Скільки ж часу, власне, минуло? Принаймні вже пора подати про себе звістку».  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка