Вольфганг Шрайєр П'ять життів доктора гундлаха



Сторінка6/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
14

 

Обід у «Каміно Реаль» був так само вишуканий, як і минулого разу, але Гундлахові нічого не смакувало. Лише тут, у тиші ресторану, немов крізь густу запону імли, до свідомості почало доходити значення сьогоднішньої пригоди. Кінець кар'єрі. Трьох днів цілком вистачило для того, щоб зруйнувати все, чого він досяг за шість років, не враховуючи роки навчання. Якщо лишиться бодай крихта сумніву в його доброчесності, — а Гундлах тепер не бачив можливості, як його розвіяти, — то він назавжди втратить довіру концерну. Він для керівництва просто перестане існувати. Отакі справи!.. Навіть фіктивна розтрата діє на нерви, на дуже чутливі фінансові нерви акціонерного товариства. В цьому воно не знає пощади. Обурення Зайтца, коли Гундлах сказав, що хотів лише пожартувати з Гертелем, промовляло само, за себе. Тут жартів не розуміють! Якщо він утратить репутацію, концерн викине його на вулицю, й він не зможе влаштуватись у жодній західнонімецькій фірмі. Між ними існує комп'ютерна система обміну інформацією, своєрідна мафія персональних справ; хоч куди б він подався шукати роботу, відомості випередять його зі швидкістю світла. І не лише в Федеративній Республіці Німеччини, а й у всій Західній Європі, в Канаді й Австралії, в майже половині країн світу, між якими існує кабельний зв'язок, роботодавці будуть з допомогою електронно-обчислювальних машин попереджені, що Гундлаха підозрюють у викраденні трьох мільйонів. Це й справді, здавалося, був кінець. Лише з запізненням на кілька годин до нього дійшло, що його не тільки поклали на обидві лопатки, але й позбавили будь-яких шансів підвестись. Як же спекатися цієї злощасної підозри? Може, зважитись на відчайдушну спробу розшукати гроші і повернути їх концерну? Тільки це зможе когось переконати; тільки це остаточно його реабілітує. А якщо не вийде, тоді лишається купити фальшивий паспорт і під чужим прізвищем зникнути з поля зору, щоб потім десь, можливо, в США, розпочати все з нуля. Дійшовши такої думки, він раптом відчув, ніби на нього хтось дивиться, й пригадав загадковий погляд отієї вродливої жінки. Позавчора вона сиділа праворуч від нього, напівзатулена квітчастою перегородкою, бентежно поглядала на нього, а коли кельнер подав фісташкове морозиво, непомітно зникла. Цілком вірогідно, що жінка знову прийшла, щоб відновити контакт. Адже вона могла й не знати, що в нього забрано все, — й визволення Дорпмюллера, й оті три мільйони, які її цікавили понад усе. Проте коли він обернув голову, то за тим самим столом побачив людину, зустріти яку найменше сподівався, — пройдисвіта Пінеро. Той усміхнувся до нього, лукаво, підбадьорливо, поставив свою склянку й пружинистим кроком, немов приручений хижий звір, попрямував до нього. — Дозволите? — запитав він, беручись рукою за спинку стільця. — Ідіть геть! І все ж Пінеро сів, покірливо схрестивши руки на грудях, хоч йому й нелегко було з такими в'язками біцепсів напускати на себе незворушність. — Я розумію ваш стан, містере Гундлах, уявляю собі й ваші почуття в моїй присутності. І все ж, чи не змогли б ви взяти себе в руки й вислухати мене? — Ні! Ні в якому разі. Не бачу в цьому потреби. — Саме про це я й хотів з вами поговорити… Гундлах шукав очима кельнера, щоб розрахуватись, але того ніде не було. — Сер, я хотів би, щоб ви надали мені можливість поговорити з вами. — Надати можливість, містере Пінеро? Але ж за все треба платити. — О'кей. Називайте свою ціну! — Двадцять тисяч кредиток у двох старих валізах. Півтора мільйона доларів. — А чи не занадто багато вимагаєте? — Ні, я вважаю, що це справедливо й дешево. — Я міг запропонувати вам п'ять тисяч, хіба це мало? — Та ви що? Всього лише третину процента від суми, яку ви в мене забрали? Я відмовляюсь од вашої милостині… — Гундлах підвівся й поклацав пальцями так гучно, що кельнер почув аж у протилежному кінці залу й поспішив до нього. — Цей добродій заважає мені, — сказав Гундлах кельнерові. — Випишіть рахунок на мій номер і подбайте надалі, щоб тут можна було спокійно їсти. Пінеро пройшов ще трохи за ним. — Сер, — сказав він уже перед дверима, що не впускали всередину полуденну спеку, — ми повинні підтримувати з вами зв'язок… Отже, я знову прийду. — Вам так дуже треба? Але тоді приходьте з пристойною пропозицією. На стоянці автомашин чекав Гертель. Йому обіцяли два паспорти: один французький, а другий з Коста-Ріки, дешевший. Не вистачало тільки фотокарток. Вони поїхали в фотоательє на проспект Норте. Дорогою Гертель сказав, що хоче взяти собі костаріканський паспорт, оскільки не знає жодного французького слова. — Хай буде так, Петере. Ти все швидко влаштував. — Тобі ще потрібно купити секретну кобуру для пістолета, вони продаються отам за рогом, на вулиці Орієнте. Тут дуже не люблять, коли в когось щось випинається з-під піджака. — Власне кажучи, це ж твій пістолет. Ну гаразд, я подарую тобі за нього… паспорт… Як добре, що вони здружилися. Гундлах і Гертель замовили фотокартки, купили біля популярного ресторану «Комедор Ісальквеньйо» кобуру з портупеєю й поїхали до центру. Гундлах пристебнув під пахвою пістолет, розмірковуючи, що хотів од нього Пінеро. Чого б той не хотів, а він, Гундлах, не бажає мати нічого спільного з тією зграєю бандитів! Звичайно, він був далекий від думки, що з їхньою допомогою зможе повернути бодай частину викрадених у нього грошей. Проте був твердо переконаний, що дорога до грошей іде через начальство отих грабіжників в уніформі, особливо тих, кого обійшли при розподілі здобичі. Йому пригадався полковник Махано. Наскільки Гундлаху було відомо, полковник виступав проти корупції в армії. Може, в нього ще вистачить сили залагодити цю далеку від політики кримінальну справу? Треба звернутися до нього, тоді й стане видно, чи ця державна влада ще бодай наполовину функціонує, принаймні, хоч так, як показують з телеекранів. — До Національного палацу, — сказав Гундлах. Але коли вони доїхали до площі Барріос, де він учора, з дуру погнавшись за тією жінкою, потрапив під перехресний вогонь, Гертель пояснив йому, що резиденція полковника не за тим пишним у стилі ренесансу фасадом біля пам'ятників Колумбові й Ісабеллі, а трохи далі, в президентському палаці, поряд із старовинною іспанською фортецею Сапоте. За словами Гертеля, повстання проти останнього генерала-диктатора Карлоса Умберто Ромеро почалося в кінці літа 1979 року штурмом фортеці Сапоте, де генерал сховався після того, як за містом було вбито його брата. Сапоте — це назва ахрасового дерева або його плоду, схожого на яблуко з кашоподібною м'якіттю. І дійсно міські повстанці з допомогою базук та кулеметів майже на кашу перетворили фасад і гарматні амбразури фортеці, перш ніж іти на штурм… Гундлах майже не слухав, не помічав ні побитого кулями й осколками муру, ні дивних бійниць із зубцями, не звертав уваги на архітектуру розташованого поряд президентського палацу, його заполонило одне-єдине бажання: прорватися до полковника. Він вирішив скористатись посвідченням посольства, незважаючи на кладовищенський штамп, цілком переконаний, що тут його не розглядатимуть з такою ретельністю, як свої. При зустрічі з вартовими він поводився як фокусник-ілюзіоніст, і незабаром їм пощастило ввійти в «зала де еспера», залу надії і місце терпіння — приймальню Махано. Там, під портретами колишніх володарів країни, під склепінням оздобленого в стилі барокко похмуpoгo залу час тягся дуже повільно. Гундлах відчував страшенну втому, але був сповнений рішучості дочекатись. Він ще сам не вірив, що йому завдяки його спритності пощастило сюди прорватись, через те сидів у розцяцькованому кріслі, напружено випроставшись. Нарешті підійшов ад'ютант і запитав про його бажання. З допомогою Гертеля Гундлах записав до журналу: «Ускладнення з викупом директора Георга Дорпмюллера, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва ФРН». Взявши журнал, офіцер зник за дверима. Несподівано десь надворі пролунали два оглушливих вибухи, від яких здригнувся будинок. — Що це, підземний поштовх чи реактивний винищувач? — запитав Гундлах. — Ні, це бомби; тут нічого не літає швидше за звук… Знаєш, Гансе, ти мене просто дивуєш. Не маючи нічого за душею, дістаєш аудієнцію!.. І все ж я не хотів би бути в твоїй шкурі. — Де відвага, там і перемога! — Так, так, але не тому… Це мене захоплює. Гундлах пожвавішав. Він відчув, як піднімається його настрій. Коли в нього відібрали кредитну картку, він був зовсім занепав духом. — Що тебе турбує? — Важко сказати. Мені здається, я ще не зовсім упевнений у тому, що на тебе можна покластись у всіх відношеннях… Що з тобою можна подружитись назавжди. А мені цього дуже хотілося б, повір мені, але навколо тебе якесь сяйво, якийсь лоск… Пробач мені, я кажу дурниці. — Говори спокійно далі. — Якийсь холодний лоск. Ти по суті цинік, правда ж? А до циніків у мене не лежить душа. Та ну його до біса, забудь про все. Мені не хочеться з тобою зближуватись… Ти, звичайно, захочеш знати, чому. Тепер кожен з нас повинен залишатись у своїй шкурі. Гундлах думав над цим, аж поки їх покликали, йому здавалось, ніби щойно він довідався про щось нове в собі. Майже ніколи не траплялось, щоб інша людина відкривала перед ним свою душу, якщо не враховувати любовні акти. Гертель трохи зазирнув йому в душу, побачив його наскрізь, в цьому не було сумніву. Якщо він на це спромігся, тоді чи не варто зав'язати з ним справжню дружбу, а не просто вдавати, що дружиш? О, він знає, як важко йому це вдається! Забіяка Ганс Гундлах… Його стихією була боротьба, конфронтація, протидія — він мало з ким перебував у дружніх стосунках. Одна частина його душі, здавалось, противилась тому, щоб він вступав у стосунки, завойовував міцну дружбу чоловіків і жінок. То було недоліком його характеру. Але ж не можна бути одночасно всім, не можна мати все на світі.  

15

 

— Отже, не вийшло? — спитав Махано, коли Гундлах, нагадавши про вчорашню зустріч, подякував за машину й солдатів для охорони, а потім розповів про своє лихо. Махано сидів між ад'ютантом і ще одним офіцером за величезним, позолоченим у стилі ампір столом наполеонівських часів, який був своєрідним бастіоном для всіх його попередників. Тепер цей стіл, здавалось, теж лишився останньою бойовою позицією полковника Махано. — Ми дуже шкодуємо, адже це стосується, зрештою, й нас. — Так, полковнику, нас пограбували, вкрали в нас півтора мільйона доларів о сьомій годині п'ятнадцять хвилин на Планос східніше парку Бальбоа. За рестораном «Монтерей» стояв поліцейський контрольно-пропускний пункт, до складу якого входило чоловік шість — вісім. Нас зупинили і, відвернувши нашу увагу всілякими формальностями, зламали замок багажника і забрали звідти гроші. Коли ми в дорозі помітили, що нас обікрадено, і повернулися назад, від контрольного пункту і сліду не залишилось. Ми кинулись їх шукати, але ніде не знайшли… — А ви не подумали, — запитав ад'ютант, — що то могли бути переодягнені бандити? — У посольстві ми детально перевірили, наскільки це можливо. — Гундлах повторював факти, а всі деталі пропускав, щоб не заплутати офіцерів або ж не наштовхнути їх на думку перевірити, чи він взагалі уповноважений проводити розшуки. — Це виключається, панове. Ви можете це легко з'ясувати, якщо поцікавитесь, хто там на той час здійснював контроль. Махано кивнув і наказав помічникам звернутись до головного управління поліції. — Я не сумніваюсь у правдивості ваших слів і дуже шкодую, що так вийшло, — докинув полковник. — Ми все з'ясуємо! Це вже не перший такий випадок. Ми розширюємо службу безпеки, до чого нас змушують обставини, в наші ряди, на жаль, просотуються елементи, не досить ретельно підібрані, і їм іноді вдається завдавати нам шкоди. — Георг Дорпмюллер, — сказав Гундлах, зворушений відвертістю полковника, — не заслуговує на таку долю. Це фахівець з великими знаннями й досвідом, людина бездоганної душевної чистоти. Це не просто підприємець, якого легко замінити іншим, а фахівець, котрий розуміє потреби країни, де доводиться працювати. З особливою сердечністю він ставиться, полковнику, до вашого багатостраждального народу. — Гундлах розумів, що йому пощастило знайти тон, приємний для слуху полковника. — Важко збагнути, чому саме його ліві сили обрали заложником. Якщо через бандитизм, — хто б за ним не стояв — викуп зірветься, тоді це буде подвійний удар для моєї фірми. Сеньйора Дорпмюллера просто ніким замінити. Фірма буде поставлена перед вибором: або працювати на півсили, або взагалі припинити діяльність, в тім числі і будівництво об'єктів у Сальвадорі. Бо коли на його місце й буде знайдено заміну — якщо взагалі хтось погодиться, — та людина опиниться під не меншою загрозою. — Ні, такого не можна допустити! Електростанція повинна бути закінчена, так само як і порт… Якщо ви згорнете роботи, за вашим прикладом можуть піти й інші, ланцюгова реакція, й саме тоді, коли нам так потрібна допомога, особливо з-за океану, — Махано говорив розважливо, намагався детально все пояснити, не був таким різким, як учора в домі священика. Гундлах відчував, що тут говорить заклопотана, зацькована людина, приголомшена останніми політичними подіями в країні. Мабуть, на нього вже посипались докори його правих поплічників, що ліберальна млявість сприяла вчорашнім заворушенням, а тепер в газетах з'явилися численні статті з великими, досить неприємними заголовками, де уряд звинувачують у тому, що він влаштував криваву розправу. Все йшло добре, Гундлах навіть не сподівався, що його так приймуть. Усунений від виконання обов'язків, він тепер отримував справжнє задоволення від того, як блискуче грає роль одного з керівників Рейнського концерну. Все це було втіхою для нього, полегшувало його падіння. На якусь мить йому здалося, що обидва вони, він і полковник, зараз немов артисти в театрі, двоє невдах, які втратили все, а тепер намагаються підбадьорити себе, вдаючи, ніби все ще можна поправити. Гнітючий, вдаваний стан. Досі лише Гундлах знав, що його звільнено з роботи, бо Махано справді вважав його повноправним представником фірми, можливо, не цілком усвідомлював він і своє реальне становище. А може, він справді ще щось міг? Може, міцніше сидить у кріслі, ніж про це написано в довідках концерну. Гундлахові хотілось, щоб усе саме так і було. Адже цей полковник лишився його останньою надією. Махано підвівся, підійшов до карти на стіні й, мов начальник генерального штабу, взяв указку, яку поспішив дати йому ад'ютант. Він вказав на місце, де зливалися річки Лемпа та Сампа і вже тридцять років стояла одна з найбільших гідроелектростанцій Центральної Америки. Збудована колись північноамериканськими концернами, вона забезпечувала електроенергією й Гондурас, на території якого брали початок обидві річки. — Ось гребля на Лемпі, — врочисто сказав полковник, ніби йшлося про Теннессі або Асуан. — Нічого значнішого за цю електростанцію в нашій країні не було збудовано від часу проголошення республіки Сальвадор… Потужність шістдесят п'ять тисяч кіловат. Одночасно розв'язано й проблему сплаву лісу. Але зростаючі потреби в електроенергії у зв'язку з підвищенням цін на нафту вимагають побудови нових гідроелектростанцій… Слухаючи його, можна було подумати, що це будівництво одним махом розв'яже всі проблеми. Очевидно, полковник намагався сам себе підбадьорити. Або ж то було його хобі. Бурхливу річку він називав «слухняним генієм» і «могутньою рукою чарівника», а потім, ніби між іншим, показав на широкі заштриховані ділянки обабіч річки: партизанські райони. Гундлах відчував, що від згадки про це в полковника погіршав настрій. Тепер він говорив уже з меншим ентузіазмом. Ночами ворог безроздільно господарює на п'ятій частині всієї території країни. Партизанські райони здебільшого тяглись понад північним кордоном, але утворювали й чотири острови в центрі країни, місцями захоплюючи майже ввесь південний схід, аж до порту Ла-Уньйон. Махано пояснював, що це прихована громадянська війна без чітких фронтів і флангів. Ворог стоїть і ліворуч, і праворуч. Це своєрідний терористично-анархічний заколот проти уряду, проти тієї «третьої сили», що стоїть над партіями, які плавають у крові. Намальована полковником картина жахливого побоїща здавалася Гундлаху пустопорожньою фразою. Та одночасно вона була яскравою ілюстрацією страшенної безпорадності і розгубленості полковника перед подіями в країні. В дійсності ж тут з одного боку мала місце боротьба латифундистів за свої привілеї, а з другого — народне повстання проти місцевих землевласників та іноземного капіталу. А з точки зору хунти всього цього, звичайно, не було і не повинно бути. — Я кажу відверто, бо ви не представники преси. Оті набридливі кореспонденти все перекручують і драматизують, щоб дорожче продати свою писанину. А тут і так драма в прямому значенні слова. Хто намагається драматизувати драму, той пише бульварщину… Я не знаю, хто нам завдає більшої шкоди, партизани чи праві екстремісти. Якщо з обома не можна знайти спільної мови, то по них треба стріляти і, або ж вийти з цієї боротьби переможцем, або загинути. Бачить бог, ми шукали з ними діалогу, і не лише з допомогою церкви, як ви самі вчора бачили. — Полковнику, а що за жінка була серед черниць? — А чому ви про це питаєте? Вона має якесь відношення до вашої справи?.. — Вона справила на мене сильне враження. — Вона й справді незвичайна жінка. — Ви можете про неї щось сказати, чи вона вам незнайома? — Ми маленький народ, прошарок освічених людей у нас дуже обмежений, отже, ми знаємо одне одного, — відповів Махано зі своєю урбаністською посмішкою на обличчі. — То була Гладіс Ортега, архітекторка; вона входила до спілки християнської молоді й навчалася разом з моїм братом. Здається, архієпископ до неї дослухається. Її чоловік нещодавно загинув у партизанському загоні, й особисте горе зробило Гладіс жорстокою й рішучою — аж до радикальності. Це саме те, що може нас загубити, поляризація здорового глузду і брутальної сили. Якщо нам ніхто не допоможе ззовні, то після всього тут зяятиме прірва, через яку не можна буде знайти примирення. Ви мене розумієте? — Та прірва може стати братньою могилою цілої нації. — Так. Але я не згоден з людьми, які бачать у суспільстві лише два табори, що борються один проти одного, дві міцні однорідні маси, революційну і реакційну сили… Якби так було насправді, то політика являла б собою дуже просту річ на зразок дитячої гри, її практично взагалі не існувало б і було б дуже легко писати історію. Зараз він справляв враження змученої внутрішніми протиріччями, безпорадної людини, у якої вислизає з рук влада. По ньому видно було, що в нього немає інстинктивної жадоби влади. Якби він був надто властолюбним, то менше вдавався б у філософію. Наче щоб уникнути офіційної брехні, він говорив з Гундлахом щиро, і той ніби аж переймався до нього довірою. Махано виправдував свій стриманий курс — властолюбці цього не роблять — і хоча й досить стримано, висловився проти політики США — країни, якій завдячував освітою, кар'єрою, і від якої врешті й залежав. Здавалось, він хоче сказати: ваша техніка, а наші старання. Ваше знання, а наша вольовитість — такі люди як ми, якщо нам дадуть змогу все зробити, і мій народ буде оздоровлено! І все ж Гундлах був зворушений; Махано не прагнув викликати співчуття до себе. В цю мить повернувся ад'ютант і доповів: — Нічого, полковнику. Шеф поліції говорить, що такого випадку не було, в головному управлінні поліції теж про це нічого не знають. Всі твердять, що сьогодні вранці біля «Монтерея» не було ніякого контрольно-пропускного пункту. Якась містика. Все. Остання надія загинула. Однак цей його крок відкрив йому очі, і тепер Гундлах уже знав, що не варто марнувати час, ходячи по установах. Якщо вже Махано, формальний глава уряду, не зміг нічого вдіяти, то що казати про інших? Украдені гроші зникли в лабіринті, в череві режиму. — Ми матимемо цю справу на увазі, — пообіцяв полковник, — На жаль, стан фінансів не дозволяє нам відшкодувати ваші збитки. А за життя пана Дорпмюллера не треба боятися. Партизани, безперечно, знову вийдуть на вас і з вашим другом нічого не станеться. Вони не вбивають заложників, хіба що під час нападу на них самих, коли жертва обороняється. В нас не те що у вас на батьківщині або в Італії; тут не було жодного випадку, щоб когось убили, як це сталося з Альдо Моро або з Шляйєром. Викрадачі оберігають свою жертву, адже це їхній капітал… Можу я для вас іще щось зробити? — Я був би вдячний, полковнику, якби нам видали документ, який би зобов'язував усі інстанції сприяти нам у випадку порятунку заложника. Махано зняв окуляри з напівзатемненими скельцями, які надавали йому приреченого зловісного вигляду. Протираючи очі, він мовчав, ніби й сам сумнівався в значенні документу, на якому під президентською печаткою стоятиме його підпис. — Якщо ви цього бажаєте, — тихо мовив він. — Як цивілізована людина ви, звичайно, вірите в силу паперу.  

16

 

«Аварійний майстер загинув», — подумав Гундлах у ліфті. Щойно, входячи до готелю, він мимохіть пошукав очима Пінеро, але марно; мабуть, і для того він уже втратив будь-яке значення. Незважаючи на почуті в президентському палаці красиві слова, ці години остаточно підтвердили його поразку. Але в основному він цього й заслужив. «Відплата за все життя», — сказав подумки Гундлах. Він завжди надривався, хитрував, викручувався, мов акробат, лавірував, жонглював словами; був жорстокий до друзів і до жінок, а нерідко й до себе. Агітував, домовлявся, заводив зв'язки, о боже, робив кар'єру! Як йому все це набридло! Діловитість аж до запопадливості й самообману стали в нього самоціллю, це не могло тривати безконечно. Але як же бути далі, з чого почати? Йому бракувало орієнтиру, іноді здавалось, із нього вирвали нутрощі, висмоктали всі соки і довели тепер до нуля. Що він хоче, і хто він такий взагалі? Він був повністю в полоні цих безутішних роздумів, вважаючи, що як людина він уже нічого не вартий ні в очах інших, ні навіть для самого себе. Його кімната була відчинена. Ввійшовши, він побачив Пінеро, який лежав на дивані. Помітивши Гундлаха, той чемно підвівся. — Що це з вами, містере Гундлах? Ви наче в воду опущений. Полковник Махано теж не допоміг вам знайти гроші? — Ви стежили за мною? — Не було такої потреби. Шеф поліції сказав нам по секрету. Знаєте, Гундлах, ви мені подобаєтесь. Я люблю чіпких! Чесно кажучи, ваша манера напосідати на мого приятеля Хілларі, щоб забрати в нього гроші, справила на мене гарне враження. Мені його навіть шкода стало, бідолаху, але тепер він взяв реванш. Гундлах сів на поважній відстані, щоб у разі чого можна було вихопити зброю. Непрошений візит Пінеро не провіщав нічого доброго. — Що вам потрібно? Я хотів би спочатку пояснити, що мені подобається наш стиль. Ви вмієте триматись на ногах, досить діяльний, енергійний; сміливо атакуєте будь-кого й так само вмієте при потребі домовлятись; це дуже похвально. Вам не пощастило тільки через те, що ви не зорієнтувались. Ви на чужій землі, тут наш район. За це й поплатились. Та не приймайте близько до серця. Гундлах, забудьте все! Бізнес є бізнес. Проти вас ніхто нічого не мав. Можливо. Гундлах теж про це думав. Отже, він прийняв на себе удар, спрямований не проти нього. Цілком імовірно, що детективи нічого не мали проти нього особисто, хоч він з ними і зчепився. Проте якби поводився й чемно, навряд чи щось змінилося б. Вирішальне значення зіграло те, що він став їм упоперек дороги, порушивши табу. Як янкі, вони дуже вірять у принцип доміно: коли штовхнеш одну кісточку, то вона повалить і решту. Отже, вони хотіли оберегти перших, акція була спрямована не проти нього особисто; це частина їхньої роботи. — Ви по самі вуха погрузли в багно, але ми не такі, як ваші господарі в Німеччині, ми нікому не дамо загинути, а тим більше вам. Такі хлопці завжди знадобляться. — Для чого я вам потрібен? — Як аварійний майстер. Це робота на все життя. — Облишмо таку далеку перспективу. Для чого я вам потрібен зараз? — А ви самі не здогадуєтесь? — Викрадачі, мій контакт… — Я знав, що ви самі зрозумієте. Ваші валізи лежать в оцій стінній шафі. Завданням номер один буде передача грошей. Гундлах розсунув двері шафи й побачив обидві свої напхані валізи. Йому аж горло перехопило. — Ви так нічого й не скажете? — Я вже й не сподівався їх побачити. — Містер Зайтц побоявся б іще раз віддати їх вам. Але ми не такі педанти й довіряємо людям. — Тут усі гроші? — Ну, власне, там не так уже й багато. Справжні банкноти лише зверху й знизу кожної пачки. Стоп, не чіпати! — Та я й не збираюсь брати кота в мішку. — Але на цей раз доведеться… По-перше, банкноти оброблені спеціальним препаратом. Якщо візьметеся за них, то у вас кілька днів будуть сині руки. А по-друге, коли підняти кришку валізи, починає працювати мініпередавач… Як бачите, я відкриваю вам карти. Гундлах мовчав. Добре продумано, нічого не скажеш. Виявляється, він ще має для них значення, оскільки через нього вони можуть вийти на партизанів. Тому й підіслали цього Пінеро, який з чуйністю екскаватора допоміг йому підвестись, похвалив його, зігравши на почуттях власної гідності, пообіцяв постійну роботу, щоб заохотити його до нової діяльності і, так би мовити, її мотивувати. Сам він нічого кращого не придумав би. А після всього — носаком під зад… Бізнес є бізнес. Нічого, ще побачимо, хто кого. Він погодиться на їхню пропозицію, а потім віддячить за все. Треба тільки поманіжитися трохи, щоб не викликати підозри. — Що вас непокоїть? — спитав Пінеро. — Доля заложника. Що станеться з Дорпмюллером, коли справа зірветься? — Ми заарештуємо ту банду й визволимо його. Таке вже двічі було в нашій практиці, і ми мали успіх, тому ви повинні покластись на нас. — Ви вважаєте, я не маю вибору? — Чому ж? Ви вільні обирати між нами й своїм концерном. У нас ви на перший випадок отримаєте десяті, тисяч: п'ять перед операцією й п'ять опісля. — Пінеро підрахував п'ятдесят стодоларових банкнот, взятих, очевидно, з цих самих валіз. — П'ять тисяч відразу на руки. Я думаю, непогано? Хтось інший не дав би вам зараз і п'яти мідяків. — Кожен має свою ціну… — Вас не так-то й важко було сторгувати. Ще сьогодні в обід ви нашорошили вуха, коли я натякнув про п'ять тисяч. — Ви надто поспішаєте з купівлею. — Це вигідно й для нас, і для вас. — Я цього не дуже певен, Пінеро. — О боже, що ж ви ще хочете? Отримаєте свого співробітника й залишитесь чистим перед фірмою. — Ви серйозно думаєте, що все минеться добре? — Я переконаний. І все ж мені дуже хотілося б, щоб ви потім лишилися з нами. У вас є талант… — Облиште нісенітниці. — Ми вас дуже високо цінуємо. — Хто «ми»? — Ну, скажімо, тутешні сили правопорядку. Ви й справді не знаєте, на що йдуть отримані за викуп гроші? Бандити скуповують за них зброю на чорних ринках всієї Америки. Протягом останнього року вони роздобули таким чином п'ятдесят мільйонів, а наслідок — заворушення і хаос у країні! Щоб покласти цьому край, ми повинні перекрити всі їхні джерела фінансування. Ми їх виснажимо. Допомогти нам у цьому — абсолютно почесна справа. — Якщо зірветься, накажіть покласти мені на могилу гарний вінок. — Та що ви, не говоріть дурниць, з вами нічого не трапиться! Поки вони розкриють наші валізи, ви будете на відстані трьох миль. Крім того, ми теж вас підстрахуємо. — Викрадачі повинні бачити мене тільки в тій автомашині, якою я користувався досі; й з Гертелем за кермом. — Ви хочете, щоб він був разом з вами? — Так переконливіше. — Слушно, зміни можуть їх насторожити. — Гертелеві теж треба заплатити. Він мій друг і ризикує так само, як і я. Отже, повинен отримати не менше за мене. У вікнах раптом задеренчали шибки, задвигтів увесь будинок, як пополудні в приймальні полковника Махано, згасло навіть світло. — Бомба? — запитав Гундлах. — Землетрус, — відповів Пінеро. — Завжди на початку й у кінці дощового періоду. Тут є якийсь взаємозв'язок з озером. Гундлах пригадав, що в долині біля передгір'я двічі на рік бувають два підземні поштовхи середньої сили, про це розповів йому Гертель. Їх епіцентр міститься посередині озера Ілопанго, за аеропортом. Озеро являє собою заповнений водою кратер вулкана, рівень води в ньому залежить від кількості дощових опадів. Природного витоку звідти немає, але в засушливий період вода сильно випаровується, зменшуючи тиск на тоненьку вулканічну кору на дні кратера, і вона трохи піднімається, спричиняючи землетрус номер один. З травня до жовтня рівень в озері піднімався, отже, кора під тиском води знову подавалась на кілька сантиметрів: отже, тепер маємо землетрус номер два. Центральний запобіжник міської енергосистеми, зв'язаний з сейсмографом, відразу ж відключає електромережу — якщо заваляться будинки, то, принаймні, щоб хоч не загорались відразу. Пінеро клацнув запальничкою, його силует ковзнув по стіні тінню хижого звіра. — Це був своєрідний сигнал, який свідчить, що дощовий період офіційно закінчився, містере Гундлах. Тепер цілих нівроку яскраво світитиме сонце, це непогана прикмета для пас обох.  

17

 

Тільки-но Пінеро вийшов з кімнати, зателефонував доктор Зайтц. — Пане Гундлах, я тричі набирав ваш номер, і все марно! В чому справа? — Чим можу служити? — Просто своєю присутністю. Я повинен вам нагадати розпорядження торговельного радника Вальмана бути весь час у готелі. Він, як найстарший начальник — оскільки мою владу ви ставите під сумнів — і як найвищий за чином представник нашої країни, поставив перед вами таку вимогу, і ви погодились. Що ви тепер на це скажете? — Під час вашого першого виклику, я, напевне, снідав… — Ми попросили покликати вас із ресторану. — Я не завжди харчуюсь у готельних ресторанах, іноді віддаю перевагу кав'ярням. А під час другого виклику я міг бути на прийомі президента. — Якого президента? — Президента республіки Сальвадор. — Що ви сказали?.. Чого ви ходили туди? — Сповістити найвищу інстанцію про викрадення грошей. Мене супроводжував пан Гертель. Нам висловили своє співчуття й усе ретельно розслідують. Я ж не думаю, ніби ви змирилися з тим, що підозра так і лишилась на нас. — Мене це дивує, адже факти свідчать проти вас. — Зараз ви ще більше здивуєтесь. Після того мене затримав представник фірми Ворд, Вебстер і Віллоубі. — Ви знову звертались до ВВВ? — Навпаки — вони до мене. — Щоб допитати вас? — Щоб завербувати. Вони пропонують співробітничати з ними. Більше я не можу вам нічого сказати. У всякому разі це проливає світло на стиль роботи ВВВ. Вони намагаються переманити до себе на службу людину, на яку падає найбільша підозра. Навряд чи це можна назвати солідною діловою практикою, як ви вважаєте? — І ви дали згоду? — А ви хіба проти? — Авжеж. Ви не маєте на це права, поки триває чинність вашого договору з нами. Досі ще ніхто не звільняв вас з роботи. — А хіба ви не послали телеграфом клопотання про моє звільнення? Зрештою ж за вашою вказівкою в мене відібрано паспорт і кредитну картку; й це після шести років чесної праці й абсолютної лояльності. Я був дуже розчарований вашим вчинком. Мені здається, я цього не заслужив, хоча не певний, чи ви сплатите мій рахунок за готель… Тому я змушений подбати про себе, адже тричі на день мені ще й хочеться їсти. — Ви повинні невідлучно сидіти в готелі! Решту вирішить дирекція. Зараз у цій справі саме відбувається засідання: Люпп, Вінтер і Зерінг… — Передайте їм моє вітання. — Пане Гундлах, я вас попереджаю, не будьте таким норовистим! Нам уже відомі ваші коники, тепер ми намагаєтеся викинути ще одного, це може ним лише зашкодити. — Незабаром стане видно, хто з нас мав рацію. Щойно детективне бюро сплатило мені аванс, набагато більший під місячного заробітку. Те саме бюро переконувало вас, ніби я вкрав ті мільйони. Подумайте над цим гарненько і повідомте концерн, що я знову працюю, але, на жаль, в іншій фірмі. Дякую, пане Зайтц, за ваше дружнє піклування про мене, бажаю вам доброї ночі. Гундлах поклав трубку. Це змагання трохи підбадьорило його. Він таки добре всипав тому Зайтцеві! Гундлаху хотілось висловлюватися ще ясніше, але мав зважати й на мікрофони. Хто знає, скільки часу пробув Пінеро в кімнаті, і, можливо, вже й тут понаставляв свої підслуховуючі прилади; на всякий випадок або й підсвідомо, немов той терміт, що скоряється вродженому рефлексові. Гундлах вважав, що з допомогою транзисторного радіоприймача можна знайти схований мініпередавач, і шкодував, що рівень його технічних знань у цій галузі не дозволяє цього зробити. Немає всебічних фахівців, окрім хіба що Пінеро; до того ж він був добре натренований фізично, небезпечний ворог. За двадцять хвилин до восьмої Гундлах спустився в фойє. Коли обертові двері відчинялись то в один, то в другий бік, з танцювального залу, прориваючись крізь гуркіт оркестру, долинало солоденьке терликання скрипки. Була субота, й, згідно з вивішеним оголошенням, там починалися славетні «Танці на вулкані» — танці на роликах, розвага, яка відбувалася в кінці кожного тижня, незважаючи на комендантську годину. Гундлах вийшов з готелю в обійми теплої ночі й від сусіднього кафетерію подзвонив до Гертеля. Той запропонував зустрітись у закусочній на півдорозі між «Каміно Реаль» і своїм готелем «Бруно». Гундлах узяв таксі й назвав водієві іншу адресу, щоб звідти решту шляху пройти пішки. Двічі він, сховавшись десь у ніші будинку, стояв, щоб пересвідчитись, чи ніхто не йде назирці, але хвоста не було… Гертель уже чекав на нього, сидячи за столом серед брязкоту тарілок, гамору, співу й апетитних пахощів риби; очевидно, харчівня була рибальською, дешева забігайлівка з пластмасовими ширмами замість дверей, алюмінієвими стільцями та барвистими столиками, з яких ніхто не прибирав брудного посуду, решток їжі й паперових серветок. На серветках кельнери записували також свої рахунки. Все це прибиралося лише після закриття кафетерію, а тепер вони цілими купами валялись на кам'яній підлозі, і Гундлаху доводилось прямо по паперу, що шелестів під ногами, сягаючи іноді аж до щиколоток, іти до стола, за яким сидів його приятель. — Я сюди часто приходжу, — мовив Гертель. — Тут лангусти дешеві й майже завжди свіжі. Гундлах замовив собі черепаховий суп і якусь незнайому рибу з рисом і салатом «пальміто». Тепер він міг собі дозволити ці тихоокеанські делікатеси. Він сунув під столом Гертелю пачку стодоларових банкнот і переповів суть справи. — Друзі ділять усе порівно… — сказав він. Гертель видимо злякався. Щоправда, гроші він узяв, щоб не видатись боягузом і не зіпсувати гри, але лангусти застрявали йому в горлі, й він змушений був запивати пивом, щоб не вдавитись. — Краще не треба, Гансе… Облиш це. Якщо обман спливе нагору, вони безжально перестріляють нас та ще й Дорпмюллера на додачу. Це мені нагадує гангстерську війну в Чікаго, а ми ніби в самому її центрі, ти те й з отим негідником… У мене таке передчуття, що вони хочуть використати нас лише як приманку, а потім знищити. Саме так, у мене теж склалося таке враження, Саме це вони й планують, через те й грошей не шкодують. Але як ми діятимемо, це вже інша справа. — А що ти хочеш робити? — Насамперед попередити партизанів. — Щоб застрахувати себе? А як же ти до них підступишся? — Принеси телефонну книгу, Петере. Може, вдасться знайти телефон. Вона повинна бути в книзі. — Хто «вона»? — Гладіс Ортега, архітекторка. Оскільки вона проживає легально, ми повинні її знайти. Гертель приніс від каси неймовірно пошарпану телефонну книгу. В цьому мільйонному місті мешкало десятки людей на прізвище Ортега, проте жодної жінки серед них не було. Вони знайшли запис: «Ортега Мігель, архітектор». Гундлах висловив припущення, що це міг бути її чоловік. Але Гертель похитав головою. В Латинській Америці жінка після одруження не змінює дівочого прізвища, подружжя, як правило, має різні прізвища, в той час як діти носять обидва; в наступному поколінні друге прізвище відпадає… Нервуючи, Гертель знову ставав надто балакучим. — І все-таки треба спробувати, — мовив Гундлах, виписуючи з книги номер. — Зрештою, вони можуть просто знати одне одного. В харчівні було дуже гамірно, довелося розплатитись і пошукати кращого місця. Наближалася комендантська година, й усі ресторани та інші подібні заклади швидко порожніли, наступала парка ніч. Кількома сходинками в зеленому освітленні неонових ламп вони зійшли у бар «Лагуна Верде». Там уже не було жодного відвідувача, й господар зіставляв на столи стільці. Гундлах замовив американське віскі, щоб від них мали хоч якусь виручку, й коли зі склянкою підсів до телефону, Гертель увімкнув за його спиною музичний автомат. Їм пощастило, трубку підняв Мігель Ортега. Відчувалося, що він знає телефон колеги, проте не наважується відразу назвати номер чи дати адресу. — А хто ви такий? — запитав він. — Я архітектор із Страсбурга, — відповів Гундлах французькою мовою, бо тутешня інтелігенція віддавала перевагу саме їй. Настала пауза. Гундлах розумів англійську мову і міг нею сяк-так користуватись, італійську знав вільно, зате французькою володів як своєю рідною, відчував усі її тонкощі; тільки акцент у нього був як у ельзасця, його іспанська мова була бідна, він знав, може, з тисячу слів, розмовляючи з полковником Махано, Гундлах змушений був раз по раз переходити на англійську. Основи іспанської мови він здобув на швидкісних курсах, багато допомагало також вивчення в школі латини і спорідненість іспанської мови з Двома іншими романськими мовами, які він засвоїв раніше. Так само орієнтувався Гундлах і в португальській, в його вустах вона так само, як надто збіднена іспанська, дуже нагадувала так звану базову латину, якою користувались римські легіонери. — Ви приїхали до нас як архітектор? — запитав нарешті Ортега. — Ні, як турист, сеньйоре. Але я член комісії захисту прав людини. Цей аргумент мав би вплинути, проте Ортега й досі не наважувався називати номер, він попросив, щоб Гундлах дав йому свій телефон, і пообіцяв незабаром подзвонити. — Тільки, будь ласка, не примушуйте мене довго чекати. З певних причин я телефоную не з готелю, а з одного бару і скоро, як ви знаєте, не можна буде виходити на вулицю. — Він поклав трубку. — Ну що, виходить? — запитав Гертель. — А чому нам увесь час повинно не щастити? Вони подивились на годинник — двадцять хвилин до дев'ятої. Таксі в цей час уже не можна було зловити. Машина Гертеля стояла за рогом, і вони вирішили переночувати в готелі «Каміно Реаль», Гертель міг улаштуватись на дивані. Зараз їм все-таки краще бути разом. Гундлах випив віскі, це зігріло його, в роті поширився приємний запах, і незабаром алкоголь перейшов у кров. За його спиною Хосе Фелісіано співав романтичну пісеньку «Дитя природи» — про хлопчака, що вирушив у широкий світ шукати щастя. Мелодія роз'ятрила Гундлахові душу. Він не чув цієї пісні вже, мабуть, з рік, тому від слів «по морях далеких і чужих краях» в нього аж мурахи повзли по спині: йому здалося, ніби з-за темних хмар раптом бризнуло яскраве проміння сонця. І чарка віскі, й ця пісня переповнили його серце. Він навіть не знав, чому його так схвилювали останні слова: «Адже найбільше в світі щастя — коханим бути і кохать». Можливо, тому, що після того літа, проведеного з Сільвією під час його першого життя, він більше не знав такого палкого кохання, про яке з такою щирістю співав Фелісіано: «коханим бути і кохать». В цьому — цілий океан наївних почуттів; очевидно, то і є щастя. Кінець мелодії тільки полоскотав нерви, зате голос співака, зблиснувши, мов ніж, різонув по серці. Нарешті озвався телефон. Це могла бути тільки вона. Знявши трубку, він відрекомендувався: — Жан Рокемон слухає. — Це ім'я стояло в паспорті, який обіцяли Гертелю. — Ви приїхали з Франції? — запитав жіночий голос дуже ламаною французькою мовою. — В якій справі ви хотіли зі мною поговорити? — Питання дуже важливе й, звичайно, не особистого характеру. Чи не могли б ми завтра зустрітись десь у центрі, якомога раніше? — А де ви мешкаєте? — В «Шератоні». Але я не певний, що зможу ще сьогодні туди попасти. О п'ятій тридцять ранку вас улаштовує? Я не знаю, чи далеко вам їхати. — Але о п'ятій тридцять ще темно, сеньйоре. — Саме це й добре. Відколи я сюди приїхав, мене не полишає відчуття, ніби за мною хтось тягнеться тінню. — Постарайтесь позбутися тіні… О п'ятій годині сорок п'ять хвилин можна? — Звичайно. Я вам дуже вдячний. А де? Я боюсь, у цей час іще будуть зачинені всі ресторани. — В маленькому парку між «Шератоном» і ринком. Там є фонтан з мармуровим Аполлоном. — Гаразд, я чекатиму на найближчій лаві. — Як я вас упізнаю? Може, читатимете «Монд»? — Та ні, адже буде ще темно. Та ви не турбуйтесь, мадам, не розминемось. До того ж я знаю вас із фотографії. — Звідки у вас моє фото? — На жаль, у мене його немає, я бачив його колись… Даруйте, мушу кінчати розмову, бо вже зачиняють бар. До побачення! Вже не Фелісіано, а хтось інший співав «Звуки тиші», ніби нагадуючи про мару, що опускалася над містом. Коли вони розрахувались і вийшли, була вже за вісім хвилин дев'ята. Вулиці вимерли. — А тепер щодуху додому! — сказав Гундлах. — Повинні встигнути, Гансе… Аби лише не трапилась аварія! Зараз почнеться полювання на цивільних, а ми не маємо навіть паспортів. — Тільки не хвилюйся. Хіба ти забув, що в нас є охоронна грамота полковника Махано? — Захисний жилет зараз більше придався б. Папір — це не панцир, якщо стріляють без попередження. Вони на шаленій швидкості пролетіли повз рубіново-червоний неоновий напис «Глорія». — Яка чудова річ життя! — в захопленні вигукнув Гундлах, — salud, dinero у amor[6]… — додав він слова з староіспанського прислів'я, яке йому так подобалось, бо в ньому йшлося про три поняття, які він дуже цінив: здоров'я, гроші і любов. Він вважав, що в своїй діалектичній єдності ці три поняття становлять основу людського щастя. Він помітив, що трохи захмелів, тому й такий веселий, тому й думає, й говорить зараз на різних мовах. А що може бути прекраснішим за життя, за активну діяльність та ще в спілці з добрим партнером? Усупереч правилам, вони поставили машину перед входом і рівно о дев'ятій убігли до готелю. — Панове, панове!.. — сказав портьє. З вестибюля Гундлах зателефонував до «Шератона» й попросив, щоб на ім'я Жана Рокемона одразу записали кімнату з видом на північний захід, на вулкан, додавши, що він затримався через комендантську годину, а завтра о шостій ранку приїде. Якщо хтось подзвонить йому, то, будь ласка, нехай черговий запише повідомлення і скаже, що з шостої години він уже буде на місці… Гертель аж рота роззявив, слухаючи його й дивуючись, коли ж він встигне. — Не забувай про підслуховуючу апаратуру, — мовив Гундлах у ліфті. — Забудь про події останньої години! Ми відразу ж ляжемо. Ти молодий, тобі треба багато спати — жодного слова більше. — Гаразд, сер. Навіть уві сні мовчатиму. Вони були збуджені, як і першого дня. З самого ранку їх переслідували невдачі, лише зараз напруження трохи спало. — Хілларі тепер чухатиме потилицю, — прошепотів перед дверима кімнати Гертель. — Ти, Гансе, розумний хлопець, світла голова. Я просто в захопленні від твоєї діловитості і активності. — Таким і треба бути на роботі… — мовив Гундлах, відмикаючи двері. Його раптом охопило таке ж почуття, як недавно від співу Фелісіано. Здавалось, усе повинно бути добре. Навіть його останній впевнений крок був свідчення віри в себе. Тепер він не просто фігура в шаховій грі, не ним тепер грають: тепер він сам робить ходи — та ще й які! — Ми з тобою добра пара… — мовив Гертель. — Ну звичайно, — відповів Гундлах, — як Дон Кіхот і Санчо Панса.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка