Вольфганг Шрайєр П'ять життів доктора гундлаха



Сторінка5/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
11

 

Перше, що Гундлах почув, було жалібне схлипування. Біля нього стояв, зігнувшись і спершись на бампер, Гертель і гірко плакав; взяла гору схильність до сентиментів у його душі, і прорвавшись тепер, вибухнула істерикою. — Немає, нічого немає! Тепер усе пропало, кінець… О боже, чому кінець — адже все тільки-но почалося! Гундлахові ніби молотком гатило в скроні, здавалось, голова розколюється. Раптом він побачив на дні багажника дві завбільшки з кулак грудки коричневої тістоподібної маси. Очевидно, вони були приліплені до кришки відімкненого багажника й тримали її прочиненою, а від різкого гальмування відклеїлись і впали вниз… Під їх вагою кришка й трималась зачиненою після того, як у ній протягом якихось секунд був зламаний замок. То була пластикова вибухівка, на щастя, як показав детальніший огляд, без детонатора. Враз, мов блискавка, в Гундлаха промайнув здогад. Якась банда гангстерів була в курсі справи, очевидно, підключилась до готельного телефону й усе слухала. Вдало зроблений хід, добре обдуманий і вбивчий. Вбивчий? Лише приголомшливий, але це проходить. Побачимо ще, хто тут виграв. Гундлах узяв у руки пістолет, просто інстинктивно, він не збирався стріляти — та й у кого ж, власне? Йому просто хотілось бути озброєним. Адже Гертель так перенервував, що йому й на думку не спало б у разі необхідності взятися до зброї. Коли вони розверталися, здаючи назад, піднята кришка багажника закривала видимість. І ось вони вже знову на тому самому місці, з якого п'ять-шість хвилин тому рушили, не підозрюючи, що їх пограбовано. Пост зник. Довкола не видно було жодного поліцейського. Контрольно-пропускного пункту також уже не було на місці. Очевидно, то був пересувний пункт контролю, до якого входило дві автомашини і кілька озброєних солдатів. Далеко та банда не могла втекти, але в якому напрямку вона майнула? Обабіч крутої дороги розляглася долина без жодного путівця. На великій швидкості, різко гальмуючи на поворотах, Гертель об'їхав увесь парк Бальбоа — тільки гальма вищали на поворотах та підстукувала зіпсована кришка багажника. Ніде не було й сліду тих поліцейських машин, банда ніби в землю запала. — Стоп! — вигукнув Гундлах, коли минули дачне передмістя. — Ми, напевне, вже проїхали повз них. Вони, мабуть, заховались у якійсь садибі… — І підстрелять нас, якщо ми їх справді знайдемо. — Тоді давай назад, до центру. Треба хоч заявити. — Куди — в поліцію? Гансе, ми сидимо по вуха в багні. Якщо все це випливе, фірма нас по голівці не погладить. — Я за все відповім. А ваша яка вина? — У нас немає свідків. Ми тільки можемо сказати Зайтцу, що потрапили в аварію. Гундлах похитав головою, йому теж спадало на думку таке. Спробувати звернути все на аварію, непогана ідея, але на цій брехні далеко не заїдеш. Тут і викрадачі не мовчатимуть, та й Дорпмюллера не звільнено. — Спасибі за поради, Петере, але в тому разі ми хіба що дістанемо відстрочку годин на дванадцять. Користі нуль… Їдьмо спочатку до посольства. «Три мільйони марок… Погані справи. Такої втрати фірма нікому не подарує… І все-таки не треба впадати в розпач, — заспокоював себе Гундлах. — Ще є шанси, навіть якщо із страховкою не вигорить. Іншим і не таке сходило з рук. Наприклад, Люпп та ще дехто не такі справи завалювали — й нічого. Три мільйони це навіть менше половини вартості повітряного лайнера типу «аеробус». Найбільша західнонімецька фірма «Даймлер-Бенц» 1979 року мала три мільярди чистого прибутку, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва теж не набагато відстає, три мільйони це, може, тисячна частка його щорічного прибутку. Отже, все одно що укус комара, якось переживуть. В країнах «третього світу» часто доводиться миритись і не з такими втратами…» Але ж він, Гундлах, не директор і не має права вписувати в розрахункові документи червоні цифри. Він службовець середнього рангу, отже, й масштаби інші. На вулиці Поньєнте Гундлах згадав, що він неголений. Пальці були липкі від пластикової маси, яку він брав у руки. Гундлах вийняв з кишені носовичка й добре витер пальці. Коли приїхали, Гертель провів його лише до входу. В приймальні Гундлах попросив секретарку доповісти про нього торговельному радникові Вальману. Вислухавши його, Вальман сказав: — Неприємний сюрприз! Я ніби передчував… О боже, три мільйони! Пане Гундлах, мені здається, ви починаєте перетворюватись на дитину, що завдає всім надто багато клопоту. — Обливаючись потом, він важко сів у крісло, розплившись на всю його ширину. — Ми потрапили в пастку… — Я ж кажу — безневинне дитятко. Або просто невдаха, якщо вам це більше подобається! — Мені це не дуже подобається. Я прошу вашої допомоги. — О, звичайно. Позавчора ви звернулися за порадою, якою потім знехтували. Вчора чомусь опинились у самій гущі заворушень, знову безневинно, й просили, щоб ми вас визволили. А сьогодні сподіваєтесь, ніби я можу розв'язати й вашу проблему з трьома мільйонами марок? А чи не занадто багато ви від нас вимагаєте? Ви, мабуть, думаєте, посольство існує тут лише для того, щоб виручати вас із усіляких халеп? — Я не міг діяти за вашою порадою, бо викрадачі категорично відмовились приймати гроші через детективів. — Он воно що? Все одно ви діяли надто необачно, не прислухавшись до поради людей, які перебувають тут уже три роки, а не три дні… Такої ж думки дотримується й доктор Зайтц. Гундлах підвівся. — Де ви вчились так розмовляти з людьми? — сердито запитав він. — У Бонні, перед своїми дітьми? Можливо, їм і подобається такий тон, а мені не дуже. Ну що ж, я був вельми радий… І ще одне: у своєму звіті я постараюся оцінити підтримку, яку ви мені надали. — Чому ви так хвилюєтесь? Звичайно, ми постараємося якось вам зарадити. Може, вип'єте чогось? — Пийте самі. Я пити не хочу, я хочу знати точну адресу, куди можна заявити про пограбування, така заява неминуча. — Така ж неминуча, як і безнадійна, мій любий… — Ваше довір'я органам правопорядку режиму, при якому ви акредитовані, здається, похитнулося? — Це ви так сказали. Їдьте спокійно у свою фірму, а я тим часом поміркую, що для вас можна зробити, — відповів Вальман, підводячись із удаваною посмішкою на обличчі. Закінчуючи лагодити зіпсований замок багажника, Гертель сказав: — Здорово, Гансе. Ну й піддали ви йому пари. — А він і так ніби весь із пари… — відповів Гундлах. Дорогою Гертель висловив йому свою думку про Вальмана. Млявий ветеран тропіків, який не зносить сонця, але подовгу вистоює в аеропорту, зустрічаючи поважних добродіїв. Нещодавно Вальман навіть йому, Гертелеві, протягом п'яти хвилин тричі міцно тиснув руку, коли він, Гертель, прилетів сюди. То була дуже важлива риса торговельного радника. Зайтц був уже в курсі справ. Гундлах зрозумів, що це близький друг Вальмана. Він з виляском кинув на стіл грудку пластикової вибухівки, а як другий речовий доказ дістав з кишені видане йому посольством рекомендаційне посвідчення з поліцейською печаткою. Доктор Зайтц з огидою відвернувсь од вибухівки й уважно придивився до штампу в документі. На паперах він знався. — Кажете, це офіційна печатка сільської гвардії? — здивовано вигукнув він. — І ви не мали часу перевірити? Тоді погляньте зараз! Це штамп похоронного бюро «Сінай»! — Оце штука! — вихопилося в Гертеля. — Мафія!.. Теж по-своєму дотепно. — Помовчте! — крикнув на нього Зайтц. — Ви також співучасник. — Що ви маєте на увазі, пане Зайтц? — Чи відомо вам, що таке продуктивність? — Праця, виконана за одиницю. часу. — Ні, корисний наслідок. У вашій діяльності він дорівнює нулю. Отже, помовчте. Хіба ви не підтримували пана Гундлаха у виконанні його задуму? Ви часто поводились надто зухвало, і тепер також. Зараз вам більше личило б трохи розкаятись у своїй провині. З'ясувалося, що незабаром після того, як вони виїхали з двома валізами грошей у багажнику, зателефонували викрадачі й сказали те саме, що й учора: «Сьогодні передача не відбудеться…» Така ж телефонограма, сказав Зайтц, лежить на ім'я Гундлаха в готелі. Зайтц негайно вислав услід за ними автомашину, але через затримки на контрольних пунктах вона приїхала до інституту тропіків надто пізно. Він зателефонував до інституту, але був такий приголомшений і говорив так схвильовано, що там нічого не могли зрозуміти. Зайтц, здавалося, передчував нещастя, яке він неспроможний був одвернути. Але на відміну від Вальмана він не мав у душі зловтіхи, йому було боляче, що фірма втратила стільки грошей. Свою злість він зігнав на Гертелі, а той покірливо слухав його докори. Лишалось питання, хто ж випередив викрадачів. Зайтц запевняв, що підпілля складається з різних угруповань, які суперничають одне з одним, і їхнє недавнє об'єднання лише поверхове. Ліві сили дуже різношерсті й роздроблені, це дивна суміш з ліберальних демократів, християнських соціалістів, комуністів і анархістів. Якісь терористи теж могли довідатися, що викрадачі вимагають за заложника велику суму грошей, і вирішили перехопити викуп, замаскувавшись під поліційний патруль. Усім потрібні гроші для придбання зброї, гроші посилюють вплив не тільки в економіці, а й у політиці. Повстанці в уніформі — це, між іншим, не такий-то рідкісний трюк. Вони намагаються захопити в бою не тільки зброю, а й уніформу, або навіть шиють її собі самі, як у сусідній Гватемалі. Початок поклали сандіністи, які свого часу, переодягшись у форму національної гвардії, блискавично захопили урядову резиденцію в Манагуа — це був початок кінця генерала Сомоси… — В цьому випадку, — докинув Зайтц, — жодне розслідування нічого втішного не дасть. Цими словами він ніби підсумував усі плутані здогади й сумніви; ніхто з них не бачив рятівного виходу. Вони стояли як баби-жалібниці, не був виключенням тут і Гундлах, незважаючи на його винахідливість, жвавість думки і його вміння вмить знаходити вихід з найскладніших ситуацій. «Аварійний майстер сам потрапив в аварію», — подумав Гундлах, впадаючи у депресію. Це завдання було для нього як занадто велика кістка для маленького собаки. Він відчував себе людиною, що упала на повному бігу, а тепер стоїть навколішках і ладна заридати, як і Гертель, перед порожнім багажником. Принаймні, на душі стало б легше… Одне було ясно: крах кар'єри, який він спостерігав учора в життєписі полковника Махано, загрожував тепер і йому самому. В цю мить пані Біндінг доповіла по селектору, що прибули пани Хілларі й Пінеро з детективного бюро. — Чого їм треба? — буркнув Зайтц. — Учора концерн розірвав з ними договір; за вашим наполяганням, пане Гундлах. Гундлах нахилився над селектором, ніби він тут господар, і сказав: — Попросіть їх зайти. «Діяти, ніби нічого не сталося!» — подумав він. Зазнавали краху останні надії, але цього ніхто не повинен був помітити. Адже життя тривало. Доводилось рухатися вперед, хоч би й на колінах! Нерви його витримають. Пістолет, що лежав у внутрішній кишені піджака, заважав йому, Гундлах вийняв його й кинув на полірований стіл Зайтца поряд з пластиковою вибухівкою. Його зброєю була голова. Зараз він погодився б укласти угоду з самим чортом; гірше не буде.  

12

 

— Джентльмени, — стомленим голосом мовив Зайтц, — чим можу служити? — Я приніс вам заключний звіт, — відповів Хілларі. — Як бачите, ми дотримуємось належного порядку, незважаючи на те, що нас безпідставно відсторонено. — Можливо, ваша допомога зараз буде якраз дуже бажаною. — Але ж бачите, сер, ваша фірма іншої думки. Вчора вранці ми отримали з Німеччини телеграму, яка підтверджує розрив договору з нами й передачу грошей містерові Гундлаху. Отже, нас відсторонили од справи. Сподіваємось, вам пощастило передати суму й ви незабаром матимете змогу привітати тут бідолашного пана Дорпмюллера. Зайтц нічого не відповів, учепившись у край столу. — Звідки ви знаєте, — запитав Гундлах, — що передача грошей уже відбулася? — Ми нічогісінько не знаємо, сер. Нас тільки дивують телефонні розмови, які велися з вашого апарата і які ми записали на плівку. Але це, звичайно, не наше діло. Мені дуже шкода, що ми через оті заворушення в місті лише тепер спромоглися від'єднатись од вашого телефону. Містер Пінеро супроводжує мене, щоб з вашого дозволу забрати підслуховуючі прилади і розірвати з вами всякі контакти. — Лишіть усе як є! — Гундлах став між Пінеро й телефонним апаратом, аж задихаючись від раптової підозри. — Ви й досі нас підслуховували? — Підслуховували, але згідно контракту. Тут велика різниця. — Після передачі грошей договір з вами розірвано. А ви все ще продовжували нав підслуховувати? — Гундлах відчув, що ось-ось почне лаятись. А мав же намір, обираючи менше зло, укласти з детективами угоду. Щось дужче за здоровий глузд брало в ньому гору й підштовхувало на сварку. В непевних ситуаціях можна було б перечекати або вдатись до запобіжних дій. Він хотів показати, на що здатний, не даючи їм перейти в наступ. — У нас ще немає письмового підтвердження про розрив, — незворушно вів Хілларі. — А без цього ми ніколи не припиняємо роботи. Додам, що саме завдяки цьому принципові ми про дещо дізнались… — Метким рухом, щоб не дати Гундлахові можливості перехопити звіт, він поклав його на стіл перед Зайтцом. — Це дало певну користь. На відміну від попередніх звітів, що не сягали за одну-дві сторінки, цього разу детективи принесли цілу папку. Доктор Зайтц почав квапливо перегортати папери, потім, зупинившись на якомусь місці, почав уважно читати. Там було сторінок двадцять — тридцять тексту, акуратно надрукованого на електричній машинці. — Ну що ж, панове, навіщо розбалакувати? — вигукнув Гундлах. — Грошей немає! Єдине, що нам за них дали, це дві грудки пластикової вибухівки, ось вони, та штамп похоронної контори «Сінай» на документі, який засвідчує мою особу. Півтори години тому нас підступно обікрали, а тепер ми сушимо собі голову над тим, хто ж інформував грабіжників. — Прийміть моє співчуття, — мовив Пінеро, й досі не маючи змоги підійти до телефону, щоб від'єднати підслуховуючі прилади. — Таке часто трапляється в цьому місті, щоправда, не з нами… Містер Хілларі вас попереджав. Це робота не для дилетантів. — Хочете сказати, що це ваша «робота»? — Так, ми маємо в цьому певний досвід. — Ви назвали «Сінай»? — запитав Хілларі. — А хто ж вас сьогодні супроводжував? — За кермом сидів пан Гертель. — Я так і думав, сер. — Що ви хочете сказати? — Поки що нічого. Хоча тут угадується смутний взаємозв'язок. Проте ми остерігаємось робити передчасні висновки. Нами виявлено, що пан Гертель останнім часом неодноразово брав біля свого готелю таксі й на запитання водія, куди везти, називав «Сінай». — Ви добре знаєте, — вигукнув Гертель, — що так кажуть усі, хто їде до «Глорії», розташованої навпроти «Сіная». І не прикидайтесь, ніби вам невідомий такий заклад, як «Глорія»! Чи ви маєте тут персональну шлюху? — запитий Гундлах. — Для моїх співробітників бордель не табу. Інакше вони були б поганими детективами, панове. Але, якщо мені не зраджує пам’ять, пане Гертель, ви якось побували і в «Сінаї». Й відтоді там пропав штемпель, кругла печатка, така помпезна й дуже схожа на гербову. — Тільки посередині замість вулканів домовина, — з уїдливою посмішкою додав Пінеро. — Що вам треба було в «Сінаї»? — Та я туди ніколи не заходив! — Досить, — сказав Гундлах до детективів. — Будьте такі ласкаві, посидьте хвилинку в приймальні. Нам хотілось би з'ясувати це питання без сторонніх. — Я розумію, — спокійно сказав Хілларі, але в його голосі забриніли нотки зловтіхи. — Та й на що це схоже? Приходите сюди і вчиняєте допит нашому співробітникові. Спочатку ви повинні відповісти на деякі наші запитання, а потім надійде ваша черга. — Ми до ваших послуг. Ледве вони вийшли, як доктор Зайти, важко застогнав, неначе його кольнуло в печінку. Не випускаючи паперів з рук, він опустився в крісло. — Це жахливо… — вимовив він. Губи його тремтіли, бліді, мов у мерця. — Це гангстери! — вигукнув Гертель. — Я ніколи не був у тому «Сінаї», що б я мав там робити, пане доктор! Не вірте їм. — Замовкніть… Я далі не можу. Вас звинувачують у важкому злочині. Це звинувачення стосується й вас, Гундлах; навіть більше того… — В чому ж нас звинувачують? — За цим звітом, — над силу відповів Зайтц, роблячи короткі паузи, щоб перевести подих, — ви планували привласнити гроші. — Середнім пальцем правої руки він мацав нижнє ребро, не дивлячись ні на Гундлаха, ні на Гертеля. — Позавчора вночі, коли вдвох охороняли гроші, ви цілком серйозно обговорювали питання, яким чином їх найкраще вивезти з країни. — Пробачте, але ж ми говорили не про себе! Йшлося про можливі дії злодіїв. — Тут підкреслено двозначність вашої мови, але детективи вважають, що цим прийомом ви користувались для прикриття власних задумів — поки між вами ще не було остаточної домовленості. В процесі подальшої розмови це маскування відпало. Ви говорили, якими шляхами найбезпечніше втекти з країни, як з фальшивим паспортом добратись катером або повітряним таксі з Гондурасу до Канади, й навіть уже не натякали на уявного злочинця. І ви, пане Гундлах, виступаєте тут як призвідець. Хочете послухати? — Зайтц почав читати — «Називайте мене просто Гансом. Уявіть собі, що комусь пощастило забрати в нас ці гроші —як би він звідси вибрався?»— «Ви маєте на увазі країну?» — «Так. Адже тут зараз гарячі часи — йде війна. Мабуть, жоден злодій не зважився б у таких умовах скористатись із своєї здобичі». — «Аеропорт виключається». — «Ну, країна ж маленька. Якихось півтори години автомашиною — й ти вже за кордоном…» Я думаю, досить. Що ви на це скажете? — Нісенітниця, — відповів Гундлах. — Ми говорили, щоб тільки не заснути. На папері воно звучить досить дивно, але якби ви прослухали магнітофонну стрічку, яка повинна десь бути, то відразу зрозуміли б, що то була просто розмова заради розваги. — Оце ви так розважаєтесь? Трохи незвичайна розвага, коли не сказати зловісна. А від сказаного вами ви не підмовляєтесь? = А чого б ми мали відмовлятись? — запитав Гертель. — Ми ж не дурні й не злодії, і ви повинні нам вірити. — Я охоче зробив би це, якби гроші були тут. — Але ж ми ще тут. — Ви могли їх закопати десь у горах, адже часу у вас було досить. Нарешті ви наполягали їхати лише вдвох, відхилили мою пропозицію послати назирці за вами другу машину. — Пане Зайтц, — мовив Гундлах, — цей звіт — підлий наклеп. Я тільки ще не знаю, для чого його на нас зводять, але докопаюсь до істини. Перш ніж читати далі, давайте з'ясуємо таку деталь: детективи не тільки підслуховували ваш телефон, як було домовлено, а й налаштували підслуховуючі апарати в приміщенні фірми. Адже ми з Гертелем розмовляли в одній кімнаті, а не телефоном… — Зараз це вже однаково. — А для мене ні. Та й для вас також. Ми маємо справу з протизаконним підслуховуванням, і воно триває. Підслуховуючі прилади ще десь тут, і все, що ми зараз говоримо, нелегально стає на бульварі Рузвельта магнітофонним записом. — Але що ж це змінює? Вас обвинувачено, й від цього нікуди не втечеш. — Ми передамо справу до суду, це промисловий шпіонаж. — Ви й справді наважилися б у вашому становищі виступати перед судом? Юриспруденція цієї країни на дуже низькому рівні. — Але ж ми повинні захищати інтереси нашої фірми. — Ага, тепер ви повертаєте списа в інший бік, міняєте позицію і виставляєте аргумент проти аргумента. — О ні! Закид, ніби ми хотіли привласнити гроші, це вигадка, яка грунтується на дуже хисткій підозрі. А беззаконне підслуховування — факт, який можна довести. Викличте спеціаліста з електроніки, нехай обстежить усі ваші приміщення й знайде вмонтовані тут мікрофони й мініпередавачі. Це й будуть наші докази… Якщо ж ми голослівно стверджуватимемо, що ВВВ веде промисловий шпіонаж на користь наших конкурентів з США, то опинимося на такому ж хисткому грунті підозрінь, на якому стоять зараз наші супротивники. Досить переконливо сказано! Гундлах тріумфував, перевершивши в юридичних питаннях самого Зайтца — юриста за освітою. Докази Гундлаха були яснішими, точнішими, та й оперував він ними динамічно. Хоч він довго був журналістом, проте науку логіки засвоїв добре й тут міг би позмагатися з вченими юристами. Гундлаха варто було тільки добре притиснути, як оце тепер, і його духовна енергія миттю вивільнялась. Одночасно він, звичайно, відчував, що своїми влучними формулюваннями і професійною точністю висновків він багато чого втрачав в очах Зайтца. Люди ставилися до Гундлаха двозначно: його поважали, разом з тим не довіряючи, від нього були в захопленні і в той же час ненавиділи, хоч зараз йому дуже потрібна була їхня симпатія й підтримка! Саме через протиріччя його характеру він і потрапив у халепу: хотів здобути прихильність Гертеля, через те й повів оту нічну розмову, з якої тепер намагалися зсукати йому вірьовку… Немаловажну роль відіграла тут і явна безкомпромісність Зайтца в грошових справах, а також його бажання помститись Гундлаху за ту зухвалість, яка проявилася ще з самого початку у ставленні до нього, літнього чоловіка. — Буде набагато краще, якщо ви не даватимете мені більше вказівок, — сердито мовив Зайтц, силкуючись промовляти голосом судді, хоч це в нього й не виходило, — Мені дуже жаль, але на вас падає підозра в заподіянні злочину. З цієї причини віднині до з'ясування справи вважайте себе звільненим від службових обов'язків! Те саме стосується й вас, пане Гертель.  

13

 

Якусь мить всі мовчали, приголомшені тим, що сталося. Потім вони почали потроху оцінювати ситуацію, зважувати свою позицію й позиції інших. Доктор Зайтц, безперечно, розумів, що повинен ужити заходів, але не знав яких. Через те він, перервавши чиюсь телефонну розмову, що велася з приймальні, наказав пані Біндінг з'єднати його з посольством і запросив до себе торговельного радника Вальмана — найстаршого за чином дипломата і повіреного в справах Бонна. Комерсант Вальман виконував тепер функції тимчасово відсутнього посла, який за кордоном є найвищою інстанцією для співгромадян, що перебувають у цій країні, отже, він наділений правами відібрати паспорт і дати вказівки щодо інших заходів. Тому Зайтц настійно попросив його приїхати сюди і в цій своїй ролі, як стороння авторитетна особа, очолити комісію для розслідування справи. Гундлах не міг цього уникнути. Він розумів, що Вальман, як і Зайтц, теж намагатиметься тепер показати йому свою владу, оскільки Гундлах недавно посварився з ним. Становище було зовсім кепське, над ними дедалі більше збиралися грозові хмари, і все-таки Гундлах не втрачав мужності: зрештою, він не винен, отже, поки змога, нещадно боротиметься з цією зграєю лютих псів, які з гавкотом збираються навколо нього, щоб зацькувати. Таке з ним уже не раз траплялося, але він завжди виходив переможцем. Після розмови з посольством на селекторі спалахнула жовта лампочка. Це означало, що з приймальні хтось телефонує. Хоча його тільки-но звільнили з роботи, Гундлах підняв трубку і, як і передчував, почув голос Хілларі. Знахабнівши до краю, той просто звідси дзвонив до свого бюро на бульварі Рузвельта, доповів про останні новини. — Гундлах хоче завдати нам зустрічного удару, — почулися з трубки слова, вимовлені жаргоном. — Він звинувачує нас у промисловому шпіонажі, проте містер Зайтц, здається, не зважає на нього. Позиції Гундлаха в очах Зайтца підірвані, вага у фірмі зведена нанівець. Зайтц звільнив його з роботи, а тепер викликав сюди ще й Вальмана, щоб вирішити, що робити з ним далі. Це було верхом детективної хитрості й підступу. У цих негідників можна багато чому навчитись. Вони ввесь час мали під рукою людину, яка добре знала німецьку й могла з підслуханої розмови зробити правильні висновки. Але зараз і це не допоможе тим типам. Гундлах сам скаже їм у вічі, що думає про їхні трюки та брудні махінації… Зайтц закликав їх до кабінету й попросив прокрутити магнітофонний запис, бо їхній звіт не має юридичної сили, написане треба підтвердити. Хілларі, як порядна людина, відкрив свій портфель. Побачивши на столі зброю, він ніби мимохідь зауважив: — Парабелум дещо, правда, застарілого зразка, проте надійний. Сподіваюсь, він націлений не на мене. — Не потішайте, — сказав Гундлах. — У кого чисте сумління, тому нема чого лякатись. — Ми не дуже лякливі, — втрутився Пінеро. Він уклав касету, й магнітофон запрацював. Очевидно, там був лише уривок плівки, бо їхня розмова почалася з середини: «— А прикордонний контроль… Гансе? — Чи є тут у вас бодай вертольоти? — Є два, тільки немає дозволу літати ними. Починаючи з літа, на кожен виліт треба брати спеціальний дозвіл, обгрунтувавши його причину. — Залишається ще морський шлях. Можна найняти човен і втекти до Гондурасу! Там здати всю суму в канадський банк і з акредитивом у кишені полетіти собі в Монреаль. — Я певен, що існують десятки можливостей і шляхів для безперешкодного виїзду за кордон». Потім знову почувся голос Гундлаха: «— Ви повинні дивитись на це простіше, Петере. Можливо, надійнішим було б спочатку закопати грошики…» Тепер Гертель говорив про паспорти, які тут можна купити на чорному ринку, аби тільки гроші. А маєш паспорт — користуйся хоч послугами аеропорту: наймай повітряне таксі, а дорогою змінюй маршрут… Гундлах не вірив своїм вухам. Що довше крутилась касета, то більше він утрачав надію на те, що загальний зміст, слова й інтонація засвідчать: розмова ведеться заради розваги. Якість плівки була бездоганна, здавалось, її не піддавали жодним маніпуляціям, і все-таки: ніде не лишилося й натяку на те, що вся ця балачка велася в жартівливо-фантастичному тоні! Ніде не трапилося слова «злодій» чи «злочинець». Або ж вони в запалі не вживали того слова, або ж техніки ВВВ його спритно повирізували й тепер усе звучало так, ніби Гундлах і Гертель справді заради маскування вдавали, що йдеться про якогось злодія, а потім, мовчки домовившись, обговорювали все як свої власні плани! О боже, становище й справді виявилося кепським. І, коли говорити щиро, то була не тільки гра, в кожному разі з його боку. Гундлах тепер точно пригадав, як у нього з'явилося тоді ледь помітне відчуття спокуси, коли вони заговорили про мільйони. То була саме та крапля серйозного, яка буває в кожному жарті. Так, він тепер усвідомлював, що грав думками не лише для того, аби не заснути чи спантеличити Гертеля, а скоріше аби самому сп'яніти від такої фантазії. Три мільйони марок, десь у нетрях душі була й закралась така спокуса, але він швидко спекався її. А тепер магнітофон відтворив кожне сказане слово, й наслідок виявився вбивчим. Уперше за ці дві години, відколи вкрали гроші, його пройняв страх. Гундлах навіть відчував, що починає впадати в розпач. Плівку, звичайно, могли трохи підстригти, але в основі своїй розмова була справжня й підтверджувала лиху думку Гундлаха, яка, по суті, теж існувала, хоч і підсвідомо. Як же він тепер виплутається з цієї халепи? Гундлах намагався збагнути найголовніший задум цих людей. «Який їм зиск від того, що підсунули цей звіт людям, які вже розірвали з ними контракт?» — думав він. Поки касета крутилась, Гундлах пильно стежив за обома детективами. І раптом, чи не з міміки Пінеро — губи в того якось особливо стислись, а в очах промайнув хижий блиск, — Гундлах усе зрозумів. Вони хочуть довести, що без них нічого не вийде. І щоб це стало прикладом для всіх ділових кіл Сальвадору! Хто без ВВВ матиме справу з викрадачами, той утратить готові гроші і зазнає удару від своїх же людей! Це наука, яку детективи намагалися втовкмачити всім фірмам країни. Через те й підстроїли йому таке. Гундлах чув, як у паузах, поки в магнітофон закладали нову касету, протестує Гертель. Хлопець звинувачував детективів, що ті крадькома понатулювали в приміщенні підслуховуючих апаратів. Детективи намагалися затиснути йому рота своїми доказами, мовляв, мікрофони просто необхідно вмонтовувати на той випадок, коли б сталося непередбачене, бува, з'являться самі викрадачі. Таке вже не раз траплялось. Отже, апаратура — нормальний запобіжний захід для охорони інтересів клієнта, вони просто зобов'язані були його ужити, та й доктор Зайтц дав їм свободу дій. Гундлах думав над почутим, намагався вгадати, що приховано за словами. Очевидно, детективи спершу підслухали розмову, це й підказало їм ідею, потім вони вже діяли за виробленим планом: зібрали звинувачувальні матеріали і проти Гертеля, випередили викрадачів й передали по телефону свою фальшивку, потім зателефонували на контрольно-пропускний пункт поліції, чи хто там під нього маскувався, і повідомили, що тією дорогою має їхати машина з грішми. Усе могло бути й по-іншому, можна вигадати сотні різних варіантів. Якщо він правильно міркує, тими трьома мільйонами ВВВ поділилися з місцевими властями — службою безпеки тощо. Правда була такою неправдоподібною, що її не можна було не тільки довести, а навіть охопити розумом: ВВВ викрали гроші, щоб самим збагатитись і водночас підкупити місцеві власті, з якими вони перебували в спілці. Вдало зроблений хід, підтасовка фактів або підробка звинувачення, як кажуть у Сполучених Штатах, коли хочуть розквитатися з кимось; ведення сухопутної війни за всіма Гаагськими правилами, як говорив його батько. У нього не було жодного шансу самому передати гроші викрадачам. Тут був район ВВВ; від зграї собак зайцеві неможливо втекти. Але Гундлах не збирався здаватись. — Це ви записали позавчора ввечері, — сказав він, коли плівка скінчилась, — а принесли аж сьогодні? — Вчорашні заворушення перешкодили нам… — Ага, від демонстрації ви ховаєтесь у нори? Ваша обережність заслуговує всіляких похвал. Але вашому клієнтові — моїй фірмі — вона коштувала великої суми грошей. — Дуже зворушливо чути це саме з ваших вуст, — в'їдливо відповів Хілларі. — Розкажіть краще, де ви поділи гроші, — втрутився Пінеро. — Поверніть їх, і ми негайно заберемо свій звіт назад. — В такому разі загляньте в свій гаманець! — Пане Гундлах, — сказав Зайтц, — не виходьте за рамки. Йому саме доповіли, що прибув Вальман; обидва детективи підвелись. — Ми дуже засмучені, — мовив Хілларі до Зайтца. — Хотіли зробити як краще, тоді й звітувати довелося б зовсім по-іншому. Надзвичайно невтішні наслідки, нам самим дуже прикро… — Не вішайте носа, Хілларі! — крикнув Гундлах. — Ви вже й так мало не плачете. — … але Ворд, Вебстер і Віллоубі чекають від нас суворої об'єктивності, — доказав Хілларі. — Ми не маємо права нічого прикрашати. Власне кажучи, втрачати клієнтів не в наших інтересах. — Одного ви вже втратили, — озвався Гертель. — І причина цього вам відома. Обличчя Хілларі лишалось незворушним, як у гравця в покер, з цього обличчя ніколи не можна було здогадатись, про що ця людина думає й що відчуває, зате Пінеро, прощаючись, по-юнацьки усміхнувся, показавши свої гарні зуби. — На жаль, справи наші погані, панове, — заявив торговельний радник Вальман, коли пані Біндінг, яка вела й протокол, прокрутила йому магнітну плівку. — О боже, хто б міг подумати… Найкраще буде, якщо ви все визнаєте й повернете гроші! Тоді концерн навряд чи порушуватиме судову справу, я думаю, її можна буде зам'яти, правда ж? Адже гроші ніде не ділись? — Ви не маєте права ставити нам такі запитання, — сказав Гундлах. — Отже, наполягаєте на своєму… Шкода… — Вальман важко сидів у кріслі. Здавалось, він шкодував, що межі його повноважень надто вузькі. Поза стінами посольства він не мав права ні заарештовувати, ні навіть передати когось у руки місцевих карних органів, які через безлад у країні й самі собі не могли дати ради. Гундлах знав, що влада Вальмана над ним обмежена, Вальман міг тільки написати доповідну в Бонн і забрати в нього паспорт, що він і поспішив зробити. Зважаючи на те, що шкоди завдано не місцевій, а їх вітчизняній фірмі, стаття 16 конституції не дозволяла передавати його до рук іноземних властей. Через відсутність договору про видачу Вальманові лишалось тільки пригрозити міжнародною поліцією і змусити обох добровільно повернутись на батьківщину. Проте Зайтц, як видно було з його виразу й поведінки, сумнівався в їхній причетності до злочину, через те й утримувався від будь-яких висновків. — Вважайте, що перебуваєте під домашнім арештом, — по довгій мовчанці заявив Вальман, глянувши на годинник: був саме час обіду. — Повертайтесь на свої квартири й, нікуди не відлучаючись, чекайте вказівок! Можете тепер спокійно розмовляти між собою, нічого не приховуючи, бо, власне, вже й нема чого… — Сподіваюсь, ви не чекаєте, що ми дякуватимемо за таку ласку. Вальман докінчив думку: — Може, це змусить вас переглянути свої позиції. Якщо ж здумаєте зникнути, я оголошу розшук, повідомлення про вашу втечу будуть розіслані в посольства всіх країн, отже, далеко не втечете. — Вас уплутали в чужі інтриги! — Я вірю фактам. — Сподіватимемося, правда переможе, — мовив Гундлах. Підвівшись, він узяв зі столу пістолет і сховав у бічну кишеню. Зброя випиналася з легкого піджака; як на арештанта він був аж занадто озброєний. — Навіщо він вам? — запитав доктор Зайтц. — Можливо, доведеться зробити певні висновки, але це вже моя справа. — Залиште зброю тут, не втрачайте глузду! — Ви всі його, здається, вже втратили. Внизу, на бульварі де лос Ероес, по-дитячому зрадівши, Гертель крикнув: — Ключ від машини вони нам залишили, він тепер для нас цінніший за паспорти! Паспортів кругом — як піску в морі… Вони поїхали до готелю «Каміно Реаль». — Коли наші справи зайшли вже так далеко, то перейдемо краще на «ти», — запропонував Гундлах. Уже перед готелем Гертель запитав: — А він не може подзвонити у федеральне управління кримінальної поліції, щоб нас доправили на батьківщину в наручниках? — Нас можуть вивезти лише пароплавом, Петере. Повітряними лініями нікого не перевозять проти волі. Можливо, військово-морський флот пришле за нами есмінця. Але найвірогідніше — сюди прилетить федеральний прокурор, який вестиме нашу справу. Вони обидва не уявляли, що з ними буде. Як і раніш, Гундлах запросив Гертеля пообідати разом, але той знову відмовився. — Ввечері — з задоволенням… Відверто кажучи, Гансе, о цій порі я здебільшого буваю в «Глорії». Ти не ображайся. — Гаразд, іди, у в'язниці не буде жінок. Тільки не переплутай знову «Глорію» з «Сінаєм» і не прихопи штемпеля. Грошей у тебе вистачить? — На «Глорію»? — На два паспорти. Досить буде тисячі доларів? Знаєш, підкинь мене ще до банку, поки тим не спало на думку закрити кредит. Гертель зупинився на вулиці Рубен Даріо біля Сальвадорського туристичного агентства, бо перед банком не було вільного місця для машини. — Залиш залізяку тут, — крикнув йому Гертель, — а то ще подумають, ніби ми прийшли грабувати банк. «Якби хтось почув нашу розмову, — подумав Гундлах уже під віконечком каси, — то й не повірив би, як низько ми впали. Звучить ніби текст із голлівудської комедії. Говоримо, як герої кіноекрана, вдаємо, ніби нічого й не сталося…» Він подав у щілину кулезахисного скла кредитну картку й сказав: — П'ять тисяч колонів, будь ласка. Взявши картку, службовець відійшов. Погляд Гундлаха зупинився на двох поліцейських, які з автоматами напоготові охороняли заґратоване віконце каси. Гундлах сперся на бар'єр, йому пересохло в роті й навіть у горлі. Він тепер подумки дякував Гертелеві, який змусив його залишити зброю в машині. Гундлах відчув люту зненависть до поліції. О боже, скільки ж літ минуло відтоді, коли він з такою люттю називав їх «бугаями»? Те вже забулося, а сьогодні вранці вони знову завдали йому відчутного удару і ось наслідки… Ще ніколи поліція його так не била, очевидно, це й пробудило в ньому спогади про далеке минуле, про дні злиднів та бунту. Коли він зняв руку з бар'єра, пальці тремтіли. Раптом в уяві з'явилась картина: він стоїть перед сталевими дверима Ворда, Вебстера і Віллоубі з базукою в руках і стріляє, цілячись просто в замок. Службовець повернувся з порожніми руками. — Мені дуже жаль, сеньйоре! Нас тільки-но попередили, щоб ми вам більше нічого не виплачували. — А де ж моя картка? — Рейнське промислове будівництво вимагає, щоб картку повернули фірмі. Мені дуже шкода, але така вказівка. Чітка робота. В цьому їм не дорікнеш. Закриваючи кредит, Зайтц навряд чи підозрював, що вони мають тепер три мільйони. Але це їх не втішало. Зайтц вчинив це цілком механічно згідно з службовими правилами, якими це передбачалось на випадок звільнення когось з роботи. Далі вже йшло само собою, апарат приведений у дію і спрямований проти Гундлаха. Йому здавалось, що зараз все було проти нього.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка