Вольфганг Шрайєр П'ять життів доктора гундлаха



Сторінка17/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
12

 

За двадцять хвилин почувся гуркіт. Літака не було видно, мабуть, він кружляв поза кратером вулкана Кончагуа. Раптом крізь ревіння мотору прорвався звук, ніби строчили з кулемета: скориставшись останнім відблиском дня, літак пішов в атаку. Мабуть, на сусідній острівець Кончагіту, якого вони звідси не бачили, бо його своїми стрімкими скелястими берегами затуляв острів Меангуера. Кулеметні черги лунали з короткими перервами, гуркіт наближався. На Кончагіті також було невеличке селище. Й ось літак яструбом завис над Меангуерою. На крилах його щось зблискувало, може, то були промінці вже не видимого з моря сонця, а може, вогонь пострілів? Невже він шукав саме їх? Шлунок Гундлаха судомно стиснувся у вузол. Невже вони так швидко зреагували?.. Хоча, правда, звідси до Ілопанго півтораста кілометрів, хвилин дванадцять льоту… Але ж ні, літак за якусь милю перед ними ринув униз на Меангуера-дель-Гольфо. Що ж він міг розгледіти на тому пустельному мисі? Селище принишкло, жодного вогника, мабуть, повітряні нальоти не були тут новиною. Раптом знову пролунала черга, довга й гучна, немов часті удари молота. Потім літак шугонув угору, пролетів над верхами, які вирізнялися чорними силуетами на тлі трохи яснішого неба. То був штурмовик «магістр» французького виробництва. Гундлах сподівався, що їхній катер не так легко виявити на чорній воді… Ось знову почулась кулеметна черга, ні, це не по них. Щось миготіло над селом, яке згідно позначок на картах Пінеро було місцем курорту з пляжем. Напевне, там зайнялась хата. Мулат вилаявся, тиснучись під самий берег скелястого острівця, відділеного невеличкою протокою від південно-східного мису головного острова Меангуери. Шкіпер сказав, що той острівець зовсім безлюдний і зветься Меангуеріта або ще Перігалло, тобто острів-складка. Слово «перігалло» в перекладі означає складка на підборідді. Отже, за тією складкою можна було б сховатися… Але було вже пізно. Пілот їх побачив! Літак розвернувся і шугонув просто на них, задзвенів од напруження, мов сталевий ніж, і пішов у піке. Це був кінець. Позаду завирувало море. Гундлах упав долілиць між ящиками з вибухівкою та боєприпасами, ніби вони могли його захистити. Раптом у голові потьмарилось, Гундлах відчув удар у стегно, але зопалу не звернув на те уваги. Гуркіт урвався, й літак так само швидко зник. Гундлах зважився підвести голову. Літак більше не повертався, мабуть, розстріляв усі патрони, а катер і досі плив, хоча з булькотом набирав воду. Гундлаха морозило. Він відчув запах паленого дерева і від цього йому стало зовсім погано. Просто дивно було, вони витримали атаку, навіть не вірилося, що катер не розлетівся в друзки. Тільки ліва нога в Гундлаха отерпла й не слухалась його. Зціпивши зуби, він підвівся і спробував стати на ноги, але його, мов блискавкою, пронизав нестерпний біль. Потім Гундлах неясно пригадував якісь поштовхи, шурхіт під ногами, чиїсь кроки… Довкола росла висока трава, він лежав горілиць між кущами на твердому вулканічному грунті. Хосе Фернандес робив йому пов'язку. Гундлах від болю очуняв. Мулат розрізав йому холошу, туго забинтував ногу й силкувався накласти шину. Гундлах усе збагнув. Куля влучила в кістку. Але це теж було не смертельно. Восени було гірше поранення. Гундлаху трохи полегшало, коли Фернандес повідомив, що катер опинився на сухому, бо зараз відплив, у судні лише кілька пробоїн, їх, очевидно, можна буде залатати ще до початку припливу. Одне слово, вони уникли найгіршого, мабуть, завдяки темряві. Кулеметні черги головним чином пройшли поза бортом… Але чому так холодно? Гундлаха ніби аж морозом проймало. Мабуть, це від втрати крові. Зійшов місяць, при березі грала хвиля, довкола дзвеніли цикади. Гундлах одмахнувся від москітів і відчув, що Фернандес чимось його обмощує. Спершись на лікті, Гундлах побачив обидва маяки Амапали — миль за шість на північ. Маяки, гойдаючись у морі на понтонах, ритмічно спалахували. Нестерпно боліло стегно, іноді Гундлах цокотів зубами, але голова була ясна; незважаючи на страшенну слабість, він тримався. Гундлах знав, що лежить на північному мисі острівця, назви якого ніяк не міг пригадати. Може, Меадеро?.. Острів був безлюдний і пустельний. Отже, на ньому не могло бути й партизанів, які йому допомогли б. А головний острів усього за кабельтов звідси, докинув знову Фернандес, і Гундлах спробував пригадати, скільки це. Здається, десята частка милі, тобто 185 метрів. — Скажи партизанам, щоб вони мене забрали, — попросив Гундлах. Шкіпер кивнув і зробив йому укол у руку. «Ще одна ін'єкція, — подумав Гундлах. — На катері досить таких ампул, дорогий Пінеро подбав про все». Біль поступово втухав, відходив від ноги й розпливався всім тілом. Тепер можна було терпіти. Гундлах неначе плавав у тумані; йому стало зовсім добре, тепла місячна ніч на краю світу, так сказав би батько, у всякому разі на крайньому сході Сальвадору. Гундлах вірив, що все буде гаразд. «Треба лежати спокійно, — звертався він подумки сам до себе, — коли не рухаєшся, вгамовується біль». Гундлах застогнав і випростався, йому здалось, ніби він кудись летить. У вухах лунала солоденька пісенька, Гундлах намагався підспівувати, та ніяк не міг пригадати важкі для запам'ятовування слова. Нарешті, відігнавши геть усі труднощі й невдачі, він полинув у височінь, сягаючи внутрішнім зором далеко-далеко. Свобода, справедливість і порядок — три святі поняття людських взаємин. Де він про них чув? Очевидно, це було в Швейцарії. Ті троє понять, опираючись одне на одне, нерозривно зв'язані в діалектичну єдність так, що жодне з них не може існувати окремо. Без свободи і справедливості розпадається й порядок і навпаки. Поразка або революція, між ними — ліворуч Сцілла, праворуч Харібда — дорога веде до чергового ступеня прогресу; так йому здається. Проблема полягає в тому, щоб кожен окремий індивідуум знайшов тут і свій шлях, інакше бути не може, іноді без цього не можна навіть жити… Але це означає, відігравати у тому процесі якусь роль, яка тобі не підходить і зовсім не відповідає твоєму характеру. Само поняття «я» в даному разі зменшується, ним можна маніпулювати, затримати його розвиток. Тут обмежується поняття самоповаги, і хто не витримує того натиску, топ шукає собі вихід в пошуках віскі, автомобілів, жінок, влади. Цілий ящик ширпотребу разом з невтримним прагненням авторитету, це ніби звучить зневажливо, проте кожен має невтримне бажання возвеличитись, досягти якоїсь значимості, бути для чогось або для когось незамінним. Це той рубіж, на якому виникає загроза впасти; якщо ми вже не можемо залишатись самими собою, то треба прагнути принаймні хоч взагалі існувати. Сьогодні він існував, у повному розумінні цього слова. Його нелегко здолати. Коли не зважати на поранення, то він взагалі показав отим янкі, де раки зимують. Їм не пощастило його використати, мабуть, вони вже шкодують, що зв'язалися з ним. Нічого в них не вийшло. Перебування на службі в них, його четверте життя, швидко скінчилось; воно тривало всього кілька годин у Манагуа, коли він чекав у приймальні й коли говорив неправду начальникові міліції. Четверте життя минуло, що ж далі? Гундлах вважав, що не все позаду. Така людина, як він, безперечно, була потрібна скрізь. Він міг лишитися з повстанцями, які повинні прийти й забрати його, очевидно, десь на ранок, і він, звичайно, піде з ними, бо їхня дорога приведе його до Гладіс. Крім того, були й інші шляхи, — на той випадок, якби довелося зазнати поразки й емігрувати разом з Гладіс. Ні, Гундлах не мав ілюзій, він завжди дивився правді у вічі. Йому навіть здавалося, що з материка чути гуркіт бою. Гундлах не був упевнений, що Фронт національного визволення довго протримається, навіть якщо вони почнуть виготовляти зброю в таємних майстернях, як говорила йому Гладіс. Класові бої зазнали свого часу поразки в Іспанії, в Греції, в Чілі, втрати могли бути й далі, особливо коли втручатимуться Сполучені Штати, країна, яку аж розпирає від гонору й прагнення зверхності. Отже, що робити? Гундлах уже знав відповідь на це запитання, мозок напружено працював, тверезо зважуючи всі можливості й визначивши три найоптимальніші з них. Він міг, наприклад, поїхати з Гладіс до Мексіки й звідти продовжувати боротьбу як вільний журналіст або радник уряду в еміграції. Думки невтримно вели його далі й далі, він змушений був пригальмувати їх, щоб не вийти за межі реального. Але в Мексіці їх, як і колись, можуть переслідувати, в такому разі довелося б їхати з Гладіс до Європи, можливо, в другу німецьку державу, в НДР. Там він міг би публікувати свої спогади, звести рахунки з Вашінгтоном, адже таких прикладів багато. Це буде початком його п'ятого життя, останнім великим кроком. Ніяких жартів і фарсів, а справді вирішальний крок, вороття з якого неможливе, тож усе треба добре обдумати і зважити — а часу для цього в нього тепер вистачить. В одному Гундлах був твердо переконаний: усе знову якось влаштується. Завжди так бувало, він уже мав досвід, завжди все влаштовувалось і ставало на свої місця; сонце не повинно зайти назавжди, як казав його батько. Трудність Гундлах бачив зовсім в іншому. Книжку він напише, ну гаразд, а що ж далі? їздитиме всюди, знову й знову розповідатиме про все, що з ним сталося? Життя повинно бути нездоланним, ущерть заповненим активними діями, він зобов'язаний боротись, щодня мірятися силою, щоб відчувати, що він справді існує. Блискучим прикладом цього видалось йому життя Дорпмюллера. Неначе під впливом якихось чарів перед очима виникла картина їхньої давньої зустрічі в найглухішому районі Африки. Ідеалом Дорпмюллера була гідроенергія, в ній він убачав найчистіше і найнадійніше джерело енергії; скільки води тече без користі. А скільки мегават могла дати лише енергія припливів і відпливів у гирлі Естеро-Реаль або в затоці Сан-Лоренсо? «Гідроелектростанції, — ніби чув Гундлах слова Георга Дорпмюллера, — забезпечують зараз лише п'яту частину світових потреб в електроенергії, а могли б покривати всі сто відсотків, не завдаючи непоправної шкоди живій природі. Європа освоїла три п'ятих свого гідропотенціалу, Азія — дев'ять, Африка — всього п'ять відсотків, Південна Америка — вісім…» Але кому це приносить користь? Гідроелектростанція на Вольті в Гані дає прибутки, головним чином, концерну США Кайзер-алюмініум-компані. Мультиміліонер обумовив договором на тридцять років тверду ціну на електричний струм, яка становить лише двадцяту частину її загальноприйнятої вартості. І все це нас зовсім не турбує, тим паче, великі індустріальні держави зовсім не гарантують для країн, що розвиваються, захисту від супутних негативних наслідків. Якщо будівництво величезної дамби являє собою лише заплановане порушення екологічної системи ріки, то катастрофи для людей і природи тут аж ніяк не уникнути. Ми виганяємо мільйони жителів з їхніх споконвічних місць поселення. Штучно орошувані поля стають солонцюватими. Греблі, які затримують бруд, змушують витрачати кошти на штучні добрива. А водойми стають розсадниками збудників хвороб — в них розмножуються глисти, малярійні комари, дизентерійні палички… Рецепт відомий: найбільшу допомогу селам півдня, де кожен восьмий житель користується електроенергією, може принести лише малогабаритна техніка. Електроенергія, яку виробляють генератори завбільшки з чемодан, або шафу, вже приводять у рух машини, прилади домашнього вжитку, млини і пилки, наприклад, у Китаї. Регулювати рівень води в ріках можна з допомогою тисячі ставків замість одного велетенського водоймища, вони забезпечують зрошення рисових полів і до того ж дають мільйони тонн риби. Часи гігантських престижних проектів минули, розумні уряди, як наприклад, в Непалі і в Перу, вже не будують величезних дамб, вони споруджують гідроелектростанції потужністю близько одного мегавата. І навіть великі країни вчаться економити, як-от, Франція з її гордою програмою використання ядерної енергії одночасно послуговується тисячами таких мініелектростанцій. Дорпмюллер називає такий метод «твердо стояти на обох ногах». Він щиро ставиться до країн «третього світу». Ще в Африці своїм основним завданням він вважав боротьбу з голодом, забезпечення бідних народів дешевою енергією; про все це Дорпмюллер розповів йому, Гундлаху. На Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва тут, звичайно, розраховувати не доводилося, воно бралось лише за грандіозні проекти. Але якщо Дорпмюллер зважився тепер зв'язатися з повстанцями, завдяки чому вдалося врятувати Гладіс, то, звичайно ж, матиме мужність порвати і з концерном, зможе разом з ними, Гундлахом і Гладіс, узятися за справу, яка ім'ям Організації Об'єднаних Націй дасть мільйонам людей світло, принесе допомогу молодим країнам, у яких при владі стоять помірковані уряди. Це мало зацікавити й Гладіс. Така мета — гідна будь-якого будівника… «Чудовий план, — думав Гундлах, — може, трохи фантастичний. І все ж він повинен зацікавити Гладіс. Вона сама казала, що «треба жити не лише для свого народу, а для всіх трудящих Землі». Якщо він захопився цією ідеєю, то чому б не зацікавитись нею і Гладіс? їй має сподобатись дещо інше втілення цих планів на той випадок, якщо війну буде програно. Людина здатна не тільки пристосовуватись до обставин і вижити, а ще й здобути вигоду! Гундлахові завжди щастило. Мусив лише бути гнучким, не втрачати розуму, якщо хотів чогось досягти і вижити, як людина. Головне тут знайти своє покликання й кинути виклик долі… Він підвів голову і закліпав; над ним, ніби гнані вітром, пронеслися тіні. На тому боці, десь над гирлом Чолутеки в Гондурасі, сходило багряно-червоне сонце, незабаром почнеться пекельна спека. У стегні нестерпно сіпало, збудження наростало. Він не міг діждатись, коли по нього нарешті припливуть. Потім напруження змінилося байдужістю. Гундлах і досі вірив у свою щасливу долю. Невже йому й цього разу пощастить вийти сухим з води? Ніч минула не марно. Незважаючи на слабість і періодичну втрату свідомості, він таки багато дечого обдумав і зрозумів. Зроблено великий вибір. Гундлах навіть уявляв собі майбутнє, бачив двох людей, на яких воно трималося. Його тільки непокоїв неприємний дрож у всьому тілі. Дедалі робилося холодніше, пальці терпли, але Гундлах мав таке відчуття, ніби температура різко впала. Невже це над морем опустилась імла? Він усвідомлював, що не все йде так, як мусило бути. Гундлах не бачив ні Фернандеса, ні щогли катера. Він ковтнув з боклаги води, спочатку вона здалася була свіжою, а потім стала гидкою, багато розлилось. А де ж повстанці з великого острова? Адже туди немає й двохсот метрів. Чого ж вони зволікають? Якщо не хочуть узяти його, чужинця, то повинні ж бодай забрати зброю! Чи, може, в них немає транспорту, може, їхні судна потоплені? Нараз у нього промайнув смутний здогад, а потім Гундлах збагнув, чому нікого поряд немає. Там, на великому острові, ніхто й не підозрює про його існування. Фернандес, очевидно, задраїв пробоїни на катері й накивав п'ятами, адже до найближчого мису його батьківщини всього вісім миль, хвилин сорок плавання. Фернандес не зважився пливти повз сторожові судна з пораненим на борту, щоб не викликати підозри надто недовірливих властей… Шкіпер його так укутував, лишив удосталь їжі, зброю й навіть рацію, отже, намагався згладити почуття провини, покинувши його тут. Гундлах майже пробачив мулатові. Що, власне, їх зв'язувало, крім отієї короткої сутички з Джексоном? Адже й Фернандеса, як раніше Мак-Ліна й Петера Гертеля, він утяг у події, які мали чи могли мати для них фатальні наслідки. Отже, тепер нехай і він сам побуде трохи в їхній шкурі. Гундлах знав свою схильність використовувати інших людей, вплутувати їх в афери, приносити нещастя. І незважаючи на це, він вірив, що доля не обмине його й сьогодні. Він лаштувався проповзти високою травою до протоки між островами й вистрілити в повітря або розпалити багаття, коли почувся гуркіт вертольота. Гундлах вирішив, що це по нього, адже його шукають, можливо, навіть Георг Дорпмюллер, який, за словами Гертеля, мав у своєму розпорядженні два вертольоти. Незабаром Гундлах визначив навіть тип машини: легкий «ірокез» широкого застосування, який був і на озброєнні НАТО. И ось крізь гуркіт мотора й лопотіння гвинта долинув голос, і Гундлах здогадався, що то не з вертольота, а з портативної рації: «Риба, Риба, будь ласка, озвись, ми бачимо тебе…» То був голос не Дорпмюллера, а Пінеро, хоча це не мало вирішального значення, адже тепер його, Гундлаха, так чи так мусять покласти до лікарні й вилікувати, вони нічого йому не зроблять, коли збагнуть, що про нього відомо вже багатьом людям. Для Гундлаха це була тепер єдино можлива, хоч і не пряма, дорога до повстанців, до тих, кого він цінував і любив. Гундлах вийшов на зв'язок: — Хелло, Павук, мені дуже шкода, але апарат був вийшов з ладу!.. — крикнув він у мікрофон. У цій ситуації Гундлах вирішив поводитися чемніше. Бачачи над собою оливково-зелений метал вертольота й шасі, яке могло його розчавити, він мусив скоритись, та й чи варто було починати сварку, в якій він однаково нічого не виграє. Несучий гвинт вертольота притиснув до землі кущі й зняв пилюку, машина з гуркотом приземлялася за сотню кроків од Гундлаха. З кабіни вискочило кілька солдатів. — Викинь зброю! — пролунав з рації голос, нагадавши Гундлахові, що він озброєний. Він узяв у руки ребристий автомат, знайомий з часів служби в бундесвері, поширений в арміях багатьох країн Західної Європи. Гундлах перевернувся долілиць і, відкинувши складаний приклад, приєднав ріжок магазина. В чудовій бойовій позиції залишив його Фернандес, поклавши поруч аж вісім магазинів по тридцять два й по сорок патронів у кожному, багатий боєкомплект; поки він кінчиться… Про бій Гундлах не думав, але й не викидав автомата, як вимагали оті. За їхнім наказом він мав пожбурити його якомога далі від себе. Ось нарешті заглух мотор вертольота, покрутившись іще трохи, зупинився й гвинт. Гундлах побачив, як ті підкрадаються до нього кущами й глузливо спитав: — Чого лякаєтесь, хлопці? Покажіться ж! Невже боїтеся пораненого? — Гундлах, а де ж заховався той мулат? — озвався Пінеро. — Накивав п'ятами. Перелякався вашого нальоту. — Літака посилали не ми. — Приємно чути, — відповів Гундлах, хоч і не вірив жодному його слову. В кущах тріснула суха гілка, ситуація ставала небезпечною, й він вирішив розрядити напруження. — Пінеро, де ти? Чого пригинаєшся? Я не бачу твого зеленого берета. — У мене й немає зеленого берета, бовдуре. — Поки ти казав, нібито служив у фірмі Ворда, Вебстера й Віллоубі, тобі, звичайно, незручно було його носити, а тепер уже немає сенсу ховатись. Або вдягни чорний пояс, адже настає врочиста мить! Я здаюся, зараз ви візьмете мене… Можна вважати ваша операція вдалась. — Він жартував би й далі, та раптом відчув, що в голосі його з'явилися в'їдливо-глузливі нотки. Це додало йому витримки. Хоч і лежав долілиць, але плазувати перед ними не збирався. — Заткни пельку! — гримнув Пінеро. — Негайно викинь зброю! — Дай мені висловитись. Операція, якою ти керував, минула успішно. Але якщо ти зачепиш мене хоч пальцем, про неї дізнаються широкі кола читачів. Заживеш світової слави. — Що ти маєш на увазі, Гундлах? — Усю цю історію я наговорив на плівку одному журналістові, який зараз дуже далеко звідси, його ще можна зупинити — я міг би це зробити й навіть зроблю, якщо ти поводитимешся зі мною коректно. Але якщо я до понеділка йому не зателефоную, він опублікує її. Зрозумів? Саме в той час, коли новий президент приступатиме до виконання своїх обов'язків, журналіст випустить кота з мішка. — Ах ти ж свиня, досить з мене твоїх витівок!.. — Голос Пінеро аж хрипів од люті. — Негайно замовкни і підніми руки над головою, інакше ми зробимо з тобою те саме, що й з твоєю дамою! Вона вже лежить на електричному матраці, і в неї приймають сповідь. У Гундлаха мало не вилетіло серце з грудей. — Ви її схопили?.. Не бреши, Пінеро! — Навіщо мені брехати? Роби що тобі наказано, бо й тебе підсмажимо. Від тебе й мокрого місця не залишиться… Гундлах вже не чув голосу Пінеро, забув і про нестерпний біль у нозі, щось в його душі зламалось, розум затьмарився, й він жадібно хапав ротом повітря… Інстинктивно перевівши автомат на постійний вогонь, він спрямував його в бік хащів і натиснув курок. Його обдало солодкуватим димом пороху. За мить магазин був порожній. Гундлах поміняв його й націлився на лобове скло вертольота — це було єдине, що він ще міг чітко бачити. Автомат нагрівся, Гундлах спітнілими пальцями всунув третій магазин, потім четвертий, поливаючи свинцем цупке блискуче листя найближчих кущів, з яких тепер також лунали черги. Але він того вже не відчував.  

13

 

Тієї ночі — 16 січня 1981 року — капітан Пінеро, проспавши всього чотири години, прокинувся ще до схід сонця й заліз у кабіну вертольота, де вже сиділо двоє американських військових моряків і десяток сальвадорських рейнджерів. Машина летіла у ворожий район, а ці хлопці мали завдання охороняти його особу. Пінеро наказав узяти курс на південно-східне узбережжя. То було саме по дорозі, а він так чи так був зобов'язаний щоденно перевіряти цей район. У скісному промінні сонця на піску чітко видніли чиїсь сліди, але Пінеро навіть не повірив у своє щастя: з учорашнього дня його переслідували невдачі. Завжди та сама картина. Підіймаючись у повітря з аеропорту Сакатеколуки, головного міста провінції Ла-Пас, розташованого в підніжжі вулкана Сан-Вісенте, він знову почув гуркіт бою і побачив барикади на проспекті Норте. Схожий на шахматну дошку, план вулиць був перерізаний вогняною смугою: вже п'яту добу лінія фронту проходила через місто. Між мостом і кладовищем вертоліт навіть обстріляли, й Пінеро звелів повернути різко на південь, до вокзалу. Певний час летіли вздовж залізничної колії, яка, обминаючи два вулканічні масиви, вела до Сан-Мігеля; це місто, здається, ще перебувало в руках урядових військ. Потім перетнули в пониззі річку Лемпу й полетіли до широкої затоки Байя Хікіліско, поцяткованої маленькими болотистими острівцями. Все це наганяло нудьгу, в Пінеро боліла голова, й він почував себе препаскудно. Вчора Пінеро повернувся аж після півночі, коли з Ілопанго прислали заміну на місце викраденого партизанами Джона. Було й повідомлення від пілота штурмовика, який нібито затопив у сутінках біля Меангуеріти нерозпізнане судно. А коли стало відомо, що катер зі зброєю не прибув на призначене місце під Ла-Уньйоном, Пінеро відразу збагнув, що обстріляно катер Гундлаха. Сподівався, що пілот, як це не раз бувало, дещо перебільшив, і можна буде знайти бодай рештки судна. Адже з авіацією була домовленість: будь-що зберегти катер! На його додаткові запитання в штабі повітряних сил повідомили, що наказ відносно Меангуери виконано майже згідно з домовленням. Все одне до одного — поспіль невдачі. Не пощастило виявити жодних слідів ні Джексона, ні Джона та Гладіс Ортеги. За втечу тієї зухвалої особи і втрату двох рейнджерів майор Фітцрой дав йому добру нагінку. Пінеро змушений був занести їх до списку військовослужбовців, що пропали безвісти, й написати листи їхнім рідним; нічого приємного. А ще гірше, що в штабі чекали високого гостя, якогось Джона Гласмена, співробітника державного департаменту, який повідомив, що прибуде о десятій годині, його прислав Уїльям Баудлер, державний секретар у справах країн Американського континенту. Гласмен мав доповісти йому про кількість і види зброї в повстанців й зажадав од Пінеро документа, який би підтверджував, що бойова техніка надходить контрабандними шляхами з Куби й Нікарагуа. Це Пінеро дуже не подобалось. Він знав, що державний департамент збирається видати «білу книгу», яка підтверджувала б комуністичну експансію. Тоді можна буде збільшити допомогу хунті і дипломатично виправдати посилку туди військових радників або й, у разі потреби, війська. Але про це ще було рано говорити, тих доказів ніхто й в очі не бачив. «Біла книга» — так звичайно називали збірки всіляких фактів з питань, які становлять державний інтерес, — не повинна стати відвертим пропагандистським трюком, матеріали в ній мусять бути надійними, щоб не зазнати провалу… Пінеро зітхнув, увага його розсіювалась, страшенно палило сонце, а від гуркоту мотора закладало вуха; хоч взагалі він був звиклий до цього, проте зараз у нього було таке відчуття, ніби хтось стискує лещатами його скроні. На косі перед дельтою річки Сан-Мігель пінився прибій. Далі миль на вісім тягся крутий скелястий берег з майже чорних вулканічних порід, які розпікалися від сонця й навіть відхиляли стрілку компаса. А потім — дев'ять миль піщаних пляжів курорту Ель-Куко, де три дні тому нібито висадився десант, сотня інтервентів-привидів, про яких з таким захопленням повідомляв американський посол Роберт Уайт. П'ятдесятьох убитих під час висадки десантників, на жаль, показати немає можливості, — як сказав президент Наполеон Дуарте здивованим репортерам, — убитих забрали живі… Що, з рештою, свідчить про їх моральний дух. Важко було уявити недобитих десантників, які, тікаючи в глиб країни, несуть на спині по вбитому… Цю історію, яка нібито підтверджувала втручання Нікарагуа, відразу підхопив Вашінгтон, хоч вона й була наскрізь безглуздою. Уламки судна, виловлені в морі після того інциденту, належали гондураському рибальському баркасу, який перед тим довелося затопити. А тепер він, Пінеро, мусив знайти підтвердження цій недолугій версії. Та хай їй чорт, усій отій історії з Ель-Куко. Не він її придумав, але підтвердити цю історію він має будь-що; яка нісенітниця! В його службові обов'язки, які він виконував за вказівкою Фітцроя, входило спостереження за можливими шляхами інфільтрації, в тім числі і контроль за морськими шляхами, великого значення надавалося спеціальним завданням по роздобуванню речових доказів, які можна було показати представникам преси. І в той час, коли ці два офіцери, що відповідали за контрабанду зброї як повітряними шляхами, так і по суші, вже доповідали про свої перші успіхи, але їхні донесення аж зовсім не захоплювали його, Пінеро, сам він ще не мав про що доповісти. Жовтий і пустинний тягся під ним морський берег, а потім він знову став кам'янистим, де об скелі з шумом розбивалася морська хвиля, й де ніхто не міг висадитися на берег. Пінеро з приємністю думав про події минулої осені, коли він мав завдання як детектив вистежувати підпільників. Він був добре замаскований і мав деякі успіхи. Ось на обрії з'явився мис Пунта-Ель-Фаро із смугастою вежею маяка. Над рифами вирувала піна. Пінеро мружив проти сонця очі, він ще ніколи не почував себе аж так не в формі. Обмаль часу, непосильне завдання — все це гнітило його. Звичайно ж, зброя якось просочується в Сальвадор, проте навряд, щоб вона надходила з комуністичних країн, її ввозили переважно із США, купували за гроші, отримані від викупу високопоставлених осіб. З часів своєї служби у ВВВ Пінеро знав, що торгівля зброєю тут перебуває в руках мафії. Їй же належала й ота, затримана в Гондурасі, колона вантажних автомашин з бойовою технікою. Тоді Пінеро отримав завдання довести, що зброю везли з Нікарагуа, бо це дуже пасувало до сценарію, хоча насправді машини йшли з Коста-Ріки. А повітряні шляхи? Пізньої осені літаками було привезено дві з половиною тонни зброї, але стався нещасний випадок: один літак упав у повстанському районі, а другий збили винищувачі… Але обидва літаки були не закордонні, а належали приватній фірмі повітряних таксі, власник якої не витримав допиту. Залишилося ще тринадцять морських миль, хвилин вісім льоту. Гласмен нібито бачив документи, знайдені на горищі в будинку брата якогось комуніста. Служба безпеки роздобула їх ще в листопаді й передала через військового аташе США для аналізу в Пентагон. Частина паперів стосувалась подорожей комуністів до Східної Європи з Куби. Куба там була зашифрована під кодовою назвою «Есмеральда», а Нікарагуа фігурувала під назвою «Лагос». Але дешифрувальники, очевидно, були страшенні невігласи, бо так і не змогли виявити справжнього значення тих документів, натомість опублікували їх у пресі. Звідси почалися непорозуміння. Пінеро знав лише деякі уривки з тих документів, проте й у них було дуже багато слабких місць. В ті часи комуністи Сальвадору лише починали створювати бойові загони. Їхня нерішучість в питанні збройних виступів до 1979 року призвела навіть до виходу з партії деяких комуністів і її розколу. З цієї причини ще рік тому в її рядах нараховувалось від 220 до 225 членів. Крім того, у них не вистачало воєнного досвіду, який мали інші керівники Опору. Але де вони роздобули стільки мінометів, ракет та іншого озброєння — лишалось неясним. Папери було складено дуже незграбно, пароль «Боротьба до перемоги або смерть» переплутано з паролем «Революція або смерть», хоча вони належали різним бойовим групам і т. д. Ще гірше було з приписуванням Фіделю Кастро авторства листа про те, нібито єдність сальвадорського руху Опору досягнуто завдяки кубинським героям. Автори документа алегорично йменували Фіделя товаришем, братом і другом. Перше звучало досить коректно, але «брат» для офіційного листа-подяки видавалося надто фамільярним. «Друг» — іще гірше: в ужитку латиноамериканських революціонерів слово «друг» («аміго») означало не революціонера, а лише прихильника революції, який їй зрідка допомагав. Пишучи від імені керівництва лівої опозиції, автори згадували про колишні тривалі суперечки, а Кастро, як вони запевняли, допоміг їм подолати розкол. Зустріч з Фіделем нібито проходила «в палаці», хоча його приймальня містилась у будинку Центрального Комітету. Пінеро доводилося багато разів бувати туристом у Гавані, там, звичайно, був Палац Революції, але ж у ньому, колишній резиденції диктатора Батісти, містився музей. Кастро справді іноді приймав там, але зустріч названа в листі «переговорами», а не «прийомом». Такі помилки, накопичуючись, дедалі більше руйнували вірогідність документа й свідчили про те, що автор дав надмірну волю фантазії. Це робило «білу книгу» схожою на збірку казок, з допомогою яких намагаються створити враження, ніби повстанці отримують широку допомогу від «друзів Москви». Завдяки цій допомозі партизани, мовляв, спромоглися налагодити в себе виробництво 120-міліметрових гармат. Такі вигадки тільки втомлювали читача. Потрібні були правдоподібніші факти, хай навіть сфабриковані. Ліворуч тягся скелястий буро-зелений берег острова Меангуери, потім виринула Меангуеріта. Цей острівець був оточений підводними рифами, проте катера «Рубен Даріо» Пінеро не бачив. Очевидно, катер таки затонув, але в промінні ще низького сонця не можна було його побачити, дарма, що глибина не перевершувала тридцяти футів. Доведеться викликати водолазів. І раптом просто під собою Пінеро побачив у траві чоловіка. На нозі в нього біліла велика пов'язка, а поряд лежала зброя з боєприпасами. Пінеро наказав приземлитись на безпечній відстані, а сам по рації лагідним тоном заговорив до Гундлаха. Хоча цей тип завдав йому стільки неприємностей, Пінеро хотів узяти його живим, не застосовуючи сили. Він намагався тримати себе в руках, але відчував, як його поступово охоплює лють. Майор Фітцрой доводив, ніби Гундлах загалом непоганий хлопець, його тільки треба було не примушувати, а переконати, ось тоді він міг би принести чимало користі! Але хіба Пінеро мав час на вмовляння? Та й Гундлах ставився до них різко вороже, про те свідчили всі його вчинки. Навіть особисто йому залив стільки сала за шкуру… «Спокійно, спокійно», — сам себе тепер умовляв Пінеро. Щоб не надто розчаровуватись, він думав про завдання, яке дав Гундлахові; завдання було настільки складне, що навряд чи Пінеро мав право сподіватись на його виконання. Адже Нікарагуа — це заразна бацила. Спочатку сандіністам допомагали Гондурас і Сальвадор. Між цими країнами існували дружні стосунки, багатьох людей, незважаючи на державні кордони, єднали родинні зв'язки, спільна мова, спільне почуття антиамериканізму, однаково непокірлива вдача. Тепер сандіністи зміцнювали свою армію, в них були ще свіжі спогади про власну боротьбу, революційна ідеологія й безробіття сприяли готовності народу до дії. Боєприпасів, узятих як трофеї в сомосівської національної гвардії, вистачало для окремих бойових операцій — чому ж тоді не спробувати розворушити осине гніздо в Сальвадорі? Ні, ідея була правильна, але погано підготовлена. Завинили в цьому і майор Фітцрой, і Джексон, та й сам він, Пінеро, припустився чималих прорахунків. Діяли поспіхом, Гундлахові не дали навіть адресу представників Фронту національного визволення в Манагуа, а це насторожило місцеві власті. Та й чи мав право цей німець, який був лише перекладачем Ортеги, виконувати таку відповідальну місію? Якби в нього хоч часу було більше, принаймні днів зо три, щоб знайти підхід до впливових людей. За таких обставин навіть те, що він роздобув порожній катер, можна було вважати неабияким досягненням. Нікарагуанський катер з промовистою назвою «Рубен Даріо» — чудовий, незаперечний доказ! Тільки де ж той катер тепер?.. Можливо, лежить на морському дні, а може, його перекинула хвиля припливу і віднесла хтозна-куди, позмивавши всі ящики зі зброєю? Вертоліт почав приземлятись, Пінеро чув слова Гундлаха, який повідомив, що шкіпер накивав п'ятами, хоча й отримав п'ять тисяч доларів. Коли вертоліт опустився на землю, Пінеро вистрибнув з кабіни й, тримаючи в руках портативну рацію, попрямував хащами до Гундлаха. Попереду скрадалися рейнджери. Пінеро був натомлений і лютий, колюча гілка подряпала йому шию, але він і далі перемовлявся з Гундлахом, хоча той зумисне його дратував. Почав з уїдливих натяків про зелений берет і чорний пояс, згадав про його службу у ВВВ, а звичайнісіньку невдачу назвав «успішною операцією». Це було занадто, такого Пінеро вже не міг витримати. Він ще не бачив Гундлаха, але за кожним кроком його дедалі більше розбирала лють. Хрипким голосом він наказав, щоб Гундлах відкинув подалі зброю, хоч і не був упевнений, що той виконає його наказ. Пінеро вирішив відповісти на зухвалість німця якомога дошкульніше. Забувши про все, він вже не добирав слова, не контролював тон свого голосу. Роздратування виповнило його душу, переростаючи в зненависть. Цупке листя кущів дряпало по обличчі, а тоді він ще й почув зухвалі слова Гундлаха про магнітофонну плівку, здатну вибухнути бомбою. Пінеро не тямив себе від люті. Він вже ладен був стріляти у відповідь на ті слова, але згадав, що Гундлах йому ще потрібен, і вирішив не знищувати його фізично, а натомість завдав психічного удару, збрехавши, що Гладіс уже схоплено і її катують. Гундлахові наче заціпило, він, мабуть, знав, як служба безпеки ламала її силу волі, — спочатку добре порахувавши кістки, а потім ще й піддавши електрошокові. Таких тортур не витримувала жодна людина, ніхто не виходив звідти неушкодженим — особистість просто деформувалась, перетворювалася в ніщо. Гундлах мав про це знати, якщо він лежав з нею в постелі. Не без утіхи подумавши про це, Пінеро перевів подих, але ту ж мить пролунала довга черга. Пінеро припав до землі, над ним просвистіли кулі, збиваючи листя й гілки. Лежачи долілиць, Пінеро збагнув, що зайшов надто далеко, але відступати було пізно. Він уже нічого не міг удіяти. Рейнджери відкрили вогонь без його команди, а Гундлах змінював магазин за магазином. Яке безглуздя! Пінеро віддав наказ рейнджерам припинити вогонь, тим здалося, ніби він жаліє ворога, тоді Пінеро заходився розтлумачувати їм, щоб оточили німця й без зайвого шуму обеззброїли, як їх того навчено в спецшколі. Рейнджери ніби чекали такої команди. Не перестаючи стріляти, вони, мов тигри на здобич, кинулися вперед. Боєприпасів їм не бракувало, й витрачали вони їх не шкодуючи. З безглуздими затратами у цій оскаженілій країні не доводиться рахуватися. Потім усе скінчилось, Пінеро доповіли: двох убито, в пілота відірвано половину вуха, одного рейнджера поранено в живіт, кабіну вертольота пошкоджено. А найбільше дісталось німцеві. Вони буквально начинили його свинцем і, очевидно, вже у вбитого, впритул, випорожнили всі магазини. Пінеро наказав перевернути Гундлаха горілиць. Спереду він був ще більше понівечений, його вже не можна було впізнати, отже, не можна було нікому й показувати. Навіть від паспорта лишилися самі закривавлені клапті. Все. Гундлах тепер став схожий на тих жертв тортур, яких завтра знайдуть на узбіччях доріг, а фотографії вмістять у газетах. Пінеро відвернувся, йому боляче кольнуло в животі. Місію закінчено. Він наказав прибрати все на місці події й принести поліетиленовий мішок, завбачливо захоплений перед вильотом. Адже майор обов'язково захоче побачити все сам. Можливо, він кружними шляхами відправить труп в посольство, де й досі лежав справжній паспорт Гундлаха. Порядок лишався порядком. Можливо, там хтось зможе встановити його особу… але то вже їхнє діло.  

ВОЛЬФГАНГ ШРАЙЄР І ЙОГО РОМАН «П'ЯТЬ ЖИТТІВ ДОКТОРА ГУНДЛАХА»


 

Вольфганг Шрайєр, автор кількох десятків романів, п'єс, кіносценаріїв — один з найпопулярніших письменників у себе на батьківщині, в Німецькій Демократичній Республіці. Відомий він і за її межами — його книги неодноразово перекладались багатьма мовами в різних країнах, в тому числі і в Радянському Союзі. На Україні видавалися, зокрема, такі твори митця, як «Операція «Сандерсторм», «Гараж пана Якобса», «Жовта акула». Роман «П'ять життів доктора Гундлаха» написано у 1982 році. Він належить до кращих у доробку Шрайєра і багато в чому є показовим для його творчої манери. На цьому романі позначились ідейно-тематичні й художні пошуки, що є характерними для письменника протягом ось уже майже чотирьох десятиліть. В. Шрайєр народився 1927 року в місті Магдебурзі, в родині дрібного торговця. Наприкінці війни просто із шкільної лави його мобілізували до гітлерівського вермахту, і він опинився на фронті, де спочатку був серед обслуги. в авіачастині, а потім солдатом зенітної батареї. Кілька місяців перебував у американському таборі для військовополонених. Відпущений з полону в 1946 році, Шрайєр продовжив навчання в середній школі. Важливим моментом його духовного розвитку стала невелика брошура, що потрапила йому до рук наприкінці 40-х років, — один з ранніх творів Плеханова. Відтоді Шрайєр почав читати — замість Шопенгауера — марксистську літературу. Невдовзі він вступив до фармацевтичного училища, після закінчення якого працював аптекарем, а згодом упродовж двох років — до 1952-го — комерційним директором хіміко-фармацевтичної фабрики. Того ж таки 1952 року відбувся літературний дебют Шрайєра. Ним став роман «Гараж зюйд-вест», який, за свідченням критики, започаткував жанр кримінального роману в літературі НДР. В цьому жанрі написано й наступні романи — «Настоянка з трав» (1953) і «Банкнота» (1955). У них є гострий сюжет, постріли, вбивства, розслідування — тобто неодмінні аксесуари звичайного детективу. Однак лише до нього ранні твори Шрайєра не зводяться. Сам письменник зазначав, що його не так приваблює розгадування всіляких заплутаних ситуацій, як розвиток певних подій з їхньою невблаганною внутрішньою логікою. Вибудовуючи напружену фабулу, Шрайєр спирається на реальні факти й явища, акцентуючи при цьому на їхній політичній і моральній актуальності. Дія названих романів розгортається в перші повоєнні роки, в початковий період соціалістичного будівництва в НДР. У них відбились конкретні суспільно-політичні реальності, породжені, зокрема, розділом Берліна. Перетворення Західного Берліна — при прямому потуранні західних окупаційних властей і боннських реваншистів — на плацдарм ідеологічних та економічних диверсій, шпигунства проти НДР і всього соціалістичного світу, боротьба народної поліції та органів державної безпеки НДР з спекулянтами й агентами західних розвідок, — ось матеріал перших книжок Шрайєра. За словами письменника, його «завжди приваблювало літературне відображення вузлових пунктів сучасної історії». Створюючи перші в літературі НДР кримінальні романи, Шрайєр торував шлях, яким пішли інші митці, — Ф. К. Кауль, В. Тельке, В. Гельд. Для самого ж Шрайєра цей жанр був лише своєрідним перехідним етапом. Шрайєр не приховує, що неабиякий вплив на його становлення як літератора справили Карл Май і Едгар Убллес, з творами яких він ознайомився ще в юнацькі роки. Перший з них, німець, уславився своїми романами з життя індіанців, саме він виліпив образ сміливого, благородного Олда Шеттерхенда; другий, англієць, — майстер гостросюжетних, сенсаційних детективів. Та ще більшою мірою, за визнанням Шрайєра, вже на початку 50-х років приваблювали його «такі автори, як Бальзак та Драйзер, котрі наводили велику кількість прикметних історичних деталей, так що й через багато років можна було виразно уявити собі: ось так велося у Парижі 1830 року, таким було чікагське суспільство 1890 року. Коли я почав писати, я гадав, що повинен робити щось подібне. Я хотів просто повідомляти читачеві якісь речі, що про них він не знав, але які, як мені здавалось, варто знати, — і все це в напруженій оповіді». З цього бажання виник роман «Операція «Сандерсторм» (1954) — один з перших в літературі НДР великих творів про події другої світової війни. Розгалужена, багата гострими колізіями дія роману, що втягує в себе велику кількість персонажів — представників різних країн, суспільних верств, політичних партій, воєнних угруповань, розігрується в Польщі незадовго до її остаточного визволення Червоною Армією. Ретельно вивчивши численні документальні матеріали, Шрайєр змалював широку і об'єктивну картину Варшавського повстання проти гітлерівських окупантів, яке спалахнуло в серпні 1944 року. В романі відображено і мужню, самовіддану боротьбу варшав'ян проти переважаючих сил ворога, і ті приховані від невтаємничених причини, що призвели до поразки повстання. Це і прикра роз'єднаність польських патріотів, по суті, зраджених керівництвом Армії Крайової, яке категорично заперечувало проти взаємодії з комуністами й частинами Армії Людової, і підступна політична гра польського буржуазного емігрантського уряду в Лондоні, готового на все, аби тільки не допустити встановлення в країні народної влади. Це, нарешті, інтриги західних держав, передусім Англії, яка прагнула втримувати повоєнну Польщу в сфері свого впливу. Роман «Операція «Сандерсторм» став помітним явищем, за нього молодий письменник був удостоєний премії імені Генріха Манна. Та, за свідченням Шрайєра, невдовзі після появи роману він пережив щось на зразок творчої кризи, на якийсь час йому здалося, що вже нема про що писати. «Я вичерпав усі свої пригоди і спостереження, осмисливши їх з погляду марксистської філософії. А як же творити далі?» — зізнався він. Вихід Шрайєр знайшов у тому, що «став вивчати воєнні і зовнішньополітичні події в їхньому розвитку з метою донести їх переважно у формі пригодницького роману — до дедалі ширших читацьких мас, спраглих до такої інформації». Слід сказати, що на сторінках періодичних видань Шрайєр досить часто висловлює свої погляди на літературу, охоче вводить читача у власну творчу лабораторію. Він полемізує з «серйозною» критикою, яка дещо зверхньо ставиться до пригодницького жанру, відносячи його до літератури нижчого гатунку. Шрайєр натомість вважає, що «роман дії», «роман фактів» (так він визначає свої твори) є цілком законним, рівноправним серед інших жанрів, що так звана «розважальна література» може і повинна містити в собі такий же гуманістичний зміст, мати такі ж високі художньо-естетичні якості, як, наприклад, соціальний, психологічний роман, а отже, і виконувати такі ж відповідальні пізнавальні й виховні функції. Саме це й намагається довести митець своєю творчістю. Ідейною спрямованістю, етичним змістом, моральною атмосферою твори Шрайєра принципово відрізняються від «розважального чтива», яке має досить-таки значну питому вагу в літературі західних країн і, власне, виконує роль духовного наркотика, — звільняє читача від обтяжливої необхідності задумуватися над проблемами навколишнього життя, веде геть від повсякденних турбот, тривог і хвилювань у якийсь солодкаво-примарний світ, проповідує аполітичність і соціальну покору. А Шрайєр, навпаки, зіштовхує свого читача з реальним, суперечливим, сповненим проблем і конфліктів світом, примушує задуматися над прочитаним. На думку письменника, пригодницький роман має полегшити лише сприйняття матеріалу, але в жодному разі не його осмислення. Матеріал Шрайєр черпає з двох джерел, це — «власний досвід і інформація, які певною мірою замінюють одне одне. Якщо не вистачає власного досвіду, то в пригоді стає збирання фактів». Митець студіює всю приступну фахову літературу. Дуже важливі для нього очевидці події'!. Бажано і відвідати країну, де має розігруватись дія роману, хоча вирішальним, як відзначає письменник, є не кількість подорожніх вражень, контактів, а їхня глибина — тобто ступінь проникнення у певні події, духовної причетності до них. У другій половині 50-х і в 60-х роках Шрайєр публікує ряд творів — «Постріли над Балтикою» (1956), «Храм сатани» (1960), «Чужий у раю» (1966) та ін, — в яких відображено протиборство двох тенденцій у світовій політиці середини XX століття. Тут особливо вирізняється роман «Сон капітана Лоя» (1956), в якому письменник викриває таємні пружини імперіалістичної політики диверсій і провокацій, підривні дії ЦРУ. Написаний на основі реальних подій, які неодноразово траплялися на початку 50-х років, роман і зараз сприймається як твір дуже злободенний. У 1959 році побачив світ роман «Зелене страховисько». Розширюючи географію своїх зацікавлень, Шрайєр у цьому творі вперше звертає погляд до Латинської Америки. Пізніше, після перемоги Кубинської революції, письменник двічі побував на острові Свободи. Саме тоді й зароджується у його творчості нова лінія, пов'язана з дослідженням і художнім відображенням дійсності латиноамериканського регіону, позначеної разючими контрастами, гострими суперечностями, політичною нестабільністю, а водночас і глибокими соціально-історичними зрушеннями. Цілком зрозуміло, що цей комплекс проблем і явищ знаходить художнє втілення передовсім у творчості латиноамериканських письменників, які перебувають у самому вирі подій, спостерігають їх, так би мовити, «зсередини». Пригадаємо такі відомі романи останніх десятиліть, як «Ураган», «Зелений тато», «Очі похованих», разом вони утворюють «бананову трилогію» гватемальця М. Астуріаса, «Скорботний марш для селища Ранкас» перуанця М. Скорси, «Осінь патріарха» колумбійця Г. Гарсіа Маркеса, «Я, Верховний» парагвайця X. Роа Бастоса, «Розправа з методом» і «Весна священна» кубинця А. Карпентьєра. Звертаються до цього кола проблем і митці інших регіонів, причому не тільки літератори. Найперше, звичайно, слід назвати англійця Г. Гріна з його знаменитим романом «Комедіанти» (1966), де надзвичайно переконливо розкрито механізм диктаторської влади в державах, яким випала лиха доля бути близькими чи дальніми сусідами США на американському континенті. Великого успіху зажив кінофільм американського режисера О. Стоуна «Сальвадор» (1987). Не залишилась осторонь і німецькомовна література, інтерес якої до центральноамериканського регіону має давню історію. Так, ще 1811 року один з найяскравіших німецьких романтиків Генріх фон Клейст у новелі «Заручини в Санто-Домінго», відображаючи революційні події рубежа XVIII–XIX століть, змалював повстання рабів на Гаїті проти французьких поневолювачів. Та особливо інтенсивно тема життя й боротьби народів Латинської Америки розробляється з 40-х років XX «століття. Це пояснюється тим, що саме тоді в західній півкулі опинилося багато німецьких і австрійських прогресивних письменників, які емігрували з Європи, рятуючись від фашизму. Легендарному борцеві за свободу й незалежність присвячена одна з кращих драм австрійця Ф. Брукнера — «Сімон Болівар» (1942). Його співвітчизник Ф. Гохвельдер у п'єсі «Святий експеримент» (1943) розповідає про знищення в 1767 році в Парагваї заснованої єзуїтами общини, що керувалася гуманними принципами і саме тому виявилася не до вподоби іспанській метрополії, церковним і світським феодалам та купцям. Героями двох нарисів, опублікованих у 1947–1948 роках видатною німецькою письменницею комуністкою Анною Зегерс, стали венесуелець Франсіско Міранда, який стояв біля витоків боротьби латиноамериканських країн проти іспанського панування, і Туссен Лувертюр, засновник першої у світі вільної негритянської республіки на Гаїті. Визвольний рух в заморських колоніальних територіях, спричинений Великою французькою революцією, є темою повістей Зегерс «Весілля на Гаїті», «На Гваделупу повернулось рабство» (обидві — 1949), «Світло на шибениці» (1961). Письменник НДР А. Реня у повісті «Тріні» (1954) простежує революційні процеси у Мексіці 1910-х років. Приклади можна множити, та обмежимось цими. Підхоплюючи і розвиваючи цю традицію німецькомовної літератури, Шрайєр, на відміну від своїх попередників, зосереджується на подіях сучасності. Саме в ній він знаходить справді безмежні можливості для розгортання напружених, захоплюючих сюжетів своїх творів. Згадуваний уже роман «Зелене страховисько» розповідає про напад на Гватемалу, вчинений 1954 року найманцями горезвісної «Юнайтед Фрут Компані», яка не бажала поступатися й крихтою своїх надприбутків. Про ситуацію в цій же країні на початку 70-х років йдеться в романі «Чорний грудень» (1977). У «Прелюдії II» (1964) розповідається про одну з численних контрреволюційних акцій проти соціалістичної Куби. Романи «Жовта акула» (1969), «Ад'ютант» (1971), «Резидент» (1973) і «Репортер» (1978) змальовують події першої половини 60-х років у Домініканській республіці: останній період правління диктатора Трухільйо і усунення його від влади групою офіцерів, помірковані реформи ліберального президента Хуана Боша і воєнний путч проти нього, опір новому реакційному режимові з боку розрізнених партизанських загонів, що діють у горах. Революційна Гренада і агресія США проти цієї острівної держави відобразилися у романі «Людина на рифах» (1987). Цю лінію розвиває і роман «П'ять життів доктора Гундлаха», основні події якого розігруються в Сальвадорі на початку 80-х років. Тим самим складається своєрідний цикл, провідна тема якого — національно-визвольна боротьба народів Латинської Америки проти своїх вітчизняних і північноамериканських пригноблювачів. Роман «П'ять життів доктора Гундлаха» організований за тими ж принципами, що й переважна більшість творів Шрайєра. Оповідь базується на документально точних матеріалах і фактах. Реальні події правлять за тло, на яке автор «проектує» вигадану фабулу. Це тло і безпосередня дія роману взаємно доповнюють, підсилюють одне одного: дія набуває вірогідності завдяки точності й конкретності суспільно-політичних обставин, в яких вона розгортається, а ці обставини, в свою чергу, актуалізуються і краще закріплюються в свідомості читача завдяки напруженості дії. Шрайєр полюбляє ставити своїх героїв у екстремальні ситуації, часто небезпечні для їхнього життя. Саме в такій ситуації опиняється й головний герой роману, громадянин ФРН Ганс Гундлах, який прибуває до Сальвадору, щоб залагодити неприємну справу з викраденням одного з провідних спеціалістів Рейнського акціонерного товариства промислового будівництва Георга Дорпмюллера. Гундлах сподівається, що він швидко впорається з делікатним дорученням. Та несподівані ускладнення змушують його затриматися в охопленій громадянською війною країні, далекого від тутешніх проблем героя втягнуто в гостре протиборство різноманітних політичних сил. І Гундлаху відкривається дійсність багатостраждального Сальвадору. У романі відображено й зубожіння широких народних верств, і їхній відчай, і гнів, що виливається у багатотисячні мітинги й демонстрації, а зрештою, і в збройну боротьбу проти військової хунти. А водночас і жорстокий терор, з допомогою якого правлячі кола намагаються відновити «порядок», убивства мирних людей. І масова втеча селян, які шукають порятунку, в сусідні країни. Відзначена прогресивна роль місцевої католицької церкви, яка захищає бідних і знедолених. У творі виразно показано, як спецслужби США своїми щупальцями обплутують Сальвадор. Янкі почуваються тут повновладними господарями. Промовистою є згадка про те, що полковник Махано утвердився при владі лише тому, що одержав підтримку американського посольства і держдепартаменту США. А західнонімецький дипломат не наважується зробити жодного кроку, не проконсультувавшися попередньо з другорядним чиновником американського посольства. Письменник не переобтяжує твір «фактажем», всіляко обмежує авторські описи, уникає розлогих коментарів. Усе подається крізь призму сприйняття героя, наводиться лише та інформація, яка йому доступна. Шрайєр не претендує на всебічний, детальний аналіз суспільно-політичних явищ і процесів, економічної і воєнної обстановки в Сальвадорі на певному етапі його історії. Своє завдання він вбачає в тому, щоб виявити характерні особливості й головні тенденції розвитку, сутність конфліктів. І це повною мірою вдалося митцеві у творі, в. якому переплелися елементи політичного і пригодницького роману, а також детективу. Географічний діапазон роману «П'ять життів доктора Гундлаха» не обмежується лише однією країною. Зображені події письменник прагне передати у широкому міжнародному контексті. Посилаючи свого героя в небезпечну мандрівку, автор здобуває можливість відтворити вибухонебезпечну атмосферу в масштабах всієї Центральної Америки, яка, за висловом одного з персонажів, «стоїть на порозі революції». У романі відчувається, якою притягальною силою для гноблених є соціалістична Куба, — вона втілює в собі те світле майбутнє, заради якого самовіддано борються патріоти інших країн. Показано перші кроки по новому шляху народу Нікарагуа, що тільки-но позбувся панування диктатора і ката Сомоси. Письменник оцінює і той ентузіазм, з яким вирішуються складні проблеми, що дісталися в спадок від недавнього минулого, і ту обачність, гнучкість у політиці, яку виявляють керівники молодої республіки, щоб не дати жодного приводу для провокацій і воєнної агресії проти своєї країни. А переносячи дію до Західної Європи, Шрайєр переконує, що справедлива боротьба сальвадорського народу проти кривавої хунти і її покровителів набуває широкого розголосу, користується рішучою моральною підтримкою світової прогресивної громадськості. З неабиякою вигадливістю письменник розставляє перед своїм героєм численні перешкоди, влаштовує для нього нові й нові випробування, які потребують граничного напруження фізичних і душевних сил. І хоча Гундлах розкривається передовсім у вчинках, а не в рефлексіях, у романі досить повно відтворюється і його внутрішній світ. Безпосередня дія ущільнена до кількох місяців, однак перед читачем проходять по суті всі головні етапи життя героя. У студентські роки Гундлах був учасником заворушень, які, зародившись в університетських аудиторіях, вихлюпнулись на вулиці західноєвропейських міст, брав участь у сутичках з поліцією. Тоді він «посилався на Маркса», підтримував лівих. Та потім Гундлах зовсім перемінився — відмовився від бунтарських поривань молодості, дозволив буржуазному суспільству приручити себе, механічно «робив кар'єру», вдовольнився становищем середньої руки службовця і прагнув до спокійного, ситого життя з доступними для його гаманця розвагами й насолодами. Тільки десь на самому дні його душі ще жевріла нерозтрачена «жадоба діяльності». І вона пробуджується в героєві у нових для нього обставинах. Зіткнувшися з дійсністю Сальвадору, Гундлах немовби руйнує ту оболонку, яка надійно «відгороджувала його від навколишнього світу». Безперечно, дається взнаки і Гундлахове обурення «нечесною грою» американців у справі Дорпмюллера, і його співчуття до простих сальвадорців. Та головним каталізатором, що зумовлює повий спалах політичної активності героя, стає молода сальвадорська патріотка Гладіс Ортега. Розумна, освічена, вродлива, вона випромінює революційну пристрасть, ідейну переконаність, готовність на самопожертву заради високої мети, якій присвятила своє життя. Навіть смерть чоловіка — партизана, який загинув у сутичці з солдатами, не змусила Гладіс замкнутись у власному горі, — здолавши біль особистої втрати, вона продовжує боротьбу. Сам шеф хунти з повагою відгукується про неї, називаючи її «незвичайною жінкою». Інтерес Гундлаха до Гладіс, пробуджений її загадковістю, трансформується у щиру симпатію, що, в свою чергу, переростає у любов. І це глибоке почуття до жінки — перше справжнє в житті героя — спонукає Гундлаха не вагаючись прийняти її пропозицію і допомогти борцям за свободу сальвадорського народу, зробити свій внесок у формування Фронту національного визволення імені Фарабундо Марті. Підкреслимо, герой робить це не так з ідейних міркувань і переконань, як із особистих мотивів. Та при цьому він відкриває в собі здатність на відчайдушні, ризиковані вчинки, переживає свою другу молодість. Якщо Гладіс Ортега — добрий ангел Гундлаха, то агент приватного детективного бюро, зв'язаний з американськими спецслужбами Пінеро — його злий геній. Всюдисущий Пінеро постійно переслідує героя, не раз пробує зробити його співучасником брудних справ і кінець кінцем стає безпосереднім призвідцем смерті Гундлаха, Пінеро показаний лише в його чисто функціональній ролі — як слуга й захисник несправедливого режиму, його образ перетворюється в романі на втілення абсолютного зла. Незадовго до своєї загибелі Ганс Гундлах згадує цілих п'ять життів, які він прожив за короткий час, — настільки насиченими найрізноманітнішими подіями виявилася доля героя останні кілька місяців. Гундлах піднісся над своїм повсякденним рутинним існуванням, віднайшов втрачений сенс життя. Не залишатися байдужим, стороннім споглядачем навколишньої дійсності, а знайти в ній своє місце, гідно розпорядитися своїм життям, з усією рішучістю обстоювати добро, справедливість — обов'язок кожної чесної, порядної людини. У цьому полягає головний етичний зміст роману Вольфганга Шрайєра «П'ять життів доктора Гундлаха».  

Микола Кудін  

 

 



notes

Примітки


1

Бізнес, як завжди, насамперед? (Англ.)



2

Від слова lallen — лепетати (нім.).



3

Від слова Schwall — наплив (нім.).



4


Мачете — довгий ніж, яким зрубують тростину (ісп.).

5

Кухар (нім.).



6


Salud, dinero у amor — здоров'я, гроші і любов (ісп.).

7


«Реактивна публіка» — вузьке коло здебільшого молодих багатіїв, що подорожують на реактивних літаках в пошуках розваг.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка