Вольфганг Шрайєр П'ять життів доктора гундлаха



Сторінка15/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
7

 

Сонце стояло в зеніті, розігнавши з вулиць все живе. Сорок градусів вище нуля, й жодного таксі на вулиці. Гундлах повільно сходив на гору, до піраміди древніх майя, поряд з якою стояв готель. Ще позаминулого літа готель належав Сомосі, там була штаб-квартира його національної гвардії. Сомосівці потім так утікали, розповідав хтось, поки Гундлах чекав у вестибюлі, що покидали й свої захисні жилети, й карти генерального штабу, й порнографічні фільми, й навіть невідкорковані пляшки віскі… Гундлах також думав про відступ, останні слова Енріке Шмідта не провіщали нічого втішного. Тільки легковажна людина могла на щось сподіватися. Та йому б і не хотілося вдруге зустрічатися з шефом міліції. Шмідт, очевидно, наводитиме довідки, а саме цього Гундлах боявся над усе. Якщо Шмідт довідається про вчорашній арешт у Тегусігальпі — тоді нічого не допоможе; а зізнаватись у всьому було пізно. У вестибюлі діяли кондиціонери. Черговий адміністратор сказав Гундлахові, що за годину для нього звільнять кімнату. Гундлах вирішив піти до їдальні. «Повертатися з порожніми руками? — думав він у розпачі. — Але спочатку треба зателефонувати Гладіс…» Біля дверей їдальні він почув своє ім'я й здивовано обернувся. Під час подорожі по Європі таке не раз траплялося. Адже там його багато хто знав, Гундлах навіть пишався тим. Але тут, перебуваючи в такому непевному стані, він навіть здригнувся від оклику. — Мак-Лін, — мовив довготелесий худий чоловік з похмурим поглядом. — Ви пам'ятаєте мене? Гундлах ледве впізнав британського репортера, з яким кілька місяців тому втікав із церкви Росаріо. Це був неприємний спогад, але вже неможливо було спекатися цього типа. Кістляве обличчя Мак-Ліна тоді в церкві ще бліде, тепер так засмагло й висохло на сонці, що було схоже на мумію. Вони сіли; меню було зовсім просте. Мак-Лін сказав, що народ змушений смоктати пальці, навіть червоних бобів не вистачає, проте настрій у людей піднесений, якась незбагненна ейфорія від перемоги… Їм поставили воду з льодом. — А ви переді мною в боргу, дозвольте вам нагадати. Я сподівався тоді отримати від вас цікавий матеріал для повісті. Ви ж мали мою адресу? Проте жодним словом не відгукнулися. — Просто не міг. — Я знаю, де ви побували. — Його широко розставлені, немов у риби, вицвілі сірі очі хитро мружились, а на зморшкуватому обличчі з'явився нетерплячий вираз. — Пан Дорпмюллер розповідав мені, що ви пожертвували заради нього собою. Отже, розкажіть мені про всі ваші пригоди, й ми будемо квити. — Коли ви бачили Дорпмюллера? — Вісім днів тому, напередодні отих подій… Мені пощастило вчасно вислизнути. Ваш концерн готовий був вас викупити, але, за словами Дорпмюллера, ніхто викупу не вимагав. Це його дуже засмутило, він неодноразово намагався зв'язатися з викрадачами, проте, здається, так і не зміг, бо вас викрала вже якась інша група… А виявляється, ви вільні? — Мабуть, що так. — Отже, ви тоді таки втекли? — Послухайте, мій друже, до того, як ми звідси підемо, мені дуже хотілося б дізнатися, що ви тут робите? — Я хочу докопатись до першопричин усього. Ця країна також пов'язана… — Мак-Лін затнувся, їм принесли обід. Він жадібно їв рибу, що називалась куапоте; її ловили, певно, в Манагуанському озері, де водилися навіть акули, єдині у всьому світі прісноводні акули, бо це озеро колись було тихоокеанською бухтою. Коли Мак-Лін ковтав, на його худій шиї сіпався борляк. — Втручання Вашінгтона очевидне, — повів Мак-Лін уже за десертом. — Американська вояччина дуже прагне грати не останню скрипку. Консервативній Америці конче потрібна перемога над якоюсь червоною революцією, щоб нарешті покласти край суцільному відступові, який почався з В'єтнаму. В Сальвадорі є для цього можливість: варто лише сказати, що тут діють комуністи, — американці відразу вдарять. Але чи замішані тут Гавана та Москва, чи отримують сальвадорські партизани звідти допомогу? Гундлах опустив ложку. — І що ж ви про це думаєте? — запитав він. — На рівні урядів допомога, звичайно, не надається! Проте, можливо, іншими шляхами? Може, самовільні акції, як ото виступ Че Гевари в Болівії? Для уряду такі виступи, можливо, й небажані. Розумієте, Сальвадор не моноліт, десятки партій, навіть ультралівих, і маленькі групи троцькістів, яких мало обходить, що країна може потрапити в скруту… — На висушеному обличчі Мак-Ліна з'явилась невиразна посмішка, ніби він уже володів таємницею, але вмів її зберігати. — Надзвичайно важко щось вивідати! Я побував у всіх трьох тихоокеанських портах, там взагалі все спокійно. — Він витер серветкою губи й замовк. Гундлахові почало здаватися, що цей чоловік зможе йому допомогти. За його балакучістю приховувалось щось інтригуюче. — А що ж у портах може відбуватись? — Як це що! Тут жодна революція не обходиться без десанту ззовні — так уже здавна ведеться в Карібському басейні, я можу назвати вам десятки прикладів. Але чому ви про це питаєте? Гундлах помітив, що Мак-Лін, нахиляючи голову над мисочкою з манго й ананасами, раз по раз кидав на нього меткий погляд. — Допитливість людська… Адже ви теж цікавитеся мною. — Ні, це не проста допитливість… Ходімте до мене в кімнату, я вам щось покажу. А потім ми запишемо на плівку вашу історію, поки вона ще не втрачена для світу. — Тобто — для вас? — Іноді це одне й те саме. — Мак-Лін вправно спорожнив тарілку з фруктовим салатом, покликав кельнера, вони розплатились і рушили до виходу. Вже в ліфті Гундлаха охопило якесь незрозуміле напруження, схоже на нетерплячку; він передчував наближення розгадки. Мак-Лін дав йому знак бути обережним. Здавалось, він знає більше, ніж каже. Можливо, від Дорпмюллера? Цікаво, що той йому розповів? Вони були схожі на гравців у покер, кожен хотів вивідати наміри другого. Вже в номері британець витяг з чемодана пляшку шотландського віскі «Білий кінь» і крикнув служникові готелю, щоб принесли льоду, але Гундлах зупинив його. — Оце й усе, що ви хотіли мені запропонувати? — розчаровано спитав він. Мак-Лін лукаво посміхнувся, й спритно, мов циркач, розгорнув на столі карту Гідрографічного офіса Лондонського адміралтейства. На ній у масштабі 1: 145 000 було зображено бухту Фонсека, здебільшого в чорно-білих кольорах, водна гладінь була світло-голуба, суходіл позначався сіруватим тоном; в узбережній смузі виділялося шість маяків, майже всі на північному заході… Мак-Лін показав на щось пальцем у правому ріжку аркуша. Там, на південному сході бухта утворювала конус, який переходив у звивисту річку на території Нікарагуа. Річка була судноплавна, береги її поросли лісом, ширина сягала половини морської милі. Позначена цифрами глибина сягала від трьох до одинадцяти футів. — Моє відкриття — Естеро-Реаль, — сказав Мак-Лін майже пошепки, але надаючи своїм словам якогось особливого значення. В цю мить він був схожий на зухвалого старого фокусника. — Естеро-Реаль — так називається оте дивне гирло. Цією річкою сплавляють ліс, і, як я виявив, традиційним ремеслом тут є контрабанда. І саме тут, містере Гундлах, на цих диких берегах, які практично неможливо контролювати, може бути джерело довозу зброї! Річка бере початок зовсім недалеко, чи не в Манагуанському озері. Не дуже великим судном можна пливти на добрих тридцять миль вгору від гирла. Переваги цього шляху здавались очевидними: зовсім немає потреби випливати в одкрите море, від гирла річки дуже близько до Гондурасу, отже, не натрапиш на сторожові судна, які курсують у морі; далі під прикриттям безладно розкиданих у морі шести чи восьми скелястих островів можна пропливти до самого Сальвадору… Мак-Лін, як видно, діставав насолоду, демонструючи свої знання. Повідомляючи про ці, роздобуті ним деталі, він, здавалося, дуже пишався, а їх політичне значення його мало цікавило. Він належав до того типу репортерів скандальної хроніки, яких професійні успіхи й невдачі ганяють з одного кінця планети в інший. — А найкраще те, що умови для плавання в усій бухті нормальні, — сказав він із задоволенням, поклавши на карту розчепірену долоню, мов піаніст завчений акорд. — І до Сан-Лоренсо в Гондурасі, й до Амапали на острові Тігре, і ліворуч до Ла-Уньйон. Там завжди повно спортивних яхт, аквалангістів і рибалок, отже, поміж них, я певен, дуже легко замаскуватись і контрабандистам… Чому ви на мене так дивитесь? Позавчора я взяв напрокат човна і все роздивився. — А де зараз той човен? — Я зафрахтував його на цілий тиждень. Він стоїть рівно на сімнадцять миль вище від гирла на лівому березі, три години їзди автомашиною… А чого ви так нервуєте? Якщо він вам потрібен — беріть. Але з єдиною умовою: ви надаєте мені виключні права на повість, яку я напишу за вашим матеріалом. — А хто вам сказав, що мені потрібен човен? Очі Мак-Ліна задоволено зблиснули: — Можливо, вам не обов'язково потрібен саме човен; може, тільки певність, що цю країну можна покинути, минувши контроль на авіалініях і прикордонних постах. Я помітив це з вашої поведінки, вже тоді, коли ви перелякалися, побачивши мене. Вам чомусь не сподобалася смачна риба в їдальні, ви сиділи як на розжареному вугіллі, вас не дуже цікавило, чи дадуть вам кімнату в готелі. — Він покрутив чарку з віскі, намагаючись удихнути його аромат, очі його зблиснули незрозумілою зловтіхою. Відпивши ковток, він знову встромив носа в склянку й аж примружився, ніби всю увагу зосереджував на пахощах, не бажаючи більше нічого знати. — Ну гаразд, чоловіче, ви виграли. Мені справді треба звідси вислизнути. І якщо допоможете — повість ваша. — З виключними правами на неї? — Звичайно. Можна скористатися вашим телефоном? — Скільки завгодно! А я тим часом піду гляну на машину. — Гаразд. Колись у будинку священика ви мені сказали: «Я говорю, а ви платите!» Пам'ятаєте? — А тепер ми зробимо навпаки. Мак-Лін по-змовницькому підморгнув і зачинив за собою двері. Гундлах вважав його досить порядною людиною, якщо не брати до уваги, що той дуже любив усюди стромляти носа. Мак-Лін був надміру самолюбний і занадто наполегливий, особливо коли йшлося про цікавий репортерський матеріал; тут він готовий був іти у вогонь і в воду.  

8

 

— Я хочу поговорити із Сальвадором, — сказав Гундлах; була чотирнадцята година сорок хвилин, о п'ятнадцятій там чекали його дзвінка. — Терміново! Скільки доведеться чекати? — Це залежить не від нас, — відповіли йому з телефонної станції «Інтерконтиненталь». — З деякими містами зараз взагалі немає зв'язку через ті події. — Я хотів би поговорити з аеропортом Ілопанго, номер чотири-дев'ять-вісім, а перед цим код… — Дякую, код ми знаємо… Будь ласка, покладіть трубку, сер, зараз я спробую. Гундлах сидів на дивані. Лишалося вісімнадцять хвилин. Принаймні пунктуальність їх утішить. Він мимоволі розстебнув комір сорочки й заходився обмахуватись блокнотом. Якщо все йтиме належним чином, то це буде його перший і останній дзвінок. Звичайно, це трохи всупереч правилам: Джексон заборонив телефонувати з готелю, але ж він дзвонить не зі своєї кімнати. Краще заплутати сліди тут, ніж тягтись у спекоту на головний поштамт і задихатися в паркій кабіні! Все одно ніхто не дізнається, звідки він дзвонив; навіть якщо телефон прослуховується, слід поведе до Мак-Ліна, а вони з Мак-Ліном тим часом будуть далеко. Чотирнадцять сорок п'ять. Гундлах ліг на диван, щоб трохи розслабитись, бо відчував дедалі більший неспокій. У голові роїлися всілякі думки. Багато чого тепер залежало від зв'язку — власне, все. Він почав пригадувати шифри, які йому дали в Ілопанго: «тютюн» — вогнепальна зброя, «бавовна» — ракети, «грейпфрут» — боєприпаси й так далі. Все дуже легко запам'ятовувалось і було по-індіанському наївним. Слово «кава» означало, що прибудуть два судна, а якщо він говоритиме про «транспортування лісу», то це означатиме, що суден буде більше. На перший погляд це відповідало спискові експортних товарів Нікарагуа, отже, все матиме вигляд звичайнісінької комерційної розмови… Телефон задзеленчав, Гундлах миттю схопив трубку й упізнав Пінеро, незважаючи на те, що той говорив іспанською мовою й назвав себе Раміресом; тембр голосу не залишав сумніву. Себе Гундлах назвав сеньйором Акостою. — Ну як ваші справи? — спитав Пінеро без жодного акценту. — Поки що все гаразд, — якомога впевненіше відповів Гундлах. — Але було б набагато краще, якби я узяв із собою дружину. Вона б дуже допомогла мені домовитись. — Хапаєте нас за горлянку? — почув він у відповідь. — Дуже шкода, шановний, але не можемо нічого вдіяти. Адже це не весільна подорож… Гундлах на щось інше й не розраховував. Тепер, коли він упевнився, що зв'язок є, його нервозність пройшла, серце билося спокійно, й він готовий був зробити те, на що зважився, — лишилось не так-то й багато, йому здавалося, ніби Пінеро стоїть перед ним і глузливо посміхається у відповідь на його пропозицію відпустити сюди й Гладіс. — Інакше тут не багато можна досягти, старі зв'язки порушилися, — холодно пояснив Гундлах. — Без неї навряд чи пощастить щось зробити, Рамірес. Її відсутність викликає підозру, ви й самі це знаєте. Знову настала пауза. Гундлах розумів, що не повинен відступати, а, набравшись терпіння, виждати. Він умів у телефонних розмовах переконувати, іноді навіть з великим успіхом; його вухо тоді перетворювалось на найчутливіший орган, спроможний крізь тріск і всілякі перешкоди на лінії вхоплювати всі відтінки голосу свого співбесідника й навіть його дихання, здалеку разом із шумом технічних перешкод сприймати слова, тут же відфільтровувати їх і перевіряти, щоб потім відреагувати на них в найбільш оптимальний спосіб. — Ви серйозно говорите, що без неї не можна нічого роздобути? — Саме так: ні тютюну, ні цитрусових… — Уже не певний, чи правильно зашифровує слова, Гундлах затнувся, потім додав: —… не кажучи про решту. В голосі Пінеро з'явилися сталеві нотки, в яких відчувалися лють і зненависть, ніби йшлося про справу його життя. — Це дуже прикро! Та й вам навряд чи піде на користь. — У країні голод, від цього й експорт збіднів. — Ваша дружина дуже шкодуватиме. Я навіть боюсь, що ця звістка її приголомшить. — А можна мені зараз із нею поговорити? — Немає ніякої потреби. — Ну, Рамірес, ви не можете мені в цьому відмовити. Я маю й дещо особисто для вас. — Що ж саме? — Транспорт для перевезення вантажу. Порожнє судно, думаю, теж чогось варте. Адже це краще, ніж повертатися з порожніми руками. Якщо в цьому є нагальна потреба… — Говоріть ясніше, будь ласка. — Ви отримаєте те, що вам потрібно, але в Гондурасі, згода? Товари там майже такі самі, починаючи від тютюну й кінчаючи бавовною, та й ціни приблизно однакові. Якщо я завтра виїду звідси порожнім катером і прибуду в Сан-Лоренсо, це вас улаштує? Минула якась мить; Гундлахові здалося, ніби він почув, як на другому кінці впала монета. — Ну гаразд, у крайньому разі можна й так. — Тоді дайте трубку моїй дружині. Очевидно, Пінеро спересердя грюкнув трубкою об стіл. Гундлах ураз пожвавішав. У мембрані щось тріснуло, потім він почув голос Гладіс: — Це ти, Гансе? Звідки ти говориш? — Здалеку… — Її голос уразив його наче електричним струмом. Гундлах підвівся зі стільця, спокій і холоднокровність як рукою зняло. — Де ти зараз? Ні, він не міг би й далі обдурювати її, та в цьому вже й не було сенсу. — Гладіс, я в Манагуа. — Але ж як?.. Що ти там робиш? — Адже ти знаєш, укладаю торговельні договори… — Гундлах затнувся, неспроможний докінчити речення, втратив обережність. Він раз у раз мимохіть прохоплювався зашифрованими словами, й вона нічого не могла втямити. — Я роблю це задля тебе, задля нас обох. А в тебе все гаразд? — У Манагуа… — глухо повторила Гладіс. Вона була спантеличена. — Як же ти туди потрапив? Гундлах почув якесь жеботіння, ніби там, на другому кінці дроту, її вмовляли й не давали більше говорити. Розхвильований до краю, Гундлах бігав туди й сюди кімнатою, наскільки дозволяв телефонний шнур, мов пес на цепу, та й почував він себе не краще. Між ним і Гладіс, це він відчував усіма фібрами своєї душі, виникло нестерпне напруження. Знову почувся шум, Гладіс кричала, але він не міг зрозуміти що; а за хвилину вони заговорили навперебій. Її голос був якийсь писклявий, здавлений, потім Гладіс пронизливо зойкнула, ніби її чимось шпигонули, й цей звук уразив Гундлаха як удар. Його мучила свідомість того, що він вільно може йти, куди хоче, а Гладіс сидить у клітці. Тремтячи всім тілом, стискаючи кулаки й обливаючись потом, Гундлах млів од безсилої люті. «О боже, — промайнула думка, — вона в їхніх руках, отже, і я також…» — Ти працюєш на них? — почув він її запитання. — Але ж цього не може бути, Гансе! Скажи мені, що це неправда… — Це неправда, — вичавив він із себе й затнувся. — Гладіс, я запевняю тебе… — Цього Гундлах міг би й не казати — він відчував, що говорить у порожнечу, Гладіс його вже не чула, в неї вирвали трубку. Натомість озвався Пінеро. — Мені дуже шкода, — мовив він, силкуючись надати голосові діловитого тону. — Мені не хотілось цієї розмови, але ж ви наполягали. Нервова криза — через неї ваша дружина й повинна лишатися тут. Але не лякайтесь, вона перебуває під наглядом лікаря, лікар обіцяє швидко її вилікувати. Просто потрібен спокій. — Дурниці, Рамірес! їй потрібен я, і ви це дуже добре знаєте. — Тоді поспішайте. — Ви повинні мене зустріти. — В якому розумінні? — В буквальному. Коли я пристану до берега, то хочу побачити Гладіс, щонайпізніше завтра о цій порі. — Але ж ви повинні зрозуміти — вона нетранспортабельна. — Послухайте мене нарешті: ви привезете мою дружину в Сан-Лоренсо! При цьому нічим не ризикуєте, я вчора з'ясував, що це ваш район; і лікар зможе вас супроводжувати. — Ні, Акоста, так не вийде. — Вийде. Гладіс для мене вдесятеро важливіша за ваш вантаж, Рамірес, щоб ви знали. Якщо вона мене покине, для мене все втратить сенс. Навіщо тоді мучитись? Я повинен поговорити з нею, й не телефоном, де тобі заважають говорити, а віч-на-віч, завтра в порту, вам ясно? Чому ви не відповідаєте? Ви мене зрозуміли? В трубці чулось лише дихання Пінеро. За кілька секунд він сказав: — Ну, добре, побачимо… — Якщо її не буде — я умиваю руки. Гундлах рішуче поклав трубку, відчуваючи, що здобув перемогу. Хоч і тимчасово, а все-таки він свого досяг. Останнє речення Гундлах напівголосно повторив сам собі, ніби ще раз зважуючи, яке враження воно справило на Пінеро, та задоволення не відчував. Він уявив собі вираз обличчя Пінеро й раптом знову побачив безпорадну, нещасну Гладіс. Йому здалося, що він її втрачає. Він посіяв сумнів у душі цієї жінки, а сумнів для неї означав розчарування. Яка користь від того, що завтра він побачить її в Сан-Лоренсо? Хіба там буде не те саме, що й в аеропорту Ілопанго? І що, власне, він хотів їй сказати? Гундлах цього не знав, Гундлах просто не бачив виходу. Він зрадив її народ, її справу — все те, що разом з нею обстоював у Європі, а зраду не можна виправдати, навіть якщо він пішов на це не задля себе, а задля Гладіс… Потім Гундлах спохватився: хай вона думає про нього що завгодно, зате в Гондурасі її вже ніхто не зможе мучити і вбити. Страх мовби відійшов на задній план. «Принаймні хоч цього досяг, — міркував він, — а це теж виправдання». Гундлах дістав нотатник і заходився шукати телефон сальвадорського філіалу свого концерну. Якщо Георг Дорпмюллер, оговтавшись після потрясіння, минулого тижня розмовляв у Сан-Сальвадорі з Мак-Ліном, то він, очевидно, ще там. Аеропорт від початку воєнних дій лишався закритим, будівництво електростанції на Лемпі опинилося в самому центрі боїв, тож Дорпмюллер мав бути на бульварі де лос Ероес. Телефонний номер контори — 44–21–20 — Гундлах продиктував телефоністці й на диво швидко діждався дзвінка. Гундлах упізнав голос пані Біндінг. — Пана Дорпмюллера, будь ласка, — сказав він німецькою мовою, зважаючи на те, що в Манагуа або в Сан-Сальвадорі його можуть підслухати. Якщо розмову й буде записано, то поки її перекладуть, він матиме досить часу. Люція Біндінг аж скрикнула від несподіванки. Вона теж впізнала Гундлаха з голосу, іншим разом це його навіть утішило б. — Мені здається, вам пощастило, доктор Зайтц зараз у Кельні, а пан директор повинен бути вдома, — проторохтіла вона. З її запопадливості і чемності Гундлах збагнув, що його престиж у фірмі відновлено. — Зачекайте-но, я зараз вас переведу на його телефон… За мить Гундлах уже почув у трубці голос Дорпмюллера. — Докторе Гундлах, та невже ж це ви?! — гукнув він своїм рейнським діалектом. — Де тільки я вас не шукав — аж ви самі дзвоните! Де ви зараз? — Двісті миль на південний схід від вас, у Нікарагуа. На лінії почулись чужі голоси — хтось швидко розмовляв іспанською мовою. — Прокляття, звільніть лінію! — майже не тямлячи себе від хвилювання, крикнув Гундлах у трубку. В нього аж пальці засвербіли від збудження, він знову почав бігати кімнатою. Йому щойно спала на думку ідея, яка не давала спокою. Раптом у трубці тріснуло, голоси зникли, натомість виникла перешкода, схожа на ритмічне зітхання. Й тут Гундлах знову почув співучий голос Дорпмюллера і відповів: — Це правда, пане Дорпмюллер, я зміг для вас дещо зробити, але не варто дякувати… До того ж, у мене в самого є прохання: чи не могли б ви зв'язатися з тими людьми, в яких ви були минулої осені? — З ким, з ким? — З тими людьми, в яких були минулої осені, а потім розпитували про мене. — Вони перебували тоді на сході й нічого про вас не знають. — А ви підтримуєте з ними зв'язок? Маю передати їм маленьку звістку, чи не змогли б ви мені в цьому допомогти? Знову стало важко розбирати слова, зітхання на лінії перетворились у суцільний гуркіт. Гундлах кілька разів повторював своє прохання, дедалі дужче нервуючи, навіть почав затинатись. Він боявся, що більше не почує Дорпмюллера. Якщо він зараз покладе трубку і якщо обірветься зв'язок, порятунку для Гладіс не буде. В скронях лунко стукала кров, гуркіт і деренчання на лінії рвали й спотворювали слова. Думка про те, що Дорпмюллер міг його не зрозуміти, аж пекла йому горло. Можливо, коли зважити на події в Сальвадорі, таке прохання здавалося справді абсурдним? Несподівано перешкоди на лінії зникли, і в трубці знову пролунав голос Дорпмюллера: — Що я повинен для вас зробити? — Те, приглушене перешкодами на лінії, запитання Дорпмюллера пролунало для Гундлаха немов звук горна. — Передайте лише, що завтра Гладіс Ортега в Сан-Лоренсо потребуватиме їхньої допомоги. — Сан-Лоренсо біля Сан-Вісенте? — Що ви сказали? — Сан-Лоренсо в провінції Сан-Вісенте, за п'ятдесят кілометрів звідси? — Ні, Сан-Лоренсо в Гондурасі! — Ага, невеличка гавань… — Неподалік від гирла річки Естеро-Реаль, бухта Фонсека. — Гаразд, я зрозумів. А де саме в Сан-Лоренсо? — Точно не скажу. Очевидно, десь поблизу порту. — Звичайно, це буде дуже важко, пане Гундлах. Я можу вам лише пообіцяти, що зроблю все можливе. Хоча мало шансів пробитись на схід, в зв'язку з воєнними діями; багато ліній взагалі пошкоджено. — Дуже вам дякую! — В Гундлаха від хвилювання аж руки стали мокрі. Ця розмова тривала ненабагато довше, ніж попередня, але вона вкрай втомила його.  

9

 

Вони виїхали «джипом» з центру о чверть на четверту пополудні. Стояла нестерпна спека, й довелось опустити лобове скло; тепер стало легше, зустрічний вітер освіжав. Коли проїжджали Карретеру Норте, зовсім поряд було озеро, ясно-блакитне, з похилим берегом. По розмірах воно було, може, вдвічі більшим німецького озера Бодензее. На протилежному березі, мов сторожа, стояли вулкани. З одного кратера раз у раз підіймались угору хмаринки пари, ніби нагадуючи подорожнім про одинадцять тисяч загиблих і триста тисяч тих, що втратили дах над головою під час останнього виверження. Мак-Лін дав трохи гаку, щоб показати Гундлахові визначне місце на західній околиці Манагуа. То були сліди людей і тварин, відбиті в застиглій лаві. Мак-Лін пояснив: це пам'ять про найдавніших живих істот Америки. Гундлах не реагував. — Але ми таких слідів не лишаємо, — лукаво посміхнувся Мак-Лін. Його обличчя ніби глузливо промовляло: від мене нічого не приховаєш, я все знаю. Нестерпно пекло сонце, зустрічний вітер сушив шкіру, яка ставала схожою на пергамент. Вони мружились їм навіть важко було говорити. Десь біля п'ятої приїхали до Леона, другого після столиці міста з найбільшим у Центральній Америці собором — розкішною, з показним декором спорудою в стилі колоніального барокко. На кожному кроці щирилися в небо руїни, сліди руйнування були і в бідняцьких кварталах. «Кінець світу!» — вигукнув єпископ восени 1978 року над трупами й руїнами свого міста, знищеного бомбами та снарядами національної гвардії. Тепер на будинку місцевого Комітету оборони висів чорно-червоний прапор сандіністів. У кав'ярні на розі люди задихались од спеки, витирали піт, сидячи за столиками. Від будинків та бетонних тротуарів, обмежених надто високими бровками, пашіло жаром. Коли заправлялись на околиці міста, Гундлах побачив зграйку босих дітей, які бігали й співали. «Як можна тут ходити босоніж?» — подумав він, а потім висловив цю думку вголос, на що Мак-Лін в'їдливо відповів, що Гундлахові, напевне, й крізь черевики припікає. Тільки-но сонце потонуло за пагорбами в Тихому океані, Мак-Лін став балакучішим. Він то засипав Гундлаха запитаннями, то ніби морською хвилею заливав його всілякими розповідями, в яких звучали часом скарга, часом прихована іронія. — Незабаром переможці перестануть радіти! Півтора року громадянської війни. Без сторонньої допомоги країні важко буде залікувати рани. Понад двадцять тисяч чоловік загинуло, кожен четвертий лишився без даху над головою, кожен п'ятий позбувся роботи, бо третину заводів і фабрик зруйновано, поля не оброблені, завдані війною збитки обчислюються мільярдом доларів, стільки ж вивезла з країни кліка Сомоси, яка ще до громадянської війни, після землетрусу, збанкрутувала й заборгувалась. Нині борги становлять півтора мільярда доларів. О, втішатись нічим! Великі землевласники перегнали свої череди до Гондурасу, тільки в районі Сомотіло — близько 60 тисяч голів. Гроші витікають тим самим річищем. Уряд нічого не приховує, навіть подає ці факти для преси як доказ того, що країні потрібен спокій і мир, освіта й охорона здоров'я… «Сандінізм — це суто нікарагуанський процес, який сягає корінням у нашу історію», — пояснив мені один з міністрів; точніше й не скажеш. Мак-Лін мав дивну манеру змальовувати людей. Він розповідав Гундлахові про колишнього партизана, який став службовцем, тепер усі його товариші по зброї поставали службовцями. Війна в джунглях, визнав партизан, була напруженішою й цікавішою, ніж оця паперова війна. Мак-Лін, здавалося, зумисне збирав такі висловлювання. Від нього сподівалися значного твору, написаного на високому рівні, а він продавав британській пресі дріб'язок, приправлений анекдотами. Навряд чи Мак-Лін був спроможний на щось серйозніше, на якісь мистецькі узагальнення; він скоріше був слідчим, ніж дослідником, але слідчим уважним і скрупульозним. Він, бідолаха, торгував сенсаціями! Але на місцевості Мак-Лін орієнтувався дуже добре. Проминувши поля, засіяні бавовною, й плантації цукрової тростини, вони перед заходом сонця дісталися Чінандеги — останнього значного населеного пункту. Гундлахове хвилювання після телефонної розмови поступово минуло, а під кінець дороги він навіть розслабився. Проте неспокій на душі не минав. Не йшли з голови думки про Пінеро, а на тлі вечірнього неба Гундлахові навіть привидівся профіль Пінеро, що скидався на мисливського собаку, що йде по сліду. Мак-Лін зупинився на головній площі міста поряд із скромним пам'ятником жертвам визвольної війни. Тут також майоріли прапори революції. Мак-Лін вирішив купити на дорогу продуктів, але зумів роздобути тільки кукурудзяного хліба й соку цукрової тростини. — Зовсім немає яєць! — лаявся він. — Пожерли всіх курей. Вони рушили далі, незабаром дорога розгалужувалась. Ліворуч, на відстані двадцяти двох кілометрів, було містечко Корінто — єдина гавань на тихоокеанськім узбережжі. Праворуч дорога збігала до Пуерто-Морасана, річкового порту на річці Естеро-Реаль, куди вела й залізнична колія. — Там, очевидно, і їхні перевалочні пункти, — мовив Мак-Лін. — Ну нічого, незабаром я матиму достовірні факти! — А чого хоче від вас ваша газета? — запитав Гундлах. — Ви неодмінно повинні дістати матеріал про зброю? — Я обслуговую аж три газети. Що вони хочуть? Кожна своє! Залежно від їхніх смаків я й варю соус. Але мені платять лише за смаженину: достовірні факти, сенсацію. Повірте — це жорстокий світ… Перед смерком вони поминули якесь селище й підняли лобове скло, бо москіти заліплювали обличчя. — Ваш катер у Пуерто-Морасані? — Трохи вище, інакше було б необачно — він надто впадав у вічі… — Мак-Лін ще нічого не довідався, але, здавалось, був у доброму настрої. Що підказувало йому шукати в цьому гирлі контрабандні шляхи? Бо тут немає американських військових кораблів, як у відкритому морі? «Джип» їхав темним лісом, у промінні фар, іноді, мов примари, з'являлись високі стовбури. — Добре дерево, — мовив Мак-Лін. — Тут росте бук, кедр, червоне, залізне дерево, але їх треба бачити вдень: чудова картина. Хоча це вже жалюгідні рештки тропічних лісів. Дві третини лісу між Мексіко й Панамою пропало. Землю витоптують череди. Спочатку ліс випалюють, а потім на згарищах пасуть худобу, готуючи м'ясо на експорт в Сполучені Штати, в Гамбург, в обмін на ланцюги тощо. До цього підпряглися й деревообробні концерни, вони вирубують найкращі дерева, залишаючи сліди по всій Центральній Америці. До того ж багато деревного вугілля тепер іде на паливо, бо гас подорожчав. Назад до природи! Скоро все звідси порозтягають. «Від зеленого пекла до червоної пустелі» — так я назвав серію своїх оповідань. Після того розгалуження дорога гіршала й гіршала, поки нарешті перейшла у вузеньку стежку; колеса «джипа» вже терлись об кущі обабіч, але він бадьоро котився далі. На світло фар злітались метелики й хмари москітів. Пахли квіти, з дерев звисали батоги ліан, теліпалась облізла слизька кора, всюди щебетали птахи й чулось безугавне тріщання цикад. — Отже, до Сан-Лоренсо? — запитав Мак-Лін. — Хто вам сказав? — Таж не можна було не почути, як ви самі кричали про це по телефону. — А доберемось туди завтра опівдні? — Звичайно, якщо ви заплатите шкіперові триста доларів. Тут така такса, коли треба непомітно прослизнути повз військові судна. Туди шістдесят миль, а катер пливе зі швидкістю дванадцять вузлів. У всякому разі він пливтиме, поки я записуватиму на плівку вашу розповідь. — До Сан-Лоренсо оповідання буде записане повністю. Катер стояв за горбом у тихій бухті. Головна течія проходила віддалік, це було помітно й з берега. Шкіпер, кремезний мулат на ім'я Хосе Фернандес, сказав їм, що приплив жене воду вгору посеред ночі, й рушати треба разом з відпливом, тихо проминути Пуерто-Морасан і зайти в гирло річки. Катер був дванадцять метрів завдовжки й міг узяти на борт двадцять чоловік або дві-три тонни вантажу. Він звався «Рубен Даріо» — на честь відомого нікарагуанського поета, похованого в соборі Леона… Фернандес був у смугастому тільнику й мав на вигляд років сорок. Свій катер він купив ще за Сомоси, збивши гроші на контрабанді. Фернандес переважно катав туристів, організовуючи для них цікаві екскурсії до бухти Фонсека, але з початком громадянської війни потік туристів припинився, тому він знову взявся за старе ремесло. В каюті нікарагуанське радіо передавало останні вісті із Сальвадору. Диктор повідомив, що незважаючи на недостатнє озброєння та погану військову виучку, патріоти домоглись чималих успіхів на всіх фронтах. Поряд з чотирма старими фронтами — на півночі, в центрі, на заході й сході країни — тепер утворився п'ятий фронт, на південному сході. Тут, у провінції Усулутан, тривають жорстокі бої за важливий у стратегічному відношенні міст через Лемпу. У східній провінції Ла-Уньйон взято штурмом сім населених пунктів. Страйкують майже три чверті водіїв приміського й міжміського транспорту. Мак-Лін вимкнув приймач і дістав магнітофон. Його очі лукаво блищали — він чекав оплати. Гундлах почав розповідь з того ранку восени, коли Він-тер послав його до Сальвадору простежити за викупом Дорпмюллера. «Влаштуйте йому врочисту зустріч», — ще раз нагадав йому тоді Вінтер, і ці слова Гундлах переказав буквально. «У нас там є кілька надійних людей, американські детективи, безсумнівно, добрі фахівці… А втім, якщо виникнуть ускладнення, дійте на власний розсуд, ми розраховуємо на вас як на надійного працівника з репутацією аварійного майстра». — Сподіваюсь, ваша репутація не підмокла? — з іронією запитав Мак-Лін. — Дорпмюллер на волі, зате ви добровільно опинилися в скрутному становищі. Гундлах відмахнувся. Та ледве дійшов до того місця, коли в них викрали гроші, призначені для викупу, Хосе Фернандес покликав вечеряти: їли яєчню з чорними бобами під гострим соусом. Запаси шкіпера виявилися багатими. Вечеряли на палубі під сіткою проти москітів. З-за дерев зійшов місяць, у верховітті кричали мавпи-ревуни, а Хосе розповідав цікаві історії про далекі ранчо, лагуни і глухі заводі, що кишіли алігаторами, згадував мандрівні мілини в річках і швидкі течії попід навислими над водою ліанами, що утворювали своєрідні тунелі; говорив Хосе про затоплені кораблі, в чиїх трюмах було повно віскі, сигарет або зброї, про підступні затори сплавного лісу в гирлі річки. А Гундлах думав про Мак-Ліна, фантазія якого, напевно, розвивалась під впливом такого ж оповідача всіляких історій, як і він сам. Поряд з ними чорніли вічнозелені джунглі, наповнені шелестом листя, скреготом цикад і гудінням роїв москітів, мух, жуків і метеликів, що злітались на світло лампи, прилипали до сітки, бились об неї крильми. — Чого нам зараз бракує — то це пристойного біфштекса, — поскаржився Мак-Лін. — Жалюгідні тропіки! Люди вирубують і спалюють ліси, забуваючи, що попіл удобрить землю лише на якихось два роки. Століттями створювані природою багатства підуть за димом. Підземні води вичерпуються, земля висихає, що ж залишається? Мільйони тонн сировини для цементної промисловості. — Ти ба! — озвався Гундлах. — Кілька годин тому я й не підозрював, що тут є тропічний праліс. — Можете про це відразу забути; незабаром його не стане. По півночі у Гундлаха почали злипатись повіки. Розповідь наближалася до того пункту, коли злетіло в повітря його авто й загинув Гертель, коли скінчилось його друге життя і почалося третє — в партизанському таборі. Що він ще мав право розповісти? А Мак-Лін підганяв і підганяв, схожий на хижого звіра, який учув запах крові. Ось він уже знову замінив касету. Гундлах вирішив розповісти про все, навіть про вчорашні події, ніби побоювався, щоб правда не згасла разом з ним. Але тепер несподівано вповільнив розповідь, аби не випереджати життя, бо Мак-Лін ще, чого доброго, затрубить відбій: незважаючи на прагнення дізнатись якомога більше, він, чого доброго, ще злякається. Гундлах вирішив закінчити свою розповідь завтра, вже перед Сан-Лоренсо. Шкіпер попросив їх допомогти відчалити. Він одкинув швартову линву й завів мотор, але на середині річки знову його заглушив, і, поки Гундлах стояв біля керма, Хосе підняв на короткій щоглі допоміжні вітрила. Тут, на досить пристойній відстані од високого берега, сильний південно-східний вітер добре надував косий парус; «Рубен Даріо», гнаний вітром і течією, набрав чималої швидкості, можна було обійтися без мотора. Тепер, незважаючи на закрути, Естеро-Реаль котила свої хвилі до гирла зі швидкістю три вузли. Хосе сподівався, що зможе перед світанком на чималій відстані проскочити повз патрульне судно отак під вітрилами, якби ще на той час і місяць сховався за хмарами. Мулат запевняв — з ними все одно нічого поганого не станеться, адже катер «чистий», забороненого вантажу на борту немає. Єдине, що можуть зробити, — завернути їх назад. Гундлах відразу заснув, ніби на нього накотилася важка хвиля й потягла аж на дно, де навіть сновидінь немає. Коли він виринув, прокинувшись, бо знову запрацював мотор, а в вічі різало світло, було вже пів на сьому. Над водою займався новий день. Фонсека чимось нагадувала Кільську бухту, але вода в ній була набагато прозоріша. З лівого борту тягся ланцюг острівців вулканічного походження, а з правого накочувались буруни з сліпучо-білими гребенями. Тут починався виступ суші. Велика океанська хвиля вривалася сюди на повній швидкості. Праворуч, де над верховіттям дерев підіймалось криваво-червоне сонце, впадала річка Негро, яка служила кордоном між Нікарагуа й Гондурасом. Сонце освітило похилий піщаний берег, який раз у раз переходив у скелясті кручі, порослі пралісом. Яка арена для вирішальних подій! Гундлах глибоко вдихав морське повітря. Все, що досі гнітило душу, ніби рукою зняло. Солонкуватий бриз додавав йому сил. Тоді, в жовтні, коли він дивився на цю бухту з неба, вона здавалася суворою: куток непривітної, ворожої природи, ніби необжита земля доісторичних часів. А нині, в так само ранній час, бухта здавалась чарівною. Певно, в давнину сюди не раз підпливали пірати, а над верховіттям праворуч, як оце тепер, привітно сяяло сонце. Сторожове судно, яке намагалося їх перехопити, безнадійно відставало, щонайменше миль на дев'ять-десять, воно було ще десь під вервечкою нікарагуанських вулканів з тисячами конічних кратерчиків, над якими височів прекрасний, стрімкий, укритий буйною зеленню кратер. Дух живиці й легенький вітерець освіжали Гундлаха, окрилювали його думки, додавали мужності. Іноді досить було відчути якийсь запах, побачити сонячний промінь або чудовий ранковий ландшафт — і Гундлах раптом починав усвідомлювати справжню вартість життя, хай навіть нелегкого. Але тепер усе було набагато складніше. Його план утілювався, Гундлах готував себе до вирішальних подій і мав надію на успіх. У нього тепер було двоє надійних помічників — Дорпмюллер і Мак-Лін. Гундлах піднявся на палубу. Відразу після сніданку він знову почав начитувати на плівку свою сповідь, старанно пригадуючи факти, методично визбируючи все, що викривало діяльність Пінеро. Все це стане загрозою для супротивників, тільки-но британець зійде зі своїми касетами на суходіл. Навіть якщо сподівання на партизанів не справдяться (Дорпмюллер міг до них і не додзвонитись), то на Мак-Ліна з його невгамовною жадібністю до сенсацій Гундлах міг покластися з певністю. Загроза викриття на сторінках лондонської преси мусить спинити Пінеро. Тоді появиться шанс для врятування Гладіс. Таких людей, як Пінеро, треба залякувати, щоб вони тремтіли зі страху. Мак-Лін притих, і це здавалося дивним. Відколи Гундлах почав розповідь про арешт у Тегусігальпі й допит в аеропорту Ілопанго, Мак-Лін лише мовчки змінював касети, ні про що більше не розпитуючи. А коли Гундлах розповів, яке завдання дав йому Пінеро, згадав учорашній політ до Манагуа й розмову з шефом поліції, Мак-Лін вимкнув магнітофон, підійшов до поручня і втупився у море, що пінилось за кормою. Віддалік на хвилях погойдувався червоний буй, позначаючи фарватер до Сан-Лоренсо. Далеко-далеко позаду біліли на сонці скелі острова Фаралонсса — останнього шматочка нікарагуанської землі Середня скеля, верх якої, згідно з позначкою на карті, сягав ста сорока футів над рівнем моря, була схожа на церковну дзвіницю, оточену гостроверхими вежами, як на кафедральному соборі. — Щось сталося? — запитав Гундлах. — Може, моя розповідь надто страшна чи у вас скінчилася плівка? — Ні, все в нормі; але яке ж місце посідаю в цій історії я? Ви вчора, крім Дорпмюллера, ще комусь телефонували? — Так, звичайно, я розмовляв з Пінеро. Він чекає на мене сьогодні опівдні в Сан-Лоренсо, щоб навантажити судно тим, чого я не зміг дістати в Манагуа. — Зброю?.. — Мак-Лін мало не захлинувся тим словом. — І ви кажете мені це аж тепер? — Я розповідав усе по порядку. А чого ви так зблідли? Хіба це не було вашою мрією? Ще півтори години — й вона справдиться, ви сидітимете на трьох тоннах зброї, призначеної для визвольного Фронту, й будете єдиним репортером, який матиме такий чудовий матеріал. — Якщо після цього взагалі ще матиму змогу щось публікувати. Невже ви не розумієте, куди ховають зайвих свідків такі пройдисвіти, як Пінеро? — Не вішайте голову, за вами вся британська преса. Між іншим, на місці ми будемо значно раніше, ніж сподівалися: десь близько десятої. — Я туди не можу, — заклопотано мовив Мак-Лін. Катер погойдувався на високій хвилі, що йшла від зустрічного вантажного судна. Обережно ступаючи, короткими й легкими, як у птаха, кроками, Мак-Лін підійшов до шкіпера й попросив його звернути поза піщаною мілиною на захід, до Амапали. А Гундлахові прошепотів, що збирається зійти на берег, бо не хоче зіпсувати гру, до того ж він не самогубець; в Амапалі він найме повітряне таксі, там є невеличкий аеродром, і полетить у Манагуа, де його при потребі можна буде знайти в готелі — «Інтерконтиненталь». — Було б добре, Гундлах, якби ви зараз теж поїхали зі мною. Як ви казали тоді в будинку священика? «Ми не герої…» — Ні, ці слова сказали ви. «Рубен Даріо» зробив лівий поворот і взяв курс на південний закрайок острова Тігре, увінчаного високою конусоподібною горою. Амапала була єдиним глибоководним портом у бухті, до того ж набагато ближче, ніж Сан-Лоренсо. Очевидно, це було найкраще рішення — розлучитися саме тут. Коли поминули південно-західний мис Тігре та підводні рифи біля острова Караколіти, де на тлі невисокого лісу видніла смугаста вежа маяка, Мак-Лін мовив: — Ну гаразд, грайте собі й далі роль героя, а я тим часом… — Але повість ви не повинні публікувати, поки я не розповім вам її кінець. — А якщо ви взагалі більше не озветеся? — Тоді за п'ять днів можете публікувати. Даєте слово? — Даю, Гундлах. Цей день легко запам'ятати: двадцятого січня президент Сполучених Штатів приступає до виконання своїх обов'язків, тож ми зробимо йому чудовий подарунок… О пів на дев'яту вони причалили до дерев'яного пірсу між вантажними суднами й спортивними човнами. Амапала виявилась невеличким містечком на північно-західному березі острова з чудовим пляжем, де, за словами Фернандеса, добре ловилась глибоководна риба й були чудові умови для полювання на диких качок. Містечко нараховувало чотири тисячі мешканців, тут був пристойний готель, який називався «Морасан». Амапала мала телеграфний зв'язок із столицею, звідси ходили пасажирські катери до Сан-Лоренсо та Бреа, а в нормальні часи й до Ла-Уньйона. Особливо любили сюди їздити туристи. Над дахами будинків маяв чорно-білий смугастий рукав аеродромного флюгера. З берегів Сальвадору, до яких було миль дев'ять, долинав гуркіт канонади; іноді чулись вибухи важких мін урядової артилерії. — Невже це обов'язково? — запитав Мак-Лін, тиснучи Гундлахові руку. Погляд вже не був таким похмурим. — І все через якусь спідницю! Жінок всюди вистачає. — Лишайтеся при своїй думці. Але бережіть касети. — Я віддам їх на зберігання в банк. Можете на мене покластись, я все роблю на совість. — Добре, що ви хоч щось можете ще зробити. Гундлах знову зійшов на борт. Він покладав тепер великі надії на цього високого кощавого чоловіка. Варто було б сказати Мак-Лінові одну мудрість: «Хто торгує, на того не можна покластись», або висловитися ще цинічніше. Прощання вийшло невеселе, воно не відповідало їхнім теперішнім стосункам і тій таємниці, яка їх єднала. В око впадали відвертий цинізм, притаманний чоловікам, стриманість і небажання обминати правду. Але думки Гундлаха поспішали вперед, хоч були далеко не втішними. Він думав лише про одну жінку, незважаючи на те, то в світі були мільйони жінок, які могли б дати йому спокій і втіху.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка