Вольфганг Шрайєр П'ять життів доктора гундлаха



Сторінка10/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17
11

 

Вони попрощалися з зеленим світом тропічних лісів і піднялися в повітря з тихого, розташованого далеко за містом, аеродромчика, який гордо іменувався міжнародним аеропортом. З моря квітів просто в бій… Ще яскраво світило сонце, ліворуч на верхах Попокатепетля ряхтів сніг, коли вони, пролетівши понад сірими плато, пірнули в хмари, пробиваючись крізь рудий смог, що застеляв ілюмінатори. Повернення в цивілізацію. Літак ніби аж стрепенувся від огиди. За дев'яносто хвилин після заспаного Белізу — ніби якийсь удар, і над ними розверзлося гуркітливе й смердюче гігантське місто. Вони вже були знайомі з Мехіко. Гладіс Ортега тут вчилась, а Гундлах укладав договір на будівництво цементного заводу, який тепер теж допомагав отруювати повітря. Шість тисяч фірм, він це ще добре пам'ятає, три п'ятих всієї промисловості великої країни скупчилося в цій котловині — металургійні і нафтопереробні заводи зробили цю високогірну долину схожою на Рурську область, пожираючи решту повітря, якого ще не встиг поглинути мільйон автомобілів і димарі старезних халуп з їхніми відкритими печами. Погода стояла похмура й холодна, Гундлаха оглушували реактивні літаки, хаос міжнародного аеропорту імені Беніто Хуареса, гуркіт на міській автостраді. Яка величезна арена, дванадцятимільйонне місто. Хіба це не його стихія? Ні, в нього навіть просльозились очі й появилось якесь гнітюче почуття, ніби в його житті починається якийсь гірший етап. Альфредо, представник емігрантського комітету, замовив для них номери в одному з тисячі готелів міста і сам відвіз їх у готель. Ввічливо привітавшись із Гундлахом, що сидів позаду, він більше до нього не звернувся. Дорогою Альфредо запросив Гладіс виступити ввечері в Будинку профспілок недалеко від проспекту Хуареса, як свідка: там засідав постійно діючий трибунал народів, який розглядає також злочини хунти в Сальвадорі. Гладіс відмовилася. Здивований відмовою Альфредо гарячкував, а в суцільній лавині машин це було досить небезпечно. Пофарбований у блакитне й зелене готель «Аркос» стояв. у провулку. Коли вони вийшли з машини, Гладіс ніби почала згоджуватись. Гундлах не все розумів з їх розмови. — Їм це треба, — сказала вона Гундлахові вже в готелі. — Важко відмовитись. Звичайно, там будуть представники преси, але Альфредо запевняє, що вони не фотографуватимуть. Отже, Гладіс остерігалася фотографування. Ще в літаку вона казала: хоча в Мехіко вільніше дихається, однак не настільки, щоб утрачати пильність… Тут ворог діє досить активно. Його агенти сидять як у представництвах хунти, так і в посольстві США та в інших місцях, отже, треба бути готовим до всіляких несподіванок. Нервово постукавши в двері, сильно збуджена Гладіс увійшла з журналом у руках до кімнати Гундлаха. Вона пояснила: журнал лежав у її ванній, розгорнутий, з позначками й підкресленнями. То був американський журнал «Ріскс інтернешнл», який спеціалізувався на карколомних пригодах у цілому світі, але Гладіс не вміла читати по-англійському. Вона тривожно стежила за Гундлахом, поки він читав попідкреслювані місця. То було оголошення фірми Ворда, Вебстера і Віллоубі — її центральноамериканського бюро в Мехіко. Бюро пропонувало гарантовані послуги тим, кому загрожує небезпека. Клієнтам обіцяли надійний захист, детективи брали під охорону на визначений час також родичів клієнта, навіть хатніх тварин і майно. Пропонувало бюро й допомогу на випадок викрадення людей, у чому воно покликалося на численні успішні акції в обох частинах американського континенту. Найголовнішим своїм принципом бюро проголошувало життя й свободу людини, абсолютно незалежно від того, що було причиною її викрадення: жадоба грошей чи тероризм… Слово «тероризм» було підкреслене, можливо, лише тому, що воно стояло в кінці. Гундлахові аж горло стислося, він мимоволі проковтнув слину. Випадковість виключалася, це був прямий виклик. Фірма ВВВ натякала, що всюди його знайде… — Це стосується, мабуть, мене. Вони надіслали мені попередження і просто переплутали кімнати. — Але як вони довідались? — Мабуть, від когось із емігрантського комітету… — Ви маєте на увазі Альфредо? Це виключено! Перехопивши її погляд, похмурий і сердитий, він приклав до уст палець. Знову все, як і раніше, — постійна загроза й відчуття, що тебе підслуховують, стежать за кожним твоїм кроком. Не встигли вони бодай трохи відітхнути од цього, як їх знову починають цькувати. Гладіс викликала чергового та покоївку й запитала, хто підклав їй у ванну журнал, але нічого не домоглася. Ніхто нічого не знав, той журнал вони бачать вперше. Гладіс і Гундлах зійшли вниз і розповіли все Альфредо. — Треба з'ясувати, — мовив той. Він провіз їх кількома вулицями, зробив кілька крутих поворотів — чи не сидить на хвості якась машина, а на стоянці біля Аламада-парку втиснув своє авто в прогалину й зателефонував комусь. По той бік висотного будинку починався парк з водограями, дерева там були здебільшого старі, скрізь бавились діти, в будиночках сиділи чистильники взуття, пропонуючи свої послуги туристам і перехожим, торгуючи повітряними кульками. Альфредо затяг Ортегу й Гундлаха в натовп, як у надійний захисток. — Треба неодмінно поміняти квартиру! — сказав Альфредо. — А чи це допоможе? — відгукнулася Гладіс. — Нас тримають на прицілі, — докинув Гундлах. — Я знаю, ви підозрюєте наш комітет… — У нас немає підстав для цього. — Не прикидайтесь, я ж бачу. Але так само ми можемо підозрювати вас. Гладіс найчастіше зупиняється в цьому готелі. Вчора в Белізі ви могли згадати про нього по телефону. — Припини, — шикнула на нього Гладіс. — Ні про який готель ми не згадували. Альфредо був молодий, але здібний адвокат, вільно володів французькою мовою й умів скритно, мов слідчий, розпитувати. Біля гранітно-мармурового Палацу образотворчого мистецтва, що виділявся ошатністю серед інших споруд, до них підійшов високий, худий емігрант-сальвадорець на ім'я Данієль (усі вони називали один одного лише на ім'я, хоча навряд чи ті імена були справжніми). — До нас таких як він раз у раз підсилають, — сказав Данієль, маючи на увазі Гундлаха. — Ви забуваєте, — крикнула Гладіс, — що він тоді мало не загинув. — То могла бути випадковість. Адже він вийшов з машини перед вибухом? І просто не встиг відійти далі. Гундлах майже все розумів, про решту здогадувався. Його ображало, що вони вдають, ніби його тут немає. — Ви верзете дурниці, — втрутився він. — Невже хтось і справді зважився б заслати мене до вас, проливши стільки крові та ще й пожертвувавши людиною? Це було б схоже на зловісний жарт, а тінь падала б на тих-таки детективів. — Їхнє бюро — то тільки ширма, сеньйоре. І все-таки хто їх поінформував? — Розумію вашу нервозність, але я тут ні до чого. — Ми шукаємо тільки місце, де просочується інформація. Навіть якщо ви до цього причетні, з вами нічого не станеться. Ми нікому не погрожуємо, але сподіваємось, що ви підете своїм шляхом, сеньйоре. Що заважало Гундлахові повернутись і піти геть? Гордість чи прикутий до нього пристрасний погляд Гладіс? Коли б він отак пішов від них, це означало б визнати все. Якби її тут не було, Гундлах би так і вчинив. Гладіс рішуче виступила на його захист, вона й думки не припускала про зраду. Звичайно, хтось підслухав розмову й робить усе, щоб посіяти між ними непевність і недовіру, і якби зараз слухав їх, то зрадів би, що досяг мети. Данієль сів на лаву в парку, байдуже схрестивши на грудях руки, по ньому було видно, що він залишався при своїй думці і запропонував винести свою підозру на суд комітету. Гладіс відбулася жартом, сказавши, що не збирається поряд з ним сідати на «лаву підсудних». Виявилось, що головних членів комітету в Мехіко взагалі немає, вони зараз у Сильна мірі налагоджують контакт з архієпископом. Ці слова зірвалися з вуст Гладіс, і вона тут же дістала иагіику: треба ж думати, перед ким можна таке говорити! Хоч пан Рокемон і не мас злих намірів, але ж було б неприпустимою наївністю відкривати йому такі таємниці. Гладіс набридла ця сварка, й вона послала обох своїх співвітчизників знайти нове приміщення. З нею тут рахувалися. Гладіс і Гундлах пообідали навпроти церкви тіла Христового, яку було перетворено на музей народного мистецтва. — Не ображайтесь на них, — сказала Гладіс, — вони так багато всього пережили… Гладіс раптом перевела мову на інше, вона взялася пояснювати, як чотири архітектори спотворили будівлю Палацу образотворчих мистецтв. Цьому будинку всього п'ятдесят років, і в ньому зберігаються видатні твори мексіканських скульпторів і художників, тут же міститься величезний концертний зал і Національний театр з двадцятитонною завісою. Сама будівля палацу така громіздка і важка, що протягом недовгого часу на чотири метри погрузилась у м'який грунт… Гундлах зрозумів, що Гладіс просто хоче відвернути свої й його думки від неприємного інцидента. Поки переїздили в пансіон «Ронда», настав час рушати до Будинку профспілок. Але виникли нові клопоти: Гладіс мерзла від вечірньої прохолоди, треба було купувати пальта, адже їм скоро їхати до Європи. Хоча, зрештою, вона могла тремтіти й від хвилювання: американський журнал у ванній кімнаті, й наступний вихід на трибуну… Перед тим як увійти до невеличкого залу, де засідав постійно діючий трибунал, Гладіс наділа окуляри, які закрили майже половину її обличчя. Її та Гундлаха посадовили відразу за представниками преси. Зал, який уміщав чоловік двісті, був переповнений. Дві жінки і троє чоловіків, сидячи на підвищенні, вели це своєрідне судове засідання; хтось вів протокол, хоча все записувалось і на магнітну стрічку. З трибуни свідків говорив індіанець — гватемальський горянин. Важко добираючи слова, збиваючись і повторюючись, він розповідав про загибель рідного села. Його іспанська мова була дуже бідна, тому Гундлах розумів кожне слово, його вразив зміст виступу… В село прибула військова поліція, щоб заарештувати «комітет відбудови». Вони стріляли, проводячи обшук, забирали все, що їм подобалось, убивали худобу, ґвалтували жінок, палили хижі. Хотіли винищити все село. Але більшість мешканців повтікало. Люди поховались у горах та джунглях, живилися там самим зіллям, особливо страждали немовлята. Чим їх годувати? У матерів немає молока… — Військові пробули в селі цілий тиждень і застрелили шістдесят селян. — Продовжував він, не підвищуючи голосу. — Навіть у церкві все перевернули, шукали зброю. Знайшли десь старовинну рушницю, яка ще більше розпалила їхню лють… Пораненим ніхто не надавав допомоги, бо у всій окрузі немає жодного лікаря. Перекрили всі дороги. Ні «швидкої допомоги», ні санітарів, ні пожежної команди з Сан-Маркоса до нас не пропустили. Мертвих вони закопали, коли трупи почали смердіти. Було заявлено, що людей повбивали партизани. Згодом хунта пояснювала, що військових викликали після того, як у селі поширився сморід і нібито було знайдено таємне кладовище… Але це брехня! Свідки обвинувачення, змінюючи один одного, розповідали про різанину по селах, в залі лунали вигуки, іноді щось питали репортери; їм хотілося цифр і дат, просили продиктувати назву села й провінцію по літерах. В повідомленнях свідків звинувачення не все було гладко, але саме такі імпровізовані, кострубаті розповіді найбільш переконували Гундлаха і свідчили про відсутність будь-якої попередньої підготовки. Щирість безхитрісних, позбавлених будь-якої штучності і витіюватості виступів не викликала ніяких сумнівів, незаперечні факти вражали присутніх. Іноді в залі наставала приголомшлива тиша. Гладіс, що сиділа поруч з Гундлахом, аж заціпеніла від напруження, ніби роздавлена всім почутим. В її країні діється те ж саме! — Політичні вбивства, інспіровані урядом, — підвів підсумки голова суду, за словами Альфредо, юрист із Швейцарії. — Іншого висновку зробити не можна. А тепер переходимо до наступного пункту… Знову почався перелік жахливих злочинів. Боляче було навіть слухати. Опустивши додолу погляд, Гундлах мовчав, його думки плутались: «Колись у світі вже таке діялось, це ті ж часи середньовічної інквізиції, Тридцятилітньої війни в Німеччині, і причиною того завжди були і залишаються люди, які конвульсивно чіпляються за свої привілеї і владу!» Форум викривав численні страждання безіменних покривджених; інакше про них ніхто б і не дізнався. Такі події, звичайно, стиснуті в цифри і короткі повідомлення, відразу забуваються серед буденного життя, зникають за лоском і потребами високопоставлених осіб. Замах на якогось державного лідера або шефа концерну, так, це хвилює громадськість, розбурхує пристрасті, змушує журналістів описувати жахливість і мерзенність вчинку. Про це вони охоче галасують, ніби куля вбивці влучила в серце цілої нації або навіть всього людства і тяжко поранила писак. «Їх мучить сумління, — мовив про себе Гундлах. — Вони намагаються приховати свою жадобу до сенсації, їхнє вдаване співчуття, фанатичність і лицемірний відчай це лише маскування — навіть перед собою — зв'язку між долею видатної особи і тиражу газети або платні того середовища, якому вони так ревно служать. На стражданнях і смерті невідомих людей багато не заробиш; це видно хоч би по тій невеличкій групі присутніх тут журналістів, які, очевидно, представляють здебільшого ліву пресу. Кого ще все це турбує? Кому ще цікаво знати всі деталі про ті злочини?» Навіть Гундлах стомився слухаючи… І все ж засідання міжнародного трибуналу перевернуло йому душу. Не те що якесь коротке повідомлення про вбивство президента з усіма коментарями і медичними висновками. Хіба не почесніше бути адвокатом пригнічених, змусити інших прислухатись до їх голосу? Можливо, незабаром у Європі він зможе разом з Гладіс виступити на їх захист. Атмосфера залу, переповненого знедоленими людьми, пробуджувала в ньому симпатію до них. Попереду, змінюючи одне одного, виступали нові свідки, змушуючи Гундлаха прислухуватись. Настала черга Сальвадору. Зі звинуваченнями виступали переважно жінки — активістки профспілок, педагоги, дружини заарештованих і тих, що пропали безвісти, дівчата з релігійних і медичних закладів. Жінки були медсестрами, санітарками, церковними служками або ж вивчали соціологію, не заради кар'єри, а для того, щоб допомагати біднякам, жити їх турботами. Не приховуючи своїх імен, вони розповідали, яких жахів довелося їм зазнати на короткому віку. Нестерпні умови життя змусили цих людей стати радикалами, єднатись у революційні групи, прообрази нового суспільства. — Ваша хунта твердить, ніби в надзвичайно важких умовах веде боротьбу на два фронти — проти натиску зліва і справа, зауважив дзвінким і в'їдливим голосом якийсь журналіст. — Це правда? — Ні, — відповіла жінка з трибуни свідків. — Нинішній режим дедалі більше захищає інтереси олігархії, вдаючись до жорстоких репресій, вбивств і тортур. Тільки протягом останнього року вбито й закатовано вісім тисяч чоловік, отже, хіба це не геноцид? У країні безборонно діють групи цивільних терористів, до того ж у тісному контакті з армією і поліцією. Через те їхні злочини й лишаються непокараними. Репортер, який сидів трохи збоку, ледь підвівся й знову щось запитав; судячи з акценту, це був янкі. Очевидно, він називав своє прізвище і газету ще до приходу Гладіс і Гундлаха. На відміну від інших він не розмахував руками, зате ввесь час крутив головою; говорячи, він повертав її трохи вбік і, нахилившись уперед, свердлив поглядом присутніх, дослуховуючись до настроїв аудиторії, до загального обурення хунтою. — А ліві сили не вдаються до терору? Жінка на трибуні вагалась. Представляючись, вона назвала себе лікаркою. Мова в неї була чітка, але відповісти на таке запитання лікарка не була готова. — Трапляється іноді, — нарешті відповіла вона. — Кількох відомих усій столиці вбивць було покарано, таких, наприклад, як брат останнього диктатора… — Та й годі? — Якось партизани спалили врожай кави одного латифундиста. — Спасибі, що ви про це згадали. — Репортер сів, провівши долонею по світло-рудій шевелюрі. Залишалось незрозумілим, чи він був людиною упередженою, чи дошукувався запекло істини, чи просто мав звичку ставити запитання в різкій формі. Й тут підхопилась Гладіс. — Але хіба це можна зрівняти з «оздоровчими операціями» по селах, з кривавим побоїщем біля собору! — сердито крикнула вона. — Ви вже чули про вибухи бомб у комітетах профспілок, у редакціях, про страшні тортури — кастрацію, виривання язика, відрізання вух… У вагітних жінок видаляють плід і кидають собакам! Репортер ніяково відвернувся і схилив набік голову, вдаючи, ніби він і не мав наміру ставити сказане під сумнів. — Поїдьте в Сальвадор, сеньйоре, пройдіться по бідняцьких кварталах столиці! — її голос, низький і сильний, став раптом різким. — На світанку, до моменту відміни комендантської години, ви, напевне, наткнетесь десь за рогом на тулуб розрубленого навпіл юнака, а ноги його лежатимуть десь на іншому перехресті вулиць… Розрубати людину ударом мачете навпіл — це для жандармерії акт героїзму. Я на власні очі бачила голову профспілкової активістки, прив'язану за коси до тину сусіднього дому. А її голе тіло лежало поруч у стічній канаві. Вбивці й не намагались приховувати, хто вони, прикріпивши на тому ж тину папірець з написом «Орден» — назва однієї з правоекстремістських спілок! Отакі жахи зустрічаються в нас на кожному кроці, і відомо, хто їх чинить. Запала тиша. Гладіс відмахнулась від Альфредо, який намагався її заспокоїти й усадовити на місце. — Між іншим, твердження про те, ніби опозиція Сальвадору перебуває під керівництвом марксистських сил, — чистісінька дезинформація. До лав руху Опору входять усі прошарки населення, крім великих землевласників. Украй знесилена Гладіс протовплювалася до виходу. Альфредо йшов за нею, вмовляючи повернутись назад, нагадуючи про витримку й дисципліну. — Ні, ні! — рішуче заперечила вона. — Більшого від мене не чекайте, я сьогодні нездатна, пробачте мені… Коли повертались додому, Гундлах узяв її під, руку й відчув, що вона тремтить усім тілом, — чи від нервового збудження, чи то від страху перед невидимим ворогом. Мабуть, і те, й друге. Здається, вона й на світло рампи не вийшла, щоб не називати свого прізвища. Вона вилила все, що накипіло на серці, й тепер, ніби в сховок, утікала до пансіону, де, звичайно, теж не було гарантії повної безпеки. Дорогою до Мексіки вона виявила набагато більше мужності, ніж тепер.  

12

 

Уночі задзвонив телефон. Гундлах підняв трубку; він був майже певен, що чує, як на протилежному кінці дроту хтось дихає. Гундлах ще якусь мить чекав, але ніхто не озвався. Згодом дзвінок пролунав удруге. Цього разу чоловічий голос проказав англійською мовою з американським акцентом: — Говорить Пінеро. Відгукнись, друже, якщо ти ще не втратив голосу. — Гундлахові здалося, що в нього розколюється голова, він аж відсахнувся, але слова, мов удари, наздоганяли його. Він їх ніби й не сприймав і все ж почав розмову. Згодом Гундлах насилу пригадав її зміст. Пінеро, чи хто там, говорив не дуже сердито, швидше по-дружньому; він зауважив, що його, Гундлаха, тримають у полі зору, бо за ним боржок. Гундлах відповів, що, навпаки, саме він, Пінеро, лишився перед ним у боргу. Мав таке відчуття, ніби його рот наповнений льодом чи склом, сотнями гострих скалок. На світанку Гундлах дійшов висновку, що все те йому наснилось; але Гладіс потім сказала, що їй також телефонували. Побажали щасливо дістатись до Європи й докинули, що з нетерпінням чекають на неї в Мадріді. Мадрід справді був першим етапом її подорожі Європою. Отже, вона вирішила поміняти маршрут. У неї було таке враження, ніби для них наставлено пастку або що вони в неї вже навіть потрапили. В агентстві мексіканської авіакомпанії на розі бульварів Бальдераса й Хуареса вони зустріли Данієля, який дуже радив їм летіти кружним шляхом: через Кубу. Туди за ними ніхто не поткнеться, навіть найрішучіший агент, для контрреволюціонерів Гавана — це поняття неприступної фортеці… Гундлахові здалося, що, говорячи ці слова, Даніель пильно спостерігав за ним краєм ока. Данієль, лівий соціаліст, член політико-дипломатичної комісії Опору, запропонував їм свої послуги: йому буде зручніше, ніж їм перезамовити квитки і отримати візи в Кубинському посольстві. А вони тим часом пройшли по Пасео де ла Реформа, щоб купити собі зимовий одяг. Гладіс подобались речі солідні, за останньою модою вона не гналась, намагаючись одягатись зі смаком, але й щоб не кидатися в вічі. Подалі від широкої, з восьмирядною проїжджою частиною, вулиці, де були надзвичайно високі ціни — сто мексіканських песо рівнялись десь близько чотирьом доларам — вона купила собі туфлі, костюм кольору морської хвилі і плащ військового покрою з теплою підкладкою. Вона сказала Гундлаху, що вже тут надається велике значення зовнішньому вигляду, і тим паче в країнах Західної Європи, зазначених у маршруті їхньої подорожі. Її повчання здавались Гундлахові дещо смішними, він вбачав у них бажання Гладіс бути вродливою і подобатись. А вона й йому радила одягатись елегантно, бо, як кажуть, по одягу зустрічають; для Гавани це ще не обов'язково, а там, на Заході, вони повинні мати солідний вигляд. Прогулюючись з Гладіс знову по Пасео де ла Реформа, широкій магістралі з деревами в чотири ряди вздовж тротуарів, нескінченним потоком машин і численними пам'ятниками, Гундлах поступово погоджувався з нею. Йому взагалі подобалось ходити по магазинах з вродливими жінками. Коли ж вона заговорила про Гавану, він намагався приховати від неї, що особливого ентузіазму не відчуває. Для нього Куба залишалась країною, близькою до Східного блоку. Мало що з ним може там статись, тим більше, що він подорожує з фальшивим паспортом. Але як же інакше замести свої сліди? А втім, тепер йому вже ніяк не можна було відмовлятись, щоб не посилити впевненості Данієля в його підозрі. Отже, він ішов по тонкому льоду, щоправда, поруч з Гладіс. Вони збирались летіти на Кубу. Щотижня до Гавани є два рейси, найближчий післязавтра. Гладіс Ортста сказала, що це буде її перша подорож до острова Свободи. Наступного дня Альфредо запросив їх до себе в гості, в невеличку квартиру, що містилась у будинку поруч з ареною, де проводились кориди. Вони трохи проїхали в метро, яке було відкрито до Олімпійських ігор дванадцять років тому. Оскільки закордонні фірми відмовились будувати метро під містом, зведеним на болотах або вулканічному попелі, мексіканці, хоч не мали досвіду, взялися за цю справу самі й незабаром спорудили три лінії, якими курсували сучасні безшумні поїзди. Кожна станція нагадувала справжній музей, — тут експонувалися скарби епохи ацтеків, речі, знайдені під час прокладання тунелів. Згідно з планом міста, Гладіс і Гуидлах зараз проїздили під резиденцією Ворда — Вебстера — Віллоубі. Від ВВВ не надходило більше жодної звістки, й Гундлах уже ладен був думати, що ті містичні дзвінки — наслідок його знервованості. Зрештою той журнал міг забути попередній мешканець номера, а обслуга не помітила й не прибрала. Бурхливе життя довкола створювало ілюзію нормальних взаємин у світі й між людьми. А чи ж нормальні вони насправді? З вікна своєї невеличкої квартири у висотному будинку Альфредо показував їм передмістя Койоакан із старовинними іспанськими церквами й ветхими провінційними будинками колоніальних часів. Як країна еміграції, Мексіка має яскраві, відомі всьому світові традиції. Поруч з революціонерами й антифашистами тут нерідко вживались різноманітні авантюристи й агенти; сорок років тому за тінистими деревами своєї схожої на фортецю вілли був убитий Лев Троцький… За кавою розмовляли про тишу в Сальвадорі —тишу перед бурею. Обидві сторони доозброювались матеріально й морально. Американський посол Роберт Уайт дотримувався курсу позірної демократії, пін сказав: «Продовжувати й зараз вести суперечки про реформи — це все одно що в ніч загибелі «Титаніка» сперечатись про те; як розставити шезлонги на верхній палубі!» Він спонукав хунту діяти хитро, і вона для початку вивела з уряду колишнього ставленика Уайта полковника Махано. Ще до Нового року передбачалось посалити в урядове крісло Наполеона Дуарте. Хто він такий? За слонами Гладіс, це п'ятдесятип'ятирічний інженер, один з організаторів християнсько-демократичної партії. В 1972 році Дуарте навіть отримав перемогу на президентських виборах. Вигнаний майже відразу з країни військовими, через сім років він все ж повернувся і почав служити тим, хто колись його прогнав. Партія його майже розвалилась. В нього залишилось лише кілька прихильників. Всіх їх архієпископ Ромеро перед своєю загибеллю назвав «зрадниками». Зі слів Альфредо Гундлах дізнався, що Гладіс представляє в керівній верхівці підпілля християнських демократів — частину Революційно-демократичного фронту. Гундлах довідався, що створено головний штаб Опору — його цивільне керівництво і військову організацію, названу ФНВФМ, Фронтом національного визволення імені Фарабундо Марті. Штаб очолював мільйонер Енріке Альварес Кордова, заблудла вівця серед двохсот багатих сімей. В першому «цивільному» кабінеті, сформованому хунтою, Альварес отримав портфель міністра сільського господарства, але незабаром вийшов з уряду, бо аграрна реформа перетворилась просто у збройний похід проти селян. Приблизно в цей же час хунту, до складу якої входило п'ять чоловік, залишив соціал-демократ професор Унго. Він теж перейшов в табір опозиції, став членом її політичного керівництва. — Розвиток нашої країни не може йти старим шляхом, — сказав він, пояснюючи свій крок. — А по якому ж шляху він піде? — запитав Гундлах. — По такому як слід, — відповів Альфредо. — Це звучить як таємниця. — Бо це й є таємниця. — Не дуже відверта відповідь. — Не знаю, як вам це розтлумачити. Гундлаха образила така відповідь. Він зрозумів, що тут йому не довіряють. «Альфредо й Данієль, мабуть, думають, як одкараскатись від мене, щоб Гладіс подорожувала сама, але не знають, як це зробити, — міркував собі Гундлах. — А чи знають вони взагалі, чого хочуть, як захопити владу в країні. Адже громадянська війна не може продовжуватись без кінця, бо країна занепадає, спустошується, народ стікає кров'ю. Багатіям що? Вони прихоплять свої гроші і втечуть до Флоріди. Для ведення війни в них є армія і наймані бандити…» Гундлах важко переносив стриманість Альфредо й Данієля. Це наводило його на сумні думки. Гладіс також це відчувала. Але незабаром вони вирушили в дорогу. Наступного дня в напівпорожньому салоні літака кубинського цивільного флоту вона знову згадала про становище в Сальвадорі. Основне завдання Фронту національного визволення полягало в поступовому й невпинному ослабленні ворога. Треба виснажити його фізично, й тоді армія, як і державний апарат, почне розкладатись. Це щось на зразок запуску автомобіля — «маленький моторчик» — стартер, тобто збройні виступи окремих груп поступово розкручують «великий мотор» — народне повстання. І тоді все прийде в рух. Кинута згори грудка снігу може викликати лавину. Приблизно так розгорталися свого часу події в Нікарагуа. — Сподіваюсь, цей принцип годиться й для ваших умов, — сказав Гундлах. Коли праворуч з безмежної блакиті моря знову виринула земля — півострів Юкатан, — Гладіс пояснила, що дуже важливо — не проґавити сприятливу мить, спалах іскри. Саме такий момент спочатку було прогавлено в Гватемалі; також і в Манагуа зірвався замах, коли партизани влітку 1978 року пальнули ракетами по палацу тирана. — Але через кілька тижнів, — продовжувала Гладіс, — два десятки партизан, одягнених у форму солдатів, увійшли ополудні в Національний палац. Вони перестріляли варту і взяли тисячу заложників, в тім числі сімдесят депутатів, двох міністрів, а також племінника і двоюрідного брата Сомоси. Коли армія вишикувалась перед палацом, щоб розпочати штурм, партизани виставили у вікнах друзів і родичів тирана… І Сомоса прийняв ультиматум: він звільнив в обмін на заложників шістдесят в'язнів і дозволив виголосити по радіо комюніке сандіністів. Їх супроводжували аж до аеропорту за п'ятнадцять кілометрів від центру, і що там робилось? Люди заполонили всі вулиці, вигукуючи «Слава сандіністам!» і «Геть Сомосу!». Оце і був той момент, Гансе. По телебаченню й за повідомленнями радіо люди стежили за цими сміливими подіями, які дали останній і вирішальний поштовх для перевороту. Всі побачили безпорадність диктатури, це вселяло народові мужність! Таке продовжувалось майже цілий рік, осінній наступ нічого не дав, але народ став активнішим, його мовчазний протест і збройна боротьба привели зрештою… Я знаю, повної аналогії тут бути не може. Ми підемо своїм шляхом, звичайно, боротьба буде нелегкою. Нам треба, набравшись терпіння, чекати своєї миті, — сказала вона, немовби вже бачила її в своїх мріях. Літак нарешті приземлився; вони заповнили картки туристів, які для них роздобув Данієль. Аеропорт носив ім'я Хосе Марті. На злітній смузі виблискував сріблом літак радянського Аерофлоту. З моря повівав легкий вітерець, страшенно пекло сонце, тут було парко як і в Белізі. В приміщенні митного контролю їх зустріли два чоловіки: співробітник Інституту дружби народів і сивий сальвадорець, який по-батьківськи обняв Гладіс і потиснув руку Гундлаху. Їхня машина, що стояла внизу, як не дивно, теж була марки «фалькон». Земляк сказав Гладіс, що в їхнє розпорядження надається авто з водієм. Гладіс відповіла, що це занадто люб'язно, хоч, звичайно, їм невдовзі треба рушати далі. Представник інституту висловив жаль з цього приводу. По дорозі в готель він весь час розповідав їм всяку всячину, на зразок того, наприклад, що «фалькони» закуплені на виручку рекордного урожаю, щоправда, вони вже брязкотять як поліцейські машини марки «альфа-ромео». Коли вони звернули біля цукрового заводу ліворуч, Гундлаха сильно кольнуло під лопаткою. Він обережно кілька разів коротко вдихнув повітря, і біль пройшов — це нагадала про себе рана. Велично, ніби в кіно, мимо пропливала Гавана. Спочатку — строкатість будівель міських околиць з їх буйною тропічною рослинністю, потім — широченні сходи перед університетом, далі хмарочос в стилі «арт-деко», як пояснила Гладіе. Вона все ніби жадібно поглинала, а Гундлах вслухався в себе, побоюючись нового приступу болю. Готель «Рів'єра». Сімнадцятиповерховий будинок з просторими довгими холами й ресторанами в бельетажі, споруджений в кінці п'ятдесятих років. За словами провожатих, це — один з найкращих готелів Гавани. Гундлах почував себе розбитим, стомленим, і ось він незабаром опиниться в зручному номері. Тихо шумить ліфт, ледь посвистують кондиціонери, десь знизу доноситься монотонний гул набережної — плескіт хвиль прибою і вигуки з шестикутного плавального басейну і з вишок для стрибків у воду— непевні звуки, які можна вважати: ш пішу. Над містом мерехтить імла, куполи Храму височіють біля гавані над морем, яким вважається тут Мексікаиська затока або Флорідська протока. Неповоротка обслуга готелю нагадувала Гундлаху берлінський «Хілтон» з його іноземним персоналом. Звичайно, є люди, які їдуть у комуністичну країну, а потім відразу ж сердяться, що там не все таке, до чого вони звикли. А для Гундлаха, що вже сидів у ванні, відтоді як він покинув Сан-Сальвадор, це було найприємніше місце відпочинку. Яке ж місто буде його наступним етапом — Рим чи Париж? Задзеленчав телефон. Загорнувшись у широкий, махровий рушник, Гундлах підняв трубку. Голос Гладіе видався йому якимось здавленим, чужим. — Гансе, пробачте, що я вас турбую, але сталась жахлива подія: в Сан-Сальвадорі викрадено Егіріке Альвареса й п'ятьох інших керівників Фронту. Вони були присутні на нараді в будинку юридичної консультації архієпископа… Хто? Я не знаю! Бандити! Або військові! Та це все одно! Нам повідомив про це Гільєрмо Унго, йому вдалося уникнути нападу… — В трубці несподівано клацнуло, Гладіс кинула її, не закінчивши розмови… Гундлах витер ще мокре тіло. Керівництво Революційно-демократичного фронту, про який вчора йшла мова, виявилось не на висоті. Це безперечно тяжкий удар! Гундлах пішов до Гладіс, але в номері її не було. Можливо, вона телефонувала з іншого місця й не встигла про це сказати, або не мала можливості почекати на нього бодай дві хвилини. На столі він знайшов зім'яту телеграму «блискавку» з Мехіко з коротеньким текстом: «Радимо негайно продовжувати подорож одній Вітаємо Данієль».  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка