Вольфганг Шрайєр П'ять життів доктора гундлаха



Сторінка1/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Annotation


Письменник широко відомий у НДР і багатьох країнах Європи своїми пригодницькими творами. Гострий сюжет, документальна канва, політична загостреність і актуальність головної ідеї, напруженість розвитку й несподіваність розв'язки — все це надає його творам особливої сили. Головний герой роману — службовець Рейнського акціонерного товариства промислового будівництва Ганс Гундлах — потрапляє у вир політичних подій, що відбуваються у Центральній Америці, у Сальвадорі. Вольфганг Шрайєр

I. ВИЗВОЛИТЕЛЬ

II. У партизанів

III. Немає вороття

ВОЛЬФГАНГ ШРАЙЄР І ЙОГО РОМАН «П'ЯТЬ ЖИТТІВ ДОКТОРА ГУНДЛАХА»

notes1234567

Вольфганг Шрайєр
П'ЯТЬ ЖИТТІВ ДОКТОРА ГУНДЛАХА
Роман

 

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  



 

 

 

Переклав з німецької Юрій Михайлюк Післямова М. О. Кудіна Редактор В. П. Царенко © Militarverlag der Deutschen Demokratischen Republik, Berlin, 1982.  

Шарлотті  

I. ВИЗВОЛИТЕЛЬ

 



 

1

 

— Пане доктор, — сказала секретарка, коли Гундлах повернувся з обіду, — директор Вінтер просить вас через десять хвилин до себе. Він там для вас дещо передав, гляньте на вашому столі… — Що ж він хоче? Секретарка, як завжди, знизала плечима. Ця жінка ніколи не знала більше, ніж їй було сказано. — Здається, щось термінове, — мовила вона. Очевидно, знову якийсь «пожежний» виклик — відрядження за кордон, можливо, до того брудного Каїра. Або ж за океан, в Індію, чи в чорну Африку, де завжди щось негаразд… Ой, як йому все це набридло! Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва споруджувало електростанції в таких країнах, як Заїр і Малі — несло, так би мовити, світло у царство тьми. А коли де-небудь виникали якісь неприємності, посилали його, Ганса Гундлаха, бо він володів трьома іноземними мовами і мав неабиякий хист вести переговори — з надзвичайною вправністю міг переконати будь-якого співрозмовника. Здебільшого йому давали на допомогу когось з економістів, юристів або інженерів, кого-небудь з проектувальників або навіть з відділу кадрів, — залежно від проблеми. Він був четвертим за рангом у відділі преси й реклами концерну, але на час таких відряджень мусив відкладати свої власні справи на потім. І тут уже нічого не вдієш. Усі знали, що Гундлах усе владнає. Він узяв газету «Франкфурте альгемайне», яку прислав йому Вінтер. Гундлах сподівався, що там вже лежали заготовлені для нього виїзні документи. Власне, більше ніж мета поїздки й країна, його цікавило, хто цього разу з ним поїде. Аби тільки не сам директор. Вінтер мав років п'ятдесят п'ять, був на двадцять літ старший за Гундлаха, на двадцять кілограмів важчий, двома рангами вищий по службі — ну який з ним можна зав'язати контакт? Колись Гундлах уже супроводжував його, й цього досить, йому здавалося, що Вінтер був невдахою в особистому житті, сексуально розчарований, як і багато інших в такому віці. В цьому Гундлах пересвідчився дорогою назад, коли Вінтер, випивши дві-три чарки коньяку, заходився дратувати стюардес, перекручуючи назви повітряних ліній, кидаючи недолугі дотепи й розповідаючи затерті непристойні анекдоти. Це жалюгідне базікання аж ніяк не сприяло їх зближенню, і кожен кілометр, що наближав їх додому, додавав Гундлаху почуття власної переваги. Але для чого ж це він передав? Газета була торішня, від 16 жовтня 1979 року. Гундлах перебіг очима оголошення й рекламу, свою галузь. Проте Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва в цьому номері реклами взагалі не давало. Зате у літературному відділі Гундлах натрапив на великий, на дві сторінки, матеріал, який Вінтер позначив зеленим фломастером. Під наївним заголовком «До людей усього світу» на семи шпальтах ішов текст із трьома нечіткими фотографіями, звірячі розправи, статистика й емблеми якоїсь одіозної Революційної партії робітників Центральної Америки. Ні, це був не рекламний, а швидше агітаційний матеріал: стаття закликала поставитися з розумінням до повалення уряду в одній з країн Центральної Америки. А втім, на другій сторінці редакція виправдовувалась, що до цієї публікації її змусили шантажем. Гундлах перебіг очима текст: свинцева пустиня з моторошними оазисами. Надто дивно звучали такі бойові заклики, як «Хай живе право сальвадорського народу на революційно-визвольну боротьбу!» і звинувачення підпілля з далекої тропічної країни на адресу своїх ворогів. Але чому ця публікація з'явилася в Німеччині? Бунтівники, очевидно, не мали доброго журналіста, який гідно представив би їх самих і розмалював відповідними фарбами їхніх ворогів. Усе вийшло бліде, розпливчате, спотворене багатослів'ям і ненавистю. Він, Гундлах, зумів би все це відредагувати, зробити ефектним, адже колись він саме цим і займався. За 53 250 — ціна за друкований аркуш, «Франкфуртер альгемайне цайтунг», тобто за дві газетні сторінки можна опублікувати дещо таке, від чого в читачів мурахи по тілу забігають. Але для чого, власне, Вінтер передав йому цю газету? Може, це має якесь відношення до їхнього проекту перебудови гавані в Сальвадорі? Вже підіймаючись ліфтом на директорський поверх, Гундлах раптом пригадав, що минулої осені там, на березі Тихого океану, було викрадено двох північноамериканських промисловців; їхні водій і охоронець при цьому загинули. В тій маленькій країні викрадення заложників стало майже звичною справою. Це приносило не тільки величезний викуп, а й пропагандистський капітал. Погрожуючи смертю заложникам, викрадачі зуміли помістити свій маніфест у вигляді великого оголошення і в «Франкфуртер альгемайне», й у «Нью-Йорк таймс», «Лос-Анджелес таймс», «Монд», «Дейлі міррор» та в десятку інших газет. Гундлах пригадав навіть назву потерпілої компанії: «Бекман», фірма приладів з Лос-Анджелеса; оті два заложники були керівниками її філіалів у Сальвадорі. І цей випадок був не єдиний. Два-три роки тому подібне оголошення помістили в «Зюддойче цайтунг» аргентінські партизани — коштом концерну «Бунге і Борн» з Буенос-Айреса. Викрадення директора фірми «Мерседес», також в Аргентіні, вилилось в цілу низку оголошень, оплачених фірмою «Даймлер-Бенц». А електрогігант «Філіпс» за свого викраденого в Сальвадорі менеджера змушений був фінансувати в тридцяти двох країнах друкування аж на двох сторінках матеріалу, в якому партизани звинувачували режим цієї центральноамериканської країни в демагогії й злочинах, таких, як корупція, таємні вбивства і звірячий садизм; опубліковано було також фотографії замордованих, так само, як і в цій газеті… Неодноразово такі об'яви адресувалися й японським концернам, а зараз, схоже було, черга дійшла й до їхньої фірми. — Ось така справа, — сказав Вінтер, коли Гундлах сів перед ним у крісло. — Ви зробили правильний висновок, на інше я й не сподівався. Так, цього разу й ми попались. Учора ввечері, точно опівдні за місцевим часом. І просто в центрі столиці. — Є жертви? — Здається, поки що — немає. Пан Дорпмюллер, очевидно, дотримувався нашої вказівки не чинити в таких випадках опору. — Ці слова Вінтер сказав тихо, схиливши набік голову і дивлячись униз, можливо, тому, що викрадену, навіть коли вона ще жива, жертву слід поважати й журитися з цього приводу. В нього були маленькі щільно посаджені очі, між бровами залягли дві тоненькі лінії клопотів і розчарувань, які ставали ще глибшими, коли він з ким-небудь не погоджувався. Опущені куточки рота й тоненька верхня губа надавали обличчю неприємного виразу. — А тепер докладніше, — по хвильці озвався він. — Вимога надійшла нам ще сьогодні вранці, ми повинні сплатити півтора мільйона доларів… Чималу суму заберуть також оголошення в газетах — це теж одна з умов. — Я повинен узяти це на себе? — запитав Гундлах. — Та ні, це зробить швейцарське агентство. Як ви могли подумати! Буде складено такий собі патетичний текст, перекладено різними мовами світу й надруковано в різних газетах. Для цієї суто технічної роботи мені вас просто шкода турбувати, — додав Вінтер, намагаючись загладити свій докір. — Це не наше діло, воно надто дрібне. — Звичайно. Але що ж тоді маю робити я? — Вам доведеться летіти туди; по можливості, навіть сьогодні. Гундлах не відповів; новина була надто несподіваною, хоч він і чекав чогось подібного. Гундлах відчув, що Вінтер нетерпеливиться, й поглянув на нього з ледь помітною посмішкою, самовпевненою і разом з тим люб'язною. Гундлах досяг чималих успіхів у своїй професії, що додавало йому почуття власної гідності. Але ж чи варто кидати виклик? Вінтерові очі він ніколи не любив, їхній погляд здебільшого був трохи цинічний. Сьогодні очі були ніби й байдужі, проте хитрі… Гундлахові здалось, ніби Вінтер хоче його налякати. Але Гундлах не дасть йому такої втіхи. Вінтер полюбляв наганяти страх, показувати свою владу, але зрештою хотів мати поряд рішучих і сильних помічників. — Гаразд, пане директор. Я негайно забронюю місце на найближчий рейс. А як з грошима для викупу? — Доведеться все сплатити. Будь-яке зволікання ризиковане… Дві третини, між іншим, компенсує страхове агентство. — Я хотів спитати інше: як туди перешлють гроші і як я їх віддам. Акредитивом чи чеком для нашого банку в Сан-Сальвадорі? Чи, може, там, крім Дорпмюллера, ще хтось має таку суму? Отже, в якій формі… — Ні в якій. Це вас не стосується. Ми домовились з американським детективним бюро, воно владнає фінансову частину справи, там працюють фахівці, викупи — їхній профіль. З ними ви почнете співробітничати на місці; докладні пояснення знайдете в оцих документах. Гундлах помацав зелену папку, що лежала на столі шефа, але не наважився її розгорнути. — Повідомлення агентства, напевне, вже є, думаю, що воно буде надруковано в сьогоднішньому номері «Тагесшау», проте ми повинні дотримуватися секретності, — почув Гундлах хриплий голос Вінтера, — Зрозуміло? Здається, я все пояснив. — Одна деталь незрозуміла: в чому саме полягає моє завдання, якщо цю роботу виконає детективне бюро? — Ну, коли говорити відверто, ваше відрядження є своєрідним жестом. У нас там є кілька надійних людей, американські детективи, безсумнівно, добрі фахівці, але ж ми зобов'язані особисто урочисто зустріти потерпілого. І це зробите ви, як представник керівництва фірми. Зрозуміло? Урівноваженість Вінтера навіть дивувала, він сидів у кріслі, надійно захищений своїм жиром, ніби панцирем, — уособлена непохитність всесвітньовідомого концерну. І хоч як Гундлахові було неприємно усвідомлювати себе й викраденого Дорпмюллера лише як звичайні шахові фігури, але він подумав, що було б нерозумно хвилюватися через це. Такий випадок не повинен впливати на нормальний хід справ. А для Дорпмюллера буде організовано, що належить; більше того: все робиться не похапцем, а розважливо, як звичайнісінька буденна справа. — А втім, якщо виникнуть ускладнення, орієнтуйтеся самі, ми розраховуємо на вас, — закінчив Вінтер, підводячись і надаючи своїм професійним напучуванням видимої сердечності. — Пам'ятайте, пане Гундлах, ми вважаємо вас певною мірою аварійним майстром, нашим надійним помічником. І при виборі кандидатури ми саме й враховували ваші особисті якості… Отже, бажаю вам і нам, щоб там усе обійшлося як слід. До побачення й щасливого вам польоту!  

2

 

«Знову в дорозі, — подумав Гундлах, коли реактивний лайнер піднявся з аеропорту «Рейн-Майн», — зальотник знову в польоті», — пригадав він репліку свого заступника Фрідріхса. Той мав на увазі, що Гундлах знаходить спільну мову із жінками, навіть на борту літака, чи то з стюардесами, чи з пасажирками. Це тільки допомагало йому скоротити час, а подорожі його ніколи не приваблювали: монотонне гудіння і свист турбін за бортом. Його непокоїло, з ким же він полетить, а тепер виявилося — летить сам. Йому тільки зауважили, що його знання іспанської мови недостатні для переговорів, у яких ідеться про життя або смерть, тож він повинен узяти собі місцевого перекладача. Місія Гундлаха була досить формальна, діяти мали інші: американські детективи викуплять Дорпмюллера, швейцарське агентство розішле оголошення в газети, страхова компанія простежить за фінансуванням… Гундлах летів лише для того, щоб зустріти Дорпмюллера від імені концерну. А чому ж тоді така квапливість? «Розважливо й без поспіху», — говорив йому Вінтер, ніби даючи вказівку на оптову закупівлю, хоча покупець мав сам за все відповідати. Але Гундлах сумнівався, чи цього разу все мине гладенько, дарма що викрадачів, крім оголошень у газетах, цікавили тільки гроші. Навіть звичайні переговори легко затягуються, але ж тут ідеться про злочин, потрібна обережність. Він багато наслухався про всілякі викрадення й тепер передчував, що навряд чи можна розраховувати на негайне визволення жертви. Хіба що американці досягли в цій справі якихось зрушень і можуть скоротити процес викупу до двох-трьох днів? Можливо. Випадки викрадення дедалі частішають, і для врегулювання процесу викупу, очевидно, виникла ціла служба сервісу. Стабільний бізнес. У самому тільки Сальвадорі, не більшому за німецьку землю Гессен, викрадачі заложників, якщо вірити документам, протягом останнього року одержали п'ятдесят мільйонів доларів викупу. Гаразд, з грошима Гундлах не матиме ніякої справи. Тих трьох мільйонів марок вони, очевидно, йому не довіряють, бо, що не кажи, це спокуса не тільки для нежонатого чоловіка. І все-таки Гундлах захопився справою, йому хотілося якомога швидше визволити Дорпмюллера, якого бачив один-однісінький раз на будівництві греблі в чорній Африці. Гундлах добре його запам'ятав. Дорпмюллерові шістдесят років, це дуже рухливий чоловік з майже зовсім лисою головою і трохи витрішкуватими очима. «Однією нашою технікою тут нічого не зробиш, — говорив Дорпмюллер. — Потрібні люди, які залишаться біля цієї техніки. Потрібен досвід і постійний нагляд. Потрібно багато років, щоб звикнути до такого життя, до роботи, щоб розуміти тутешніх людей. Якось треба погодити наші наміри з їхнім способом життя. Ви тільки погляньте, як впливає підняття рівня води в річках і озерах на сільське населення й навколишнє середовище…» Можливо, Гундлахові запам'яталися ці слова тому, що вони його вразили. Вода принесла з собою, звичайно, не тільки врожай, а й певну дисгармонію навколишнього світу, зокрема, поширилися глисти. Ця страшна хвороба прийшла з залитих водою рисових полів, з мальовничих озер і перегачених річок, у яких купалися діти й брали воду для поливання городів та пиття… Він людина, яка за все вболіває. О боже, як часто буває, що удар дістається не тому, кому належить. І Гундлах повинен просто потиснути Дорпмюллерові руку від імені керівництва фірми й надати позачергову відпустку, яка в таких випадках, звичайно, гарантована. Не завдання, а нісенітниця. Страви, які подали йому над Біскайською затокою, були звичайні. Обідаючи, щоб прогнати нудьгу, він переглядав схему повітряних ліній. — Може, ви ще чогось хочете? — запитала стюардеса, забираючи тацю. Вона здалася йому трохи схожою на Сільвію. Гундлах підвівся, в салоні першого класу було мало пасажирів. Пройшовши між рядами, він знайшов стюардесу в бортовій кухні. — Адже це літак тої ж моделі, на якому минулого року загинуло триста чоловік? — Все зроблено, щоб таке не повторилося, сер. Це справді надійна машина. — Але ж п'ять тижнів польоти на ній були заборонені?! Чи не зіпсувався був тоді двигун? Він же важить аж вісім тонн. Замість звичайних відповідей, — що то була не помилка конструкторів, а звичайна перевтома матеріалу, що трапляється при скороченні контрольних оглядів — стюардеса лише всміхнулася до нього знизу вгору: — Якщо ви все це знаєте, то навіщо ж тоді ризикували? — Це не я ризикував, а мій шеф, який, звичайно, вважає, що мені його завдання приносить втіху. — Ну а що ви думаєте про це? Вона йому дуже подобалась. Гундлах із задоволенням провів би з нею ніч, якби можна було все влаштувати. — Ми робимо зупинку у Панамі, — сказала вона. — Ви там сходите? — її слова звучали як пропозиція. Він похитав головою, промимривши: — Мені треба до Сальвадору. — Ви, мабуть, смілива людина; адже там зараз стріляють. — Нехай собі. Хіба це обходить тих, хто сидить дома? — А ваш шеф не міг якось інакше спекатися вас? — Та щоб бути точним: з усієї фірми я єдиний знаю, де знаходиться та країна. Тепер їй треба було варити каву, й Гундлах повернувся на своє місце. Баляси (із стюардесою) нічого не змінили, й нудьга не минала. Сонце заходило ніби опираючись, бо летіли йому навздогін. Якось Гундлахові навіть здалося, що сонце заходить на сході. Це сталося того разу, коли дзьобатий «Конкорд» за двісті двадцять п'ять хвилин між першим і другим сніданком доніс його з Парижа в Нью-Йорк. Двадцять процентів надбавки за перший клас, бортовий туалет тісний, мов ящик фокусника, в якому тебе наче розпилюють перед глядачами, шипіння і свист у синьо-фіолетовій висоті… Лайнер літав, як і раніше, незважаючи на значне зростання цін на пальне; лише наполовину завантажений пасажирами, пролітаючи над Атлантикою, він спалював по тонні гасу на кожного пасажира; в чотири рази більше, ніж літак типу «Джамбо». Вінтер мало не послав був його летіти «Конкордом» через Каракас, або через Лондон на Мехіко. Завжди оця навіжена квапливість! Вона й окрилювала, стимулюючи активну діяльність, й водночас викликала в нього почуття спустошення й монотонності, банального марнування життя. Кому потрібна така «реактивна» діловитість? Зрештою, усе, що Гундлах досі робив, його майже не цікавило, лише сприяло кар'єрі. Йому здавалось, ніби між ним і навколишнім світом стоїть холодне скло, якого він не помічає. В студентські роки вони навіть винайшли слово для назви цього поняття: відчуження. Тоді вважалося модним пояснювати все суспільними законами, посилатися на раннього Маркса. Тим часом він віддав перевагу Фрейду, новоявленому Мойсею, цілій школі, на яку спиралося також його ремесло… Ні, ця його жадоба дії й нетерплячка йшли, мабуть, від усвідомлення того, що живе він лише раз. Кожен поспішає зробити якомога більше в своєму житті, якомога більше досягти за ці відпущені йому роки; так, мабуть, і повинно бути. В усякому разі Гундлах це зрозумів — і все-таки не знаходив виходу. Хто ж наважиться вистрибнути з поїзда на повному ходу? Він цього не зробить. Краще замовить зараз подвійну порцію віскі, щоб заснути. З іншими в таких випадках буває по-різному: одні розкисають і починають думати про своїх рідних удома, показуючи супутникам сімейні фотографії, інші шлють з вокзалів і аеропортів барвисті поштові листівки. На нього, звичайно, також чекали вдома, проте він чітко знав, що все це його мало хвилювало, коли лише іноді згадував прожитий з Франціскою рік. Вони навіть не поспали разом перед його від'їздом — не мав часу, довелося нашвидку пакувати речі, але йому було байдуже. Шкода, що Франціска не може поїхати разом з ним, сказав він на прощання, дивлячись на її сумне обличчя. Вона відповіла, що не має великого бажання подорожувати. Їй досить усвідомлення того, що всі ті країни, де він бував, справді існують… Він схаменувся аж тоді, коли схожа на Сільвію стюардеса, ніби ненароком, доторкнулась до його руки. Стояла темна ніч. Унизу миготіли сигнальні вогні аеропорту Панами. Потім Гундлах відчув, як літак доторкнувся до землі, зашурхотіли колеса, літак попрямував до будівель аеропорту, і ось вони вже чекають, поки підкотять трап. Потім від розпеченого сонцем бетону на Гундлаха пахнуло гарячим повітрям, довкола миготіли вогні, гуркотіли мотори. В залі для пасажирів, де було приємно прохолодно, він довідався, що літак, на який мав пересісти, сьогодні з технічних причин не полетить. Гундлах подався до каси повітряних таксі. Лишилося ще якихось тисячу кілометрів, не більше, отже, можна долетіти й на повітряному таксі. За це йому вдома ніхто нічого не скаже. Якийсь японець, виявляється, теж вирішив летіти повітряним таксі, та ще й у тому самому напрямку. Через сорок хвилин обидва пасажири вже були в повітрі. Гундлах напружено дивився в ілюмінатор, проте бачив лише язик полум'я під крилом літака, а далі тяглися панамські джунглі. — Ви часто туди літаєте? — запитав Гундлах свого попутника. — Шість разів на рік. — Кругле обличчя в окулярах розпливалось від усмішки. — Ми виробляємо там текстиль, шкіряні речі, а ще синтетичні ланцюги для їзди на автомобілях слизькими дорогами. — А це зручне місце для такого виробництва? — Ідеальне навіть, принаймні донедавна. — А тепер? Певно, багато чого змінилось? — Побачите самі й самі зробите висновок; мені ви навряд чи повірите. Гундлах далі не розпитував, знаючи небажання промисловців і комерсантів висловлювати свої думки про ситуацію в країнах, у яких вони працюють. Отже, текстильні боси Японії дають роботу жителям Сальвадору, і це триватиме доти, доки вони не замінять останню швачку роботом «кавасукі». Вони перетинають океан, щоб боротися з безробіттям, яке — за підрахунками Вінтера — становить тут близько тридцяти п'яти процентів. Заробітна плата, приблизно п'ять марок в день, не вища, ніж у Шрі-Ланці, або на Філіппінах… — А ми, — сказав Гундлах, — збудували тут новий аеровокзал, споруджуємо морський порт в Акахутлі, електростанцію на річці Лемпі. — Незабаром ми й до вас прийдемо зі своїми ланцюгами для слизьких доріг, — пообіцяв маленький японець. Він несподівано розстебнув свій дипломат і, сяючи, заходився витягати звідти рекламні проспекти. Здавалося, у напханому непотрібним мотлохом дипломаті він мав намір розчистити куточок ринку для своїх товарів. — Багато шоферів уже пролили немало крові, поту і сліз над вашими ланцюгами, призначеними для їзди по слизькій дорозі, — вів далі японець, тихо, але впевнено. — Повірте мені, тепер цього вже не буде… Наш філіал у Сальвадорі виготовляє не тільки ланцюги, а й захисні жилети з того самого матеріалу для поліції. Досі кулезахисні жилети були або заважкі, бо в них умонтовували металевий панцир, або ж надто незграбні, якщо їх виготовляли на нейлоновій підкладці. — Отже, ваші жилети теж уписуються в цей ландшафт? — Ми виготовляємо жилети за ліцензією. Кожен другий з шестисот п'ятдесяти тисяч поліцаїв у Сполучених Штатах уже носять їх, а не менше ніж трьом сотням наші жилети врятували життя. Випробування показали, що такий жилет не пробиває навіть випущена з близької відстані куля дев'яти-міліметрового «магнума», якщо вам це щось промовляє. «Магнум» — найпотужніший з усіх видів ручної вогнепальної зброї; єдине, що він може заподіяти вдягненому в наш жилет, — невеличке садно. Над озером Нікарагуа саме сходило сонце. Гундлахові несподівано закортіло придбати найперше жилет, і пізніше, ланцюги для слизьких доріг. Він не міг запропонувати японцеві чогось подібного. Адже не так легко когось умовити на побудову ангара або електростанції. — Уже йдемо на посадку, — сказав пан з Осаки. — Лишилося всього двадцять хвилин… Погляньте, чудовий краєвид! У затоці Фонсека сходяться кордони трьох держав. Невеличке місто отам, на острові, біля кінчика крила, Амапала — єдиний справжній порт Гондурасу на Тихому океані. Гундлах дивився проти сонця на велику бухту у формі трьох рукавів завбільшки — ну, приблизно, як Ейселмер в Голландії. Два конуси вулканів стояли обабіч входу до бухти. З-за крила літака стало добре видно один з них, можна було навіть зазирнути в кратер. А поряд розляглося сліпучо-блакитне водне дзеркало, що виблискувало сріблом, усіяне скелями й рифами, навколо яких пінились хвилі. Видно було й кілька мілин із зеленою водою. По той бік затоки над пасмом лісистих гір з'явився цілий ряд інших вулканів, які справили гнітюче враження, хоча вже й давно погасли. Попереду відкривався шматочок оголеної природи, яка ніби чимось загрожувала Гундлахові… Його навіть дрож пройняв, це відчуття виявилося зовсім не таким, на яке він сподівався. Гундлах чекав чогось привітнішого. Йому здалося, що цю картину він не забуде до кінця своїх днів.  

3

 

Міжнародний аеропорт Ілопанго лежав, ніби в ранковому сні. Це був єдиний державний аеродром країни, яка не мала внутрішнього повітряного зв'язку. Неподалік злітно-посадочної смуги Гундлах помітив військові машини — легкі бойові вертольоти й літаки-винищувачі типу «Магістр» з Франції, носова частина в них була закопчена пороховим димом бортової зброї. Та незважаючи на це, загальна картина аеропорту справляла враження сільської місцевості, якщо не брати до уваги ще радарної установки, а також блиску скла й алюмінію в залах митниці; це була візитка його фірми. На Гундлаха вже чекав Гертель — ще зовсім молодий керівник транспортного відділу філіалу Дорпмюллера. Маленький, вертлявий Гертель був убраний, як на весілля. Він сказав, що візи тут не вимагають, рідко коли контролюють багаж, навіть довідок про щеплення віспи не треба; штамп у паспорті дає дозвіл на три місяці перебування в країні. А хто прилітає приватним літаком, того вважають значною персоною й майже не турбують. Всі формальності Гертель уже залагодив. — Ви довго чекаєте мене? — З пів на шосту ранку, пане Гундлах. З дев'ятої вечора до п'ятої ранку — комендантська година. — На стоянці за аеропортом Гертель, не перестаючи балакати, кілька разів озирнувся. — Доктор Зайтц чекав на вас іще вчора, він думав, ви прибудете «Іберією» з Мадріда. Але на той рейс ви, мабуть, не встигли. В місті досить спокійно. Ми замовили для вас номер у «Каміно Реалі», там вам буде добре, першокласний готель. — Спочатку поїдемо до філії, — сказав Гундлах. Вже на широкій чотирисмужній автостраді Гертель сказав: — Тут усього п'ятнадцять кілометрів, але часто бувають перевірки. — Він подивився в дзеркало заднього виду. — Ліворуч проминули славетне озеро Ілопанго. Колись це був величезний кратер, діаметром чотирнадцять кілометрів… — Гертель прокашлявся, очевидно, щоб подавити тремтіння, яке з'явилось у голосі. — Наприкінці дощового сезону тут здебільшого буває один-два поштовхи землетрусу, епіцентр — точно посеред озера. — Вас непокоїть це озеро? — А чому ви про це питаєте? — запитанням на запитання відповів Гертель. — Бо ви ввесь час озираєтеся. — Просто мені здалось, ніби хтось учепився за нами. Якийсь жовтий «датсун». — Заспокойтеся. — Мені тільки здалось. Тут на таке звертають увагу, — пояснив Гертель. — Ми з вами не такі й важливі персони, — вів далі Гундлах. Назустріч уже насувалося місто, хаотичне громаддя з мільйонним населенням. Місто було праворуч, воно тулилось до підніжжя гори, яка теж вивершувалася кратером вулкана. — А це дуже незручно — комендантська година? — Та ми вже пристосовуємося. Сальвадорці — народ імпульсивний, розумієте, їм легше звикнути. За кілька дрібних монет сальвадорець вам з радістю танцюватиме на вулкані. Такі спектаклі-ревю на роликах ви можете побачити навіть у вашому готелі або в сусідньому «Шератоні», щоправда, треба мати спеціальні перепустки. Після ревю — всілякі напої, закуски, танці й суботнє шоу, ночівля, потім чудовий сніданок з шампанським. — Business as usual?[1] — Саме так, пане доктор. Та й найстаріше ремесло квітне. На повну потужність працюють розважальні заклади «Гваделупа» в кварталі Сан-Маркос і «Глорія» неподалік «Шератона». Але не вночі, як раніше, а тільки опівдні, до комендантської години. Клієнти «Глорії», якщо беруть таксі, то кажуть водіям, щоб везли їх до «Сінаю». А «Сінай» — це похоронна контора, розташована якраз навпроти, отже, одночасно й там створюється кон'юнктура. — Дякую за інформацію, але я хотів би почути щось нове про Дорпмюллера. — На жаль, я не можу випереджати пана доктора Зайтца. Виходячи з машини, Гундлах помітив позаду, кроків за п'ятдесят, жовтий лімузин марки «датсун», який теж завертав на стоянку. Гундлах нічого не сказав, навіщо зайвий раз лякати Гертеля, котрий намагався видати себе за бувалого в бувальцях, хлопець і так занадто знервований і переляканий. Філія Рейнського промислового концерну, ніби магазин косметичних товарів, містилася на елегантному бульварі де лос Ероес, займаючи цілий поверх висотного будинку. Але доктора Зайтца, начальника канцелярії Дорпмюллера й другої особи філії, ще не було. Було ще десь біля восьмої години. Секретарка Зайтца, яка теж тільки-но прийшла, зварила для Гундлаха каву. її звали Люцією Біндінг. — Адже ніхто не знав, коли саме ви прибудете, — ніби вибачаючись, сказала вона, набираючи телефон шефа. Вона мала років тридцять; досить приємна собою, її волосся було зв'язане на потилиці акуратним вузликом, проте Гундлах до такого типу жінок був байдужий. Як завжди в таких випадках, ніби мимоволі, він відразу прикинув, скільки приємних хвилин і радості могла б принести йому ця жінка; результат на цей раз дорівнював нулю. Пані Біндінг повідомила, що пана Дорпмюллера викрали біля самої його квартири на Ескалоні: заблокували машину, витягли звідти шофера, а Дорпмюллера повезли на його ж автомобілі. Вона згадала ще кілька подробиць, відомих працівникам філії, але Гундлах її майже не слухав. Подробиці тепер не мали значення. Дорпмюллер перебував у руках невідомих людей, головне зараз було знати, чи він живий, які умови обміну, чи озивалися викрадачі — але про це вона нічого не знала, очевидно, доктор Зайтц був мовчазної вдачі. Нарешті прийшов Зайтц, худорлявий літній чоловік із жовтавим обличчям, колючими очима і, як здалося Гундлаху, справді небагатослівний. Зайтц справляв враження жорстокої властолюбної людини. Дотримуючи всіх правил хорошого тону, він все-таки дав зрозуміти, що чекав людину вищу за чином, аніж Гундлах. Він вважав, що тут було порушено субординацію. Хто тут вищий по службі і хто чиї накази повинен виконувати, молодий посланець з Німеччини його накази, досвідченої людини на місці — чи навпаки? Таку проблему Гундлах завжди вирішував несподіваним наступом, дружніми вказівками, і все швидко ставало на місце, але Зайтц чинив опір. — Майте терпіння, — холодно порадив він. — Не можна поки що нічого робити, щоб не зашкодити панові Дорпмюллеру. Та й для переговорів ми не маємо достатньої свободи дій. На жаль, нам лишається тільки прийняти умови… — Ми ж уже прийняли їх. Тільки, як воно буде далі? — А це справа наших довірених детективів Ворда, Вебстера і Віллоубі. — Це ви їх підключили? — Я запропонував їхні кандидатури концернові телеграфом і дістав згоду. В даному випадку це єдиний вихід. ВВВ, тобто Ворд, Вебстер і Віллоубі — фахівці своєї справи. Ми весь час підтримуємо з ними зв'язок, і вони щодня звітують нам про зроблене. — І що ж вони повідомляють? — Власне кажучи, ми поки що маємо тільки один їхній звіт. — Доктор Зайтц причинив внутрішні двері, які вели до секретарки, потім дістав із сейфа якісь папери. — Будь ласка, прочитайте самі. Під помпезною шапкою фірмового бланку (шапку було набрано аристократичним сірим друком у Мехіко) з абревіатурою ВВВ центральноамериканська філія детективної фірми повідомляла, що двічі входила у контакт з викрадачами. Внаслідок цього ті учора повідомили телефоном бюро Рейнського концерну про свої вимоги й надіслали магнітну плівку з голосом Дорпмюллера. Проте запис виявився неякісним, з нього не можна було пізнати голос Дорпмюллера. Решта все не суттєве. Звіт підписав якийсь містер Хілларі, уповноважений філії ВВВ в Сан-Сальвадорі, й містер Пінеро, їхній спеціальний агент, чи щось на зразок цього. — Оце і справді все, пане Зайтц? — О боже, а чого ж ви ще хотіли? Зараз абсолютно все диктують злочинці, у чиїх руках перебуває наша людина. — Але ж обоє повідомлень йшли до вас, незалежно одне від одного, отже, виходить, ВВВ просто підключились до вашого телефону й про все дізналися. Я не бачу їхньої заслуги. Ці високооплачувані люди повідомляють нам лише те, що ми й самі знаємо. — Будь ласка, не так голосно… — Зайтц приклав праву долоню до нижнього ребра; в нього було жовте обличчя й жовтаві білки очей, усе це свідчило про хворобу печінки й уселяло в Гундлаха надію, що він покладе непокірного буркотуна на обидві лопатки. Гундлах інтуїтивно відчував: причиною надзвичайної обережності Зайтца та його намагання тримати в секреті все, що, напевне, вже знала навіть преса, була не лише турбота про шефа. Це скоріше скидалося на симптом душевної кризи. Зникнення Дорпмюллера, очевидно, вразило його мов шок: уся відповідальність тепер тягарем лягла на його плечі! Тому Зайтц дуже хотів знайти надійних детективів… Можливо, він надто довго вважав себе в безпеці й гадав, що викрадачі не піднімуть руки на великий Рейнський концерн, бо він творить справжні дива, такі як гребля на Лемпі тощо, через те малоймовірно, щоб на представників концерну дивились як на експлуататорів і кровопивць. Зайтц лише не розумів, що подібні дива відкривають зелену вулицю для іноземного капіталу — і не лише з погляду ультралівих. Зайтц також навряд чи припускав, що викрадачі обрали жертву не з політичних міркувань, а лише через суму, яку за нього можна отримати. А з цієї точки зору Рейнський концерн мав, звичайно, досить великі можливості. Очевидно, Зайтц взагалі був не дуже далекоглядний, тому найкраще, коли він не втручатиметься. — А можна прослухати плівку? — Вона в містера Хілларі. — Ви її випустили з рук? — Ваші запитання, пане Гундлах, вказують на деяку, хоча й зрозумілу, некомпетентність у врегулюванні таких випадків. — А вам не спадало на думку, що ВВВ, зрештою, може й саме бути замішане в цій справі? — Що ви хочете цим сказати? — Можливо, ці люди, яких ви майже не контролюєте, самі все й регулюють — викрадення, переговори, вимоги, викуп. — Це просто абсурд! У вас надто розвинена фантазія щодо кримінальних справ. — Але ж такі випадки трапляються. Хочете приклад? — Я вже нічого більше не хочу! — Зайтц підніс до рота хустинку, потім розслабив краватку, здавалося, ніби він задихається від люті. — Запитайте в нашому посольстві… Запитайте кого завгодно й де завгодно — в американських фірмах, у японців або французів, які живуть у цій країні, майже всі вони користувались послугами ВВВ й лишились цілком задоволені. — І не дивно, пане Зайтц. Так має бути завжди, коли все в одних руках, а ВВВ є тільки інкасаційною конторою викрадачів. На мить Гундлахові здалося, що він переконав свого співрозмовника. Але помилився — він просто недооцінив Зайтца. Хоч той аж побілів од люті, проте й не думав відступати. — А якби й справді було так? — сказав Зайтц. — Адже все одно гарантується успішне завершення операції! — Отже, ви припускаєте таке? І все ж погоджуєтесь на цю сумнівну допомогу? — Я нічого не припускаю. Я тільки відмовляюсь розмовляти далі в такому тоні. Сказати відверто, якої я зараз думки про вас? Мені здається, ви хочете будь-що перебрати цю справу до своїх рук, хочете показати керівництву фірми, який ви спритний і здібний чоловік — і якими бовдурами виявилися решта. Ви намагаєтесь вислужитися й заради цього відразу після прибуття провокуєте скандал! І ще одне я вам скажу: якщо вам хочеться вислужитись коштом Дорпмюллера, тоді робіть це, будь ласка, без мене. — Я зовсім не зазіхаю на вашу репутацію, — сказав Гундлах. — Адже це суперечить здоровому глуздові. Звичайно, ми мусимо активно діяти, щоб виконати своє завдання, але в жодному разі не коштом Дорпмюллера. Про це не може бути й мови. А втім, я зрозумів, що ви погоджуєтесь передати справу ВВВ або ж мені. Ви маєте адресу детективів? Зайтц сидів спантеличений, здавалось, він уже не спроможний ні на який опір і дуже боїться, щоб його й далі не мордували; він витратив увесь свій запал. — Адресу вам дасть пані Біндінг, — просичав він, розгортаючи тремтячими руками носовичок. Озирнувшись з-за порога, Гундлах побачив, що Зайтц накриває собі хустинкою обличчя. Це справило на Гундлаха дуже дивне враження, адже так прикривають обличчя мерцям… А, може, саме так цей чоловік витирав з обличчя піт після кожної сутички.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка