Віктор Савченко діти мардука



Сторінка29/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

РОЗДІЛ 25


 

Ми з Маріцою вже їхали пригородом Одеси, коли раптом у нагрудній кишені завібрував телефон. Хтось басовитим голосом запитав чи це я, а тоді сказав: — Ваш номер мені дав Олег, журналіст. Не марнуватиму часу на тему вашої з ним розмови, а перейду одразу ж до справи. Ви, як я зрозумів, сумніваєтеся у доцільності залучення екзорцистів? — А ви редактор? — поцікавився я. — Так. — Річ у тім, що екзорцисти виганяють з одержимої людини біса, який збісився. А це буває рідко. Найчастіше ж обидві сутності — господар і квартирант співіснують у повній гармонії. Серед таких пар найчастіше досягає успіхів та, в якій господар плоті позбавлений табутивного бар’єра. Та — друга сутність штовхає господаря на зневагу до будь-якого закону — людського чи Божого. І він, якщо в ньому вчасно не розпізнати нечистого, стрімко сягне найвищих здобутків. Якщо це бізнесмен, він не зупиниться перед фізичним знищенням конкурента, якщо політик — так само, до того ж запустить на люди будь-яку брехню. А якщо він уже вгніздився на найвищому щаблі ієрархічної драбини, то хто вижене з нього біса? Це перше, а друге: навчитися екзорцизму не можна, екзорцистом треба вродитися. Як, наприклад, співаком. Тоді й молитва з допомогою якої виганяють з людини лихого, спрацює. — Логічно, — почулося на тому боці. — Так що ж, у створенні інституту екзорцизму пропадає сенс? — Ні. Але для нього слід підбирати таких людей, які спроможні розпізнати в суб’єкті квартиранта. Якщо ж він такими здібностями наділений, то, отже, зможе і спровадити прибульця з господаревого тіла. — Куди? — На Темний Сателіт. — Бачу, тема вам відома не з чуток. Нагадайте, що таке Темний Сателіт. — Ну, на нього ще кажуть «Орб». Це одна із складових аури планети Земля. Вона відповідає за такі рефлекси живих організмів, як їсти, пити, розмножуватися. На ній селяться також душі покручів, мутантів свідомості і тому подібне. Але це не те, про що ми балакали з Олегом. Мова йшла про безпам’ятьків чи, як він каже на них, — «непомнящих». Це суб’єкти, яких хтось очистив від пам’яті. Навіщо? Напрошується тільки один висновок: їх готували бути носіями для сутностей, яким не дано увійти у матеріальний світ природним шляхом, себто через народження. — Не витрачайте час на пояснення. Я про це знаю. Не знаю тільки, хто вони — ті сутності, для яких підготували людські оболонки. Якщо це не біси, як ви стверджуєте… — А хто підготував оболонки, ви знаєте? — У загальних рисах… Але про це — не по телефону. — Отже, про те, хто ті сутності, для яких готували людські скафандри, і хто саме готував скафандри поговоримо при зустрічі. Так? — Так, — запевнив редактор. — Озветеся ви? — Авжеж. Я зберіг номер телефону газетника. Його густий тембр якийсь час після розмови ще чувся в моїй пам’яті. Тим часом автобус підкотив до автовокзалу, ми вийшли й сіли на маршрутку, котра проїздила повз морвокзал. А там, у каюті, я убрався у джинсову пару і одягнув тюбетейку. — Сонечко, я ненадовго, — пообіцяв Маріці і поспішив у місто. Мені не терпілося зустрітися з редактором.  

Офіс редакції газети розташовувався в напівпідвальному приміщенні старовинного будинку на одній із центральних вулиць Одеси. Двері були навстіж, і вже з порога я окинув поглядом усе приміщення з кількома письмовими столами, за одним з яких — найбільшим сидів чоловік середнього віку. Більше в кімнаті не було нікого. Чоловік мав смагляве обвітрене обличчя з рисами, скоріше притаманними портовому вантажнику, і аж ніяк не редакторові газети. Ми потисли один одному руки і господар показав на стілець з другого боку столу. Сам він сидів спиною до вікна, за яким промайнули чиїсь ноги і почувся стукіт підборів об асфальт. Самої перехожої не було видно, а тільки її ноги до колін і тонкі довгі «шпильки». Скоро пройшов чоловік. Завваживши на моєму обличчі якусь реакцію на те, що відбувалося із зовні, в кількох кроках від нас, редактор посміхнувся: — Коли нас сюди виселили з колишнього нашого офісу, я так само, як ось ви, щораз бентежився. Мені весь час здавалося, що по мені, по нашій редакції хтось топчеться, а точніше сказати: хтось обтирає об нас ноги. — А ви не пробували домовитися з владою? — поцікавився я. — Ну, щоб виділили щось пристойніше? Адже «Одесса очень велика»… — Звісно, ні. Я просто знав ситуацію. Більше того — один з віце-губернаторів поклав око й на це приміщення, мовляв, для нас і цього жирно. Він пропонував виселити нас кудись на периферію. Надто настирно став пробивати цю ідею після виходу у світ статті Олега про «непомнящого». Зв’язок ніхто не помітив, тільки я — мені-бо було відомо, куди зникають люди. Хоч я й не знав, що стає з ними потім. Я й тепер до пуття не знаю. Редактор мав приємний басовитий голос людини, яка часто виступає перед аудиторією. На час я немов би відключився від смислу слів, а тільки чув звуки. Водночас мені було відомо з досвіду, що нічого суттєвого не пропущу. Раптом у мені немов би знову клацнув тумблер, який відповідає за смисл: — … Спочатку кудись пропали один за одним три журналісти. Через якийсь час Спілка журналістів дала оголошення про їхнє зникнення в засобах масової інформації. Минув час, але ніхто не відгукувався. Уже про них стали забувати, як раптом зник ще однин наш колега. Та згодом він з’явився, але то вже була інша людина — у поведінці, у спілкуванні. Може, це грубо, що я скажу, але він став ніби причмелений. То белькоче щось незрозуміле, то починає балакати про якісь підземні галереї, про санітарів, що там порядкують. Називав прізвища трьох зниклих журналістів, казав про лікарняні ліжка і скаржився на поганий харч. Зв’язок між усім, що цей чолов’яга наверз, годі було встановити. Тепер він у психлікарні. Ігор його недавно відвідав, каже, що той поволі-поволі приходить до тями. Вже можна скомпонувати картину всього того, що з ним сталося. Виявляється, він досліджував куди зникли його друзі; а це була одна компанія, ну, квасили там по кав’ярнях… І докопався, що їх забрала «швидка допомога», і встановив маршрут, куди вона поїхала. Вистежив, що кінцевим пунктом, де «швидка» раптом зникала, були катакомби за містом. Не ті, у які туристів водять, — інші. Як виявилося тільки ось тепер, це були підземні сховища для зброї і снарядів ще довоєнного арсеналу, які повивозили в совдепівський час. Журналіст каже, що «непомнящих» там було близько двох десятків. Періодично хтось зникав, але перед зникненням він ставав нормальною людиною. Тільки й того, що, бувало, заговорювався і звертався до когось незрозумілою мовою. Скоро на його місце привозили нового «непомнящого». — Так а памороки де відбивали? Там же у підземеллі? — озвався я. — Ні, в машині «швидкої допомоги». У них був прилад, який гнав якісь там частоти. Але машину ту хтось спалив разом із санітарами. Після того «непомнящих» вже не привозили. Четвертого журналіста обезпам’ятили звичайним способом — києм по голові. А в катакомби привезли на крутій іномарці. Пам’ять, що поступово повертається до нашого колеги, висвітила й балачки двох биків у іномарці. Вони казали, щось про новий прилад, який позбавляє людину пам’яті з допомогою як частот, так і препаратів, і про нові машини швидкої допомоги, які мають ось-ось надійти. Мовляв, доти журналіст поживе в підземеллі з відбитими памороками. Жоден із тих, хто був у катакомбах, не робив спроби втекти і навіть не виявляв бажання опинитися на поверхні. Троє санітарів-наглядачів не надто переймалися можливою втечею. По-перше, «пацієнти» були позбавлені свідомості, а по друге, якби хтось схотів зробити ноги, то він опинився б у лабіринті, вийти з якого украй важко. Журналістові нашому якось поталанило; він, будучи напів при пам’яті і присвічуючи тунель запальничкою, таки вибрався на поверхню… Ага, ті троє наших колег зараз перебувають у пансіонаті — я їх бачив. Але вони ні мене, ні Олега не впізнали. Ми почали копати на предмет того, чи все оте має відношення до владних структур. Не має. Схоже, діяла приватна організація. Мені кортіло розповісти про віце-губернатора і одного з важливих відомст мого міста Свистопляса, але я стримався. Натомість озвався: — Ви сказали, що періодично хтось із безпам’ятьків ніби одужував… То не було одужання. У його плоть, очищену від душі, втілювалася сутність людини, яка жила у земному світі понад дві тисячі років тому. Цього комісара відправляли в чужому тілі у якийсь із регіонів України, де він готував людність до приходу… — На мить я затнувся, підбираючи, що сказати, та нарешті промовив: — До приходу колоса. — Якого ще колоса? — поцікавився редактор. — Ну, боввана, символа Вавилонської влади. — Про щось подібне у нас з Олегом була мова — маю на увазі вторгнення. А тільки до чого тут Вавилон? — Вавилон, а точніше Новий Вавилон — держава, заснована Набопаласаром більше як дві з половиною тисячі років тому в Месопотамії. Після нього, країною правив його син Навуходоносор і, здається, Набонід і Валтасар. Ця формація проіснувала вісімдесят вісім років. Вона стала аналогом, а точніше формою правління, для наступних Мідоперсії, Греції та Риму. Ідейним стрижнем влади була віра в бога Мардука. Тільки в наступних державних утвореннях він називався вже по-іншому. Це був зразок нечуваної тиранії. Її знищило християнство. Але знищило лише земну модель. Програма ж її перебувала в архіві вселенської пам’яті аж до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року, коли вона повною мірою наклалася на найбільшу у світі імперію — Російську. І проіснувала на одній шостій суші Землі сімдесят три роки і сім місяців. Усі інститути влади, всі форми взаємин між людьми тут були ті ж самі, що і у Вавилоні. Тільки назви мали інші. Навіть кількість сатрапій, себто областей, мало чим відрізнялася від Вавилонії. Там було 106 сатрапій, а тут — у російського аналога всього на дві чи три більше. Та й ресурси існування у них не дуже відрізняються — Новий Вавилон протримався вісімдесят вісім, а його радянський аналог — сімдесят три роки і сім місяців. — Так а що то за мова, якою балакав, чи забалакувався, прибулець? — Халдейська. Державна мова Нового Вавилона. — Ви кажете: Нового… Хіба був ще якийсь? — поцікавився редактор. — Був — спершу він називався Вавилон, чи Аккадське царство, у межиріччі Тигру і Євфрату. Від мого погляду не уникла зміна на широкому лиці журналіста. Він повагався, а потім запитав: — А як розшукати тих, які вгадують чужорідні сутності в людині? — Не знаю. Мені тільки відомо, що вони існують. А як на них вийти, не маю уявлення. — Так звідкись-то вам про те стало відомо. — Колись моя творча стежка вивела мене на реальність, яку, щоб її побачити, треба було зазирнути за паркан матеріального світу. Я зазирнув і побачив. І змушений був напружено думати над тим, що там коїться. У сірих очах господаря спалахнули вогники цікавості. — Що саме? — поцікавився він. — Довго розповідати. Скажу тільки, що свідків, котрі те побачили, знищують. Знищили б і мене, рано чи пізно, якби не відомі події, які потрясли не тільки все суспільство, а й саму сутність сучасної людини. Раптом редактор спитав: — А ви самі спроможні розпізнати халдея в людині? Я мало не відказав «так», аж раптом у мені спрацював якийсь запобіжник. Я повагався, але переді мною сиділа щира людина, брехати якій не гоже. — Хай ваше запитання залишиться без відповіді, — відказав я, підводячись. — Не сердьтеся. Ага, мало не забув. Ваша техніка, — я кивнув на комп’ютер на столі, — приймає диски? — Авжеж. І дискети, і флешки, — відказав господар. — Тоді залишу вам те, що до ваших знань про безпам’ятьків додасть дещо таке, що, можливо, виведе вас на людей з властивостями, які вас цікавлять. — Я витяг з нагрудної кишені і поклав перед редактором коробочку з малогабаритним компакт-диском. На ньому були копії всіх балачок халдейською мовою, записаних на диктофон у Лікарні, а також тих, які були у щоденнику Володьки-Валтаса, переданому його батьком Кості. Були там також їхні переклади українською. По цьому додав: — Озивайтеся коли що.  

Мабуть, мало хто з туристів, які заходили на судно, і вервечка яких губилася в глибині зали морвокзалу, звертали увагу на двох в одностроях морських офіцерів, що стояли на палубі обіч трапа і гомоніли про щось своє. — Скільки ти вже нарахував? — поцікавився Костя. — Двісті п’ятдесят, — відказав я. Минуло ще чверть години, коли у черзі людей з сумками я раптом побачив літнє подружжя — чоловіка у червоній сорочці, який тягнув валізу на коліщатках, і жінку у зеленій кофтині. Вони були чи не єдині, хто на нас, а точніше на мене, подивилися. Коли ж пара наблизилася, то я опинився уже в знайомих частотах і в мені тієї ж миті виник звір. Хоч кольору їхніх очей не було видно, але я знав напевне — вони жовті у чорну цяточку. Поза всяким сумнівом, на судно зайшла пара темних. А те, що чоловік тягнув велику валізу, а жінка несла об’ємисту сумку, свідчило про те, що вони не туристи, а пасажири, які покидають Україну. — Червоний і зелена… — сказав я тихо. Костя, діждавшись, коли пара пройде вглиб палуби, пішов назирці. Скоро він повернувся і сказав, що знає в яку каюту вони зайшли. — Це темні чи діти Мардука? — поцікавився. Я сказав, що темні, і продовжив лік тих, хто наближався до трапа; вже стало видно кінець черги. Тим часом Лікар здався мені якимось неуважним… Вервечку туристів замикала молода білявка. Мені вона здалася знайомою. Коли ж жінка ступила на палубу, до неї підійшов Костя. Вони про щось погомоніли і він повів її далі. Раптом я згадав: це була донька колишньої Костиної викладачки, з якою ми колись «чаювали» в його каюті.  



Наближалося надвечір’я. Судно пливло курсом від Варни до Стамбула. Ми з Лікарем стояли на верхній палубі на носі, куди не заходили туристи. Він озвався: — Учора дзвонив Михайло Гнатович. — Помітивши, що я не второпаю, про кого йдеться, пояснив: — Ну, історик — Курис. — А-а. — Казав, що відбулося чергове засідання комісії з безпам’ятьків. Там вирішили залучити до їхнього гурту й тебе. — У мене інші плани, — відказав я. Мені здалося, що Костя по цих словах зітхнув з полегшенням. Якийсь час ми стояли мовчки. Та несподівано у мене вихопилося: — Як звати дівчину, яку ти зустрів під час посадки в Одесі? — Оксана, — мовив Лікар. — Це донька Людмили Федорівни. Пам’ятаєш — медичка? — Судячи з того, що вона вже вдруге на судні, — у вас із нею щось серйозне? — зробив я припущення. — По суті я її не знаю. Поки що утримаюся від серйозного кроку. Мені вже не стільки років, щоб двічі ходити до загсу: ну, спочатку по шлюб, а потім — по розлучення. Ось ти, скільки років знав Маріцу, перш ніж повінчатися? Я сказав, що десять і що мій випадок особливий; він не може бути прикладом для інших. Подумки прикинув, що дівчина, як казала її мати, у цьому році закінчила ординатуру, отже, їй десь років двадцять сім-двадцять вісім. «Боже, дай Кості душевного спокою й любові!» — майнуло в голові. Я також подумав про Ксилантія, якому зіпсували життя діти Мардука, і про Бакса. «Дай, Боже, і їм знайти свій затишний куточок у житті!», — попрохав я в Господа. І тут до ледь чутного гудіння двигуна і плюскоту хвиль за бортом долучився звук мого телефону. Я увімкнув його на гучність. — Алло, — почувся баритон редактора. — Уже кілька разів наМагаюся до вас дістатися, але щораз чую одне: «Абонент перебуває поза зоною досяжності». Ви, мабуть, десь далеко? — Оскільки я не поспішав відповідати, він провадив: — Комісія з «непомнящих» пропонує вам стати її членом. І це не на громадських засадах. Ну, грошенята з бюджету виділяють. — Дякую, — відказав я, — але у мене є робота. І чого раптом у вас там вирішили, що я буду на своєму місці? Якийсь час на тому боці не відповідали та, нарешті, почулося: — Дещо нам розповів Курис. — Не знаю, про що він вам казав, але я не готовий змінювати свої плани? Знову запала мовчанка, по якій почулося: — Послухайте, справа на стільки серйозна, що не зайве нагадати вам і про обов’язок патріота. — Справді? А хто такі патріоти? Не поспішайте з відповіддю, я вам скажу, хто вони. Це ті, що змінюють владу одних злодіїв на владу інших хапких на руку, і на якийсь час мають від того моральну втіху. Але тільки на якийсь час, бо, зрештою, їх і самих починають винищувати. — На цей раз мова йде не про злодіїв, а про щось значно гірше, — у басовитому голосі редактора вчувалася прикрість. — Але якщо ви… І тут я відчув щось схоже на докори сумління. Чоловік-бо все збагнув. — Стривайте. Дійдемо такої згоди: я буду у вас за консультанта на громадських засадах. А оскільки моя служба пов’язана з відлучками з міста, то триматимемо зв’язок по телефону. Я приїздитиму, як тільки виникне потреба; але перед тим ми маємо домовитися. — Ну, що ж. Хай так, — відказав редактор, як мені здалося, з полегшенням у голосі. Костя, який усе чув, сказав, щоб я поцікавився, як справи в інших областях. Я запитав і почув у відповідь: — Так само, як і тут. Поки що — на стадії формування структури, яка чимось нагадуватиме міністерство чи комітет. Бувайте. Раптом у мене вихопилося: — Заждіть… А Курис знову ходив у профілакторій до безпам’ятьків? — Ні, цього разу збиралися тільки члени комісії. — Він що, розповів усій комісії про нашу з ним зустріч? — Ні. Тільки мені. Щоправда, при тому був Олег. — Гаразд. Дякую. Тепер бувайте.  

РОЗДІЛ 26


 

У редакції, поріг якої я переступив, крім господаря, було ще семеро — шість чоловіків і одна монахиня. З протилежного боку від столу редактора сидів Курис — історик. Один з тих, хто був ближче до дверей, підвівся і, наблизившись до мене, сказав притишено: — Пробачте, у нас нарада. Не могли б ви завтра?.. — це був Ігор, він простягнув мені візитку. — Ось тут телефон, спершу як іти, подзвоніть. — За мить підвів очі, на його обличчі з’явився подив. Під козирком кашкета він розпізнав рожеві плями на моїй лівій щоці. З усього судячи, мене не впізнали ні Курис, ні редактор. Тим часом Ігор поспішив до столу і щось шепнув на вухо зверхникові. Той підвівся і підійшов до мене. Привітався, а тоді пояснив усім, що це той, про кого ішла мова на попередній нараді. Він, напевне, збирався щось додати, але цієї ж миті пролунав телефон. Редактор, піднісши слухавку до вуха, сказав у відповідь: — Ага. — А потім — до присутніх: — Ходімо. Транспорт уже — під вікном. Це був мікроавтобус, колеса якого хвилину тому виникли навпроти вікна напівпідвального приміщення редакції. Самого автобуса не було видно. По дорозі Курис потис мені руку, і ми сіли поруч. Попереду нас розмістилися редактор з монахинею. Автобусик якийсь час петляв центральними вулицями, а потім виїхав на дорогу Чорноморського козацтва. За чверть години ми вже рухалися Миколаївською трасою вздовж берега. Вуличне гуркотіння залишилося позаду; скориставшись відносною тишею, редактор підвівся і сказав кілька слів про мене — консультанта, який, не виключено, може стане членом комісії. А потім представив мені кожного — лаконічно, як у газетному матеріалі. То були: матінка Параскева з жіночого монастиря, Лікар-психіатр, такого ж віку, як і Костя й не виключено, що саме той, про якого Костя й мені розповідав, відомий в Одесі педагог — уже літній чоловік, і… Тим часом автобус проїхав Крижанівку, Фонтанку, переїхав на другий берег Великої Аджаликської затоки і повернув ліворуч у напрямку Нових Білярів. За чверть години він з’їхав з асфальту на бічну, встелену шлаком, дорогу. Невдовзі ми опинилися в улоговині, точніше сказати, на дні байраку, порослого глодом, шипшиною й дерезою, які переходили в діброву, де вже росли великі дерева. Несподівано дорога увірвалася перед високими металевими воротами, з обох боків яких тягнувся паркан, з такого ж гофрованого металу. Він губився десь углибині горіхового гаю. За воротами вгадувався закритий простір і у мене виникло таке ж відчуття, як тоді, коли я глухої ночі спускався в підвал котельні, де корчився в судомах Костя, «очолений» сином Мардука. «Пастка», — майнуло в голові. Раптом я озвався до Куриса: — А яка мета поїздки? — Знайомство з новим куратором від адміністрації. Цей, що зараз, тимчасово виконував роботу з безпам’ятьками, бо має у владі свою посаду. А новий… Хтозна, що він за один. Скаже сам. Я завважив збоку воріт стовпчик від шлагбаума і ще один — високий, з дощечкою, на якій можна було розібрати тільки «Спортивно-оздоровчий табір…» Ще вгадувалося слово: «інституту…» Тим часом після кількох слів, сказаних водієм по телефону, ворота автоматично розсунулися і автобус в’їхав на велике подвір’я перед довгим одноповерховим будинком з трьома вхідними дверима. Нас зустріла молодиця в білому халаті, яка вийшла з середніх дверей. Спершу вона вклонилася матінці Параскеві, а потім потисла нам усім руки. Їй було десь за тридцять і від неї пахло м’ятою. На мені вона затримала погляд, мабуть, тому, що я з’явився уперше. Жінка сказала: — Щойно дзвонили, що новий куратор затримається, а оскільки у наших пацієнтів час обіду, то пропоную й вам почати з обіду. Заразом побачите і скуштуєте страви, якими ми годуємо хворих. Вона попрямувала у перші з трьох дверей будинку, за якими виявилася зала зі столами й чотирма стільцями довкола кожного. На столах червоніли по чотири тарілки з борщем, стояло блюдце зі скибками хліба і біля кожної тарілки лежало по ложці. Нам показала на два зсунутих столи в лівому кінці зали, де також стояло сім тарілок з борщем. Праворуч була кухня з «амбразурою», звідки розносили страви. Щойно ми порозсідалися, як у їдальню стали заходити чоловіки у військовому. На них була літня форма, привезена з якогось військового складу. Чоловіки сідали по четверо за стіл, при цьому жоден не прохопився й словом. Загалом це були люди віком від двадцяти до сорока років, смагляві і зовсім білошкірі, худорляві і нівроку собі. Але було щось, що геть нівелювало відмінності, це те, що всі вони були стрижені. А найбільше їх споріднювали вирази на обличчях. Точніше сказати: той самий для всіх вираз — цілковитої відстороненості. Вони, здавалося, заходили в їдальню на «автопілоті», кожен знаючи, де його місце. Пацієнти заповнили п’ять столів, а за шостим сидів тільки один. Отже, безпам’ятьків була всього двадцять одна особа. — Такий борщ я можу поїсти тільки у мами, тут навіть присмак старого сала угадується, — звірився редактор, добираючи останню ложку з тарілки. І додав: — Якщо нашим «непомнящим» щось і загрожує, то це тільки ожиріння. Коли тарілки на всіх столах уже були порожні, з’явилися дві куховарки з каструлями і поклали кожному в ту саму тарілку по черпаку якоїсь страви. Так само й нам — то виявилося овочеве рагу. Потім поставили всім по склянці чаю, запареного на чебреці й м’яті. Управляюча закладом з’явилася, коли рагу вже було доїдене, а чай допитий. Вона окинула поглядом усі столи, а тоді сказала чітким голосом: — У палату. Враз чоловіки у військовому підвелися і вервечкою попрошкували до дверей. Жоден з них не поспішав і не зволікав. Тим часом матінка Параскева принесла з автобуса якусь раму, загорнену в тканину. То була ікона Миколи Угодника. — Ось те, про що ми казали минулого разу. Тут, у трапезній, ця ікона буде на місці, — сказала монахиня і показала на цвях між двома вікнами, де колись висів чийсь портрет. — Не завадило б і лампадку внизу прилаштувати. Управителька запевнила, що зробить усе, як вони й домовлялися. Палата скоріше нагадувала казарму. У ній бильцями впритул до стіни стояли двадцять два ліжка, заправлені так само, як і в казармі. Поряд з кожним ліжком стояло по тумбочці, а з другого боку — стілець, на якому сидів «солдат». Обличчя у них були незворушні. Я не порівняв би їх з муляжами, бо це були живі люди зі здоровою шкірою на лицях. Тільки в очах не світилося. Обитель сутності — тіло була порожня. Хтось, забравши душу, погасив і світло в обителі, тому в очах не було ні іскринки. І тут озвався до управительки Лікар-психіатр: — Ну що, ніхто не заговорив за цей час? — Ні, — відказала молодиця. — Отой балакучий, що белькотав щось незрозуміле і чіплявся до когось із вас, був останнім. Напевне, вибовкав тоді усі слова, які знав, і заглух. Он він — біля передостаннього, двадцять першого ліжка. Мого плеча торкнувся історик. — Це з нього у мене увійшло оте, — сказав пошепки. — Він тоді підійшов, потис руку, заговорив халдейською, а потім раптом обійняв. Спершу я був подумав, що йому якимось чином стало відомо про мої заняття халдейськими текстами, але вже потім мене вроді б не стало. — Я так і зрозумів. Раптом тишу, що панувала, порушив звук автомобіля. — Куратор приїхав, — сказала управителька закладом і поспішила з палати. На подвір’ї зупинилося біле легкове авто. Прочинилася задні дверцята і всередині заворушилося щось червона. На мить здалося, що то не авто, а гігантське яйце, в котрому виломився шматок шкаралупи і зараз з нього має вилущитися пташеня. «Рептилія», — поправив мої міркування внутрішній голос. Тим часом на жорству, якою було вистелено подвір’я, ступила нога в жіночому черевику, а потім з пройми висунулося стегно у червоній сукні. Крім неї в машині сидів тільки водій. Отже, новим куратором комісії тепер буде жінка. Управителька поспішила до авто. То була літня пані в сукні, хоч і просторій, але яка не приховувала складок на дебелому тілі. Раптом я завважив, що моїми очима дивиться мій звір-охоронець. Це він кинув репліку щодо рептилії. Поза всяким сумнівом, у профілакторій приїхала темна. Мить вислухавши слова управительки, жінка обійняла її й поцілувала. Вони виглядали як донька й мати. Донька в білому халаті — струнка, з тонкою талією, матуся у яскраво-червоній сукні, в якій не помітно було й натяку на талію. Попри вік, у тілі кураторки вгадувалася могутня енергетика; сукня її вигравала на сонці мінливими полисками. На ній були черевики, також червоні, з низенькими підборами. Вона окинула нас усіх доброзичливим поглядом, і мені на мить здалося, що то був не погляд жовтих у чорну цяточку очей, а обійми її астральних рук. А ще мені здалося, що в повітрі з’явився запах глини чи ріллі. Про всяк випадок я поклав долоню на загривок мого звіра, який стояв у мені на всіх чотирьох лапах, весь напружений. Тим часом жінка наблизилась і промовила низьким лагідним голосом: — Добірне товариство, мене прислали сюди з Києва. Я буду куратором від обласної адміністрації і нового відомства, яке ще не має назви, у справах людей, що втратили пам’ять. Це велика наша проблема, яка була поза увагою колишньої влади, і яка нам дісталася у спадок. Але перед тим, як почати розмову про клопіт, що упав на нашу голову, пропоную познайомитися ближче. Тут у мене є дещо… — Жінка зробила кілька кроків до машини і витягла з багажника чималий пакет. На спареному столі з’явилися спершу пляшка коньяку і літрова фляга з каламутною рідиною, за тим — кільце добре запеченої кров’яної ковбаси, шмат сала і з десяток помідор. Поки новоприбула звичними рухами нарізала ковбасу й сало, підійшла куховарка зі склянками й тарілкою з хлібом. — Не знаю, як ви, гонорове товариство, а я з учорашнього вечора ріски в роті не мала, — мовила кураторка, розливаючи коньяк. — Ну, за нашу майбутню співпрацю! — виголосила вона, піднісши склянку для цокання. Випили всі, навіть матінка Параскева. Взяли й по кавальцю ковбаси, яка вабила часниковим духом, марно, що не минуло й десяти хвилин, як ми відійшли від столу. Тим часом звір мій ні на мить не залишав без уваги жінку у червоному «лантусі» й червоних же черевиках. Лице її розпашіло, над верхньою губою з’явилися крапельки поту. Вона затягнула приємним низьким голосом «Многая літа…» Та раптом сказала: — Я вже переконалася за багато років, що жодну серйозну справу не можна починати без «Многая літа». — Знову полинув спів кураторки, до якого долучився високий голос матінки Параскеви, а з тим і чоловічі голоси, крім мого. «Душевно виходить, — подумав я, і раптом опинився думкою в офісі письменницької організації під час застілля з нагоди прийняття до Спілки новобранок. — Зараз почнуться повтори «Многая лiта, многая літa…» Але я помилився. — А тепер… — сказала кураторка, ставлячи склянку на стіл, — Мене звати Ліліт Мартинівна. За фахом я філолог, а за покликанням поетка. А зараз я воліла б оглянути господарство, в якому нам доведеться працювати. Нехай тут залишається все, як є, бо ми ще повернемося, а тепер підемо в палату. — Вона попрямувала до виходу. Тим часом мене не полишало бентежне відчуття, що я цю жінку вже десь бачив. Вона нагадувала Алісію Бамбулу. Відрізнялася тільки «габаритами» — Бамбула була звичайною грудастою бабою, ця ж мала широку тілисту постать особи, якій набридло воювати з зайвою вагою і вона вже ні в чому собі не відмовляла. А ще не виходили з голови слова, що її прислали з Києва. Я подумав: якби це була Бамбула, то мене, напевне, впізнала б. Але досі вона спиняла погляд тільки на монахині. По дорозі до палати навіть підійшла до неї і сказала: — Матінко, е-е-е… — Параскева, — назвалася служителька віри. — Дуже приємно, матінко Параскева. В юності я також мріяла присвятити себе служінню Богові. Та, як кажуть, шляхи Господні не сповідимі. Як член Спілки письменників, тішуся тільки тим, що література, також Божий промисел. — Авжеж, авжеж, — погодилася монахиня. Раптом я завважив, що звір у мені не просто дивився моїми очима, він кожної миті ладен був обернутися на блискавку. Його, як і мене, розлютило лицемірство темної. «А хай би ти пощезла!» — майнула думка. І тут я почув як прогарчав звір: «Сука! Темна сука!» У палаті Ліліт Мартинівна вражено, як мені здалося, спинилася перед лицями двадцять одного безпам’ятька. Але бачила вона в них не обездушені людські матриці, а чоловічу стать. Щось прошепотіла до управительки, але та ніяково схилила голову і не відповіла. — Та це ж так природно… — розчув я шепіт кураторки. І тут у мене за спиною почувся притишений голос редактора: — Зверніть увагу на тих, що сидять біля п’ятого, шостого і сьомого ліжок. Це журналісти, про яких я казав. То були парубки інтелігентного вигляду, віком двадцять два — двадцять п’ять років. Розвинені торси і мускулисті руки свідчили, що вони займалися спортом. На них-то й був націлений погляд кураторки. Я обернувся до редактора, прошепотів: — Тримайтеся подалі від товстухи. І попередьте Куриса й Параскеву. По цьому вийшов нишком на подвір’я. За хвилю вже розмовляв по телефону з автором синонімічного словника в моєму місті. — … Питаєш, хто зараз голова Спілки? — сказав колега. — Безголові ми. Нашу Монстрадаму перевели в Одесу на якусь державну посаду. Ну, вона, коли все оте почалося, ходила протестувати під адміністрацію і найбільше за всіх кричала. А коли все змінилося, про неї згадали. Номенклатура тепер Бамбула. Після цих слів колеги мені на мить здалося, як у свідомості щось стало руйнуватися. То рухнув паркан, котрий, як мені здавалося, вже був встановлений на кордові нової дійсності і краю без вороття. Призначення його було не впускати у наш вимір дітей Мардука. І тут перед внутрішнім зором, немов на екрані телевізора, почали з’являтися слайди моїх померлих друзів: Наталки Голембіовської і Сашка Замули, Максима Івановича Капелюшного й Ольги Копиленко — всіх, хто пішов із життя за час головування Бамбух-Бамбули. Їх було чоловік із двадцять — кожен третій. Уже не мовлячи про тих, які стали інвалідами: у того хвороба Паркінсона, в іншого інсульт, ще іншому ампутували шматок прямої кишки. Я знову пережив важку недугу і страхітливе видіння мого жертвопринесення на горі Брокен; перед моїм внутрішнім зором промайнули пики, писки, мармизи пацюків у людській подобі, чоловічої й жіночої статі, які щодня конвоювали мене — вільну людину — з собаками, а інші супроводжували всюди, де б я не був. Раніше я вважав Бамбух-Бамбулу просто темною, але після телефонної розмови з жінками сиротинцю, де вона навчалася, мені вже було відомо напевне: у розгодованому могутньому тілі селяться дві сутності — темна і дочка (а, може, син) Мардука. З кожною такою думкою я відчував як бубнявіє ненавистю в мені мій звір-охоронець — потвора, що виникла як реакція на бамбухів і верхоглядів-свистоплясів; лютішає й повниться міццю, якої він доти не знав. Майнула й твереза думка: якщо мій звір відправить зараз у край без вороття дитя Мардука, то довідатися чия рука в Києві направила його сюди буде складно. А що це була справді лиха рука, у мене не виникало жодного сумніву. Ця сила володіє інформацією де, в якому саме місті, збереглися бамбухи-верхогляди. І тепер вона поставить їх кураторами над комісіями по безпам’ятьках. Але чудовисько в мені було геть позбавлене холодного глузду. Воно-бо являлось емоцією, викликаною роками утисків, принижень, і поневірянь, помноженими на мою волю. Міці пальців, які увіп’ялися в загривок звіра, не вистачило. З грудей моїх вилетіла куля завбільшки з кулак — однаково чорна й вогненна і влучила у спину Бамбух трохи вище поперека. І сталося несподіване — жінка не впала… Очі, які, здавалося, не належали мені, бачили гладкущу тітку, обабіч якої стояли — ліворуч редактор, історик і Лікар, а праворуч — педагог, монахиня й управителька. Вони всі були укутані у щось схоже на рудий туман — то була аура товстухи. По миті «туман» став танути, а його ореол зменшуватися. Спочатку він покинув Лікаря й управительку, потім історика й монахиню і, нарешті, залишився тільки довкола постаті Бамбух-Бамбули. Я очікував, що зараз почнеться боротьба між сутністю темної — господаркою плоті — і дитям Мардука. Але цього не сталося, адже власниками тіла були обидві сутності: темна по матері (Даруньці) і дитя Мардука по батькові (Джебані); вони в цьому тілі прийшли у земний світ. Товсті литки Бамбухчихи ледь здригнулися. Почулися два голоси: сварлива говірка сільської жінки і незрозумілі чоловічі слова. Останні були здебільшого чужомовні, а частоти, якими їх вимовлялося, належали вселенському злу. Я наблизився, щоб краще чути, водночас умикаючи смартфон і виставляючи його в режим диктофона. По миті збагнув, що то був діалог матері й батька немовляти, які не могли дійти згоди, хрестити дитину чи ні. Виявляється, суперечка батьків відбилась у пам’яті дівчинки мов на Магнітофоні. І тепер подвійна сутність у ній — «темний-приходько» стала руйнуватися з моменту перебуванн її у земному світі, а саме від перших спогадів. Почулося дитяче белькотання, мабуть, це вже був голос самої Ліліт, а потім — щебетання дітвори, напевне, інтернатської, поміж яких виділявся низький дівчачий голос Бамбух. Щомиті частота слів згущувалися і незабаром вони вже линули суцільним потоком. Та раптом настала пауза, і враз почулися слова, мовлені Алісією Бамбулою не так давно; то був вірш, який авторка прочитала на письменницьких зборах під час прийому її до Спілки письменників.  

…………………………………………………………………………………………………………………………….  



Справжню суть цього вірша я збагнув тільки ось-тепер. Тоді ж значення йому не надав. Схоже, обидві душі, перед тим як покинути плоть земної жінки, очищалися від інформації, що «налипла» на них у земному світі. Скоро одна опиниться на Темному сателіті, друга — у краї без вороття. Ще якусь мить чулася незрозуміла скоромовка, вже притишена, а тоді Бамбула звалилася. Точніше — осіла на підлогу, затим перекинулася на спину. До неї враз підступився Лікар і спочатку перевірив пульс, потім закотив віко. — Схоже на отруєння, — сказав. — Так а слова, точніше голоси, двох людей… — зауважив історик. — Таке буває. Реакція психіки на критичний стан організму. Ну, там щось відключилося — те, що контролює пам’ять. У такі хвилини людина може балакати все, що на язик навернеться. Тим часом Курис підійшов до мене і прошепотів: — Чоловічий голос промовляв халдейські слова. Я сказав, що знаю і що це не отруєння. Він подивився запитально, але я промовчав. Подумки завважив, що вже в приміщенні не вчувалося запаху глинища. І тут бліде лице жінки, яка лежала нерухомо, ледь-ледь зарожевіло, а по хвилі взялося життям. Вона розплющила повіки й подивилася карими очима. Тоді сіла і окинула поглядом палату з двадцять одним безпам’ятьком і гурт людей довкола себе. На тлустому обличчі не вгадувалося й натяку на якусь думку чи емоцію. Схоже, потужності мого звіра вистачило, щоб відправити у край без вороття не тільки сина (чи доньку) Мардука, а й темну — душу Бамбух. — Так що ж робити? — озвалася управителька. — Може, швидку викликати? — Почекаймо, — мовив Лікар. — Я не переконаний, що це отруєння. По-перше не пішла піна, а по-друге, ми також їли й пили те ж саме, що й вона. — Він окинув поглядом кожного, запитав: — Як ви почуваєтесь? Не озвався ніхто. Над Бамбулою схилився редактор, запитав: — Як вас звати? — Не знаю, — відказала жінка. — Хто ви? — знову поцікавився журналіст. — Не знаю, — була відповідь. Тим часом управителька нервувала. — Ну, треба ж щось робити, — сказала; в її голосі бриніли панічні нотки. — Для початку її треба посадити на стілець, — сказав Курис. А я подумав: «На тілець біля двадцять другого ліжка. Тепер безпам’ятьків буде стільки ж, скільки літер у халдейському алфавіті. Треба поцікавитися, яка назва останньої літери і яке число їй відповідає». Історик усе збагнув. Крім одного — куди поділися два мешканці з плоті жінки, котра сиділа на підлозі — чи справді вони вирушили кожен у свій край, а чи знайшли «домівку» у комусь, хто перебував у палаті — членів комісії чи безпам’ятьків. Озвалася матінка Параскева: — Слід потелефонувати колишньому кураторові. Ця жінка, схоже, не спроможна виконувати свої обов’язки. Управителька ніби тільки й чекали на цю пораду. Вона вихопила з кишені халата телефон і увімкнула його на гучність. — Що сталося, — почувся чоловічий голос по кількох гудках. Молодиця точно описала словами ситуацію, що склалася. У відповідь чоловічий голос попрохав дати телефон редакторові. — Схоже, маємо ще одного «непомнящого», — повідомив журналіст. — Потрібен новий куратор. Чоловік на тому кінці сказав, що так одразу не може вирішити, як нам бути, і пообіцяв подзвонити згодом. Тим часом Бамбула підвелася на повен зріст; це знову була могутня баба, але тільки у плані тіла. З неї кудись подівалася тваринна енергетика. Лікар і Параскева взяли її під руки й повели до останнього — двадцять другого ліжка. Стілець зарипів під вагою тілес, які не вміщалися на сидінні. Відтак Лікар повторив запитання журналіста до Бамбули і отримав ту ж саму відповідь — «Не знаю». Я гарячково, хоч і крадькома, оглянув усіх безпам’ятьків і членів комісії. Ознак сина Мардука ні на кому не завважив. Мій звір, який зараз ні чим себе не виказував, був надійним індикатором як на темного, так і на прибульця. До того ж я розумів, що для того, щоб когось «очолити», синові Мардука потрібен близький контакт. А такого у Бамбули не було ні з ким. І тут просигналило у кишені управительки. — Так, — сказала вона, піднісши телефон до вуха, і вмить перемкнула його на гучність. — Коли вона вирубилася? — почулося запитання. Відповів редактор: — Чверть години тому. З точністю до півхвилини. До речі, вона опритомніла, але тепер це вже інша істота. — Он воно як. Дива якісь… Чоловіка, котрий прислав її до нас, учора заарештували. З’ясувалося, що за ним великий кримінал тягнеться з минулої влади. Але не це дивно. Чверть години тому він також став «непомнящим». Саме тоді, коли знепритомніла Бамбула. Мені щойно повідомили про це. — Справді цікаво, — мовив журналіст. — А нам як бути? — А ніяк. У Києві сказали, що кураторів тепер обиратимуть самі члени комісії з когось із своїх. Штатний розклад залишається той самий, тільки куратор поєднуватиме обов’язки одного з членів комісії. Звісно з надбавкою до зарплати. Ага, ви переконані, що Бамбула стала «непомнящою»? — Так, — відказав редактор. — Тоді зніміть з неї мірку на одяг. Ну, там зріст, повноту і те-де, для фабрики військового пошиву. Це перше, і візьміть її на забезпечення по харчуванню. Раптом що — дзвоніть.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка