Віктор Савченко діти мардука



Сторінка28/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

РОЗДІЛ 23


 

Ми дивились у слід кросоверу Костиного брата, у якому були Маріца з Ритою й Макаром. Геннадій відвозив їх до Ритиної оселі над Куяльницьким лиманом. Коли машина повернула на вулицю, що вела у бік Пересипу, ми зайшли в музей. Уже за кілька кроків у коридорі наукового відділу я зупинився. Всередині у мені немов би щось заворушилося. — Ти чого? — озвався Костя. — Повертайся на вулицю і очікуй на мене там, — сказав я, дивлячись собі під ноги. Мигцем помітив, що обличчя мого товариша стало сірим. Він позадкував, а потім поспішив до сходів. Коли до кабінету історика залишалося всього кілька кроків, я знову спинився. «Треба було спершу потелефонувати, а вже тоді йти, — подумав я, кладучи подумки руку на карк мого звіра, який уже звівся на повен зріст. — Послухав Костю: мовляв навіщо попереджати, ми ж домовлялися, що прийдемо через три доби у першій половині дня». Двері були прочинені і з них сходив дух щойно запареного ліптона. Бородань, як завжди, сидів за великим двотумбовим столом; біля вуст тримав велику піалу з малюнком маків. Праворуч стояв череп’яний кухоль, у якому він настоював чай. На мене подивився зацікавленим поглядом; то була зацікавленість не вченого, а чиновника, який у кожному відвідувачеві бачить предмет власної наживи. У тому не було б нічого особливого, якби не очі — жовті у чорну цяточку. На підлозі лежала купа книг; я встиг помітити, що то були томи історії України, тлумачні словники й підручники української мови, видані в роки незалежності. Не стоси, а саме купа. Такі насипи книжок на площах показували у хроніках, де їх спалювали фашисти. За тим у Німеччині з’явились крематорії і для людей. За сталінського режиму книги спалювали у топках паровозів. Їх під оком енкаведиста завантажували у паливний відсік і під його ж — енкаведиста оком кочегар грабаркою кидав їх у топку. Топка паровоза ставала крематорієм для думок і емоцій, увічнених у слові. Ці асоціації промайнули в пам’яті мигцем, до того, як з мене вилетіла чорна блискавка і влучила бороданя в груди. Він враз зів’яв і спав з лиця, як гумовий муляж, з якого випустили повітря. Краєм ока я завважив, що в рядах книг, якими був заставлений увесь кабінет, з’явилися чималі прогалини. Видання, що там стояли, повисмикували і покидали на підлогу. А судячи з гіркуватого запаху прілого паперу, який домішувався до аромату ліптона, це сталося зовсім недавно. Я дістав телефон і натиснув на Костин номер. Почувши відповідь, сказав: — Зайди. Лікар спинився в коридорі, не наважуючись переступити поріг. На засмаглому лиці було знати розгубленість, як тоді, в Лікарні, коли я завадив увійти в нього сутності доньки Мардука. Я кивнув на чоловіка за столом. — Оглянь, — мовив. Він нерішуче переступив поріг. — Причини двері і не бійся. Тобі нічого не загрожує. Костя підступився до історика, який, здавалося, заснув за столом. Довгенько тримав руку в нього на пульсі. Та, нарешті, озвався: — Живий. Тим часом я прикидав, як довго у тілі вченого сидів син Мардука. Від цього залежить, чи не прихопив «квартирант» з собою у край без вороття і його душу. І тут господар кабінету ворухнувся і розплющив очі. Раптом у них зайнявся подив. — Що сталося? Хто це книжки поскидав на підлогу? Мені відлягло від серця. Чоловік був самим собою, і очі мав карі, а не жовті в цяточку. — Сталося те, що ви не послухали моєї поради не ходити в резервацію, де селяться обездушені істоти. Коли ви там були в останній раз? — Сьогодні вранці. — Ну, а перед обідом ви вже не були господарем свого тіла, як і сутності. А оце, — я показав на купу книжок, — зробили ваші руки. Ще б трохи і ваш квартирант оволодів би всіма складовими вашого організму і від вас залишилося б те ж саме, що й від людей, які стали безпам’ятьками. — А хто тоді чай запарив? — Ви, — запевнив я. Він подивився на піалу, сказав: — Я з неї не п’ю, бо вона велика. — Господар висунув шухляду і дістав маленьку чашку з блюдцем: — Ось кухлик. Я п’ю мало, але міцний. А піалу мені подарували на різдво колеги. Раптом прочинилися двері і зайшла жінка з папірцем у руці. Подивилася здивовано на купу книжок, тоді привіталася з нами і поклала папірець перед ученим. — Щойно телефонували у приймальню, прохали переказати, що на вас очікують у пансіонаті, де ви були сьогодні вранці. Там відбудеться семінар. А це, — жінка кивнула на папірець, — їхній телефон для контакту. Коли за жінкою зачинилися двері, учений пояснив: — Секретарка директора. А це номер телефону того пансіонату, де я сьогодні був. Він хотів іще щось додати, але його випередив Лікар: — Блискавично — вранці очолили, а в обід уже викликають на партактив. Учений поцікавився, що значить очолити, на що Костя пояснив: — Це термін дітей Мардука. Він означає впустити в людську плоть прибульця. Треба розуміти, що вони ще не знають, де тепер їхній товариш. — А ви не помиляєтесь? — засумнівався господар. Я взяв папірець з номером і, кивнувши на телефонний апарат на столі, спитав: — Можна? Учений сказав, що так. Уже перший звук слова «Алло», яке почулося у трубці, викликало в мені звіра-охоронця. Чоловік за столом, який дивився на мене, очікуючи, що я скажу в трубку, раптом змінився на лиці. Але тільки на мить, бо я поспішив відімкнути зв’язок, і обличчя моє набрало звичайного виразу. — Твоя правда, — звернувся я до Кості. — Це вони. Несподівано спокій, який оповивав мене уже кілька тижнів, почав танути. Я знову опинився у ворожому просторі, з кожного куточка якого шкірилися конвоїр, наглядач, провокатор, інформатор, у яких було тільки одне завдання: привернути до себе мою увагу. Вони вбивають способом, який не зафіксований у жодному законодавстві. Його умовно можна назвати: «Спосіб безконтактного убивства» або «Спосіб убивства по краплині». Убивають не через пошкодження плоті, а через пошкодження нервової системи, а вже вона псує плоть. Людина помирає не від ножа, кулі чи важкого предмета, а від інфаркту, інсульту чи чогось подібного. Це винахід дітей Мардука. — Ви хотіли, аби ми познайомили вас з Магом, — озвався Костя і кивнув на мене: — Так ось він. — Он як. Бородань за столом якийсь час про щось міркував, а потім запитав: — А чого ви не сказали про це минулого разу, коли тут були? — Ви все одно не повірили б, — відповів Лікар. Несподівано історик сказав: — Послухайте, я, здається, знаю халдейську мову. Не так, як досі, а по-справжньому. — Він почав казати незрозумілі слова з великою кількістю ретрофлексних, свистячих і шиплячих звуків. Потім переклав: — Богине Ерешкігаль, прийми мою душу у царство своє. Я раб твій і прах біля ніг твоїх по віки віків. Як виявилося, то була єдина халдейська фраза, яку залишив на згадку вченому його недавній «орендар». Усвідомивши це, історик засмутився. Він поцікавився: — Що це за люди, і де вони навчилися неіснуючої, мертвої мови? Я не поспішав відповідати, підшукував, якби простіше пояснити. Та, нарешті, сказав: — Вони не вчилися цієї мови. Вони прийшли з нею у світ людей. Ну, народилися з нею. Зазвичай у кожного, хто з’являється у нашому світі, блокується інформація про попередні життя — не відсікається, а тільки блокується. Це десь так, якби у людини, яка переїхала мешкати у якийсь інший край, частину речей вилучили б і поклали на сховок у шафу чи кімнату, до якої власникові тих предметів доступу немає. Речі належать йому, але у цій ситуації, у цій системі, де він опинився, ними користуватися заборонено. Для потойбічних же сутностей, хто в попередніх життях володів халдейською мовою, — жерців храму Мардука, Магів і чарівників Вавилона, є виняток. Хоч їх і народжує сучасна жінка, але вся сума знань, якими володіла сутність у потойбіччі, залишається при ній і після втілення її у людський плід. Це не тільки мова, а й дещо важливіше — доктрина аккадсько-вавилонського духовного егрегора. Найбільше таких істот прийшло у світ наприкінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століть. Це космічне явище. Я завважив, що Костю моє пояснення цікавило не менше ніж науковця. Він запитав: — А до чого тут космос? — Я тобі колись казав, що на кінець дев’ятнадцятого століття, а точніше на тисяча вісімсот вісімдесят перший рік припадає зміна кіл Сонячного Зодіаку. Коло Сонячного Зодіаку ще називається анарагонічний оберт, і триває двадцять п’ять тисяч дев’ятсот двадцять років. Для порівняння: анарагонічний оберт Землі триває триста шістдесят п’ять днів. А тільки якщо в кінці земного оберту люди святкують народження нового року, то в кінці анарагонічного оберту Сонця у людстві народжується нова цивілізація, можна сказати, нова раса. Ось у цей період і приходить у світ велика кількість лихих, чорних геніїв минулих епох. Аби глибше зрозуміти те, про що я кажу, треба ще оповісти про зв’язок Темного Сателіта Землі з усіма дванадцятьма знаками Зодіаку Сонця, але це вимагає вже тривалішої розмови. І тут я дістав з кишені смартфон, яким давно вже не користувався, і пошукав у «контактах» слово «Олег». Відгукнулися одразу. Я нагадав, що ми колись уже зустрічалися у сквері біля Троїцької церкви і запитав, чи не хотів би журналіст ще раз побачитися зі мною. — Авжеж, — відказали на тому боці, — коли і де? — Та хоч зараз. А де — біля історичного музею. — Мені йти туди хвилин п’ять. Але прямо зараз не вийде. Давайте за півгодини. Коли ми роз’єднали зв’язок я пояснив, що це журналіст, який зібрав матеріал про безпам’ятьків. — Он як, — озвався історик, підводячись з-за столу і окидаючи поглядом купу книжок. — Треба дати лад до його приходу. … Коли я виходив з кабінету, тут уже панував порядок: книжки знову зайняли свої місця на полицях, а підлогу було протерто вогкою шваброю. Гінка постать журналіста виникла несподівано з-поміж перехожих. У вусі в нього поблискувала серга з символом «Овна», а голова була ретельно поголена. — Я чому до вас озвався, — мовив, потиснувши йому руку. — Виявляється, ваша тема несподівано отримала розвиток. — Так. Це сталося після зміни влади. Мене покликав редактор і повідомив, що тепер ми можемо займатися «непомнящими» відкрито. — А доти ви що робили те з оглядкою? — Авжеж. До речі, це ідея не моя, а редактора. Він же її і притримував. Коли ж прийшла теперішня влада, ми продзвонили всі видання й сайти і накопали чимало матеріалу. Як виявилося, над цією темою сушило голову немало людей, але робили все потай. — Гаразд, — сказав я, — побалакаємо в музеї. Коли я познайомив Лікаря й історика з журналістом, господар кабінету сказав, що він читав усі статті Олега. — Тільки в одеській пресі? — поцікавився гість. — Так, але ви пишете й про інші регіони. — Точніше сказати: про всі області. Редактор опрацював зібраний мною матеріал і написав статтю за його і моїм авторством. Вона побачила світ у центральній газеті, і, отже, її прочитали всі. Одразу ж нам почали дзвонити, ми стали отримувати листи — паперові й електронні. Найбільше тема зачепила родичів «непомнящих». Виявляється, деякі з постраждалих живуть у своїх сім’ях уже багато років. Ця недуга не має назви, а відтак не існує й методики її лікування. Та найбільше звернень ми отримали від психо— і наркозакладів. Там не знають, що робити з такими хворими. Дехто називає їх істотами без душі і пам’яті, інші — біороботами, у яких витягли програму. Єдиним позитивним моментом безпам’ятьків є їхня не агресивність і слухняність. Медики вважають, що їм не місце ні серед психів, ні серед наркозалежних. Потрібен спеціальний реабілітаційний заклад, де науковці-психіатри досліджуватимуть феномен і, якщо пощастить, розроблять якийсь метод лікування. Цих людей не так уже й багато, але вони є в кожній області. А головне, чисельність їх до недавнього часу збільшувалася в арифметичній прогресії. Коротше кажучи, мабуть, під тиском медиків, Міністерство охорони здоров’я поставилося з розумінням до цієї проблеми — познаходило в областях покинуті студентські профілакторії, привело їх до ладу і позвозило туди «непомнящих». Ось і все, що я можу повідомити. До речі, першим, хто поцікавився моєю публікацією про тих бідолах, — журналіст подивився на мене, — були ви. Озвався Костя: — Цікаво-цікаво… А яка твоя особиста думка про цей феномен? — Боюся, що моя відповідь здасться вам некоректною. Логіка така: «непомнящі» — це заготовки для сутностей, які мають дисантувати у наш світ. Ну, щось на зразок скафандра. А факт появи їх — «непомнящих» у дедалі більшій кількості тягне тільки один висновок: десь готується масована агресія на нас. — Несподівано Ігор усміхнувся. — Фантазія все це. Спосіб мислення фана, який виховувався на фантастичних творах. Тим часом я подумав, що в цій кімнаті сидять двоє людей, які мали чужинців у своїй плоті, і тільки випадково уникли долі безпам’ятьків. Промовив історик: — Сталося так, що мені довелося побувати в комісії вчених, котрі виявляли поміж «непомнящих» тих суб’єктів, які бодай щось пам’ятають, наприклад, слова. Поміж нас були спеціалісти з арамейської, коптської, старогрецької мов. Зокрема, я колись досліджував стародруки Вавилона, а там державною мовою була халдейська. І жодного, хто б пам’ятав інші, крім халдейської, наприклад, арамейські слова, поміж них не було. Рештки знань залишились у пам’яті лише в кількох «непомнящих». Але йдеться про Одесу. А як в інших областях? — Цей момент не дає спокою і нашому редакторові, — сказав журналіст. — Знання мови, яку людина раптом виявляє в собі, і про яку раніше і не здогадувалася, це рідкість. Хоча такі випадки й не поодинокі. У свідомості декого, буває, оживають навіть мови, котрі зникли кілька тисяч років тому. Редактора мого бентежить те, чому хворі на цю недугу виявляють знання саме халдейської мови, і яке вона має відношення до «непомнящих»? На поверхні лежить думка, що саме «непомнящі» і є скафандрами для сутностей — носіїв халдейської мови — державної мови Вавилона. Ми про це ніде не писали, але між собою балакали. «Слушна думка, — подумалося мені. — Напевне, редактор має якусь інформацію про існування потаємних закладів, де утримувалися безпам’ятьки, а також йому відома й мета їх «виготовлення» і утримання. А те, що він надто обережно висвітлював цю тему за часів старої влади, є підтвердженням того». Раптом я завважив, що на мене дивиться Лікар. Він запитав у Олега: — Скажи, а яка ситуація в інших країнах? Там також безпам’ятьки, халдеї… — Забугорних засобів масової інформації я не читав. Ну, крім інтернет-видань. А ті окремі публікації, що там з’являються, не свідчать про те, що такою недугою вражений увесь світ. Схоже, що напасть упала тільки на нас. Як каже редактор, ведеться масована підготовка для вторгнення чогось поганого саме у нашу країну. Попередня влада сприяла тому. Не законодавчо, звісно, і не відкрито. — З чого ти взяв? — поцікавився Костя. — Ну, наприклад, якийсь із продажних журналюг наїде у пресі на колишнього правозахисника, і не на одного, а на увесь гурт людей, які виборювали колись незалежність. А ті, хто сидить у владних кріслах, вдають, що нічого не сталося. Але ж це підкоп під периметр! Тим часом я міркував: «Чому «халдеїв» поселили в той самий заклад, що й безпам’ятьків? Адже вони знають мову, хоч і мертву. А відтак не зовсім позбавлені пам’яті. Я спитав про це Олега, на що він сказав: — Збирали всіх підряд. А чи знає хтось із них кілька незрозумілих слів, чи не знає жодного, значення тому не надавали. На мить мені привиділося, що я стою в лікарняній палаті над Свистоплясом, який корчиться у судомах на підлозі, а я дивлюся на «бійку» між власником тіла і сином Мардука в ньому. Не витримав організм, точніше — серце. А відтак у краї без вороття опинилися і син Мардука, й темний, себто уроджений Свистопляс, якому належала плоть. І тут спало на думку: «якби серце витримало і переміг би Свистопляс, то він би став безпам’ятьком з невеликим запасом матюкливих слів, позбавлених будь-якого глузду; якби ж перемогу отримав син Мардука, то плоть стала б власністю того, хто знає халдейську мову. Скоріше за все, усі «халдеї», котрі перебувають тепер у пансіонатах, є тими, що перемогли господарів тіл, у яких вони «квартирували». Ті ж, що народилися як люди і здобували освіту й виховання як люди, повтікали, або принишкли, очікуючи слушної нагоди розпочати нову зловорожу діяльність». Я знову поцікавився в журналіста, чи багато «знавців стародавніх мов» поміж безпам’ятьків. — Одиниці. Але це тільки в Одеській області. По всій же Україні їх, мабуть, більше. А от хто вони — невідомо, — відказав Олег. — А редактор що каже? — поцікавився історик. — Та знав би редактор, знав би й я. Хоча нам відомо, що на цю тему ведуться якісь перемовини між владою і церквою. — А до чого тут церква? — здивувався Лікар. — Подейкують про екзорцизм. Ну, це коли з одержимого виганяють біса. Кажуть, десь існує католицький інститут з підготовки екзорцистів. Та і в нашій — православній церкві є священики… Як на мене, забобони то. На мить я відчув на собі погляди Лікаря й ученого. Вони очікували що я скажу. Натомість я подумав, що екзорциста підготувати в навчальному закладі неможливо. Ним треба вродитися або ж зазнати якогось екстремального впливу, після якого людина переходить в іншу якість. Я сказав: — Отже, передбачається виганяти біса молитвою, і робитиме те священик. Ну, є така практика. Є. Але виганяти його починають тоді, коли він збіситься. Якщо ж він живе у людській плоті в гармонії з власником плоті, а таким найчастіше є темна людська сутність, то священик його не впізнає. До того ж темні в церкву не ходять. Хоча у ситуації, яка тепер склалася, такий метод має право на існування. На лиці журналіста майнув вираз збентеженості. — Так а як же бути? — озвався він. — Перед усім слід розпочати пошук тих, які спроможні відрізнити людину від нелюда в людській подобі. — Це щось із області фантастики? — посміхнувся Олег. — Ні, синку, такі люди існують. Я не брешу. — Він каже правду, — майже в один голос підтвердили історик і Лікар. Журналіст подивився на свій масивний годинник на кощавій руці, підвівся. — На жаль, мушу вже йти. Скажу про цю вашу думку редакторові. Ага, номер вашого телефону можна? Замість відповіді я дістав смартфон і, знайшовши номер Олега, натиснув на слові «дзвонити». Одразу ж пролунав сигнал у кишені журналіста. Він зберіг мій номер. Після того, як пішов журналіст мені раптом кинулося в очі, що обличчя бороданя має блідий відтінок — його щоки, чоло. Зазвичай воно у нього смагляве. Я запитав: — З вами все гаразд? — Не дуже. Не хотів казати при журналістові. Часом мені здається, що я на грані втрати свідомості. І тут озвався Костя: — Хочете, я скажу, що ви відчуваєте? У вас стан людини, яка повернулася додому і виявила, що там порядкував чужий. Ну, речі знаходяться не там, де ви їх колись поставили. Але це тільки аналог того, що з вами відбувається насправді. Зрушилися з місць ваш світогляд, вся сума переконань, а точніше — увесь фундамент уявлень про світ і закони сучасної людини. А на полиці вашої пам’яті з’явилося чимало такого, чого там ніколи не було: деякі халдейські фрази, їхні ж — халдейські закони, а тільки у стислому, заархівованому вигляді. Ті архіви поступово розкриватимуться і ви зможете обирати між ними, і тим що напрацювало людство за два з половиною останніх тисячоліття. — Ви з вашим другом якісь дивні люди, — зауважив учений. — Все, про що ви сказали, правда. Звідки вам про це відомо. — Друже, у вашій ситуації я побував двічі. А чому саме на нас з вами це впало, знає он він, — Лікар кивнув на мене. Я сказав: — Не тільки на вас. Це лихо може впасти, і часто падає, на будь-кого, хто має відкриту людську сутність. З таких людей, навіть не позбавляючи їх пам’яті, можна робити «непомнящих», а точніше оболонки для дітей Мардука. Будь-який син Мардука легко увійде у вашу людську оболонку, і співіснуватиме з вами або ж витіснить вас із неї. Та цього разу вийшло на краще. До того ж все, що залишив квартирант на згадку про себе, скоро перестане бути активним. Воно не зникне, а стане звичайною інформацією. Усі ваші уявлення, переконання, сума знань стануть на свої місця. Іншими словами, ви у вашій «оселі» знову станете господарем, і ніщо вже не створить там дискомфорту. — Авжеж, — підтвердив Лікар і додав: — Нам час іти. Ми підвелися, потисли господареві руку. Навздогін почули: — Дякую, хлопці.  

РОЗДІЛ 24


 

«Жінки є жінки», — подумав я, спостерігаючи як Маріца, уже вкотре, виймає з сумки в’язану кофту, яку ми придбали на базарі у Стамбулі — подарунок матері. Мене вже заколисувало в м’якому кріслі автобуса «Одеса — Кишинів», коли я почув: — Треба б і собі було купити, — Маріца ніби розмірковувала вголос. — Для холодної погоди краще й не буває. — У тебе попереду ще — один тур, — озвався я. — Купиш. Знову почала огортати дрімота. Мабуть, запах покупки навернув мене думкою на довгу вулицю стамбульського ринку, якою ми з Макаром ідемо слідом за Ритою й Маріцею. Для жінок ряди базару, схоже, були залою музею. Для нас же з Макаром — тестом на випробування: скільки часу нормальна людина зможе витримати у гамірній людській сутолоці. Щоправда, мій погляд одного разу спинився на дитячому одязі. То була знайома з дитинства пара: коротенькі штанці й стилізована під морську сорочка з краваткою і білим, на всю спину, коміром, окантованим двома блакитними смужками. Я побачив той самий одяг, у якому мене сфотографували в дитинстві. «Це ж треба! Скільки часу минуло, а їх виготовляють у незайманому вигляді», — подумав я. На моє прохання Макар запитав у продавця, на який вік дитини одяг. Той сказав, що на десять-одинадцять років і назвав ціну. — Вам це потрібно? — поцікавився Макар, кивнувши на костюмчик. І, почувши ствердну відповідь, почав торгуватися. Нарешті назвав суму, і додав: — Це половина ціни, яку він зажадав спочатку. Скоро Макар зупинився біля тютюнового прилавка. Його увагу привернула дерев’яна коробка з п’ятьма сортами тютюну. — Це те, що мені треба, — сказав він. — Я іноді бавлюся люлькою. І тут я згадав слова Маріци. Вона казала, що й батько її, буває, закурює люльку. … Ми висіли з автобусу на платформі кишинівського автовокзалу. Маріца сказала, що треба потелефонувати. Розмова була коротка; з кількох молдавських речень я зрозумів кілька українських слів, серед них і слово «мамо». — Додому не їдемо. Їдемо до моїх батьків, — сказала. — Неподалік звідси — страда Вадул Луй Воде, яка стикується з шосе, де ходять маршрутки у це селище. … На Маріцине прохання водій зупинив маршрутку біля одного з перехресть селища Вадул Луй Воде. По кількох хвилинах ходу вздовж високих, суцільно порослих живоплотом парканів, Маріца зупинилася і, відхиливши пасмо дикого винограду, прочинила хвіртку. Ми зайшли у невеликий дворик в оточенні дерев, кущів і мальв. Ліворуч я завважив знайому з фотознімка альтанку, обсновану виноградом із тими ж, що й на знімку, гронами стиглих продовгуватих ягід. З альтанки сходив дух чогось смачного. З невеличкої літньої кухні вийшла господиня, при вигляді якої майнула думка: «Маріца — її молодша копія». Майже одночасно у дверях будинку з’явився сивочолий господар середнього зросту й комплекції. — Ось, — сказала Маріца батькам і показала на мене, — привела вам зятя. — А це мої мама Анастасія Миколаївна і тато Гаврило Васильович. Господарі привітно посміхнулися, проте моєї уваги не уникли їхні уважні погляди, якими вони окинули мою постать від форменого кашкета до білих черевиків. Я не міг розпізнати якоїсь думки на обличчях, але на них, як мені здалося, вгадувалося полегшення. Я також зітхнув, бо в глибині свідомості ворушилося опасіння (це вже був мій психічний комплекс), чи не виявиться, що хтось із Маріциної рідні темний. Водночас подумав, чи не внесу я, гнаний, в їхнє спокійне життя тривогу, адже в Молдові дітей Мардука, мабуть, не менший відсоток ніж в Україні. — А де це Сашко? — поцікавилася Маріца. — Бовтається на Дністрі, — відказав чоловік. І тут з кущів вигулькнула гінка постать хлопчика в шортах. У душі моїй щось теленькнуло. На мить здалося, що то був я — сором’язливий хлопчисько, який раптом опинився перед незнайомцем в однострої морського офіцера. Він стояв у нерішучості і боявся підвести на мене очі. Озвалася Маріца: — Синку, я ж тобі казала, що він колись прийде. Ось він. Підійди до нього, це твій тато. Оскільки хлопчик не ворухнувся, підійшов я до нього і поклав на стрижену голову руку. Для мене це стало не просто покладання руки, а щось більше. Я раптом усвідомив, що в мене є рідня: дружина, син, тесть і теща. Водночас мене пронизала думка: «Чому все, що сталося зараз, не відбулося десять років тому?» З’явилася й відповідь: «На це запитання ніколи не буде пояснення. Як не буде пояснення: чому тоді, після приїзду з Коктебеля, мені відкрилася таємниця числа звіра». — Вам треба б переодягтися в зручніший одяг, — зауважила господиня. — Гавриле, дай зятеві свої полотняні сорочку й штани. Альтанка виявилася значно більшою, ніж я уявляв. Обабіч довгого столу стояли дві лави, накриті вузькими смугастими ряднинами, на кожній з яких могли поміститися чоловік із десять. З нагоди нашого приїзду батьки намірилися запросити декого з родичів, але Маріца, пам’ятаючи мою пораду, попрохала цього не робити. Ми сиділи за столом — з одного боку ми з Маріцою та Сашком, з протилежного — батьки. Господар розкоркував пляшку і збирався вже розлити по склянках, як Маріца раптом підвелася. — Зажди, тату, — зупинила батька. — Ми тут дещо привезли. Вона вийшла з альтанки і принесла сумку. Спочатку витягла кофту. — Це тобі, мамо, на зиму. А це тобі, синочку. Піди перевдягнися. — Вона дала йому костюмчик. Коли теща з сином вийшли, Маріца подала мені сумку і я витяг коробку з колекцією тютюнів. — Ваша донька розповідала, що ви інколи викурюєте люльку. Ось, матимете що курити. А це нова люлька з кореня вереску й кисет до неї. Один мій друг тямить, що таке куриво і порадив подарувати вам оцей кисет. Він герметичний і в ньому можна не тільки зберігати, а й ароматизувати тютюн. Ну, тютюн можна перекладати скибочками яблука те-се… Раптом я завважив, як на обличчі літньої людини з’явилася щира радість. Поки тесть роздивлявся подарунки, прийшли Сашко з бабусею. На мене знову накотилися спогади дитинства: фотограф садить мою бабусю на стілець, а мене, у костюмчику моряка, ставить поруч. На нас дивиться око великого фотоапарата. Моя голова також стрижена і кругла, як у Сашка. Я давно очікував миті, коли покажу йому своє фото. Приїхавши від Маріци, я скопіював його на смартфон. — Ти ба, якраз по ньому, — зауважила Маріца, розглядаючи сина в обновці. Я дістав з кишені телефон, знайшов розділ «галерея» і видобув фото, де ми зняті з бабусею. — На ось глянь, Сашо. Він узяв апарат і припав поглядом до екрана. — Мамо, коли це мене фотографували? І що то за бабуся зі мною? — поцікавився хлопчик. Маріца довго дивилася на знімок, а потім запитала: — Що за містика? — Жодної містики, сонечко. На знімку я і моя бабуся. Мені було тоді стільки ж років, скільки зараз Сашкові. — Дай-но, — сказала теща. Вона довго розглядала знімок, а тоді зауважила: — Справді… Риси обличчя, колір очей — те саме. Але є й відмінність. Вуха. — Авжеж, — погодився я. — У мене вони капловухіші. Тим часом тесть відсунув свої подарунки, взяв пляшку з вином і наповнив невеликі скляночки. Під його ж тост «будьмо» ми й випили. Сашкові Маріца налила компоту з кухля. Після випитого я немов би перенісся на берег моря в селище Куклія. Як на мій смак, вино тестя мало чим відрізнялося від того, що ми там пили. Я подивився на Маріцу, і вона, немовби отямившись, сказала. — Я не хотіла під час нашої з вами телефонної розмови казати про подію, яка ось-ось мала статися. Але коли вона вже відбулася, то я подумала, що скажу про неї не по телефону, а краще у колі сім’ї. Якщо коротко: ми повінчалися. На якийсь час настала тиша ніхто не озивався, а потім промовив здивовано Гаврило Васильович: — Де, на Кіпрі? — Так, — відказала Маріца. — Так а що там за церкви? — спитала Анастасія Миколаївна. — Православні, мамо. А якщо точніше, то ми взяли шлюб у першому храмі в історії християнської віри. До того, як його було збудовано, храмів віри ще не існувало. — Вона підтягнула ближче сумку й витягла рамку з вінчальним посвідченням. — Ось. Тепер ми перед Богом і людьми… У матері на мить обличчя ніби розм’якло, а з чорних, як і в Маріци, очей викотилися дві сльозини. Краєм ока я завважив, як здригнулося підборіддя у батька, але тільки на мить. На підтвердження сказаного, Маріца поклала на стіл долоню з обручкою. Поклав і я свою. Тоді пошукав у «галереї» смартфону знімки з нашого вінчання і дав тещі. Вона припала поглядом до екрана, по миті зауважила: — Шкода, доню, що на тобі фати немає. — Авжеж. Але тоді б у нас не було обручок. — То таке діло, — поблажливо промовив тесть. Досі Маріцині батьки зверталися до мене українською мовою. Але то були тільки окремі слова і фрази, які, як я думав, вони вживали тому, що я з України. В Коктебелі ж, де ми познайомилися з Маріцею, ми спілкувалися російською — переважно російською, бо в лексиці Маріци проскакували також молдавські й українські слова. Тепер я збагнув, що це не була спроба підладнатися під мою мовну приналежність. Не було те і сленгом. Це була їхня мова. Після обіду, коли жінки і хлопчик пішли в хату, я поцікавився у тестя, чому вони між собою не балакають по-молдавському. І додав: — Хіба ви не молдовани? — Молдовани, — сказав він, — але роду козацького. Сталося так, що ми й одружувалися, й виходили заміж за українців. У Молдавії багато наших. Але мова молдавська для нас така ж рідна, як і українська. Он Марія стала вчителькою молдавської мови і молдавською ж поетесою. Навіть ім’я собі вигадала суто молдавське — Маріца. Ми живемо тут одвіку. Пам’ятаю оповіді ще мого прадіда, про те, що рід наш із задунайських козаків походить. Після російсько-турецької війни більша частина козаків повернулася в Україну: осіли на Одещині, на Південному Бузі, а наша рідня перебралася сюди. Земля тут хоч і не така щедра, як у вас, але люди привітні. Тесть заходився набивати люльку, принюхуючись до тютюну. По тому, клацнув запальничкою і, піднісши полум’я до люльки, сказав: — Дякую за подарунки. Я завжди мріяв про таке. Якусь мить він розкурював, а потім затягнувся; на обличчі з’явився вираз відстороненості чи забуття. — Раптом сказав: — Послухай, ми ото «будьмо» та «будьмо», а за ваш приїзд не випили. — Він взяв пляшку, але перед тим, як налити, поцікавився: — Як ти на таке? — Позитивно, — посміхнувся я. Після цієї чарки я відчув, що легке оп’яніння вже закінчилося і з новою дозою почнеться охмеління. Вже приготувався відмовитися від нової пропозиції вина. Але тесть запитав: — А як у вас щодо планів на майбутнє? Де ви збираєтеся осісти — тут чи в Одесі? — Ми так вирішили — я поки працюватиму на судні, зароблю грошей, продам усе, що маю в моєму місті і купимо житло в Одесі. А доти все буде, як є. Клопоту зі спілкуванням не бачу. Скільки тут від Одеси до Кишинева їхати… Якийсь час тесть не озивався, а тоді поцікавився: — А які причини заколоту у вас в Україні? — То не заколот, — відказав я. — Заколот, коли якась із груп або партій захопить владу. Тут же терпець увірвався у всього населення. — Терпець від чого? — Від безмежної сваволі. Людину могли безкарно вбити, покалічити, зґвалтувати, у міліцейському відділку чи десь-інде. — Мить я помовчав, а потім додав: — А то просто стали зникати люди. Траплялося, що й поверталися, але вже без пам’яті. Але жоден Лікар від того безпам’ятства не лікує. Не існує й методів лікування. Гаврило Васильович зробив кілька затяжок, тоді сказав: — Я чув щось таке — по телебаченню казали. Ті люди немов контужені. — І про багатьох казали? — поцікавився я обережно. — Та ні — десь випадків із п’ять. Це було, здається, ще на початку року, і ось, зовсім недавно. До речі, ваші події вплинули й на нас. Понаїжджало з України товстосумів, скуповують усе, що бачать: землі, підприємства. Дехто вже отримав громадянство і протоптує стежку в Парламент. Наші владці дивляться на це лояльно. — У такі моменти з країни втікають не так товстосуми, як бандити з награбованим, — зауважив я. — Тут не надто переймаються тим, що то у них за капітали. Аби тільки інвестували економіку. А в них такі статки! — сказав тесть і по миті додав: — З усього, обібрали вас капітально. «Якби тільки це, — подумав я. — Вони залишили по собі морально пошкоджене суспільство. А це вже лікується не кількома роками, а кількома поколіннями».  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка