Віктор Савченко діти мардука



Сторінка27/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

РОЗДІЛ 21


 

У селище Куклію ми прибули на автобусі з групою туристів, але на екскурсію не записалися, як і радив Макар. Від кінцевої зупинки пішли спочатку на берег, де вже було немало людей. Дехто засмагав на килимках, здебільшого ж купалися. Ми з Маріцою також кинулися у хвилі — якраз дув вітер з моря і на пісок накочувався вал за валом. На мить мені здалося, що я не у воду занурився, а у час, і опинився в період, коли тут відбувалося свято весни. Неподалік з-над густого саду височіла велична споруда храму богині вроди і кохання Афродіти, а довкіл гуляли паломники з Єгипту і Греції, які навідувалися сюди щонайменше один раз на рік, навесні. За мить це видиво зникло: не стало ні храму, ні саду. Натомість вгадувалися на пагорбі тільки рештки колон і фундаменту. На Маріці була пляжна пара, відома мені з Коктебеля. Крадькома я завважив, що тіло її справді набуло шоколадного відтінку, хоча й не такого густого, як колись, а на обличчі не вгадувалося й тіні клопоту. Саме у цю мить я клацнув затвором фотоапарату. — Треба було попередити — я б приготувалася, — сказала вона. — Сонечко, вираз безтурботності підготувати не можна. Його можна тільки підгледіти і встигнути зафіксувати. На ось, глянь. — Я натиснув на кнопку відтворення знімка на екрані. Там у піні прибою стояла гарна жінка — смагляве тіло якої ледь прикривали пляжні атрибути. Попри статичність фотознімка, постать угадувалася в русі. Виднілися й інші пляжники, але на другому плані. Маріца довгенько розглядала екран та, нарешті, сказала: — Авжеж, твоя правда. Природно вийшло. А викадрувати одну голову не можна? — Можна. А навіщо? — Я вставлю її в майбутню свою книжку. Ну, в те місце, де йдеться про автора. — Давай, я зніму ще раз, тільки цього разу голову і плечі. — Ні. Такого виразу на обличчі вже не буде. — Мить вона ніби вагалася, а потім сказала: — Я вперше бачу себе щасливою. Повторити таке неможливо. Я подумав, що кожна жінка носить у собі прикмети Афродіти, але мало хто з них про це знає. Напевне, у Маріці щойно прокинулася богиня любощів і краси. А причиною стало місце, де вона опинилася; мовлячи християнським терміном, — «намолене». Тут у кожну жінку входить благодать. І так триває з трьох тисяч восьмисотого року до нової ери (коли було споруджено храм), і аж до сорокових років нової ери, коли Пафос став першим християнським містом, і триватиме це завжди. Лозоходці, котрі вибирали у ті стародавні часи місце під храм, напевне, знали про таку властивість місцевості. Тим часом я зробив ще кілька знімків, у тому числі й портретних, але на лиці Маріци вже не завважував того виразу, що на першому. Тепер на них було знати одкровення. Вона запитала: — Якщо тут стояв храм, то, отже, у ньому й службу вели: ну, комусь молилися, когось славили… — Авжеж. Молилися, а точніше прохали у богині сприяння у коханні та продовженні роду. А славили її ж — богиню вроди і любові. Храм Афродіти називали ще храмом із Сотнею Кімнат, а саме свято мало назву Афродісія. За тогочасним віруванням, кожна жінка мусила один раз на рік вступити у статевий зв’язок з незнайомим чоловіком, і саме тут, у храмі, в одній з кімнат. Так греки і єгиптяни зустрічали прихід весни. Щоправда, були періоди, коли у храмі відбувалися й оргії. Сувора до розпусти християнська церква заборонила такі свята, вірування древніх назвала язичництвом, але властивостей місцевості змінити неможливо. Маріца про щось довгенько міркувала, а потім озвалася: — Напевне, таке місце у світі не одне. І багато хто з жінок побували у своєму храмі Афродіти. Наприклад, мій храм, де я переспала з назнайомим чоловіком, знаходиться у Коктебелі. Власне, у тому храмі я і взяла шлюб з незнайомцем. Перстень, який він мені тоді подарував, став для мене обручкою, і надав моральне право привести у світ дитину від нього — хлопчика. Хоч як я очікував почути від неї ці слова, але вони стали для мене повною несподіванкою. Аби пригасити емоційний сплеск, я почав пустий діалог: — Скільки разів ти побувала в Коктебелі? — Один, — відказала Маріца. — Отже, тим чоловіком був я… І каблучку на твоєму підмізинному пальці подарував я? А чим це можна довести? — Не знаю. Подарував, та й годі. — Справді, не знаєш? — Покажи-но перстеньок, — сказав я. Маріца зняла і простягла його мені. Я витяг з кишені окуляри і розгледів на внутрішній стороні кільця дві заголовні літери — мого прізвища й імені. А також дату — двадцять сьоме серпня знаменного для нас року. — На, ось подивися. Маріца досить довго роздивлялася перстень та, нарешті, сказала: — А що я мушу побачити? — За мить вона потягнулася до торбинки по окуляри: — Ага, справді. А я не помічала, хоч і дивилася. Сина назвала Олександром, бо каблучка з каменем олександритом. — А я вибрав перстень з цим каменем, бо знав його властивості. Він посилає власникові випробування і водночас загартовує його. Латинське прислів’я каже: «Quod me netrit me destruit» — «Те, що не зламало мене, зробило сильнішим». Колись я простежив свій життєвий шлях і побачив, що весь він складається з випробувань та їх долання, а також з усвідомленням, що стаю трохи міцнішим. Я хотів, щоб і ти була сильною у доланні перешкод. Письменникові це потрібно, адже перешкоди створюємо ми самі. На мить я подумав, чи вийду міцнішим із переслідувань і провокацій, які терплю уже багато років? «Судячи з останніх подій, вистою і зміцнію», — озвалось у мені моє друге Я. Раптом завважив, що перейшов у якусь іншу якість. Після слів Маріци про сина в мені щось змінилося. Тепер я бачив у ній не коханку, а дружину, яка всі ці роки вважала мене своїм чоловіком, не маючи жодної надії, що ми колись будемо разом. «Що ж такого змінилося, — запитав я себе, спостерігаючи, як заходить у хвилі Маріца, — адже мені було відомо, що маю сина? Тільки й того, що про це щойно було сказано». І тут пролунав у торбинці звук мого телефону. — Ну, ти як? — почувся голос Кості. Він, як завжди, не витрачав час на слова привітання. — Нормально. — Я чого… Мені не дають спокою оті шістдесятеро, яких ми завезли до Пафосу з Єгипту. — Спочатку їх залишилося тільки двадцять. Сорок, як повідав господар готелю, у той же день майнули в аеропорт і злиняли хто куди. А з тих, що залишилися, я бачив на пляжі «пампушку» і здохляка, якого приводили до тебе в медпункт. Але їх також уже тут немає. Учора дванадцятеро з них забрало якесь судно. Восьмеро мають на Кіпрі власні житла. — Он як. Зайди до церкви та постав свічку подяки Господу. До речі, там храми православні. Бувай. — Костя відімкнув зв’язок. «Треба поставити свічку Всевишньому не тільки подяки, а також свічку прохання, щоб і в нашому краї не запанували знову діти Мардука, — подумав я. — Як і десь-інде». Дзвінок Кості на мить відволік мене від почуттів, викликаних словами Маріци. Та щойно вона вийшла з води і лягла на килимок поруч, як я поцікавився: — Чому ти не повідомила про те, що сталося? Якийсь час Маріца німувала; чувся тільки гомін пляжу та плюскіт хвиль; нарешті озвалася: — Бач, не доберу, як сказати, хоч про це не раз думала. Я знаю кількох жінок, які народили собі діток у такий самий спосіб. Ну, завагітніли від когось, але дитину привели для себе. Про батька ж дитини вони за звичай і не згадують, — по миті додала, кивнувши на рештки колон храму на пагорбі: — А цьому способу, виявляється, стільки ж років, скільки й існує людство. — У нашому ж випадку сталося щось інше. Я знала, що маю чоловіка, а мій син — батька. Ну, вигадувала там, що ти зараз далеко за кордоном… Та останній час він став дедалі частіше цікавитися. Мабуть, під впливом того, що батько його ровесника працює на гвинтокрилі і, трапляється, бере їх із собою. Але не в тім річ. Я боялася, що ти матимеш мене за таку, яка спізнала незнайомого чоловіка для продовження роду. Мовляв, подумаєш, що людина мусить прийти у світ законно. А це означає — за згодою чоловіка і жінки, а не тільки когось одного. Ну, щоб бути їй — тій, новій людині — щасливішою, чи що… Із року в рік планувала повідомити, але кожного разу щось стримувало. Не подумай, що я остерігалася твого осуду. Щось інше мене утримувало, немов би за тим стояла якась небезпека для сина. Бувало, сиділа по півгодини біля телефону або за письмовим столом з наміром написати листа, але щось мені не давало це зробити. З’являлося відчуття близькості небезпеки. Отой дзвінок мій опівнічний… Здавалося, якась сила, та ж сама, що раніше стримувала озватися до тебе, взяла мою руку й поклала її на телефон. Це не тільки була радість від виходу у світ книги, на яку я очікувала чи не всі десять років, і якою хотіла поділитися з тобою, а й зняття табу на дзвінок до тебе. Ні, більше — це був наказ потелефонувати. Раптом я зрозумів: сила, яка весь час охороняла мене, була також над Маріцою і нашим дитям. — Так а батькам що ти казала? — запитав я. — Нічого. Та й вони делікатно обходили цю тему. Знали про жінок, які також обзавелися дітками, а про людське око вигадували легенди про коханців, з якими у них не склалося подружнє життя. Щоправда, батько якось запитав: «Він хоч путній чоловік?» Ну, це, напевне, щоб переконатися, чи з онука не виросте якийсь покруч. «Авжеж», — відказала я коротко. З приходом у світ дитини для мене все змінилося. Я перестала бувати на зустрічах з читачами, виступати з письменниками по радіо й телебаченню. У мене тепер один клопіт — виховання дитини, ну і, звісно, удосконалення того благенького поетичного дару, який мені дав Господь. Усе інше, якось одразу обсипалося з мене, як сухозлотиця. Можна ще так сказати: зникло бажання щоденного свята. Але вони — свята — були: ніколи не забуду радості, коли син вперше промовив — уже не пробелькотав, а промовив — кілька слів, коли знаний літературний критик у своїй статті назвав мене визнаною поетесою. — Тобі відомі властивості каменя олександриту, а як перекладається слово «олександр», ти знаєш? — поцікавився я. — Ні. — Визволитель. І Олександр Македонський починав, не як завойовник, а як визволитель від персидського панування. Мідо-Персія на той час була світовою імперією і, отже, він став визволителем не тільки для греків. — Молдова маленька країна, — зауважила Маріца з усміхом. — До того ж, кого і від кого визволятиме наш син? — Від дітей Мардука, — вихопилося в мене. — А це хто такі? — Ті, кого не видно, але яких немало поміж людей. — Помітивши на її обличчі недовіру, я додав: — А щодо маленької країни, то Македонія у часи Олександра також була невеликим грецьким царством. Але Олександр народився втаємниченим, а на визвольну війну його висвятили мати і жерці храму Зевса. Земним батьком у нього був цар Філіпп; сутність же людську він отримав від когось чи чогось іншого. Що ж до дітей Мардука, то це не вигадка, і не метафора. — Помітивши настороженість, яка виникла у чорних очах Маріци, я додав: — Колись розповім про них, за рюмкою кави.  

Куклія — рибальське селище, тут у будь-якому з кафе можна вибрати розмаїті морестрави. Ми пообідали в таверні, яких на березі немало, і від яких сходив дух смаженої риби. Я випив і кухлик червоного вина, виготовленого з місцевого винограду. Маріца тільки надпила з мого кухля і зауважила: — У батька вино не гірше. Вийшовши з таверни, ми враз опинилися під пекучим сонцем. Вона витягла з торбинки мій головний убір. — Одягни, бо пряжить, як у пеклі, — сказала. Я завважив, що татарський орнамент на тюбетейці став чіткішим і від неї приємно пахло. Отже, її випрали. — А хто була мати у Олександра Македонського? — раптом поцікавилася Маріца. — Цариця, дружина царя Філіпа. До речі, сина виховувала вона. Піклувалася, щоб у його оточенні перебували найвидатніші люди. І протягом усього його короткого життя поряд з ним були такі люди. Одержати перемогу над кимось — це одне, а от щоб утримати й закріпити її, потрібне щось більше за наполегливість, одержимість і військову міць. Так, перемігши персидського царя Дарія, Олександр не став руйнувати царства. Тільки відсторонив від влади прибічників переможеного царя. А потім поодружував десять тисяч своїх воїнів з доньками найвизначніших вельмож Мідо-Персії, давши кожному великий посаг. І сам узяв собі за дружину доньку загиблого у битві Дарія. Навряд чи таке могло прийти в голову людині, якій було двадцять сім чи двадцять вісім років. Це міг придумати хтось дуже мудрий. Перемога грека Олександра закріпилася на віки, а сам він став сакральною постаттю східного люду, а потім, з появою ісламу, — і всього мусульманського світу. Ми знову піднялися до храму Афродіти з рештками вапнякових колон, з усього іонічних, тому, що цей стиль у стародавній Греції був притаманний жіночій сутності. Збереглися тільки фрагменти колон, деякі з яких сягали метра й вище. Я легко уявив їхню справжню висоту, тому що пропорція між довжиною і нижнім діаметром була незмінна — колони сягали вгору на висоту п’яти нижніх діаметрів. Я «побачив» і дах храму, і «почув» різноголосий гомін жінок і чоловіків у храмовому саду. А потім мене немов би понесло на ліфті у глиб часу, аж до того періоду, коли на пагорбі було тільки капище в оточенні велетенських кедрів. Курили ватри у гніздах з викладених каменів, а довкіл чулися голоси і вгадувалися щастя й надія. Раптом усе зникло; від тих часів залишилися незайманими тільки морська синява й небесна блакить. «Правило гілок», яке інколи в мені прокидалося, цього разу «висвітило» лише два моменти шляху довжиною у понад п’ять тисяч років. Тим часом минуло вже немало часу після оповіді Маріци. Я мусив був щось сказати, але обережність, яка глибоко вгніздилася в мені за багато років цькувань і провокацій, змушувала не квапитися. З голови не виходили слова сина Мардука — молдаванина: «писивом Мага засмічений геть увесь простір. Дедалі більше сайтів різними мовами повняться його зловорожими одкровеннями». З усього судячи, молдавські темні й діти Мардука, знаючи про моє «писиво», досі не знають про мого сина. Цьому завдячує не тільки обачність Маріци, а й світла силу над нею. Я подумав, що вагатися й осмислювати далі ситуацію не можна. Десь живе хлопчик з очима кольору моря, зачатий у любові в одному з «храмів» Афродіти, який очікує, коли нарешті з’явиться його батько. — Сонечко, а чи не обвінчатися нам тут? — раптом вихопилося в мене. Маріца довго не озивалася; обіпершись на одну з колон, вона дивилася на черепичні дахи Куклії віддалік в оточенні зелені. Коли ж обернулася, я побачив дві сльозини, що добігали вже до підборіддя. Раптом очі її блиснули двома чорними діамантами. — Де? — поцікавилася вона. — Тут? — і поклала руку на колону. — Ні, ну… У якійсь із тутешніх церков — вони православні. — Романтично. Але чому так далеко від нашого краю? Можна б і в Одесі чи Кишиневі. У мене мало не вихопилося: «У Кишиневі не можна, та і в Одесі поки що небезпечно». Але за тим треба було пояснити чому саме. Навряд чи людина з раціональним складом мислення сприйняла б на віру моє пояснення. Йому — поясненню мусить передувати чимало інформації, або ж ситуація, в якій двічі побував Костя. І все ж я змушений буду втаємничити Маріцу, інакше звістка про наше одруження дійде до темних Молдови, відтак вони довідаються чиє то дитя Сашко. — Не тільки романтично, а й символічно, — відказав я. — Пафос — перше місто Римської імперії, де влада стала християнською. Це було ще за життя апостола Павла. Ну, а цивільним шлюбом ми зможемо побратися і в Одесі.  

РОЗДІЛ 22

 

На поромі, який відходив від причалу і плив до судна, острів залишали останні з туристів круїзу, які провели день у Пафосі, а з ними і ми з Маріцою. Нас зустріли Ксилантій з Баксом. Ми з Баксом обмінялися потиском рук, а Ксилантій обійняв мене, а потім зауважив: — Шефе, ти став на себе не схожий. — Що, засмаг? — І це також… Ти завжди мав якийсь жорсткий вираз обличчя. А тепер немов би пом’якшав. — Іншим слово, розслабився, — уточнив я. — Ось-ось. Ти став розслабленим. — На це є вагома причина, друже. — Завваживши на його обличчі допитливість, я сказав: — Ми з Маріцою хочемо накрити сьогодні стіл. Допоможеш? Ну в тій частині, де оселедець з олією й огірки. — Авжеж. До речі, Костя зараз у капітана. Він сказав, що зайде до вас.  



… Я саме «переносив» знімки з фотокамери до комп’ютера, а Маріца розвішувала у шафі одяг, коли до каюти зайшов Костя. З порогу подивився на нас уважно, мовив: — До вашого гарного вигляду, який маєте, не вистачає гарної звістки. А вона така: капітан не підписав твоєї заяви на відпустку за власний рахунок. Отже, ти увесь цей час вважався працюючим судні. Можеш забрати в касі тижневу зарплату. Заразом отримаєш і премію в розмірі тижневої зарплати, яку виписав тобі все той же капітан. — Так а премію за що? — поцікавився я. — Мабуть, за твій ризик, — усміхнувся Костя. А потім звернувся до Маріци: — Він колись скидає тюбетейку? — Буває, — відказала з усміхом Маріца. — Коли спати лягає. Я показав Лікареві стілець поряд і сказав: — Ось поглянь. Він спочатку розглядав на моніторі знімки, зроблені на пляжі, потім, коли я вивів на екран сюжет з руїнами храму Афродіти, поцікавився: — А це що таке? Я пояснив, а тоді показав нас з Маріцою у церкві, де священик одягає нам обручки. Якийсь час Костя не озивався, а потім зауважив: — Ну, ти ж і фантазер! Це ж треба, повезти кохану жінку аж у край Афродіти, щоб там узяти з нею шлюб. — Це не тільки край Афродіти, — відказав я. — Це і місце, де люди вперше стали християнами. Тоді ще не було поділу на православних і католиків. А цей знімок на моє прохання зробив якийсь із туристів. — Ксилантій каже, — мовив Лікар, підводячись, — що ви маєте намір накрити поляну. Замість бучного весілля — поляна в каюті. Мені подобається. Ходімо, принесемо стіл від Ксилантія й Бакса до мене, бо у вас тут тісно.  

Моє бажання накрити стіл не стало для всіх несподіванкою. Та коли Костя, піднявши келих з ромом, виголосив, що ми обвінчалися, і показав рамку зі знімком вінчання, я завважив на лицях моїх друзів спочатку розгубленість, а потім у Бакса і Ксилантія з’явилося співчуття, а у Рити щось схоже на заздрість. По-доброму посміхалися Макар і Костя. Після другої чарки озвався Бакс: — Вип’ємо за Шефа і його імпортну дружину! — І почаркувався спочатку з нами, а потім з усіма. — Ксиву маєте? — поцікавився Ксилантій, наповнюючи чарки після щойно випитого. Замість відповісти, я взяв з тумбочки цупкий аркуш тисненого паперу, схожий на диплом лауреата премії. — Ось, — сказав. — Тоді третю пропоную випити за повернення. — До чого? — поцікавився Бакс. — До звичаїв батьків, — відповів Ксилантій. Рита якийсь час дивилася на наше зображення на екрані монітора, а тоді поцікавилася: — А де ви обручки взяли? — У Пафосі купили, — відказав я. — Шкода, що на тобі, Маріцо, немає фати, — зауважила вона. — Моя доню, ми це врахуємо, — озвався Макар. — Тільки у моїх батьків, у Західній. Там також шанують цей обряд. Адже ми з тобою не вінчані. Краєм ока я помітив, що Маріца ніяковіла в компанії малознайомих людей. Я пригорнув її й поцілував. І подумки подякував усім, що ніхто не вигукнув безглуздого слова «гірко». Раптом почувся дзвінок Костиного телефону. Він витяг його з нагрудної кишені і, кинувши погляд на номер, вимкнув зв’язок. Тоді, подивившись на мене і, показавши очима на двері, вийшов. Я пішов слідом. У коридорі він попрямував до сходів на верхню палубу. Була вже надвечірня пора, дув помірний південний вітер, від чого море вкривали невеликі хвилі з білими гребінцями, вгадувалося ледь чутне гудіння в машинному залі і музика та голоси на нижній палубі. — Історик, — пояснив Лікар, натискаючи на кнопку звуку, а потім — на номер, який світився на дисплеї. — Побалакаємо тут, бо в коридорі гомінко. — Алло, — почувся чоловічий голос. — Ви щойно дзвонили… — Так. Ви не могли б прийти зі своїм другом до мене завтра у першій половині дня? — Ні. Ми зараз далеко від Одеси. А що сталося? — Взагалі то нічого. — На тому боці мить помовчали, а тоді знову почулося: — Вам відомо щось про людей, які втратили пам’ять? Костя подивився на мене, відповів: — Писали про щось таке в газеті. Ну, якийсь зв’язок з катакомбами. — Ось-ось. Таких випадків, виявляється зафіксовано багато, у різних регіонах України. Але до недавнього часу ними мало хто цікавився. Тепер же, через те, що людей таких стало з’являтися дедалі більше, знайшовся журналіст, який систематизував усі випадки. Виявляється, з тих пір, як відійшла стара влада, поява безпам’ятьків збільшилася у кілька разів. Тепер ними заселені всі психлікарні, для них створені спеціальні заклади. Мало кого з них вдається зідентифікувати з пропалими безвісти. Журналіст, прізвища якого я, на жаль, не запам’ятав, пише, що ці люди геть позбавлені душ. Власне, вони — скафандри, з яких повиймали їхнє наповнення — людські душі. Ну, це десь так, якби з мобілки витягли акумулятор і сім-карту. І хоч там є ще літієвий елемент живлення, але пам’яті й енергії вже немає. Озвався я: — Запитай, у яких містах їх виявили найбільше? Костя повторив моє запитання. У відповідь почулося: — Де багато підземних ходів. Наприклад, у Харкові, там під містом нараховують понад тридцять кілометрів тунелів; у нас тут, у районі катакомб; на Донбасі; в Севастополі, де під час війни був підірваний підземний завод разом з його робітниками; вони там, у підземеллі, й мешкали. Тих бідолах загинуло понад шістдесят тисяч. Журналіст каже, що за два-три тижні істот без пам’яті з’явилося у кілька разів більше, ніж доти, і що враження таке, нібито хтось відкрив концентраційні табори, де їх утримували. Подібне вже траплялося, коли стали випускати репресованих сталінським режимом людей. Просидівши по в’язницях не один десяток літ, вони також багато чого не розуміли у тій дійсності, де раптом опинилися. Але у них, принаймні, була мова, хоч скоріше табірний сленг. Поволі-поволі адаптувалися. А ці справді обезмовлені. Єдине, що вміють, це їсти, пити та справляти нужду. Але не всі такі. Я, власне, тому й подзвонив до вас. Поміж них трапляються люди, які знають халдейську мову, і нею спілкуються поміж собою. Часом заговорюються і балакають сумішшю нашої і халдейської мов. А є й такі, котрі, крім халдейської, знають інші, здебільшого схожі на халдейські, слова. Через це мене, як сходознавця, й запросили в одну з таких колоній під Одесою. — А що кажуть владці? — запитав Костя. — Нічого. Поки досліджують, що це за феномен. Отож і мене залучили, та й інших науковців, зокрема й антропологів. Я звернув увагу, що кожен з безпам’ятьків нічим не відрізняється від сучасної людини. І в натовпі людському його неможливо ідентифікувати, та коли побачиш гурт таких, то виникає думка, що це окремішня раса чи етнос. Крім звичайних антропологічних прикмет, їх поєднує якась польова особливість; очима її не побачив, але її вловлює аура людини. Вона — та особливість і гуртує їх в окремішню людську групу. Хоча я не впевнений, що слово «людська» я вжив коректно стосовно цих істот. Часом у мене виникало дивне відчуття, ніби я перебуваю у колі старезних людей, яким, проте, на вигляд років від сорока до п’ятдесяти. Спочатку подумав, що це якийсь психічний комплекс, та потім, коли довелося відвідати їх удруге і втретє, то знову за молодими обличчями жінок і чоловіків я вгадував деякі сутності людей, що мешкали на землі кілька тисяч років тому. Звісно, це дурниця. Я подумав, чи не ті це істоти, балачки яких ви з вашим другом записали на диктофон. Отже, ви є першими, хто почав їх досліджувати. А з того, як ваш друг вибудував з перекладених мною слів халдейську фразу «Маг відправив Ліліт у край без вороття», я зрозумів, що саме час об’єднати наші зусилля для праці над ідеєю. Не виключено, що держава для цієї теми може виділити й кошти. — Слушна думка, — озвався я. — Ось мій друг каже, що ваша думка йому сподобалася, — сказав Костя і передав мені телефон. Ми привіталися. Науковець мовив: — Це добре, що ви поряд виявилися. Можете, поясните таке: під час останнього мого перебування на об’єкті, де поселили безпам’ятьків, а це колишній студентський профілакторій на березі річки в гаю, керівник об’єкта сказав, що безпам’ятьків, які балакають халдейською мовою, стає дедалі менше, але загальна чисельність резерватів не змінюється. Що б то могло означати? — Поміж них, або серед адміністрації табору виявився хтось, хто може відправляти квартирантів, які досі селяться у чужому тілі, у край без вороття. Точніше — у відомство богині підземного царства Ерешкігаль. Ну, це за віруванням вавилонян. — Он як. Чи не той це Маг, про якого у нас була мова, і з яким ви обіцяли мене познайомити? — Ні. Це не він, — сказав я впевнено. — З вашого тону видно, що ви переконані. — Авжеж. — Так вас же немає зараз в Одесі і ви нічого не знали про об’єкти, де тримають безпам’ятьків. Звідки ви знаєте? — Зате мені відомо, де перебуває Маг, з яким ми обіцяли вас познайомити. — Тоді що ж виходить, що він не один такий? — Не виключаю. — відказав я. — Хоча може бути й інша ситуація — значно гірша. — Раптом я поцікавився: — А скажіть, всі оті приходьки з минулого справді мають за плечима по кілька тисяч років? — Ні. Здебільшого це люди, які народилися на початку минулого століття. Ну, якщо судити за окремими словами, котрі у них дивом збереглися у пам’яті. Наші це слова, але якісь архаїчні. Ті ж, що спілкуються халдейською мовою, справді тисячники. Втім, я не взявся б доводити, що це справді так. — Ви казали про журналіста, який збирає випадки виникнення безпам’ятьків. А прізвища його не запам’ятали? — Ні. — А ім’я? — Та випало з пам’яті. — Чи не Олегом його звати? — Олег! Точно. Я згадав, бо й мого небожа звати Олегом. Ви його знаєте? — Зустрічався. Ще до нашого з вами знайомства. Якщо це кореспондент одеської газети. — Так, він наш. Гаразд, будемо кінчати розмову. Отож, я очікуватиму вас за три дні у першій половині дня. — Авжеж. Але на завершення я хотів би вас застерегти: не ходіть більше у резервації, де селяться обездушені істоти. — Чого б то? — Поясню при зустрічі. Бувайте.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка