Віктор Савченко діти мардука



Сторінка26/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

РОЗДІЛ 19

 

На автовокзалі панувала звичайна метушня, чулися оголошення про прибуття й відбуття автобусів. І все ж щось змінилося відтоді, коли я востаннє зійшов на берег. Те щось не вловиш ні очима, ні вухами. Воно є складовою ментального плану дійсності, яку не кожному дано відчути. Я ж його впізнав: це була відсутність небезпеки, яка гнітила мене багато років, а саме: думки і погляди ворожих мені людей; тоді їх ніби було розчинено у просторі і вони переслідували мене всюди, де б я не з’явився. Щось схоже відчуває людина, яка щойно вийшла з глибокого тунелю, в якому геть поруйновано покрівлю і не знаєш, де й коли тобі на голову звалиться шматок породи. А тут чисте небо над головою. До того ж я не відчуваю у собі звіра-охоронця. До платформи, де я стояв, підкотив автобус, і з нього почали виходити пасажири. Маріца вийшла в числі останніх. На ній була тоненька голуба сукня. Роззирнулася, ковзнула очима по мені й підійшла до багажного ящика, якого вже відмикав водій. Взяла валізу на коліщатках, і знову роззирнулася довкола. Але й цього разу у мій бік тільки ковзнула поглядом. На мені була форма морського офіцера; козирок кашкета закривав майже пів-обличчя. Я зробив кілька кроків і взявся за ручку валізи. Маріца збентежено підвела очі, а потім подивилася на ліву частину щоки і, помітивши там світлі плями, враз полагіднішала. А тоді пригорнулася до мене. — Що це за маскарад? — озвалася по миті. — Ти про що, сонечко, про форму? Ну, служу ж на судні… Тим часом до безпеки, в якій я себе відчув, додалися душевний спокій і святковість зустрічі, те, чого мені бракувало довгих десять років. Мабуть, усе це в купі можна назвати щастям. — Куди ти мене ведеш? — поцікавилася Маріца. — Он, бачиш, чорна машина. На ній нас відвезуть на місце. То була Костина ідея — відвезти й привезти мене на судно. І він доручив це зробити своєму двоюрідному братові Геннадію. Я, хоч і відчувався незручно від такої опіки, але все ж прийняв її. Всю дорогу, доки ми їхали до морвокзалу, Маріца не озвалася жодним словом; сиділа, притиснувшись до мене плечем, і, здавалося, спала. Першим, кого я зустрів, піднявшись на палубу, був Ксилантій. На його лиці вгадувався подив. Він, вибачившись перед Маріцою, відкликав мене вбік і спитав пошепки: — Шеф е, це твоя баба? — Так. — Ніщак бабець, — прокоментував з виглядом експерта. Я кивнув на знак згоди, повідомив: — Збираюся ж накрити поляну. — Мудрі слова твої, — схвалив Ксилантій. — Так? Я б хотів бачити на столі оселедець з цибулею, политий оцтом і олією, та огірки. — Ага… — Ксилантій кинув оком на годинник. — Зараз мотну на Привоз і привезу пахучої олії. Все інше можна купити в буфеті. А оливки тут — ти сам бачив — завбільшки як слива! — Гаразд, Ксило. — Раптом я поцікавився: — А де Костя? — У батьків. Я йому повідомлю про те, що тут планується.  



Маріца за столом прасувала свій одяг, а я сидів на дивані з ноутбуком на колінах. Раптом озвався мій синій телефон. — До тебе можна? — почувся Костин голос. — Авжеж. За кілька хвилин постукало у двері і зайшов він сам. На ньому був білий одяг, а в руках тримав Лікарську валізку. Коли, після того, як я представив їх одне одному, Маріца знову взялася за праску, на обличчі Кості промайнула схвальна посмішка. Він роззирнувся по каюті і, завваживши пакунки з продуктами, які скрізь лежали, сказав: — Те, що ти надумав, краще зробити в моїй каюті — вона більша. Пішли допоможеш розкласти стіл. Коли ми вийшли, він зауважив. — Нормальна. — Про що ти? — Жінка нормальна. Каюта Лікаря справді була велика. А стіл, коли ми його розклали, виявився удвічі більшим ніж у мене. — Семеро помістилися б і за моїм столом, — озвався я. — Не виключено, що прийде Степан. Хоча він твердо не пообіцяв. Але Степан не прийшов. Невдовзі потелефонував Кості, що не зможе. … Стіл був сервірований так само, як тоді в каюті Ксилантія й Бакса, коли я вперше прийшов на судно. Власне, головним персонажем у доборі страв і розставлені їх на обрусі був Ксилантій. Крім розмаїття закусок і запаху оселедця з олією, тут панував дух приязні і спокою. Проте Маріца, завжди розкута у спілкуванні зі мною, виявилася украй стриманою. Вона шепнула мені, щоб я не казав, про її поетичну приналежність. І коли Лікар зажадав, аби я представив її, я сказав: — Це Маріца, вона філолог з Молдавії. А це Рита… — я показав на кожного, називаючи ім’я. Тим часом Ксилантій наповнював чарочки малиновим лікером. — Ну, то й вип’ємо за знайомство і за те, щоб Маріца стала нашим товаришем, — сказав Костя, піднявши келих. Я завважив, що скромність Маріци сподобалася Риті, і скоро вони вийшли на палубу погомоніти. За кількістю страв застілля можна було б назвати святковим, а за спокійними, доброзичливими діалогами це була звичайна вечеря.  

Наступного дня, по сніданку, ми з Костею стояли неподалік від трапа; він рахував нових туристів, я ж пильно оглядав кожного, чи не виявлю темного. Коли на судно зайшов останній із черги, Лікар сказав: — Чотириста двадцять два. — По хвилі спитав: — Скільки темних? — Жодного, — відказав я. — Схоже, найбільш публічні з них уже зробили ноги з України, а ті, які чинили злочини у затінку, принишкли. Чи надовго? Утікали пачками, принаймні на цьому судні. А є ж інші рейси, порти й вокзали. Раптом Лікар запитав: — Послухай, ти казав, що збираєшся побратися з Маріцою? — Ну. — А це означає, що тебе потягне на осіле життя? — Авжеж. Але доки триває робота над романом і доки не побачу його тираж, я буду на судні. — Так а потім? — А потім, як Бог дасть. — Прикинь, яка у нас зібралася тепла компанія на цьому плавучому острові, власне, це місто на воді, хоч порівняно й невелике. Он Макара вже оформили охоронцем. — Так у нього ж дружина тут працює. — З часом і Степана перетягнемо. Наш механік судна вже пенсіонер зі стажем. — Я бачив. Років на сімдесят виглядає. — От-от. Він уже звертався до капітана, щоб знайшли йому заміну. А Степан — судномеханік з вищою освітою, працює начальником цеху ремонту суднових двигунів… Ти зрозумій, — значення не має, де ти живеш: у столиці, невеликому містечку чи на судні. Все одно довкола тебе буде оточення людей, близьких тобі за духом, переконанням чи ще хто зна за чим. І ти з цього оточення виходитимеш тільки вряди-годи. Я до того, що ти вже вписався у нашу компанію. Якщо ж тобі знадобиться вийти з неї остаточно, то все почнеться з формування нового — подібного оточення, і на це можуть піти роки. А тут, хочеш писати — пиши на здоров’я. Якщо ж знадобиться кудись майнути у літературних справах — та будь ласка. І що важливо — бабло, і не мале. А бабло, як сказано, перемагає зло. Хе-хе. — Ага, тільки в залежності від того, у чиїх руках воно опиниться, — зауважив я. — Костю, яка різниця компанії судновласників, хто її приведе до банкрутства: якийсь із синів Мардука, котрий очолить капітана, чи ти — один з її власників, той, хто витягує з неї — корпорації частину ресурсу на влаштування на судно своїх знайомих? — Ти не правий. Лікар і медсестра тут — штатні одиниці. Два матроси — також. Бакса і Ксилантія взяли на місце двох алкашів, яких капітан давно мріяв позбутися. Макара влаштували на вакансію, яка вже рік пустувала. Психолог тут також колись був, і цю штатну одиницю ніхто не скасовував. Так що, колего, ти не правий. До всього, якби я не привів тебе на судно, то ще невідомо, що сталося б у дні, коли тут були єгиптяни. Та й наші ж темні… Ти казав, що поміж тих, які сіли в Одесі, засік кількох приходьків із краю без вороття. — З потойбіччя, — поправив я. — У край без вороття я їх відправляю. — Ну, може… А ти кажеш, що я руйную економіку корпорації. Не гніви Бога! — Так а як же вони без тебе досі існували? — Тоді були стабільніші часи. Люди купували путівки, щоб провести відпустку святково. Тепер багато хто купує їх, щоб зробити ноги — з Лівії, Єгипту, України. А утікають здебільшого особини без табутивного бар’єру чи, як ти кажеш, темні, ті, яким уже нічого втрачати. У них що, спрацює совість, коли треба буде очолити або й замочити когось із нас? Надивився я на цих мармиз за своє життя! Твоя правда, у людстві часами накопичуються шкідливі клітини і воно їх відторгає, а я б сказав так: переміщає з однієї ділянки свого тіла на іншу. Спрацьовує закон збереження зла: зло не зникає й не виникає, а тільки переходить з одного місця на інше. У-у, гади! Це якби можна було створити резервацію, куди б людство скидало цю негідь. — Розслабся, — порадив я. — Це в тобі фантомний біль прокинувся — пригаси його. Період спокою наближається. На судні зараз — жодного темного. Я це до чого? Плавуче місто тиждень-півтора зможе обійтися і без психолога. Лікар якийсь час не відповідав, та нарешті озвався: — А твоїй жінці що, не сподобалося тут? Он люди які гроші платять за круїз! — У нас на цю тему мови не було. Це моя забаганка. Я хочу позасмагати з нею на пляжі Кіпра. Сподобався мені той край. — Чи не там, де зійшли шістдесят темних з Єгипту? — Так. У Пафосі. — Гаразд. Я побалакаю з капітаном. Гадаю, можна так зробити: цього рейсу ми вас висадимо на Пафосі, а заберемо через вісім діб, на другому круїзному колі.  

РОЗДІЛ 20


 

З порома, який причалив до пірса, зійшло кілька сотень туристів. Поки екскурсоводи збирали гурти за темами екскурсій, пором відчалив і поплив до судна, яке стояло у кілометрі від берега, по нову групу. — Спочатку виберемо пляж, а вже тоді шукатимемо житло, — сказав Макар. Ми з ним ішли попереду; я тягнув валізу по мощеній пласкими вапняковими плитами стежці. Маріца з Ритою позаду нас про щось гомоніли. Макар казав, що він тут не вперше; разом з кількома охоронцями вони, бувало, супроводжували керівників корпорації. Ліворуч, на відстані ста кроків від смуги прибою, тягнулися будинки готелів, з усього, недавно споруджених, з клумбами барвистих квітів і мощеними рожевим вапняком доріжками. — Це наймиліше і найспокійніше містечко, в якому мені випадало колись пожити. Тут я забував усі прикрощі, навіть те, що був невільником. Раптом мені спало на думку, що після висадки шістдесяти мафіозі з Александрії, світлий егрегор міста може потьмяніти. Коли я сказав про це Макару, він відповів: — Не думаю, що всі вони осіли у Пафосі. Десь сорок-сорок п’ять їх розлетілися у всі кінці світу. Дехто ж справді оселився на острові, а дехто вже раніше мав тут житло. Закони дозволяють чужоземцям купувати на Кіпрі нерухомість. Тим часом я завважив, що рельєф і природа нагадували Крим. Віддалік від моря виднілися гори, порослі густою рослинністю, а ближче до берега — місто, до якого було метрів вісімсот, також усе в зелені, — вгадувалися пальми й зелені свічки кипарисів. Ми проминули три пляжі, які мало чим відрізнялися від ялтинських чи алуштинських, тільки значно менші і людей було на них не багато. — Зупинимося на цьому, — озвався Макар, звертаючи з кам’яної доріжки. — По-моєму, тут чистіше і менше пляжників, хоча ще зовсім рано. До того ж цей клапоть берега нагадує мені Лузанівський. Ага, якщо ви з Маріцою не надто грошовиті, то можна обійтися і без шезлонгів. Он більшість людей лежать на рушниках, а є й такі, що — прямо на піску. До речі, це корисно хворим на суглоби. Там якась еманація цілюща сходить від піщинок. Ми, скинувши пляжні капці, зайшли в піну прибою по коліна, наскільки дозволяли шорти. — Ну, а тепер, — сказав Макар, — житло. Готелі, що тягнуться вздовж берега, — п’яти — і чотиризіркові — відповідні й ціни в них. Ті ж, що в місті, а це не більше кілометра звідси, тризіркові. Різниці в сервісі майже немає. Зате ціни значно нижчі. Тільки й незручності, що відстань до пляжа. — У що це нам обійдеться? — поцікавилася Маріца. Я й не помітив, як вони з Ритою наблизилися. — Гадаю, тисячі півтори зелених вистачить. На двох. Маріца подивилася на мене запитально. — Нормально, — сказав я. — А тепер поведу вас до житла, де сам зупинявся, коли бував тут по роботі. Макар вийшов на кам’яну доріжку і босоніж пішов у бік міста, тримаючи в руці сандалі. Обабіч траплялися пальми, формою схожі на велетенські ананаси, невідомі мені кущі й гостроверхі кипариси. З боку міста на доріжці почали з’являтися поодинокі постаті, яких ставало дедалі більше. То до моря поспішали туристи. — Сніданок закінчився, — пояснив Макар, кивнувши на людей попереду. Макар довгенько балакав з господарем готелю — невисоким головатим чоловіком у строкатій сорочці й білих шортах. З усього, вони були знайомі. В їхній розмові вгадувалися англійські, російські і ще якісь, незрозумілі, слова. Нарешті він звернувся до нас з Маріцою: — Готель вам обійдеться всього у тисячу сто доларів. Це проживання і вісім сніданків та вісім вечерь. Обідатимете в якомусь із кафе на березі. Я кивнув на знак згоди, після чого Макар сказав, що пан Андреас Софоклеас зараз поведе нас у наш номер, де ми з ним і розплатимося. За мить він додав: — Ага, час сніданку ще не закінчився і ви зможете поснідати. Кімната виявилася не набагато більшою від каюти на кораблі. Коли господар вийшов, Макар озвався: — Господар повідав, що недавно у Пафосі з круїзного лайнера висадилася група єгиптян — шістдесят осіб. У готелях на них уже очікували, та сорок із них у той же день майнули в аеропорт і порозліталися хто куди, восьмеро пішли у власні оселі, ще дванадцятеро оселилися неподалік від берега у п’ятизіркових готелях, де зараз і мешкають. А я що казав? Бачте, я помилився всього на п’ять втікачів. Ну, гаразд, обживайтесь, а ми з Рітулею майнемо на місце, де з моря вийшла богиня кохання Афродита. — Дякую, друже. Останнє запитання: а якою мовою ми спілкуватимемося з паном Андреасом? — Ну, по перше, на Кіпрі живуть переважно греки, а вони православні. І церкви тут православні. Сюди часто приїздили і тепер приїздять російськомовні люди. А Отже, всі, хто тут займається сервісом, мають достатній набір російських слів, щоб порозумітися. Тепер ще й наші — україномовні зачастили. Так що з цим клопоту не матимете. Якщо ж пані Маріца знає молдавську, то Отже, для неї не буде проблеми у спілкуванні французькою чи італійською. Отож, бувайте.  

Десь за сотню кроків від берега, де кам’яна доріжка перетиналася з такою ж стежкою, від одного з п’ятизіркових готелей вийшла пара — повненька невисока жінка у шовковому халаті з барвистими китайськими драконами на ньому і худий чоловік у білій, до п’ят, накидці, які носять бедуїни. Жінка йшла, не поспішаючи, бо чоловік за нею не крокував, а дріботів по кам’яних плитках; так ходять хворі на інсульт. Незабаром ми з Маріцою їх наздогнали; вже за десять кроків від них я відчув дискомфорт, який буває, коли не поспиш ніч, а по хвилі на ту пару, що йшла попереду, вже дивився не я, а звір у мені. І дивно, чоловіка мій звір не помічав, як ніби то була тінь, а не матеріальна істота. Проте жінку він бачив усю? Навіть те, що ховалося під халатом. То було вигуляне тіло ласої до любощів самиці з тонкою талією і великими стегнами, у пляжному одязі. Власне, звір мій упізнав аналог Алісії Бамбули, з тією різницею, що Бамбула не має талії. Скоро ми їх обігнали, і саме у цю мить я опинився немовби в полі якихось частот, що їх випромінював невідомий вібратор. Хоч як кортіло озирнутися, але я, взявши за карк свого звіра, змусив себе не виказувати цікавості. У мене виникло враження, що мене хтось «продзвонює» невідомими хвилями. І ще я був переконаний: озирнись я на жінку, неодмінно наткнувся б на погляд жовтих у чорну цяточку очей. Хоч від пляжниці і сходили пахощі дорогих парфумів, але водночас війнуло й призабутим запахом копанки. З тим у мене увійшло все те, що я старанно намагався забути, і що уже кілька тижнів перебувало поза мною, але я інтуїтивно відчував, що воно десь зовсім близько. Це були спогади й емоції, пов’язані з нещастями, які сталися зі мною й моїми друзями упродовж останніх дванадцяти років. У момент, коли я, проходячи повз жінку, торкнувся ліктем її халата, в пам’яті майнуло фото хлопчика, схожого на мене в дитинстві, і одразу ж у свідомості спалахнула паніка, ніби жінка повз яку я щойно пройшов, могла зчитати мою думку про те, що я маю сина… Відтоді, коли ми зустрілися з Маріцою, я весь час очікував, що вона ось-ось звіриться, хто батько її дитини. Але вона про це навіть не згадувала, ніби від мене могла зійти небезпека для нього. Зараз я з вдячністю подумав про Маріцу, адже, якщо темна щось і зчитає з моєї пам’яті, то там не буде чіткої інформації про те, що у мене є син. Я ж-бо не мав остаточної певності. Пляж був заповнений десь на дві третини і ми пішли берегом, шукаючи місце ближче до води. Тим часом мене ні на мить не полишала думка про пару, яку ми перегнали, і я крадькома кидав погляди назад. Вони вибрали місце біля самого прибою і поскидали одяг. І тут я побачив, що жінка була тією пампушкою, яка витанцьовувала в бенкетному залі на судні, а чоловік — той з єгиптян, з якого я вигнав сина Мардука. Тепер його тіло вже стало звичайною людською оболонкою — темно-руді мощі кольору мумії. Такий самий колір мала примара, яка привиділася мені на письменницьких зборах, тільки ЦЯ була удвічі менше і без рогу. Раптом я почув голос Маріци: — Що ти шукаєш? Ось же гарна місцина, біля самої води. — Шукаю місце, яке нагадувало б мені Коктебель, де я тебе вперше сфотографував. — А я думала, що ти вже про все те забув, — сказала Маріца. У голові майнуло, що такі ситуації не забуваються. Але зараз єдиним моїм наміром було покласти наші килимки якомога далі від темних. Якщо раптом «пампушка» упізнає в мені одного з чотирьох запрошених, що сиділи на їхньому бенкеті, то виникне небезпека. Адже я відправив у край без вороття сина Мардука, котрий мешкав у оболонці «мумії». Небезпека для Маріци і нашого сина, а не для мене, бо я їй, «пампушці», був не по зубах. З цими думками у мені знову повстав звір, як ніби десь поряд з’явився темний. Але він повстав тільки на мить. Тим часом ми поскидали одяг і лягли на килимки. Я сказав: — Щось ти, сонечко, зовсім не засмагла. Тоді, у Коктебелі, на тобі ніби був шар чорного шоколаду. Вона посміхнулась і поклала мені на груди руку. — За кілька днів я буду така ж. Тоді мене й сфотографуєш. А що то за місце, куди повів Риту Макар? — Це місце, де, за грецькою міфологією, вийшла з піни морської богиня кохання і вроди Афродіта. Гадаю, нам також треба там побувати. — Бач, про богиню Афродіту я знала, а що саме тут вона вийшла з моря, навіть не чула. Хоч про які приємні речі ми балакали, але думка про «пампушку» й «мумію», які лежать у кількох десятках кроків від нас, мене не полишала. Я картав себе подумки, що не вибрав іншого міста для відпочинку, адже мені було відомо, що саме тут, у Пафосі, висадився «десант» темних. Я міркував тоді так: у Пафосі вони — транзитом, і навряд чи довго затримаються. Раптом спитав: — Маріцо, твій опівнічний дзвінок тоді був справді продиктований бажанням поділитися радістю з приводу виходу у світ збірки віршів? Чи, може, якісь інші мотиви, ну, наприклад, через те, що до книжки увійшли поезії, написані в Коктебелі? Вона якийсь час лежала, не озиваючись. Я вже подумав, що у гомоні пляжу й тигипканні чайок вона не розчула моїх слів, та ось почув: — Тоді знімала трубку і набирала твій номер, ніби й не я, а хтось інший. Але спочатку на мене накотилася хвиля споминів, немовби ми лежимо у твоєму ліжку в Коктебелі під синім марселіном, а в кімнаті пахне вином. Сумнів, чи правильно я зробила, виник тільки по тому, як у трубці почувся твій заспаний голос. Я й зараз не второпаю, що мною рухало. То була якась містика. — Містика, сонечко, це неусвідомлена реальність. Ну, довкола нас існують події і об’єкти, котрі нам не дано побачити чи почути, але які впливають на нашу свідомість, нашу поведінку і, зрештою, на долю. Те, що ми зараз лежимо неподалік від центру вселенського кохання і вроди, також містика. Принаймні для мене… — Я вже збирався оповісти Маріці про всі переслідування, провокації й поневіряння, та раптом майнуло в голові, що думки, а надто оповіді про погане мають властивість притягувати аналогічне. — Натомість сказав: — Тоді, у ніч з тридцятого квітня на перше травня біля тебе стояла Вальпургія; вона ж і взяла твоєю рукою трубку. — Це теж богиня? — Ні, свята католицької церкви. Але давай просто полежимо, послухаємо шепіт хвиль, крики чайок, як тоді, на пляжі Будинку творчості письменників. Пригрітий сонцем, я починав куняти, але в сон мене щось не впускало, десь так, як бувало, коли я опинявся на межі з астральним світом. Мені ввижалися очі, жовті у чорну цяточку, як у Бамбули чи Свистопляса, котрий помер у Лікарні. Мій погляд окидав берег і в кожному гладкому пляжникові я впізнавав Володьку-Валтаса. Причиною була «пампушка», котра лежала неподалік, а точніше — її образ, що карбувався в моїй свідомості. На мить я знову відчув себе у в’язниці, яка була довкола мене всюди, де б я не опинився — на велелюдній площі чи на власній кухні.  

Наступного ранку, щоб не зустрічатися з єгиптянами, я повів Маріцу на інший пляж — той, що поблизу пірса. Ми стояли на мокрому піску і піна прибою лоскотала нам ноги. Тим часом до одного з прогулянкових катерів, що похитувався на хвилях біля причалу, наближалася вервечка людей із сумками й кофрами на коліщатах. Їх було дванадцять осіб. Раптом я впізнав «пампушку»; слідом за нею дріботів той, з якого я вигнав сина Мардука. Це була група єгиптян. З усього, вони покидали Пафос. Незабаром катер з ними відчалив і поплив до невеликого білого корабля, що стояв на якорі у півкілометра від берега. Такі кораблі виготовляють на спеціальних верфях для корпорацій або багатих людей. На ньому вгадувалася лише одна постать. З наближенням катера з єгиптянами до борту судна там відчинився люк і звідти висунули сходи. Посадка тривала всього кілька хвилин. Майже одразу ж корабель зрушив з місця і взяв курс на захід. «Ось і все, — майнуло в голові. Я подумки перехрестився. — Дванадцять темних для такого містечка, як Пафос, забагато». Швидкість білого судна була велика, бо незабаром воно обернулося на маленьке суденце, а ще за чверть години геть зникло з горизонту. Тим часом сонце почало припікати і я витяг з торбинки тюбетейку. — Нащо ти її одягнув? — поцікавилася Маріца. — Остерігаюся сонячного удару. Вона подивилася скептично. — Ти хоч знаєш, що це таке? — Авжеж. Звідав — у студентські роки. Ми грали у волейбол на пляжі, як раптом я відключився. Потім пам’ятаю якийсь різкий запах і обличчя незнайомого чоловіка над собою. То був Лікар, якого привели з пляжного медпункту мої друзі. Він повернув мене до тями з допомогою нашатирного спирту і сказав, що зі мною стався сонячний удар; виписав направлення в Лікарню, де я пробув тиждень. — І які наслідки по тому? — Жодних. Та з часом я завважив у собі дещо дивне. Хоча це може бути й не від сонячного удару. Але щораз, коли те дивне траплялося, я повертався думкою до дня, коли зі мною стався удар. Нічого подібного, яке трапилося б до тієї події, згадати не міг. — Що ти маєш на увазі? — Я став угадувати поганих людей. Точніше — дуже поганих, людей без табутивного бар’єру. Потім, коли почав займатись езотерикою, довідався, що вони мають і назву — «темні». Про них було відомо учителям окультних знань із давніх давен, відколи існує людство. Щойно я опиняюся поблизу такої істоти, як у мені вмикається «датчик», котрий ураз ідентифікує людину — чоловіка, жінку — потворну чи красуню з темною сутністю. — Он як, — посміхнулася Маріца. — Отже, десять років тому, у Будинку творчості письменників ти не розгледів у мені темної істоти. Замість відповісти я її пригорнув. І тут з торбинки почувся звук Маріциного телефону. Я відійшов у бік, а вона щось довгенько балакала молдавською мовою. Нарешті помахала мені рукою, пояснила: — Мама дзвонила. Я сказала, що все ще перебуваю на круїзному судні. Ми пообідали в одному з гомінких ресторанів, смуга яких тягнулася вздовж пляжів. Я збирався пересидіти там полуденну спеку під тентом за кухлем пива, але Маріца повела мене знову на берег. — Від сонця ховатимемося у воді, — сказала. — Коли ще доведеться побувати на морі? Я очікував, що вона щось скаже про сина, адже він мешкає зараз у її батьків, але вона не озивалася. Тему обходять мовчанкою найчастіше тоді, коли відчувають загрозу тому, кого стосується тема. Досі так було, я і сам боявся згадувати про хлопчика. Діти Мардука багато років шукали в мені больову точку. Але ж зараз їх немає. «Є, — озвався мій внутрішній голос, — хоч тепер вони і не при владі. Просто принишкли до певного часу. Вони такі ж вічні, як і віруси. І так само легко трансформуються в інший вид, коли для них виникають несприятливі умови. Іншими словами: звірі з’являлися, з’являються і з’являтимуться вічно у людському світі. Тільки в один період їх приходить надто багато, а в інший — зовсім мало. У першому випадку у людстві розливається море крові, у другому — панує відносний спокій. Цей — останній період — уже триває. Тільки розвивається він дуже поволі». Я немовби переконував себе, що вже можна виходити з «підпілля» і відкрито поговорити про хлопчика. Тим часом я став відчувати, що довкола щось коїться. Навіть озирався, шукаючи уявні «прапорці», якими був обкладений уже багато років. Вони проявлялися у вигляді молодика або дівчини, пенсіонера чи старезної баби (стукачки ще з енкаведистських часів), котрі стояли на трамвайній зупинці, біля супермаркету, перед дверима мого під’їзду, ну, всюди, де я побував бодай два-три рази. А тут — ніде нікого. Отже, з групою єгиптян із Пафосу зникло й невидиме чорне поле — частина їхнього вселенського егрегору, у якому «плавала» й моя сутність. У тому егрегорі, немов у операційній системі комп’ютера, міститься й програма, яка має назву «убивство по краплині», коли переслідуваного убивають не одразу, а дозовано, кожен день — мінімум двічі, при виході і вході в помешкання. Найчастіше смерть настає від інфаркту чи інсульту. Тепер же нічого подібного не було. Заколисаний спокоєм і лагідним шепотінням хвиль, я непомітно для себе став поринати в забуття… Мені привиділося, що я подарував Маріці футляр з каблучкою, яку купив у Феодосії за день до її від’їзду. То був золотий перстеньок з олександритом, на якому гравер, там же, в ювелірному Магазині, викарбував усередині перші літери мого імені й прізвища, а також дату — з обох боків від каменя. Майстер карбував під лупою. Коли я розплющив очі, то не міг збагнути, що це — сон чи спогад. Це була таки згадка про подію, яку я геть забув, і яка повернулася до мене ось тепер, через сон. Якийсь час я намагався згадати, які саме цифри були на внутрішній стороні персня, але не зміг. Знав тільки, що там карбувався якийсь із днів кінця серпня. І тут мені спало на думку бачене у метриці хлопчика. Там, у графі «дата народження», стояло двадцять восьме травня наступного року після нашого знайомства з Маріцою. Розплющивши очі, я завважив, що лежав на пляжі; спину мені від палу прикривав рушник, хоча сонце вже не було таким пекучим. — Що ти робитимеш уночі? — почувся голос Маріци, яка сиділа поруч на килимку з газетою в руках і в окулярах. Я посміхнувся. І тут помітив у неї на підмізинному пальці ту саму каблучку, яка мені щойно привиділася. Досі я дивився й не бачив. — Схоже, ти перебрала сонця, — зауважив я. — Нічого. Завтра вже матиму шоколадний колір. А післязавтра ти мене сфотографуєш. І ніхто не повірить, що це буде фото з того місця, де народилася Афродіта. — Те місце, де вона вийшла з моря, — у шістнадцяти кілометрах звідси, у селищі Куклія, — зауважив я. — Макар казав, що їхати до нього автобусом чверть години.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка