Віктор Савченко діти мардука



Сторінка25/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

РОЗДІЛ 17


 

Спиртне і їжа лише частково поповнили енергію, втрачену мною при зіткненні з приходьком. Я відчувався кволим не тільки фізично, а й творчо — по декілька разів перечитував якийсь із абзаців роману, щоб виправити стиль. Тим часом уже була вечірня пора. Озвалося корабельне радіо; воно повідомляло, що вранці судно заякориться в бухті порту Пафосу — найдревнішого міста острова Кіпр. Пропонувалося туристам записатися в туристичні групи. Серед них була й група, яка вирушить на місце, де колись стояв один із найвеличніших храмів — храм Афродіти — богині вроди та любові. Саме тут, за легендою, вона вийшла на берег. «Пафос — це дивне мальовниче місто: найчистіше море, тісні вулички, місця для лову риби — все це на тлі прекрасних мальовничих гір, покритих густою рослинністю й сосновими лісами», — линув по радіо монотонний жіночий голос, який мене заколисував. Прокинувшись уранці, я не одразу збагнув, де перебуваю. Було незвично тихо, не чулося ні гудіння з машинної зали, ні легкого похитування. На палубі, куди я вийшов, стояли Костя, Ксилантій і Бакс і спостерігали, як від судна віддалялося невелике суденце, на якому помістилася вся компанія єгиптян, учасників учорашнього бенкету. На кормі стояла «пампушка» і слала комусь на палубі нашого судна повітряні поцілунки. Вона, як і на бенкеті, була одягнена в довгу спідницю з безліччю складок і нагадувала циганку. — Ось і вся проблема, — сказав я Кості, кивнувши на судно-підвозку, що вже наближалося до причалу. — Якби ж то, — відказав він. — Єгиптян залишилося ще понад сотню. Лікар мав рацію. Я хоч і проціджував поглядом кожного під час їхньої посадки на судно в Александрії, а приходька таки прогледів. Де гарантія, що він був тільки один. — Ти знаєш, що Пафос — це те місто, де народилася богиня вроди й любові Афродіта? — спитав Костя. Я відказав, що чув про те по радіо. — Тепер оті, які довели єгиптян до зубожіння й революції, щасливо житимуть у краї любові і краси, — промовив він з гіркою усмішкою. А я подумав: «Добре, якщо вони тільки мешкатимуть. Якщо ж ця згуртована команда увійде у громадсько-політичне життя острова, то на грецьку людність Кіпру чекають великі випробування. Як і на тих, хто живе в турецькій частині острова… Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». Раптом перед моїм внутрішнім зором виникла постать примари, яка привиділася мені на звітно-виборних письменницьких зборах: велика, близько трьох метрів зросту, з дебелим рогом, від якої тхнуло тліном і поширювався звук, схожий на перестук коліс товарняка. Тільки тепер поряд з примарою я «бачив» постать хирлявого єгиптянина, з якого вигнав приходька. У цього була шкіра, як і в монстра з рогом, чорно-жовта, кольору древньої цери, на якій колись, кілька тисяч років тому, частина людства уклала з Люцифером угоду — писану кров’ю. Уже перед вечерею, коли туристи повернулися з екскурсій по Пафосу, судно поволі стало рухатися на північ. Я стояв на палубі і спостерігав, як на обрії дедалі зменшувався мальовничий острів. І тут підійшов Макар. — Райський куточок, — озвався він, показуючи на темну смужку на горизонті. — Авжеж, — погодився я. — А чого оті, що зійшли, обрали наше судно, а не зробили ноги, скажімо, літаком або залізницею до якогось африканського сусіда? — Дуже все швидко розгорталося. Повстанці перекрили аеропорти, морські порти й залізницю. Не врахували тільки круїзні маршрути. А втікачі заплатили не за проїзд від порту А до порту Б, а за весь тур. Про туристичні судна повстанці не подумали. У нас тут залишилося єгиптян ще близько сотні, частина їх зійде в Афінах, друга — в Стамбулі. Там у них спільний бізнес. Далі навряд чи хтось подасться, наприклад, до Варни, Констанци чи Одеси. А оті шістдесятеро, — Макар кивнув у бік острова, — напевне, висадилися тут, бо поблизу Пафоса знаходиться міжнародний аеропорт. Хвилинах у п’ятнадцяти їзди від міста. Я, коли готувався до втечі, все з’ясував. Тут є рейс і до Києва. Але без паспорта — зась. Я завважив, що Макар був тепер не те, щоб розслабленим, але з нього спала настороженість, яка виникла, як реакція на багаторічне вороже оточення, у якому він жив. Вона ще давалася взнаки у перші години його перебування на судні. Тепер він стояв у полотняній парі, яку легко продував вітерець, і на його обличчі з рубленими рисами опришки, вгадувався супокій. У мене ж на душі було тривожно, адже на судні залишилося ще немало тих, котрі піднялися на борт в Александрії.  

Днів сім тому, на початку туру, судно стояло в Піреї — основному порту Греції — увесь світловий день. Але цього разу, на зворотному шляху, зупинилося тільки за тим, щоб зсадити єгиптян і поповнити холодильник продуктами. У баркас-підвозку що наблизився до судна, спустилося сорок п’ять єгиптян, з яких тільки троє — дві жінки й чоловік — виявилися звичайними людьми. Решта були темні. — Ти звернув увагу, що це — група молодих людей — найстаршому з них не більше сорока, — зауважив Костя, з яким ми стояли біля трапа. — Авжеж. Це, так би мовити, — початкуючий бізнес. Їм потрібне велике поле діяльності — Афіни, Стамбул. А ті, що зійшли на Кіпрі, у містах Фамагуста і Пафос, уже взяли від життя все, що могли взяти, і тепер кайфуватимуть у розкошах до скону днів. Я вже достатньо знав Лікаря, щоб завважити просвітління на його лиці, яке з’явилося по тому, як судно залишила група єгиптян. Я ж його оптимізму не поділяв, бо на борту залишилося ще півсотні темних. Де гарантія, що в якомусь із них не «квартирує» приходько? Трохи заспокоївся тільки по тому, як у Стамбулі на берег зійшли останні єгиптяни, що залишилися.  



Судно пройшло під мостом через Босфор і, опинившись у Чорному морі, взяло курс на північ. Значну частину часу я перебував у кабінеті Лікаря, в компанії Кості й Рити. Одного разу Лікаря викликали до капітана, а медсестра зробила припущення: — Мабуть, вимагатимуть звіту в частині медобслуговування про весь круїз. Ми вже на шляху до кінцевої стоянки — Одеси. Костя з’явився за годину. Він сказав: — Рито, давай усі медичні картки тих, хто звертався до нас по допомогу, журнал витрати ліків, ну, і все таке. Писатиму звіт. Я поцікавився: — Це тільки медслужба дає такі звіти? — Усі дають: машинне відділення, комірники, кухарі; ну, всі… Ага, телефонували з Одеси, прохали повідомити, скільки місць звільниться. Ну, щоб турагентства не набрали зайвих мандрівників. Щоб не заважати медикам, я пішов до себе в каюту. Тим часом мене не залишало відчуття, що я мушу щось зробити. Щось, пов’язане з Маріцою. Кілька разів телефонував Маріці, але щораз бачив на дисплеї повідомлення, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Та раптом, коли ми вже були у відкритому морі, а я сидів у медпункті, моя мобілка озвалася. Почувся голос Маріци: — Чи не на Місяці ти опинився, що я не можу до тебе додзвонитися? — Вітаю, сонечко, — відказав я. — Що там у вас коїться? — Ти про що? — А ти хіба телевізор не дивишся? — Буває, вмикаю, — відказав я обережно. — У вас — революція. У Києві, кажуть, понад мільйон людей вийшло на вулиці. Силовики перейшли на бік мітингуючих. Багатьох парламентаріїв заарештували і вивезли у невідомому напрямку. — А-а… Ти про це… — тільки й устиг я злукавити, як звук раптом увірвався. На дисплеї знову виникло повідомлення про зону недосяжності. Кілька спроб озватися до Маріци виявилися марними. Майнула думка скористатися смартфоном, який я багато днів не виймав із шухляди. Подумав, що поплічникам Свистопляса буде вже не до мене; тепер вони поспіхом ховають у воду кінці своїх злочинів. Та мої намагання і цього разу виявилися безуспішними. У медпункті сидів один Лікар, і дивився на якийсь список. — Поглянь-но, — сказав, — це ті, що в Александрії сіли. Їх двадцятеро зосталося. Цікаво, де вони зійдуть: у Варні, Констанці чи Одесі? — В Одесі навряд чи, — відказав я. — Чому? — Ти ще не знаєш… У нас революція. — З чого ти взяв? — Щойно мені подзвонили. Ми ж не дивимося тут наші канали. — Он як… Костя поквапливо увімкнув телевізор. Сірий екран, що висів на стіні, враз наповнився життям. Лікар натискав на пульті управління кнопку за кнопкою, доки не почулася українська мова, а згодом на екрані виникло обличчя дикторки центрального телебачення. За звичай миле і доброзичливе, цього разу воно виказувало тривогу. Скоро студія змінилася Хрещатиком. Зйомку вели з гвинтокрила, бо було видно всі довколишні вулиці — Малу й Велику Житомирські, Прорізну, увесь спуск на Поділ, район Бессарабського ринку, аж до Університету; геть усе заповнене людьми. — Ну, що ж, — зауважив Костя, — цього слід було очікувати. Зерно непокори з Африки вітром занесло в Україну, і воно зійшло. З усього судячи, буйно… — Раптом на лице його набігла тінь заклопотаності: — Але у тому є й негативний момент — для мене особисто. Ти, напевне, поспішиш додому? Ну, авжеж. Свистопляса немає. Маятник хилитнувся в інший бік. Чого тобі боятися? — У нас була домовленість, що я завершую роботу над романом і видаю його тут, поки я — на судні. Якщо ж ти під впливом подій, що зараз вирують в Україні, не передумаєш, то все залишиться, як і планувалося. — Ось і добре, — полегшено зітхнув Лікар. Раптом у гомоні, що линув з екрану, почувся звук моєї синьої мобілки. Маріца продовжувала, ніби й не було паузи: — Я чого ще дзвоню… У мене за два тижні починається відпустка, і я могла б до тебе приїхати. — Твоя ідея мені до вподоби, — сказав я. — Але зустрітися саме у мене не вийде. За два тижні я буду в Одесі. Ну, так склалося… Там і побачимося. На тому боці не відповідали. Я вже подумав, чи не відімкнувся знову зв’язок, та раптом почулося: — Так а де ми там зупинимося? — Знайдемо. Я дам тобі знати, коли вже буду на місці. — Гаразд, чекаю. — Зв’язок увірвався. — Коханка? — поцікавився Костя. По паузі сказав: — Це тебе два дні не буде на судні? А раптом якась личина з’явиться. — Ну, попередиш капітана, щоб нікого до себе не підпускав. Та й ти ж тримай поряд Ксилантія. Раптом що, він мене розшукає. — Можливо. А може статися так, як уже зі мною траплялося двічі. — Раптом Лікар поцікавився: — Куди ти збираєшся її повести — до родичів? Так можна б і сюди… Я, поміркувавши, відказав: — Судно стоїть в Одесі дві доби. А я планую побути з нею хоча б тиждень. У неї саме почнеться відпустка. Я збирався пропустити один тур від Одеси до Одеси? За свій рахунок, звісно. Обличчя Кості стало сірим. Якийсь час він мовчав, а потім сказав: — Можна ж і в твоїй каюті жити, сімейною парою. Я домовлюся з капітанові, скажу що до тебе приїздить дружина. Ну, заплатиш тільки за її харчування. Якийсь час ми сиділи мовчки, та раптом він знову озвався: — Так ось у чому справа! — Ти про що? — Капітан казав, що вже кілька разів дзвонили з тур агентств, і жадали точну кількість місць у каютах першого класу, які звільняться по прибуттю судна в Одесу. Там, виявляється, надійшло кілька колективних заявок на двісті-триста осіб. Прикидаєш, що це означає у світлі подій у Києві? — Он воно що! А тут, на судні на зміну одним темним найдуть інші. — Капітан повідомив турагентствам, що по прибутті в Одесу у нас звільняться більше тисячі кают, чотириста з яких — першого класу. Там запевнили, що всі їх заселять. — Якусь мить Костя помовчав, а тоді сказав: — У такій ситуації мені тут не можна залишатися. Спробую домовитися з Мірошником, щоб він підмінив мене, а я його — в Лікарні. Всього на один тур. — А про мене ти подумав? — Подумав. Ти будеш весь час в оточенні капітана. Тобі видадуть форму морського офіцера. Неподалік від тебе завжди перебуватимуть Макар і Бакс. Ксилантій піде зі мною. Ага, капітан знає про Макара і те, де він служив. Погодився взяти його охоронцем. — А я для капітана тільки психолог? — Ні, йому відомо все. А те, що сталося після бенкету, тільки переконало його в правдивості моїх слів. До того ж, коли його наймали на роботу, це було багато років тому, дехто в корпорації попереджав про аналогічні ситуації. Про це не пишуть, але про це знають. — Так а як я буду балакати з ним? Я ж не тямлю по-англійському. — Капітан, за багато років спілкування з різномовними клієнтами, назбирав у пам’яті чимало слов’янських слів. Якщо ти щодня вивчатимеш по кілька англійських термінів — ну, в Інтернеті знайдеш словники, — то скоро у вас мовних проблем зі спілкуванням не буде. Хіба що не зможете вести філософські диспути. — Ага, у тебе все якось легко виходить. — До того ж поблизу завжди буде Макар, а він знає більше мов, ніж я. Перекладе, коли знадобиться.  

РОЗДІЛ 18


 

Я у формі морського офіцера стояв на верхній палубі, спостерігаючи як піді мною, по трапу рухалася вервечка пасажирів, кінець якої губився в залі морвокзалу. Нарахував близько тисячі їх, коли раптом завібрував у кишені телефон. Дзвонив Костя. — Ти збив мене з ліку, — сказав я. — Їх уже скоро тисяча буде. Переважно — сім’ї. Питаєш, що вони за одні… Темні, майже всі. Не темних — десь із півсотні. Ага, он уже видно й кінець черги. Отже їх буде тисячу сто — тисячу сто п’ятдесят чоловік. Ваше судно, напевне, ще не знало такої концентрації астральних істот. Це вже не судно, а Темний Сателіт. Не важко уявити, скільки поміж них приходьків. Хоч я від них і перебуваю кроках у п’яти, але в мене розболілася голова, і я ледь тримаюся на ногах від втрати енергії. У-у, суки! Кіноцефали! — А це що таке? — поцікавився лікар. — Песиголові. Ну, ті, хто вважає своїм пращуром не мавпу а собаку. У нашій мові збереглося слово «песиголовці». Я не сказав Кості, що звір у мені біснувався вже кілька разів. А це означало, що у тілі темного ховався прибулець. Такі, проходячи піді мною, і відчувши небезпеку, сторожко роззиралися довкіл. Один із них ішов сам, несучи велику валізу, — і в мене мало не вихопився оклик подиву: пасажир, як дві краплі води, був схожий на Володьку-Валтасара — здоровенного гладуна, якого я бачив колись на лікарняному ліжку. На мить здалося, що водночас із цим у ніс ударило духом його сечі. Пасажир відрізнявся від жертви дорожньої аварії тільки тим, що на відміну від першого — рудого, у нього на лисині вгадувалося ріденьке пасемце сивого волосся. Другий, наближення якого схарапудило в мені звіра-охоронця, можна сказати, був дублем чи копією Свистопляса-матюжника, який помер у палаті, де лежав Володька-Валтасар. Тепер він ішов з худорлявою чорнявкою й височенькою дівчиною, мабуть, то були дружина й донька; вони несли чималі пакунки. Я видивлявся поміж черги, що рухалася внизу, голову рудого покидька — сина Мардука, який колись привидівся мені, і який десь угорі посмикував повідок і погукував «Гать! Гать!» На другому кінці того мотузка валував рудий собака з нашийником, на якому вгадувалася монограма власника пса. Цим псом був Свистопляс. У дійсності я не бачив великої рудої голови і руки з повідком; те мені справді тільки примарилося, але те, що вони існують, у мене не виникало жодного сумніву. Якби той син Мардука зараз був тут, я б його «упізнав». Тепер він перебував або в ув’язненні, або ж устиг накивати п’ятами у спосіб, недоступний для тих, хто став пасажирами цього судна. Втім, міг бути і третій варіант — зараз він сидить за столом суддів, котрі досліджують злочини попереднього режиму. Країну покидали істоти, на «совісті» яких було не одне людське життя, а на приватних рахунках у надійних закордонних банках зберігалася чи не вся скарбниця держави. Майнула думка, що втікають ті, хто працював у структурах, які перебували на видноті. Голоси ж тих — невидимих, хто їх підтримував, і за їхніми наказами чинив злочини, тепер лунають, чи не найгучніше, у хорі прокльонів на адресу скинутої влади. Тим часом вервечка темних наближалася до трапу, а в мене у свідомості немов би щось перемкнулося і я замість черги людей побачив тіло довгої-предовгої рептилії, яке щойно зникло у проході, а тепер у судно втягувався її довгий хвіст. Водночас на пам’ять прийшов вірш Миколи Руденка:  

В часи, які розтанули в імлі,


У зелені садів та винограду
На сонцем задарованій землі
Страшний дракон скорив людську громаду.
………………………………………………………

Та сталось так, що люд його скарав.


І всюди покотилось понад краєм:
— На охоронця наших вічних прав
Ми голуба святого обираєм.

Йому поставили високий трон


І привели полки для охорони.
Аж гульк: на троні знов сидить дракон
І видає драконівські закони.

Ішли роки. Кривавились віки.


Драконів кидали в пустиню голу.
І знов, і знов з народної руки
На трон злітав богоподібний голуб.

Того не записали до пуття


Ні літописець, ні міністр-ледащо,
Як воскресав дракон із небуття
І як він голуба ловив у пащу.

Не знали навіть слуги та раби,


Які стояли в царській охороні:
Драконами ставали голуби,
Як тільки опинялися на троні.

 

З тим, як піді мною не стало вже вервечки темних, зникло й видиво, натомість пішли звичайні туристи. В кінці ланцюжка їх я побачив знайому постать з невеликою заплічною сумкою. То йшов Андрій Мірошник — Лікар. Віддалік на цій же палубі, що й я, стояли капітан з помічником, і також спостерігали за посадкою. Напевне, їм душу гріло те, що на судні не лишилося жодної вільної каюти. Мені ж було тривожно на серці. Бо тут уже не було Кості, з яким ми, з деяких пір, складали одне ціле. Не було і Ксилантія — надійного товариша. Бакса ж, Макара і Риту я по суті не знав. А довкола — темні, в оточенні яких я жив щонайменше десять років, і які перетворили моє життя на пекло, а мою квартиру на одиночну камеру пожиттєво ув’язненого. У цій самітницькій камері і був написаний роман. Хтозна чи я б його написав, якби не був прикутий невидимим, але міцним ланцюгом до двох десятків квадратних метрів житлової площі. Але, як кажуть, немає нічого такого поганого, з чого не можна було б витягти чогось позитивного. Втім, не мені — авторові — про це судити.  



Якщо дні, коли на судні перебували єгиптяни, я міг би назвати сутінками для себе, то тепер, коли його заполонили темні і діти Мардука з нашого краю, для мене настала ніч. Я немовби перебував у густому ефірі, складовою якого були тривога, небезпека, ненависть, невідомо ким генеровані, і спрямована на мене. Я знову опинився у своїй квартирі ув’язненого пожиттєво, тільки цього разу вона називалася каютою. Мене знову щось не впускало в сон, хоч як би я не стомився за день. У передсонні, як і раніше, починали мучити оболонки астрального світу. Це було важко, бо за кілька тижнів я вже відвик від того. Я «бачив» краснопикого Володьку-Валтаса, здоровісінького, як до аварії. І він бачив мене, і дивився з того — астрального плану, як на комаху чи якогось звірка. А потім обертався на потвору чи порожню оболонку монстра, описати якого не вистачить слів. Виникала думка зійти з судна у якомусь із портів і не повернутися. Стримували тільки обов’язок перед Костею і незнання мов. А ще надія, що за кілька днів фрагменти «змія великого, вужа стародавнього», зрештою, зійдуть із круїзного судна, і тут знову запанує святковий настрій. А тим часом капітан, якого раніше можна було побачити на якійсь із палуб, не з’являвся. Напевне, він поставився серйозно до застережень Кості про можливу небезпеку від темних. Мене він також не турбував.  

У прочинені двері офісу адміністрації увійшов гурт людей — моїх земляків, які піднялися на судно в Одесі. Звір у мені одразу виник і дивився на них моїми очима. Попри різні людські типи — серед них були худорляві й такі, у кого обличчя ну ні як не назвеш «лицем», а тільки «пикою», вони не були схожі між собою; їх поєднувало щось невидиме. Це були клони, але не плоті, а духу. А на видимому плані їх робили схожими короткі стрижки, щетина на лицях і відсутність будь-якого виразу на них. А ще їхні щоки й чола вкривала золотава морська засмага. Ми з Макаром сиділи обіруч капітана. Я — в однострої морського офіцера. — Ми прийшли попрохати вас зайти в якийсь із Пелопоннеських портів, — озвався один з гурту. — На берег зійдуть тридцять осіб. Макар переклав капітанові англійською і той відповів, а Макар переклав на українську: — Капітан сказав, що судно має право причалюватися тільки там, де йому дозволено. Пелопоннеського порту в маршруті не значиться. Чоловіки, їх було семеро, переглянулися, пошепталися, а тоді почулося: — Послухайте, капітане, ми заплатили за весь тур, а на судні будемо тільки половину туру. В наступному порту ви наберете на наші місця тридцятеро туристів. Хіба це не вигідно? — Ні, не вигідно, — переклав Макар слова капітана. — За причалювання в незапланованому порту мені доведеться викласти чималу суму. — Ну, можна ж так зробити: ви висадите нас у нейтральних водах поблизу Пелопоннеського острова. За перевозку на берег ми заплатимо. — Все одно не вигідно, — перекладав Макар слова капітана. — Виникнуть проблеми з береговою службою. У кращому випадку ми відбудемося великим штрафом, у гіршому — наше судно вилучать з реєстру Ллойда. А це вже зовсім погано. Тим часом мій звір доскіпливо приглядався до кожного з компанії, чи, бува, не виявить у комусь прикмет сина Мардука. Але це були просто темні — люди без табутивного бар’єра. Якийсь час вони перешіптувалися, а потім враз повернули до виходу й залишили офіс. Коли ми вже йшли від капітана, я поцікавився: — Чого це їм прикрутило вийти саме у цьому місці? Макар не поспішав з відповіддю. Та нарешті озвався: — З усього, в Україні стало відомо, що вони — на круїзному судні, і що їх можна виловити тільки в якомусь із портів, у який заходитиме судно. А там знайшовся хтось, хто їх попередив. Ось вони й вирішили зіскочити з поїзда на ходу. Іншого пояснення я не бачу. Кримінал великий за ними тягнеться, або ж — мафіозні розборки. У мене майнула думка: «Це люди, які піднімаючи чарку у час застілля, любили проголошувати тост: «Вип’ємо за те, щоб у нас все було, а нам за це нічого не було». І тут задзвеніло в кишені Макара. Він витяг телефон і, приклавши до вуха, мовив: — Та ось він, — і передав мені апарат. — Чого я не можу до тебе доcтукатися? — почувся голос Кості. Я відказав, що не знаю. — Ось переді мною газета. Тут пишеться, що на якомусь круїзному судні, яке відпливло з Одеси втікає група злочинців, котра працювала на різного рівня посадах у державних установах і розікрала бюджет у великих розмірах. Тепер на них полює Інтерпол. — Капітан знає про це? — поцікавився я. — Так. Я йому ще раніше повідомив. Я розповів Кості про те, що сталося кілька хвилин тому, і про те, що поміж тих, хто приходив до капітана, немає жодного приходька з потойбіччя. — Гаразд. Пильнуй, — сказав Лікар і вимкнув зв’язок.  

Мене розбудив посильний від капітана. Судно стояло на рейді біля міста Палермо на Сицілії. Уже витікала ніч, але світанок ще не настав. До судна наблизився великий білий скутер з чималою кількістю людей. Від нас спустили трап і кілька з них піднялися на палубу. Це були чоловіки у поліцейських одностроях. Про що вони балакали з капітаном, я не розумів, а Макар мені не перекладав. Розмова відбувалася в офісі капітана. Один зі службовців нашого судна поклав на стіл щось схоже на великий кейс і відкрив кришку. Там були ячейки з ключами-дублікатами від кают. Він вибрав тридцять ключів і всі ми, а також прибулі, пішли за ним. Спочатку в двері кают стукали, а вже потім відмикали. У жодній мешканця не виявили. Пасажири ніби випарувалися. Капітан, досвідчений морський вовк, здавався мені збентеженим. Він подивився на нас із Макаром, немовби ми могли щось пояснити. Тоді перевів погляд на механіка судна, літнього вже чоловіка, який також був у гурті людей. Вони про щось перемовилися, після чого капітан заговорив до полісменів. Один з них глянув на годинник і, добувши з кишені телефон, почав набирати номер. Перекинувшись з кимось кількома словами, він і ті, хто був з ним, поспішили до трапа. Вже коли ми розходилися по каютах, Макар пояснив: — Ті люди таки втекли. — У відкритому морі? — здивувався я. — Ні. Посеред ночі, коли всі спали, судно причалило на дві години до терміналу неподалік порту Мессіна, для поповнення солярки. Там вони і чкурнули. А оті, — Макар показав на скутер, що віддалявся, — інтерполівці. Тепер за нашими земляками полюватимуть у місцевості, де знаходиться паливний термінал. Але, гадаю, полювання не буде успішним, адже минуло годин із п’ять. За цей час можна вже бути на іншому континенті. Ну, чартерні рейси, те-се. А втікачі, з усього, не з тих, хто рахує кожну копійку. Коли після сніданку, судно вже стояло біля причалу порту Палермо і настав час екскурсій, я працював над романом, і не бачив, хто сходив на берег. А вже під вечір був на верхній палубі і спостерігав за тими, хто повертався, і за новими туристами. Поміж них не виявилося жодного темного, у тому числі і з України. Як потім з’ясувалося, — розповіли екскурсоводи — більшість наших земляків ринула в аеропорт, що неподалік від Палермо, де на них очікували три замовлені рейси — два боїнги до Буенос-Айреса і один до Оттави. Інші розсіялися по місту і на судно не повернулися. Цієї ночі я вперше за кілька діб мав глибокий і тривалий сон із сновидіннями. З-поміж інших його моментів, основною істотою сну була подія, яка колись мені привиділася, а саме: у світі, де предмети не відкидають тіней, люди намагалися поставити сторч статую-колоса. Величезна постать з металу, яка вже колись височіла над світом, цього разу була розбитою. Одне біля одного лежали голова, плечі і груди, нутро і стегна, ноги, гомілки. І якщо перші чотири складові колоса були цілі, то гомілки і ступні — розтрощені. Усі частини колоса покоїлися на перині з людських тіл, деякі з яких ще ворушилися. Коли я прокинувся, то подумав, що побачив другу серію дійства, яке привиділося мені раніше. А точніше, — одну із серії подій, яка веде початок від Нового Вавилона. Відтоді боввана періодично підіймали тричі. У це, третє встановлення, судилося прийти у світ і жити мені. Буде ще одне його вивершення над світом, але вже останнє. Я вирахував, коли це станеться з точністю до кількох років. І дітям Мардука це було відомо.  

Решту днів судно курсувало тим самим маршрутом, що й у минулі круїзи, і мене вже, не відволікали від правки роману ніякі краєвиди та пам’ятки історії, що траплялися по курсу. За багато років я навчився бути відстороненим від свого авторства при вичитуванні творів, сприймати написане очима чужої людини, але цього разу, як тільки натрапляв на моменти переслідувань і провокацій щодо мене, на ув’язненні мене в моєму ж помешканні, і всюди, де б я не перебував — у Спілці письменників, на дачі, в Магазині, в касі, де платив за комунальні послуги, я знову ставав самим собою — автором рядків; на мене накочувалася хвиля кривди за невдячність тих, хто скористався моїми (НАШИМИ) діяннями, які, зрештою, сприяли незалежності держави. Тих, хто в нових умовах видерся на верховину влади «щаблями драбини», що її дарує демократія. Здебільшого це були мародери й бандити, які словоблудними обіцянками одурили довірливий люд, а відтак пограбували його до нитки (уже вкотре), і з награбованим розчинилися у просторі й часі. У такі хвилини мене охоплювали образа й ненависть, які доводилося подовгу гасити в собі. Також необхідно було приборкувати звіра, котрий раптом повставав у мені, хоч жодного із темних не було і близько. Його активізували слайди семи неголених, коротко стрижених чоловіків без облич, які карбувалися в моїй пам’яті. Одного разу я прокинувся вдосвіта — в ілюмінаторі ледь сіріло — і вийшов на палубу. Судно наближалося до великого міста — увесь простір попереду був усіяний вогниками. Частина мене, мабуть, ще перебувала у сні, бо я не одразу збагнув, що то була Одеса.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка