Віктор Савченко діти мардука



Сторінка24/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   30

РОЗДІЛ 15

 

Туристи, що скупчилися на палубі, скоро розділилися на кілька груп і спостерігали, як наближалася і водночас збільшувалася панорама Александрії. Незабаром судно зупинилося, і до нього пристав катер з людьми у формі службовців порту. Скоро вони піднялися на борт, і їх провели в каюту капітана. Ми з Костею стояли неподалік трапу; Лікар був у білому одязі без кашкета. — В Александрії на судно прийдуть нові туристи, їх буде немало. Треба буде уважно всіх просіяти. Це завтра, а сьогодні можеш приєднатися до однієї з груп. Тільки слід вибрати напрямок. Ага, ми з Ритою йдемо з тими, хто — на базар. Є ще група по місту, ну, там пам’ятки архітектури… Є такі, що — по музеях. Окинувши поглядом туристів, я помітив в одному з найчисельніших гуртів Риту. Вона здалася мені якоюсь особливою. Причиною була не тільки тоненька сукня, яка підкреслювала усі звабливі форми тіла, а й вираз обличчя, який трапляється у дівчат. Досі ж я бачив її замкненою в собі, а відтак і значно старшою.  



Була надвечірня пора. Я стояв віддалік трапа, спостерігаючи, як підіймаються на палубу туристи, котрі відвідали базар. Довгу вервечку їх замикали Костя з Ритою і з ними — якийсь чоловік — високий, у полотняному одязі, який носять у пустелі. Це був сторонній. Всі троє несли пакунки. Минуло ще хвилин десять, поки вони піднялися на палубу. — Познайомтеся, — мовила до мене Рита і кивнула на вусаня. — Це мій чоловік. — Макар, — сказав той, подаючи руку. На мить здалося, що моя долоня опинилася в лещатах. Я також назвався. Чоловіка я вже десь бачив; раптом пригадав: то було обличчя Олекси Довбуша — гуцульського ватажка. «Це ж треба така схожість!» Хоча навряд чи на портреті, який потрапив колись мені на очі, було зображення самого Довбуша, а не збірний образ чоловіка гуцульського типу. Водночас щось нагадувало в ньому й голлівудський персонаж. — Можеш казати на нього Шеф, — звернувся до Макара Лікар. Вони пішли; я провів їх поглядом: вусань був на цілу голову вищий від Кості, а Рита тримала його за руку, як дочка. Тим часом на судно продовжували підійматися туристи інших груп. Невдовзі підійшов Костя. — Ти щойно бачив людину, про яку можна писати роман. Я казав тобі, що він одного разу не повернувся на судно. І від нього не було ні слуху, ні духу десять років. Першу звістку Рита отримала знаєш коли? За день до того, як по тебе приїхали Валтасові кілери. У листі було всього кілька слів і номер мобільного телефону. Вона нікому про те не казала, навіть мені. Зараз вони в каюті у Рити накривають поляну. Шкода тільки, що не буде хлопців — у них нічна вахта. … Стіл виявився не такий розкішний, як у Ксилантія з Баксом, але на ньому було всього вдосталь для ситної вечері. Коньяку у пляшці, що її розкоркував Костя, не зменшувалося. По другій Лікар не наливав, очікував, коли спорожніє чарка у Макара, він же з неї тільки відпив. — Чи не прийняв ти, друже, іслам? — поцікавився Костя, кивнувши на недопиту чарку. — Та ні. Але й правил їхніх не порушував. — У вусаня був густий баритон. — Одне з них — не вживати спиртного. За десять років геть відвик…. — А як сталося, що ти не повернувся на судно? — поцікавився Лікар. — Тебе що, викрали? — Не зовсім. Там виникла якась проблема у судновласника; затримали судно за несплату чогось… Ми ж у ці дні по Александрії вешталися. А був у нас знайомий — портовий митник майор Саїд. Ми йому платили помірну плату і у нас ніколи не виникало клопоту з контрабандою. Стосунки мали дружні, часом і чарку з ним перехиляли. Ага, він не належав до тих, хто надмірно дотримувався шаріату. Саїд чимось нагадував нашого — одесита. Розмовляли на суміші мов: англійської, російської й арабської. Якось він мені показав оголошення в газеті, в якому набирали охоронців для шейха. Власне, то був нафтовий Магнат. Вони підбирали рослих чоловіків, яких, після відповідної підготовки, призначали охоронцями власника корпорації, його менеджерів та бухгалтерів у їхніх поїздках. Охоронців підбирали не із своїх. Це було щось на зразок іноземного легіону. Платили добре. Я тоді подумав, що за півроку зможу заробити на квартиру в центрі Одеси, а Ритин будинок буде нам як дача на березі Куяльницького лиману. Але не сталося, як гадалося. Заробіток наш клали в банк корпорації, і тільки частину його видавали на руки. Ми тоді не знали чий це банк. Коли на рахунку вже набігла пристойна сума, я намірився був забрати гроші й накивати п’ятами, але з банку мене направили в корпорацію, аби я уважно прочитав угоду. А її було складено англійською й арабською мовами, які я до пуття не тямив. Маленькими літерами внизу зазначалося, що термін угоди — десять років. Можна було б чхнути на гроші і втекти, але ж у нас вилучили документи. А мешкали ми в пустелі, в замку, де знаходилося серце корпорації. Це було своєрідне містечко за високими мурами. З Каїром, Александрією та іншими великими містами сполучалися з допомогою гвинтокрилів. Наша команда складалася з десяти чоловіків. За командира був їхній. Він поставляв нам інструкторів, від пенсіонерів-цеерушників до майстрів східних єдиноборств; істориків, які вчили нас історії Єгипту, возили на всілякі екскурсії. Десь раз на місяць ми могли відіслати лист додому. Але нам не гарантували, що ми отримаємо відповідь. Вже зовсім недавно, коли почалися оті події — ну, ви про них знаєте — ми довідалися, що жоден з наших листів, які ми кидали в поштову скриньку, не був відправлений. Спочатку спробував утекти боснієць з нашої групи, але скоро нам сказали, що він загинув під час однієї з поїздок. Ми б повірили цій легенді, якби не допомагали йому готуватися до втечі — скинулися хто скільки міг на дорогу. Десь через рік намірився був зробити ноги француз канадійського походження, але й він також загинув. Після вже ніхто не наважувався. В Александрійський порт, де я орієнтувався не гірше, ніж в Одесі, за багато років не заходило жодне українське судно. Вислизнути з того зашморгу, у якому ми опинилися, було неможливо. Адже корпорація, хоч і значилася приватним підприємством, але була державою в державі. Всі службовці Єгипту боронили її інтереси, мовбито інтереси Єгипту. Мабуть, через такі правила гри в державі і спалахнула революція, активісти якої шукали спільників усюди, навіть поміж таких найманців, як ми. Ще до смути я натрапив у Каїрі на один український банк і відкрив там рахунок. Ну, клав туди потрошку, щоб на випадок утечі мати заначку. Боснієць чого пропав? Бо ми всі скидалися на його втечу, а, отже, про це довідався наш зверхник. Та раптом почалася справжня революція. До нас підійшли активісти, і ми разом з ними подалися в банк. Службовці під дулами автоматів віддали найманцям вклади; мій же переказали туди, куди я сказав. Прямо від них я потелефонував у той банк і мені повідомили, що гроші вже у них на моєму рахунку. То якийсь київський банк. Треба подивитися, може, його філія є і в Одесі. Це тоді, Ритулю, я вкинув тобі листівку. Адже всемогутності корпорації прийшов край, і вже діяв закон — також і на пошті. Таким же чином ми забрали й документи. Коли я відчув у кишені паспорт, то спізнав щось таке, ніби з мене щойно зняли кайдани. Без посвідчення особи в чужій країні ти — чужа власність. Раптом спало на думку, що поневіряння Макара я, мабуть, більше сприймав до серця, ніж Костя й Рита. Він був конвойований на чужій землі, я — на рідній. Він не міг відправити листа там, я у себе вдома. За кожним моїм кроком тут бігали нишпірки Свистопляса. У принципі, яка різниця між нами? — Так а в тебе що, мобілки не було? — поцікавився Костя. — Нам видали щось на зразок рації для зв’язку між собою і з тими персонами, яких ми охороняли. Користуватися ж іншою технікою було суворо заборонено. Всі частоти перебували під пильним оком корпорацій. Повір мені, Костю, якби була хоч найменша можливість подати про себе звістку, я б це зробив — Риті або батькам у Західну. Тим часом я співставляв те, про що оповідав Макар, з переслідуванням мене. Щоб не бути блокованим, я купував один за одним три мобільних телефони, але по короткому часі мої номери ставали відомі Свистоплясу, і розмови глушилися. Нарешті я кинув взагалі дзвонити. — Чим вас там хоч годували? — поцікавилася Рита. — Та нормально. До речі, до мене ставлення місцевих було кращим, ніж до інших найманців. Багато хто сприймав мене за свого. Макар і справді нагадував жителя пустелі. В мові його вчувався сильний східний акцент. Він, зрештою, випив свій коньяк, і Костя наповнив чарки по новій. Тим часом я міркував над запитанням, яке збирався поставити Макарові. А цікавило мене те, що, власне, спровокувало там революцію, — зажерливість і безум тамтешніх олігархів чи діти Мардука. — Люди там що, агресивні? — поцікавився я. — Та ні. Нормальні, як на мене, люди. — Так а революція? — Ото їм так дошкулили. Ну, свавілля, куди не кинь. Жоден суддя не винесе вирок не порадившись із корпорацією. А воно ж накипає в душі. Народ це теж людина, тільки велика. Кривди накопичувалися, накопичувалися, поки вже їм місця там не вистачило… Ось усе й вихлюпнулося назовні. — Отак прямо взяло та й вибухнуло, — озвався Лікар. — Напевне ж, прикмети біди, що насувалася, можна було розгледіти? — Я там прожив без малого десять років. Чогось суттєвого не помітив, але завважував, що з року в рік збільшувалася кількість знавіснілих. Преса також про це писала. Серед маєтних людей стали помічати зневагу, брутальщину до тих, хто чогось не досяг. Писали також про людей-безпам’ятьків, які невідомо звідки бралися. Ну, геть пам’яті не мають. Правда, я таких не зустрічав. Почали з’являтися по всій країні гуртки з вивчення історії неіснуючої нині країни і її мови. Та єгипетська ж цивілізація у стократ древніша за той неіснуючий Вавилон, до якого дехто потягнувся. Розпалюються, невідомо ким, міжконфесійні чвари між мусульманами й християнами, та й між самими мусульманами. Єгиптяни кажуть, що упродовж останніх десяти років столиця країни стала для багатьох з них чужою. Понаїхало туди з усіх усюд! У них побутує прислів’я стосовно нових мешканців Каїра, котре на нашу мову можна перекласти: «до нашого берега як не лайно, то тріска…» — А що то за гуртки? — поцікавився Костя. — З вивчення старожитностей? — Та біс його втямить. Про якогось колоса теревенили, який, буцімто, має з’явитися ось-ось. На уряд тиснули, щоб спорудив йому статую. Але завадили мусульманські ієрархи. А тапер уже і сам народ повимітав їх; звісно, крім тих, хто замаскувався під патріотів. Але чи надовго? «Надовго», — ледь не вихопилось у мене. Стіл був присунутий до ліжка, на якому сиділи Рита з Макаром. Жінка притулилася до нього плечем і, здавалося, куняла з відкритими очима. На лиці її тліла ледь вловима посмішка. Це посміхалося у ній щастя. Клопіт, який укутував її десять років, сьогодні геть розтанув. Якщо раніше я бачив у Риті жінку в літах, то тепер це була молодиця років на тридцять. І тут я завважив, що заздрю. Для цих двох настав край невизначеності. Для мене ж… Я не знав, що в мене попереду — крім марева, туману, нічого не міг розгледіти. Раптом перед внутрішнім зором майнув слайд: ми з Маріцою сидимо за столом у її квартирі, також на ліжку… Майнув і щез. — Хлопці, давайте доп’ємо, бо не гоже у чарках лишати, — озвався Костя. — Та розійдемося.  

Уранці ми з Лікарем стояли неподалік трапа, і спостерігали за вервечкою людей — близько сотні, яких щойно почали впускати на судно. З протилежного борту, біля рятувальних шлюпок сиділи Ксилантій з Баксом. Я завважив, що цих пасажирів відрізняло від тих, кого ми бачили досі, великі саквояжі й пакунки, котрі вони несли; а коли вже почали з’являтися на палубі, то в очі впадали вирази на обличчях. Це не були туристи, для яких круїз мав стати святом. На них угадувалися стурбованість, заклопотаність, а де в кого і страх. Коли ж люди наблизилися до нас, я відчув, як у мені повстав мій звір, і вже не я, а він дивився на прибулих. Це були темні. Всі, крім трьох жінок і двох дітей. Я сказав про це Кості, коли останній з них ступив на палубу. — Морока! — прокоментував Лікар. — А приходьки поміж них є? — Не переконаний. Приходька можна розпізнати, якщо він квартирує у плоті звичайної людини. Якщо ж господарем тіла є темний, то це проблематично. — Морока, — повторив Костя. — На обличчі у нього з’явився вираз розгубленості. — Як ти подивишся на те, коли б я на дверях медпункту поряд із дощечкою Лікар прибив ще одну — «Психіатр»? Ну, щоб у тебе була підстава сидіти зі мною в одному приміщенні. Це триватиме допоки ми спекаємося сьогоднішньої компанії. Лікар не перебільшував загрози для себе. У ньому двічі побували приходьки, і, отже, про його відкритість у надземних сферах було відомо. Я сказав: — Та будь ласка. А тільки ще більша загроза для всіх настане, коли хтось із них очолить капітана. Отож тримай його постійно на оці. І тут з’явився Макар. На ньому вже був звичайний одяг, а не пустельний. Він зауважив, кивнувши на тих, хто пройшов повз нас: — Знайомі мармизи. Ще недавно дехто з них не викисав з телеканалів. Розпинався, яка у них гарна країна. Тікають щури. Кожен — до своєї заначки у забугорному банку. У-у суки! Рабовласники! — Цього разу я не завважував у словах Макара східного акценту. — Як ти думаєш, куди вони мандри правлять? — запитав у нього Костя. — Хто куди: туди, де в кожного свій бізнес і де лежить його рахунок у надійному банку. Одні — на Кіпр, інші — в Грецію, ще інші — в Туреччину. Більшість із них там мають свої маєтки, а хто не має — придбає. Переважно це люди передпенсійного й пенсійного віку. Доживатимуть у розкошах, десь на березі моря… Будучи охоронцем, я більшу частину часу проводив з такими. Вже через рік знав мову і, отже, слухав усі їхні балачки. Серед особливостей цих людей я завважив дві основні: перша — обережність, друга — постійна жадоба спіймати когось на чомусь — на дії, на слові. Іншими словами — виявити больову точку. Нашими больовими точками стали паспорти, які вони вилучили і не повертали. Та й накипіло ж у мене на них! Слава Богу, що в Україні з цим тихо. Ми переглянулися з Костею. — Не поспішай з висновками, брате, — зауважив Лікар. — Поки тебе не було, багато води збігло у нашому краї.  



РОЗДІЛ 16


 

На судні за звичай перебувало близько трьох тисяч людей. Щодесять десять днів на зміну кожного з них приходив новий. Отже, протягом року тут проводили дозвілля кілька сотень тисяч відпочиваючих. З недавніх пір кожен з них не уникав моєї уваги, коли підіймався на борт. Поміж персоналу лайнера я не виявив жодного темного. Корабель був таким собі осередком, де мирно співіснували люди різних рас і націй; усіх поєднували гарний настрій і коротке щастя, яке вони спізнавали на цьому плавучому «острові». Та раптом в Александрії найшло багато темних. Відомо, що всюди, куди вони приходили, виникали біди і лилася кров. Темні притягували нещастя, навіть тоді, коли нічого поганого й не коїли. Тому я сказав Кості, аби він узяв у адміністрації список усіх їх і відстежував, хто залишатиме судно в наступних портах. … У сон не впускали потвори астрального світу, які відступили були від мене, щойно здох Свистопляс. Я вийшов на палубу тільки-но починало сіріти. Причиною, коли мене щось не впускало в сон, стало нашестя темних — я те знав напевне. Тим часом судно рухалося у північно-східному напрямку. Гладінь моря, зазвичай аквамаринова, тепер палала у променях ранкового сонця. Та скоро небесне світило відділилося від обрію і поверхня води стала зелено-синьою, поштрихованою білими баранцями хвиль. І тут з’явився Макар. Привітавшись, він сказав, що за десять років життя в Єгипті звик рано лягати і рано вставати. — У тому краї пізно встанеш — мало зробиш, — пояснив. — Спека починається, продуктивність падає. Крім нас, на палубі було кілька матросів, що несли вахту. І тут у одноманітті моря й неба попереду з’явилася сіра смуга. Макар якийсь час вдивлявся в неї, а потім сказав: — Кіпр. Повільно збільшувалася сіра смуга по курсу судна. Тільки перед полуднем стало видно, що це великий острів, який з наближенням до нього дедалі збільшувався і скоро вже не можна було сказати, чи це справді острів, а чи материк. По берегах і вглиб суші на пагорбах зеленіли пальми, а вздовж прибою біліли переважно двоповерхові котеджі. Тим часом на палубі зібрався чималий гурт єгиптян з великими кофрами. Вони спостерігали, як з берега до судна наближалися кілька суден-підвозок. — Сто тридцять їх, — сказав Костя, який стояв поруч в однострої морського офіцера. — Це турецька частина Кіпру, — пояснив Макар, який також стояв біля нас. — А там, далі від берега, — місто ФаМагуста. Я в ньому бував, супроводжував одного шейха. Це старовинне місто, ще венеціанських часів. А дехто ось із цієї компанії, — він кивнув у бік темних, — є власниками отих білих палаців на березі. Скоро вже стало видно, що то були вілли з колонами, зведені за проектами визначних зодчих. Саме місто Фамагуста оточували стародавні мури, а з-над них виднілися стрілчасті споруди храмів і палаців. У планах туру не було екскурсій по місту, і висадитися на берег приготувалася тільки частина єгиптян. Підвозки курсували до пристані й назад кілька разів. Я звернув увагу, що ті темні, які залишилися на судні, навіть з кают не виходили. Незабаром підняли кітву і судно почало віддалятися від берега, і взяло курс на південний захід. Тим часом уже настав час обіду і я нагадав про це Кості. Він порадив потерпіти, а потім пояснив: — Єгиптяни, що зосталися, ну, не всі, а чоловік шістдесят із них, замовили прощальний бенкет. Я так зрозумів, що це ядро колишньої влади, принаймні економічне. Вони запросили на бенкет капітана і ще кількох з його оточення. Ми з тобою — у тому числі. Отож уберися в одяг, який ти придбав у Марселі, тюбетейку ж залиш у каюті. Ну, там, зроби волосся на проділ, щоб був таким, яким я тебе вперше побачив — інтелігентною людиною. — А зараз я хто по-твоєму? Костя не відповів, тільки посміхнувся. Раптом згадав: — Ага, прихопи цифровий диктофончик, який я у тебе бачив. І нехай працює протягом усього бенкету. Мало там які балачки можуть бути. … Посередині бенкетної зали стояв овальний стіл на сто персон в оточенні стільців з гнутого дерева; під стінами до послуг тих, хто стомився б під час застілля, стояли розкішні бенкетки з м’якої шкіри. Але все те, здавалося, було не у вишуканому салоні круїзного лайнера, а на зораному полі — свіжо пахло землею. Я, мабуть, єдиний із шістдесяти п’яти персон, що сиділи за столом, ні слова не тямив, хто про що каже. Моїм індикатором на чиюсь промову було обличчя Кості: на ньому вгадувалося то схвалення, то осуд, а то раптом воно ставало непроникним. Першим сказав коротке слово капітан, за ним — чоловік з чорною шкірою і обличчям європейця. Він говорив хвилин п’ятнадцять і його уважно слухали. У його голосі вчувалася і образа, і відчай; те ж саме виникало й на лицях його земляків. З усього, він був визнаним авторитетом. Хоч стіл повнився різноманітними наїдками й напоями, переважно безалкогольними, але мало хто звертав на них увагу, поки говорив чорношкірий чоловік. Мені на мить здалося, що я сиджу на поминках. Різниця була тільки в тому, що у нас на такі заходи приходили не тільки рідні і друзі померлого, а також сторонні люди. Тут же байдужих не було — були засмучені і сильно засмучені, якщо не сказати: «у відчаї». Це була справжня трагедія для них. Щойно вони поховали владу, яка була рідною для кожного. Тепер ці шістдесятеро стали вигнанцями. Не знати й чому, але я їм співчував. Причиною були щирі почуття безмірної втрати на їхніх обличчях. Мені й на думку не спадало, що я сиджу в оточенні людей, на совісті яких — махінації і крутійства, грабіжництво і смертні гріхи. Це було згуртоване товариство. Кожен знав ціну слову і часу, бо ніхто, крім головного, не говорив більше трьох хвилин. І все ж перша частина «поминок» затягнулася на годину. Увірвала її приємна мелодія. Усі шістдесят египтян підвелися, за ними — капітан і його команда. Костя шепнув мені, що це гімн Єгипту. На лицях, крім піднесеності, проступав вираз непідробної скорботи. Скінчився гімн, і з-над людей немов зник напівпрозорий серпанок, що робив їх подібними один до одного. Руки потяглися до напоїв і наїдків. Я раптом завважив, що поміж них є гладкі, геть лисі, бородані, люди з чорною, оливковою та білою шкірою. Сиділо й десятеро жінок, але з усього, не дружин когось із присутніх. Їхні голови, за мусульманською традицією, прикривали тоненькі шалі. Попри скромний вигляд, що надавали їм накидки, я підгледів у однієї з них погляд, у якому вгадувався нічим не прихований потяг до плотських утіх. Її блискучі чорні очі буквально гіпнотизували капітана. Хоч як він удавав байдужість, але на виді у нього вгадувалася ніяковість. Йому вже було немало років, але час не стер зі шляхетного обличчя з тонким носом і великими карими очима чоловічої вроди. «Ось воно — те, що націлилося «очолити» капітана», — майнуло в голові. Жінка чимось нагадувала Маріцу, а тільки повнішу. Тим часом звір у мені, який на все дивився моїми очима, особливої агресивності не виказував. А з цього витікало, що він не бачив у ній приходька. Втім прибульця з потойбіччя у плоті темного не просто було розпізнати. До того ж єгиптянка мала чорні, а не жовті в чорну цяточку, очі, які я завважував у «гостей» з потойбіччя. Її помітив і Костя. Він штовхнув мене коліном під столом. — Поглянь-но на оту чорнявку. — Та бачу. — Здається, вона поклала око на нашого капітана. Тим часом у гомоні застілля полинула ледь чутна мелодія. Я крадькома помітив, як жінка наповнила свій келишок з пляшки, на якій було написано «Бренді», і випила одним духом. Потім штрикнула виделкою в якусь закуску. — Для рішучості, — прокоментував Костя. — Схоже, вона звикла брати від життя все, що заманеться. А сміливості їй надає спиртне. Якийсь час ми мовчки жували ескалопи з картоплею фрі, підливаючи собі в фужери червоного вина. Раптом я краєчком ока помітив, що Лікар став якимось байдужим; скидалося, що він не смакує добірною стравою, а виконує механічну роботу. Водночас він дивився у бік чорнолицього чоловіка, котрий першим після капітана виступив на зібранні. Скоро я помітив, що не чорнолиций був об’єктом уваги, а його сухорлявий сусід ліворуч. Вони сиділи з протилежного від нас боку столу. Щойно я уважніше подивився на худого, як раптом «почув» гарчання. То озвався мій звір, який досі тільки спостерігав моїми очима за всім, що відбувалося. Поза всяким сумнівом, дистрофік носив у собі приходька. Хоч і далеченько він сидів від нас, а я розгледів, що очі в нього жовті в чорну цяточку. — Ти добрий зір маєш? — поцікавився в Лікаря. — Не скаржуся, — відказав він байдуже. — Які очі у того скелета, на якого ти дивишся? — Чорні. «Ось він, син Мардука, — майнула думка, — і очолити намислив він не капітана, а Лікаря. Судячи з усього, вже почав очолювати на відстані». Тим часом звір у мені біснувався. Міці моїх астральних пальців ледь вистачало, щоб утримувати потужний карк потвори. Раптом мелодія, яка досі ледь чутно плинула залою, стала гучною і геть заглушила гомін застілля. Це були танцювальні ритми. Дехто підвівся. Скоро з’явилися пари. Напевне, зміна обставин сприяла тому, що увага сина Мардука на Лікареві послабилася, бо й звір у мені, який ось-ось мав видертися з моїх рук і влучити у ту «мумію» чорною блискавкою, принишк. Відбувалося дивне: щойно пройшли поминки, а вже тепер почалися веселощі з танцями. Люди за столом спершу віддали данину шани системі, яка була для них рідною, і зробила їх багатими, а тепер віддають шану статкам, які набули завдяки системі. Тепер вони так само щиро веселяться, як годину назад сумували. Повз мою увагу проминуло те, як підводилася з-за столу чорноока жінка і як ішла до місця, де сиділи ми. Я побачив її вже біля капітана, коли вона запросила його на танок. Досі танцювали всього дві пари, та вже після появи на танцмайданчику чорнявки з капітаном, чоловіки у мить запросили всіх жінок, що залишалися сидіти. За мить я завважив, що попри той самий ритм танцювальних звуків, кожен виконував свої на. Так, капітан показував майстер-клас призабутого вже «чарльстону», а його повненька партнерша у такт вигравала стегнами. І все ж їх можна було назвати танцювальною парою. Коли танок закінчився, Костя, кивнувши на чорнявку, сказав: — Але ж і забацала вона танок живота! Можу тільки уявити, її в ліжку. — Вона темна, — зауважив я. — Не будь надмірно принциповим — ліжко урівняє довготелесого капітана, і таку пампушку, як ота єгиптянка. Та й, мабуть, — темну особину і звичайного чоловіка. — Тобі видніше, — погодився я, — адже ти спізнав колись любощів з прибулицею. Якийсь час ми поїдали ескалопи, підливаючи собі вина. Тим часом зазвучала інша танцювальна мелодія і на майданчик вийшли нові пари. Я завважив, що Лікар знову дивиться на чоловіка, що сидів ліворуч від очільника єгиптян. Якби я позволікав ще мить, то сталося б те, що на Лузанівському пляжі. Я просто не втримав би потуги, яка рвалася з мене, і темний сухорляга зів’яв би на своєму стільці. Від поштовху мого коліна Костя аж підхопився. Здалося, що я його розбудив. — Ходімо на повітря, — сказав я. — Тут стало задушливо. Він неохоче, як мені здалося, підвівся. На палубі, куди ми вийшли, вже стояло кілька людей з нашої зали. — Ти що, перебрав вина? — поцікавився я, прихиляючись до перила. — З чого ти взяв? — Щойно ти мало не впустив у себе прибульця. Пам’ятай, ти відкрита людина, і кожен приходько з потойбіччя про це знає. — Я що таким уродився? — Ні. Ти просто одного разу дозволив прибульцям маніпулювати собою, і на короткий час, впустив одного з них у свою плоть. Їм про те відомо. Це десь так, якби у тебе в квартирних дверях зламався замок і вони залишилися б прочинені. Нормальна людина не зайде, а злодій пограбує. — Той… Ті мощі мене загіпнотизували. Я перебував немов би у передсонні, з якого ти мене витяг. Тоді, коли мене очолив кент у котельні, я також спочатку немов би перебував у солодкій дрімоті. У-у, сука, зотліле луб’я! Так ось хто сидів ще недавно біля паханів єгипетської влади! Та ж і вони всі, мабуть, такі ж! — Не обов’язково. Вони темні, а той із них, хто носить у собі приходька, — для них щось на кшталт комісара. Йому підкоряються. Ага, я не переконаний, що капітан зараз у безпеці. Ми знову поспішили до бенкетної зали. А там одні танцювали, інші співали пісень. Чулися сумні східні мелодії; кілька чоловіків, співали популярну грецьку пісню, мабуть, то були єгиптяни грецького походження. Після того, як капітан сказав Кості, що «пампушка» — сірійка, я зробив висновок, що досі Єгиптом правили не місцеві жителі, а якийсь інтернаціонал. Капітан щось сказав своїм людям, потім Лікареві. — Покидаємо залу по одному, — переклав Костя. Ми вийшли останніми, і мені здалося, що за Лікарем тягнеться невидимий шлейф, початок якого сходить від худого єгиптянина.  

Перед вечором до медпункту зайшов капітан. Вони з Лікарем про щось погомоніли і капітан вийшов. По хвилі у двері постукали і в приміщення зайшли троє єгиптян, що були на бенкеті. З ними «увійшов» і дух копанки. Один — лідер, який відкрив зібрання перед бенкетом, другий — невисокий широкоплечий чоловік з великою головою; вони підтримували худого, який намагався «очолити» Костю. При вигляді цієї трійки Лікар пополотнів. Він подивився на мене поглядом, у якому вгадувалася паніка. Очевидно, капітан не сказав, хто саме зайде. Костя поцікавився у чорнолицього, що сталося. Це все, що я зрозумів з їхньої розмови англійською. Вони говорили кілька хвилин. Костя показав хворому, щоб він зняв сорочку, але підходити до нього не наважувався. Здавалося його бентежило кощаве тіло, обтягнуте жовтою, як у мерця, шкірою. — Не бійся, — озвався я. — Він тебе не з’їсть. Лікар узяв стетоскоп і став слухати грудну клітку, а потім спину. Щось запитав у хворого, той відповів двома короткими словами. Тоді Костя почав ставити різні запитання різними мовами, на які отримував одну і ту ж відповідь. Нарешті заговорив до друзів «кощія». Але вони, судячи з виразів на лицях, нічого не могли сказати. — Послухай, — звернувся до мене Костя. — А цей, схоже, уже порожній. — Я знаю, відказав я. — З яких пір? І в кому він тепер? — Нас це не повинно хвилювати. — Ти переконаний? — Авжеж. Костя підсів на диван до двох єгиптян, що привели свого товариша і довгенько з ними балакав. Нарешті вони пішли, підтримуючи худорлягу з обох боків. — Я порадив покласти його на обстеження до психлікарні. Сказав, що у нас, в Україні, останнім часом з’являються люди, які геть позбулися пам’яті. Чи це хвороба, чи якийсь нервовий комплекс, досі ніхто не знає. Але через те, що у них немає пам’яті, а відтак і життєвого досвіду, від них буває велика шкода, надто в період, коли обирають владу. Вони віддають голоси кожному, хто більше збреше. — А що він за один? — Кажуть, працював звичайним клерком у якійсь великій компанії, а потім раптом статки компанії стали пухнути, як на дріжджах. Згодом хтось проаналізував, що прибутки приносили його проекти. Незабаром він став урядовцем високого рівня. Він би й до Президента дійшов, але завадила революція. — Раптом Костя запитав: — Як це сталося? — Що саме? — Ну, отой здохляк позбувся приходька? — Не знаю, — відказав я, підводячись з-за столу. — Піду, попрацюю над романом. Коли я вже був біля дверей, то почув: — Постривай-но, мені також пора. — На палубі Лікар сказав: — Щось ти темниш, друже? Ну, щодо тієї мумії. — Та нічого не темню. Він зараз у краї без вороття. Я не хотів про це казати в медпункті. Коли ми вийшли з бенкетної зали, ви з капітаном пішли в його рубку, а я залишився на палубі та оглядав темну смугу по правому борту від корабля, то все був острів Кіпр, а ми пливли паралельно. І тут судно стало повертати праворуч, обгинаючи сушу з півдня і не наближаючись. Я вже збирався вимкнути диктофон у нагрудній кишені куртки, який працював з самого початку бенкету, та піти до себе, як раптом у мені спрацював мій датчик на приходьків. Я вчасно озирнувся — у трьох кроках стояла мумія і дивилася ніжно-ніжно, жовтими в чорну цяточку очима. На мене раптом накотилася хвиля спокою. На мене, а не на мого охоронця — він спрацював блискавично. Не встиг син Мардука зробити й кроку в моєму напрямку, як чорна блискавка влучила йому в сонячне сплетіння. Він поточився й осів на палубу. При цьому промовив скоромовкою кілька фраз, але не мовою, якою єгиптяни спілкуються між собою, а халдейською, ну — ті ж самі, відомі й тобі, ретрофлексні звуки. До нього враз підскочили подільники по уряду; двоє з них чули що він щось сказав. Подивилися на мене, показуючи на вуста, але я показав, також жестом, що не тямлю, про що він казав. Тоді вони підхопили ті «мощі» й занесли в залу. Я також повернувся до бенкетного столу, але не за тим, щоб поспостерігати, а щоб сісти, бо сили у мене тільки й зосталося, аби дійти до стільця. Я ще не знав, чи правильно роблю, коли наливав собі повний келих бренді. Відтак доїв м’ясо і все, що залишалося на тарілці. І вже за чверть години відчув, що сили повертаються. А єгиптяни, посадивши засушеного на його стілець, продовжували веселощі. Я так зрозумів, що вони мали його за такого, хто перебрав. Серед пісень, які вони співали, була й наша, радянської доби. — Ти переконаний, що він поміж єгиптян був один? — запитав Костя. — Переконаний. — А що він молов перед тим, як ти його вигнав з нашого світу? Ти уже встиг перекласти? — Авжеж. Я одразу пішов у каюту і під’єднав диктофон до комп’ютера. Перекладач з халдейської видав таке: «Маг», «повернення немає», «Ерешкігаль», «твоя милість». Там є ще кілька слів, яких перекладач не подужав. Схоже, худорляга просить богиню краю без вороття прийняти його в своє царство мертвих.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка