Віктор Савченко діти мардука



Сторінка23/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30

РОЗДІЛ 13

 

«В ім’я Мардука! Напиши. Валтасарові не переказуй. У більшості сатрапій Тираса вже не залишилося наших. Хто за віком пішов у край без вороття, кого викрили, і вони тепер — поміж в’язнів. Про це відомо Магові. Він вирахував роки, коли ми приходимо у земний світ у великій кількості, а коли нас з’являється обмаль. Все залежить не від нас, а від розташування зірок. Зараз триває період, коли природним шляхом ми не втілюємося, за невеликим винятком. Через це змушені направляти туди сутності дітей Мардука з надзвичайними здібностями, котрі шукають собі носія, якого вони очолять. Але їх з такими якостями одиниці. Отже, готувати ґ для нашої ідеї стало украй важко. Тим паче, що у земний світ повертається багато душ тих, кого ми колись винищили. Їм хоч і не відомо про своє минуле життя, але не вся пам’ять блокується під час входження їх у земний світ — багато з того, що вони пережили у минулому втіленні, проявляється на рівні інстинктів і рефлексів. Вони аурою вловлюють чужого. А нам поки нічого не залишається, як берегти мережу наших, якою б дірявою вона не ставала, і очікувати сприяння зірок. Це триватиме багато поколінь. Але що таке кілька сотень років у порівнянні з великим святом, коли над землею повстане, уже в котре, КОЛОС, і жертовник довкола нього наповниться кров’ю земною».  



Я взяв ноутбук, який недавно придбав, і подався з ним до медпункту. А там Костя в халаті прослуховував з допомогою стетоскопа грудну клітку сухорлявого чоловіка. Оливкового кольору шкіра, борідка клином виказували в ньому жителя півдня. Костя щось казав незрозумілою мовою, а тоді звернувся до Рити, яка сиділа за боковим столом і продиктував назви ліків. Медсестра все записала і, підвівшись, підійшла до скляної шафи й дістала звідти якісь пігулки. Коли пацієнт вийшов, Лікар сказав: — Ангіна. З усього, випив щось холодне. З Барселони турист. Тим часом Рита сховала в шухляду столу записи і, скинувши халат, вийшла. Я поцікавився, чи не озвався до неї її чоловік, який колись не вернувся з плавання. Костя сказав: — Теж не позаздриш: і не вдова, і чоловіка немає. Вона, мабуть, уже давно вийшла б заміж, а де гарантія, що одного разу не з’явиться Макар. Десять років минуло, а вона чекає. Хороший хлопець був, а, може, є. З гуцулів чи з бойків родом. Колись пацаном приїхав вступати до мореходки. Після закінчення плавав. Ну, середня мореходка. Де вони познайомилися з Ритою, не знаю. А тільки жили душа в душу. Промишляли контрабандою, велося їм непогано. Вже думали дитинку собі завести, та раптом сталося оте… Чоловік він видний, десь метр дев’яносто зросту, чорнявий, трохи на грека схожий, ну, ніс з невеликою горбинкою, очі великі чорні. Характер м’який, добрий. Одним словом, шкода Рити, шкода й Макара. Лікар замовк і, оскільки тривалий час не озивався, я розкрив ноутбук і ввійшов у систему. — На ось, проглянь, — мовив я. Він пробіг очима текст, подивився на мене, а потім став уважно читати. Кілька разів підводив очі, але знову заглиблювався в текст. Нарешті озвався: — Ну, що таке сатрапія, я вже знаю. А що таке Тирас? — Біблійна назва нашого племені. Якийсь із нащадків Яфета — одного з трьох синів Ноя. — А що це за роки, які ти вирахував? — У тебе ж є книжка. Там графіки, а на них — століття і критичні роки. Це коли в земний світ дисантуються діти Мардука; вони народжуються як справжні земляни. Якщо таких років буває дев’ять-десять на століття, тоді настає апокаліпсис — кров ллється ріками. — Терпіти не можу графіків і діаграм. Скажи на словах, чи й справді ми, себто світ, іде до зменшення тих клятих мардуківців? — Так. Століття, в якому ми живемо, матиме всього три таких роки, це: дві тисячі сімдесят дев’ятий, дві тисячі вісімдесят восьмий і дві тисячі дев’яносто сьомий. То будуть роки, коли у світ прийдуть мардуківці, але великого нещастя від них не станеться. — Ти про ці літа допитувався у пані Людмили? — Авжеж, але про ті, що вже минули. Після її оповіді я можу достеменно назвати роки, коли у вагітних жінок мінявся характер на гірший, а дітей вони приводили у світ переважно злодіїв, садистів і убивць. Це тисяча дев’ятсот восьмий, тисяча дев’ятсот сімнадцятий, ну…. двадцять шостий, тридцять п’ятий, сорок четвертий, п’ятдесят третій, шістдесят другий, сімдесят перший і восьмидесятий. Після цього до кінця двадцятого століття, і в наші дні нового століття жодного такого року вже не було. — Так що, у ці роки народжувалися одні майбутні падлюки? — запитав Лікар. — Не думаю. Але відсоток їх таки великий. — А колос — що таке? — Символ тоталітарної влади. Точніше — абсолют тоталітаризму. Сказати, що це Молох[8] — нічого не сказати. Він з’являється періодично — через кожних дев’ятсот років. З’являється у вигляді конкретної людини, людей чи якоїсь ідеї. — І ти можеш назвати якогось із них? — Авжеж. Це римські імператори початку першого тисячоліття — їх було сім. Але найбільш лиху пам’ять залишили по собі Нерон і Калігула. Через дев’ятсот років по тому виник рух хрестоносців. На жаль, я не знайшов інформації про те, скільки осіб було ініціаторами бійні. Але, скоріше — семеро. Кровопролиття супроводжувалися спалахами чуми і прокази. У двадцятому столітті, а точніше — в кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого, як і в попередні періоди, колос здійнявся на повний зріст невдовзі після того, як у світ прийшли десять генерацій істот у критичні роки. Це був наймогутніший колос від закладин світу. А найлихішу пам’ять по собі залишили також дві із семи «голів звірини». В інших країнах…. — А коли настане найближчий апокаліпсис? — Ми з тобою до нього не доживемо. — І все ж? — У третьому тисячолітті. А точніше на двадцять сьоме, двадцять восьме і двадцять дев’яте століття припаде по десять критичних років, а відтак у світ приходитимуть по десять поколінь дітей Мардука на століття. Це буде справжній апокаліпсис, але оскільки Темний Сателіт на той час уже віддалиться від Землі, то такого сприяння, як у недавньому нашому минулому, мардуківці від нього не матимуть, тому тогочасний апокаліпсис не буде означений надмірною жорстокістю і звірством, як той, що минув. А головне — після нього вже не стане програми, за якою періодично повстає з небуття колос. Як сказано у Івана Богослова: «20.1 І бачив я Ангола, що сходив із неба, що мав ключа від безодні, і кайдани великі в руці своїй. 2 І схопив він змія, вужа стародавнього, що диявол він і сатана, і зв’язав його на тисячу років, — 3 та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, щоб народи не зводив уже, аж поки не скінчиться тисяча років. А по цьому він розв’язаний буде на короткий час». Тисяча років це від початку апокаліпсису, який ми пережили. «Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде випущений із в’язниці своєї. 8 І вийде він зводити народи, що вони на чотирьох краях землі,Гога й Магога, щоб зібрати їх до бою, а число їхнє — як морський пісок. І вийшли вони на ширину землі і оточили табір святих та улюблене місто. І зійшов огонь з неба, — і пожер їх. 10 А диявол, що зводив їх, був укинений в озеро огняне та сірчане, де Звірина й пророк неправедний. І мучені вони будуть день і ніч на вічні віки». І тут до кабінету увійшов Ксилантій, і плюснувся у шкіряне крісло. Лікар уважно подивився на нього, спитав: — Ти що, Ксило, пиячив учора? — З чого ти взяв? — З твоєї пожмаканої пики. Я вас з Баксом попереджав, що під час круїзу ми у такі ігри не граємо. Он Шеф — днями в бібліотеці сидить або у каюті пише щось. — Та я спиртного і в рот не брав, — запевнив Ксилантій не без образи в голосі. — Спав погано. Ну, не те, щоб погано… Мене щось душило. Вже думав, не витримаю. Чиїсь м’які, але дужі руки. На шиї Ксилантія вгадувалися два синці, ніби то були сліди від пальців, що стискали горло. Помітив їх і Костя. Ми переглянулися, і Лікар сягнув рукою в кишеню халата по телефон. За мить він уже розмовляв з Мірошником. По кількох фразах поцікавився: — Коли помер Гладун? Число й місяць. — Сьогодні виповнилося дев’ять днів, — почулося в телефоні. — Можеш пом’янути страждальця. — Ага, і свічку поставлю, — відказав Костя й відімкнув зв’язок. Потім — до Ксилантія: — Завтра тебе вже не душитимуть. А ти в юнацтві таки дошкулив Валтасові, якщо він мститься навіть після своєї смерті. Втім, мені також важко спалося.  

РОЗДІЛ 14


 

Ми з Костею стояли неподалік трапа, по якому на судно проходили нові гурти туристів; на обличчях і в убранні їх угадувалася святковість, а також передчуття цікавої подорожі. Лікар знічев’я коментував постаті деяких із жінок. Раптом він запитав: — Ну, як тобі ведеться на судні? Чи не засумував? Я сказав, що не маю часу сумувати, і що вперше за багато років спізнав спокій, який письменникові украй потрібен. Це були не мої слова, а одного старого прозаїка: його переслідували в совковий час. Він скаржився тоді нам — молодшим, що ніяк не може зосередитися на творі, якому присвятив багато років. Щойно приступить до написання, як його зачепить провокатор або вийде друком публікація, де хтось пройдеться по його «нечіткій громадянській позиції». — Мене тільки одне бентежить, — сказав я по паузі, — це дармова зарплата. Адже досі я не виявив жодного приходька. А незароблені гроші, як казала моя бабуся, щастя не приносять. — Аби не порушувати заповіді твоєї бабусі, вважай, що ти працюєш на двох роботах. Одна — відповідальність за безпеку судна, друга — написання роману. Твої книжки про звірів у людській подобі не кожен збагне, а от художній твір може змусити звичайного читача замислитись. Якщо ж таких читачів виявиться багато, то й дітям Мардука стане складніше ткати свою павучачу мережу поміж людей. Я не сказав Кості, що роман написаний, і що я тепер тільки доводжу його до кондиції. Не сказав також, що написав твір по суті в одиночній камері, а матеріал часто брав із ситуацій, які розгорталися довкола мене щодня. Я мовив: — Тепер однаково переймаюсь як завершенням роману, так і його публікацією. Кошти потрібні. — Поміркуємо над коштами, — пообіцяв Лікар, як мені здалося, легковажно. Раптом додав: — Учора я переписував деякі номери телефонів зі старої мобілки в нову. І там наткнувся на відео із рудим матюжником — здається, прізвище його Свистопляс, а, може, Верхогляд… Щось таке, точно не пам’ятаю. Ну, той, що склеїв ласти в лікарні. Перед тим мобілка лежала за ширмою на підвіконні в режимі диктофона, на той випадок, якби Валтас почав подавати якісь звуки. Я й забув про це. А ось тепер згадав. Костя дістав з кишені мобільник і увімкнув диктофон на звук. Якийсь час нічого не було чути, а потім озвався голос мого земляка, який, з усього, відповідав на нечутні для людського вуха халдейські слова Валтаса. Відповідь його, також халдейською, лунала упереміш із матюччям, і я б не сказав, чого там було більше. Розмова почалася до того часу, як у палату увійшли ми з Лікарем, і тривала понад сорок хвилин. Паузи — нечутні монологи паралітика — були довшими, ніж слова відвідувача — Свистоплясова говірка, скомпонована з матюкливих і халдейських слів. — Слід розуміти, — озвався Костя, — що діалог ведуть не Володька-Валтас і не Свистопляс, а ті, хто квартирує в їхніх тілах. Голосу Гладуна не чути, бо він паралізований, твій же земляк підпрягається до балачки двох істот-приходьків. Але, крім матюччя, там нічого не розбереш. Ти дорікав, що в мене ненормативна лексика. Ось де — вищий пілотаж! Аж незручно з такими монологами звертатися буде до культурної людини в музеї. Ага, може б ти переклав ті халдейські слова своїм комп’ютерним методом? Я сказав, що програма, яка дозволяє перевести звуки літер в електронну форму літер, існує. А от чи для всіх мов, не знаю. — То пошукай в Інтернеті, — порадив Костя. — Пошукай, бо з таким фольклором іти в музей — сам розумієш… — Чи не занадто ти вже стаєш світською людиною? — засумнівався я. — Марку мушу тримати, мля’, — сказав Лікар.  

Як виявилося, в Інтернеті існує програма, що переводить звуки халдейських літер в електронну форму літер. Хтось із учених докопався таки до фонетики древньої мови, а якийсь із програмістів перевів їх — звуки двадцяти двох літер в електронну форму літер. Їх треба було тільки перекласти — спочатку на англійську мову, а за тим на українську. … Комп’ютерний перекладач видав не абракадабру, а цілком логічний текст. Мені, правда, довелося чимало посидіти над ним, щоб адаптувати синтаксис халдейських речень до сучасної української мови. За кадром залишилося те, про що беззвучно казав паралітик (точніше його «квартирант»), а ось слова «квартиранта» мого земляка знаходилися в мене перед очима. Це був перший фрагмент Свистоплясової говірки після паузи. Пробігши текст очима, я увімкнув мобільний телефон Лікаря в режимі диктофона, вивів його на мінімальну гучність, і приготувався читати переклад з монітора і водночас слухати халдейський оригінал. «У нашій сатрапії чимало писців розвелося… Та найгірше те, що поміж них Маги з’явилися. Їхніми сказаннями забитий увесь простір. Одну Магиню, яка десятками радіопередач неславила колоса, спробувала очолити донька Мардука, але не змогла і Магиню довелося відправити у їхнє потойбіччя. Інший писець своїми римами опорочив шлях до нашого майбуття: «то чиїмись черепами траса вимощена в рай». Цього також довелося відрядити до їхніх прабатьків, а його гніздо зруйнувати. Уже згадуваній доньці Мардука пощастило очолити кубло писців всієї сатрапії, і тепер вона їх по одному винищує. Кого не може, за того береться Свистопляс. Хвала Мардукові, його чин дає нам великі повноваження. Він маєу своїй руці весь апарат платних і не платних вивідників усіх часів, які ще не залишили цей світ. Колись, ще коли стояв колос, нашими був розроблений спосіб, як позбавити людину життя, не вбиваючи її. Цю схему використовують, коли треба знищити когось із публічних особистостей. Свистопляс уже відправив за горизонт одного з найактивніших писців. Насилав на нього двоногих, які переслідували його щомиті. Незабаром писця розбив параліч і він помер від інсульту. Свистоплясів метод — насилати смерть краплинами, методично, щодня — дуже дієвий. Його ж він використав на вченому, також публічному, який казав лихі слова про одного з очільнинів із влади; той учений також уже на тому боці земного життя. З цим же, який тепер перебуває тут, у твоїй сатрапії, важче. Він більше Маг, ніж писець. Часом здається, що він із наших, і що не Свистопляс його, а він Свистопляса переслідує». Раптом тихий врівноважений голос, який линув з диктофона халдейською мовою, перебило щось схоже на валування собаки: — «Я закрию йому пельку! Сука! Гандольєро! Козел! Драстуйте. У-у-у!» На мить на мене накотився запах псини. Я прямо задихався від того смороду, хоч він і виник тільки у моїй пам’яті. Лайка увірвалася, запала пауза. І тут у каюту зайшли Ксилантій з Баксом. Перший був на цілу голову вищий за другого. Зате у Бакса сорочка на грудях мало не рвалася. Водночас його не можна було назвати й культуристом — це був важкоатлет. Ксилантій окинув поглядом стіл, на якому, крім комп’ютера й мобільного телефону, лежали книжки з історії та чимало списаних аркушів, і на його обличчя набіг вираз нудьги. — Шеф е, у нас уже все готове, — сказав він. — З якої нагоди? — поцікавився я. — Як з якої? — озвався Бакс, — Сьогодні останній вечір, коли ми — в порту. Завтра вже не можна буде. Я пообіцяв, що прийду через півгодини. — Нащо тобі аж півгодини? — поцікавився Ксилантій. — Ну, поголитися ж треба, те, се… Вони вийшли. Пауза на диктофоні тривала хвилин п’ять. На нечутній частоті говорив «квартирант» паралізованого. Після чого знову почувся голос Свистопляса. Напевне, то був коментар його — Свистоплясового «квартиранта» на слова Валтасового «квартиранта». Я ж читав той коментар на моніторі; це був другий фрагмент перекладу: «...Ми також готувалися до свята. Для жертівника обрали Мага; дев’ятого квітня у його тілі вже була цикута, яка руйнує захисну систему організму. А двадцять дев’ятого квітня вночі він дозрів допокладання його на жертовний стіл. Ефірне тіло цієї жертви тільки трохи не донесли до місця, що неподалік престолу. Сам же Маг — душа його — перебував на шляху, де селиться небесне людство, але не до кінця. Частина її — душі — ще залишалася в тілі. Вона й стала тією ланкою, за яку хтось втяг Мага у земний світ. Ним опікується сила велика. Князь їхній небесний. А князеві сприяє розташування зірок. Через те нас стає дедалі менше — уже мало яка із сатрапій має вузли нашої мережі. Отож, сину Мардука, тримай Валтасара у світі земному, не дай йому відійти. Бо якщо і його не стане, то це буде втрата для всіх нас; велика сатрапія залишиться без того, хто спроможний протистояти Магам. Відтак затягнеться пришестя колоса. Уже тепер її для його становлення стає дедалі важче готувати». Настала коротка пауза, по якій з диктофона полинули знову халдейські слова, а я читав на моніторі їхній переклад, і відчував себе писцем у покоях вавилонського царя. То була відповідь Свистоплясового «квартиранта» на якесь із нечутних для звичайного слуха зауваженнь: «У нас із цим немає клопоту. Скільки знадобиться, стільки їх і буде — чоловіків, жінок, старих, підлітків, дітей. Вони були, є і будуть. Ними користувалися в сатрапіях Старого, Нового й Новітнього Вавилонів, у Мідо-Персії, Греції та Римі. Їх просто треба вміти розпізнати. Сутності їхні дуже близькі до тварин — собак, гієн, лисиць. Але найчастіше — собак. За багато тисяч років спільного життя людини й собаки душі їхні на стільки зблизилися, що часто, під час втілення людської душі у тіло плода, замість неї входить душа собаки. Сутність тварини в людській плоті згодом адаптується до неї, а потім і до земного життя, але вона ніколи не стає людською. Здебільшого вона й не ворожа людині, але це чужорідна сутність і нацькувати її на земного чоловіка не важко. Треба лише знати команди, на зразок «до ноги!», «голос!», «фас!» тощо. Вони тоді охоче кидаються на всякого, на кого ти покажеш пальцем». І немає різниці — істота така сягнула посади президентачи стала безпритульним». І тут у монотонний монолог, що линув з диктофона халдейською мовою, проник знавіснілий лемент Свистопляса: «Ах ти ж падло! Це кого ти собакою обзиваєш?! Та у мене в гузні більше, ніж у тебе в голові! Ти диви, який пан вгніздився в мою плоть! Драсцє!» Господар збунтувався проти свого «квартиранта». Та по миті почулися незворушні слова Свистоплясового «квартиранта» халдейською. Я читав їх переклад з монітора: «Тему походження людини від собаки досліджували наші вчені. Вони, на підставі малюнків і ієрогліфів ранньої єгипетської цивілізації, інших фактів історії, наприклад, опричини, коли воїни царя возили на луках сідел песячі голови, як символ відданості цареві й мудрості цих чотириногих істот, неспростовно довели, що людська сутність — не тіло, а саме сутність — формувалася упродовж мільйонів років із собачої. Як сказав поет: «Вначалє бил пьос, а потом человек…» Дехто із наших Магів вважає, що різні люди мають пращурів різних тварин, наприклад, гієн, шакалів тощо, але найбільше собак». На мить я опинився у моєму передсонні, коли за невидимою перетинкою кишіли образи, що тільки віддалено нагадували тварин і людей. То все були чорнові варіанти, що їх відкидав хтось під час формування людської душі. Я бачив там людей — їхні сутності, — які недавно залишили земний світ, а також реальних осіб, які не покидали його зовсім, але час від часу навідувалися в «товариство» відбракованих. Резервацією їхнього заселення був Темний Сателіт. І тут я згадав, що не вловлював різниці між ротвейлером і його двоногим господарем — моїм сусідом-конвоїром. Вони були споріднені чимось невидимим, немов людина з людиною; як і другий сусід-конвоїр з його тер’єром. Пауза завершилася і знову з диктофона залунали халдейські слова, збагачені ретрофлексними і свистячими звуками. На моніторі я читав: «Був час, коли в Месопотамії деякі з племен пам’ятали про свої попередні життя — навіть про багато його поколінь. Дехто пишався походженням від собаки, бо були й такі, які мали за пращурів гієн, а то вже погано. Тепер над цим тільки посміються, а тоді факт походження від собаки сприймали так само природно, як тепер походження від мавпи. Та ж собака кмітливіший і розумніший за мавпу. Він мешкає чи не в кожній оселі. Хіба ж це не підтвердження духовної близькості чотириногого і двоногого? А чи багато мавп живе з людиною?.. Ми — діти Мардука створили велику цивілізацію, точніше систему, яка проіснувала тисячу сто два роки на теренах племен і народів, яким немає числа, і нащадки собаки брали участь у її створенні. Коли настає певнаісторична доба, а це трапляється періодично через дев’ятсот років, і залежить від розташування зірок (до речі, про це знає Маг), у плід людини починають входити сутності її далеких пращурів. А коли немовлята, що народяться, стануть дорослими, то із небуття виникає форма того устрою, який започаткували ми — діти Мардука — плем’я боже від Мардука та Іштар. Тоді ж приходять у світ не тільки носії духу Мардука та Іштар, а також тварин, на жаль, означених первинним сказом. Вони й винищують покоління землян, очищаючи планету длясвоїх нащадків. Ресурс існування такої системи — два-три покоління. Нібито й небагато, але в такі періоди здійснюється стільки, скільки у спокійні періоди не створять і за багато століть. За цей час усе, зроблене людиною, вони встигають поставитиз ніг на голову і з голови на ноги. У такі часи наша форма може активізуватися яку багатонаціональному царстві, так і в невеликому, розміром із сатрапію. Наприклад, такі держави, як…» Раптом з диктофона почувся шум дверей, що відчиняються — то зайшли в палату ми з Лікарем. Син Мардука замовк. Скоріше за все, він збирався навести приклади державних утворень не такого вже й далекого минулого, які пам’ятав господар тіла, в якому він селився. Далі почулися окремі фрази Кості й медсестри, а невдовзі — лемент Свистопляса. Це був останній фрагмент діалогу двох прибульців у людських тілах. Я не вимикав комп’ютера, бо збирався покликати Костю, аж раптом він увійшов сам. — Послухай, що ти гуму тягнеш? Хлопці старалися, накрили поляну, все чин-чином. Замість відповіді я підвівся з-за столу і показав йому на моє місце. Сам пішов у ванну кімнату і ввімкнув електробритву. Коли ми вже йшли до каюти Ксилантія й Бакса Костя сказав: — Після того, що я прочитав і прослухав, у мене на душі розвиднилося. Перевертні — в занепаді. Але ж які падли! — Ти про кого? — Ну, не про дітей Мардука, а про тих із наших, земних, — Валтасарів і Свистоплясів — псів двоногих. Це ж треба! Іди вгадай, хто є хто. З ким можна мати справу, а від кого слід тікати як від чуми. — Вгадати можна, хоч і не завжди, — сказав я. — Треба тільки знати рік народження такої істоти і роки, коли у земний світ приходять браковані сутності. У такі періоди найчастіше народжуються валтасари і свистопляси — істоти з прикметами собаки. До речі, у ці ж періоди у наш світ приходить і доволі всілякого роду збоченців, покручів, що тільки оболонкою нагадують людину. — Ти маєш на увазі підарюг? — І цих також. Здебільшого ж це покручі на плані свідомості. Розпізнати їх неможливо, доки вони не отримають владу над людиною. У каюті, куди ми зайшли, пахло сумішшю наїдків, від смаженої риби до копчених ковбас. Рита з Баксом сиділи на дивані, а Ксилантій покладав на оселедець, обкладений цибулею і политий пахучою олією, листочки петрушки. — Коронна страва Ксилантія, — зауважив я. — У нього дід був рибалкою, — сказав Лікар. — Аж у нейтральні води заходили на баркасі по скумбрію й оселедець… Ксила виріс на рибі. Тим часом, уздрівши нас, Рита і Бакс пересіли з дивана за стіл, а Ксилантій розкупорив пляшку рому. Випили без тостів і цокання. Костя тільки сказав: «За нас». У мене розбігалися очі від наїдків: чому віддати перевагу, і я длубнув виделкою в одну із дольок оселедця, а потім поклав собі ще кілька кружечків цибулі з тієї ж продовгуватої тарелі. — Це ти мудро вибрав, — зауважив схвально Ксилантій. — А таріль на оселедець та ж, що в котельні була? — поцікавився я. — Ти спостережливий, — сказав Ксилантій. — Вона сама. Рюмка рому подіяла швидко. На мить мені здалося, що навпроти сидить не кругловида жінка з русявим волоссям, а темноволоса з тонкими рисами обличчя й закличними іскринками в чорних очах. Це був слайд пам’яті, який тільки на мить наклався на Риту. Але після нього я відчув щось схоже на докори сумління: адже минуло більше місяця, як я не давав про себе знати Маріці. Після другої чарки здалося, що я кудись поплив. Як згодом виявилося, ром був дуже міцний. За звичай його розводять содовою. Мабуть, щось подібне відчував і мій сусід праворуч Ксилантій, бо він звірився: — Шефе, часом я тебе боюся. — Чого б то? — Ну, ти нібито стаєш іншою людиною. На тебе, буває, страшно дивитися. Мить я німував. Майнула думка, а чи не первинний пес із мене часами вигулькує, і чи не походжу я також від чотириногих, як Свистопляс і Валтасар. Від такого припущення мене пробрала млість. Я знав, що моє обличчя зараз палає від сорому. Та раптом спало на думку, що мого звіра дала мені інша — вища сила для захисту від нащадків псів і дітей Мардука. Але треба було відповідати. — Бо то вже не я. То з мене мій звір-охоронець виходить, — мовив я з вимушеним усміхом. І продовжив уже впевненіше: — Він є у кожному — і в тобі також. Просто в житті твоєму не виникало ситуації, коли б цей охоронець прокинувся, а точніше — активізувався б. — Та я у таких бувальцях побував, про які тобі й не снилося. — Друже, про ситуації, які тобі довелося пережити, я можу тільки здогадуватися. Але ж ти пережив пекло першого рівня, а мені довелося побувати у пеклі другого, так би мовити, духовного рівня. Тільки в ньому може активізуватися захист, яким природа наділила людину, і який найчастіше не дає про себе знати. Пересічна людина, трапляється, помирає своєю смертю, так і не звідавши дії свого охоронця. Щоправда, бувають захисники іншого плану, котрі, наприклад, завадять чоловікові сісти в літак, котрий приречений розбитися, або утримають його від компанії лиходіїв, які невдовзі опиняться за ґратами. Це теж захисники. — Про що ви там шепочетесь? — озвався Лікар до нас із Ксилантієм. — Так… Базаримо нє за падло, — відказав Ксилантій. — Він має на увазі, що ми теревенимо про сенс життя, — зауважив я. І тут я помітив на собі погляд Рити. Вона вже вдруге так на мене подивилася; перший раз, коли ми сиділи за столом у неї вдома. То був погляд жінки, яка дивиться на малознайомого чоловіка — не більше того. Перехопив той погляд і Бакс. — Ну, ти ж, Ритко, і ще, — сказав він тихо. — Хай я буду «ще», — відказала Рита. — А ти, Баксе, класний спортсмен — суцільні м’язи і жодних мізків. Ксилантій на те посміхнувся, а Костя зауважив: — Щоб ви там не казали один на одного, а з вас, на мою думку, вийшла б чудова сімейна пара. І життя ваше протікало б у злагоді і спокої. — Це ж з ким! — вигукнула жінка. — З Баксом?! Та хай йому чорт! Тим часом Ксилантій взяв пляшку рому й наповнив чарки. — Усі суперечки виникають від недопивання, — сказав він. — Вип’ємо за те, щоб Бакс не ревнував Риту до Шефа.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка