Віктор Савченко діти мардука



Сторінка22/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   30

РОЗДІЛ 11

 

Судно завершувало круїз по Чорному морю, і в кінці дня взяло курс на Одесу; позаду залишилося Поті. Ми з Костею в шезлонгах сиділи серед туристів. Раптом у тихому гомоні почулися «позивні» Костиного телефону. Він, глянувши на дисплей, сказав: — Мірошник, — і натиснув кнопку звуку. — Привіт, Максюто, — почувся чоловічий голос. — Ти де? — А що ти хотів? — Не міг би завтра заскочити до мене в Лікарню? — З якого дива? — Наш пацієнт помер. — Он як. А ти кличеш мене на поминки? — Щойно від мене пішов його батько. Він дещо для тебе залишив. Приїздив влаштувати майнові питання. — Гаразд. Завтра після полудня озвуся, і ми домовимося про зустріч. Костя відімкнув телефон, сказав: — Віддав таки Богові душу. — Ти переконаний? — У чому? Що Валтас склеїв ласти? — Ні, що він віддав душу справді Богові. — А-а.  



Ми очікували Мірошника у тому ж самому кафе під платаном, неподалік пам’ятника Дюкові. Костя був у своєму сірому непоказному одязі, я ж, як завжди, — у заношеній джинсовій парі з тюбетейкою на голові. Ми вже замовили по кухлю пива, коли з’явився Андрій. Привітавшись, він поклав на стіл невеликий згорток, і показав офіціантці, щоб принесла і йому пива. — Я знав, що він довго не проживе, — промовив Мірошник, спостерігаючи, як осідає піна в принесеному кухлі. — Та ще цей переліт дався взнаки. А батько його впевнений, що в Португалії медицина не на рівні. — Ну, ти ж пояснив, що на стан такого хворого зміна звичного клімату й часового поясу можуть вплинути фатально? — Та він вроді й погоджується, але думку свою не міняє. Розповідав про сина. Казав, що той був незвичайною людиною. — А саме? — У голосі Кості вчувалася іронія. — Ну, в дитинстві вигадав собі ім’я Валтас. — Як то вигадав? Хіба не батьки дають ім’я немовляті? — поцікавився я. — Справжнє його ім’я Володимир. У всіх документах він — Володимир Юрійович. Але щойно став вимовляти слова, як сказав, що його ім’я Валтас. Усі гадали, що це дитячі фантазії, але малюк, коли його кликали батьки: «Володю, Вово», як не чув. Та щойно хтось скаже «Валтас», підхоплювався і казав: «Ось я, тату». Батько оповідав, що він був слухняною дитиною, добре вчився — і в школі, і в інституті. — І цього досить, щоб вважати дитину особливою? — зауважив Костя. — З такими комплексами народжується чимало дітей. — Ні, не тільки це. Він, ще не навчившись до пуття писати, вже виводив якісь каракулі, схожі на літери тільки йому відомої абетки. — Валтас що, був лівшею? — поцікавився я. — Бо лівша, коли пише лівою рукою, то на папері справді виходять каракулі, але якщо подивитися на них у дзеркало — прочитаєш справжній текст. — Батько про таке знав, але у дзеркалі були ті ж самі каракулі. Коли ж ось тепер, по смерті сина, став перебирати його записники, то напав на цілі сторінки тих каракулів. Показав тамтешньому рабинові, теж колишньому одеситові, чи то, бува, не іврит. Рабин похитав головою: ні, — сказав, — не іврит. А потім згадав, що схоже письмо бачив у Єрусалимі. І висловив припущення, що то арамейська мова… Ага, старий казав, що колись посідав високу посаду в області — входив у п’ятірку найвпливовіших персон. У таких людей, як він запевняв, приватного життя не існує. Сином опікувалася дружина. Якось вона до хлопця присікалася: «що це за каракулі ти пишеш?» Той відмовчувався, а коли вона не відставала, розплакався: «Не знаю». «Так це ж ти писав, як не знаєш?» «Ну, не знаю, та й годі». «Нам часом здавалося, — казав батько, — що в одному тілі, крім нашого сина Володимира, живе ще один, на ім’я Валтас. Я розумію, що то чортівня, але саме це нам з жінкою приходило в голову. Якось я жартома назвав хлопчика «Валтас Юрійович», але він виправив: «Валтасар Юрійович». «Валтас», мабуть, прибалтійське ім’я, а от «Валтасар», то я такого імені й не чув. А дружина якось сказала таке: «Чи, бува, нам не підмінили в пологовому будинку наше немовля на іншу дитину?» «А ти подивися уважно на його обличчя й на моє… Тільки й того, що він у нас повненький». Мірошник помовчав, ковтнув пива і розгорнув згорток. У ньому виявився товстий конверт, а там — офісний календар. — Ось, — сказав, підсунувши його Кості, — це передав тобі батько небіжчика. — Мені? — Так, тобі. — Чому саме мені? — поцікавився Костя. — Відкрий сто семи десяту сторінку. Костя відкрив — там лежало п’ять стодоларових купюр. — А це що таке? — здивувався. — Він нам подякував — стільки ж дав і мені. — Грошовитий, видно, чоловік, — зауважив Костя. — Аж незручно. Так а календар навіщо? — Поглянь останній запис, зроблений на цій самій сторінці. Костя подивився, підсунув зшиток мені. Там було написано: «знайти адресу й телефон батьків Максютенка», а під ним — дата. Число і місяць передували нещастю, яке сталося на трасі, і були написані у той самий день, коли по мене приїхали «гицелі». — Так а мені навіщо цей щоденник? — поцікавився мій товариш. — Батько каже, що коли натрапив на цей запис, то згадав тебе — Лікаря синового; він навів довідки своїми старими каналами, і виявив, що ти був однокласником Валтаса. Ось і вирішив подарувати щось на згадку про сина. Чоловік каже, що той не мав друзів, ні в школі, ні в інституті, а тут, виявляється, його лікував колишній однокласник. Костя зніяковів, а потім зауважив: — Я помітив, коли балакав з ним у перший його приїзд, що він людина сентиментальна. Тим часом Мірошник допив пиво і зібрався вже кликати офіціантку, але Костя випередив: — Я пригощаю. — Ти що, розбагатів, мля? Хоча, знову ж таки, гонорарій… Гаразд, хлопці, я побіг. На мить мені здалося, що від столика відходить Костя у своєму сірому, непоказному одязі. Точніше, привиділося, що від Кості відділився його дубль, і скоро зник у людській сутолоці. — А Мірошник хіба не знає, де ти працюєш? — поцікавився я. — Ні. Але, мабуть, скоро довідається. Я зараз думаю над однією оборудкою, після якої, можливо, повідомлю Мірошника. У нас, у корпорації, є ще одне круїзне судно. Щоправда, дещо менше. На ньому також працює медик, але тільки фельдшер. А я хочу, щоб був Лікар. Якщо мені пощастить переконати керівництво, то я запропоную Андрія. — А Мірошник погодиться? — Жартуєш? — сказав Костя, ховаючи в нагрудну кишеню асигнації. Він знову схилився над щоденником і почав гортати сторінки від останньої, де був запис. По часі підвів очі на мене, але нічого не сказав. Схоже, Лікар зібрався прочитати увесь зшиток. Нарешті підсунув щоденник мені. Там було півтори сторінки чорних кракозябр. На мить я відчув себе писцем вавилонського царя, як тоді, у сні. У каракулях темного вгадувалося халдейське письмо, хоч я його ніколи й не бачив. Попри те, що літери було писано сучасною пастою, мені ввижалося, що від них сходив запах вавилонського чорнила. В голові майнуло: «Схоже, ми з Гладуном були земляками». Поки я вдивлявся в літери мертвої мови, Костя допив пиво, і знову підсунув до себе щоденник. Та раптом закрив його і сказав: — Ні, так не годиться. Це треба вивчати. — Що, підемо знову до історика? — мовив я. — Авжеж, тільки не сьогодні. Спершу слід оглянути всі нотатки й записи, бо тут — програма й тактика переслідувань нас із тобою. І, схоже, не тільки нас. А щодо історика — ми ж обіцяли познайомити його з Магом. Ти готовий?  

Коли я, уже в каюті, відкрив і почав гортати аркуші календаря, у мене виникло відчуття якогось дискомфорту. Таке буває, як ніч не поспиш. Вперше воно з’явилося, коли Мірошник поклав на стіл згорток. Тоді я не надав тому значення. Тепер же був переконаний: предмет належав темній силі і повнився чорною енергетикою — кожна сторінка його сходила еманацією пекла. Календар мав триста шістдесят п’ять сторінок і додаток з різноманітних мір — довжини, ваги, географічних та астрономічних, а також фізичних констант. Він був оправлений в цупку обкладинку під натуральну шкіру. Господар, з усього, дотримувався хронології, і записи робив тільки на сторінці, дата на якій співпадала з днем написання. Бувало, що кілька рядків «кракозябр» закінчувалися посиланням на незаповнену звичайними словами сторінку. А там також стояла зірочка і номер сторінки, на якій був указаний початок. Попри розмаїті нотатки, тут неможливо було заплутатися. З того, що фіксувався кожен телефонний номер, кожна адреса, кожна зустріч — день, година, хвилина, можна було зробити висновок: власник не дуже покладався на власну пам’ять. Вся епопея, що сталася зі мною, з дня приїзду в Одесу, а саме: викрадення, пригода зі Сміттярами, а до того зустрічі Валтаса із Солодким і прибульцем були точно зафіксовані. Тут значилися всі адреси, але не було жодного слова про наміри власника, чи про подію, котра вже сталася. Поза всяким сумнівом, зшиток належав сумлінному виконавцеві, над яким стояв хтось дуже грізний. Напрошувався ще один висновок: щоденник заповнювали двоє — один писав нашою мовою, інший — невідомою, яка віддалено нагадувала клинопис, до того ж писаний не кульковою ручкою, а чорним фломастером. Так я міркував, сидячи в каюті над щоденником темного. За цим заняттям мене й застав Костя. Окинувши поглядом мою постать за столом, він сказав: — Як я подивлюся, тюбетейка вже приросла до твоєї голови. У трусах і тюбетейці, хе-хе. — Так, — відказав я. — І що ти на це скажеш? — він кивнув на щоденник колишнього однокласника. — Найперше те, що його писало двоє. Один фіксував, так би мовити, пунктиром, подію за подією. Ми бачимо частину тієї пунктирної лінії, бо були учасниками подій. Випадковий же читач з того нічого не збагне. Основна ж інформація, на мою думку, криється в таємничому письмі. — А хто другий? — Думаю, Валтас, хоча й не впевнений. — Так а перший? — А перший — його сусід по плоті — Володька. — Раптом я запитав: — А чого ти при параді? Ну, кашкет, форма — прямо з-під праски. — Починається заїзд тургруп. Ти теж одягнися належним чином, і гайда. Ксилантій з Баксом біля шлюпок зайняли позицію, як і минулого разу. Мало там що…  



РОЗДІЛ 12


 

Я стояв на палубі, обличчям до морвокзалу, спостерігаючи за посадкою на судно. Туристів було щонайменше двісті — одиноких чоловіків і жінок, сімей, по двоє, по троє. Це вже втретє за мого перебування на борту, коли судно, завершивши туристичний маршрут, заходило в Одесу. У кожному порту я також просіював поглядом пасажирів. Бувало, в мені прокидався звір-охоронець, і вже не я, а він дивився на туриста моїми очима. Трапилося кілька темних — в Марселі, Барселоні і ще десь, але то були просто темні, які, напевне, й самі не знали хто вони по сутності своїй. З другого боку від трапа, у кількох кроках, стояв Костя у випрасуваному однострої й кашкеті морського офіцера. Я ж мав на собі скромний легкий одяг, а голову покривала тюбетейка; мабуть, через те на мене ніхто й не звертав уваги. Тим часом черга пасажирів добігала кінця; її замикала літня жінка з дівчиною, що котила чималу валізу. Жоден у потоці туристів не розбудив у мені звіра-охоронця. Раптом Костя попрямував до цих двох, привітався і щось сказав. Жінка подивилася на нього уважно, а потім похитала головою. Та за мить посміхнулася, напевне, впізнала когось у службовцеві судна. Костя їх провів на палубу, де були каюти, а потім повернувся. Він пояснив: — Ця жінка колись викладала в моєму інституті. Не впізнала спочатку. А дівчина — донька. Я пам’ятаю її розкішною білявкою, на яку не один із моїх однокурсників задивлявся. Тепер, ось бачиш, пофарбувала волосся у колір хни. Я її запросив до себе — погомонимо, позгадуємо. Ти не подумай нічого такого — вона старша від мене на багато років. Повернувшись з вечері, я налаштувався читати далі книгу про халдейське царство, на яку натрапив у бібліотеці судна, як раптом озвався телефон. На дисплеї був номер Лікаря. — У мене — гості. Зайшов би. … У каюті була жінка, до якої Костя підходив на палубі. Стіл прикрашали пляшка лікеру й таріль з виноградом. Господар представив мене, потім жінку, яку назвав Людмилою Федорівною. — Це наш корабельний психолог, — пояснив, ставлячи на обрус третій келих і наповнюючи всі три густим напоєм, від якого пахло шоколадом. Спочатку я не міг збагнути, навіщо Костя мене покликав. Їм і без мене було про що погомоніти. Згадували студентські витівки, інститутську самодіяльність. З усього того я міг зробити тільки один висновок: у Кості була щаслива молодість, і з віком те минуле щастя його не полишало. Тим часом він казав: — Ви нам викладали на першому курсі. Пам’ятаю, що зустрічав вас ще на другому, а вже потім ви кудись зникли. — Мене запросили на іншу роботу, в пологовий будинок. — На більший заробіток? — Та ні. Я закінчила гінекологічне відділення. А в пологовому на той час виникла потреба у фахівцеві мого профілю. Я був стороннім слухачем спогадів та раптом озвався: — Якщо ви приймали багато років пологи, то чи не помітили чогось спільного між тим, як з’являється людина на світ, і як потім складається її доля? Або так: чи можна вже під час пологів і в першу мить, коли пролунає голос немовляти, сказати про вдачу, характер і, зрештою, — про майбутнє нового прибульця? — Ага, — сказав Костя, — чи можна уже під час пологів знати: у світ прийшла людина чи покидьок. На мить лице жінки стало зосередженим. Над питанням, яке я поставив, вона, мабуть, також замислювалася. Нарешті сказала: — Ні, я нічого такого не помічала, хоча за багатьма дітьми спостерігала, доки вони, ставши дорослими, не зникали з поля мого зору. А поєднує людей те, що всі вони народжуються в крові, незалежно від того, як з’являються на світ — у звичайний спосіб чи через кесарів розтин. Але дещо можна простежити в період вагітності. Я не кажу про фізіологічні зміни в організмі жінки, коли в неї зажевріє нове життя — вони супроводжуються часом стражданнями. Маю на увазі психічний стан: десь на четвертому-п’ятому місяці — характер майбутньої мами, буває, геть змінюється. Сварлива, за звичай, жінка у цей час може стати лагідною або ж, навпаки, добра, спокійна раптом стає агресивною. У медичній літературі цей феномен ніде не пояснюється, а він існує. Моїм професійним обов’язком було вести жінку від початку вагітності до пологів, і з цим часто я стикаюся. За звичай після пологів жінка стає знову такою ж, як до зачаття. А от дитина здебільшого має ту ж вдачу, що й мама у період кількох місяців вагітності. Це помітила ще моя прабабця — повитуха з Сичавки, а я про таке чула від бабусі — також повитухи з Сичавки і моєї мами — фельдшера, медсестри пологового будинку. Бабуся казала, що майбутній дитині передається не вдача вагітної матері, а навпаки — вдача майбутньої дитини, душа якої втілилася у плід, передається мамі; вона — душа плоду нав’язує жінці-породіллі свій характер. Лікарка помовчала, дослухаючись до тихого гудіння, що долинало з машинної зали судна. Була ніч, і в ілюмінаторах не вгадувалося жодного вогника. Часами зблисне риб’ячою лускою хвиля у тьмяному місячному сяйві. Судно пливло вже далеко у відкритому морі. Озвався я: — Ваші родичі у трьох поколіннях приймали пологи. Чи не завважували вони, і ви також, яких із жінок ставало дедалі більше — агресивних чи людяних? А відтак чи можна співставити це з вдачами і, зрештою, долями їхніх дітей? — Авжеж, — сказала жінка. — У роки, коли практикувала моя прабабуся, серед вагітних було більше переляканих, агресивних, знавіснілих. І діти народжувалися відповідної вдачі. Багато з них уже в підлітковому віці опинялися в режимних закладах, в’язниці або ж, навпаки, ставали на службу в енкаведе. У часи, коли практикувала вже моя бабуся, знавіснілих і спокійних жінок було половину на половину. На час маминої практики жінок спокійних серед вагітних стало значно більше. Ну, а на мій час агресивних і злостивих припадає зовсім мало. Це відомо достеменно. Я мить повагався, а потім сказав: — Напевне, мої запитання вже набридли вам, але ще одне наважуся поставити. Чи не помітив хтось із вашої династії таке: в один рік у світ приходять здебільшого агресивні, а в інший — нормальні люди? — Помітили, — відказала жінка. — Але я б сказала так: в окремі роки злих, поганих з’являється багато. Але це тільки окремі роки. На жаль, ні я, ніхто з моєї рідні не фіксували, які саме це роки. Відбувається щось подібне до того, що спостерігаю у себе на дачі. Буває сезон, коли не знаєш, що робити з чортополохом; і де тільки він береться! Але найчастіше з цим усе спокійно. Ну, — більш-менш спокійно. Так і в суспільстві — ще двадцять років тому тебе у транспорті могли і образити, і штовхнути; а на Привозі що коїлося… Тапер же люди стали спокійнішими. Чим таке пояснити, не знаю. Костя підвівся й наповнив келишки лікером. Промовив: — Як каже мій приятель Ксилантій: Та й ловко ж ми тут сидимо! Людмила Федорівна посміхнулась, а я вперше помітив, що попри вік, вона не втратила привабливості. Проте мідяний колір хни, якою було пофарбоване волосся, нівелював її вроду. А, може, це був мій комплекс — остерігатися всього червоного. «Їй більше пасувало б бути блондинкою», — подумалося мені. Костя пішов провести гостю, а я залишився в каюті. Скоро він з’явився. На його обличчі вгадувалася таємнича посмішка. — Слухай, — мовив він з порога, — але ж і донька у Людмили Федорівни! Красуня! Викопана мама в молодості. Закінчила медичний інститут і ординатуру — у цьому році. — Он як. Одружена? — Ні.. — Так у чому справа? — сказав я, підводячись.  

Пошуковик в Інтернеті Лікаревого комп’ютера видав на мій запит віконце з написом «перекладачі». Я клацнув «мишкою» по стрілочці праворуч від нього, і вмить вискочила велика кількість перекладачів з різних мов; під українськими назвами стояли оригінальні назви мов, з яких треба перекласти. Так, під словом «китайська» стояв ієрогліф, під «арабська» — слово, написане в’яззю. По абетці я спустився вниз по списку до літери «х»: там була «халдейська», а за нею — «хінді», «хорватська». Під цими словами стояли відповідники оригінальними мовами. Мені не треба було мати перед очима календар темного; я й так бачив, що «кракозябри», писані в ньому, — халдейські слова. То були загадкові символи мови, якою користувалася людність, що мешкала в межиріччі Тигру і Євфрату багато сторіч. Я бачив не так слова, як літери, з яких складалися слова, і в моїй свідомості замлоїло щось схоже на ностальгію. Здавалося, що в мені є дверцята, які, якщо їх прочинити, то з них вийде вся епоха царів вавилонських, від Набопаласара до Набоніда, при одному з яких я служив писцем. Я взяв аркуш паперу й почав виписувати з Валтасового щоденника літери (ті, які вже записав, не брав). Скоро виявилося, що всі халдейські слова в календарі темного, складалися з двадцяти двох літер. Потім мені спало на думку, що коли існує електронний перекладач з халдейської мови, то мусить існувати й абетка, яку можна переводити в електронну форму. Отже, якщо відсканувати халдейські слова зі щоденника, а електронні фотки слів ввести в програму, яка переводить малюнки літер в електронну форму, то можна отримати комп’ютерну версію тексту, а її вже неважко буде перекласти з допомогою електронного перекладача — адже він існує. Перед тим, як скористатися сканером чи фотокамерою, а потім перекладачем, я набрав у пошуковикові Інтернету слова «халдейський алфавіт» і вмить отримав сайт, де наводилися двадцять дві літери халдейської азбуки. Слова, писані в календарі темного, складалися з літер, які ні чим не відрізнялися від тих, що на сайті, ніби їх писала та ж сама рука. Отже, мені залишалося сфотографувати тексти і ввести знімки в комп’ютер з програмою «файнрідер», яка халдейські слова й літери переведе в електронну форму. Дві години у мене пішло на те, щоб розшукати в Інтернеті й інсталювати на Костин комп’ютер «файнрідер». Серед халдейських текстів я вибрав ті, які з’явилися у щорічнику темного одразу після мого приїзду в Одесу. Програма легко розпізнала їхні знімки і тепер це були знаки-літери, які можна було легко видалити, змінити їхній розмір, перемістити. Проте переклад можна було зробити тільки на англійську мову. А вже з англійської, іншим перекладачем, — на українську. Уже під вечір я покликав до себе в каюту Костю і став читати з монітора:  

«В ім’я Мардука! Напиши й перекажи Валтасарові. В головне місто сатрапії прибув Маг. Його конвоює син Мардука. Ще один син Мардука завтра вийде з печери. Хай Валтасар забезпечить йому зустріч, а також існування серед земних, доки він не стане на чолі Мага».  

Я кинув погляд на Костю, і оскільки він мовчав, то продовжив:  

«В ім’я Мардука! Напиши й перекажи Валтасарові. Маг легко вгадує дітей Мардука. Очолити його у звичайний спосіб не вдасться. Спершу йому слід відбити памороки якоюсь цикутою».  

Озвався Лікар: — Отже, наміру вбити тебе у них не було. — Був, — заперечив я, — кіт же здох. — Треба знати Валтаса. Він, підсунувши справжню отруту, хотів мене підставити. — Раптом поцікавився: — А хто такий Валтасар? — Це, халдейське ім’я, — відказав я. — Був у Вавилоні правитель з таким іменем. До речі, пророк Даниїл також мав ім’я — Валтасар. — Он як, а кому тоді надиктовано тексти — Володці чи Валтасові? — поцікавився Костя і припустив: — Мабуть, Володці, аби він переказав Валтасарові, тобто Валтасові. — Ні. Володька і Валтас це — одна душа з двома іменами, — сказав я. — А є ще одна сутність — квартирант у тілі Володьки. Вона — та сутність і очолює Володьку-Валтаса. До речі, у Вавилоні в листі зверталися не до адресата, а до писаря, оскільки письменних людей було мало, і послання адресатові писали й читали писарі. І, отже, зверталися вони один до одного. Але слухай далі:  

«В ім’я Мардука! Напиши й перекажи Валтасарові. Син Мардука, якого ми направили до землян, тепер — у небезпеці. Якщо його не визволити, Маг відправить його у край без вороття. Сьогодні з печери вийде донька Мардука. Хай Валтасар дасть їй прихисток поміж земних. Вона вже знає, в чиїх руках перебуває син Мардука, і як його визволити».  

— Ах ти ж!.. — Костя вилаявся. — А я й досі плекав надію, що вона — наша, земна, і що я їй справді припав до серця. Байдуже, що руда, як лисиця. — Руда — туристка-полтавчанка, плоть якої вона захопила. І з чого ти взяв, що тебе не могла покохати халдейка, котра жила в земному світі десь дві з половиною тисячі років тому? — Бач, як згадаю, що це мертвяк… — Одначе ви з нею гарували як два чорні воли, — нагадав я слова Лікаря. — Можеш уявити собі, скільки людей лягають у ліжко з мертвяками. І скількох дітей у світ вони приводять — також живих мерців. — Слухай, пішов ти! — сказав Костя. Тим часом я продовжував читати:  

«В ім’я Мардука! Напиши й перекажи Валтасарові. Донька Мардука не змогла запобігти лихові. Маг відправив сина Мардука у край без вороття. Вже ім’я його — у книзі мертвих, вже богиня Ерешкігальдала дозвіл його душі увійти у володіння Іркалли[7] — краю, звідки немає вороття».  

— В ім’я Мардука, в ім’я Мардука… А хто такий Мардук? — поцікавився Лікар. — Центральне божество Нового Вавилону. Це — коротко. А повніше — зерно, з якого виросла й розвинулася конфесійно-політична система; вона проіснувала тисячу сто два роки. У Новому Вавилоні, потім у Мідоперсії — там на Мардука вже казали Бел-Мардук, за тим — у грецькому царстві, де він мав назви Бел-Зевс або Зевс, і нарешті у Римській імперії, де вавилонський бог став Юпітером. Це один з наймогутніших світових егрегорів, на зміну якому прийшло християнство. Але він живий, просто перебуває в іншому, сказати б, віртуальному вимірі. І тільки очікує сприятливої нагоди, яка складеться для нього в земному світі. Така ситуація почала формуватися у вісімнадцятому-двадцятому століттях і він скористався з неї повною мірою. Буде ще один такий період, але до цього залишилося майже дев’ять століть. Сплеск того майбутнього апокаліпсису буде вже не таким тривалим і цього разу останнім. Після нього ідея Мардука-Бела-Зевса-Юпітера вже назавжди зітреться з пам’яті вселенського комп’ютера. Тим часом я перейшов ще до одного — останнього з перекладених текстів, що їх писав Володька-Валтас після мого приїзду в Одесу. До того там були цілі сторінки, списані халдейськими літерами, які я ще не спромігся перекласти. Я читав:  

«В ім’я Мардука! Напиши й перекажи Валтасарові. Мага треба за будь-що зловити, замкнути і тримати доти, доки ми не надішлемо нового сина Мардука, який його очолить. Зробити це мусять земні — на них його чари не поширюються. Подбайте про зілля, яке знепритомнить Мага. Вбивати не можна. Богиня Ерешкігаль не запишейого до книги мертвих, а Іркалла не впустить до краю, звідки немає вороття. У них — у Магових — усе по-іншому».  

Це був останній запис у щорічнику Гладкого; далі власник його був паралізований і, отже, не міг коритися «голосу», що чув син Мардука в його тілі, і який ділив з ним одну плоть. І тут мені спало на думку, що після смерті Володьки-Валтаса у «головному місті сатрапії» вже не стало того, з ким підтримували б зв’язок мардуківці. У час каліцтва Гладуна його відвідували діти Мардука з різних місць України, а також за-за кордону, і це свідчило про ключову роль цієї істоти. Напевне, десь така сутність існує, але вона не втаємничена у плани тих, хто напосів поставити сторч боввана в земному світі. Така ж ситуація склалася і в моєму місті. Отже, на якийсь час я можу полегшено зітхнути. Чи на довго?  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка