Віктор Савченко діти мардука



Сторінка21/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   30

РОЗДІЛ 8


 

Ми поспішали вниз, у бік Пересипа, а я думкою все ще перебував у кабінеті історика. Переклад халдейських слів, які я склав у речення, великого враження на мене не справили. Я вже добрих двадцять років помічав, як чиясь невидима рука заганяла мене в глухий кут — у ситуації, які найчастіше закінчуються інфарктами чи інсультами. З допомогою таких самих прийомів, коли за руку не вхопиш, відправили на той світ кількох знайомих мені письменників, зокрема й класиків. Але їх методично стинали через те, що вони були найповнішими, зрілими колосками на літературному полі. У такий самий спосіб убивали й колишніх правозахисників. Випадок зі мною був унікальний — я знав про тих, хто накоїв великого лиха на нашій землі; тисячі людей також знали з моїх публікацій і радіореле-передач. Такі поінформовані були також на всіх гілках влади, і це загрожувало серйозному розслідуванню події, яка сталася б зі мною, і підняттю його — розслідування на вищий рівень, а відтак викриттю дітей Мардука для широкого кола людей. Несподівано у мене вихопилося: — А що з тією — рудою туристкою, що клеїлася до тебе? — Позавчора зійшла в Констанці. У неї закінчився тур. — Мабуть, ти даремно переживав. Скоріше за все, то була така собі жіночка, якій захотілося романтичної подорожі. — Ні, — сказав переконано Лікар. Раптом я завважив, що ми йшли не до Пересипського мосту, а збочували праворуч. — Хіба ми — не на маршрутку, яка довезе нас до котельні? — запитав я. — Ні. Ми йдемо на судно. Там у Ксилантія і Бакса є каюта. — У магазин треба зайти, — нагадав я, — по закуску. Костя відказав, що у хлопців усе є. А потім попередив, щоб я, коли ми прийдемо, не торкався теми, пов’язаної з подіями, які сталися до переходу Кості на судно. На верхню палубу ми зайшли через другий поверх автовокзалу. Довжина судна була не меншою за міський квартал. Палуба нижча, куди ми спустилися, нагадувала коридор великого готелю. Костя сіпнув двері однієї з кают і на нас війнуло пахощами наїдків, поміж яких виділявся запах оселедця з кружальцями цибулі, политих пахучою олією — коронної страви Ксилантія. А вже тоді я завважив, що на столі не було жодного квадратного сантиметра вільного місця. Переважали рибні делікатеси, від червоної ікри до смажених шматків сьомги. Мені, хто з учорашнього вечора ріски в роті не мав, це впало в око в першу чергу. — О-о, хто до нас прийшов! — вигукнув Ксилантій, який розкладав щось на столі. Він витер серветкою руки і обійняв мене, як близьку людину. — Шефе! — сказав. — Вітаю, Ксилантію! Вітаю, друже! — мовив я. — Круту поляну ви тут накрили. Але, по-моєму, на ній не вистачає дечого, про що ти мені казав. — З тими словами я витяг із сумки дві пляшки перцівки. — А ти таки мудрий, — зауважив Ксилантій, роздивляючись перчини на дні. І тут він звернувся до чоловіка, який стояв біля ілюмінатора: — Баксе, це Шеф, — а потім — до мене: — Шефе, це Бакс. — Так, — озвався Лікар, — а ми тут зібралися на малину. — По тому він назвав моє ім’я і показавши на Бакса, сказав: — А це Анатолій. Бакс був у шортах і майці, яка на ньому ледь не рвалася. Такі постаті мають важкоатлети. Завваживши мій погляд на біцепсах Бакса, Костя сказав, що він тренер з вільної боротьби; тренує команду медичного інституту. Попри переконливі біцепси, чоловік мав доброзичливе обличчя і сірі очі, а не червоні, як ввижалося мені тоді, коли мене викрали. Тим часом я завважив, що каюта ні чим не відрізнялася від двомісного готельного номера. Ми ще не встигли закусити після першої чарки, як «заспівав» телефон Кості. — Я слухаю, — сказав Лікар, коли ми опинилися в коридорі. Почувся голос чоловіка з музею. Він сказав, що вже переклав решту слів, і, крім підтвердження скомпонованого мною речення, може повідомити, про що йдеться далі. — Наприклад, поряд стоять слова халдейською мовою «глиняні дощечки», «письмена» і сучасні — «Інтернет», «сайт», «адміністратор». Із подібних фрагментів я склав кілька смислових конструкцій. Ось вони: білорус каже, що письмена мага він читав російською й білоруською мовами. Адміністратори сайтів — росіяни й білоруси. Тобто писання Мага вже вийшли за межі України. За словами ж молдаванина, їх — писання Мага — в Молдові читають на українських і російських сайтах. Це все, що я можу поки що сказати. Потелефонував через те, що потрібне ім’я Мага і назви творів. Мені самому цікаво. — Це що, всі слова? Там нібито більше було, — сказав Костя. — Ні. Тут чимало слів, які я ніяк не складу в речення. Я потягнувся рукою до телефону. — Ось мій приятель хоче сказати, — мовив Лікар, передаючи мені мобілку. — Алло, — озвався я, — а не могли б ви продовжити ті, не складені в речення, слова, як минулого разу. Чоловік сказав, що може, і почав виразно вимовляти слово за словом. Їх було чимало і я скоро запропонував розірвати телефонний зв’язок, з тим, щоб коли я їх об’єднаю в речення, то потелефоную. — Коли ти збираєшся складати в речення? — запитав Лікар. — Он стіл ламається від наїдків і спиртного. Я сказав, що пити більше не буду, але поїм. — Ти ж не запам’ятаєш такої кількості слів. … Ксилантій, помітивши, що я шукаю поглядом щось на столі, попрохав товариша: — Баксе, подай шефові мандро, он — на тумбочці. Дужань простяг руку і взяв тарілку з хлібом. — Мандро перекладається як хліб, — пояснив Костя, тамуючи посмішку. Поки я їв і слухав перемовини застільників, мій мозок працював у автономному режимі. Почуті від історика слова складалися то в один ланцюжок, то в інший. Це можна було б назвати віртуальним кросвордом, якби поняття, якими я оперував, стосувалися тільки земного плану. У моїй свідомості вже пробивалася зневіра і я вирішив відкласти заняття, та раптом у пам’яті, немов на моніторі мобільного телефону, почали з’являтися рядок за рядком. Рука опустила на стіл чарку, з якої я вже ладен був випити. Кинув погляд на Лікаря й показав очима на двері. У коридорі, куди ми вийшли, Костя набрав на своєму телефоні номер і натиснув на кнопку «звук». Почувши голос історика, передав мобілку мені. — Склав же ваші слова-переклади у кілька конструкцій, — мовив я. — Не можу назвати їх реченнями… «Маг відправив у край без вороття Ліліт, Панкрата і Мирона. Маговими письменами засіяні чи не всі сатрапії Нового Вавилону». — Стривайте, — почулося у слухавці, — про який Новий Вавилон ідеться — державу Набопаласара і його сина Навуходоносора? Але ж вона існувала, якщо мені не зраджує пам’ять, у шостому-п’ятому століттях до нової ери. Як це пов’язане з балачками сучасних нам людей? — Назвемо їх умовно сучасними… Я також спочатку так подумав, а потім збагнув, що йдеться про форму імперії, яка вже дві з половиною тисячі років як не існує. Форму — ну, польову програму того державного устрою. Ви переконані, що переклали, саме «нового», а не «новітнього»? Якийсь час на тому кінці не відповідали, а потім учений сказав: — Не переконаний. Халдейські слова я перекладав за французьким словником. А вже з нього на українську мову. — Он як… Ось що сказав один відомий француз: «...І за тим настануть надзвичайні зміни, зміни царювань, великі землетруси, розмноження Нового Вавилону, зловісний нащадок якого розростеться після першої жертви-покути, і це триватиме лише сімдесят три роки і сім місяців…» Отже, йдеться про «зловісний нащадок» Нового Вавилону. Точніше було б назвати того зловісного нащадка «Новітнім Вавилоном». Адже до захоплення влади Набопаласаром держава називалася «Вавилон». Період правління ж Набопаласара і його сина Навуходоносора — «Новий Вавилон». Це зовсім різні устрої. А те, що виникло в двадцятому столітті на одній шостій суші Землі — зловісний нащадок Нового Вавилону. Сам же Новий Вавилон — голова, що з золота. — А то що таке? — почулося. — Ну, про це — при зустрічі. Але далі: «Писання Мага сприяють появі поміж його читачів нових Магів. У деяких сатрапіях з’явилися аналогічні письмена. Вони здебільшого не на папірусі, а в просторі. Більшість Магових писань також у просторі». Напевне, йдеться про інтернет-видання. «Їх можна прочитати всюди. Найбільше ж ними цікавляться в Українській, Білоруській та Молдовській сатрапіях». Як бачите, слово «сатрапія» тут вживається у значенні «республіка». До речі, у Новому Вавилоні було сто шість сатрапій, а у «Новітньому Вавилоні» — СРСР — всього на дві-три більше (тільки це вже області). Ось і все, на що я спромігся. Якщо ви не проти, я озвуся перегодом і ви продиктуєте решту слів. — А як ви дивитеся на те, щоб нам знову зустрітися? — спитав історик. — Позитивно. Але тут у нас запланована зустріч з друзями, після якої буде видно. Ми потелефонуємо. — Гаразд, — сказав учений і відімкнув зв’язок. — Кого це ти процитував щодо зловісного нащадка Нового Вавилона? — поцікавився Костя. — Нострадамуса. — А що таке «перша жертва-покута»? — Смерть Леніна. Радянський Союз справді проіснував сімдесят три роки і сім місяців — від жовтневого заколоту до дев’ятнадцятого серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року. Тут, як ти кажеш, «без понтів». Це — де-факто. А де-юре — «акт про розлучення» був підписаний через сімдесят три роки і десять з половиною місяців у Біловезькій Пущі президентами України, Росії й Білорусії. І це сталося п’ятого грудня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого — того, останнього, року існування імперії антихриста. — А темні, чи пак діти Мардука, знають про це? — Авжеж. Тільки не всі, а втаємничені з них. Знищивши християнство на одній шостій території суші, вони відсікли людей від одкровень і пророцтв Святого письма, а відтак і від бачення ними майбутнього. Самі ж темні — ну, їхні ідейні верховоди — знали про ресурс часу, який їм відведено згори. А відтак приготувалися до існування в підпіллі. Отже, тепер основа їхньої діяльності — «просвітянство», виявлення й залучення до своїх лав темних, а головне — нищення тих, для кого їхні плани — не таємниця. … На наших з Костею тарілках лежало по два бутерброди — один з чорною, а один з червоною ікрою, і по маслині, завбільшки зі сливу. Чарки були наповнені. — Випийте та закусіть по-людськи, — сказав Бакс басовитим голосом. — Бо похлянете тут з голоду. — Він подивився на порожню вже пляшку, на дні якої лежала перчина, і додав: — А нам із Ксилою, мабуть, уже досить. — Ну, може, комусь і досить, а комусь ні, — зауважив Ксилантій і хлюпнув у свою чарку з початої вже пляшки рому. — Давайте, брателли, щоб вдома не журились, як казав, бувало, мій дід Силантій. — Він вихлюпнув з чарки у рот і, не закусивши, підвівся й подався до ліжка. — Покуняй, покуняй, — поблажливо сказав Костя. — Ти теж, Баксе, приліг би. У вас же була нічна вахта. Раптом я запитав: — А де це Рита? — Вдома, — відказав Бакс. — Сусідам подарунки понесла; вони кроликів їй доглядають.  

РОЗДІЛ 9


 

Було близько четвертої по обіді, коли ми переступили поріг кабінету історика. Вчений окинув нас поглядом, принюхався. — Від вас пахне рестораном, — зауважив він. — Та ні, просто посиділи в компанії друзів, — сказав Костя. — Якби не ваш дзвінок, ми б і досі там були. Що у вас за проблеми? Учений взяв аркуш, на якому був надрукований на комп’ютері стовпчик слів — одне під одним. — Трапляються переклади того ж самого слова, які в різних словниках мають різні значення. — Наприклад, які? — поцікавився я. — Ну, ось слово, — історик показав на стовпчику, — у англійському перекладі воно подається як «прогноз», у румунському — як «віщування». — Як на мене, обидва слова означають одне — бачити майбутнє. Те ж саме, що й пророкувати, — зауважив я. — Мабуть що. Воно стоїть одразу після слова «Маг». Отже, можна прочитати: «Маг віщував». Далі йде слово, перекладу якого я не знайшов, а за тим — сім років вісім місяців, далі — незрозуміле слово і дванадцять років п’ять місяців, потім знову незрозуміле слово, а слідом — двадцять років чотири місяці і знову невідоме слово, а за ним — тридцять три роки і три місяці. І тут на мене накотилося відчуття, якого я спізнав, виявивши, що в моєму комп’ютері хтось порядкував. Отже, діти Мардука скачали навіть те, що я не тільки не публікував, а й ні з ким словом не обмовився. І не тому, що я боявся покари за висвітлення майбутнього, а тому, що не був переконаний в істинності мого відкриття. Я «розкрутив» таємницю, як вирахувати основні — реперні точки виникнення й початку, становлення, розвитку і занепаду будь-якої державної формації. З допомогою мого методу я порахував часові відстані між реперними точками для системи, в якій народився й жив. Потім — фашистської Німеччини, історію якої я також знаю. Ці дві потуги проіснували й зникли. Плин їхнього часу нагадував ламані лінії, складені з чотирьох відрізків: великий для першого ладу, де з’явився на світ і виріс я, малий для другого. Але пропорції між складниками ліній були ті ж самі. Цей спосіб я відкрив випадково, працюючи над розгортанням метафори, в яку було укутане пророцтво четвертого звіра з «Книги пророка Даниїла». Навіть якби я перевірив його на десятках випадків зародження, розквіту й зникнення держав, то й тоді навряд чи наважився б його публікувати. І ось він — мій метод — у дітей Мардука. Раптом озвався господар кабінету: — Вас щось збентежило? Мені не треба було дивитися в дзеркало — краще за нього були очі Кості. Мабуть, на лиці моєму відбивалися розгубленість і відчай. Таким він мене ще не бачив. — Нам уже пора, — сказав Лікар. — Може, іншим разом продовжимо? І тут «полинув» знайомий старечий голос, якого я вже давно не «чув». «Вони кажуть про твоє передбачення, але не знають, як ти його зробив. Адже формулу, за якою можна вирахувати ключові точки на ламаній лінії періоду державного устрою, ти вчасно стер з диска. Але якби навіть у них опинилася формула, то без коефіцієнтів, які відомі тільки тобі, вони нею не скористалися б. Опануй себе». Несподівано, не тільки для двох чоловіків, а й для самого себе я підняв руки, долонями вгору, немов би хотів доторкнутися до білого крила, яке хтось розпросторив наді мною. Я так робив, коли опинявся у безвиході, і щораз відчував, як у мене, немов у спорожнілу посудину, вливаються спокій і впевненість. — Підождуть, — відказав я, відгукуючись на зауваження Кості. Потім звернувся до історика: — А що далі навіщував Маг? Завваживши допитливість в очах Кості й історика, я вже готовий був втаємничити їх у числа, про які казали відвідувачі. Та раптом думка про те, що відкриття стане відоме пересічним людям, одного з яких я бачу лише втретє, припнула мені язик. Натомість я попрохав у господаря аркуш з перекладами слів і сказав, аби він увімкнув запис. Я чув його — запис уже не один раз і мені легко було подумки вставляти переклади халдейських слів, які були пронумеровані і стояли у стовпчик від першого до останнього. Відвідувачі палати справді майже не балакали між собою. Здебільшого відповідали комусь третьому. Цим третім, поза всяким сумнівом, був паралізований хворий. Після цитування реперних точок виникнення, становлення, розвитку і руйнування двох світових потуг, настала пауза, яку я розумів як нечутний для мене коментар третього учасника діалогу. Після мовчанки озвався білорус: «Ми не можемо відправити його у край без вороття. Можемо вбити, але у край він не потрапить». Знову настала пауза, а по ній пішла відповідь білоруса: «Він нам потрібен як ємність, наповнена корисною інформацією. У його плоті мусить оселитися хтось із наших. Якщо ж ми його виженемо з земного світу, то він опиниться там, серед тих, хто зараз формує події, які стануться тут найближчим часом. Вони там і так переважають наших. Після цього настала тривала пауза, мабуть, «говорив» третій. — Маячня якась, — подав голос учений. Замість відповіді я подивився на стелажі й поцікавився: — У вас тут є Євангеліє. — Біблія, — відказав господар і зняв з однієї з полиць книгу у чорній палітурці. — Тут і Новий заповіт. Я швидко знайшов «Апокаліпсис». — Це дванадцятий розділ, — сказав я і почав читати: — «...І з’явилася інша ознака на небі, ось змій червоно огняний, великий, що мав сім голів та десять рогів, а на його головах сім вінців....І сталася на небі війна. Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його анголи. Та не втрималися, і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений він був додолу, а з ним і його анголи були скинені....Через це звеселися ти, небо, та ті, хто на ньому пробуває. Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має». — Ця битва сталася тисяча дев’ятсот сімнадцятого року за новим літочисленням, — озвався Костя. Я подивився на нього і в погляді моєму, напевне, вгадувався подив, бо Лікар посміхнувся. — Авжеж, — підтвердив я. — Сучасною мовою — то була битва у світі програм. Якщо вони порішать Мага, то сутність його опиниться в протилежному їм таборі — там. Нарешті озвався молдаванин своєю мовою. Костя зголосився перекласти: — Він каже, що Маг а заточили у в’язницю. Де б він не був, він — у в’язниці. Не має значення, що спить у своєму ліжку у власній квартирі. Кожної миті відомо, де він перебуває… На мить прийшла на згадку ситуація в купе поїзда. Чоловік, який мене супроводжував — а що це був саме супроводжувач, я не мав жодного сумніву — вранці запитав: «Ну, що снилося?» І оскільки я не відповідав, знову поцікавився: «Ну щось то вам снилося?» Це питала людина, якої я ніколи в житті не бачив. Він щойно повернувся з тамбура, де курив. Але мені здалося, що від нього сходить запах не сучасних цигарок, а папіросів «Казбек», змішаний з парфумами «Красная Москва». Це був «конфесійний» дух енкаведиста, хоч пасажир був моїм ровесником. «Я вам розповім про свій сон, — нарешті озвався я, — але ви мені спершу покажете ордер на обшук мого сну». Чоловік поблажливо посміхнувся. Тим часом Костя продовжував перекладати молдаванина: — …Його в’язниця, хоч і не має меж, але вона надійніша за ту, що за колючим дротом. І так буде доти, доки ми не улучимо момент і не впровадимо у плоть Маг а нашого комісара. Все це я знав, точніше здогадувався, а тепер почувши з голосу сторонньої людини, відчув себе ошелешеним. Не знаю, що там у мене коїлося на обличчі, але ногам раптом стало холодно, як тоді у сні в палаці вавилонського царя. А ще я завважив, що звір мій щораз виникав, щойно починав балакати хтось із відвідувачів лікарні. Тим часом молдаванин, який хвилину помовчав, провадив знову. Костя перекладав: — Він каже, що Маг а планували принести в жертву у час цьогорічного нашого свята. Але завадили ті, хто над ним. Маг уже був готовий до цього дійства, та в останню мить… Хтось пильно стежить за ситуацією довкола Маг а, схоже, він не виконав свого накреслення до кінця. Яку ще гидоту він мусить скоїти, крім того, що відправив у край без вороття уже трьох наших? На горі Брокен таки принесли в жертву кількох писарів, але Маг а поміж них, на жаль, не виявилося. Молдаванин раптом замовк, немов би його мову хтось перебив. Та по часі знову заговорив — цього разу російською: — Виявляється, той з наших, що був тут, у палаті, перед нами і носив у собі гостя, хотів його спекатися. Мерзотник! Але виснажився у двобої і помер тут таки від інсульту. Тепер він у краї без вороття. Запала мовчанка. Майнула думка, що рік тому від інсульту помер письменник Манжура, якого рудий матюжник переслідував так само, як і мене. Тепер він сам здох від цієї ж хвороби. А я, грішним ділом, думав, що йому допоміг Лікар. Озвався господар кабінету: — Зараз піде слово, яке має кілька значень, а саме: служитель богинь, вздоровлення від недуг, убивця хвороб. Заговорив білорус: — Маг а супроводжує цілитель — служитель богинь Нінкаррак і Гули[5]. Він відкритий, і його можна використати як ємність для приходька. Я подивився на Лікаря, і мені здалося, що дивлюся в дзеркало, де віддзеркалюється не обличчя, а самі емоції. Там було збентеження і страх, який швидко змінився на лють. Я, здалося, почув голос Кості: «сука!» Швидко приятель мій опанував себе. Його стан не помітив господар. «Авжеж, — майнуло в голові, — один приходько перебував у ньому кілька годин, а друга вже майже була увійшла». Я також подумав: у скількох же людях паразитують мерці. Крізь прочинені в коридор двері почулися кроки, які скоро затихли. Цього разу на нечутне для нас запитання паралітика відповідав білорус: — Ув’язнення без в’язниці відоме давно. На такій зоні відбував, а точніше жив до самої смерті, письменник Булгаков. Він так само, як і Маг, усе бачив. А тільки тоді ми були при силі і він, щоб створити роман і водночас не засвітитися, перевершив самого себе у доборі алегорій. Так глибоко сховав ідею тодішнього нашого свята, що її — ідею земні люди збагнули тільки через два покоління. Чому його не порішили? Тому, що він на той час уже був надто відомий. А тут, в Україні, на такій зоні відбував Олесь Гончар. Але змінилася ситуація — на гірше для нас, і той з наших, хто цькував Гончара, вручив йому Зірку Героя. Зараз ми не зовсім при владі, але це не означає, що ми не можемо впливати на перебіг подій. Ми впроваджуємо своїх, де тільки можемо, а де не можемо — купуємо — кого за гроші, кого за чини, знову ж таки, через своїх. Але це ми робимо потай. Якщо в часи великого свята нашу волю виконували всі земні, то тепер — тільки наші, і ті з земних, хто брав участь у найпотаємніших акціях по винищенню земних же, а також їхні — винищувачів — діти й онуки. На жаль, майже всі наші, хто побував на тому великому святі, що тривало три покоління, уже — у краю без вороття. Більшість дітей їхніх також або там же, або ж на шляху до краю. Десь через півпокоління із учасників свята залишаться тільки наші. Ну, темні, як на них каже Маг, і приходьки. На жаль, Орб віддаляється від планети, а відтак нас дедалі меншатиме у земному світі; водночас і слабшає вплив його — Орба на землян. Наповнення душ їхніх тепер не відповідає наповненню душ велетнів наших. Ідей наших вони вже не чують. — Мить білорус помовчав, а тоді провадив: — Ми довго не могли знайти заміну Магові, як письменницькому голові. Серед літераторів не було жодного нашого — земного чи прибульця. Щоправда, кілька з них десь у другому-третьому коліні мали пращурами наших земних. А вже щодо приходьків у роду, то про таких ніхто з них і не чув. Та раптом з’явилася одна Ліліт — батько виходець із краю, мати — наша земна. А вірші які складає! На той час одну з відповідальних посад у місті посідав наш — земний, а вона була в його команді. Він спромігся посадити її у крісло голови над писарями. — Ну то й що, — озвався молдаванин, — а писивом Мага засмічений геть увесь простір. Дедалі більше сайтів різними мовами повняться його зловорожими одкровеннями. Доки не знайдеться хтось із наших та не спростує постулатів Мага, доти існуватиме перешкода на шляху становлення колоса. Зараз ми витрачаємо час на автора пасквілів, а треба нейтралізувати його писанину. Треба створити альтернативу його матеріалу. — Та копалися ми і в книжках, і в рукописах Мага, — озвався білорус. — Він справді те-е… Ну, розкрутив передбачення якогось Івана Богослова. Їх, здається, писали не двадцять століть тому, а ніби в період нашого великого свята. Тільки глибоко сховали, а точніше загорнули в метафору. А Маг її — метафору розгорнув. У наш час такого не сталося б — його змусили б ходити на роботу та виготовляти цеглу для спорудження нашої вежі, а не ламати голову над усілякими загадками. Якийсь час запанувала тиша, а потім знову озвався білорус: — Сину Мардука, кінець часів настає. Інші сутності у земний світ приходять. Нашим дедалі важче очолювати їх. Ми зазнаємо дедалі більших втрат. Ось недавно опинився у краї без вороття один з центрального міста ще одної сатрапії. Ключові точки на невидимій мережі нашій одна за одною зникають. Коли ще пощастить знайти поміж них такого, як Валтас? Підживлюй його силами світу правдивого. З усього білорус звертався до того, голосу чийого не чутно було і який очолював Валтаса у плоті його. До голосу білоруса додався якийсь шум, хтось зайшов у палату. Почувся чоловічий голос, який сказав, що зараз у хворого почнеться перев’язка і процедури. Історик вимкнув аудіофайл, озвався: — Не знаю що й сказати. — А ти що на це? — мовив Костя до мене. — Нічого. Крім того, що все, сказане тут, відповідає дійсності. Знову подав голос історик: — У мене таке враження, що я щойно заглянув у двері чи, як кажуть, у портал, за яким — інша реальність. Ви не забули, що обіцяли познайомити мене з Магом? — Ні, відказав Костя. Треба тільки дещо узгодити. — Він кивнув на аркуш з комп’ютерним набором перекладів слів. — Ви нам цей листок не позичите? — Та будь ласка, — відказав господар. — На диску ж усе є.  

РОЗДІЛ 10


 

Було надвечір’я, коли ми вийшли з історичного музею. — Що то за люди — оті двоє, і ті — попередні, розмову яких ми чули? — поцікавився Костя, коли ми вже йшли вулицею вниз. — Крім того, про якого довідалися щойно. — Наполовину темні, наполовину вихідці з краю без вороття, а точніше мерці у плоті темних. Ну, як отой, що качався по палаті і вибльовував найбрудніше матюччя. Він — земний-темний намагався позбутися «квартиранта», але його біологічна природа не витримала і в нього стався крововилив у мозок. Мені відомо, що вони, удвох з тим приходьком із краю без вороття, що жив у ньому, накоїли багато лиха в моєму місті, зокрема, конвоювали мого колегу-письменника Манжуру, доки не загнали його в інсульт і, зрештою, на той світ, отруїли одного вченого — академіка, до речі, зробили те після багаторічного конвоювання. Замовив хтось із тих, кого ми щойно почули. Вони ж платять і за ув’язнення, де в’язниця — увесь простір, куди б не ступила нога переслідуваного. Ті перші двоє, а також паралітик Валтас і матючник Свистопляс — представники дітей Мардука в Україні; ці ж, голоси яких ми щойно чули, — їхні конфесійні товариші з Молдавської й Білоруської сатрапій. Різниці між ними немає. Вони живуть у двох світах — земному й астральному. — Про яке жертвопринесення казав молдаванин? — запитав Лікар. — Ти чув колись такий вислів: «вальпургієва ніч»? Не чув. Це свято темних і їхніх братів із краю без вороття, воно відбувається в ніч з тридцятого квітня на перше травня і проводиться на так званих «лисих», або «відьминих горах»[6]. Але всесвітнім центром дійства, є гора Броккен у Німеччині. Там збираються темні й приходьки не тільки нинішні, а й ті, яких уже давно немає в земному світі. Одним з головних моментів цього свята є принесення людських жертв. Мене також несли на цю гору, до вівтаря, але, як сказав відвідувач палати, паломникам щось завадило покласти мене на жертовний стіл. А він уже стояв обладнаний ножами, линвами й гаками, а неподалік було гніздо для вогнища й велика купа хмизу. — Щось ти неймовірне кажеш, — засумнівався Костя. — Як ти все те міг бачити? — Мені доводилося бачити таке, про що звичайна людина й не чула. Та й що важить жертва окремої людини? Он у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році на жертовний стіл поклали усе православне християнство. А дату цього дійства впровадили як свято, яке назвали «першотравневим» і святкували його три покоління, поки стояв Новітній Вавилон. У цей день все потопало в червоних стягах. На набережній, куди ми вийшли, машини вже рухалися з ввімкненими підфарниками. Тут можна було сісти в маршрутку до зупинки, де жила моя сестра. — Мушу подзвонити родичам, — сказав я, виймаючи телефон, — домовитися про нічліг. — А от цього робити не слід. Після останніх подій минуло майже місяць. Ти думаєш, темні досі ще не залатали дірки в павутинні, які ми там поробили? Гайда на судно, там ти матимеш і нічліг, і вечерю, а головне — безпеку. — Так а де я там буду? — У мене в каюті є ліжко й диван. Ага, з усього, що ми почули, напрошується висновок, що я також перебував у в’язниці, хоч і не такого суворого режиму, як твоя, але не за наказом темних, а з ініціативи Валтаса. Іншими словами: така собі побутова підлість темного. — А як ти дивишся на те, що батько Гладуна кликав тебе у Португалію? Чи не в мишоловку заманював? — Кликав не тільки мене, а й мого колегу-Лікаря. Батько, хоч і колишній компартійний бонза, але враження складає непоганої людини. Думаю, що Валтас — виродок, і родинні зв’язки для нього нічого не важать. До того ж, як би він міг — геть паралізований, ні сказати, ні написати, — домовитися з батьком про западню? Тоді треба припустити, що й батько спілкується з ним у той же спосіб, що й ті, котрі відвідували його в Лікарні. А це навряд чи. Він звичайний совок, якого колись допустили до дільби компартійного общака. … Лікарева каюта ні чим не відрізнялася від тієї, в якій мешкали Ксилантій з Баксом, тільки була більша і тут замість другого ліжка стояв диван. В ілюмінатори, що виходили на море, в присмерку вгадувалися невеликі суденця, на палубах яких світилося. Раптом пролунав дзвінок телефону — Костя увімкнув звук. — Де вас носить? — почувся голос Ксилантія. — Ми вже на судні, — відказав Лікар. — Ну, так хутчіш — сюди. Бо ми тут охлянемо і вмремо, очікуючи на вас. — Якщо на цьому кораблі й судилося комусь померти, то тільки від ожиріння, — зауважив Костя. Тим часом я очікував, що Лікар ось-ось нагадає про свою пропозицію. Але він не поспішав. Напевне, думав, що після почутого в кабінеті історика, іншого для мене рішення, як погодитися, просто не може бути. Так само думав і я. Рано чи пізно «братка» з мого міста, який перебрався у край без вороття, замінять на іншого, і все почнеться знову. Не всі статки Новітнього Вавилону розтаскали по общаках — на більшій частині їх лежить рука ордену Мардука. Підкуплять кого завгодно. — Ти казав, що у вас тут велика бібліотека, — озвався я. — Чи не можна її оглянути? — Авжеж, тільки сьогодні вже занадто пізно. Давай завтра, — запропонував Лікар, як мені здалося, зраділо. — По хвилі додав: — Ось тут, — він клепнув ногою в підлогу, — єдине місце, де можна уберегтися від поторочі, балачки якої ми чули.  

Костя комусь дзвонив, розмовляв англійською мовою, тоді сказав: — Я домовився: беремо тебе на посаду психолога. Персонал тут близько трьохсот чоловік, а судно, щоб там не казали, — зона ризику, до того ж пасажири, буває, поводяться неадекватно. Але це аргументи для корпорації, з якою я щойно балакав. Про справжню ж причину знаємо тільки я і ти. — Так а Ксилантій? Він був свідком. — Ксилантій, хоч і базікає все, що на думку навернеться, але те, що він побачив — речі іншого плану. Тут вмикається досвід табору, де твоє життя напряму пов’язане з твоїм язиком. Про те, свідком чого він був, не знає ні Рита, ні Бакс. — А скільки я тут матиму? — Для початку п’ятсот доларів. — І це, ти вважаєш, путня зарплата? — запитав я, не приховуючи розчарування. — А чим погано? Ага, я забув сказати, що це за тиждень. До того ж харчування коштом судна. — Ну, тоді нормально, — сказав я, прикинувши, що зможу допоМагати й Маріці. Тим часом спало на думку, що, судячи з балачок відвідувачів паралітика, в Молдові про наші з нею взаємини не знають. Я сказав: — Рано чи пізно ті, хто відвідуватиме твого шкільного однокашника, поширять інформацію про нас по всій своїй мережі. Ти не подумав, що саме ми можемо привабити на судно дітей Мардука? — Вони вже давно це зробили, — відказав Лікар. — Колись довідаються й про судно. Але сюди їм зась. Звісно, коли тут будеш ти. — Я тут не завжди буду. Вони, їхні виконавці, можуть підстерегти мене де завгодно — біля мого будинку, на шляху до поштамту або супермаркету. Всі мої маршрути у них нанесені на мапу міста. І дублі маршрутів — також. Коштів на стеження вони не шкодують з двох причин: по-перше, структура, в якій вгніздився їхній, це підрозділ ненависної їм держави, яку треба знищити у будь-який спосіб. Найпростіше — виснажити її економічно, наприклад: підібрати такого як я і списувати на нього всі витрати на апарат стеження. А тим часом з’являються серійні вбивці, хтось розв’язує поножовщину на міжнаціональному ґрунті, проводяться цілі серії терористичних актів. До появи у нашому місті того рудого покидька, все було тихо. Тепер, коли він склеїв ласти, йому на зміну підшукають іншого… Ага, діти Мардука у своїх балачках не сказали ще одного — їм дуже важливо, щоб я не спілкувався ні з ким. У моєму під’їзді, біля моїх гаража і дачі створені мертві зони. Тепер же, коли я на судні, де різношерста команда і різномовні пасажири, я опинився у тій самій мертвій зоні. Ну, не рахуючи кількох людей. По суті вони досягли того, чого хотіли. Костя не поспішав з відповіддю. Сказане змусило його замислитись. Нарешті озвався: — Тут хоч є шанс, що ніяка зараза в нас не ввійде. — Але ж так вічно не мусить бути. Колись доведеться переходити на осілий спосіб життя. Ти молодий ще; одружишся, дітей заведеш. Мардуківці ж висітимуть над тобою і дітьми твоїми дамокловим мечем. — Так а що ж діяти? — Ось до цього я й веду. Ситуація склалася така: або-або. — Що ти маєш на увазі? — Або вони — нас, або ми — їх. — Чи не зібрався ти усіх дітей Мардука відправити у край без вороття? — в голосі мого приятеля вчувалася гірка іронія. — Звісно, ні. Для цього потрібна армія таких як я. Але дещо ми можемо зробити. Кажу не «я», а «ми». Я дописую роман, над яким працюю уже багато років, а ти створюєш мені умови для творчості. Ось чому я погодився на твою пропозицію. А далі буде видно — надрукуємо його окремою книжкою чи запропонуємо на якийсь із літературних сайтів. — І що ти цим досягнеш? — А що я досяг, дешифрувавши і висвітивши число звіра? Показав нечувані злочини мардуківців, яківони коїли спільно з темними світу цього упродовж трьох поколінь. Тепер же я опишу, ні — вже описав, їхню нинішню підпільну, законспіровану діяльність і покажу, що це мерці, які разом з темними правлять бал у земному світі. Я не можу навчити читача ідентифікувати їх, але окремі прикмети дам. Костя якийсь час мовчав, а тоді озвався: — Якби ти дав рекомендацію як їх знищувати, то тебе більше людей зрозуміло б. — Я такої рекомендації ніколи не дам. — Чому?! — Як ти гадаєш, — запитав я у відповідь, — чому зараз у світі іде така шалена боротьба за відміну смертної кари? Га? — Ну, чому? — А тому, що душі тієї нечисті поповнять лави воїнства змія червоно-вогненного, тих, хто в потойбічному світі виборює право бути творцем програми земного світу. Майбутнє земного людства формується там. Отож мудрі із землян прийшли до висновку: нехай краще ця зловорожа сила відбуває покарання тут, а не псує наше майбутнє, перебуваючи там.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка