Віктор Савченко діти мардука



Сторінка20/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30

РОЗДІЛ 4


 

Жіночий голос у слухавці домашнього телефону попрохав покликати мене. — Так це ж я і є, — сказав. — Вас турбує Віра Семенівна. — Перепрошую, яка Віра Семенівна? — Ну, пригадуєте, ви були у нас в інтернаті? — А-а… Як ви там поживаєте? — Та все гаразд. Я давно добиваюся до вас, але досі ніхто не відповідав. Уже подумала, чи не сталося щось, не дай Боже. — Та ні, мене не було у місті. — Я чого? Ну, нашу розмову не забули? — Ні, звісно. — Коли ми з тіткою Явдохою почули по радіо, що письменницькою начальницею стала Фроська Бамбухчиха, то подумали й про вас. У вас усе гаразд? — Та нібито, — відказав я, несамохіть торкнувшись пальцями шрамів на обличчі. — А як там тітка Явдоха? — Ось вона сидить. Я передаю їй трубку. — Доброго вам дня, — почувся голос літньої жінки. А я уявив сухе, але не змарніле, обличчя і білу хустину, яка ховала сиве волосся. Тим часом жінка провадила: — Недавно мене запросили родичі на їхнє золоте весілля — моя двоюрідна сестра з чоловіком. Це донька тітки, про яку я вам колись казала. Ну, там хильнули, почали згадувати про той час, коли в їхньому селі зовсім мало людей залишилося. Був такий період — те вмре, того заберуть і він уже не повернеться, те в інше село заміж вийде. Згадали і вдову на ім’я Дарунька. Її відьмою вважали. Мала вона років тридцять п’ять од роду. Жила одна, поки до неї не прибився якийсь причинний. Хоча сказати, що він недоумкуватий, то не скажеш, але й розумні теж не такі. Ну, падуча його часом била. Свого справжнього імені він не знав, а може, придурювався. Документів не мав, а відтак ніхто не відав, скільки йому років. На нього казали Джебан. Мені кортіло запитати, навіщо мені те знати, але я подумав, що це буде не ввічливо і не перебивав, натомість поцікавився: — Що таке «джебан»? — Горобець, — відказала Явдоха. — Те слово я чула ще від свого діда — вуличне назвисько цієї пташки. Даруньчин бахур теж на горобців так казав. Через те його й Джебаном прозвали. Але ми з Віркою дзвонимо вам з іншої причини. Отож, у Даруньки і Джебана уродилася дівчинка. Назвали її Ліліт — на тому наполіг Джебан. Дарунька, хоч і була відьмою, але вважала себе віруючою, отож напосіла на хрестинах. Джебан же скаженів, коли вона згадувала про попа. Дарунька пояснювала, що оскільки у Джебана немає документів, то в сільраді немовля зареєструють як безбатченка, себто байстрюка. У церкві ж похрестять і видадуть якесь посвідчення. А потім, коли Джебан нарешті згадає, хто він і знайде втрачені документи, то тоді вони підуть у сільраду по метрику. Але приживанець напосів на своєму — кілька разів його била падуча, а коли Дарунька домовилася з попом про день і час хрестин, Джебан забрав немовля і десь сховав. Саме у цей день приїхала з району машина і забрала Джебана й Даруньку. Хтось донесло, що в того бідолахи не було документів. Більше їх ніхто не бачив. Даруньчина хата з лампача розвалилася і від неї вже й сліду немає. Довкіл позводили нові будинки, але досі не знайшлося бажаючого використати її ділянку під забудову. Люди пам’ятають той час, коли село мало не зникло — грішать на Даруньку. Про те село тоді мало хто й знав. Тепер ви розумієте, чому ми вас потурбували? — Авжеж. Все, що ви минулого разу оповіли, збігається. Я хотів сказати жінці, що наша Спілка тепер нагадує Даруньчине село, але вирішив не псувати настрою добрим людям. Натомість мовив: — Дякую вам, пані Явдохо, за турботу. Те, що я почув, багато що пояснює. Може, дасть Бог, зустрінемося, розповім. — Ага, мало не забула. Пригадуєте, я казала, що Фроська перед випуском в інтернаті поміняла прізвище? Отже, не забули… Так, виявилося, що це було прізвище її рідної матері Даруньки. Отже, вона вже тоді знала, хто її справжні батьки. Звідки, хто про це сказало Фросьці — таємниця. — Мить жінка помовчала, а тоді сказала: — Дати телефон Вірці, е-е, Вірі Семенівні? — Дайте. Почувся голос Віри Семенівни: — Тепер ви розумієте, чому ми вас розшукували? — Авжеж. Для мене це дуже важливо. — Отож-бо. А я вже гадала, що те немовля виплодила сама земля-мати. А тут — жодної чортівні… Ну, гаразд, бувайте. Якось запросимо вас погомоніти з нашими дітками. Раптом я завважив, що протягом всієї телефонної розмови не виникло жодних перешкод — шуму, збільшення чи затухання гучності, як бувало до мого від’їзду. «Здох кілер — нікому глушити», — майнуло в голові. «Отже, Ліліт — дитя відьми і приходька, — подумав я. — А співробітниці інтернату, либонь, мали Джебана за такого собі волоцюгу. Тим часом за час перебування Алісії (Ліліт) — Бамбули (Бамбух) на посаді голови вимерла третина письменницької організації». На мить я, уже вкотре, уявив світлу хмару над нашим краєм, пронизану сонячними променями, яка стала раптом танути. Це був уявний егрегор, від якого живилася ментальна складова людської аури. Я згадав недавній процес над кількома молодиками, які забивали на смерть людей, знімали процес убивства на відео і публікували його в Інтернеті. На їхньому рахунку було понад двадцять смертей. Це коїлося ось — зовсім недавно, у час, коли мої телефони перебували під цілодобовим прослуховуванням, а мене конвоювали (і обслуговували конвой) десятки людей щодня. Знайшлися й ті, хто тих звірів захищали на процесі, і то були не тільки адвокати й батьки. Якщо нікому наповнити душу змістом Божим — у ній оселяється сатана.  

РОЗДІЛ 5


 

У період, коли мене викликали на допити в КДБ, і після умовного засудження (на більше у них не вистачило компромату) я найбільше остерігався, аби не зустріти людину, яку поважав. Боявся, щоб на неї не впала тінь від мене — дисидента. Чим дорожча мені була така людина, тим далі від неї я тримався. Тепер відбувалося те ж саме. Як виявилося, у мене є син і є жінка, яку я кохаю. Але я для них становлю небезпеку. Вони ж для мене є больовими точками. Діти Мардука не проминуть цим скористатися, якщо довідаються. Моє рішення покинути Молдову було продиктоване давнім рефлексом не скоїти комусь лиха. Тільки тепер той хтось був моєю ріднею. Можливо, існує й інший спосіб убезпечити себе і її, але я поки що його не знав. Тепер, коли в незалежних Україні й Молдові всюди сновигають мертвяки — вихідці з краю без вороття, коли від них народжуються земні діти, коли темні звили собі кубельця на щаблях влади, коли діти Мардука поводяться так само знахабніло, як у Вавилонах, я ще не вирішив, як мені бути. Знав напевне, що двоє нейтралізованих нами з Костею покидьків — одесит і свистопляс з мого міста — ситуації не змінять. Їх місце займуть нові. Через те, хоч як мені кортіло опинитися біля Маріци і побачити сина — живого, а не на фотознімку — я згенерував у собі всю волю, щоб не їхати в Молдову. Щораз, змащуючи плями на обличчі маззю з коробочки, яку мені дав Костя, я з тривогою згадував про нього. Тим часом минуло вже два тижні, а від Лікаря не було ні слуху, ні духу. На той випадок, якби з ним щось сталося, увімкнув смартфон, що досі був відключений. Подумав, що номер мого смартфона, напевне, є у Ксилантія і в разі чого він мені повідомить. Та одного разу завібрувала моя синенька мобілка і на її дисплеї висвітився знайомий ряд цифр. — Послухай, — сказав Костя, як завжди, не вітаючись, — Колись ти мені врятував життя. Як ти подивишся на те, щоб іще раз зробити добре діло? — Цього разу врятувати твоє життя чи вже життя всього людства? — поцікавився я. — Це серйозно. — Я — теж серйозно. Ми з тобою нейтралізували двох нелюдів, а їх багато. Вони всюди — у тих з людей, хто досяг віку зрілості, у підлітках і дітях. Аби боротися з лихом, треба блокувати прихід у наш світ вихідців із краю без вороття: мертвяків, дітей Мардука. — А це що таке? — Якось іншим разом поясню. — Чи не замахнувся ти справді рятувати увесь світ? — не без іронії сказав Костя. — Починай тоді з нас. Бо, крім чучундри, про яку я тобі казав, і провокацій якої я поки що уникаю, на судні з’явилася ще якась почвара і крутиться біля капітана. Хто воно: приходько з краю без вороття чи агент конкуруючої фірми, я не годен розпізнати. — На мить запала пауза, по якій знову почувся Костин голос: — Виходить, що все так погано, як ти кажеш? І нікому протистояти лиху? — Ну, не тільки ж вони приходять. Якщо сфера Темного Сателіта ще сто років тому щільно охоплювала всю землю, то тепер вона віддаляється від неї. У дітей Мардука стає дедалі менше перспективи — чисельність їх на убуванні. Натомість з’являються такі, що можуть їм протистояти. Скажімо так: десь одному поколінню вони ще попсують життя. А там піде інший час. — А інший час, це що, ангели літатимуть? — Ні, звірства менше в людях буде, а відтак і нещастя сіяти мало кому захочеться. — Ти зараз де? — Вдома. — Ми скоро будемо в Одесі. Прикинь чи зможеш прибути? Ага, моїм коштом; ну, там дорога, добові, те-се… — А в Одесі скільки днів ви стоятимете? — Мабуть, пару днів. — А причалите коли? — За тиждень. — Озвися за два дні перед тим, як прибудете, — сказав я. — Повідомлю, чи зможу. Костя сказав, що потелефонує і вимкнув зв’язок.  

Навстріч потоку пасажирів, що виходили з поїзда, ішли чоловіки й жінки з табличками, на яких пропонувалися кімнати біля моря. Я ж видивлявся Костю, котрий мав мене зустріти. Раптом хтось торкнувся моєї руки — це був Лікар. А тільки не в однострої морського офіцера, якого я шукав очима в натовпі, а в сірій шведці, як колись, коли ми сиділи на лавці біля Лузанівського пляжу. При ньому була та ж сама потерта барсетка, в якій я тоді підгледів був пістолет. Тільки тепер обличчя Кості вкривала засмага; мені здалося, що на нього наклався брунатно-жовтий тон кількох морів. — Дякую, що не відмовився приїхати, — сказав Лікар. Я завважив його погляд на щоці, де були плями, й на тюбетейці. — Я-то приїхав, а от яка з мене користь, не знаю. Треба ж якось виманити королеву сексу. — Це не найголовніше, що треба зробити, — зауважив Костя. — На кін-бо поставлено багато більше, ніж життя однієї людини. Але над цим ще покумекаємо. Тим часом ми вийшли на привокзальну площу і я пішов за Костею у сквер, що зеленів праворуч від вокзалу. Коли ми сіли на лавці, Лікар озвався: — Перед тим, як приступити до справи, я маю дещо зробити. — Він розпустив змійку на сумочці і витяг мою книжку. — Треба віднести це в бібліотеку. Одного погляду було досить, щоб побачити, що книжку читали. Мене охопило таке ж відчуття, як колись, у бібліотеці мого міста, де бібліотекарі виставили на стенді всі мої видання. Але не вони справили тоді враження, а роман, який лежав осторонь, бо був потертий, якщо не сказати обшарпаний. Вигляд тієї книжки і досі гріє мені серце. Тепер же моя «Звірина…» сказати б, потовстішала. Я зробив спробу здивування: — Звідки тобі було знати моє прізвище і що я автор? — Ну, збіг обставин, те-се. Давай іншим разом про це… — Гаразд, — погодився я і кивнув на книжку. — Ти взяв щось для себе звідти? — Дещо, — стримано відказав Костя. — А саме? — Що конкретно — не можу сказати. Просто до знайомства з цим твором я жив у нормальному світі. Ну, там якісь події трапляються, ти виходиш із якихось ситуацій, з кимось воюєш, не замислюючись над причиною того, що призвело до ворожнечі. Іншими словами, живеш у світі наслідків. Причини не бачиш; якщо ж і розпізнаєш її, то протистоїш чомусь другорядному, а не справжній причині. А тут, — Костя поклав руку на палітурку, — є дещо, що робить прозорим туманець, у який укутано дійсність, і ти вже бачиш не тільки те, що сталося, а й причину тому. Тут не дається, хе-хе… рекомендацій, як поводитися у тому чи іншому випадку, але є безліч аналогів ситуацій. А головне — як не допустити конфлікту. — Щось ти туманнувато, — зауважив я. — А конкретніше можеш? Якусь мить Костя німував, а тоді озвався: — Ну, наприклад, ти пишеш про декабристів, яких цар велів повісити після їхнього виступу на Сенатській площі — п’ятеро, здається їх було… Але цього йому виявилося замало; він вирішив зробити так, щоб від них і сліду не залишилося. На якомусь із островів неподалік Петербурга таємно вирили могилу, поклали туди голі трупи, а зверху висипали кілька возів негашеного вапна. Коли, уже в наш час, знайшли те місце, то крім вапна, тепер уже гашеного, там нічого не виявили. Негашене вапно з вологою утворює їдкий луг, а він роз’їдає геть усе, навіть кістки. — Так а в чому ж тут причина і наслідок? — Ось, бачиш, ти й сам не звернув на це уваги. В іншому ж місці ти описав, як більшовики розстрілювали царську сім’ю. Трупи останніх з династії Романових повантажили на машину й вивезли з Єкатеринбургу в район шахт. Туди ж привезли кілька пудів сірчаної кислоти… Минуло майже вісім поколінь після того, що скоїв з декабристами прадід Миколи Другого Микола Перший. У Миколи Першого були грамотніші консультанти — після декабристів справді нічого не залишилося. Їх і вішали в полотняних накидках, одягнених на голе тіло, щоб ні пряжка якась, ні ґудзик на мундирі не потрапили у могилу. Сірчана ж кислота, що її вилили більшовики на трупи царської родини, знищила тільки м’які тканини. Кістки ж залишилися. Але суть не в деталях нищення, а в кармі, а по-нашому: що посієш, те й пожнеш. «Посіяла» династія Романових, вона ж і ужинок зібрала — її просто не стало. — Тебе можна брати у співавтори, — посміхнувся я. Костя, який досі ковзав поглядом по деревах і людях, які проходили повз нас, подивився на мене уважно. — То таке діло, — сказав. — Ти б краще навчив розпізнавати темних. — Такого, друже, не навчиш. Я й сам відкрив у собі цю здатність зовсім недавно. А от що воно таке — благо якесь чи покара за гріхи, хтозна. Часом здається, що такий звір, який спить у мені, живе у кожному, тільки ХТОСЬ, хто відає людськими душами, не дозволяє людині бути господарем того звіра. Бо може статися, що звір вивищиться. Не важко здогадатися, що станеться з людством. — Пробач, що ляпнув казна-що. Після того, що ти мені недавно напророкував, здається, ти можеш усе. — Поясни, — зажадав я. — Ну, ти сказав, що все зміниться і я отримаю те, про що мрію. Пригадуєш? — Ні. — Ось, бачиш… А я запам’ятав. Бо над усе хотів знову влаштуватися лікарем на круїзне судно. І це сталося буквально за кілька днів після нашої розмови. Гадаю, Степан тебе втаємничив у курс моїх справи. — Так, він оповів. Вітаю тебе! А тільки я не пам’ятаю, щоб щось таке казав. Можливо, просто хотів тебе підбадьорити у важку хвилину. — Не має значення, але воно збулося, — сказав Костя. — А тепер над тим нависла загроза. І не тільки для мене одного, а й для великої компанії. — Раптом він затнувся, і глянувши на годинник, підвівся. — Давай я віднесу спочатку книжку в бібліотеку, а потім побазаримо, як каже Ксилантій. До речі, у твоєму творі є ще одна особливість — там не все збагнеш одразу. Доводиться перечитувати по кілька разів. Лікар поклав книжку в барсетку і витяг з неї пласку продовгувату коробочку. — Презент бібліотекарці. Набір парфумів «шанель». У Франції купив. У ній виявилося п’ять пляшчинок парфумів. — Подаруй, подаруй, а тільки тій, що дозволила видати на руки книжку з читальної зали. — А тобі звідки відомо? — здивувався Костя. — Бо подарував цю книжку бібліотеці я — в єдиному примірнику. І її записали за читальним залом. А там на руки не видають. Жінку звати Ольга Миколаївна, вона, здається, заступник директора.  

РОЗДІЛ 6


 

Ми зустрілися за годину, як і домовлялися, біля Преображенського собору. Я переглядав на лавці газети, куплені в кіоску навпроти, шукаючи інформацію про безпам’ятьків. — Ну, що віддав? — поцікавився я. — Так. — Гарна жінка? — Не те слово! — відказав Лікар. — Вона спочатку зніяковіла, коли я поклав перед нею парфуми, а потім відкрила одну з пляшечок і помазала за вухом. Поцікавилася чи ми з тобою знайомі. Я сказав, що ні. Мовляв, друзі порадили почитати твою книжку. Ага, я й бібліотекарці приніс шоколадку… — Це ти по-людському вчинив. — Не тільки по-людському, я ще до них завітаю по «Звірину…» — Навряд чи. — Я витяг із сумки примірник, який тут лежав ще з минулої поїздки. — На ось. Костя, подякувавши, сховав книжку в барсетку. — На судні часом нудно буває. Розважальну літературу також не будеш весь час читати. Хочеться чогось іншого… — Послухай, — увірвав я Лікаря, — а як щодо тих наших подій. До тебе доходять чутки про Валтаса? — Мій друг-лікар каже, що Гладун геть розбитий паралічем — слово не вимовить. Але у нього в палаті, коли до нього хтось приходив, відбувалися дивні розмови. Відвідувач ніби звертався у порожнечу — якби то був діалог з тінню, і в порожнечу ж відповідав. Щодо адміністрації, то там — жодної реакції. Немов би цей кент у них ніколи й не числився. — Звідки тобі відомо? — У Степана є люди у тій структурі. Якби там щось, ми б уже знали. Я розповів Кості про некролог на смерть Свистопляса, котрий віддав комусь там (тільки не Богові) душу. Лікар якийсь час мовчав, а тоді озвався сумно: — Ми нейтралізували тільки двох лиходіїв, а їх же мільйони. Ось і доведеться жити, весь час очікуючи від них у кращому випадку підлоти, у гіршому… Краще б того гіршого не сталося. Якийсь час ми помовчали, а потім знову озвався Костя: — Ти зробив корисну справу, вивівши на чисту воду сатанинську сутність Звірини, але ж це тільки перший крок. Читач думає: слава Богові, що все позаду, що сила, яка вимордувала третину людей велетенської імперії, відійшла в минуле. Але ж вона — та сила не зникла — вона тільки змінила форму діяльності. Порядній людині, яка недавно ще викривала злочини тієї системи, тепер і на гадку не спаде, чому її раптом звільняють з роботи або ж вона опиняється в лікарні з інсультом чи іншою болячкою, чому вона стає калікою від наїзду авто. А головне, чому поміж людей з’являються сутності з іншого світу — мерці у чужій плоті. Скажи, так завжди було і про це ніхто не знав? — Про це справді ніхто не знав, але траплялося по-різному: то приходьків з’являлося мало, а то дуже багато, в залежності від років. — Отож, я й думаю, що тобі треба зробити наступний крок. Висвітити дітей Мардука, приходьків, темних, іншу — вже нашу, земну, потороч. Я розумію, що проблему не буде вирішено, але ж ти підіймеш, або хоча б відхилиш, із-над них покривало, іншими словами — оголиш причину нещастя. — Мені й самому приходило таке в голову, але коли? Слід же подбати й про хліб насущний. — Про це не сумуй, — раптом повеселілим голосом сказав Костя. — Я допоможу. Я подивився на нього здивовано. — Матимеш не лише хліб насущний, а також умови для творчої роботи. Ну, каюту, те-се… — Ти знову — за своє, — сказав я не дуже впевнено. — Ну, а тобі яка різниця, де топтати свою стежку, вдома чи на судні. — Бачиш, робота, якою я займаюся, вимагає не тільки спокою і звичайних умов, а ще доступу до книгозбірень, Інтернету, до спілкування з різними людьми. — Інтернет і книгозбірню я тобі гарантую. У нас на судні величезна бібліотека: книжки на десятках мов. Та й людей не бракуватиме. І тут я вперше подумав про слушність Костиної пропозиції. Що мене чекає в моїй оселі: обліплені ненавистю стіни, пики провокаторів-сусідів, прицільна рамка великого рудого пса, в лапах якого залишився тільки повід і нашийник бровка, що вже здох? Скоріше за все той нашийник, гаптований візерунком з ламаних ліній, надягнуть на іншого дворнягу. Слід справді зірвати людську маску з голови звіра, а відтак висвітити причину нещастя. Це буде аналог, приклад для тих, хто колись опиниться в моїй ситуації. Так міркуючи, я забув навіть про того, хто сидів поруч, як раптом пролунав звук мобілки. — Слухаю тебе, Ксило, — сказав лікар і переключив телефон на звук. — Шеф приїхав? — почувся голос Ксилантія. — Так. Ось він сидить. — У нас із Баксом усе готове. — Гаразд. Десь за півгодини будемо. — Костя вимкнув телефон. — Чого він на мене каже «шеф», — поцікавився я. — Не знаю. Але думаю, через те, що ти трохи старший від нас, а головне умієш дещо таке, чого не вміє ніхто з нас, — відказав лікар з усміхом. По миті додав: — Оскільки я не почув від тебе ні «так», ні «ні», то, отже, ти вагаєшся. Не квапитиму, але запевняю: така лафа не завжди випадає. Раптом він щось згадав: розпустив змійку на барсетці, витяг телефон і подивився опцію «пропущені дзвінки». Потім натиснув на клавішу «звук». — Слухаю тебе, Максюто, — почулося. — Чого ти дзвонив? — поцікавився Костя. — А чого ти не відповідав? — Я придбав новий телефон. А в цей заглядаю тільки інколи. — Дзвонив же батько хворого, ну, того Гладуна, що привезли з місця ДТП. Пам’ятаєш? — Авжеж. — Вони зараз у Португалії. Батько каже, що синові погіршало уже в літаку і просить приїхати когось із нас, бо тамтешні лікарі нічого не можуть вдіяти. — Так а ми чим допоможемо? Його син геть паралізований. До того ж для нього змінився часовий пояс. Здоровій людині важко адаптуватися, а це ж каліка. — Батько назвав пристойну суму в євро… — зауважили на тому боці. — Я подумав, а чому б тобі не майнути в Португалію. Ти зараз — вільний птах, до того ж всілякі мови знаєш. — Дякую, Андрію, а тільки у мене інші плани. — Бовдур ти, Максюто, — сказали на тому боці упевнено. Повагавшись, додали: — Так підміни мене тут — я поїду. — Послухай, я справді не маю часу. Там лайнулися, а потім — уже спокійніше: — Якщо передумаєш — дай знати. І зв’язок не блокуй. — По хвилі знову почувся голос Андрія: — Крім кента-відвідувача, про якого я тобі казав по телефону, до Гладуна приходили ще двоє. Я все зробив, як ти й прохав. На диктофоні — голоси двох чоловіків — один з Білорусії, другий з Молдови, — які спілкуються з кимось третім. Але ти будеш розчарований, у їхніх діалогах більше незрозумілих слів, ніж молдавських і білоруських. Сказати б, що вони теревенять на невідомому у нас в Одесі слензі, теж не скажеш. Виходить якась чортівня. Заїдь у лікарню за диктофоном, може, щось збагнеш з базікання тих двох недоумків. Бувай. — З того боку відімкнули зв’язок. Я поцікавився, чому Костя приховав від колеги, що він зараз при ділі? — Десь я чув таку заповідь: про справи говори не з тим, з ким можна, а тільки з ким треба. Про те, де я зараз працюю, знають лише мої батьки — тітка їм сказала. «І ще дехто знає», — подумав я про руду прибулицю. Водночас відзначив, що уже вдруге чую (перший раз від Маріци) сентенцію про те, що не варто висвічувати свої наміри. А у становищі, в якому перебуваємо ми, це особливо небезпечно. Лікар, тертий-перетертий зух, чудово все розуміє. … Я недовго очікував Костю біля лікарні. Потім ми їхали маршруткою до історичного музею, але в нього не зайшли. — Треба б десь присісти та послухати диктофон, — сказав лікар, — краще за кухлем пива. Ходімо, я знаю тут одну місцинку. О цій порі дня столики кафе «Під платаном» на набережній майже пустували. Ми вибрали один з ближчих до парапету і, принісши по кухлю пива, увімкнули магнітофон. Це був маленький цифровий пристрій і звук з нього линув чіткий. Попри невелику гучність, яку зробив Костя, добре чулося кожне слово. Спершу відвідувачі спілкувалися російською мовою. Один, судячи з вимови, мабуть, молдаванин, казав що отримав повідомлення, нібито «провідного з наших» хтось відправив у край без вороття, а життя цього, він, мабуть, кивнув на хворого, під загрозою. Другий сказав, що й він отримав таке ж повідомлення і негайно вилетів в Одесу. Далі відвідувачі перейшли на іншу мову, мабуть, халдейську. Схоже було, що тепер вони балакали не між собою, а з кимось третім. На жаль, я розумів тільки російські й білоруські слова, які проскакували в балачці, а також деякі з халдейських, знайомих з минулого запису розмови темних. То були слова: «відіслати», «вигнати», «маг», «Ліліт», «область», «регіон», які ми з ученим-істориком склали тоді у речення «Маг відіслав Ліліт у край без вороття». Цього разу вони означали те ж саме. Скоріше за все, інформація йшла від хворого. Але зараз я почув ще чимало халдейських слів, яких минулого разу не прозвучало. Запис тривав півгодини. Лікар, вислухавши, прокрутив його ще раз. А потім, вимкнув диктофон і сказав: — З цього ми можемо зробити тільки один висновок: коливання невидимої мережі темних і приходьків уже вийшло за межі України. Незабаром такі істоти, як ці двоє, відвідуватимуть товстуна в Португалії. — Навряд чи, — засумнівався я. — Діти Мардука, їхні діти й онуки, селяться на руйновищі колоса, який стояв тут три покоління і якого вони сподіваються знову поставити сторч. — Щось я не дуже тямлю, про що це ти, — промовив Костя. — Треба б у музей, — нагадав я, проігнорувавши його питання. — У тій балачці мусить бути важлива інформація, яка стосується безпосередньо нас. Хоча науковець навряд чи знає молдавську мову. — Мова — не проблема, — сказав Лікар. — Я перекладу все, що буде незрозуміле. Але те, що я почув, не містить у собі нічого, вартого нашої уваги.  

РОЗДІЛ 7


 

Науковий відсік історичного музею зустрів нас запахом чаю, який проникав крізь прочинені двері, в які ми вже колись заходили. За великим письмовим столом сидів бородатий господар з чашкою в руці; на столі, крім монітора, лежало кілька товстих книг. — О-о! — сказав чоловік, підводячись. — Схоже, ми з вами працюємо на одній частоті. Я вже двічі дзвонив, але телефон, що на вашій візитці, не відповідає. — А чого? — запитав Костя, потискаючи простягнуту руку. — Ну, я не даремно зробив копію вашого запису. Майже всі халдейські слова переклав. Деякі за словниками, що є в Одесі, а більшість з допомогою англо-халдейських перекладачів через Інтернет. А розшукував вас тому, що маємо справу з кримінальним злочином, який, судячи з усього, не завершився тільки убивством Ліліт — дівчини чи жінки. Укоротив їй віку якийсь Маг. Думаю, що це кличка. Цей же маг оприлюднив таємний проект, а також зганьбив видатних людей. Вони не називають ні проект, ні спаплюжені імена, але, з усього, Маг — небезпечний кримінальний злочинець. Я чого намагався з вами зв’язатися? Чи не слід вам віднести цей матеріал у правоохоронні органи? Те саме, що казав історик, оповідав і прибулець з потойбіччя, якого я вигнав з Костиної плоті. Але почуте від освіченої людини змусило мене на мить остовпіти. «Так ось як виглядає мій «злочин» в устах темних. Обиватель, почувши таке, вжахнеться. Звідки йому знати, що Ліліт — мертвяк у чужому тілі — демониця, ті троє, котрі вели розмову, — темні або ж приходьки — також мертвяки, а імена видатних людей — це імена найбільших катів людства, за всю його історію. Таємний проект — спроба поновити на нашій землі найкривавіший режим. Якби я сказав про таке ученому, він тільки б посміхнувся. — Саме це ми й збиралися зробити, — озвався Костя, — але все почуте, крім імені Ліліт, позбавлене будь-якої конкретики. Навіть якщо припустити, що ці троє спеціально вивчили вже давно мертву мову тільки з однією метою — зберігати таємницю проекту, то виникне природне питання, а де вони навчилися цієї мови? — Так, напевне, ви маєте рацію, — погодився господар. — Ось-ось. Тому ми й вирішили набирати матеріал. Може, з’явиться щось конкретне. — Костя відкрив барсетку й витяг диктофон. Чоловік увімкнувши його, на мить забув про нас; взяв ручку й почав записувати в стовпчик каракулі один під одним. Ми ж, посідавши на стільці, терпляче слухали вже двічі почуте. — Це вже інші люди, — мовив учений, ніби сам до себе. Він записував, потім прокручував назад і так багато разів. — Із цих слів я можу назвати чи не все, що було в попередній передачі, але є немало й таких, які доведеться перекладати — звісно, не молдавські слова, які я знаю. Отож, двоє співбесідників так само вживають вираз «маг відправив Ліліт у край без вороття». І ще: «Маг мусить піти у край без вороття». Ага, тут є ще «привернути увагу до його письма». Очевидно, ці двоє ставлять питання про знищення Мага, але їхньому наміру щось заважає. — А не могли б ви назвати всі перекладені вами слова? — запитав я. Він називав слово за словом здебільшого з ретрофлексними і свистячими звуками, а я намагався скласти їх у речення, як у моєму сні в палаці вавилонського царя, і в мене так само терпли ноги. Я боявся. — Якщо ми відправимо Мага у край без вороття, то це приверне увагу до його писань. Треба зробити так, щоб Маг пішов у край без вороття сам, — сказав я. І знову, як і в минулий наш прихід, історик підхопився. — Авжеж! — майже вигукнув він. — Послухайте, адже ми з вами колеги. Чого ви приховуєте? — Ні, ми не колеги, — запевнив я. — Ми просто з вами йдемо до розгадки паралельними шляхами. До речі, якщо не віднайдемо бодай найменшої конкретики — ні про який злочин не може бути й мови. Маємо тільки дві дійові особи — Ліліт і мага, та й ті з аккадського епосу. — Чому з аккадського? — засумнівався історик. — Може, це клички. — Так можна було б подумати, якби не «край без вороття» і не халдейська мова, яка відійшла в небуття понад дві тисячі років тому. Це схоже на розбірки істот — я боюся сказати «людей», — які з’являються у сучасному світі. Вони знають про кожного зі своїх, де б той не перебував. А ті великі люди, що їх зганьбив Маг, — великі для них. Для нас же вони — велике лихо. А тепер уявіть, що ми з вами викрили змову тих, хто жив на землі багато століть тому. Що вони, перебуваючи в тілі сучасної нам людини, планують повернути у наш світ формацію Навуходоносора, Чингісхана чи ближчі до нас режими. Маг не просто викрив їх і їхні наміри, а ще й опублікував про це, отже, вбивши його, вони привернуть увагу до публікацій мага, надто в Інтернеті. — Але ж маг убив людину — Ліліт, — зауважив господар. — Ні, — сказав я. — Маг звільнив людину — жінку, від сутності, яка паразитувала в її тілі, ім’я тієї сутності — Ліліт. Він відправив Ліліт туди, звідки вона прийшла — у край без вороття. Учений довго не озивався та, нарешті, подав голос: — Судячи з того, що ви розповіли, для вас не таємниця, чиї то голоси записані на диктофон і що вам не вистачає тільки знання халдейської мови, щоб… — він затнувся, підбираючи точніше слово. — … Щоб дізнатися про їхні наміри, — продовжив Костя. — По миті уточнив: — оперативні наміри, бо про їхні плани на майбутнє нам відомо. І тут я завважив, що вчений уперше нас розглядає. На стільцях сиділи двоє чоловіків, за віком десь таких, як він; один у сірій шведці і штанях з плащівки, другий у потертій джинсовій парі з тюбетейкою на голові і білими плямами на лівій щоці. — Хто такий Маг? — запитав історик. — Такий самий чоловік, як і ви, — відказав я, — тільки не володіє вашими знаннями. — А як з ним познайомитися? — Таке можливе, — відказав Костя, — але не прямо зараз. Якщо ви не втратили цікавості до матеріалу, можете зробити собі копію і спробувати доперекласти. Чоловіка того ми вам приведемо. Господар кабінету під’єднав диктофон до комп’ютера і перегнав розмову на диск. Потім вони з Костею обмінялися номерами телефонів і ми пішли. На вулиці Лікар озвався: — Схоже, ми його завели. — Авжеж. Аби тільки не звернувся до правоохоронців, — зауважив я. — Коли він казав про вбивство Ліліт, у мене мурашки по спині побігли. Немов би я справді вкоротив комусь віку. А от ти, судячи з усього, ніде не засвітився. — Ага, бо мене рятує пляшчинка з отрутою. А з нею — кілька свідків-подільників спланованого вбивства. Валтас розповідає відвідувачам про те, що Маг відправив Ліліт у край без вороття, але — ні де, ні словом — про два невдалі замахи на Мага. З чого я роблю висновок, що мене йому ніхто не замовляв. Він просто хотів поквитатися ще раз за побиту колись пику — Ксилантієві й мені — його другові. Раптом пролунав ренгтон мобільного телефону Лікаря. Дзвонив Ксилантій. — Де ви, в біса, вештаєтесь! — почулося обурливе. — Ти сказав, що будете тут за півгодини. — Ксило, пробач, — винувато мовив Костя. — Ми вже їдемо.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка