Віктор Савченко діти мардука



Сторінка19/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   30

РОЗДІЛ 2


 

У сон став проникати якийсь звук. Скоро я збагнув, що то були вібрації мого мобільного телефону, який лежав на тумбочці поряд з подушкою Я простягнув руку і підніс апарат до очей. На дисплеї висвічувався набір цифр, а під ним — ім’я «Костя». «Отже, Степан дав йому мій новий номер». Я підвівся з ліжка обережно, щоб не розбудити Маріцу, вийшов у велику кімнату, а з неї — на балкон. — Алло, — озвався, причиняючи двері. — Ти де? — почувся голос Кості. — Там, де тобі сказав Степан. — А-а-а… Судячи з твого голосу, — ти вже, мабуть, спав? — Та пізня ж година. — Так? А у нас тут навіть не смеркає. Двадцять хвилин тому ми відчалили від Стамбула. Але я дзвоню не з тим, щоб поділитися враженням про чарівне надвечір’я на Мармуровому морі. Мені потрібна твоя порада. Вислухаєш? — Аби на твоїй мобілці вистачило коштів. — Вона безлімітна. Учора в румунському порту Констанці до нас на борт піднялася група туристів; з десять їх. У тому числі й одна молода жінка. І хто б ти думав? Та, яку ти бачив на пірсі в Одесі. — З якою ви колись гарували, як два чорні воли? — озвався я. — Маєш гарну пам’ять, — відказав Костя. — Саме вона. Хоча я не переконаний у тому. Часом здається, що це її дубль. Весь час ухитряється потрапити мені на очі. Я вже уникаю з’являтися на палубі. — Остерігаєшся, що потягне на реєстрацію шлюбу? — Ні. Боюся, що потягну її в ліжко. Це якась ходяча провокація на секс. Навіть Ксилантій помітив. Я не знаю, що робити? — Якусь мить він помовчав, а тоді сказав: — Я боюся. В останніх словах не було й тіні іронії. І оскільки я не поспішав з відповіддю, він запитав: — Ти на зв’язку? — Так. Тільки я не знаю, що порадити. І чи то справді вона? Постав питання так: як могла ця ходяча провокація опинитися в Констанці до приходу вашого судна? З Одеси ви відпливли під кінець дня, в Констанцу, напевне, прийшли через ніч. За логікою, у той день, коли ви ще були в Одесі, вона з пірса мала б поїхати в аеропорт і майнути в Румунію, а там прибитися до групи туристів з квитками на круїз на вашому лайнері. В принципі таке можливе, але для цього мусить статися щасливий збіг одразу кількох обставин. Ну, щоб літак був потрібного рейсу і часу — хоча б до Бухареста. А звідти автобусом чи електричкою до Констанци. І знову ж таки, треба розшукати потрібне агентство. І все це за умови, що у неї є іноземний паспорт і гроші. На такий вояж піде щонайменше два-три дні. Як ти думаєш? — Так, як ти розклав усе по поличках, то виходить, що не вона, — мовив Костя. — Якби йшла мова про звичайну людину, то дійсно. Але ж маємо справу з приходьком, а в них свої закони, своя реальність і свій вимір. — Бач, шкода, що тебе немає. Ти б розкусив її в момент. — Мабуть, що, — погодився я. — А оскільки ідентифікувати її з приходьком із потойбіччя нікому, то тобі слід бути украй обачним. Тим паче, з твоїми здібностями. — Що ти маєш на увазі? Які здібності? — Маю на увазі легкість, з якою ти впускаєш у свою плоть чужу сутність. Кента впустив — ну, вашого з Ксилантієм в’язня; чортиця, котра паразитувала в тілі ірландської дівчини, мало не увійшла в тебе. До речі, за моїми спостереженнями, бути відкритими навстіж — це здатність здебільшого творчих людей — акторів, поетів, художників. Але боятися занадто теж не варто. Просто уникай будь-яких стосунків з нею, особливо інтимних. — Легко сказати. Та мене загіпнотизувала, ну, котра квартирувала у тілі ірландки. А уяви собі, якщо ця удаватиме із себе хвору… А я — лікар. Мешканці краю без вороття, чого доброго, підмінять мене, капітана, а потім і судно захоплять. «Загроза цілком реальна», — майнула думка, натомість я порадив Кості: — Ніколи не залишайся з тією особою віч-на-віч. Поряд хтось обов’язково мусить бути. Ну, Рита, Ксилантій чи хтось інший. І оскільки ти вже знаєш про свою відкритість, то про це ні за яких обставин не забувай. Іншими словами: будь завжди готовий замкнутися в собі. Тоді її чари не діятимуть. Звісно, якщо ти не помиляєшся, і на тебе не поклала око якась із туристок. У білому однострої ти маєш привабливий вигляд. А жінці запраглося романтичного кохання, — хоч раз у житті. Таке теж можливе. Я помовчав. Не відгукувався й Костя. Та, нарешті, він подав голос: — Ксилантій ідею висловив… — Лікар помовчав, мабуть, вагався, чи продовжувати. — Ну, як ти подивишся, щоб попрацювати з нами, тут? Це була несподівана пропозиція — я не знав, як бути. — Алло, ти чуєш? — Чую, чую. А ким? — Ну, як психолог. У нас на судні тисячі пасажирів. Матимеш окрему каюту, харчуватимешся тим, що й туристи. Зарплата — десь така ж, як і в лікаря. Це не правильно, що на такому великому підприємстві, як наше, досі немає психолога. Тим паче, що в тебе при собі закордонний паспорт. — Костю, не можу тобі одразу відповісти. Я приїхав в Одесу полікуватися від герпесу; а вдома у мене свої справи. До того ж психолог — це фах, а відтак потрібен диплом. — Авжеж. Але, гадаю, посвідчення члена Спілки письменників може замінити диплом. Письменник — також психолог. — Звідки тобі відомо про посвідчення? — злукавив я. Костя проігнорував моє запитання, натомість сказав: — То як? Що ти на це? — Я мушу подумати. Адже ти пропонуєш перейти з однієї стежки, якою я йду вже багато років, на зовсім іншу. Погодься — над цим слід добре поміркувати. — Ну, авжеж, покумекай. Е-е, ось Ксилантій хоче щось сказати. Почувся голос Ксилантія: — Шефе, привіт! Будеш їхати, захопи пляшку перцівки, бо тут немає. А ще краще — дві, мля. — Дай сюди телефон, Ксило. Що ти верзеш! — почувся Костин голос. Я сказав: — Послухай, у тебе траплялося так, щоб ти у сні бачив знайомих чи рідних, живих чи тих, кого вже немає, з обличчями інших людей; і одяг на них інший, але ти — той у сні — знав, що вони твої люди? Бувало таке? — Було, — відказав Костя. — І не один раз. — Так ось, приходьки з краю без вороття мають здатність убиратися в який завгодно антураж. Але не для всіх, а тільки для того, у кому зацікавлені. Твоя королева сексу, скоріше за все, перебуває в Одесі, а до вас на судно прийшла інша жінка, також приходько, але на ній слайд тієї. Оскільки образ зорієнтований на тебе, то на інших він — слайд — не діє, і вони — інші бачать її такою, якою вона є насправді. Отож, покажи туристку Ксилантієві й Риті, нехай намалюють словесні портрети. Якщо те зображення відрізнятиметься від того образу, який бачиш ти, то це означає, що вона прийшла по твою душу. Істоти такі — елементарні часточки астральної аури планети і кожній із них відомо все про будь-кого з них же, де б та не перебувала, як про себе саму. Вони — деталі велетенського цілого — видимого й невидимого для людського ока, величезного чорного егрегора планети. Маємо дві цивілізації: нашу — людську і їхню; цивілізації існують кожна за своїми законами — наша переважно за матеріальними, їхня — за польовими. Не знаю, чи є способи, з допомогою яких земна людина може впливати на представників їхньої — астральної цивілізації, але вони на нас впливають через темних і приходьків. Згадай, коли підіслали до тебе руду? Тоді, коли інший приходько в чужому тілі сидів прикутий кайданками до труби в котельні. Якийсь час Костя мовчав, очікував, що скажу далі, та нарешті озвався: — Я не питаю, звідки тобі про те відомо, але в усякому разі спробую перевірити. А тільки завтра, бо зараз уже смеркає. А ти помізкуй над моєю пропозицією. Ага, мені не дзвони — не дістанеш. Я сам озвуся. Бувай. — Костя вимкнув зв’язок. Годинник на дисплеї телефона висвічував другу ночі.  

Прокинувшись уранці, я побачив над собою Маріцу. Вона була у тій самій пляжній парі, що й десять років тому на морі. Тільки тіло цього разу не мало кольору чорного шоколаду, але сходило тим самим теплом, яке гріло мене усі ці роки. Її обличчя з тонкими рисами обрамляло пряме волосся — чорне, ніби у ньому заплуталися частки минулої ночі. — Хто такий Костя? — спитала вона, накидаючи на плечі тоненький халат, який тримала в руках. — Ти вимовляв це ім’я уві сні. — Коли? — Та ось, перед самим пробудженням. І якийсь Силантій… — Приятелі, — відказав я і взяв телефон. На дисплеї не було ознак того, що хтось дзвонив. Годинник показував восьму. Там, де зараз були мої друзі, — глупа ніч. Тим часом я не пригадував, аби мені щось снилося. Ці думки промайнули, як реакція на слова, які я промовляв у сні. Чи не є вони — слова — знаком на подію, що сталася цієї ночі з Костею? Маріца взяла в мене телефон, набрала в ньому свій номер, зберегла його, тоді нахилилася і поцілувала. — Іди, вмивайся, — сказала. — Сніданок уже на столі. Коли після сніданку Маріца, вже одягнена, підійшла до дверей, щоб іти на роботу, я сказав: — Де в тебе лосьйон, щоб я після гоління зволожив обличчя? Вона вернулася до серванта і показала на одну з шухляд. — Ось, тут, — сказала. Поголившись, я висунув шухлядку і звідти війнуло тими ж самими парфумами, що й від господині; там лежало кілька флаконів, футлярчик для персня, який я подарував у переддень її від’їзду з Коктебеля, а далі — документи: університетський диплом філолога Марії Тодорашко, її паспорт (і в дипломі, і в паспорті чомусь стояло не Маріца, а Марія), дві метрики і ще якісь папери. Одна метрика належала Маріці, друга її синові. І тут я звернув увагу, що хлопчик на фото виглядав років на шість, а в метриці значилося, що йому було дев’ять. Після нескладних підрахунків і співставлень, я збагнув, що він народився двадцять сьомого травня, за дев’ять місяців після того дня, коли я проводжав Маріцу на судно у Феодосійський порт. У метриці хлопчика, в графі про батька, стояло тільки ім’я — моє ім’я. Раптом я забув про лосьйон, про те, що коли не зволожити обличчя, на ньому з’явиться подразнення. Пішов у спальню й ліг. Мені не треба було нічого осмислювати, я потребував тільки одного — оговтатися. «Так ось де я бачив хлопчиська, що на знімку… То було лице з моїх дитячих фотокарток». У метриці дитину назвали Олександром. А фото під склом, напевне, було зроблене три роки тому. У деяких художніх творах подібна ситуація обігрується автором, як щасливий момент для чоловіка, який раптом довідався, що став батьком. Можливо, за нормальних обставин все так і є. Але тільки не для того, кого женуть. Поява рідної кровинки буде використана живими дітьми Мардука, як больова точка, важіль тиску, щоб загнати мене, а потім і мою дитину, на той світ. Я забув попередити Маріцу, щоб вона нікому не казала про мій приїзд. Надія залишалася на те, що невидима мережа темних, на якій ми зруйнували два вузли, не так швидко поновиться. Логіка вимагала негайно залишити Молдову, поки я ще «нічого не знаю про сина», або ж утаємничити Маріцу. Судячи з того, що вона досі жодним словом не обмовилася про те, хто батько хлопчика, її не назвеш базікою. Я довго лежав, перебираючи можливі варіанти моїх дій, і невідомо скільки б ще пролежав у стані, який можна назвати «прострацією», якби не завібрував мобільний телефон. На дисплеї висвічувалася одинадцята година. Дзвонив Костя. Він, як завжди, не вітаючись, сказав: — Та баба має два обличчя: одне для Ксилантія й Рити, та й усіх інших, а одне для мене. Що робити? — А що ти зробиш? Здихатися її треба, ну, зняти з судна під якимось приводом. А тільки вона — наслідок. Позбудешся її — прийде інша. На ній лише слайд тієї, з якою ти, ну, те-е… Причина ж знаходиться в Одесі. Вона — причина бачитиме тебе очима пасажирки судна. Ось чого та очмана весь час крутиться неподалік від тебе. Костя довго розмірковував, та, нарешті, озвався: — А ти не зміг би її відправити у край без вороття? — Кого? — Ту кляту причину. — Без тебе — ні. — Так а там Степан… — Вона нікого іншого й на гарматний постріл не підпустить. Своїм обранцем вона вважає тебе. — От сука! Загарбала чужу плоть, а тепер збирається ще й… — Він мить помовчав, а тоді спитав: — А яку роль вона приготувала мені? — Хто зна. Але не світлу. Окультисти кажуть: «не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». А що вже казати про приходька з краю без вороття, ким вона є? — Гаразд, я прикину що й до чого, а потім озвуся. — Костя вимкнув зв’язок. Я знову занурився у стан прострації, потім підвівся з ліжка, витяг з нагрудної кишені долари і, відрахувавши вісім асигнацій, відкрив тумбочку, що біля дивана. Там виявилася моя книжка про звірину. Закладка свідчила, що Маріца прочитала сімдесят сторінок. Я поклав гроші в книжку, а на закладці написав, що мушу терміново відбути. Куди — не написав, бо й сам ще не знав. Підійшов до серванта, де була фотокартка і де на мене дивився хлопчик з ясними очима. «Від кохання народжуються гарні діти і люди з них виростають мудрими й добрими». Тоді взяв сумку, одягнув тюбетейку, але перед тим, як вийти, зазирнув у дверне вічко. Це вже був рефлекс, вироблений багаторічним конвойованого з собаками. У коридорі нікого не було. Майнула думка, що й учора, коли ми заходили, також ні з ким не зустрілися. Отже, мене тут поки що ніхто не бачив. Раптом задзвонив хатній телефон. Я нарахував сім сигналів, а потім почувся голос Маріци: «У холодильнику суп, котлети й вертута. Суп підігрій на плитці, котлету й вертуту — в мікрохвильовій пічці». Автовідповідач вимкнувся. Я йшов тією ж самою дорогою. Мене щось вело — мої дії після розмови з Костею визначав не я, а хтось інший. Мабуть, це був усе той же рефлекс. Хвилин за п’ятнадцять уже стояв на автовокзалі. Розглядаючи розклад руху автобусів, я завважив під ним ще два розклади: поїздів і літаків. Пробігши поглядом розклад руху літаків, помітив рейс до мого міста; до відльоту лишалося три години. Були тут і два віконця кас — залізничної й авіа, біля яких не стояло жодного пасажира. … Касирка пояснила, що до аеропорту їхати хвилин сорок і назвала номер маршрутки, яка зупиняється також біля автовокзалу. Я залишив у касі близько ста доларів. Тільки в літаку, коли нічого вже не відволікало, крім пошпигування у вухах, я, нарешті, збагнув, що саме вигнало мене з Молдови. Це було відчуття відповідальності за долю мого сина, якого істоти без табутивного бар’єру могли б використати як важіль тиску на мене. У минулій системі синів голів нашої письменницької організації робили алкоголіками, сектантами, наркоманами чи стукачами. Тепер це коять вихідці з підземелля — діти Мардука.  

РОЗДІЛ 3


 

Поштова скринька була переповнена. До від’їзду в Одесу я не завжди встигав вибрати з неї газети. Хтось із конвоїрів її постійно випорожняв. А зараз було повно газет, рекламних буклетів, рахунків на сплату послуг. Підіймаючись з тією папушею паперу у руці, я завважив, що двері на другому поверсі, де мешкав якийсь Ізюмський, цього разу не відхилилися і з них не визирнув писок, схожий на щурячий, щоб сказати «здрастє». Коли я на те «здрастє» якось послав його, він змінив тактику і щораз, коли я проходив повз, прочиняв і грюкав дверима. Він працював у якійсь митній установі і його ляльковод, мабуть, пообіцяв йому посаду керівника митниці. З усього, над методом безкровного вбивства працював також психолог. Щоденна увага конвоїрів з собаками і провокаторів без собак звичайну людину мала б за якихось півроку звести в могилу. Автори методу не врахували тільки одного, що мають справу з письменником, який мусить бути не лише психологом, а й аналітиком. А ще я згадував десь почуту сентенцію: «Немає нічого такого поганого, з чого не можна було б витягти корисне». Згадав також спогади французького прозаїка Жоржа Сименона. Виявляється, щоб писати свої пригодницькі романи, він забивав двері однієї з кімнат свого помешкання, робив у них «амбразуру» — отвір, крізь який дружина подавала йому їжу і забирала брудний посуд. І так тривало два-три місяці, доки автор не завершував черговий (сказати треба — невеличкий) роман. А тут, у моєму випадку, я перебуваю під конвоєм. Мене по суті ув’язнили. Я маю право вийти в супермаркет, щоб принести продукти. Маю право ходити скільки завгодно, але ж відчуття, що тебе супроводжують — з собаками чи без — пригнічує. Отож, я й вирішив із цього поганого витягти позитив. Маріца створила собі келію, а я — одиночну камеру. Читачу, твір, який ти зараз читаєш, був написаний в одиночній камері. Піднімаючись сходами нагору, я очікував, що ось-ось почуються кроки когось із конвоїрів і з’явиться ротвейлер або тер’єр. За звичай сусідам телефонував той, хто мене супроводжував на вулиці, і вони обов’язково мусили зустрічати. Але я вже подолав усі марші сходів, а провокаторів і їхніх собак не було. Дзенькав навмисне ключами, відмикаючи помешкання, але ніхто не проявляв до мене цікавості. «Неповага!» — майнула думка. Зачинивши за собою двері, я спинився пригнічений. Не безлад, який панував у моїй оселі став причиною тому, а щось, чого не розгледиш, але воно було. Мені здалося, що на стіни, книжкові стелажі, меблі налип товстий шар негативної енергетики — моєї власної, у якій були почуття небезпеки, злість, ненависть і ще багато відтінків цих почуттів. Мене оточували «слайди» спотвореного герпесом обличчя — їхнє дзеркальне відображення я «бачив» усюди. Стало прикро за себе, адже я вже дванадцять років живу у цьому отруєному світі. Найгостріші і водночас найнебезпечніші для життя моменти мого перебування в Одесі раптом здалися мені легкою прогулянкою, порівняно з проведеними тут роками. За звичкою я длубнув пальцем у клавішу телефонного автовідповідача. Почувся голос спілчанської секретарки, яка повідомляла про смерть одного з письменників і прохала прийти на похорон. Таких повідомлень виявилося три — з життя пішли два поети й один прозаїк. «Спілчанський апокаліпсис триває», — майнула думка.  

Була вечірня пора. Я приготував чай, зробив бутерброд і хотів уже сісти за вечерю, як раптом у кишені завібрував телефон. На дисплеї висвітився набір цифр і слово «Мар». — Що сталося!? — почувся тривожний голос Маріци. — Нічого, сонечко, — відказав я. — Склалися так обставини, що я змушений був зробити ноги. — Міг би й подзвонити, попередити. — Не вийшло. Пробач. — А гроші навіщо залишив? — Тобі. Якийсь час на тому боці мовчали. — Я в такі ігри не граю, — сказала Маріца. — Не зароблені гроші щастя не приносять. Настав час мені замислитися. — Взагалі-то, серденько, напрямок твоєї думки мені до вподоби, — озвався я. — Але тут інше — якщо ти на мене поглянеш як на інвестора, то в тебе сумніву не виникатиме. — Послухай-но, для мене — бібліотекарки то великі гроші. Де можна стільки заробити? — Це випадковий заробіток. — Ну, скажімо так: вороні Бог послав шматочок сиру. Ворона поділилася цим сиром з тобою. — Гаразд, — сказала Маріца. — Будемо вважати, що гроші ти залишив на збереження. — Коли плануєш приїхати? — Не можу сказати. Але якщо випаде нагода, дам знати. Маріца сказала якісь теплі слова — які саме, я не розчув — і відімкнула зв’язок.  



Закінчивши вечерю, я вмостився у кріслі й заходився проглядати газети. Почав з останнього номера. Пробіг очима знімки та назви статей і раптом спинив погляд на фото чоловіка у траурній рамці. Під ним був некролог. Небіжчик виглядав років на п’ятдесят, мав простеньке обличчя, на якому проте вгадувалося щось таке, від чого раптом виник у мені звір і вже не я, а він моїми очима дивися на фото. І тут я, нарешті, збагнув, що це — зображення темного, котрий помер в одеській лікарні. «Але ж чому тільки тепер повідомляють?» — майнула думка. Та коли я прикинув подумки, скільки минуло днів після того, як тіло його забрали в морг з лікарні, то виявив, що не більше тижня, половина якого пішла на те, щоб небіжчика доправити на батьківщину. Час після нашої останньої зустрічі з Костею, коли він мені повідомив про смерть Свистопляса, і дотепер, немовби розтягнувся… Це був один з двох «вузлів» на розгалуженій мережі дітей Мардука, який ми з Костею зруйнували. У некролозі повідомлялося, що пішов із життя функціонер одного з шановних відомств; було названо його просування по службі і чин у момент смерті (він помер від серцевого нападу), а також писалося про те, що функціонер мав юридичну освіту. Так ось яке підґрунтя лежить під «методом безкровного вбивства». Цей чоловік використовував свої знання правника не на боротьбу з правопорушеннями, а як інструмент безкарного доведення людини до смерті. «Не може бути дружби з темним — може бути тільки рабство у темного», — процитував я подумки сентенцію втаємничених, а від себе додав: «… людини чи держави». На чоловікові був піджак, пошитий, либонь, не на фабриці, а в козирному ательє, білий комірець і краватка. Він мав продовгувату, круглу голову, з залисинами й вухами дещо загостреними, хоча вони його й не потворили. Це я помітив ще тоді, в лікарні. Впадала в око стрижка «під братка» — довжина волосся не перевищувала й сантиметра. Чоловік як чоловік, а тільки чому звір у мені зіпнувся на ноги, хоча це була не людина, а тільки її фото? Я знав чому: сутність мертвого нелюда тепер повнила всі знімки його обличчя, де б вони не були. На кожен з них наклався відбиток його чорної душі — на папері, відео, чи в Інтернеті. Так само, як «боввани» минулої доби на високих п’єдесталах і дощечки на будинках з назвами вулиць сходять духом тих, хто замордував шістдесят два мільйони людей за час царювання колоса на глиняних ногах. Через те й жорстокості не поменшало поміж сучасного люду. Тим часом наближався час новин і я увімкнув телевізор. По кількох сюжетах, по яких не уважно ковзав мій погляд, на екрані з’явилося фото чоловіка — те саме, що і в газеті, тільки кольорове. Звір мій, уздрівши зображення в кольорі, напружився. На нього, себто на мене, дивилися близько посаджені сірі очі, рот був стислий — чоловік, мабуть, щойно закінчив балакати і тієї ж миті хтось клацнув затвором фотокамери. Поки голос диктора переповідав текст некролога, я вглядався в обличчя того, хто багато років перетворював моє життя на пекло. Раптом згадав метафору, яка колись спала мені на думку: «я побачив скаженого пса, який навісніло, хоч і безгучно, валував, і з пащі якого падали шматки піни. На шиї він мав широкий нашийник з великою пентаграмою, від якого відходив і губився у просторі майже прозорий мотузок. Той мотузок хтось посмикував і «кричав»: «Гать! Гать!» Нашийник був гаптований візерунком із ламаних ліній. Хто б мене не конвоював — підліток, з якогось училища, чи пенсіонерка, якій далеко за вісімдесят (стукачка ще з енкаведистських часів), а я бачив морду рудого, дворового пса. Цей бровко вибіг колись із глухої «зачепилівки» і прибився у велике місто, а там його приручили і зорієнтували, що важливішого за інтереси клану, до якого він прибився, та власних інтересів, не існує нічого. Це був рідний син князя світу цього — плоть від плоті, дух від духу. Того «князя», якому ще недавно належало все. Геть усе…» За мить я полегшено зітхнув. Ніби щойно відкрив для себе те, чого не міг збагнути усі ці роки. Чоловік був рудий! У своїх езотеричних книгах я багато разів наголошую на масті семи голів Звірини, що з моря вийшла, яка розв’язала громадянські війни, влаштувала геноциди, голодомори, репресії, нечувані за всю історію людства. Всі голови були руді. Знак їхній — 666, а код знака — 18. «Як же я не помітив червону масть у «братка», коли виганяв з нього приходька в одеській клініці?» — майнула думка. Такі ось «братки» (колись вони називали один одного «братішками»), ходили тоді не в модельних костюмах, а в шкуратянках і розстрілювали наліво й направо. Тоді їх «прийшло» багато. Дуже багато! Це був час, коли астральна складова аури планети щільно (найщільніше за попередні 25920 років) укутала живий світ, наповнюючи його звірячими інстинктами. «Які разючі зміни відбулися! — подумалося мені. — Тоді, щоб убити, не треба було вміти ні читати, ні писати, а тепер, аби позбавити невинну людину життя, слід вивчити юриспруденцію, інакше порушиш закон». Зображення кілера несподівано зникло, натомість екран укутало рудим туманом, який бачив, мабуть, тільки я, а точніше — мій звір. — Масть, — сказав я в голос, — сім тисяч п’ятсот шістдесят ангстрем. — Це довжина хвилі червоного кольору будь-якого предмета — одвічний символ сатанинства. Теософська сума цього числа складає вісімнадцять. — Раптом збагнув, що й замовник — істота такої ж масті. І тут мені привиділося, що на другому кінці невидимого повідка, звідки вигукували: «Гать! Гать!», виникла й розтанула величезна кудлата голова рудого пса. Дуже велика! У земному світі таких, мабуть, не буває. Це вона кричала людським голосом: «Гать! Гать!» Ті вигуки супроводжував сильний дух псини. У моїй свідомості. У квартирі ж угадувався запах спорохнявілого паперу. Перечитуючи щойно написані рядки, я подумав, що кидаю тінь на всіх, хто народився з рудим волоссям. І кепсько мені стало на серці, тому, що поміж моїх знайомих і близьких є чимало таких — шанованих мною людей і родичів, зокрема й мої сестра й тітка. Чому ж саме з-поміж рудих з’являються сутності без табутивного бар’єру? Пояснення прийшло несподівано… На Ісуса Хреста перед стратою надягли багряницю — одяг червоного кольору, який носили царі. Мовляв, ти кажеш, що ти цар (хоч і не від світу цього), отже, мусиш одягти шати царя. У всі часи невід’ємним атрибутом царя був червоний одяг (пурпуровий, кармазиновий, багряний). Жорстока влада в езотериці має назву «звір». Якщо ж приходить до влади не один цар, а група людей, то це вже буде Звірина. Колір крові для таких істот — державний і водночас конфесійний. Через те для тих, хто формує Звірину, яка діятиме у земному світі, важливо, щоб і її складові, там де можливо, несли в собі ознаки крові — не тільки в свідомості, а й на плоті. Через те сутності такі втілюють у декого з людей рудоволосих; ну, це там, де панує «дракон червоно-вогненний». Якби ж колір сатанинства був білий, то й найжорстокіші носії його були б обов’язково блондинами. І їх було б не менше, ніж рудих у час апокаліпсису. А там, де рудих немає, наприклад, у Камбоджі, «роботу» виконувала чорноволоса Звірина, але коїлося те під державним стягом — червоним. Там також убили кожного третього. Мені спало на думку: «Невідомо що гірше — доводити людей до інсульту, божевілля чи самогубства тут, у земному світі, чи встановлювати Вавилонського боввана там, де тепер опинився «браток». Якщо вони встановлять статую боввана там, то тут почнеться новий апокаліпсис. Але я знав, що з безодні, де тепер перебуває їхній батько сатана, його випущено буде тільки через тисячу років — на короткий час і вже востаннє. Мені відомі й роки, у які прийдуть сім голів тогочасної Звірини і що вони також будуть руді.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка