Віктор Савченко діти мардука



Сторінка18/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   30

РОЗДІЛ 20


 

Я стояв на пірсі, де мені призначив зустріч Костя, і спостерігав за посадкою на великий білий корабель з назвою «Oceana». На борт піднімалися як нові пасажири, так і ті, хто сходив з нього на берег. Нові тримали в руках сумки і були у супроводі близьких. Я довгенько стояв осторонь того гурту і вже почав непокоїтися, та раптом підвів очі і побачив на палубі чоловіка в однострої офіцера флоту. Він дивився на мене з висоти семиповерхового будинку і хоч обличчя з такої відстані я не міг розгледіти, але то був Костя. Замість форменого кашкета голову йому покривала тюбетейка. Він нічого не казав, не зробив жест рукою, проте на лиці його вгадувалася посмішка. І тут з-за спини в нього вийшла жінка в білому халаті і з червоним хрестом на нагрудній кишені. Це була Рита. Вона подала йому кашкет з «крабом», постояла якийсь час, дивлячись на мене, і відійшла. Я не міг утямити, що сталося. На мить здалося, що це сон, але сон приємний, мені-бо не хотілося з нього виходити. І тут на місце Рити вигулькнув Ксилантій, також з морським коміром на білій сорочці. Він підніс догори руки і показав рукостискання. Я вже збирався у відповідь повторити його жест, та раптом завважив, що йому щось сказав Костя і Ксилантій відійшов. Віддалік на палубі стояв матрос і спостерігав за гуртом пасажирів унизу. «Та це ж Бакс!» — майнуло в голові. Авжеж то був Бакс, кругловидий, широкоплечий з бобриком світлого волосся. Я спробував прокинутися, як не раз таке робив, коли мені снилися нісенітниці, але не зміг. Це таки була дійсність, а не сновидіння. Тим часом Костя скинув тюбетейку і одягнув кашкета. Тепер це стояв справжній офіцер морського флоту, я б його ніколи не впізнав. І тут у повітрі з’явилася тюбетейка. Я не встиг навіть помітити, як її кинули. Вона летіла обертаючись, немов диск і її підхопив високий чоловік, що був за кілька кроків від мене. Тим часом Костя підніс до вуха свою мобілку. Я також сягнув рукою в кишеню, але в цей час чоловік, що спіймав тюбетейку, приклав до вуха свій телефон. По хвилі він підійшов до мене і подав спершу тюбетейку, а потім слухавку. — Це вам, — сказав. Я встиг помітити, що тюбетейка всередині мала конверт, прикріплений клейкою стрічкою. — Одягни тюбетейку, — почувся Костин голос. — Віднині чоловік, телефон якого ти тримаєш, буде тобі за ангела-охоронця. Обміняйтеся з ним номерами. Допоки ти в Одесі, можеш на нього покластися. Ти все розчув? Несподівано в мені ожив звір-охоронець. Отже, десь неподалік з’явився темний. Я окинув поглядом з десяток пасажирів, що залишилися біля трапа. Там його не могло бути — мій звір уже давно дав би про нього знати. Тим часом потвора у мені звелася на всі чотири ноги і я змушений був ухопити її за карк. До гурту наближалася жінка — в червоній сукні, невисоко зросту, з пишним рудим волоссям. «Так он воно що! — подумав я. — Недурно вона приходила до Кості в сон…» Жінка не була красунею, але постать її вабила немов магнітом. Вона виказувала не просто жіночність, а гріховну жіночність. Згадалися слова Кості: «Ми з нею гарували, немов два чорні воли». Жінка ковзнула по нас з високим чоловіком поглядом, але мені й цього було досить, аби побачити її очі — жовті в чорну цяточку. «Та це ж очі Алісії Бамбули! — майнуло в голові. — І не тільки очі, а й погляд — всеохоплюючий, зацікавлений. Водночас це очі астральної жінки, яка зґвалтувала мене у сні…» — Ти все розчув? — повторив Лікар. — Так… — запевнив я. — Здається, до тебе прийшли. — Бачу вже, — сказав Костя. — Сон виявився в руку. Тим часом жінка спинилася біля гурту і підвела очі. — Отож бувай! Зідзвонимося. — Костя повернувся і пішов углиб палуби. Я і тепер ще, маючи на голові незвичайний головний убір і вловлюючи запах Костиного волосся, не був переконаний, що це ява, а не сон. — Пішли вже, — озвався сухорлявий, ховаючи в кишеню свою мобілку. Це був той чоловік, який разом з Баксом вигнав кілерів з будинку, де живе моя сестра. Тепер він був у попелястого кольору бриджах, на ногах мав білі черевики і такі ж білі шкарпетки. Чоловік чимось нагадував страуса. Доки ми відходили від пірса, звір у мені втихомирювався, а по часі і зовсім зів’яв. Але не зник. Неподалік був не просто темний, а приходько з потойбіччя жіночої статі. — Моє ім’я Степан. — Чоловік подав руку і я відчув жилаві потужні пальці. — А ви можете не називатися — вас я знаю з оповідей хлопців. — Що це за дивовижна містифікація? — поцікавився я. Степан не став вдавати нетямущого. — Авжеж дивовижа… Ще два тижні тому нікому й на думку не могло спасти, що таке станеться. — Він що, підписав контракт? — Ага. З самим собою. Я подивився запитально. Чоловік посміхнувся і запропонував посидіти під каштаном у припортовому кафе. Він же й замовив шампанське і персики. Коли ми випили за сім футів під кілем для Кості і його друзів, мій новий знайомий сказав: — Авжеж із самим собою. Той круїзний лайнер належить йому. — Побачивши на моєму обличчі подив, він додав: — Ну, не тільки йому — там ще є співвласники: грек і португалець — колишні одесити. І команда там з українців, греків та португальців. А судно приписане у грецькому порту. Степан удруге хлюпнув у фужери, дзеленькнув своїм об мій і, нічого не сказавши, випив. — Кості що, пощастило роздобути чарівну лампу Аладіна? — запитав я. — Чарівна лампа… Він пов’язує те з вашою зустріччю. Після того, що сталося, він став вірити у прикмети. Ви, на його думку, приносите зміни в життя. Великі зміни… — Костя перебільшує, — мовив я, сьорбнувши шампанського. — Можливо. А може, й ні… — Де б знайти людину, яка змінила б моє життя на краще? Або хоча б зробила його спокійнішим. Степан підвів на мене світло-голубі, майже білі очі. — Судячи з того, що мені казав Костя, ви розворушили зловороже кубло і тепер вас переслідують. Він натякав на якесь сатанинство, але я в це не вірю. З усього ви просто наступили комусь на мозоль. Якійсь комерційній чи політичній структурі. — Можна й так сказати, — погодився я. — Але як сталося, що Костя… — Це і для всіх нас стало несподіванкою. У Кості є тітка — дружина колишнього, ще імперського, промисловця. Ну, він накрав, як і всі вони. Костя до них приходив тільки як треба було когось пролікувати. Обоє — пенсіонери, жили на Чорноморці, на самому березі. Купили у якогось збанкрутілого скоробагатька хату. Ну, не зовсім хату… Триповерхову віллу з усіма прибамбасами; в кількох метрах від моря. Костя обурювався, що ті падли, пробачте, їх там ціла вулиця, заблокували доступ до пляжу. Але не це важливо… У родичів є син — алкаш, йому десь під п’ятдесят. А півроку тому тітчин чоловік, який переніс кілька інфарктів, раптом помер — на вісімдесят п’ятому році. Отож вона стала спадкоємицею. Це було півроку тому, аж ось недавно тітка подзвонила Кості аби прийшов. Ну, він прихопив валізку з лікарським начинням і гайнув на Чорноморку. А там, крім неї і її п’яного сина, виявився ще нотаріус… Коротше, тітчин чоловік, перед тим як померти, склав заповіт, у якому нерухоме майно відписав дружині, а рухоме — два дорогих автомобілі і круїзний лайнер — синові й Кості. Керувати рухомим майном призначив Костю, ну з тим, щоб він усі прибутки клав на спільний з Геннадієм, сином, рахунок. Крім усього, в обов’язок Кості входило лікувати і доглядати тітку і двоюрідного брата. Там ще купа всіляких обов’язків. — У тітчиного сина є діти? — Немає. Через те вони і включили у спадок Костю — нормальну, надійну людину. «Аби тільки спадок через Костю не перейшов до тих, кому все те колись тут належало. — майнула думка. — Не випадково руда демониця повідомила йому у сні про свою вагітність від нього». — А ким Костя числиться на судні? — запитав я. — Лікарем. А за сумісництвом, хе-хе, господарем лайнера — їхня з Геннадієм доля у вартості плавучого підприємства — понад шістдесят відсотків. Дядько ще залишив їм, крім усього, кілька рахунків у грецьких і португальських банках. Їх суми Костя не назвав. — Степан замовк, поцокав нігтями по порожньому вже фужеру, замислився: — Авжеж станеш марновірним і повіриш у містику, коли на тебе звалиться таке багатство, — озвався по хвилі. — І це після поневірянь, сумнівних заробітків і по суті війни з усілякими мерзотниками. — Я бачив на палубі Ксилантія і Риту… — Авжеж… Костя своїх не кидає. Рита — медсестрою там, як і в минулі роки, коли вони плавали на круїзному. А Ксилантій — матросом. Там є ще один з наших — також матрос. — А вам місця не знайшлося? — поцікавився я. — Знайшлося. Механік зібрався на пенсію. Я ж за освітою інженер-механік. Але у мене сімейні обставини не дозволяють. Хай, може, перегодя. Там добре платять. Степан дістав з кишені складного ножа і розрізавши персик, відділив кісточку. Одну половинку поклав переді мною. — А вам личить у цьому головному уборі, — сказав несподівано. — Вилицювате обличчя, смаглявість… Сподіваюся, він і вас оберігатиме, як оберігав Костю. Я подумав, що оберіг мені зараз потрібен як ніколи. Вже вкотре спіймався на думці, що кортить зазирнути в конверт, схований у тюбетейці. — … Але, гадаю, в Одесі вам боятися нічого. Коли ще та гідра зростеться?… «Дуже швидко зростеться», — майнуло в голові. На жаль, Степан бачив лише тілесну форму «гідри» і не мав уявлення про її зв’язок з Темним Сателітом. З усього, він також не знає про приходьків. Про Костю такого не скажеш. Прибулець з потойбіччя мало не вигнав його з його ж власного тіла. А сприяла тому «королева сексу», яка, з усього, не збирається дати Кості спокій. Вона знатиме його місце знаходження, де б він не перебував. Скидається на те, що вона, й справді, понесла від Кості. А тільки що може народити приходько з потойбіччя, яка загарбала тіло земної жінки? Степан дістав мобільний телефон, сказав, що нам слід обмінятися номерами. Коли ми це зробили, він узяв мою мобілку і, оглянувши, сказав: — Смартфон. З усього, річ не з дешевих. Дві сім карти. Але користуватися нею я б не радив. Тут є датчик, який фіксує ваші координати у просторі. Ну, — через айпі-адресу телефону і супутник вас знайдуть, де б ви не були, з точністю до одного метра. — А в інших, — я кивнув на його телефон, — хіба її немає? — поцікавився. — Є, — відказав Степан, — але ваш засвічений. Інакше б вони не визначили місця вашого перебування. — Визначити, де я міг би бути, вони змогли б і за хатніми телефонами: моїм і сестриним, якими ми часто перемовлялися. — Авжеж, але зробити це з допомогою мобілки значно простіше і точніше. Треба тільки знати її номер. Я до чого веду? Якщо маєте трохи грошей, то купіть дешевенький апаратик, хоча б як ось мій. Я сказав, що прикину свої можливості, а потім запитав, чи він не порадить, як мені опинитися в Кишиневі. — Закордонний паспорт маєте при собі? — Маю. — Ну, так і — вперед… Ага, ще, — він озирнувся на червоні пластмасові столики, за якими сиділи здебільшого матроси, притишеним голосом сказав: — Зі зброєю туди не можна. Здасте перед тим пістолет. — Кому? — Мені. — Де ви берете зброю? — поцікавився я пошепки. — Купуємо. — Поміркувавши, додав: — Ну, звісно, не в супермаркеті… З Тирасполя хлопці привозять. Хочете — снайперську гвинтівку, базуку чи міномет? Будь ласка, аби гроші. Там арсеналу на всю Європу… — Он як… — «А я мав рацію, коли подумав, що в колесо БМВ влучила куля снайпера», — майнула думка. Степан підвівся. — Мені пора. Триматимемося купи. Коли надумаєте в Молдову — дзвоніть. У мене на митниці — знайомі. Може, потрібно буде підстрахувати, я знаю… На пірсі, куди я повернувся, стояло всього кілька людей. Тим часом трап, який уже підняли, заповзав у борт корабля, а на палубі метушилися матроси. Я дивився вгору, а мій звір — на проводжаючих, серед яких кидалося в очі яскраво-червоне вбрання «королеви сексу». «Авжеж Костя не міг не покласти на неї око», — подумав я. Це був згусток еротики. А ще це була ходяча провокація чоловіків на подружню зраду. Водночас жінка нагадувала зомбі. Вона ніби корилася не порухам власної свідомості, а якійсь зовнішній силі. Я весь час міцно тримав за карк мого звіра-охоронця. Коли ж він почав пручатися, я відійшов углиб морвокзалу і піднявся сходами на другий поверх. У цей час корабель почав поволі відчалювати. Незабаром він віддалився на стільки, що його можна було бачити всього. Це був велетенський білий лайнер на тлі синього неба. Перегодя лайнер узяв курс на південний захід і став зменшуватися. Мені здалося, що з ним відходила і частина мого недавнього тривожного минулого. У конверті, який я нарешті віддер від підкладки тюбетейки, виявився стосик у десять стодоларових купюр і коротка записка: «Це — твоя частка від нашого заробітку. Зідзвонимося». На мить я розгубився — адже я з ними нічого не заробляв. Та раптом збагнув: Костя заплатив мені за участь у викраденні мене самого. Подарунок збентежив. Я відчувся людиною, яку втягли в нечесну гру. Водночас сума поповнювала мій схудлий бюджет і відкривала можливість поїхати в Молдову. Я перехрестив білий корабель на обрії і одягнув тюбетейку.  

Частина третя
ДІТИ МАРДУКА


РОЗДІЛ 1

 

Автобус, попетлявши тісними вулицями Одеси, нарешті виїхав на трасу і одразу ж почав набирати швидкість. Третина пасажирів сіли на одеському автовокзалі. Решта — дві третини були туристами, а сам автобус належав якійсь із туристичних фірм; кінцевим його пунктом був Бухарест. Перед тим, як наважитися їхати, я потелефонував Степанові і ми зустрілися неподалік автовокзалу, де я віддав йому пістолет. — Це добре, що ви придбали новий телефон, — сказав він при зустрічі, бо завважив на дисплеї своєї мобілки інший, а не той, що у нього був раніше, номер. — Авжеж, — погодився я і показав маленький синій апарат. — А на смартфоні живлення вимкнули? — спитав Степан. — Я зняв акумулятор. Він сказав, що нормально і подав мені клаптик паперу, на якому були номер чиєїсь мобілки та ім’я «Василь». — Я поспішаю, — сказав. — Це номер телефону чоловіка з митного контролю, на той випадок, якщо виникнуть непорозуміння. Ну, хай щастить! Я й досі відчував потиск його сильної кощавої руки. Мені випало сидіти біля вікна і я спостерігав за ріденькими лісосмугами й гайками та населеними пунктами, що траплялися обабіч траси; то були переважно будинки з пиляного ракушняка, або житла, побілені аквамариновою чи ультрафіолетовою побілкою, під бляхою або коричневою черепицею. Заколисаний похитуванням у м’якому кріслі комфортабельного салону, я час від часу впадав у дрімоту. Одного разу розплющив очі від того, що автобус спинився. Виявляється ми вже стояли біля шлагбаума, а в салон увійшли чоловік і жінка у одностроях прикордонників чи митників. Жінка пішла слідом за супроводжувачкою тургрупи в кінець автобуса, а чоловік, окинувши поглядом ближніх пасажирів, спинив очі на мені. Він уважно роздивлявся рожеві плями на моєму лиці, тим часом я відчув, як у мене починають холонути ноги, а в пам’яті повстав весь шлях від житла моєї сестри, до автовокзалу. Навчений бути обережним, я ні на мить не забував про можливе стеження. Ні, за мною ніхто назирці не йшов. «Засвічений» телефон я заздалегідь від’єднав від блоку живлення. Тим часом службовець у однострої уважно розглядав документи, які йому простягали пасажири. Це був молодий чоловік, виглядом років на тридцять. Майнула думка про пістолет, який я залишив у Костиного товариша… Тим часом митник узяв і мій закордонний паспорт і, заглянувши в нього, тихо назвав моє ім’я і прізвище. А потім сказав: — Вам привіт від Степана. — А ви, мабуть, Василь? — запитав я. — Так, — сказав, повертаючи паспорт. — Хай щастить у дорозі. Він пішов до виходу. Була дванадцята година. Попереду — Тирасполь. «На зупинці в Тирасполі й пообідаю», — вирішив я.  



Ми вже проїхали Тирасполь, Бендери, проминули населений пункт Нові Анени. До Кишинева залишалася година-півтори їзди. І тут я вперше подумав про необачність, якої припустився, не потелефонувавши Маріці. Стримувала все та ж обережність вічно переслідуваного. Адже, якщо у мене й змінився номер телефону, то у неї ні. Павутиння темних, приходьків, земних дітей Мардука, може виловити частоту її апарата, який озветься на дзвінок, а відтак вийти й на мене. Свистопляси-карпенки використали б той самий спосіб, яким вони вже раз намагалися скористатися, коли я повертався з Криму. Тут було б так: з Одеси виїхав, а в Кишинів не прибув. Щоправда після нейтралізації двох вузлів їхнього павутиння, мардуківцям зараз, мабуть, не до мене. Я також усвідомлював, що їду в державу, де цієї поторочі ще більше, ніж в Україні. А оскільки вона — потороч кордонів не має, то й мережа її та ж сама, що і всюди. Тим часом було вже за п’ятнадцять до третьої. Я кілька разів витягав телефон, у пам’ять якого ще вранці переніс усі номери зі смартфона, але знову клав у нагрудну кишеню. «Подзвоню з автомата на вокзалі», — нарешті вирішив. … Перше, що угледів у приміщенні автовокзалу, був обмінний пункт валют. Сто молдавських леїв обійшлися мені у шістдесят вісім гривень. Поряд, у газетному кіоску, купив жменьку монет для телефону-автомата. На мить здалося, що перебуваю на автовокзалі мого рідного міста — всюди впадала в око символіка держави, яку не знає вже ціле покоління людей. Раптом завібрував мобільник. Дзвонив Степан: — Ви вже на місці? — поцікавився. — Так, — відказав я. — Бачив же того чоловіка… — Я знаю. Якщо у вас виникнуть складності, повідомте. Я поновив там деякі зв’язки. — Дякую. Може, озветься Костя, дайте йому мій новий номер. — Гаразд. На добро. — Степан розірвав зв’язок. Почулося оголошення. Молдавською мовою, мабуть, повідомлялося про прибуття чи відбуття якогось із автобусів. Я роззирнувся, шукаючи очима телефон, а тоді вийшов на вулицю і побачив їх кілька. Маріцин номер, який я знав на пам’ять, не відповідав. Перегодя зробив ще кілька спроб, але марно. Тоді потелефонував у довідкову службу і попрохав номер Спілки письменників Молдови. Жіночий голос щось промовив молдавською, а тоді почулося російське: — Заждіть. Довго не відповідали. Я вже збирався повісити трубку, як раптом той самий голос продиктував набір цифр: я встиг затримати їх у пам’яті, щоб записати на долоні. Із ситуації, що склалася, напрошувався висновок: Маріца справді живе одна, інакше б хтось озвався на мій дзвінок. Жіночий голос, що прозвучав у слухавці після мого набору номера Спілки письменників, щось проговорив молдавською. — Добрий день, — привітався я. — Не підкажете, як зв’язатися з пані Маріцою Тодорашко? — А хто її питає? — поцікавилися на тому боці російською з сильним акцентом. — Її читач. Я був колись на презентації книжки, а тепер її придбав, і хотів би погомоніти. Ну, автограф, я знаю… — Домашньої адреси ми не даємо. Можу — телефон… А втім, вона в бібліотеці працює. Ви могли б там і поспілкуватися. Де ви зараз? Я роззирнувся й помітив на будинку навпроти назву вулиці. — На страда Метрополита Варлаама, — відказав. — Ага, вона перетинається зі страдою Ізмаїл. Там на розі вулиць запитаєте, де бібліотека.  

Бібліотека була розташована на першому поверсі п’ятиповерхового будинку. Полуденна спека, яка лютувала на вулиці, не відчувалася в коридорі з дверима навстіж. Праворуч, у другі прочинені двері, було видно читальну залу з десятком столів. А прямо, в глибині коридора, за великим письмовим столом сиділа жінка в окулярах і щось писала. З протилежного боку стояв старшокласник чи студент. Жінка брала зі стосу на столі книжку, відхиляла обкладинку і записувала щось у формуляр. Щоб не відволікати бібліотекарку, я повернув у майже порожню читальну залу і присів за найближчий стіл. «Хай хлопець відійде…» — подумав. Він промайнув повз залу хвилин за п’ять. Коли я наблизився до столу, жінка ще писала. Тоді поставила крапку і підвела очі. Раптом я опинився під густою маклюрою, плоди якої нагадують зелені тенісні м’ячики, а потім перемістився в кімнату Будинку творчості «Коктебель» і вловив запах кокуру — який сп’янив колись мені душу. Це перше, що майнуло в пам’яті перед тим, як я збагну, що то була Маріца. Вона зняла окуляри і зміряла з голови до ніг відвідувача трохи вищого за середній зріст у потертій джинсовій парі, на плечі в якого висіла невелика сумка. Жінка не озивалася і я подумав, що вона мене не впізнала, хоча у неї за спиною було вікно, і Отже, освітлення не бракувало. Маріца не прохопилася жодним словом; тільки обійшла стіл і притулилася до моїх грудей. Здавалося, прислухалася, чи б’ється серце, чи це справді я у плоті, а не мій астральний двійник. Мені ж привиділося, що нас, як тоді в Коктебелі, накрило місячним сяйвом. Цієї миті кудись щезли верхогляди, приходьки, діти Мардука, які ніколи, ні на мить не випадали з моєї пам’яті. Вони були завжди, тільки на другому плані. А тут їх раптом не стало. Не стало й картинок, що мить тому виникли в пам’яті. Тепер я бачив стіл з бібліотечними формулярами у довгій коробці, темне волосся жінки, в якому вгадувалися сріблясті пасемця, і вловлював знайомий запах парфумів, що десять років тому на короткому святі життя, бентежив моє чоловіче єство. Напевне, вона колись обрала ці парфуми і не зраджувала їм ніколи. Я стояв нерухомо, а потім пригорнув її — не пристрасно, а ніжно, як дитину. — А я вже думала, що не судилося нам більше зустрітися, — сказала Маріца, не підводячи голову. По хвилі додала: — До кінця роботи залишилося близько двох годин. Я піду домовлюся, щоб мене підмінили. І тут майнула думка про опівнічний телефонний дзвінок від Маріци у мить, коли я перебував на межі з тією реальністю, де мене мали принести в жертву. Навряд чи діти Мардука не вловили його і не відстежили, кому він належить. Питання тільки, на скільки у них тісні стосунки з дітьми Мардука Молдови. Не виключено, що бібліотека вже під їхнім наглядом. Я сказав: — Не варто, сонечко. Я огляну місто, а ти залишайся. Зустрінемося на перехресті страд Ізмаїльської та Варлаама. — Чому! — здивувалася Маріца. — Тут не буде жодних проблем. — Я вже не раз помічав, що якась важлива подія, якої я прагнув і до якої наближався, найчастіше зривалася, коли про неї дізнавався хоч хтось із сторонніх людей. Мабуть, тому і став марновірним. — Не наврочила б та, яка тебе підмінятиме, — сказав з усміхом. — Адже ти втаємничиш її, навіщо тобі раніше йти з роботи. Моє пояснення їй сподобалося. — Ти прямо як моя мама. Вона радить нікому й ніколи не оповідати про свої плани, бо вони не збудуться. Вірить у вроки. Каже, що змалечку оберігала мене від лихого ока. — Ну, ось, бачиш… Продовжуй тут сіяти добре і мудре. — Я відсторонив її і нагадав: — На розі вулиць. … Сумка вже повнилася продуктами, коли я раптом згадав про вино. Але знайти кокур пощастило тільки тоді, коли натрапив на дегустаційну залу у напівпідвалі одного зі старовинних будинків. Літрова пляшка з екзотичною наклейкою додала ваги моїй ноші і зробила легшим гаманець. Вийшовши на вулицю, я ще раз оглянув фасад, створений, напевне, ще у позаминулому столітті, і відчув, як на мене війнуло старовиною. Водночас окинув поглядом довкіла, але, крім звичайної вуличної метушні, нічого не помітив. Тільки завважив, що уривки фраз у гомоні вулиці, які уловлював мій слух, були молдавською, російською та українською мовами. На мить відчув себе на руйновищі Вавилонської вежі — люди, які зводили ту споруду, і звели її вище хмар, раптом втратили мову спілкування — кожен заговорив своєю материнською. Грандіозна споруда не залишила по собі гори битої цегли, але її уламки повнять сутності тих, хто зводив пам’ятник людської необачності. Знаючи про це, невидимі діти Мардука — і тут, і в Одесі, і в моєму місті снують поміж них, навертаючи у храм Бела-Мардука. Я подивився на годинник. Відколи вештався по вулицях, минуло півтори години. Тим часом звір у мені не подавав ознак життя.  

Слова Маріци, колись мовлені про келію, в яку вона заточила себе, були скоріше метафорою про спосіб її життя. Помешкання ж — двокімнатна квартира на другому поверсі — виявилося вмебльованим і облаштованим зі смаком не байдужої до розкоші жінки. Вікно і двері на балкон щільно запинали жовті полотнища, від чого, попри спеку на вулиці, в кімнаті стояли прохолодні сутінки. Маріца розсунула ширми і, підійшовши до мене, уважно подивилася на рожеві плями на лиці. — Схоже на сліди опіків, — сказала. В її чорних очах майнули закличні блискітки, як тоді на пляжі, коли я побачив її в об’єктиві фотоапарата. Вона майже не змінилася, якщо не рахувати окремих білих «ниток» у волоссі. Відтоді минуло десять років, за які я не спізнав жодної жінки. Маріца торкнулася шрамів губами, а тоді поцілувала мене довгим поцілунком. У свідомості майнула думка, ніби я порушую табу не знатися зі слабкою статтю. Ніби я десять років тому, перед початком роботи над дешифруванням пророцтва, дав обітницю вищій силі не «занечищатися» з жінками. Цей мій рефлекс не залишився поза увагою Маріци. Вона мовила: — Піду приготую вечерю. А ти приляж на диван, увімкни телевізор… — Раптом щось згадала, потім взяла з полиці книжку невеликого формату, але грубеньку. — Ось проглянь. Я про неї казала у ту важку для тебе ніч… На жаль, критики від тебе я не почую, бо ти не знаєш молдавської. Я справді не зрозумів жодного молдавського слова, а відтак тільки помилувався художнім оформленням. Зміг прочитати лише анотацію, написану російською, в якій Маріцу названо відомою поетесою. Книжок тут було не надто, всього дві полиці, заповнені поезією — переважно молдавських поетів — від дореволюційних класиків до книжок-метеликів початківців. «Ну, а навіщо бібліотекарці, яка має доступ до величезного масиву книг, тримати їх ще і вдома?» — подумалося мені. І тут погляд спинився на фотознімку за склом полиці, на якому були Маріца, літні чоловік і жінка та хлопчик, років шести. Вони сиділи, мабуть, за обіднім столом в альтанці, обплетеній виноградом. По стиглих темно-синіх гронах можна було вгадати, що це — кінець серпня чи початок вересня. Тут був ще хтось — п’ятий, котрий фотографував. — Це мої батьки й син, — почув я голос Маріци, яка підійшла нечутно. — Ти не казала, що в тебе є син, — зауважив я. — Не встигла… — А чого він не вдома? — Зараз же канікули. Він у моїх батьків у Вадул Луй Воде. Там у них будинок неподалік від Дністра. Тим часом спало на думку, що хлопчика я вже десь бачив. На відміну від дорослих, які дивилися в камеру виразними чорними очима, він був синьоокий. А тільки де я міг бачити вже цю дитину? «Схоже на комплекс дежа-вю, — подумав. — Коли здається, що ти вже щось десь бачив». — Чому ти обрала професію бібліотекаря? — поцікавився я. — Я не бібліотекар, — відказала Маріца. — Я філолог молдавської мови й літератури. Зі студентської лави вже друкувала вірші. Щоправда, тільки в газетах. Після випуску послали на роботу в містечко Ришкани — це на північному заході Молдови. У школах Кишинева місця вчительці молдавської мови не виявилося. Скоріше за все, я б і поїхала туди, якби не література. У Спілці мене мали за перспективну… Ну, часто виступала з професіоналами на всіляких заходах: у бібліотеках, на презентаціях нових книжок. Мешкала в гуртожитку — Спілка домовилася з владою. А одного разу на фуршеті в бібліотеці з приводу конкурсу молодих літераторів до мене підійшла директриса і запропонувала місце бібліотекаря — у них звільнилася пенсіонерка. Коротше кажучи, — десь за тиждень по тому я вже видавала книжки читачам. — Маріца помовчала, мабуть, щось пригадуючи. А тоді сказала: — Гаразд, побалакаємо за столом. Вона вийшла на кухню. Тим часом я дістав із сумки свою невеличку фотокамеру, з якою ніколи не розлучаюся, і сфотографував знімок людей в альтанці. … На кухонному столі, крім кружалець ковбаси, шматків смаженої риби і бринзи, був ще малай — кукурудзяний пиріг. Пляшка вина, яка полежала в морозилці, вже встигла вкритися краплинами роси. Тим часом я наповнив чарочки кокуром. — Останній раз пив це вино у серпні десять років тому, — сказав. — Я — також, — усміхнулася Маріца. На її обличчі майнуло щось схоже на ностальгію. Вона не забула те перше вино, після якого у нас почався «медовий місяць». Коли ми вже втамували голод, я запитав: — А не нудно поетесі виконувати сухі бібліотечні обов’язки? — Авжеж, я спочатку сумувала за вільними хлібами. Перший місяць не знала куди подітися від нудьги. Збиралася вже писати заяву на звільнення. Та одного разу… — Маріца затнулася, сторожко подивилася на мене. — Знаєш, якби я не почала читати книгу, яку ти мені надіслав, і не подужала б перший її розділ «Число звірини, то не сказала б тобі те, що скажу зараз… Якось я завважила, що більшість книжок, які брали читачі, я сприймала як звичайні предмети. Але траплялися й такі, що залишали в мені якийсь слід. Я їх пам’ятала. Бувало, десятки за день видасиш, а пам’ятаєш якусь одну. Такий самий папір, обкладинки схожі, а в пам’яті зостається саме вона. Так і з людьми: з усієї компанії часом згадуєш тільки одного. А, буває, й — ні кого. Скоро я збагнула, що тексти несуть у собі енергетику. — Раптом Маріца подивилася на мене, напевне, помітивши на моєму лиці якусь зміну. Але продовжила: — Або щось інше. Згодом я почала читати ті з книжок, які тримала в пам’яті. — Маріцо, — перебив я. — Назви хоч одну. — Гоголь, — мовила вона без тіні вагання. — Його книги стали першими, про які я згадувала, прийшовши додому. За день, бувало, заповниш немало формулярів, а згадаєш тільки його. І не має значення якою мовою — в бібліотеці він є молдавською й російською. До того я читала тільки ті його твори, що були в навчальних програмах. А тут перечитала всього. Другий автор — Олексій Толстой. Ну, той, що написав «Князя срібного» — Олексій Костянтинович. — Схоже, на тебе діє енергетика містичних творів… — озвався я. — Я теж спочатку так думала. Надто, коли прочитала книжки Гофмана. Але так само діють і твори Габріеля Гарсія Маркеса, і Анатоля Франса. Їх небагато — таких авторів… Там усе бачиш. Це — життя, перенесене на сторінки з великою достовірністю, і зображене майстром, який малював словами. Ти, напевне, знаєш, що слова мають два плани: перший — передається інформація про предмет, другий — передається емоція, що її викликає той же предмет. Одному авторові дано передати інформацію, другому ж — ще й наповнити предмет відповідною йому емоцією. Я вгадую такі книжки, навіть не розкриваючи їх. Ти пишеш у своїй «Звірині» про думоформи — ну, те, невидиме поле, у якому перебуває людство — все намріяне, надумане мільярдами людей… Бібліотека — це містилище думоформ, збережених на папері. Можливо, колись настане період, коли людина навчиться виловлювати з безмежного океану простору й часу потрібну їй тему. А поки що з’явився ще один носій думоформ — електронний. Знедавна ми видаємо читачам не лише книги, а й диски. — Сонечко, ти кажеш цікаві речі, — озвався я. — Таке може прийти в голову тільки справжньому філологу. Маріца лукаво усміхнулася, підняла недопиту чарку. — Ти також цікаво говориш, — сказала. — Я й зараз пам’ятаю те, що ти сказав колись у Феодосійському порту. Колись у Коктебелі зазираючи в її чорні очі, я бачив язики полум’я, що раптом спалахували й гасли у мороці зіниць. Тепер у них вгадувався жар, який тлів на місці ватри, і сильний пал від нього, який грів мені душу. Вона випила, присунула стілець і пригорнулася до мене. Далі я не пам’ятав, як ми вийшли з-за столу й опинилися у спальні на дивані. Я відчув, що поринаю у безодню пристрасті й насолоди, як тоді, у Коктебелі. Теж саме, мабуть, відчувала й Маріца; вона зашепотіла щось молдавською: полинув потік ніжних слів, без жодного ретрофлексного звуку. А чи були то поезії, чи слова ніжності, я не міг збагнути. Єдине, що знав напевне: то було освідчення у коханні. З кухні пахло кокуром, не вистачало тільки місячного сяйва, яке накрило б нас, як колись у Коктебелі. Тільки моментами у стан, який можна було назвати «райським», проникали її слова: «це мій син». Отже, в келії, яку вона спорудила колись для себе, поетеса Маріца перебувала не завжди на самоті.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка