Віктор Савченко діти мардука



Сторінка17/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   30

РОЗДІЛ 18

 

Я залишив Костю біля одного зі столиків під каштаном, де пахло пивом і шашликами. Та не пройшов і сотні кроків, як почув свист. Лікар махав мені рукою. Коли ми знову зійшлися, він сказав, що телефонувала щойно медсестра. — Ось, бачиш, мені здавалося, що я готовий до повернення темного-приходька у наш світ… А виявляється, ні. Даремно не впорсну йому його ж отрути. — У цьому є й позитивний момент, — зауважив я. — Ти не скоїв смертного гріха. — Це сталося, коли вона робила перев’язку на його обличчі, — провадив Костя. — Валтас нічого не сказав, тільки розплющив очі. Та й сказати навряд чи зміг би, бо голова обснована бинтами. Сестра тут же вийшла з палати і потелефонувала мені. Хоч як Костя намагався опанувати себе, але побілілі губи й ледь вловима хрипота в голосі виказували в ньому крайнє напруження. Те, чого він найбільше прагнув — зустрітися поглядом з конаючим ворогом, який його переслідує все життя, стане для нього найбільшим випробуванням. Зараз у ньому змагаються дві людини: ображена, цькована, з понівеченою долею, але з не знищеною мораллю, і боєць, який не зупиниться ні перед чим, аби відстояти власну гідність. А побачити на собі погляд напівмертвого ворога було для нього щось схоже на романтику. «Авжеж, важко тобі, друже», — подумав я. Раптом мені привиділася ціла зграя паскуд, яка цькувала і зараз цькує мене — усі обсновані чорними бинтами, немовби то лежали не люди, а кокони, і погляд кожного крізь дірочки в коконах всвердлюється в мене. «Комахи! Отруйні комахи! — майнуло в голові. — Особини паралельного світу, що мешкають поміж людей. Сильні тим, що ховаються в футлярах-коконах. Вони нас бачать, ми їх ні». — То ти — в лікарню? — запитав я. — Можеш взяти й мене з собою… — Ні. Зараз там — черговий лікар. Я кивнув на пластмасовий столик, за яким щойно сидів мій товариш. — Присядьмо. По шашлику, я знаю… Моїм коштом. — Пригостити можу й я, — мовив Костя повеселілим голосом. — Головне ідея! Щойно офіціантка принесла замовлене, як задзвонив Лікарів телефон. Глянувши на дисплей, Костя спохмурнів. Окинув поглядом шашлики й пиво, натиснув кнопку. Та одразу ж перемкнув телефон на звук. Почувся тихий жіночий голос: — Йому стало зле. Ні, не хворому, а черговому лікареві. Молодий же спеціаліст, недавній студент, а тут стільки бинтів! Я й сама мало не зомліла. Не знати й чому. — Він щось сказав? Ну, хворий… — запитав Костя. — Та в нього рот забинтований. Якби я була марновірною, то подумала б, що на мене дивляться з потойбічного світу. Зараз піду та спробую бодай губи йому звільнити від бинтів. — Гаразд. Вразі чого, інформуйте негайно. — Костя вимкнув телефон. — Кепсько вийшло. Валтас, вперше розплющивши очі, мав би побачити мене, а не того хлопця. Це слід виправити. Удвох поїдемо. Ти не передумав?  



Вахтер на прохідній повідомив Костю, що у його важкохворого — відвідувач. Костя кивнув і пропустив мене до турнікета. Уже в кабінеті сказав: — Я не робитиму йому жодних процедур. Головне, аби він нас побачив — обох. — По хвилі додав: — Одному мені було б незатишно. Як-не-як з цією людиною я сидів за однією партою. Тим часом у мене всередині піднімалося щось важке. Це прокидався і зводився «на ноги» звір. Але ж я не бачив темного, він — у другому краю відділення. Коли ми, вже в халатах і шапочках, ішли коридором, Костя попередив, що я мушу грати роль лікаря. А я завважив, що з наближенням до палати, де лежав Гладун, звір у мені ставав дедалі агресивнішим. «Мабуть, це через те, що темний нарешті повернувся у світ людей», — майнула думка. Я мав рацію тільки на половину, бо в палаті сидів ще один темний. На мить мені здалося, що гарчання мого звіра почули всі: і Костя, й медсестра, яка відмочувала бинти на голові гладкого, і той, що з благодушним обличчям спостерігав за рухами медсестри. Я його десь бачив… Та ні, я його знав. Його знав мій звір, який виривався з моєї хватки. Мені здавалося, що я міцно тримаю за загривок великого собаку — дога чи вівчарку, і що той собака ось-ось видереться. Але ж мені сказано грати роль лікаря, а це значить — стриману, помірковану людину. Раптом згадав, де його бачив. Він приходив до мене в сон, разом з кадебістом Бутком. Це той, який живе одразу у двох світах — земному й астральному, як ота чорнявка з університету. «Особи з подвійним громадянством — розтаку твою!..» — прогарчав звір у мені. Хворий лежав горілиць і крізь отвори в «коконі» дивився в стелю. І тут він перевів погляд на нас, що зайшли, і довго не зводив очей. На мить склепив повіки, а коли їх знову розплющив, то вже дивився на свого товариша, і в погляді його вгадувалася паніка і запитання «як бути?» «А що, нелюде, жертви твоїх підлот і крутійства постали перед тобою! — гарчав у мені звір. — Мабуть, не хочеться у край без вороття?» Але вся лють мого звіра була націлена на відвідувача — чоловіка, з залисинами й несталими рисами обличчя, які мінялися щомиті, як у тих потвор з мого передсоння. Так оце вона, ота паскуда, яка переслідує мене вже багато років. Я був подумав, що він тільки виконавець, і що над ним є покидьок вищого рівня, але від того не переставав його ненавидіти, а мій звір у мені казитися. Він — звір так навіснів, нібито сидів не темний, а приходько з потойбіччя. Тим часом Костя витяг з кишені халата пляшчинку і шприц — ту ж саму пляшчинку і той самий шприц, якими він мав убити мене. На пляшечці біліла та ж сама наклейка-рецепт. Не кваплячись, зняв чохол з голки шприца… — Шкода, що немає з нами Ксилантія, — пошепки озвався до мене. І тут хворий, який досі лежав нерухомо, сіпнувся. Водночас відвідувач, що досі не звертав на нас уваги, раптом підвівся зі стільця і втупився в мене маленькими очима. То були очі Алісії Бамбули — жовті в чорну цяточку. Він не просто дивився, а проникав у мій організм і сильними пальцями щось там чавив. Авжеж він мене впізнав, попри лікарський антураж на мені. Я відчув, що втрачаю координацію і ось-ось упаду, навіть роззирнувся, на що б обіпертися. Досі звір у мені, який бачив у цьому чоловікові чужого і так-сяк корився, тепер, коли темний запустив у мене щупальці, рвонувся… Я не помітив чорної кулі, що з мене вилетіла, як тоді, коли об’єктом бував приходько. Чоловік просто зів’яв і опустився на стілець; якийсь час сидів, немов причмелений. Та ось голова його схилилася на груди, опустилися плечі. Так сидить лялька, яка ще мить тому грала роль живої людини і яку відклав лялькар. Костя хутко підступився до нього, помацав пульс. — Принесіть нашатирний спирт, — сказав медсестрі. Щойно та вийшла, він підсмикнув рукав у відвідувача і ввів у передпліччя пів шприца рідини. У мене ж блискавкою майнула думка, що я щойно став співучасником убивства. Мені й на гадку не спало, що цей жовтоокий покидьок заслуговував на сотні смертей. Син чи онук катів, які в недалекому минулому вигубили в концтаборах і катівнях енкавеес понад шістдесят мільйонів люду… Тепер вони роблять зачистку від тих, хто заважає їм знову поставити сторч боввана на глиняних ногах. І роблять те за кошт незалежної держави під виглядом боротьби з тероризмом. «Хай би ви повиздихали!» Костя підвів очі на Валтаса і вдав, що збирається добрати у шприц рідини. Очі Гладуна розширилися. Він почав важко дихати. Щойно звільнені від бинтів щоки, пополотніли. Від нього війнуло сечею. Саме у цю мить увійшла медсестра і дала Лікареві пробірку з нашатирем і ватку. Тим часом я уникав зустрітися поглядом з Костею і медсестрою, тому що з моїх очей все ще виглядав звір. Натомість роздивлявся Валтаса — клапті рудого волосся, тлусті щоки, які вже не ховалися під бинтами, витрішкуваті очі невідомого кольору, велике тіло, під яким панцирна сітка просіла мало не до підлоги. По ньому ковзав не погляд мого звіра, а вселенська ненависть; її — ненависть викликали такі як Гладун у будь-якій людині. В історії бувають періоди, коли тотальна ненависть охоплює все людство, бо поміж людей — кожен десятий темний. Раптом груди товстуна здійнялися; він став задихатися. — Е-е, припини, — почувся спокійний Лікарів голос. Це стосувалося мене. — Прочини краще кватирку. Я мить постояв біля вікна, спостерігаючи за людьми на лавках у внутрішньому дворі лікарні, подумки намагався вгамувати свого звіра. Тим часом Костя підніс до обличчя відвідувача, котрий втратив свідомість, змочену нашатирем ватку. Той ніяк не відреагував. Потім він підійшов до гладкого, який все ще важко дихав, і торкнувся рукою пальців ноги, тоді став масувати м’язи на литці, але хворий ніяк не реагував. Раптом Костя повів носом, озвався до медсестри: — Клавдіє, розшукайте санітарку, нехай перепеленає цього… — кивнув на Гладуна. — Бо ми тут позадихаємося. — А з тим як бути? — поцікавилася жінка, кивнувши на сидячого. — Очухається, — відказав Костя. Коли медсестра вийшла, лікар знову взявся до ніг хворого. Він підносив ногу й відпускав, вона падала немов то була нога мерця. Тоді обстежив руки — ліва з них виявилася також атрофована. — Та-а-к, друже моїх шкільних літ, кепські в тебе перспективи… — озвався. — Скоріше за все, причина — хребет. Ось бачиш, як воно буває — ти перед кимось опускаєш шлагбаум, переслідуєш його, ну, іншими словами, перебиваєш хребет. А тепер ось сам — паралізований… Я можу все це припинити, одразу. — Він знову витяг з кишені пляшечку і шприц. Гладун щось хотів сказати, але порух губ під пов’язкою ледь угадувався. Його очі забігали, він немовби благав про щось. — Нащо ти запроторив Ксилантія у брьовнокатательний? Через те, що він тобі пику натовк? Так дав би йому відсіч — ти був не менш дужий. У всьому світі чоловіки так зводять порахунки. А ти забздів. Натомість… Медсестрі, що зайшла, Лікар наказав зняти рештки бинтів з губ Гладуна. І коли вона те зробила, почулися звуки, що тільки віддалік нагадували голос людини. — Справи зовсім кепські, — озвався тихо Костя. — Йому паралізувало артикуляційний апарат. Лікар наблизився до мене і шепнув: — Зникни. Я озвуся. Та раптом він подивився здивовано, в його очах з’явився страх. Водночас я завважив, що у мені знову активізувався звір, який нарешті розпізнав у відвідувачеві чужого. Не темного, а саме чужого, приходька з потойбіччя. Мого земляка, ще мить тому нерухомого, несподівано почало тіпати. Якби Костя не встиг утримати стілець, він упав би. Тим часом Лікар вихопив з-за ширми на підвіконні мобілку і, налаштувавши її на режим відео, заходився знімати. Істоту колотило, на лиці з’являлися щораз страхітливіші маски, як у тих потвор із моїх снів. Цей чоловік багато років прожив у повній гармонії з дияволом, а тепер між ним і нечистим точилася боротьба за плоть, у якій мешкали обидві сутності. Я, здавалося, бачив, як потужні лапи мого звіра віддирають від людського вмістилища нечисту силу. І тут почулися слова з ретрофлексними звуками, такі ж, як і ті, що ми чули в мові попередніх відвідувачів лікарні. Це були халдейські слова, але вимовлені не людиною, а немовби простором, у якому ми перебували. Тільки якщо попередні відвідувачі просто розмовляли, то тепер це були голосні і приголосні звуки вселенського нещастя. У мене майнув спогад, як і тоді, в музеї, що я звідкись знаю фонетику цієї мови. Ні, я знаю цю мову, але вона лежить у шухлядці пам’яті, яку мені не дано прочинити. Якось я бачив, як бився у корчах один старий. Те ж, що відбувалося зараз, нагадувало бій з тінню чи боротьбу з невидимим ворогом — спритним і дужим. Чоловік таки впав зі стільця і качався на спині, від когось видираючись, а потім «сидів» на комусь, стискаючи щось обома руками, немовби душив. Водночас не припинялася і битва словами. Чулися оклики, ні — гарчання двох людей: один виплескував ненависть здебільшого чужою мовою, другий, мабуть, молодший, гнав суцільне матюччя і слова, які вже давно мало хто вживає. Це був набір найбрутальніших матюкливих виразів, винесених з краю, де люди не знають що таке табутивний бар’єр, а жінку мають за ніщо. Поміж них можна було розібрати лише кілька не матюкливих слів: «Я тобі дам собаку, розтаку твою! Пошукай собі іншого пришелепу! Геть від мене!» Після цих слів у ніс ударило сильним запахом псини, який перебив на мить сморід сечі, яким тхнуло від Гладуна. Якщо одного з ворогів — приходька з потойбіччя не було видно, то господар тіла, власне, актор на сцені, на яку обернулася лікарняна палата, динамічно розгортав характер персонажу, якого він «грав». Це був чоловік середнього зросту і віку, коротко підстрижений, з обличчям рекетира і водночас кілера. Я не був переконаний, що сутності — мешканці тіла б’ються між собою, а не протистоять моєму звірові. Тим часом з мене витікала енергія. Моя сила невідомим каналом перекачувалася у той двобій. Адже його — звіра живила моя енергетика. Пригадалося, що й тоді, коли я нейтралізував Сміттяра, а пізніше вигнав його з плоті Кості, я теж почувався знесиленим; та й зовсім недавно у випадку з дівчиною… Несподівано чоловік перевернувся горілиць, і укляк на підлозі з відкритими очима — тими ж самими — жовтими в чорну цяточку. Лікар вимкнув і сховав у кишеню мобілку. — Які в нього очі? — пошепки запитав я, не відводячи погляду від лежачого. — Сірі, — відказав лікар. — А медсестра що скаже? Костя пошепки обмінявся кількома словами з медичкою і підтвердив, що очі в того сірі. Тим часом повернувся мій звір; він не «розчинився» в мені як бувало доти, а стояв напоготові і не зводив погляду з чоловіка на підлозі. «У-у, тарган! — почув я злостивий голос звіра. — Тарган, перед тим як здохнути, завжди перекидається на спину». Я бачив чоловіка хоч і власними очима, але поглядом мого звіра. У лежачого очі були справді жовті у чорну цяточку, як у Алісії Бамбули, волосся ж коротке, руде. А на обличчі, ні — на пиці, хоч і без ознак життя, з’являлися маски, які я спостерігав у потвор з мого передсоння. То були морди гієни, шакала, неіснуючої в природі плотоїдної мавпи… І ця потвора, яка переслідує мене багато років. Він був живий, хоч і непритомний. — Що ти йому уштрикнув? — поцікавився я. На лиці Лікаря майнула ледь вловима усмішка. — Фізіологічний розчин, — відказав він. — А ти що подумав? — Даремно, — мовив звір моїми вустами. — Тепер ця сука знову мордуватиме людей. На підлозі лежало украй знесилене, але не мертве, людське тіло, цілковитим господарем якого була нечиста сила. Колишній власник його, скоріше за все, перебував на шляху до пекла. — Можливо, й мордуватиме. А може, й ні… — сказав притишено Костя. У палату зайшла дебела стара жінка в халаті з відром води і якимось лахміттям. — Все, друже, роби ноги, бо зараз почнеться мерзенне дійство… Весь час, поки я йшов до маршрутки і в маршрутці мене переслідував запах псини, попри парфуми пасажирок.  

РОЗДІЛ 19

 

Два дні я очікував дзвінка від Кості. Ходив на лиман, готував борщ, дивився телевізор — жив, як колись, не думаючи, що мені хтось дихає в потилицю. Про виразки на лівій стороні обличчя нагадували тільки рожеві сліди. Я вже збирався був нанести обіцяний візит у бібліотеку, як нагадав про себе мобільний телефон. — Як настрій? — почувся Лікарів голос. — Чого не озиваєшся? — Я від тебе очікував звістки. — Гаразд. За годину зустрінемося у Ксилантія. Ти як? — Я не знаю, де живе Ксилантій. — Ну — там, де ми квасили утрьох. — А-а…  



Він підійшов до багатоповерхівки вчасно, одягнений, як і попереднього разу, у все біле. При собі мав лікарську валізку. Спускаючись сходами в котельню, я згадав свої перші відчуття, коли мене привіз сюди Ксилантій. Тоді було вже далеко за північ, і я сходив униз, немовби прямував у підготовлену для мене пастку. І не було сили, яка змусила б мене повернути назад. Мій звір тоді казився і ось-ось мав вистрибнути назовні. Цього разу я його в собі не завважував. Пахло свіжими огірками й оселедцем. — З усього, на нас тут очікують, — озвався Костя. На столі стояла не розкоркована пляшка перцівки, тарілка з оселедцем, обкладена кружальцями цибулі, й полумисок з огірками. Вгадувався запах оцту й олії. — Які люди! — вигукнув Ксилантій, відкладаючи газету з кросвордом. Він обійняв нас, назвавши Костю бугром, а мене шефом. У ньому дивно співіснували риси хлопчака і потріпаного життям чоловіка. — Це ти мудро зробив, мля… — зауважив Лікар, кивнувши на стіл. — А побачивши, як я виймаю з пакета пляшку коньяку і дві банки сардин, додав: — Ти теж мудрий. Потім заходився викладати з лікарської валізки шампанське, копчені стегенця, сирокопчені ковбаси, кетчупи, гірчицю і ще якісь пакунки. Ксилантій, спостерігаючи за тим, зепевнив, що Костя наймудріший з нас. … Коли вже була випита пляшка перцівки і Ксилантій розкоркував коньяк, озвався Костя: — Братове, поки ми ще не набралися тут як жаби мулу, пропоную послухати хроніку останніх подій, до яких ми всі мали безпосереднє відношення. Напевне, шефові не все буде цікаво, бо про більшість із того, що сталося, він знає. Про більшість, але не про все… Свою оповідь Лікар почав з того, як він влаштувався в лікарню і як у його відділення привезли важко травмованого чоловіка після ДТП. Сказав, що чоловіком тим виявився Валтас. Про попередні події Костя не обмовився жодним словом. — Кепські в нього справи, — провадив лікар. — У нього паралізовані ноги, ліва рука і пошкоджений артикуляційний апарат. Ну, я не переконаний, чи він зможе балакати. — А є таки Бог на світі! — вихопилося у Ксилантія. По миті він окинув нас ніяковим поглядом, додав: — Не подумайте тільки, що я радію. — Авжеж Бог є, — погодився Костя. — Бо крім законів збереження маси, існує ще закон збереження підлості. А він полягає в тому, що підлота, яку ти зробив людині, рано чи пізно впаде на тебе і впаде з великими відсотками. Знаєш, Ксило, що я йому сказав? Я сказав: навіщо ти запроторив Ксилантія в брьовнокатательний? Не міг дати йому відсіч, ти ж був справніший за нього. Несподівано Костя замовк. По щоках Ксилантія текли сльози, затремтіла спідня губа; він підвівся і попрямував до сходів. — Розчулився хлопець… — сказав Костя. — Ага, з’явився ж батько Гладуна — прилетів з Португалії, де він зараз живе; у нього там бізнес. Прохав аби я доглянув сина, поки той оклигає і його можна буде транспортувати літаком. Сказав, що більше довіряє нашим лікарям, ніж тамтешнім. Пропонував пристойну суму в доларах. Я сказав, що мені залишилося ще два тижні, а там прийде інший лікар. То з ним хай і домовляється. З оповіді я зрозумів, що Костя каже тільки те, що може сказати в будь-якому колі людей і в будь-якому приміщенні. Тому запитав обережно: — А як отой відвідувач? — Склеїв ласти, — відказав Лікар буденно. — У моргу тіло його. Очікують, коли по нього приїдуть та відвезуть на батьківщину. Я перехрестився, на що Костя поблажливо усміхнувся. — Лікарі, яких зібрав начмед, констатували смерть від зупинки серця. Ну, перехвилювався там чи що… Медсестра засвідчила, що його перед тим била падуча. Я не відчув полегшення від слів Кості, може, тільки ледь-ледь. Адже відійшла всього одна ланка у ланцюжку пов’язаних між собою приходьків і темних. Над ним є хтось у столиці, а під ним — у моєму місті. Вже не кажу про цілу армію інформаторів і провокаторів, включаючи й кількох письменників — колег по Спілці, які на нього працюють. Я б радий був вилити свою кривду сльозами, так, як Ксилантій, але де їх узяти? За багато років існування у ворожому оточенні я навчився ховати емоції у найвіддаленіший закуток свідомості. Те, що сталося, нічого не змінить. За мною так само ходитимуть нишпірки, чинитимуть всілякі провокації. Я називаю їх тихими вбивцями. Вони вбивають психологічно. Десяток із них — сусіди по під’їзду і двору, решта — багато їх і невідомо хто. Несподівано у мене вихопилося: — Яке в нього прізвище? Костя мить поміркував, згадуючи. — Якесь подвійне, — мовив. — Чи Свистунов-Верхогляд, чи Свистопляс-Верхогляд… Ім’я Володимир Юрійович чи Володимир Олексійович. Точно не скажу. «Подвійне…» — подумалося мені. — Авжеж, і їх було двоє в одному тілі. Хтось із них був просто темний, а хтось — приходько. Отже, вони існували у повній злагоді. А звір мій так сильно виснажився тоді, бо вступив у двобій з двома одразу. — Ага, я бачив його документ — він твій земляк. Очолює якусь важливу державну структуру, в чині генерала. А судячи з того матюччя, яке вихлюпнулося з його горлянки, він був щонайменше генерал-єфрейтором. «У чині генералів, — подумалося мені. — Адже їх було двоє». Почулися кроки — спускалися сходами. На виді Ксилантія, який з’явився, не залишилося й сліду від розчуленості. Це знову був хлопчак, який життя сприймає як гру. — А чого стопарики порожні? — дорікнув він. — Очікували, поки ти наповниш, адже ти найсправедливіший із розливайл, — сказав Костя. — Авжеж, бо я живу за поняттями, — погодився Ксилантій, беручи коньяк. І тут завібрував у моїй нагрудній кишені телефон. Дзвонив Олекса Різниченко. — Ти далеко від телевізора? — запитав. — Зажди… Я поцікавився чи тут є телевізор? Ксилантій показав на двері кімнатки. — Учора свій старий приніс. — А що там? — знову до Різниченка. — Тема, яка тебе цікавить, — відказав він. — Вибери обласні новини, побачиш. Бувай. На весь екран показували обличчя знайомого чоловіка. Потім почувся голос коментатора, який казав, що це один з тих, котрий не пам’ятає, хто він. Відомо тільки, що він вийшов з катакомб у складі групи туристів. Опинившись на поверхні, чоловік не знав куди йти. Правоохоронці, які з’явилися на виклик гіда, не змогли встановити особу прибульця. Він говорив на дивній суміші слів, хоч і знайомих, але фонетично не схожих на теперішні. До того ж у лексиці його часом прохоплювалися слова з іншої мови, ну, якоїсь східної. Раптом на телестудії щось перемкнули і чоловік заговорив; вимова його справді нагадувала вимову старих людей, але найцікавіше — у ній чулися також халдейські слова. Перше враження, що я десь уже бачив цього чоловіка, скоро минуло. Я його ніколи й ніде не бачив; він мав обличчя без індивідуальних рис; єдине, що запам’ятовувалося, це вуха: відстовбурчені, ніби взяті з іншої — великої голови. Обличчя без опізнавальних рис і робило його схожим на приходька, який зурочив мене в поїзді, того, що переслідував мене на лимані, і того, з якого я вигнав нечистого у цьому приміщенні. — Скидається на те, що вже стало нікому зустрічати прибульців з далекого краю, — озвався Костя. — Ага. Тільки чи на довго… — зауважив я. Ксилантій подивився, не розуміючи, а тоді наповнив чарки. — А цей, — він кивнув на телевізор, — нагадує мені хмиря, що тут розорявся. — Нікого він тобі не нагадує, — запевнив Лікар. — Це істота з іншого світу. … Неподалік від дверей у котельню стояли урни на сміття, а біля них лежали два дворових собаки. Уздрівши нас, вони лінькувато клепнули хвостами об асфальт. — Іч, які ввічливі, — зауважив Костя. — А побачив би ти їх, коли ми з’явилися тут з демоницею… — Я чого запропонував вийти та подихати свіжим повітрям… — пояснив я. — Не хотів втаємничувати твого друга в те, що сталося в лікарні. Так ось: ти впорснув відвідувачеві препарат з пляшечки: по тому він, як ти кажеш, склеїв ласти. Все це відбувалося на очах у гладкого. По суті твої дії нагадували шантаж і вбивство. Так? Мине тиждень-два, хворий оклигає і оповість про все, що бачив. Кому? Подільникам. Чи ти вважаєш, що троє, котрі загинули під час ДТП, єдині, з ким він мав справу? Може і єдині, але тут, в Одесі. А троє з регіонів, які теревенили халдейською? Павутиння темних і приходьків з потойбіччя після його повідомлення заколивається по всій країні і далеко за її межами. З нами вже працюватимуть не тихі вбивці, а традиційні кілери. — Хто такі тихі вбивці? — поцікавився Костя. — Ну, ті, котрі тебе женуть… А точніше заганяють у лікарню — інфарктне, психічне, наркологічне чи якесь інше відділення і зрештою на той світ. Ця технологія в них розроблена до дрібниць ще з кадебістських часів. Твою ж нішу в суспільстві займе приходько з Вавилона — месопотамського чи більшовицького — не має значення. А потім, коли з’явиться інша — опозиційна до чинної влади сила, нікого буде судити за душогубство, мовляв, ну, померла людина в лікарні, від хвороби. Костя довго не озивався, та нарешті мовив: — Це ти влучно — що до тихих… Вони вбивають не тільки нас, а й наших дітей, яких ми не народили, бо не бачили перспективи їх утримувати. Нам із Ксилантієм уже по сорок чотири, а ми… А-а… — він безнадійно махнув рукою. — А ти не подумав, що Гладун може повідомити владу? — Малоймовірно, адже тоді спливе, хто справжній власник отрути, — відказав я. — Звісно, якщо в нього є клепка в голові. — От-от, через те я й не боявся демонструвати йому його ж пляшчинку. Хай, пала, зна’, що він для нас прозорий. А те, що ти письменник, то факт організації твого отруєння може розлетітися по засобах масової інформації. Валтас завжди був падлюкою, але ніколи не був бовдуром. Щоправда, він може згодом втаємничити батька… — Навряд, — засумнівався я. — У темних родинні зв’язки нічого не важать. Звіритися темний може тільки такому ж як сам, або приходькові з потойбіччя. А те, що Гладун темний, у мене немає жодного сумніву. Костя не озивався. Я також думав про своє. Що зміниться для мене зі смертю мого мучителя? І хто його насправді вбив: Костя чи я? Ну, не я, а мій звір, який спочатку не розпізнав у ньому приходька, а потім не міг його подолати. Раптом почувся голос Ксилантія з підвалу: — Е-е, заходьте вже, бо коньяк випаровується.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка