Віктор Савченко діти мардука



Сторінка15/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30

РОЗДІЛ 14


 

Я знову сидів у прохолодному палаці неподалік престолу Вавилонського царя, очікуючи від нього наказу записувати. Переді мною лежав сувій чистого пергаменту, каламар, а в руці була паличка для писання, на кінчику якої волого поблискувало чорнило. Тут я виконував цареву роботу, а мешкав у будинку мого дядька — жерця храму Мардука. Щось мене турбувало. Не настрій царя, якого також щось бентежило і який міг змінитися на лютість будь-якої миті… Мені треба було кудись іти. От тільки куди, я ще не знав. Раптом усе почало руйнуватися, вкрилося тріщинами — і колони палацу, і цар, і я сам. Моє єство переходило в іншу реальність, водночас я відчув незручність чи дискомфорт, не властиві моєму статусу писця Вавилонського володаря… Хоч я й лежав із заплющеними очима, але бачене навряд чи можна було назвати сном. Попри небезпеку, яка сходила від царя, мені не хотілося повертатися зі сну у реальний світ. Але я таки розплющив очі. За вікном сіріло, вгадувалися гілки вишні, які затуляли скло від світу. Навпроти на «вертольоті» сидів Костя і дивився на мене. З-під подушки в нього стирчало руків’я пістолета. — Хто така Маріца? — запитав він. — У сні ти кілька разів промовляв це ім’я. — Знайома… А ти що, всю ніч не спав? — Періодами засинав, та скоро прокидався. Ота руда, що я тобі про неї казав, не давала склепити очі. Вона і зараз десь тут… То душила мене в обіймах, то сварила, а ось щойно повідомила, що я стану батьком її дитини. Хіба таке можливе? Ми ж з нею злягалися десь тиждень-півтора тому… Хай їй чорт… — Це був сон, Костю. Інша реальність. А там усе, що було, є і буде, вже є. Отож вітаю тебе з майбутнім батьківством. Мені здалося, що після цих слів Костя пополотнів. — Що ти таке кажеш! Я стану батьком дитини від демониці?! — Друже, чи тобі зрадило почуття гумору? Причина всьому — подія, яку ми вчора пережили. Це вона розхитала нашу психіку. — І де вона тільки береться, та потороч? — зітхнув Лікар. — З пекла приходить, аби й тут, у нас, учинити пекло. Приходить до родичів — темних братів. — Так а темні як тут опиняються? — Народжуються. Від звичайних людей, а тільки немовлятами з’являються на світ без табутивного бар’єру. — А це що таке? — Все живе існує завдяки цьому бар’єру. У кількох словах: представник будь-якого виду не винищує особин свого виду. Наприклад, вовки — часом гризуться, але не знищують одне одного. Ті ж із людей, що приходять у світ без табутивного бар’єру, не вбачають різниці між ставленням до людини або тварини. Бо та реальність, де формувалися їхні сутності, то край душ-мутантів — гібриди людського розуму і рефлексів звіра. Ну, десь там, у їхньому світі, відбувається гібридизація душі колишнього земного негідника і сутності, скажімо, гієни. Потім гібрид-програма втілюється в плід земної жінки, це відбувається на п’ятому місяці вагітності, і народжується як звичайна людина. На прикмети звіра, які часом проявляються у тієї дитини, спочатку ніхто не звертає уваги. Потім істота, досягши повноліття, вже становить загрозу для кожного. Вона не визнає жодного з правил. Якщо людський покруч без крайньої потреби не порушить норм поведінки, то темний переступить через будь-який закон, через будь-яке правило, нехай би воно шліфувалося людством упродовж тисячоліть. Наприклад, кровозмішення або канібальство. Його веде програма звіра. Він — мутант душі, мутант свідомості. — І що, немає способів запобігти їхньому проникненню у наш світ? — Немає. Але спосіб протистояти їм існує. Це — висока моральність усього суспільства. Згустки пекла тоді поміж світлих сутностей будуть видні як на долоні. Через те вони й напосіли на письменників… Адже мораль несе людина здебільше творчого інтелекту. Вона ж перша і розпізнає тих чортів. Прочитай «Дзяди» Міцкевича, «Біси» Достоєвського чи вірш «Чорна людина» Лермонтова; ці автори у переддень апокаліпсису, що насувався на Російську імперію і на все людство, чи не першими розгледіли приходьків із Орба. На жаль, до письменників не дослухались і сталося велике лихо. Приходьки і темні вчинили криваве місиво на одній шостій частині суші, геть знищили усталений порядок, а головне — замінили людську мораль на мораль звіра. Їм було відведено на це сімдесят три роки і сім місяців. Але лиха, якого вони накоїли, вистачило б на два тисячоліття. — Ким було відведено? Раптом на веранді з’явилася Рита у довгій спальній сорочці. — Новини, — сказала і зникла за дверима. Костя кинувся слідом. На екрані телевізора горіла зелена машина швидкої допомоги, а неподалік лежали два обгорілих трупи. Довкіл не було видно жодної людини. По миті з’явилися кадри іншого оператора: пожежники гасили полум’я, а ще за хвилину на місці пожежної машини стояла біла швидка допомога і наближалося міліцейське авто. По закінченню сюжета диктор сказав, що ролик, на якому зафільмовано саму тільки пожежу, «новини» отримали вчора пізно увечері на свій сайт від невідомого оператора. Диктор пообіцяв, що у наступних випусках прокоментує подію. Під час новин, як і після них, ні Костя, ні господиня не обмінялися й словом. Як і під час учорашньої вечері. Це була або конспірація, або ж Рита знала про мене тільки те, що вони мене викрадали. Коли ми повернулися на веранду Лікар знову поцікавився: — Ким було відведено? — Запитай про щось легше… Хоча відповідь на це питання проглядається в словах: «І сталася на небі війна: Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його анголи, та не втрималися, і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений він був додолу, а з ним і його анголи були скинені. Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має». Не переконаний, що я дослівно цитую, але загалом… — То й що? Це щось із фольклору? — Ні, з Євангелія. А точніше з «Апокаліпсису святого Івана Богослова». Тут ідеться про те, що подіям, які сталися на початку двадцятого століття, передувала війна в небесній реальності. Там теж є темні і світлі сутності. Я думаю, що це війна між душами, яким після земної смерті дозволено було перейти у вищу — ментальну сферу, і тими, кого не пропустили далі астрального світу, тобто Орба. Перших очолював Архистратиг Михаїл — полководець воїнства Божого, а других — змій великий, вуж стародавній. — Ну, а це хто? — Змій великий, вуж стародавній? Це не зовсім точний переклад. В іншомовних Євангеліях пишеться «дракон». А для людей христової віри «дракон» — луската істота на довгих ногах з одним рогом — символ храму Мардука у Вавилоні. Власне, йдеться про стародавню релігію — віру, яка існувала не одне тисячоліття і яку змінило християнство. Наприкінці дев’ятнадцятого століття за земним літочисленням між цими двома програмами і сталася війна на небі. Переміг Михаїл. І, отже, переможеним на небі місця не виявилося. Всі вони опинилися в земному світі. — У цитаті йдеться про землю і море, а не про людство… — У теософських книгах слово «земля» вживається у значенні «земне людство», слово «небо» — у значенні «небесне людство». Ну, а «море» це також теософське поняття. Воно означає людність імперії. До речі, етнос кодують словом «ріка». Отже, «море» це водойма, в яку впадають ріки. У метафорі, яку я навів — «земля» — земне людство, «море» — людність Російської імперії. Раптом проспівала Лікарева мобілка. — Алло… — озвався він. — Доброго ранку, батьку. Що-о?.. — Костя у мить перемкнув телефон на звук. Почувся чоловічий голос: — … Кажу, що тебе розшукує молода жінка. Питає, де тебе можна знайти — запевняє, що термінова справа. — Яка вона з себе? — запитав Костя. — Рудоволоса? — Та ні. Чорнява, років на тридцять… Прохала номер твого мобільного, але я сказав, що не знаю. Зараз я дивлюся у вікно крізь фіранку. Он вона, перейшла вулицю й сідає у чорне авто з тонованими стеклами. У ньому, мабуть, три-чотири гевали, бо авто просіло. Дорога машина… — Номерний знак видно? — Ну, три нулі бачу, інші цифри не розберу… — Питала ще про щось? — Так. Цікавилася де ти зараз працюєш. Я сказав, що у тебе лікарська практика. Але мені не відомо, де саме. Ну ще питала, де ти мешкаєш. Я збрехав, що у центрі, винаймаєш квартиру, десь на Старопортофранківській вулиці. — Гаразд, батьку. Надалі хто б мною не цікавився, відповідай так само і негайно телефонуй мені. — Щось сталося? — запитав голос, у якому вгадувалася тривога. — Нічого такого, від чого варто хвилюватися, — відказав Костя. — Ну, бувай. Попри заспокійливі слова, які Лікар сказав батькові, на кругловиде обличчя його набігла тінь тривоги. — Ось так, — озвався він по часі. — Хоч і очікував саме цієї реакції на подію з кілерами, а холодок пробіг по спині, коли почув від батька… Отже, Гладун і ті, хто над ним, не вгамуються. Б’юсь об заклад на мою тюбетейку, що вони зараз розшукують тебе і Ксилантія. — Якщо це справді серйозна структура, то її агенти мотаються по місту і розшукують усе твоє оточення, а відтак і Риту. Чи ти цього не припускаєш? Костя хоч і вдавав із себе спокійного, але в очах його майнув вираз зацькованості. Але тільки на мить. — Отож, нам слід хутчіш робити ноги, — мовив він діловито. — А тепер дивися: машини у нас немає, бо Рита поїхала на ній на роботу. Та це й на краще. До маршрутки йдемо порізно — першим я, слідом, кроків за двісті, ти. А там їдемо в різних напрямках: я — в центр, ти — у бік Хаджибейського лиману. Посидиш на березі біля рибалок, поочікуєш мого дзвінка. Я скажу, де зустрінемося. Ага, не надумай шукати притулку у родичів або ж телефонувати їм. Раптом я поцікавився: — Хто тобі Рита? — Сестра двоюрідна, по матері. Саме цієї миті завібрував у кишені мій телефон. Дзвонила сестра. — Де ти пропадаєш? — Та у друзів засидівся допізна… А ти звідки дзвониш? — З роботи. Тут якийсь чоловік приходив. Питав, де тебе можна розшукати. І тут я раптом відчувся писцем Вавилонського царя Навуходоносора. Усвідомив себе, сидячим над пергаментом у прохолодному палаці; у мене починають мерзнути ноги, а потім дрібно тремтять. — Хто він? — запитав я, нарешті спекавшись видіння. — Назвався твоїм колегою — письменником. — А-а, так… Я колись давав твої координати, на той випадок, якщо знадоблюся. Як він виглядає? У телефоні запала мовчанка. По хвилі почулося: — Ніяк. Він кілька хвилин як вийшов, а я не можу згадати ні його обличчя, ні в чому він був одягнений. Ну, все, — сказала сестра і вимкнула зв’язок. Костя з нашого діалогу все збагнув. — Ось бачиш. Як я й казав. — Жодній людині я не давав координатів моєї сестри, — запевнив. — А їй сказав це для того, аби не хвилювалася. До речі, про мене розпитував темний. — Отож — ноги в руки, — заквапив Костя. — І ще одне: твою схудлу сумку можна скласти і запхати у продуктовий пакет. Так ти не виділятимешся від першого ліпшого городянина. Але зробимо так, щоб пістолет був напохваті. Ага, не підпускай до себе нікого підозрілого навіть на крок. Пам’ятай — ти у ворожому оточенні. — І нарешті, — Лікар витяг з барсетки обойму з набоями. — На ось, тепер ти маєш дві повні обойми. Стріляй у все, що до тебе наближається — з повітря, по землі чи з води. Хе-хе, ми знайдемо адвокатів, які тебе виправдають. — Де, на Божому суді?  

РОЗДІЛ 15


 

Я висів з маршрутки на березі Хаджибейського лиману, і присів, на камінь, неподалік рибалок, що також сиділи на каменях. На протилежній від траси стороні були будинки й магазини. Очікуючи дзвінка від Кості, мав достатньо часу поміркувати над учорашньою подією і вранішніми телефонними дзвінками. У мене з’являвся дедалі більший сумнів, чи діждуся я колись почути мелодію мобілки Лікаря. Костю могли виловити при його зустрічі з Баксом або з кимось із їхньої компанії, за ким стежать. До сестри мені їхати ніяк не можна. У моє місто… Там на мене вже давно очікують. Залишилися Київ чи Кишинів. У Києві я міг би зупинитися в Будинку творчості письменників у Ірпені, в Кишиневі — у Маріци. Але якщо наші з нею телефонні розмови засікли, то там так само небезпечно. Сумні думки увірвав голод — була вже обідня пора. Від наміру пообідати в кафе я відмовився, бо це означало зайвий раз світитися на багатолюдді. Тим паче, що на обличчі в мене біліли плями від недавніх виразок. Отож, купивши у продуктовому магазині шматок шинки, булку і пляшку квасу, подався знову на берег. На циферблаті годинника показувало тринадцяту, і я перед тим, як приступити до обіду, витяг з сумки навушники, які завжди вожу з собою, підключив до телефону і, знайшовши радіо, став слухати новини з Києва. Тим часом рибалки, що в півсотні кроків від мене закидали вудочки і раз-по-раз витягали рибини — досить великі — вудлища вигиналися дугою. Полуденне сонце пряжило дедалі нестерпніше. На мить здалося, що я стою на березі Євфрату у Вавилоні, неподалік кріпосного муру. Вже час іти в палац царя, гніву якого я боюся понад усе на світі. Мені дає хліб і деякі привілеї мій розбірливий почерк і те, що сили небесні нагородили мене талантом складати слова, мовлені кимось аби як, в логічні стрункі речення. Сам цар, якось читаючи текст, який я йому дав, зауважив: «Я таких слів не казав». На що я відповів: «Царю, живи вічно! Ти висловив думку, а я використав для її огранки декілька інших, не мовлених тобою, слів». На це посміхнувся цар, а я зрозумів: моя відповідь йому сподобалася. Я не злукавив, володар був справді мудрою і втаємниченою в окультні знання, як і всі з племені халдеїв, людиною. Халдейська ж мова, якою я писав, була мовою храмів, царського двору і людності міста Вавилона. А одного разу, блукаючи тронною залою, цар підійшов до мене і запитав, як я ставлюся до його наказу віддати катам одного з вельмож, який привласнив значну частину данини, що її сплатили Вавилону мідяни? «Царю, живи вічно! — мовив я, схиливши низько голову. — Я раб твій, прах біля твоїх ніг… Хіба я можу мати іншу думку, крім тієї, яку висловив ти? Запитай у рівних тобі: бога Мардука та богині Іштар… Але коли я записував допит того сатрапа, то подумав, що якщо твої піддані будуть брати те, що належить тобі, то царство заслабне. А так недалеко й до того, що із збирача данини ми скоро обернемося на платника». Цар нічого не сказав, але відтоді я завважив, що мій стіл і я за ним вже не були для нього порожнім місцем. Але страх перед володарем у мене ніколи не слабнув. Раптом я побачив себе по коліна в воді на березі Хаджибейського лиману, почув гудіння траси і квиління чайок над головою. Не міг згадати тільки коли, підкотивши штани, зайшов у воду. Не можна було назвати те, що я «побачив», ні спогадом, ні прочитаним колись у книжці. Це був фрагмент сну, який наклався на яву. Я колишній був справді намистиною на нитці часу, яка то виникала, то зникала. Напевне, на цій нитці є ще й інші намистини мене в інших історичних епохах, але Я теперішній чомусь пов’язаний зі мною — Вавилонським писцем-халдеєм. Чи не тому, що народився і виріс у другому «Вавилоні» — комуністичній імперії? Форма деспотичної держави, яка майже на два з половиною тисячоліття причаїлася в астральному небутті, раптом наклалася на Російську імперію на початку двадцятого століття нового літочислення. У Вавилонській державі було 106 адміністративних одиниць — сатрапій, у червоній імперії — десь стільки ж областей, Вавилону сплачували данину багато царств, Москві — п’ятнадцять республік, у Вавилоні центральним божеством був бог Мардук, у так званому «Союзі» — Марходей (Маркс Леві), у Вавилоні піддані поклонялися бовванам (статуям), у «Союзі» — також, у Вавилоні символом влади був червоний колір (царі і найвищі вельможі убиралися в пурпур), у Союзі червоне було державним символом влади. «Новий Вавилон розростеться…» А ще — я виріс у системі, де ніхто не мав права на власну думку. Ніхто. Навіть царі (генсеки). І тут я завважив, що на місці, де сиділо кілька рибалок, зостався тільки один. Годинник на мобілці, яка досі німувала в нагрудній кишені, показав близько шостої. Я став шукати на ній одеське радіо. Скоро вийшов на рекламу, яка враз урвалася. Натомість голос диктора повідомив, що зараз вісімнадцята і починається час новин. Новини тривали хвилин десять. На останок диктор повідомив таке: «Подія сталася на ділянці дороги від Хаджибейського лиману до ринку, що на сьомому кілометрі. Чорний БМВ, поминувши крутий віраж на шосе, і обігнавши кілька машин, став стрімко набирати швидкість. Коли він розігнався до 160 кілометрів на годину, у нього лопнув передній скат, що збоку пасажира. Свідки кажуть: звук був гучний, схожий на постріл. Автомобіль клюнув правим передком в асфальт і став перевертатися — перший, другий, третій раз. Якби не стовбур акації на узбіччі, що опинився на його шляху, авто перекинулося б ще кілька разів. А так воно, вже втративши інерцію, не розплющилось, і упало догори колесами. Невдовзі приїхала швидка. Лікарі витягли з понівеченої машини три чоловічі трупи, одного покаліченого, але ще живого і молоду жінку — зовсім не ушкоджену. Вона сіла з тим, що стогнав, у другу швидку, котра з’явилася незабаром. По дорозі жінка попрохала водія зупинитись і вийшла, вдаючи, що їй млосно. В машину вона не повернулася. У салоні від неї лишилася чорна перука. Сама ж молодиця руда. Загиблі мали при собі пістолети різних марок і по дві запасні обойми. — Кілька секунд тривала пауза, по якій диктор сказав: — Ага, ось, щойно у студію принесли нове повідомлення про подію: машина БМВ виявилася персональним авто одного із чільних посадовців Облдержадміністрації, який залишився живий, хоч і перебуває у стані коми. Особи загиблих пасажирів встановлюються. ДТП сталася близько сімнадцятої години. Нові дані про пригоду ми оприлюднимо за годину в черговому випуску новин». «Оперативно спрацювали, — подумав я про радіожурналістів. — А нещастя сталося десь зовсім недалеко». Я взяв пакет і пішов уздовж лиману в бік Сьомого кілометра. А ще я подумав, що сьогоднішня подія готувалася вчора. У мене не було сумніву: посадовець, який зараз у лікарні, це той, хто переслідує Костю і Ксилантія, ну, і, в першу чергу, мене. Учора я «увірвався» до них телефонічно зі своєю проблемою у той самий момент, коли вони, напевне, готували сьогоднішню акцію. Інакше не прибули б так швидко озброєні до будинку, де мешкала моя сестра. … Пом’ятий чорний БМВ вже стояв на колесах, а від його заднього бампера тягнувся трос до машини-евакуатора. На стовбурі старої акації висів клапоть обдертої кори. Двоє робітників у червоних комбінезонах розглядали пошматований скат на передньому ободі, а тоді один з них пішов до спецмашини і запустив пристрій, що намотував трос. Автівку потягло і скоро вона вже була на платформі евакуатора. Як водій з багаторічним стажем, я не міг припустити, що на такій машині, як БМВ може лопнути скат. Підкласти під колеса щось гостре на дорозі, де щомиті пролітають автівки, неможливо. Отже, скат був або надрізаний, або ж у нього влучила куля. І тут озвався мобільний телефон. — Де ти зараз? — почувся Костин голос. — Близько того місця, де ми домовлялися що я буду. — Ага… Звісно, одеські радіоновини ти не чув… — Якщо ті, котрі о вісімнадцятій годині, то слухав, — сказав я. — Ну, і як? Дещо розкумекав? — Не тільки. Я зараз — на місці події. Шкода машини. — Так, шкода — модель екстракласу. — Ага. На номері — три нулі. Е-е, і три трупи відвезли. Біля машини зараз пораються евакуатори. Як мені бути? — Поміркуємо при зустрічі. Я дам знати, де і коли здибаємося. Бувай. Щоб дочекатися дзвінка від Лікаря, я попрошкував до берега, який був кроків за двісті від траси. І тут увагу привернув кущ сумної верби і прим’ята трава під ним. «Ось звідки могли стріляти», — майнула думка. Поворушив траву довкіл, але гільзи не знайшов. Або я помилявся у своєму припущенні, або ж стріляла людина досить обачна, аби не залишати слідів. Скоріше за все стріляли зі снайперської гвинтівки. До берега залишалося з півсотні кроків, як знову пролунала мелодія Лікаревого телефону. — Алло… Сідай на маршрутку і їдь до залізничного вокзалу. Я чекатиму біля автоматичних камер схову.  

Коли ми зустрілися на вокзалі, Костя сказав: — Чому я призначив зустріч саме тут? Аби ти поклав у камеру свій пакет. Бо туди, куди ми поїдемо, заходити з пакунками не варто… Власне, можна зайти, але треба показати, що в пакунку. До речі, на ось, поклади і мою барсетку. — Може, вже й тюбетейку? — посміхнувся я. — Ні, тюбетейку не треба. Коли ми вийшли на вулицю, я очікував, що підемо на маршрутку, але Костя повів мене до припаркованого віддалік темно-сірого позашляховика козирної іномарки. Помітивши мою нерішучість, він сказав: — Сідай, не хвилюйся. Це машина мого двоюрідного брата. Він же й везтиме. Костя нас познайомив. Вони, мабуть, були близькі за віком, але Геннадій — так його звали — мав шкіру на лиці, як на старому шкарбані. Лікар сказав куди їхати і машина рушила. Хвилин двадцять вона петляла літньою туристичною Одесою, коли Костя нарешті показав місце зупинки. — Дякую, Гено. Далі ми вже самі. Поспостерігавши, як віддаляється машина, Лікар мовив: — Ми йдемо в лікарню, де лежить мисливець на нас із Ксилантієм… Ну, і в першу чергу, на тебе. Цей заклад у імперські часи називався Лікувальною комісією. У ньому лікували різного рівня бонз — партійних чи господарських. Тепер у ньому також лікуються бонзи. Власне, нічого не змінилося. Тільки збільшився асортимент медичних препаратів. Я тут працював до того, коли ще не перейшов на туристичний теплохід. Мене влаштував мій дядько. Ми пройшли цілий квартал, поки нарешті вийшли до будинку за кованою загорожею. Кімната за вхідними дверима нагадувала передпокій режимного закладу з турникетом і службовцем за склом. Костя схилився до «амбразури» і сказав, що на нас очікує лікар Мірошник. Чоловік, уже не «молодий пенсіонер» набрав на телефоні номер і щось промовив у трубку. Дослухавши, що кажуть на тому боці, зажадав аби Костя назвався. Почувши відповідь, поклав слухавку і кивнув на турнікет. Я завважив чіпкий погляд блискучих чорних очей вахтера, який буквально обмацував. Але у нас не було нічого ні в руках, ні в кишенях, окрім мобілок. У коридорі, який нагадував готельний, Костя сказав: — Ми йдемо до Андрія Мірошника — мого товариша студентських літ. Це я його влаштував на своє місце, коли пішов працювати на круїзний. Тепер Андрій — лікар-травматолог, широко відомий і знаний. Хе-хе… у вузькому колі. У кабінеті, куди ми зайшли, за столом сидів чоловік, чимось схожий на Костю — таке ж кругловиде обличчя й коротке волосся. — Радий тебе бачити, Максюто, — сказав господар, виходячи з-за столу. — Привіт ще раз, — відказав Костя, тиснучи руку. І кивнув на мене: — Це мій друг. Потиск руки Мірошника, яку він мені подав, нагадував рукостискання Кості. — Паво, ти скаржився, що не можеш піти у відпустку через те, що не маєш заміни. — Так ти одразу ж і привів її? — поцікавився Мірошник. — Та ні, він не лікар. А попрацювати десь із місяць міг би і я. Ну, за контрактом, звісно. Переговори з начмедом — він мене знає. — Це ти серйозно? — Авжеж… У тебе закінчиться відпустка, у мене — контракт. Правда, у моїй трудовій книжці, після того, як я звільнився з круїзного, — жодного запису. — То не зле, — сказав Мірошник. — Почекайте тут. Я піду до начальства. Коли господар вийшов, я запитав: — Навіщо тобі все це? — Бачиш, у чім річ: той гевал лежить у травматологічному відділенні, в якому лікарем Андрій. Зараз він у комі, і цей стан може тривати досить довго. Мені дуже хочеться аби він першим, кого побачить, розплющивши очі, був саме я. — Та він тієї ж мить тебе і здасть. — Може, й не здасть, — відказав Костя легковажним тоном, проте очі, погляд не були легковажними — він знав, що робить. — А навіщо тобі це треба? — Він зруйнував моє і Ксилантія життя. Та й твоє життя під великою загрозою. Зайшов Мірошник. — Іди до кадровички та заповни бланк контрактника — на місяць, із завтрашнього дня. Зарплата — така ж як у мене. … Коли з формальностями було покінчено і ми повернулися до Мірошника, Костя сказав йому: — Стариган, може, тепер уже покажеш своє господарство? Ми убралися в халати, що висіли на вішалці, одягнули накрохмалені шапочки. І тут у мене в пам’яті майнула сценка, коли Костя уштрикнув мені укол. Це були абсолютно різні люди — той, у машині, і цей. — Чого дивишся? Я тобі когось нагадую? — запитав він. — Та ні… У палатах, куди ми заходили, лежало по двоє хворих, судячи з пов’язок, з незначними ушкодженнями. Мірошник розповідав, хто з якою болячкою сюди потрапив і якими препаратами їх лікують. В одній палаті на два ліжка лежав тільки один пацієнт; одна палата, також на два ліжка, була порожня. В наступному приміщенні, яке більше нагадувало номер п’ятизіркового готелю, панцирна пружина ліжка низько просіла під великим тілом, вкритим простирадлом. Уже в коридорі мені стало незатишно. Коли ж я підійшов ближче до того місця, де стояла крапельниця і трубочка від неї тягнулася в ніздрю пацієнта, я мало не знепритомнів. Тут лежав темний. Раптом відчув, як спинається на ноги звір у мені. Тепер не я, а він дивився моїми очима. Я боявся відвести очі від забинтованого тіла, щоб не зустрітися поглядом з кимось із лікарів. З мене виглядало вселенське зло. Ні — та сила, яка протистоїть злу. Вона так само небезпечна, як і нещастя, коєні приходьками і темними. На ліжку лежало не тіло гладкого чоловіка, а велике лихо, сховане під білими бинтами. Тому й здригався в мені мій звір. — Цього сьогодні тільки привезли, — сказав Мірошник, відхиляючи простирадло. І пояснив: — Детепе. Все тіло пацієнта було в бинтах. Йому не обснували тільки ніс і клапоть голови, з якого стирчало руде волосся. Втім, я не був переконаний, що воно руде, а не вимащене в кров. — Його що приготували, щоб покласти в саркофаг? — озвався Костя. Мірошник подивився запитально. — Ну, в стародавньому Єгипті так бинтували мумії перед похованням. — Та йому ще пощастило. У нього є шанс вижити. Троє ж, котрі їхали з ним, уже на тому світі. — Ти так говориш, ніби він нас не чує, — зауважив Костя. — Бо таки не чує. Він у комі. «Не переконаний», — озвався мій внутрішній голос. «У чому?» «У тому, що він не чує. Він не тільки чує, а й бачить, на’ла тьоплая», — загарчав у мені звір. «Бачить як звичайна людина?» «Ні, бачить астральним зором. У тому оббинтованому тілі його зараз немає». «Він знає наші думки, наміри?» «Ні. Тільки бачить і чує». «Він знає, хто ми?» «Ні. Просто бачить консиліум із лікарів». «А поряд з ним, тим, у дусі, більше нікого немає?» «Немає, бо він не помер, він у нашому світі. І зв’язок з тілом тримає». Костя поцікавився: — А тіла тих трьох, що були з цим у автомобілі, куди повезли? — У морг, звісно… Там була ще жінка. Уявляєш — три трупи, четвертий невідомо чи виживе, а вона — без подряпини. По дорозі у швидкій допомозі поскаржилася на нудоту, вийшла і кудись завіялася. Справді: шляхи Господні несповідимі. — У цю палату за мого лікарювання клали тільки пуринів, — зауважив Костя. — Авжеж. Цей також якийсь віце-губернатор. — Родичі знають, що він тут? — Мабуть, ще ні. Всього півтори години минуло, як його привезли. Коли прийдуть родичі, попрохай когось побути сиділкою… Ось і всі, за кого ти відповідатимеш. І ще, май на увазі, у цього, — Мірошник кивнув на хворого, — зламані два шийні хребці. Не треба пояснювати, що це означає? — Ні, — сказав Костя, а я завважив мстиві вогники в його світлих очах. — А що за одні ті, котрі загинули? — поцікавився він уже на виході з палати. — Ну, один з них — водило, два інші — хтозна. Хлопці з бригади швидкої допомоги скаржилися, що в них ледь пупи не розв’язалися, коли тих вантажили в машину. Такі ж бугаї, як і цей.  

Перше, про що я запитав, коли ми опинилися на вулиці, як бути мені. — А ніяк, — відказав Лікар. — Зараз майнемо на вокзал по наші речі і — на всі чотири сторони. Я — до батька, трудову книжку візьму, ти — до родичів. Ми йшли мовчки майже цілий квартал. Мені кортіло запитати про те, як усе сталося з БМВ, але я наперед знав, що жодної інформації від Кості не отримаю. Його група через те й існує, що ніхто з них зайвий раз не розтуляє рота. — Костю, він темний, — озвався я. Лікар стишив ходу. — Хто? Мірошник?! — Ні. Отой у бинтах? — Ти переконаний? — Авжеж. Він спохмурнів, а тоді знову подав голос: — Виходить, що нас із Ксилантієм усе життя переслідує нечиста сила? — Виходить, що так. — Отже, Гладуна відвідуватимуть такі ж як і він… — Можливо, — погодився я. — А можливо, й приходьки. Ти радіо слухав? Там казали, що жінка, яка вийшла зі швидкої, була рудою. А чорне волосся на ній — перука. Вона залишила її в машині. Від моїх слів Костя зупинився. Обличчя його стало кам’яним. Але за сірою маскою вгадувалася напружена робота думки. Либонь, прикидав, чи може бути руда з віце-губернаторського авто жінкою, яку він приводив у котельню. Тим часом я згадав вичитане в інтернеті повідомлення англійських учених про те, що рудоволосих у світі на початку двадцятого століття було вдвічі більше, ніж у його кінці. А я знав, що усі сім голів звірини, яка вийшла тоді з «моря» Російської імперії у 1917-му році були руді. Вчені прогнозують, що до 60-х років двадцять першого століття їх може й зовсім не стати. Це відповідало й моїм дослідженням: наростання звірства в апокаліптичний період і його спад з виходом людства з апокаліпсису. «Але ж не всі руді — покидьки», — згадав я одного колегу, також рудого. — Сам я радіо не слухав. Мені розповіли ті, хто слухав. — Також повідомляли, — провадив я, — що при чоловіках були пістолети і по дві запасні обойми. Навіщо такий арсенал у персональному лімузині віце-губернатора? — На лови зібралися хлопці, — посміхнувся Костя. — А дичиною мали бути ми з тобою. Їм хтось підказав, де нас шукати, ось вони й гайнули… Вже потиснувши на прощання руку, я запитав у Лікаря: — Костю, чого Мірошник назвав тебе Максютою? — О, це моя інститутська кликуха. Від мого прізвища — Максютенко.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка