Віктор Савченко діти мардука



Сторінка13/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   30

РОЗДІЛ 11


 

Я вийшов з маршрутки, коли ще не стихло гудіння від дзвону на дзвіниці Спасо-Преображенського собору. Була шоста година. Вони сиділи на лавці у сквері, неподалік пам’ятника графу Воронцову. Коли я наблизився, вони підвелися. За віком ці двоє могли б бути батьком і сином, проте широка статура Різниченка і гінка постать журналіста не робили їх спорідненими. Різниченко був сивий, з сивими ж вусами, а молодик мав голену голову і сергу на мочці вуха. Коли мій колега познайомив нас, хлопець сказав, що знає мене як фантаста, і на мою презентацію тоді прийшов, бо думав, що книжка «І бачив я звірину…» — фантастичний твір. Я перейшов одразу ж до суті і переказав майже дослівно його публікацію в газеті. Тоді попрохав оповісти всі тонкощі спілкування з вінничанином. Хлопець, його звали Олег, не приховуючи втіхи від цитування мною його тексту, сказав: — Мене послав редактор, а він довідався про того чоловіка від своєї знайомої — психолога пансіонату… Ну, що я можу сказати — зовні — людина як людина, хіба що — синець під оком і одягнений неохайно. Дивиться відсторонено, кудись убік, жодного разу я не вловив погляду цього дивака. Його чи хтось привіз у пансіонат, чи він добрався на «автопілоті». Ну, так буває, коли людина, перебравши до нестями, додому все ж потрапляє. Він немов сновида — не пам’ятає навіть, хто він такий. Я подумки прикинув, що на магнітофонному записі, який мені дав Костя, хоч і чути голос вінничанина, але говорив не він, а астрал, що перебував у ньому. Зараз прибульця немає. Відтак, схоже на те, що разом із мешканцем Орба зникла і пам’ять чоловіка або ж її запхано у найвіддаленіший закуток його свідомості. І Костя, й Ксилантій, і я чули тільки те, що казав приходько. Природного ж голосу вінничанина ніхто не чув. — А про якісь особливі моменти в його мові чи поведінці ви можете сказати? — Авжеж. У нього два голоси: один звичайний, а один немовби пропущений крізь синтезатор. Ага, ще заговорюється… — Тобто? — Ну, він на все відповідає односкладно: «не пам’ятаю» або «не знаю». Я його запитав: «як вас звати?» каже: «не знаю», «а прізвище?» «не пам’ятаю». Я показав на бланш під оком, питаю «Хто це вас?» каже: «не знаю». Правда одразу ж розрішився цілою зливою слів, мовлених дуже щільно одне до одного… Я тільки дещо розчув: «пісьмєннік», «ворог народу», «сукотник», «край без вороття», якісь Солодкий, Костя, Ксилантій. Але вібрації голосу, тембр не нагадували мову людини і близько. Те, що можна часом почути у фільмах жахів, — жалюгідна підробка під ненависть і злість, які струмували з кожного його слова. І ще — ви це читали в моїй замітці — багато з того, що він казав, ні — строчив немов з автомата, я завважував у мові старих людей, у книжках, написаних півстоліття тому, у кінострічках тих часів. Це була лексика минулих поколінь. А чоловікові ж — близько сорока. Питання не в тому, де він її — лексику підхопив, а де навчився так жорстко, ні — жорстоко, балакати? За кожним словом, навіть звуком вгадувався постріл. — А чому ви про це не написали? — поцікавився я. — Я написав, але редактор викреслив. Він сказав, що ми — журналісти — мусимо нести людям інформацію, а не емоції. Різниченко, що мовчки гортав словник, який я йому подарував, озвався: — А чим пояснює редактор свою зацікавленість?.. — Ну, він каже, що останнім часом стали з’являтися люди, які нічого не пам’ятають. Про них іноді повідомляється у пресі. Часом їм допомагають розшукати рідних, але вони тих не впізнають, навіть батька й матір. Родичі забирають їх і вони звикають до рідного дому, як до нового місця. — Так а мова, — озвався я. — Вони ж не німі? — У тому то й річ — мовою вони володіють. Логічно відповідають на запитання. Але всі їхні відповіді здебільшого зводяться до: «не пам’ятаю», «не знаю», «не розумію». Психолог, яка була при нашій бесіді, поцікавилася, чи він має сім’ю, і він відповів так само: «не знаю». — Коли це трапилося? — запитав я. — Що саме? — Коли він зник з пансіонату? — Керівник пансіонату каже, що той зголосився на екскурсію в катакомби тридцятого квітня. А його сусіда по столу розповів потім адміністрації, що всі, хто вийшов з автобуса — їх було сорок людей — пішли слідом за екскурсоводом у підземелля. Якщо Ситника (це прізвище зниклого) він бачив поміж тих, хто заходив у печери, то не пам’ятає, чи він був серед них, коли вони вийшли на поверхню. Він не стверджував, що чоловіка з ними не було, а сказав тільки, що не пам’ятає, чи він вийшов з усіма. На вечерю вінничанин не прийшов, на сніданок першого травня — також. Адміністрація забила тривогу вранці другого травня. Підняли путівку, за якою він приїхав відпочивати, номер телефону та повідомили у Вінницю і в міліцію. Знову подав голос Різниченко: — Редактор розповідав, де, в якій місцевості їх найбільше знаходять? Чи такої прив’язки до регіонів не помітили? — Він показав мені вирізки з газет і копії інтернет-статей, — відказав Олег. — Помічено, що ці нещасні з’являються там, де є підземелля. Останнім часом було кілька повідомлень про таких людей, знайдених у Севастополі. Ті, хто досліджував шлях, яким вони дісталися до міста, а саме до вокзалу, пишуть, що люди такі виходили з Севастопольських печер. Це й зацікавило нашого редактора, адже Ситник увійшов до підземної каменоломні, а потім з’явився іншою людиною. — Подумавши, Ігор додав: — Чи й людиною… Я завважив, що журналіст крадькома позирає на свій масивний годинник на кощавій руці. Несподівано він запитав: — А чого ви зацікавилися цим випадком — тема нового фантастичного твору? Я не поспішав з відповіддю. Нарешті озвався: — Напевне, ваш редактор не збирається писати фантастику, а матеріали такі накопичує. Це не поясниш і звичайним дослідницьким рефлексом. Скоріше за все — реакція на факт, який може являти загрозу. Погодьтеся, випадок, коли нормальна людина, опинившись невідомо де, виходить звідти без людської сутності, це небезпека для інших. Її людське наповнення — виховання, освіта, світогляд, елементи етики і культури — кудись зникають. Їй залишають лише куций запас слів і трохи логіки. А чи не станеться таке з етносом, людністю країни, людством? — Ну, це вже занадто, — засумнівався журналіст. — Ви проектуєте випадок, що стався з однією людиною, на все людство… — Не занадто, не занадто, — зауважив Різниченко. — Усі заколоти починаються з одного-двох ситників. Дуже швидко вся людність обертається на ситників і починає винищувати саму себе. Удар дзвону, що прогримів на дзвіниці Спасо-Преображенського собору, зігнав голубів з пам’ятника Воронцову, які мирно щубралися на його голові. Журналіст кинув оком на свій годинник, сказав: — Сьома… Я дивився вслід хлопцеві, все ще відчуваючи потиск його міцної руки. Озвався до колеги: — Ти казав про вірш… Товариш мій сховав у целофановий пакетик словник і витяг звідти аркуш. — Тільки не подумай, що я претендую на пріоритет, — мовив він з усміхом. — Але цей вірш я писав за тими ж мотивами, що й ти свою «Звірину…» І думав так само, як і ти. Правда, я тоді ще не знав до пуття рідної мови, тому написав російською. Хоча це й не врятувало мене від в’язниці. Я простягнув руку до аркуша, але він сказав, що сам прочитає. Вірш називався «Пєсня бєсов». Різниченко почав своїм добре поставленим тенором:  

Мы, бесы, славно веселилися,


в Россию, мать таку, вселилися,
слюною брызгая, мы тешимся,
всехзаражая нашим бешенством!

Как занялись душ перековками,


Погналиверных на церковки мы,
руками их кресты срываючи,
их ртами «каки» изрыгаючи!

 

Слухаючи, я дивився на собор, від якого ми були кроків за п’ятдесят. Раптом над ним хилитнувся простір, упав і полетів униз хрест зі шпилю храму, потім почала валитися дзвіниця разом з дзвоном, від якого ще чулося гудіння. Потріскалися й зруйнувалися могутні стіни, і враз пилова хмара укутала руйновище. У тій хмарі стали проступати обриси лускатої однорогої тварини на довгих ногах — священного звіра Вавилонського храму Мардука. Видиво було таким чітким, що мені здалося, ніби я вдихнув пилу. Це не були кадри кінохроніки про руйнування церков, бачені колись мною і викликані з пам’яті Різниченковим віршем. Це було щось інше — реалістичніше ніж сама подія. У пилюзі метушилися істоти, схожі на людей. Це таки люди, але зовсім маленькі, — по пасок сучасній людині. Я їх уже десь бачив — авжеж бачив — це були персонажі з мого сну, які намагалися поставити сторч велетня-боввана з золотою головою. Тим часом у мене нижче грудей ворухнувся якийсь клубок. То прокинувся звір у мені. Я окинув поглядом сквер, затримав очі на столі, де за шахівницею сиділо кілька чоловіків, тоді знову перевів погляд на руйновище. Але на тому ж місці, як і до видива, стояв великий храм, відбудований громадою Одеси. Отже, звір у мені реагував не лише на живих темних, а й на їхні фантоми в моїй пам’яті. Щойно мені дано було побувати не тільки на місці і під час руйнування споруди, а й побачити програму її руйнування. Я побував у світі причин, на початку апокаліпсису, коли діти Мардука тільки приступили до нищення стовбура християнства — православ’я. Тим часом крізь гомін близької вулиці лунали слова мого товариша:  



А мы и сами удивляемся,
что на веревках не качаемся,
что всех прикончив, не кончаемся,
хотя людьми не притворяемся:

Ведь мы рогов своих не тратили,


мы просто всех вас орогатили,
кто ж быть хотел святым ли, правым ли,
тем помогли мы — в рай отправили.

 

По цих словах у пам’яті майнула цитата з документа, який надіслав мені з Алушти мій друг Віктор Хилінський — один із шанувальників моїх досліджень «І бачив я звірину…» Це був наказ голові ВЧК Дзержинському, що його оприлюднили в «епоху гласності».  



«№ 13 666 / 2 В соответствии с решением В.Ц.И.К. и Сов. Нар. Комиссаров, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать, как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно (підкреслення Леніна) и повсеместно. И как можно больше. Церкви надлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады».  

І тут я завважив, що Різниченко не дивиться на аркуш, а читає з пам’яті:  



Но если ангелы небесные
Прервут нам игры наши бесные,
Мы в наше пекло эмигрируем!
...Или в безрогих мимикрируем!

 

Він склав учетверо папір і дав мені. Потім подивився уважно і сказав: — Ти не схожий на себе. — Чому? — поцікавився я. — Що з твоїм обличчям? — Я ж казав — хворий. Тільки зараз помітив? — Ти — про оті свіжі шрами? То таке діло… Затягне. — Він витяг з нагрудної кишені люстерко. — На ось, глянь. Із дзеркальця на мене дивилося вселенське зло. На мить я відсахнувся від свого зображення. Це справді був не я, а мій звір, який хоч і сховався у підсвідомості, проте залишив свій відбиток на моєму лиці і в моїх очах. Першим рефлексом було усміхнутися і в такий спосіб позбутися того страшного виразу. Але м’язи обличчя не корилися. Це тривало якусь мить, мені ж здалося, що минула ціла хвилина. — Ну, так це ж інша справа! — широке лице Різниченка вкрила добра посмішка. — А я вже був подумав, що в тебе вселився той, про кого я читав. Я ще раз глянув у люстерко: тепер на мене дивився чоловік середнього віку; на лівій частині обличчя в нього поблискували плями від недавніх виразок. Майнуло в голові, що якщо відростити бакенбарди, то тих плям не буде помітно. А ще я подумав, що тридцять років тому, коли писався вірш, навряд чи хтось міг би подумати про бісів, і що вони — біси, коли закінчиться термін їхнього шабашу, так легко мімікрірують у безрогих і привласнять усе, що їхні раби створили протягом трьох поколінь. У них у руках тепер не зотлілі догми вигаданої ними ж моралі, а важілі багато впливовіші — гроші. Вони купують усіх і вся, а головне — закони. Раптом Різниченко поцікавився: — А нащо тобі той нещасний? Ну, про якого писав Ігор… — Схоже, він цілий місяць носив у собі емігранта, — відказав я. Колега, поміркувавши, попрохав: — Поясни. Я процитував: — Ноеслиангелы небесные прервут нам игры наши бесные, мы в наше пекло эмигрируем!.. На жаль, між їхнім пеклом і нашим світом існує чимало каналів і «бєси», про яких ти пишеш, завжди відвідували нас, немало таких гостей і тепер з’являється. Допомагають їм ті, що перефарбувалися, чи, як ти пишеш, «мімікрірували». Добродушно-іронічний вираз на лиці мого друга раптом зник; воно стало зосередженим. — Це щось із області фантастики? — поцікавився без тіні іронії. — Скоріше з області містики. — А що таке містика? — Ну, те, що насправді існує і підтверджене тисячами фактів, але не може бути пояснене жодним з відомих людині інструментів пізнання. — Мені згадалися мої зустрічі з темними на межі з астральним світом, жах, який спершу мене охоплював, і збайдужіння, а потім і зневага до них, яку я не приховував, коли вступав з ними в діалог. Я додав: — Це та ж реальність, але досі ні ким не пояснена. Несподівано від Різниченка долинув уривок з пісеньки «Гоп, кумо, не журися…» Він витяг з кишені і приклав до вуха телефон. — В центрі я… — сказав. — Гаразд, зайду, куплю. Ми піднялися. — Дякую за словник, — сказав Олекса. — А я тобі — за вірш. Вставлю його в нову звірину», якщо жити залишуся. Ти не проти? І тут я, несподівано для себе, запитав: — Олексо, тобі ні про що не каже ім’я молдавської поетеси Маріци… — я назвав прізвище. — Адже Кишинів від вас зовсім недалеко. Він помовчав, щось згадуючи, потім озвався: — Хтось із наших її перекладав… Не пригадаю хто. Якщо треба, я з’ясую і дам знати. — Не варто. Забудь. Я не поспішав полишати сквер і дивився вслід моєму другові, що перевальцем віддалявся. Він мав постать боцмана. Принаймні, таким я уявляв собі зверхника над матросами — міцної статури, не метушливого, літнього чоловіка. Перед тим як піти, я підвівся і уважно оглянув сквер. Пильність знедавна стала рисою мого характеру. До того ж звір у мені, хоч і не був активним, але й не зник. І тут від собору долинув гомін — на майдані, навпроти брами зупинилася невелика колона з червоними гаслами і прапорами. «Схоже, якась ліва партія, — майнуло в голові. — Теж мені, знайшли місце…» Кілька чоловіків середнього віку відділилися від гурту і зайшли до храму. Я очікував, що ті, котрі залишилися, почнуть мітинг. Проте люди змішалися, про щось мирно гомоніли. Прапори і транспаранти притулили до стіни. Це були старі і дуже старі люди з обличчями кольору ракушняка. Зблизька ж, коли я підійшов, то завважив, що лики їхні були обтягнені пожовклим пергаментом. Вони прийшли у світ ще на початку минулого століття. І попри те, що це були чоловіки й жінки, геть старі й не дуже, потворні і шляхетні, їх поєднувала одна спільна риса — на обличчі кожного з них відбивалася одержимість — полум’яне прагнення чогось. Усі вони були темні, хіба що крім кількох діток — онуків, яких вони привели з собою. На мить примарилося, що я проходжу повз цвинтар, де кучкуються мерці; звідти, як мені здалося, війнуло зотлілою плоттю. Але клубок колючого дроту в мені, який досі не робив спроби вирватися назовні, свідчив, що то були не прибульці з Орбу, а темні світу цього. Вони мене впізнали. Ну, не вони — земні, а та астральна складова їхньої аури, яка перебуває у постійному контакті з Темним сателітом планети. Всі вони, крім їхніх онуків, провели мене ворожими поглядами. Чому ворожими? Переконаний, вони й самі того не усвідомлюють. Їхніми очима дивився кадебіст Бутко і його поплічники — мешканці похмурого сателіту. Раптом до свідомості долинули слова пророцтва; вони линули разом із низьким чоловічим голосом, що їх промовляв, з того виміру, де рятувалася моя сутність у час вальпургієвої ночі. «І бачив я звірину, яка з моря виходила, і мала вона сім голів і десять рогів. А на головах у неї були богозневажені імена…» Я справді бачив звірину… Ні — те що від неї зосталося. Незабаром вона зовсім відійде в потойбіччя, а людей мучитиме вже не вона, а лиха пам’ять про її діяння. Я знав з пророцтва: через тридцять шість поколінь звірина знову буде випущена з безодні — тепер уже востаннє і на короткий час. Якщо внутрішній охоронець був спроможний ідентифікувати земного темного і безпомилково розпізнати прибульця з Орбу, то мені, щоб запримітити у вуличній метушні звичайного філера, треба було виявити неабияку пильність. Я підходив до кіосків, купував газети, водночас спостерігаючи, чи не причепився хвіст. Скоро, проминувши Преображенську вулицю і вийшовши на Грецьку площу, сів у маршрутне таксі, що саме від’їжджало. А тим часом з голови не виходило: чому біля храму зібралися ті, хто три покоління тому винищив геть усіх священнослужителів великої імперії і більшу частину храмів?  

РОЗДІЛ 12


 

До будинку, де жила моя сестра, залишалося метрів двісті, коли я вийшов з маршрутки і, віддалившись від головної магістралі, пішов дворами. Водночас пильнував, чи мене ніхто не супроводжує. Добре усвідомлював, що всі намагання бути невидимим нічого не значили для сучасної техніки стеження. Але рефлекс колишнього гнаного весь час тримав мене в стані готовності. З огляду на ситуацію з Солодким і вінничанином, вже йшлося не про звичайного хвоста, а про можливий замах. От тільки з усіх можливих знарядь самооборони у мене були ноги легкоатлета і призабутий досвід розрядника з боксу. «Треба б придбати пістолет…» — майнула думка. «Ага, — озвався мій одвічний внутрішній опонент, — це й буде та зачіпка, за яку вхопляться ті, що переслідують. Стаття називається «незаконне зберігання вогнепальної зброї». «Можна, звичайно, й зареєструвати…» Я вже був дістав мобільний телефон, щоб потелефонувати Кості і спитати, де можна придбати пістолет, та раптом схаменувся. Той, хто знає мій номер телефону, легко може налаштуватися на його частоту і не тільки чути, а й записувати розмову. Тим часом все свідчило про те, що мого другого номера у них немає. Поки що немає. Почуття тривоги з’явилося щойно я почав набирати код номерного замка на вхідних дверях у будинок. Воно не полишало мене й тоді, коли піднімався сходами на третій поверх. Я ніби йшов по чийомусь запаху, який зник щойно я переступив поріг спільного, на три квартири, відсіку. Якщо це не помисливість, то той, хто «наслідив», далі дверей у відсік з хитромудрим замом не проник. Поза всяким сумнівом, зовсім недавно тут побував темний. Раптом спало на думку перевірити, чи й вище на сходах знати цей «дух». Але досить було піднятися всього один марш нагору, щоб переконатися, що «запах» тягнувся лише до третього поверху. Отже, мене таки вистежили. А скоріше за все перейшли до плану «Б». Важко-бо припустити, що темні, яких доволі на всіх рівнях влади і які живуть очікуванням минулого, не розгледіли всю мою рідню під «мікроскопом» і не знали, що я часто буваю в Одесі у сестри. Досі вони остерігалися знищити мене традиційним способом, яким зазвичай позбувалися політичних опонентів чи бізнесових конкурентів. Адже мої читачі, а їх немало і в середовищі силових та правоохоронних структур, пов’яжуть акцію з моєю творчістю і тим, кого вона найбільше викриває. До того ж у кількох моїх друзів, у тому числі й столичних, — письменників і журналістів зберігаються листи про те, що в моїй квартирі у мою відсутність було проведено обшуки. Там наводяться навіть інтервали дат і місяці, коли це відбувалося. Ті листи будуть негайно оприлюднені в друкованих засобах масової інформації і на сайтах. Напевне, Костя справді налякав розробників акції, якщо вони перейшли до прямої дії. А з цього витікає, що автори замаху, скоріше за все, не державна структура, якій нічого боятися, а ті, хто вгніздився в неї і робить свою темну справу. … За вікном уже сутеніло. Був час вечірніх новин і я увімкнув телевізор та заходився перемикати канали з надією знайти якесь повідомлення про чоловіка, який повернувся невідь звідки і тепер не пам’ятає, де він був і хто він є. Проглянув усі канали, а тоді погасив екран та пішов у кухню послухати радіо. І тут помітив, що на кухонному столі лежать принесені мною газети. Почав з «Вечірньої Одеси». Скоро пересвідчився, що редактор втратив цікавість до теми, яка його так зацікавила. Не знайшов нічого і в обласній періодиці. Та коли розгорнув одну з республіканських газет, то від подиву мало не випустив її з рук. На знімку стояли один навпроти одного відомі кожному люди — митрополит і лідер комуністичної партії, народний депутат. Митрополит щось вручав лідерові. Під малюнком був напис, що комуністичного зверхника у зв’язку з його ювілеєм, церква нагородила орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня. Сивобородий митрополит у білому циліндричному головному уборі був, як і належить людині високого сану, стриманий і це контрастувало з демократичною, розкутою постаттю лідера комуністів, якому краще б личили слова «рубаха-парень». — Отакої! — вихопилося в мене. — А як же наказ батька-Леніна за номером 666 13 / 2 про те, що «Попов надлежит арестовывать…...расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше…» Ще кілька років тому від Спасо-Преображенського собору, до якого сьогодні підійшла колона червоних, не вгадувалося й фундаменту. Після того як «релігія антихриста» перестала вже бути панівною, громада Одеси відкопала фундамент і на ньому звела зруйнований більшовиками храм. По тому старому осередкові духовності все ж залишилася матеріальна пам’ять — школа навпроти, споруджена з його каменю, та ще немало будинків. Від чийого імені духовний отець тис руку антихристові — від православного світу чи від свого власного? «І бачив я звірину... І мала вона сім голів… А на головах у неї були богозневажені імена…» Слова, що линули в мою свідомість низьким голосом пророка, несподівано увірвала мелодія мобілки. На дисплеї висвітився знайомий уже Костин номер. — Зустрічався ж з колегою-психіатром… — повідомив він. — Каже, нічого особливого — звичайна амнезія. Правда, є одна дивна обставина — чолов’яга той, хоч нічого й не пам’ятає, але, часом, заговорюється… — На мить Костя затнувся. — Запевняю, це не шизуха… Дідька ти тоді справді вигнав з нього, але той, скоріше за все, втікаючи, поцупив чи не всю пам’ять бідолахи. Натомість залишив частину своєї. — Що ти маєш на увазі? — Ну, курортник балакає так, немовби перебуває одразу у двох реальностях — у сьогоденні і водночас у світі, де селяться людські пороки, зокрема лютість. Відповідно і голос його був то звичайний, а то він промовляв голосом того чорта, що мало не порішив мене, хай йому грець! До речі, прибулець і в моїй свідомості напаскудив — я почав гарикати без причини. Це помітили й мої друзі. — А крім цієї — емоційної складової, ти більше нічого не помітив за собою? — Що ти маєш на увазі? — Наприклад, поява в твоїй пам’яті інформації про щось, чого раніше не знав. Знання якісь… — Ні, — сказав Костя. — Цього не завважив. Але курортник, судячи з усього, набрався грамоти по зав’язку. Він голосом сатани віщає речі, які мені важко збагнути. Наприклад, про те, що темні нашого світу очікують на прихід когось, хто для них є месія. Цей хтось буцімто розблокує матеріальне людство. Як я зрозумів, ідеться про зняття перетинки між світом людей і ближнім потойбіччям. А це означає, що випадки поодиноких втілень сутностей темних у людські тіла стануть звичайною справою. Відтак і сценарії, які розробляються у ближньому потойбіччі, одразу ж впроваджуватимуться у земному вимірі. Ідея десь така, яку свого часу проголосили більшовики — рівність. Тільки тоді мова йшла про рівність між суспільними верствами, а тепер — рівність між живими і мертвими. — Несподіваний хід думки… — озвався я, не приховуючи іронії. — Він так і сказав? — Ну, не зовсім так. Його мова це — суцільні теревені — не розбереш. Довелося вибирати на диктофоні режим уповільненого мовлення. Слухаючи його базікання, я саме так і зрозумів. У мене є той запис. Тільки він на диску, а не на касеті. — А що твій колега-психіатр думає про тих, які забрали курортника? Хто вони? — Нічого не думає. І, як мені здається, не хоче думати. Допитуватися ж я не наважився, адже ми з ним тільки й того, що навчалися колись на одному потоці. Я тільки поцікавився чи по курортника справді приїздили медики. Він сказав, що не переконаний, бо «швидка «була зеленого кольору без вікон у салоні, хоча на передку в неї й написане слово «амбуланце». Ага, ти не міг би пояснити, слова «ближнє потойбіччя». А що існує й далеке потойбіччя? Я довгенько мовчав — не знав, що відповісти. — Алло, ти чуєш? — Чую-чую… По-моєму, потойбіч існує сім. Стільки ж, як і складових в аурі людини. Таку ж кількість складових аури має і планета Земля, бо вона також — жива істота. Це астральна, ментальна, ефірна сфери і таке інше. Найближча ж до матеріального тіла людини астральна складова, та й планети також; для планети вона називається Орб, або Темний сателіт. Тут мешкають сутності земних людей, які, крім їсти, пити, розмножуватися та чинити підлоту іншим, нічим більше не займалися в земному світі. Але ця тема, щоб про неї погомоніти, вимагає часу. А в тебе на телефоні — лічильник. — На жаль… Ну, а далеке потойбіччя?.. — Гадаю, це ментальна складова аури, де селяться душі людей, які в земному світі жили за принципами моралі й духовності. До речі, кожна з семи складових аури планети не стала, вона то наближається до свого матеріального тіла, то віддаляється. Але, повторюю, це не телефонна тема. — Щоб змінити розмову, я раптом запитав: — Чи не підкажеш, де можна придбати предмет, який я сьогодні бачив у тебе? — Який предмет? — запитав Костя, та раптом замовк. По миті поцікавився: — А що виникла потреба? — Та ні, просто майнула думка, що непогано б… — Поговоримо при зустрічі, — сказав Костя. — Я приготую тобі й копію диска. Бувай. Відтоді, як я завважив «слід» темного на сходах, мене не полишало відчуття, що на мене хтось дивиться. «Це помисливість? — майнуло в голові. — Чи, як каже Костя, шизуха?» Біля під’їзду перед будинком, як і біля багатоповерхівки навпроти, ніхто не вештався. Хіба що якийсь із запізнілих мешканців заходив у своє парадне. І тут я завважив на даху сусідньої кам’яниці рух. «Хтось із тих, хто смолив дах», — подумалося. Тим часом чоловік примостився на даху на розі парапету і направив у мій бік довгий предмет. То не була снайперська гвинтівка, а скоріше труба в два-три дюйми завтовшки, у яку чоловік дивився. Мене він не бачив, бо я стояв за фіранкою, до того ж уже смеркало. Не бачив, за умови, якщо то не був прилад нічного бачення, який уловлює постать людини за інфрачервоним спектром тіла. І тут незайману досі тишу, порушив звук автомобіля. По миті на майданчик перед будинком в’їхала зелена машина швидкої допомоги, під лобовим склом якої було написане слово «амбуланце», точніше — його дзеркальне зображення. Машина розвернулася і спинилася передом до будинку. Тим часом чоловік на даху невідривно дивився в моє вікно. З машини ніхто не виходив. Крізь лобове скло проглядалися дві постаті. Раптом задзвонив телефон. Я почав рахувати — звук увірвався на двадцятому гудку. Поза всяким сумнівом, це не був дзвінок сестри чи когось із її знайомих. Нахаб, які б очікували відповідь більше ніж п’ять-шість секунд, у неї не було. Піймався на думці, що попри екстремальну ситуацію, я залишався абсолютно спокійним. Подальші мої дії немовби виконувалися кимось іншим, а Я був тільки свідком. Зайшов у сіни і зняв з цвяха ключі від квартири сусідів, і вже там набрав на мобільнику Костин номер. Він озвався негайно. Моє повідомлення скоріше нагадувало текст телеграми. Дослухавши, Костя поцікавився: — Звідки ти телефонуєш? — З квартири сусідів, яких немає вдома. — Правильно, що не зняв трубку і що телефонуєш з іншого помешкання. Той кент на даху скоріше за все, підслуховувач, а труба — уловлювач звуку направленої дії. З цієї ситуації можна зробити висновок, що по тебе приїхали ті ж самі люди, що й по курортника. Бач, моя провокація вдалася. — А мені радіти з цього? — Швидко називай адресу… — Костя замовк і, мабуть, став записувати. Коли я сказав останній орієнтир: зупинка Кишинівська, він знову озвався: — Це недалеко. — А як бути мені? — Двері надійні? — Металеві. До того ж їх двоє: вхідні в спільний коридорчик і квартирні. — Не озивайся на дзвінки і не вмикай світло. Скоріше за все, вони не знають, що ти вдома, і очікують, коли в квартирі спалахне світло або прозвучить голос. — Мить він помовчав, а тоді додав: — У тебе є передчуття… — З чого ти взяв? — Та ти ж запитував, де можна придбати… Ага, ще: постав мобілку на вібратор. — Може, мені в міліцію?.. — Обійдемося без міліції. Бувай. Помешкання сусідів мало дві кімнати й кухню. Вікна з кімнати і кухні виходили в торець будинку, зі спальні — на протилежний його бік. Не вмикаючи світла, я оглянув простір з двох боків. Де-не-де з’являлися і зникали постаті людей. З вікна спальної було видно центральну магістраль, яку частково затуляв одноповерховий будинок супермаркету. … На майданчику перед будинком було без змін. І тут біля вхідних дверей з’явився молодий чоловік — мешканець багатоповерхівки — і одразу ж з машини «швидкої» вийшли двоє в зібганих зелених халатах. «Гицелі прийшли по безпритульного собаку», — майнуло в голові. Вони перекинулися словом з тим, що натискав кнопки на номерному замку, і зайшли слідом за ним. По хвилі почулося гудіння. Судячи з тривалості звуку, ліфт піднімався на якийсь із горішніх поверхів. Раптом гудіння увірвав звук дверного дзвінка. Дзвонило довго, по якомусь часі дзвінок повторився. Тим часом чоловік на даху будинку навпроти не зводив з мого вікна свого пристрою. Після третього дзвінка, який тривав чи не хвилину, «гицелі» пішли. Крізь фіранку я бачив, як вони вийшли з парадного і попрямували до машини. Це були справжні гевали. «Чогось їм не вистачає? — майнула думка. — Ага, довгої тичини з петлею на кінці». Коли вони зайняли місця в кабіні, машина просіла. «Авжеж, призабутими навичками з боксу тут не обійдешся, — знову майнуло в голові. — Потрібен пістолет. Щонайменше». З усього, в машині, крім тих двох, нікого не було. Раптом моя уява намалювала мені салон зеленого авто, в якому тулилися і скімлили зо два десятки собак — великих і маленьких, облізлих і пещених. «Хай йому чорт з такими асоціаціями!», — подумав я. Чоловік на даху відклав трубу і підніс до вуха руку, мабуть, з мобілкою. Потім знову спрямував трубу, але вже на засклений балкон. Якби я дивився телевізор, то якісь полиски або звук він засік би. Знову майнуло в голові, що я перебуваю в ролі свідка, а не головного учасника події. Не чути було в мені й мого звіра-охоронця. Отже, здоровані в машині, та, мабуть, і той на даху — звичайні люди. Темний, який побував тут до мого приходу, з усього, участі в акції не брав. «З’явиться Костя чи ні, а я мушу готувати втечу», — майже почув голос, який належав мені і водночас комусь іще. Подальші мої дії нагадували добре обміркований план. Хоча думати було ніколи. Я зайшов у ванну і зняв електродріт, на якому моя сестра розвішувала випрану білизну. Його було кілька рядів і всередині він мав сталеву струну. Моя сестра захоплюється в’язанням всіляких мережив-накидок, використовуючи сіру сурову нитку. Я взяв і бухту того прядива. Тоді пішов у помешкання сусідів і прив’язав дріт до батареї під вікном спальні. Вузол зробив бантом, до кінчика якого прив’язав нитку. Потім повкидав у сумку, в якій було всього кілька книжок, свої туалетні речі і поклав її під вікном сусідської спальні. Перевірив про всяк випадок міцність дроту — з усього він витримав би ще два по вісімдесят кілограмів. Коли я знову зайшов на кухню, то побачив крізь фіранку, що на подвір’ї вже світиться. «Швидка» ж стояла під деревом, куди світло ліхтаря ледь досягало. Крізь скло все ж проглядалися двоє людей, один з яких — водій притулив праву руку до вуха, очевидно, розмовляючи по телефону. Довгенько розмовляв, а тоді вони випхали свої дебелі тіла з машини і попрямували до входу в будинок. Один з них тримав якийсь предмет, схожий на ножиці. Коли вони вийшли на світле, я впізнав у тому предметі щипці для перекусування арматури. «Хай би ви подохли! — подумав я. — Що ж ви будете тут перекушувати? Адже ніде немає жодного навісного замка». Раптом мені стало млосно. Я уявив, що станеться з квартирою моєї сестри, коли ті двоє повиламують двері. Тим часом гевали зупинилися біля замкнених вхідних дверей. Очікували, коли хтось із мешканців зайде або вийде. І тут у кишені завібрував телефон. Я швидко вийшов до сусідів. — Ми вже тут, — почувся в мобілці Костин голос. — Де? — Біля супермаркету — червоне авто відомої тобі марки. — Кілери — біля парадних дверей, — сказав я. — Очікують, щоб хтось відчинив. — Без паніки! В їхній машині хтось залишився? — Не думаю. — Код замка? — Почувши код, Костя ще раз сказав: — Без паніки, — і вимкнув зв’язок. Я знову поспішив у помешкання сестри і зазирнув у фіранку на кухні. Спостерігач на будинку навпроти був на своєму місці, а двоє курили біля парадних дверей. По хвилі з-за рогу будинку вийшла якась жінка; в руці тримала пакет з продуктами. Наблизилась до дверей, набрала код і увійшла в будинок. За нею слідом — кілери. «Ось і все, — подумав я. — Боже, що вони тут накоять!» Я поклав ключі від квартири сусідів у шухлядку на кухні, де зберігаються виделки й ложки. Моїм наміром було замкнути сестрину квартиру, тоді, зайшовши в сусідську, зачинити двері зсередини і спуститися з третього поверху. А там смикнути за нитку і розпустити бантик дроту. Таким чином я намагався втекти, не зоставивши сліду. Востаннє визирнув на подвір’я і раптом побачив чоловіка, який щось робив біля бензобака «швидкої». «А я сказав Кості, що в машині нікого немає…» — подумав. Тим часом чоловік, пововтузившись біля бензобака, неквапом пішов у бік дитячого майданчика. Водночас з-за рогу будинку вийшли двоє — в одному я впізнав постать Бакса, другий — високий тримав якесь знаряддя, схоже на автомат. Вони попрямували до парадного і, набравши номер, зайшли. Далі все розгорталося дуже стрімко. Почувся тупіт на сходах і з будинку вискочили двоє в зелених халатах. Вони кинулися до «швидкої» і як тільки опинилися в кабіні, чоловік, що який сидів лавці дитячого майданчика, черкнув сірником і пішов геть. З того місця побіг вогник у бік машини. За якихось десять секунд, коли «швидка» вже рушала з місця, стався сліпучий спалах, а потім пролунав вибух. По миті машина обернулася на велетенське багаття. У просторі між двох висоток стало видно як удень. З того пекла викотилися дві палаючі кулі і, покачавшись по землі, вклякли. Рука моя потяглася до вимикача, щоб увімкнути світло, та раптом я усвідомив, що десь є той, хто привів найманців, і що він зараз спостерігає за тим, що сталося; наприклад, з якогось із численних під’їздів будинку навпроти. Він мусить знати також, що вікна помешкання моєї сестри виходять на подвір’я, а не на вулицю. Я вийшов у коридор, замкнув двері сестриної квартири, тоді зайшов у помешкання сусідів і зачинив двері з англійським замком. Дістав із сумки рушник і, намотавши його на руку, став спускатися. У вікнах спалень другого і третього поверхів не світилося. Та й навряд щоб хтось із мешканців дивився б у цей бік. Очі всіх, скоріше за все, були прикуті до вогнища на подвір’ї. А якби побачили чоловіка з сумкою через плече, що спускається по линві з третього поверху, напевне, потелефонували б у міліцію. Торкнувшись ногами землі, я посмикав сурову нитку і скоро дріт з ниткою упав і я сховав його в сумку. Єдиний слід, що залишився, було не до кінця причинене вікно, але більшість вікон у будинку також були прочинені. Усе це зайняло в мене всього секунд десять-п’ятнадцять. … Перед тим, як завернути за ріг супермаркету, я озирнувся і розпізнав Бакса і високого чоловіка, які щойно вийшли з-за рогу висотки; за ними йшла жінка з тим самим пакунком. Ще півхвилини тому вони застали б мене висячим на дроті. Тим часом з протилежного торця висотки прямував чоловік, схожий постаттю на того, хто порався біля бензобака «швидкої». Перед супермаркетом стояло з півдесятка авто і одне з них червоного кольору. Порівнявшись з ним і завваживши, що воно порожнє, я попрямував до магістралі. Раптом почувся слабкий свист. То озвався той, що вийшов з протилежного торця будинку. Він був одягнений у все сіре і здавався згустком сутінок. Та коли наблизився, я впізнав у ньому Костю. — Де ти взявся? Ти ж з будинку не виходив! — сказав він, подаючи руку. — Не так питання треба ставити, — відказав я. — Треба запитати: куди тобі подітися? Цього разу, дякуючи Богові, пронесло. — Наступний раз може настати для когось іншого, а не для тебе. Після того, як у «новинах» покажуть як горить зелена «швидка медична допомога». — Покажуть згарище, — зауважив я. — Ні, таки багаття, і вибух. А також водія й пасажира, що згоріли. — Костя витяг з кишені відеокамеру. — Ось тут усе зафільмоване. Диски я надішлю у два-три телеканали, а один — отому мисливцю, хай йому грець. Дивись, і пропаде бажання на нас полювати… Не в нього, звісно, а в тих, хто над ним. Ага, сідай на маршрутку і мотай на Лузанівку. Зараз підійдуть люди, яким тебе бачити не слід. Як і тобі їх… — Раптом Костя розпустив змійку на моїй сумці і вкинув у неї щось важкеньке. — Про всяк випадок… — сказав. — Обойма повна. А тепер хутко линяй. Я скоро під’їду.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка