Віктор Савченко діти мардука



Сторінка10/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.14 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   30

РОЗДІЛ 5


 

Стелю підпирали товсті колони. Не грецькі, не римські й не дорійські, а складені з поставлених одна на одну округлих фігур; за основу правили квадратні «п’яти» на кам’яній підлозі. Це була велика зала, заввишки щонайменше у десять людських зростів. Горельєфи левів та крилатих биків, які прикрашали панелі стін, свідчили, що палац належав вавилонському правителю. Я сидів за мармуровим столом над сувоєм пергаменту й очікував, що скаже бородатий чоловік у червоному вбранні. Тим часом він то походжав по залі, часами навіть зникав у глибині її і я його не бачив, часами всідався у крісло-трон, оправлене у слонову кістку, й подовгу про щось думав. Володар був стурбований. Чорна рідина на кінчику палички, якою я писав, висихала і я знову вмочував паличку в каламар. Раптом чоловік ревнув густим баритоном: — Арйоху! Тієї ж миті почулося від дверей: — Ось я. — Із сутінок виникла постать бородатого воїна з мечем на поясі. На плечах у нього тьмяно поблискували золоті нараменники. — Приведи з храму Мардука мудреців, халдеїв і магів. — Так, володарю, — відказав Арйох і розчинився в сутінках палацу. Якийсь час лунали його важкі кроки. Цей діалог я записав, халдейською мовою, як і все, що досі писав. Щось майнуло в моїй свідомості, моїй — писця вавилонського царя Навуходоносора. Те, що майнуло, можна було назвати проблиском пам’яті, але не минулої, а майбутньої. Довкола рухалися якісь машини, чоловіки й жінки у незвичайному вбранні. Люди ті поводилися неприродно розкуто, але водночас здавалися мені беззахисними. Мабуть, через те, що довкола було безліч будинків, значно вищих за ті, що у Вавилоні, але не було кріпосних стін, які оточували б їх. Мені немовби довелося перенестися від джерела струмка до великого моря, у яке впадав струмок, і знову повернутися назад. Я був писцем — тим, хто фіксує все, що мовить цар чи будь-хто з його оточення. Мене, колись давно, відібрали з молодих халдеїв — служок при храмі Мардука, як такого, що гарно виводив літери. До храму ж мене привів мій дядько з халдейського племені, того самого, до якого належала й династія вавилонських царів. Люди цього племені, на відміну від десятків інших племен, що складали царство, мали надзвичайні властивості, зокрема й передбачати майбутнє. Халдеї складали основу храмовників, які вивчали небо, розташування зірок і його вплив на врожай, перебіг подій у царстві, долю окремого племені, царської династії й самого царя. Чимало було там з племен-васалів, справді мудрих, таких, що вміють впливати й на сам перебіг подій, як у державі, так і в навколишніх царствах. Їх прийшло зо два десятки, зодягнених, як і цар, у довгі, по кісточки, плащі, але не червоного, як у царя, кольору. Вони вклякли у низькому поклоні. Позаду гурту стояв Арйох. — Цієї ночі мені приснився сон, який мене збентежив, — озвався цар. — Я волію, аби ви скинули тягар з мого серця й витлумачили істоту того сну. Якийсь час гурт німував, а тоді подав голос найстаріший: — Царю, живи вічно! Оповіж нам, рабам твоїм, сон, який стурбував тебе, і ми, раби твої, витлумачимо його. — Ні, — сказав цар. — Ви самі розкажіть мені мій сон. І дайте його тлумачення. — Живи вічно, великий царю! — озвався здивовано один з гурту. — На суходолі немає такого, хто оповів би тобі твій сон. Не зможемо цього зробити й ми, раби твої. — Усі так думають? — поцікавився правитель. — Усі, живи вічно, володарю! — сказав найстаріший. — Тоді я віддаю вас у руку Арйоха, — повідомив цар. — Щойно я зважив вас і знайшов, що ви нічого не важите… Арйоху, повбивай їх, а їхні будинки і все їхнє майно поспалюй. Після цих слів володаря я відчув, як у мене почали терпнути ноги. Поміж тих людей були жерці з єгипетського храму, халдейські віщуни й маги, які могли наслати хворобу не тільки на окрему людину, а й нещастя на ціле плем’я; цар також володів їхніми знаннями. Але не це мене злякало — серед них був мій рідний дядько. Я ретельно записав як цареві слова, так і слова, мовлені храмовниками. Не записав тільки безтямні оклики тих із них, які злякалися смерті, а також те, як двох, що втратили свідомість, виносили з палат їхні товариші. — Великий царю, в ім’я Мардука та Іштар[4], благаю, не посилай рабів своїх у край без вороття! — Це були слова старійшини, які долинули вже ззовні, і в яких, проте, не вгадувалося відчаю. Почулися брутальні вигуки. То Арйох передав храмовників сторожі царського палацу, яка погнала їх до в’язниці. Їм залишилося жити менше доби. Завтра на світанку їх заколють мечем. По якомусь часі в покої царя проникли голоси, а тоді зайшов Арйох. — Царю, живи вічно! — озвався він. — Осмілився потурбувати тебе раб твій Валтасар, той, що з магів. — А чому він не у в’язниці? — поцікавився Навуходоносор. — Його не було поміж тих, кого приводив до тебе твій раб. Та коли я його забрав, щоб відправити туди, де всі, то він сказав, що зможе оповісти тобі твій сон. — Веди. По хвилі з’явився чоловік, віком, як і цар. — Живи вічно, великий царю! — мовив він. — Раб твій Валтасар насмілився стати перед лицем твоїм, бо відає причину бентеги твоєї. Але знай, царю, що для вирішення завдання, яке ти поставив перед рабами твоїми магами, халдеями та мудрецями, не вистачить розуму всіх людей землі. Не під силу це було б і мені, але є Бог живий на небі, який зглянувся на мою молитву й показав мені твій сон і дав істоту його… Твій сон та видіння твоєї голови на ложі твоїм — ось вони: Тобі, царю, приходили думки про те, що буде потім, після тебе, а Той, Хто відкриває таємниці, показав тобі те, що станеться в майбутньому. Тобі, царю, снився бовван. Великий такий! Блиск його дуже сильний! А ти стояв біля його ніг здрібнілий і наляканий. Голова того боввана була з чистого золота, груди й рамена — срібні, нутро і стегно — з міді, гомілки — з заліза. А ноги частинно з заліза, а частинно з глини. І ти, царю, бачив, як одірвався камінь — не з руки кинений — і влучив боввана в ноги його, що з заліза та з глини, — і розтрощив їх. Того часу розтрощилися, як одне, — глина, залізо, мідь, срібло та золото. І вони стали немов та полова з току жнив, а вітер їх розвіяв, і не знайшлося по них жодного сліду. А камінь став великою горою і наповнив усю землю. І тут я — писець — очам своїм не повірив: грізний цар зіскочив зі свого трону і вклонився Валтасарові. — Валтасаре, ти великий, справжній! — сказав він. — Проси, що забажаєш. — Царю, живи вічно! Не я, раб твій, оповідаю твій сон. Це Бог живий з тобою через мене говорить. Проте, якщо твоя ласка, не губи храмовників. Тієї ж миті звернувся володар до начальника двірцевої варти: — Арйоху, накажи звільнити магів! Коли Арйох кинувся виконувати наказ володаря, Валтасар провадив: — А тепер, царю, оповім істоту сну. Ти цар над царями, якому Небесний Бог дав царство, владу й міць та славу. Скрізь, де мешкають людські сини, польова звірина та птаство небесне, Він дав їх у твою руку та вчинив тебе пануючим над усіма ними. Ти — голова, що з золота. По тобі постане інше царство, нижче від тебе, і царство третє, інше, що з міді, яке буде панувати над усією землею. А царство четверте буде сильне, як залізо, бо залізо товче й розбиває все, так і воно стовче й розіб’є все. А що ти бачив ноги та пальці частинно з гончарської глини, частинно з заліза, то це буде поділене царство і в ньому буде трохи залізної міці, бо ти бачив залізо, змішане з глейкою глиною. А пальці ніг частинно з заліза, а частинно з глини, то й частина царства буде сильна, а частина буде ламлива. А що бачив ти залізо змішане з глейкою глиною, то вони змішані будуть людським насінням, а не будуть прилягати одне до одного, як залізо не змішується з глиною. А за днів тих царів Небесний Бог поставить царство, що навіки не зруйнується, і те царство не буде віддане якомусь одному народові. Воно потовче й покінчить усі ті царства, а само буде стояти навіки. Бо ти бачив, що з гори відірвався камінь сам, не руками кинений, і потовк залізо, мідь, глину, срібло та золото. Отож, Великий Бог об’явив цареві, що станеться потім. А сон цей певний і певна його розв’язка! Тоді цар Навуходоносор упав на своє обличчя і вклонився Валтасарові. Він сказав: — Справді Бог твій — це Бог над богами та Пан над панами, коли міг відкрити оцю таємницю! Тоді він знову сів на трон — червоний, оправлений у слонову кістку, й наказав мені записати його наказ про призначення Валтасара паном над усім вавилонським краєм і великим провідником над усіма мудрецями. Він також наказав записати перелік дарунків для Валтасара — від любих йому пахощів, до красунь-наложниць. Коли володар з магом пішли в цареву трапезну, я знову завважив якийсь струмінь, що майнув у моїй свідомості. Я ніби вже був не писцем вавилонського двору, а іншою людиною, сповненою дивними знаннями, яких не відала храмова наука. Це були знання про мікросвіт — найменші часточки живих і неживих тіл. Я мав знання і про небесні тіла — планети й сузір’я, навіть про відвідування людиною планет, але геть чисто був позбавлений знань про вплив їх на долю окремої людини, племені, царства. Хтось відсік інформаційну пуповину немовляти — людності землі від її материнського лона — космосу. Я не просто перенісся в дусі у чужий для мене світ… Моє Я немовби розтягнулося, ні — пробігло в часі всіма царствами, як тими, про які казав Валтасар, так і багатьма іншими Але побачене було таким ущільненим, що годі було виокремити бодай якусь подію. Можна було казати тільки про послідовність царств. Я знав, що на тому кінці часу, де мені довелося побувати, є ще один Я, власне, — намистина на нитці, яка то зникає, то знову з’являється, тільки в іншому місці простору-часу, але на тій самій нитці. За мить мене знову щось перенесло в палац Вавилонського царя, у залу, посеред якої стояв трон із слонової кістки. Раптом мені відкрилося: він — трон і був тим предметом, який пов’язував мене — писця, раба царя Вавилонського, з тим мною, що жив у далекому майбутньому. Я прокинувся збентежений щойно побаченим (ні — пережитим) сном. Не виникало жодного сумніву, що писцем Навуходоносора був саме я, а не хтось інший. У критичні моменти в мене й ноги терпли, як у нього. А ще я був певен, що трон, на якому сидів Навуходоносор і той, що стояв на «горі Броккен», що в Гарці, — той самий, тільки реставрований людськими кістками, і сісти на нього мав хтось інший. А, може, й не інший, а сутність самого Навуходоносора (намистини на нитці), тільки в образі іншої людини. Авжеж, це був той самий трон, що його спорудив для себе Набопаласар, батько Навуходоносора, і на якому після останнього Вавилонського царя Набоніда сиділи царі Мідоперсії, Грецької імперії і, здається, хтось із правителів Риму. Мені приснилася подія, до якої я багато разів звертався, читаючи «Книгу пророка Даниїла». Поза всяким сумнівом, колос на глиняних ногах — метафора, за якою криється велика таємниця людства. І тут я підвівся (ще мить тому збирався знову поринути в сон), увімкнув світло, знайшов у шухлядці, де моя сестра тримала нитки й голки, кравецький метр і шматочок крейди та, підійшовши до одвірок, зміряв свій зріст. Потім зробив на одвірках позначки, скільки сантиметрів припадало на голову, «груди й рамена», «нутро і стегно» та на ноги. Повний зріст я взяв за сто відсотків. Порахувавши, знайшов, що на голову припадає 12 відсотків зросту, «груди й рамена» — 16, «нутро і стегно» — 26, ноги — 46. Я знав, що Вавилонське царство проіснувало 88 років, Мідоперсія — 207, Грецька імперія — 301, Римська імперія — 506. У сумі це складає 1102 роки. Коли цю суму я взяв за сто відсотків, то на голову боввана — Вавилон припало 8 відсотків, на його груди й рамена (Мідоперсію) — 18,8, на нутро і стегно (Грецьку імперію) — 27,2, на ноги (Римську імперію) — 46. Пропорції сучасної людини (тобто мої) і боввана мало чим відрізнялися. Отож, пророк Валтасар закодував тривалість чотирьох світових імперій на пропорціях людського тіла, які — пропорції є сталими, якщо не брати до уваги деякі антропологічні відмінності рас. Більше того, він навіть врахував, що Римське царство буде поділене (дві ноги), що й сталося у 395 році, коли єдину імперію було поділено на Західну і Східну (Візантію) між двома синами імператора Феодосія Великого. Вища Сила, напевне, та ж сама, що й допомогла мені дешифрувати «Об’явлення св. Івана Богослова», тепер відкрила для мене ще одне з найзагадковіших пророцтв. Але ж кому, якій силі, це на шкоду? Кому заважає, щоб людство довідалося про таємницю колоса на глиняних ногах? З такими думками я вимкнув світло і ліг, сподіваючись заснути. Напевне, й заснув би, коли б не моя звичка письменника уявляти все до найдрібніших деталей. Я спробував «побачити» внутрішнім зором статую велетня з золотою головою. Раптом на мене впало осяяння: за зовнішніми ознаками колоса проглядалася ще більша таємниця — його сутність. Вона полягала в тому, що компоненти колоса — всі чотири світові імперії — мали те ж саме духовне наповнення, а саме — єдине божество. Відмінність полягала тільки в назві: у Вавилоні це був Мардук, у Мідоперсії — Бел-Мардук, у Греції — Бел-Зевс і Зевс, у Римі — Юпітер. А виник він — цей бог — і став центральним саме у Вавилоні, в голові, що з золота. Ось чого пророцтво було дане аж на чотири світові імперії. Віру в Мардука-Бела-Зевса-Юпітера зруйнувало християнство (камінь, який перетворився на гору й наповнив усе людство). Зруйнувало земну «постать» боввана, але не знищило його інформаційної програми, яка причаїлася в астральному світі, очікуючи на свій час. Те, що я побачив у мить свого вальпургієвого напівсну в ніч на перше травня, й було астральним змістом боввана. На гору, де стояв зіккурат — храм Мардука і трон царів, які його спорудили, піднімалися воїни Вавилона, Мідоперсії, Греції та Риму. Це був щорічний ритуал підживлення аури (програми) колоса людськими жертвами, енергетикою страждань. А, може, — чергове намагання розбудити його з летаргійного сну. З якою метою? Щоб розпочати чергову спробу заміни духовного наповнення земного людства. Навіщо ж іще?  

РОЗДІЛ 6

 

Була восьма ранку, коли мене розбудив дзвінок квартирного телефону. Я вже простягнув руку, щоб зняти трубку, та раптом відсмикнув її, згадавши пораду Кості. По кількох хвилинах дзвінок повторився. З усього, телефонувала сестра. Коли я згодом набрав номер її робочого телефону по мобілці, то переконався, що то таки була вона. — Ти що, виходив кудись? — запитала сестра. — Я тобі дзвонила. — Та ні, був у ванні, а там нічого не чути. — Я чого дзвонила… Під морозилкою — ковбаса, масло й сир, а в шафці кава… — Не переживай. Я все знайду. Ну, бувай, мушу вже йти. — На Куяльник? — Ага. — І ще одне. У сінях біля дверей висять ключі від квартири сусідів. Самі вони — на заробітках у Греції і прохали поливати квіти. Отож, заходь туди хоча б раз на день. Вазони — на підвіконні в кухні і на балконі. … Мені не давала спокою Костина порада, чим скоріш накивати п’ятами з Одеси. Власне, це була вже не порада, а програма, але я ще не знав, куди втікати. Думка майнути в Кишинів до Маріци, яка вчора увечері здавалася мені слушною, відпала. По-перше, якщо мій домашній телефон — на прослуховуванні, то темні засікли її номер, а відтак її житло вже під ковпаком. По-друге, я втягнув би її у коло зацікавлень темних. Ну, й, по-третє, з’являтися перед її очі з такою фізіономією, як у мене, було б, м’яко сказати, не коректно. На час я забув про хворобу, та коли підійшов до дзеркала, то завважив, що виразки на обличчі почало затягувати. Отже, лікарка знала, що казала, коли радила побувати на Куяльнику. Минав час, а я ще не знав, як бути. З десятків варіантів утечі, що юрмилися в голові, не міг надати переваги жодному. А треба було вирішувати негайно: справді «змастити лижі» або ж іти до лиману. І тут я увімкнув телевізор. Передавали обласні новини. Наприкінці інформували про дорожньо-транспортні пригоди. Раптом мене немов струмом шарпнуло. На екрані виникло узбіччя дороги, на якому колесами догори лежав фургон Сміттярів. Дикторка казала, що пригода сталася вночі на околиці Дофінівки — передмісті Одеси і що водія в машині не було. Автоінспекція не встановила і власника організації, якій належав фургон. Отже, люди, котрі мали намір викрасти Костю, були Сміттярами у тому значенні слова, в якому його вживають розробники акцій по ліквідації супротивників у бізнесі, економіці, політиці. Їх ще називають «чистильниками». Але, з усього, вони не на того напали. Не знати чому, я відчув полегшення. Скоро збагнув: у тих, хто мене замовив, виникла проблема, на яку вони змушені будуть реагувати оперативно. А це означає, що у жерців храму Мардука (їхніх земних виконавців) клопіт зі мною на якийсь час відійде на другий план. Такий хід думки підштовхнув мене майнути на Куяльник.  



Цього разу я зупинився з протилежного боку від центральних корпусів курорту, неподалік від дороги, що вела на Хаджибеївський лиман і далі на Сьомий кілометр. Незручність полягала в тому, що берег з води був порослий травою, схожою на очерет і її штурпаки встеляли дно. Я обрав цю частину лиману тому, що від міста її відділяла не тільки швидкісна траса, а й металевий бордюр. Кожна людина, яка прямувала до берега, мусила б подолати бар’єр, а відтак була на видноті. До того ж тих, хто користувався цим берегом, було значно менше ніж на центральній частині пляжу. За мною ніхто не стежив. Хіба що хвіст був магічний чи, сказати б, інформаційно-польовий. Про всяк випадок я вирішив убезпечити відеорепортаж, який зняв на Лузанівському пляжі. Але надсилати його на мою електронну скриньку було б ризиковано. Темні вже проникали в мою квартиру і «копалися» в комп’ютерних теках, деякі файли навіть пошкодили, але у мене зберігалися дублікати на зйомних дисках. Тому я, привласнивши відеосюжету назву «Маріца», надіслав його на електронну скриньку моєї племінниці, приписавши, що файл від мене і для мене. Тепер, якщо зі мною трапиться ситуація, подібна вчорашній, то «речовий доказ» не буде втрачено. Я сподівався з часом обробити його у відповідній комп’ютерній програмі, яка дозволяє багатократне збільшення, і побачити обличчя Сміттярів. Тим часом повна бездіяльність, а надто неможливість перемовитися з кимось словом, починала мене гнітити. Я став частіше заходити в ропу, міняти грязьові маски. Перед від’їздом в Одесу планував навідатися до моїх друзів у центральну бібліотеку, де торік пройшла презентація книги «І бачив я звірину…» але виразки на обличчі не дозволяли мені цього зробити. Навіть не стільки це, скільки можливий погляд жінки, яка пройнялася ідеєю твору і яка запитала тоді: «А вам не страшно?» Тепер у її погляді мало б читатися співчуття і розуміння причини хвороби. І тут я інстинктивно взяв мобілку і вибрав із списку номерів, телефон заступника директора бібліотеки. На мить розгубився: одного мого слова «Добридень!» було досить, щоб мене впізнали. — О! Це ж треба! — лунав дзвінкий жіночий голос. — Як ви довідалися, що я збиралася вам щойно телефонувати? Ось переді мною лежить телефонний довідник… — Справді? Що сталося? — Та тут якийсь чоловік прийшов. Просив усі ваші книги. Він і зараз сидить у читальній залі. — Який він із себе? — Такий собі. У читацькій карточці записався лікарем. — Так? І що ж його цікавить? — Заждіть хвилинку… У трубці почулася розмова. По хвилі знову пролунав дзвінкий голос: — Це я говорила з завідуючою залою. Читач, про якого я вам щойно казала, просить щоб книжку «І бачив я звірину…» записали йому на абонемент. Я не дозволила. Нехай приходить і читає тут. — Вона мить помовчала, а тоді додала: — Дивно — чоловік, який цікавиться дослідженнями пророчих текстів, і цей ваш дзвінок… Ви з ним що, домовлялися? — Та ні, — відказав я якомога переконливіше. — Просто потелефонував, аби повідомити, що я в Одесі. Але якщо хоч хтось потягнувся до моїх творів, то просив би вас видати йому книжку. Звісно, в разі коли вона загубиться, я віддам вам мій примірник. — Гаразд, я зараз скажу. — Хвилину її не було, а тоді вона озвалася: — Коли прийдете? Я коротко оповів про свою хворобу і що саме вона привела мене в Одесу. Вислухавши, жінка сказала: — Ми вас і таким шануємо. Приходьте. Є про що поговорити… Я пообіцяв під’їхати, як тільки дозволять обставини. Обличчя гарної жінки, яке весь час стояло перед моїм внутрішнім зором, після того, як ми припинили зв’язок, змінилося на лікареве. Я ще раз переконався, що це справді мудрий чоловік. Він не кинувся в бій наосліп, а заходився шукати причину підстави, в яку його хтось хотів утягти. А вона, як він зметикував, пам’ятаючи, що я письменник, могла бути схована в моїй літературній діяльності. Не вкладалося тільки в голові, чому ця особистість раптом опинилася на «узбіччі». Вода в лимані здавалася теплішою ніж учора, і я лежав на мілководді, вряди-годи позираючи на свій одяг, де в черевикові був схований телефонний апарат. Якби за мною хтось стежив, то йому не просто було б розпізнати одну з голів поміж десятків замазюканих багном, що де-не-де витиналися з ропи. Але досі на берег ніхто новий не прийшов. Була обідня пора і я вийшов на сухе, щоб з’їсти бутерброд та випити кави, які з собою приніс. І тут озвався телефон. «Чи не Костя?» — майнуло в голові. В Одесі номер мого мобільника знало обмежене коло людей. То виявився Олекса Різниченко. — Тебе розшукував якийсь чоловік, — мовив він після привітання. — Секретарка Спілки сказала йому, що є такий письменник, але не в нашій організації. Пам’ятаючи, що ми товаришуємо, потелефонувала мені. — Коли те було? — поцікавився я. — З ранку. Він ще питав, чи немає, бува, у Спілці якихось твоїх книг. — Питав, з якого я міста? — Так. Вона сказала, що ти киянин. — Нащо вона збрехала? — Вона чогось вважала, тебе киянином. «І дякувати Богові!» — подумав я. — Що то за один? — запитав Олекса. — Хтозна… Може, сплутав мене з київським однофамільцем… Той справді там мешкає, тільки його звати Володимиром. Нас часом плутають. — А-а… Ну, бувай, бо по мобілці не дешево дзвонити. Отже, Костя з самого ранку подався з’ясовувати мою особу. Спершу розшукав офіс Спілки письменників, тоді звернувся до бібліотеки. Спонукала його до таких дій інформація, отримана при допиті темного. На мить я поспівчував Кості, адже докопатися до істини і не втратити здоровий глузд у цій ситуації було неможливо. А він, як свідчила його поведінка, звик мати в усьому ясність. Навряд чи темний «розколовся» зовсім, але те, що лікар пустився на пошуки моїх книг, свідчило, що він таки дещо висвітив. Авжеж, Костя не лукавив, сказавши, що інформація, отримана від Чистильника, стосується більше мене ніж його — Лікаря. Я спробував зв’язати події вчорашнього й сьогоднішнього днів в один ланцюг. Якась сила напосілася позбавити мене життя. Вона найняла виконавців немовби для викрадення, насправді ж для вбивства мене. Не отримавши гарантії, що я мертвий, вона заходилася розбиратися з виконавцями. А оскільки ті виявилися людьми тямущими, то замовник і виконавець помінялися місцями: перший став переслідуваним, другий тим, що переслідує. Замах на мене обставлений так, що той, хто викрадає (насправді ж убиває), стає автоматично кандидатом на довічне ув’язнення, а в разі уникнення відповідальності опиняється на гачку у замовника. Той же, хто замовив, до злочину ніяк не причетний. Такий план може бути розроблений тільки у зв’язку з винятковими обставинами. Якщо ж до цієї схеми додати дивовижний випадок із втратою свідомості Сміттяра, то Кості справді є над чим поміркувати. Зрештою, як і мені. Досі я не завважував у собі здатності на відстані «завалити» людину. Біль знімаю. Навіть — деякі пухлини. А от щоб так… Напевне, багато про що довідався Костя від темного. Де, в яких кабінетах влади, планувалася акція. А що до цього був причетний хтось із влади, у мене не виникало жодного сумніву, як не виникало сумніву і в тому, що на багатьох владних щаблях сидять законспіровані «діти» Мардука. Та й не тільки законспіровані… У день наступний після вальпургієвої ночі — першого травня — вони покладають квіти до пам’ятників сатани в містах, містечках і селах. Вони ж усілякими способами блокують зміну назв вулиць і площ, що носять імена найбільших канібалів людства. Їм (їхнім верховодам) добре відомо, що доки живе пам’ять про людину, доти живе й сама людина. Не в матеріальному звісно, — в іншому, невидимому тілі. От і ходять громадяни міст і сіл під табличками з написами імен тих, хто за сімдесят три роки і сім місяців вигубив шістдесят два мільйони люду. Життя моїх співвітчизників минає у невидимому кривавому тумані, що його видихають дощечки на розі будинків. Той туман робить їх глухими до нечуваних страждань дідів і прадідів і «попіл Клааса не стукає в їхні серця». Ну, а тих, хто докопався до окультної суті «форми», «діти» Мардука просто знищують. Чому? Адже «форма» — ідеологія колоса на глиняних ногах — уже відійшла. Саме відійшла, а не зникла. Образно сказати, цей «файл» зберігається на диску. Один раз на рік, у вальпургієву ніч, його витягають із схованки і вставляють у «дисковод комп’ютера». До цієї дати готують і жертви. Я мав бути однією з них. Адже мені дано було ідентифікувати віру в бога Мардука з вірою в учення німецького економіста позаминулого сторіччя. Йдеться не про писання аккадсько-халдейських жерців і не про марксизм, як учення, а про те, справжнє, чим можна заповнити форму колоса на глиняних ногах. А це не словеса, у яку б гуманну обгортку їх не обгортали, а безмежний тоталітаризм і така ж безмежна жорстокість, що за ними — словесами стоять. Той, хто наповнив «форму» у дев’ятнадцятому столітті, писав замолоду:  

«Я хочу спорудити собі трон


На великій холодній горі,
Оточений людським страхом,
Де царює похмурий біль».

 

А ще він писав у своїй драмі «Квлален»:  



«Бачиш цей меч —
Князь темряви продав мені його…
Ти (сатана) летиш в провалля.
І я зі сміхом кинусь за тобою…
І незабаром кину людству
Мої прокляття титанічні.
Моє прийнявши вчення,
Світ згине по-дурному».

 

Досі ми з Костею вели кожен свою гру, а тим часом ситуація вимагала об’єднання зусиль. Я вирішив, що як тільки він озветься, запропоную зустрітись і скоординувати спільні зусилля та вивести на чисту воду ту силу, ким би вона не виявилася. З усього, Костя був не з лякливих. Але минав день, другий, третій, а Лікар не озивався. Пам’ятаючи його пораду, я жодного разу не скористався з домашнього телефону; родичам і знайомим дзвонив по мобілці. Стеження за собою не завважував. Щоправда, з дому виходив близько шостої, коли «стукачі» ще сплять, а приходив під вечір. Світла не вмикав. Полисків екрану телевізора також не видно було з двору, бо заважала лоджія. Тим часом я все менше помічав на собі погляди людей, отже, рани мої почали загоюватися. Вже можна було ризикнути й показатися в бібліотеці. Раптом озвався телефон. Це був одиничний дзвінок. Коли я відхилив кришку, то завважив на дисплеї знайомий уже номер. Мабуть, Костя давав знати, що з ним усе гаразд або ж пропонував подзвонити по цьому телефону. За набором цифр то був номер міського, а не мобільного апарату. На мій дзвінок, проте, ніхто не відгукнувся. Отже, залишалося перше — мені повідомляли, що процес пошуку «замовника» триває. І тут я відчув, що став переживати не тільки за себе, а й за нього. Йому небезпека загрожувала більше, ніж мені. Бо якщо мою — автора «Звірини…» — смерть треба обставити так, щоб ні в кого не виникло підозри в її насильницькому характері, то його можна «прибрати» у традиційний спосіб. Напевне, й він це розумів (чи зрозуміє), познайомившись з моєю книгою. Принаймні причина, через яку мене хочуть позбавити життя, для нього вже не є таємницею.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка