Віктор Близнець паруси над степом частина перша подих степу


Хто хоче знати ворога (Сторінки з щоденника Ассоль)



Сторінка4/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Хто хоче знати ворога
(Сторінки з щоденника Ассоль)

«Вони сиділи на крутій скелі й дивилися в захмарену далечінь моря. Капітан Грей запитав її: — Що ви думаєте робити зараз, коли насувається буря? — Вчитися, — відповіла Ассоль. — Працюватиму над двома предметами: історією та іноземною.[1] Капітан Грей кивнув головою: — Історія — зрозуміло, потрібна річ. А для чого іноземна? Чи не занудить зараз від неї? — Один мудрий чоловік любив повторювати: „Wer die Feind will verstehen, mufi im Feindes Lande gehen“.[2] — Припустимо, ви переконали мене. Але уявіть на хвилинку: корабель несе на підводні рифи, а команда сидить і спокійно зубрить артиклі… — Дорогий капітане! Ми повинні готувати себе до серйозної справи. Це, здається, ваші слова? А без знання отих артиклів якраз і сядемо на мілину. — Значить, вони нас — багнетами, а ми їх — артиклями?.. Ассоль спалахнула: — А що ж ви хотіли — голими руками? Проти піратської ескадри? — Багнетом на багнети! — запально вигукнув Грей. — Ви фантазер! Ми в полоні, а це вимагає іншої зброї. В той вечір вони розійшлися з думкою, що погано ще знають одне одного. Сидіти поруч за партою, перекидатися записочками, мріяти про далекі подорожі — цього, виявляється, мало, щоб пізнати свого товариша. Мабуть, тільки в атаці повністю розкривається душа людини. Ассоль довго не могла заснути. Вона боялася за долю капітана. Він мрійник, він наївний, як дитя. Нестримний, запальний, він піде напролом і згубить свою буйну голову. Грея треба тримати в руках. P. S. Мати каже: завжди хочеться того, чого немає. Певно тому Грей живе вигаданим життям, мріє про шторми, про невідомі країни, що ніколи не бачив справжнього моря. І зараз захоплюється Амундсеном, зберігає, як найсвятіші реліквії, фото і газетні вирізки про пап(анінців) та чел(юскінців). Але є пора юнацьких мрій, є пора і для тверезих обдуманих розрахунків. Грей, здається, не збагнув ще цього». * * *



Льонька сидів під балаганом, спостерігав, як виринали із глибини степу і, кутаючись у пилюці, котили повз село колони пошарпаних машин — то відступали наші війська. Спочатку машин було густо, вони повзли майже суцільним потоком, потім їх стало менше, і шлях заповнили кінні упряжки. А ще через день-два замаячили невеликі групи піших солдатів; сірі обличчя, запалені очі, зашкарублі криваві пов’язки — все це говорило, що бійці зміряли не одну сотню кілометрів по гарячому степу. Вони йшли день і ніч, падали зморені під скирдами, щоб розправити зсудомлене тіло, і знову йшли далі. Діти виносили їм в цеберках воду, буханці хліба, сало з цибулею; бійці, не торкаючись до їжі, жадібно пили цілющу прохолоду, насували на очі пілотки й німо обходили похилених колгоспниць.  



 

Після кількаденного відступу раптом запала тиша. Замовкло ревіння моторів. Уляглася курява на шляху. Степ опустів, насторожився. Жінки за давньою звичкою ходили на роботу; одні лопатили зерно на току, інші добудовували телятник. Люди снували з місця на місце, працювали якось машинально; так, мабуть, продовжує битися пульс життя на торпедованому кораблі, що повільно, але невпинно занурюється у воду. Льонька невесело ганяв горобців, кишкав на курей. Була спека, чорною стіною вставав над степом дим — десь горів нескошений хліб. Колгоспниці, що крутили віялку, враз облишили ручки, випросталися, з-під долонь глянули в далеч. З-за димової завіси виповз чорний жук, за ним — ще кілька; натужно задзижчавши, вони стрімголов помчали до села. Коли вискочили на пагорб до млина, стало видно, що то мотоциклісти. «Німці!» — тривожно забилося Льоньчине серце. Але до страху примішувалась цікавість: що вони з себе являють? Що їм треба в Табунчанському? Все ще хотілось вірити, що війна обмине рідне село! Сонце сліпило очі, в гарячих променях купався вітряк; ось біля нього вигулькнуло кілька темних фігурок з автоматами наперевіс; в біноклі німці розглядали село; мов сичі, туди-сюди повертали голови, розмахували руками. Потім сіли на мотоцикли і повернули назад, в задимлений степ. Через кілька хвилин на дорозі загарчали танки, заревли машини. Покриті лапатозеленим брезентом, вони повзли, наче гусінь, круто розвертались біля конюшні, і на їхніх боках п’явками чорніли хрести. Танки, бронемашини, тягачі з гарматами йшли навалом; гула, здригалась земля, важка сіра хмара пилу застелила село. З оглушливим ревом танки трощили огорожі, підминали деревця й городину, вдиралися у двори і, мов ухоркані звірі, скоріше забивалися в гущину садів. Нашестю зеленої гусені не було кінця; ще не минув потік машин, як заторохтіли криті фургони, зафоркали ситі товстоногі велетні-важковози, загелготіла розхристана запилюжена солдатня. — Ну все… Пішли, бабоньки, додому, — тужно мовила котрась із жінок, і колгоспниці, обминаючи центральну садибу, городами побрели до своїх домівок. Значить — все… Значить, і до них прийшов ворог. Тепер на току вже робити нічого. Переборюючи страх, Льонька подався до конюшні. Дико було бачити, як тут господарювали чужинці. Перше відчуття було таким, ніби в село вдерлися химери з потойбічного світу. Все в них було чуже: і мова, і холодні насторожені погляди, і навіть брудно-зелений одяг, який вони одразу поспішили скинути. Незграбні, цибаті, як общипані гусаки, солдати з реготом товпилися біля бочки, хлюпали водою в щетинисті морди, ляскали себе по волосатих грудях і м’ясистих ногах. Один забрався на горище конюшні й лопатою згортав на землю овес. Вітер розкидав легке зерно по траві. Троє солдат відрами зачерпували овес і носили до жолоба, де стояли здоровенні, як слони, коні. Біля високого фургона офіцер роздавав голим солдатам хліб, консерви і пляшки; там же терлися дід Швайка і конюх Федоренко. — Ром, ром! — забелькотіли німці й покликали діда з конюхом. — На, карош! Дід Швайка, улесливо мружачись, перекинув пляшку і почав смоктати німецький напій; жовтувата рідина стікала по його сухому підборіддю. Присадкуватий, низьколобий Федоренко нетерпляче облизувався. Нарешті не витримав, вихопив із рук Швайки пляшку, нахильці допив ром. «Гади!» — стиснулися в Льоньки кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні. Швайка — нікчемний п’яничка — за п’ятак продасть свою душу… якщо вона є у нього. А от Федоренко… Це був тихенький чоловічок. Відсидів у тюрмі за крадіжку зерна, повернувся в село недавно. Мовчки доглядав коней, кожному зустрічному він кланявся. Такий чемний був, лагідний, хоч до рани прикладай. А тепер, бач, прибіг на поклон чужинцям… Рідну, знайому з дитинства вулицю важко було пізнати. У кожному дворі кишіли німці. Влаштовувалися вони по-хазяйськи, почували себе як дома. На городах ставили палатки, прикриваючи їх гудиною; ламали паркани і з дощок будували собі нужники. В молоденьких садах видзвонювали сокири — солдати маскували гіллям танки й гармати. Зелена гусінь… Ненажерлива, похітлива… Найбільше боліли людські серця за сади. Виростити в південному степу деревце — скільки сил треба докласти! Роками викохували табунчанці кожний пагінець, поки не встали зелені заслони від чорних бур і суховіїв. І все це пішло прахом. За якусь годину. Льонька зайшов у хату — мовчанка… І темно, як в льосі… — Мамо… — голос його тремтів. — Де ти лазиш? — буркнув з пітьми Валько. — Матері не жалієш… Льонька полегшено зітхнув: усі дома. Певно, продовжуючи розмову, Ліда говорила, що Грицько Хмельовий, Володя Шумило і Михайло Зінько повернулися в село. В армію, звичайно, їх не взяли. Дід Хміль побив Гришу і зачинив у клуні. Валько додав про червоноармійця. Бачив його в колгоспних соняшниках. Поранений в ногу, худий і безсилий, аж чорний. Треба було б їсти понести. Мати тривожно: — Валю, дивись!.. Ой, дивись, — пропадеш… І знову — тиша. Як тоді, коли ніч поглинула їхнього батька… * * *

У дворі щось загупало, та так, аж стіни задвигтіли. Ліда відхилила ряднину — у вікні з’явилась коняча морда. — Гей, на зібрання! До школи! Комендант говоритиме! Крутнувся кінь, і вже з вулиці почулося: — Та не чухайтесь довго, бо німці почухають! Ліда повернулась до матері, розтулила тремтливі губи: — Федоренко… До Хмельового поскакав. Після короткої спірки вирішили: матері й Ліді нема чого йти до німців. Валько з Льонькою підуть. Біля школи зібралась купка людей — жінки та діди, найбільше дітлахів. Табунчанці тривожно перезиралися: «Що воно буде?» На ганку стояло троє німців, мабуть, офіцери. На них все було однакове і все начищене до блиску: блищали хромові чоботи, шкіряні портупеї, кобури, погони й кокарди з орлом, який держав земну кулю у своїх хижих пазурах. Офіцери стояли навитяжку, задерши голови, і з-під блискучих козирків розглядали натовп. Від цих спокійно-пронизливих поглядів жінкам ставало не по собі, й вони тихцем відступали назад, подалі від ганку. Мабуть, багатьом пригадалися колгоспні збори. На них йшли, як на свято — цілими сім’ями, набивши дома кишені гарбузовим насінням. По дорозі перекидалися з сусідами жартівливо-колючим словом; чоловіки вихваляли свій тютюнець, гомоніли про «політику» і види на врожай, жінки — про сільські новини. Засиджувались в клубі до поночі, докладно міркували над артільними справами… А це були не збори, ні, це були принизливі «оглядини»: переможці хазяйським оком оцінювали свою робочу силу. Один офіцер, високий, моложавий, з білими вусиками на застиглому, крейдяному обличчі, ступив крок уперед, плямкнув губами, видно, приготувався говорити. З-за його плеча визирнуло кощаве і в’яле, як недостигла груша, жіноче обличчя. Льонька очам своїм не повірив… Тітка Феля! — Валько! — штовхнув Льонька брата. — Та це ж мати Ліщинського! Валько покосився на Грицька, а той сіпнув Володьку Шумила. Хлопці здивовано витріщились на тітку Фелю: чого це полізла бухгалтерша до німецьких офіцерів? Можна було б запитати Адика, але він стояв спереду з роззявленим ротом, показуючи жовті вищерблені зуби. Офіцер, той що з вусиками, проджеркотів по-своєму — і Ліщинська зігнулась, витягла шию, ніби понюхала гострим воронячим носом офіцерський погон. Потім задерла ніс і сказала: — Громадяни! Це пан комендант, і вони дуже раді з вами познайомитися… «Отаке! — подумав Льонька. — Бухгалтерша розуміє по-німецьки!..» А Ліщинська погордливо озирнула натовп і заспішила перекладати офіцерові слова: — Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера прийшла сюди, щоб звільнити вас, тобто нас, від більшовицького рабства… — Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера наведе у вас, тобто у нас, справедливий порядок… — Пан комендант кажуть, що вони поважають чесних громадян і не потерплять більшовицьких шпигунів, диверсантів і злодіїв. Хто не скориться новому порядку, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою на дереві, тобто на стовпах… — Пан офіцер кажуть… Словом, ще довго казали пан комендант, і стало ясно, що треба негайно здати німцям вогнепальну зброю (і де вона візьметься у колгоспників?), негайно приступити до роботи, негайно вивезти зерно, негайно відправити половину робочих коней для потреб переможної німецької армії, негайно… Кожне «негайно» кінчалося: «а хто чинитиме опір, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою…» Комендант слухав переклад своєї промови і задоволено гладив кобуру нагана. — Які будуть питання? — повела гострим носом Ліщинська. Вже стемніло, і людський натовп здавався у сутінках холодною мовчазною стіною. Було тихо, і чулося навіть, як дзвенять комарі. — Ну, сміливіше, пан комендант раді відповісти… — Нє, слухайте сюди! — вихопилося раптом з натовпу. — Як нащот земельки? Обча буде, значиця, чи вотдель… Хтось, мабуть, турнув Швайку, бо він, гикнувши, подавився на слові. — Да, нащот земельки, — підтакнув Федоренко. Біловусий офіцер поважно плямкнув губами. — Пан комендант кажуть, що ви, тобто ми, як вільні громадяни, маємо визначити самостійно: чи будемо хазяйнувати в общині, чи індивідуально… — Ну як же?.. Гуртом… гуртом, — похмуро відгукувались жінки. — Куди нам… самим? Озираючись, табунчанці стали поспішно розходитись, і кожен відчував за своєю спиною чужу невідступну тінь. Швидко впала на землю ніч, і в густій темряві загубилася сільська вуличка, потонули, щезли лапаті дерева, власне не дерева, а зрубане гілля, яким були замасковані притихлі німецькі гармати й танки.

Не бери чужого — опечешся!



Першою перемогою, яку здобули німці в Табунчанському, був розгром колгоспної пасіки. На Нерубаївці, у вишневому садку, стояла добра сотня вуликів. Літом, коли сходить сонечко, коли в лузі тихо й парко, а трави пахнуть медом, в таку пору чисте, проціджене крізь густу марлю садів повітря наповнюється радісним гудінням. Цілими роями вилітають бджоли по нектар, і здається, від пасіки в берег тягнуться золотаві тремтливі нитки. Назустріч цьому потокові — вгору, до саду — рухається інший; отак іди за бджолиною трасою і потрапиш до вуликів. Поліщуки не бачили, як німці громили пасіку. Але, за переказами очевидців, то була грандіозна битва. Завойовники провели операцію за всіма правилами німецького воєнного мистецтва. Спочатку в наступ пішла могутня техніка. Як розлючені леви, рвонулись машини в сад, гнули й трощили вишеньки, перекидали вулики. Потім піднялася піхота і за димовою завісою сипонула на лінію вогню. Безстрашні штурмовики, відбиваючи нальоти крилатого противника, рачки й на череві підповзали до вуликів, хапали пахучі рамки і, зойкаючи від бджолиних укусів, набивали роти вощинами, а потім облизували розпухлі, зліплені медом руки. За годину пасіка була спустошена. Заодно штурмовики розваляли й теплицю, де взимку перебували бджолині сім’ї. Після цього побоїща з десяток німецьких вояків, забинтованих з ніг до голови, відлежувались у польовому госпіталі. Коло пасіки, а точніше — тепер коло її руїн, жив Адик Ліщинський. Валько все частіше задумувався: «Що воно за птиця — Адик?» Та й Льоньку він зацікавив, особливо після того, як його мати виступила в ролі перекладачки. І от брати зібралися до Адика. Хотілося, крім того, подивитися, що зробили німці на пасіці. Хлопці сиділи на розваллі глиняної теплиці. До них непомітно підійшов Адик. Він був у новій кремовій сорочці, в коротких штанцях. Ріденький білий чубчик акуратно зализаний назад. Адик став ніби ще худіший — гостре зеленкувате лице, глибоко запалі світлі очі. Сідаючи поряд з Поліщуками, Ліщинський поважно покректав і, мов ненавмисно, підсмикнув рукав сорочки. На його руці блиснув маленький годинник. Адик відкинув назад голову, підніс руку до очей: — М-да, вже пів на третю… Кому він це сказав, Валько не второпав. У нього чогось засвербів кулак… Підійшло ще кілька хлопців, табунчанських і нерубаївських. І всі, хто з подивом, а хто із заздрістю, розглядали Адиків годинник. Сонце обливало землю вогнем, та сховатися було нікуди. Замість вишневого саду стирчали обчухрані стовбури; купи зів’ялого гілля, потрощені вулики були чорні, ніби після пожежі. Хлопці пеклися на сонці, тоскно мружили очі. Валько копирсався пальцем у землі, недобре зиркав на Адика. — А де ти взяв… годинника? Адик недбало чвиркнув крізь вищерблені зуби: — Пан комендант подарували. В нашій хаті, знаєте, штаб… М-да, штаб розмістився. «Пан комендант подарували, — повторив Валько про себе. — Бач, у матері навчився!» Кулак засвербів ще дужче. — Значить, подарували? — спокійно допитувався Валько. — М-да… Для них це дрібнички. То в нас, знаєте, голим тілом світили. А німці живуть — ого! У кожного машина, а, то й дві, дім цегляний, добра того — під стелю. — Ясно! — сказав із притиском Валько. — Ясно! — підтвердили хлопці. Льонька побачив, що вони переморгуються між собою і таємниче кивають на Адика. Ліщинський, не помічаючи того, торохтів далі: — Ми, знаєте, відсталий народ. Живемо отут, як в печерах. А німці дадуть нам машини, ну, кожному — і мені і вам, хлопці, — відкриють школу, щоб ми техніку знали… — Слухай, ти! — підвівся Валько (щоки у нього сіпалися). — За що все-таки подарували тобі?.. — Годинника? Ну, я чоботи чистив, обід офіцерам приносив… — І офіцери тебе пригощали? — Аякже! Хлібом… Такий пахучий… — А ти нашого не наївся? — Валько за комір підвів Адика. — Не наївся? Тоді на, стерво… добавки! — і він, розмахнувшись, вліпив «добавку» в Адикове вухо. Тріснула кремова сорочка, з перекошеним ротом упав Адик. Хлопці навалились на нього і загупотіли кулаками, як ціпами по снопу. — Їж до ригачки! — Затикай пельку! Адик в’юном звивався під ногами і щось белькотів, синіючи од страху. Раптом почувся жіночий вереск: — О, боже!.. Що ви робите, йолопи!.. Хами! З рогачем летіла в садок Ліщинська, ладна розтерзати хлопців на шматки… Брати отямилися вже тоді, коли були далеко від пасіки — в густому чагарнику, на березі річки. Валько ніяк не міг заспокоїтись: «От потвора! І як земля таких носить?» Льонька слинив подряпане тіло, з тривогою думав: «Що ж тепер буде? Ліщинська не простить нізащо. Сама прибіжить до нас, а то й німців приведе на розправу…» Ліщинську добре знали в селі, хоч вона й жила тут недавно. Приїхала з міста перед війною. Дали їй хатку, влаштували бухгалтером у контору. А вона чорно кляла всіх і все — і сусідів, і правління, і вчителів, і наші порядки. Недарма про неї казали — чорнорота. Частенько свою жагучу лють зганяла на синові. Колись, скаженіючи, так потовкла Адика, що він пролежав літо у постелі й залишився калікою — шкандибав на ліву ногу. Адик був якийсь прибитий, заляканий і водночас нахабний і жорстокий: сильніших за себе боявся, а над слабшими сам знущався з насолодою. …Оглядаючись, хлопці проскочили тихцем понад річкою у свій сад і залягли: чи немає нікого у дворі? Ні, дома наче спокійно. А оно, на городі, мати з Лідою пораються. Картоплю копають. Дзень, дзень — сумовито обзивається порожнє відро. Мати, болісно розгинаючи спину, раз у раз зиркає з-під руки на дорогу. Мабуть, їх, вітрогонів, виглядає. Обоє вони, Ліда й мати, як журавлі, що одбилися від свого ключа, печальні, одинокі на пожовклому від спеки подворищі. Коли хлопці виходять із засідки, мати опускає руки і мовчки, з докором дивиться на приблудних синів. Ліда стомлено хмуриться: — Де вас носить?.. Совість би мали. Хлопці скоріше беруться за роботу, щоб якось загладити свою вину. Їм соромно перед матір’ю, вічною трудівницею, з темними, як сама земля, зашкарублими руками, соромно перед Лідою, що так рано похмурніла, схудла, ніби висохла на сонці. Хрумкотить під лопатою коріння, дзенькає відро, а Ліда стиха ділиться сільськими новинами. Федоренка призначили старостою села, а Швайку управителем, ну, ніби завгоспом. Тільки спеклося «начальство», а вже й бричку собі завело і нагайку… «І нагайку? Не може бути!» — «Зараз все може бути, хлопчики. Ось годину чи дві тому гасав Федоренко з Швайкою на бричці попід хатами — худобу переписували. І в нас були. Мати питає: „Що тобі треба, Федоренку?“ А він п’яно: „Така-сяка… більшовицька… який я тобі Федоренко? Я па-ан староста!“ Словом, корову й свиню записали, наказали матері курей у хлів зібрати, всіх перещупали. Двом півникам голови скрутили і — в бричку. Регочуть: „На закуску буде!..“ У погріб лазили і на горище. Пригрозив Федоренко нагайкою: „Щоб вся худоба на місці була. Пропаде курча — головою поплатитесь!..“» Ліда обірвала розмову, підвела голову: у двір на зеленій бричці влетів… Федоренко. Чого це він знову приперся? Староста махнув матері нагайкою: — Гей, така-сяка… Пан комендант викликають! Будеш за своїх вилупків отвічать! Хлопці чекали всього. Могла прибігти Ліщинська, могли схопити їх німці і під конвоєм повести в село… А що їхню маму покличуть — про це зовсім не думали. І тепер стояли перед нею, як злодюжки, закляклі, втупивши очі в землю. — Хлопці… — у Ліди здригнулись куточки сухих зашерхлих губ. — Що ви накоїли? — Нічого. Ну… — Ну, трохи… по пиці… — Та отому ж… Адику. — Гадику… Цуцику німецькому… — Тс-с-с! — сердито тріпнула віями Ліда. — Зараз і камінь чує. Мати не сказала ані слова. Кинула лопату і важкою ходою пішла з городу. — Ей, ти, скоріше! — прикрикнув Федоренко; вйокнувши на гарячих коней, староста повернув бричку і поцокотів новенькими колесами вздовж вулиці. Слідом за ним поснувала й мати. Маленька, згорблена, вона загубилася в хмарах сизої куряви… В кудлатих овечих шубах виповзали із берега вечірні сутінки, замерехтіли перші зорі, а мати все не поверталася. Тривога за неньку звела дітей докупи. Вони притислись одне до одного, як осиротілі курчата, і вперше відчули, що немає такої сили, яка б розлучила їх. Не сердито, а журливо докоряла своїм братам Ліда за дурне «геройство»… «Ну, уявіть собі, хлопчики, — говорила вона, — зібралися ми втрьох… не втрьох навіть, хай пристануть ще Грицько й Володька, зібрались ми і до німців з кулаками: „Ми вас та ми вам!“ Що з того вийде? Чесонуть по нас з автомата — і кінець. Ні, кулаками їх не візьмеш. Отак Чіпка хотів боротися (Хто такий Чіпка? Дам книгу, почитаєте… Пропаща сила)… Ні, хлопчики, треба хитро, треба так, щоб вони, гади, і не здогадувались, звідки воно береться…» Ще довго говорила сестра, не все й зрозумів Льонька, але одне затямив добре: не лізь, хлопче, як сліпе теля в яму, будь обережний і хитрий, бо німець — не такий вже й дурень; коли сам, а коли й руками таких виродків, як Федоренко та Ліщинська, буде душити нас. …Мати повернулась додому пізно. Не могла затамувати біль, не могла стримати сльози. Такої наруги вона ще не знала. Чорнорота прилюдно назвала її злодійкою. Її, чесну трудівницю, яка все життя вчила дітей: «Лучче своє латане, чим чуже хватане»… Мати не застала коменданта — він спішно виїхав кудись. Зустріла її Ліщинська. Запінившись, кляла на все село, погрожувала згноїти разом із сім’єю. Обступили люди, дивувалися: що тут стряслося? А вона, чорнорота, верзла страшне. Буцімто Поліщуки побили її дитину і… украли годинник. Ліщинська аж тіпалася од злості: — Завтра принеси годинник, а то хату спалю і попіл розвію! Щоб не смерділо вами!.. Черствий хліб застрявав у горлі обох братів. Аби мати лаяла їх, було б легше. Ні, вона й не згадала навіть, що оці двійко, її неслухняні діти, приносять стільки горя. Серце її боліло лише за одне: «Чи довго ще? Чи довго іуди плюватимуть в душі людей?..» — Нічого, і на вовка знайдеться управа, — похмуро буркнув Валько, вкладаючись спати. А Льонька, забувши про Лідині застереження, у думках пригрозив Адику: «Ну, почекай, гадику! Ти ще наплачешся!» * * *

Притулившись до братового плеча, Льонька почав засинати. За день так накрутився на спеці, що в голові бамкали дзвони, плутались гарячкові думки. Чомусь згадалися слова Адика: «Німці прогнали ваших уже аж до Уралу…» — «Брешеш, кривий цуцику!» — рвонувся до Ліщинського. Хоч Льонька й не був красномовним, але в думках умів завзято сперечатися. Так, він умів постояти за правду і зараз, пробившись грудьми крізь натовп, виголошував на сільському майдані запальну промову: «Бреше, кривий! — кидав розлючені слова. — Ось повернуться наші, заткнуть йому пельку!» І дійсно, за селом майнуло багряне знамено, загукали гармати. Нараз задеренчали в хаті шибки. «Хто там?» — тихо озвалася Ліда. «Це я, відчиніть…» Клацнув замок, почувся уривчастий голос Гриші: «Діда Гарбу вбили!» З Валька й Льоньки сон як рукою зняло. — Діда Гарбу вбили! — сказав Грицько уже в хаті. — З Володькою бачили. Це страшне було, страшне. …Останнім часом дід Гарба ходив мовчазний і похмурий, як степ восени. З-під кошлатих надбрівок поглядав на грушевий сад, куди німці затягли артилерійську батарею. Міцно, до хрускоту в пальцях стискував сухий держак сапи. Про що він думав? Що згадував? Може, в думках, крізь туман років повертався до берегів своєї молодості? Кіннота Будьонного. Шалені атаки, пісня вітрів, свист гарячих шабель… Міцно впивалися пальці в сухий берестяний держак. Заходило сонце. Він стояв коло хати — важкий, нерухомий, наче сіра кам’яна брила. Тільки очі були живі — дві незгасні жарини в глибоких ямах. Він дивився в сад. Німці рили під грушами траншеї. І ніби чув старий, як тріщать жили дерев, як стікає янтарна кров по гілках. А потім дзенькнули сокири. Холодна сталь вдарила діда Гарбу в серце. Ворог рубав не груші, ні, ворог рубав під корінь його життя — бо то він шумів зеленим листом, то він дарував людям свої плоди. І гаркнув зненацька грім — блискавицею впав на ворога дід Гарба. Він був страшний в ту мить. Сяйнула в руках сапа — хруснув череп німця, що валив грушу. Струснулась земля від могутнього клекоту: «Не бери чужого — опечешся, собако!» — і другий фашист брязнув у траву. Їх був добрий десяток, фашистів, та вони заклякли од страху. Не ждали такої неймовірної помсти. — Не бери чужого! — кинувся Гарба до гармати, де, вирячивши очі, притаїлась артилерійська обслуга. Високо звів руку — оглушливо бахнув за спиною карабін. Г-а-ах! — з кров’ю видихнув дід і розпоров сапою бридку тушу. Автоматна черга різонула повітря. Поточився Гарба, та, спершись плечем на грушу, встояв на ногах. Останні думки його були про онука Семена. Лишився хлопчик сиротою. Не догледів дитину. А втім, Семен вже дорослий… Ще якась мить — і один з пістолетом підлетів до діда, випустив у груди йому цілу обойму… Увечері приїхав сюди комендант. Він одхльоскав по морді переляканого командира батареї, скажено гримнув на вартових: «Арештуйте цього ідіота!» Обер-лейтенат аж тіпався від люті, його біленькі вусики стовбурчились, як наелектризовані. Комендант тикав солдатам під ніс пістолетом. — Йолопи! Всіх пошлю у штрафну! Він довго і жовчно лаявся. Нарешті, зморившись, наказав перевести батарею в інше місце, а діда повісити на груші. — Я їм покажу, дикунам! — погрозив комендант у бік села. Обер-лейтенант вліз у бронемашину і покотив до села. Але скоріше за нього полетіла в Табунчанське звістка про смерть діда Гарби. Ніч, темна дрімотлива ніч окутала землю чорною плахтою. В небі — ані місяця, ані зорі. Тут, на дні балки, темрява така густа й непорушна, що її відчуваєш всім тілом — наче тебе обліпили вовною. Десь збоку блиснув тьмяний вогник — мабуть, закурили німецькі вартові. Грицько і Володька сторожко продерлися в сад. Весь час натикалися на купи землі, на повалені стовбури й корчі. Аж ось вона, крайня груша. Диви: ворухнувся горбик. Фашист?! Ні, хтось тихо схлипував. Семен… «Не треба, друже…» Фінкою перерізав Грицько вірьовку. Звалили на плечі важке тіло і, обливаючись потом, подалися вниз, до очеретів. — Треба поховати діда… Завтра… Це сказав Грицько у Поліщуковій хаті. По голосу відчувалось — він смертельно зморений. Ліда дзенькнула дужкою відра. — Ходімо на двір. Умиєшся, Гришо. Льонька прислухався до темряви. Ось-ось, здавалось, рипнуть двері, зашкрьобають здоровенні чоботи, і, кашлянувши в кулак, обізветься дід Гарба: — Чого принишкли, як на похоронах. Бачите — живий я. Хе-хе, не такий Гарба, щоб його з ніг звалити. Ми ще дамо їм чосу!.. А в сінях — гарячковий шепіт Грицька: — Доки ж сидіти склавши руки?

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка