Віктор Близнець хлопчик І тінь повісті рицар совісті передмова В. О. Базилевського



Сторінка9/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20

Глипа й Бакун


То був старий мудрий кінь. Він доживав свого віку. Його навіть не триножили, а вільно пускали у берег. Кінь пасся над річкою, часто зітхав, засинав на ходу. Він був, кажуть, білої масті, але шерсть давно злиняла, стала брудно-сірою. І тепер, коли річку запинало туманом, кінь і сам блукав, як туман, тільки чулося з молочної хмари його старече пирхання. Спекотного дня він забирався під верби, у затінок, і важко думав. Стояв нерухомо, до вечора, стояв, звісивши товсту ворсисту губу, і щось згадував. Мені завжди хотілось прознати: що він згадує? Про що він думає? Що він бачить, куняючи? Можливо, сняться йому дороги (а він їх стоптав до крайсвіту), і одна дорога пахне йому гарячим пилом, а друга — збовтаним осіннім болотом. Можливо, сниться поле (а він їх зорав чорно-пречорно), сниться пашисте, як чай, степове сіно (була б ціла гора з того сіна, що він перевіз до конюшні), сниться батіг і пекуча упряж, сняться візники — веселі, сварливі, з медалями, з протезами, із смердючим табаком, словом, усякі, які тільки поганяли конем. Я не знаю, що снилось коневі. А він мені снився часто. Він приходив у мій сон, крізь ніч просовував теплу морду. Довго, задумливо дивився у ліжко, форкав мені у вухо. Сонний, я усміхався (лоскотало у вусі), гладив коневі м’які, бархатисті губи, щось бурмотів, тягнувся рукою до гриви. І от, сам незчувшись, опинявся на коні. А далі все йшло, як у тому кіно, що «звук!.. звук дайте!..» і що ледь-ледь крутиться. Вільно-повільно підносив кінь мене вгору, і дух забивало, і я цупко держався за гриву. Ми летіли над бродом, над кручею, так було добре і легко летіть, але хтось шарпав мене, і я падав… падав і падав, серце гупало від страху, і я звисав над кручею. Висів, як на нитці, от-от зірвусь у прірву. Я скрикував, схоплювався, і німий той крик стояв мені в горлі. Але тільки я засинав, кінь приходив до мене. І ми знов літали. Звали коня Бакун. Він уже не робив. Він доживав віку. І як всі старі, він замислювався над своїм життям. Важка задума ніколи не полишала його. Коли він пасся, то знехотя, байдуже пощипував траву, і видно було, що він не стільки пасеться, як розгадує щось нерозгадане. І коли заходив у річку, цмулив ранішню воду, теж було видно: думає. Навіть з водою на губі серйозно міркує. А в затінку, під вербами, він так поринав у свої конячі мислі, що забував відганяти мух, і ті лізли йому і в ніздрі, і в сльозливі очі. Ніхто не тривожив Бакуна. Він цілими днями думав. Щоправда, інколи повз нашу хату проходив хлопець чи дядько з вуздечкою в руках. Значить, їм дозволено взяти Бакуна для дрібної домашньої роботи — підвезти води або перетягти колоду. Бакун, забачивши людину, що йшла до нього з вуздечкою, не виказував ні радості, ні печалі. Смирно ждав, смирно підставляв голову, давав себе загнуздати. І тільки тоді, як рушали, важко зітхав, роздуваючи боки. Турбували Бакуна нечасто — раз чи два на літо. А цього літа ніхто не чіпав його. Про коня немовби забули. І ось я побачив Глипу. Скажете, велике диво — уздріти Глипу. Але перше, я побачив його серед білого дня, коли сторож завше спить. А друге, за плечима у нього висіла вуздечка, і повідок мелодійно дзенькав по чоботях. А третє, Глипа йшов не сам, а з іншим дядьком, схожим на Глипу. І тут я пригадав, що сусід наш ліпить сарайчик для курей і що до нього приїхав брат. Отже, йдуть вони по коня. Видно, що брати недавно зустрілися. Обидва веселі, балакучі, і як махне хто рукою, так його й заточує. Глипа щось про зайців розказує: «А я торох! А він ай-яй! А я хап за вуха!» — І Глипа хапнув за кущ, та не втримався, шелеснув у канаву. Була потіха бачити, як брат ставив на ноги Глипу і як Глипа валяв брата. Чоботи в них однакові — руді, зашкарублі, і тими чоботярами вони почовгали в берег, і братів заносило то в кропиву, то в замулені рівчаки. Садом, стороною, поза кущами я побіг до річки. Глипа з братом не бачили мене, а я не спускав з них ока. Пошкорбали дядьки до броду. Ось вони загупали на каміннях, і той, що приїхав до Глипи, спіткнувся, махнув рукою і — тільки ляснуло! В штанях, в чоботях сидить уже дядько на мілині, приплескує воду руками й гигоче: «Ух, приятно!» Тепер Глипа ставив на ноги брата, а брат валяв Глипу в річку. Якось перебрались на той берег. Мабуть, почесали й далі, бо десь там тріщало в кущах, і то в одному, то в іншому місці раптом схитувалась гілка. Бакун стояв під горою, дрімав. Проте і його розбудив цей шелест. Кінь задер голову, непривітно блиснув оком на двох голубчиків, що мокрі вилізли з гущини і, хитаючись, бредуть до нього. На всяк випадок кінь посторонився, ніби тим говорячи: «Проходьте собі, люди добрі». Але руки в братів були чіпкі — з двох боків схопили коня за гриву. Незабаром вони тягли коня до броду. Перший перескочив з берега на камінь Глипа. Він смикнув Бакуна за повід, але той уперся. Кінь, мабуть, не любив, щоб ним попихали, тим більше зараз, коли треба обережно ступати через воду на камінь, і камінь слизький, хитається. Смикнули коня — і він аж присів, гостро вигнув хребет, прижмурив сльозливі очі. Страдницький вигляд його промовляв: «Пустіть, то піду». Не на тих він натрапив. — Н-но, х-худоба! — шарпнув Глипа за повід. — Гавро, піддай йому жару! — Глипа шарпнув з такою люттю, наче збирався одірвати коневі голову, а Гавро чесонув по спині лозинякою. — Гавро, т-турни його ззаду! — і Гавро гупнув плечем коневі під жижки. Бакун всім гострим тілом подався вперед, кресонув копитом по каменю і тут… і тут щось хряснуло. В першу мить я не міг збагнути, що сталося. Тільки побачив: кінь лежить… він розпластаний, одвисла губа його немічно сіпається. Це вже пізніше я зрозумів, що Бакун оступився, передньою ногою ковзнув у щілину. А щілина була вузька й глибока, і десь внизу, між камінням, кінь намертво застряв копитом. — Тю, дурний! — ляснув себе по мокрих штанях Глипа. — Гавро, зганяй його, хай встає, шкарбун! — Гавро не довго думав, з розмаху встюжив коня по ребрах, аж сива попруга встала. Важко, з болем зітхнув Бакун, шарпнувся, поповз на колінах, його не пускала нога, та, що затиснута була між камінням. — Гавро, бухни його чоботом! — і Глипа за повід протяг коня, а Гавро підсобляв чоботом. Бакун ще раз сіпнувся, страшно вивернув ногу. Шкура на ньому здулась горбами; здавалось, от-от вона трісне, і старі костомахи розсипляться. Бакун застогнав. Тут і Глипа второпав, що з конем біда. — От х-худоба! — лайнувся він. — Диви, куди клешню встромив! Обнявшись за плечі, брати стали над розщелиною, захитались, заглипали на вивернуту конячу ногу. — Ну що? — спитав брат. — Осєчка? — А ми зараз… ми з ходу! — і Глипа по-бабськи плюхнувся на камінь. Під’їхав до коня, двома руками взявся за ногу, як той дід за ріпу, висолопив язика і почав: «ех!.. ех!.. ех!..» — і почав рвати на себе коняче стегно. Каламутним, печальним оком дивився Бакун у волосате Глипине вухо. — Ну що, брат? Не йдьот? — спитав Гавро. — Заклинило. — Тут йому й капець. Не вилізе. Брати сіли на бережку, обнялись, затягли було «Ех, Дуня, Дуня я», але Гавро обірвав: — Так що, брат, з х-худобою? — Треба п-пилу, — сказав Глипа. — Відпиляємо ногу і баста. А що, все одно не вирвеш. Заклинило… Я стояв за кущем і чув їхню розмову. Чув, як Глипа сказав: «Відпиляємо»… Мене затрусило, чуб наїжився, в голові попливли всякі видива, страшні й безглузді: двоє з пилою… крадуться до коня… вжик-вжик… скрегочуть кістки, а вони пиляють. Від того пиляння й скреготу запекло мені під грудьми, ще страшніші видовиська зароїлися в голові. А що, подумав я, Глипа може, він такий… Це ж про нього хлопці розказують, як він човна потопив на ставку. Зробили в школі тупоносого човна, схожого на корито. Ну, щоб гуртом плавати й купатися. Так той човен, гуртовий, був для Глипи як сіль в оці. Мовляв, нащо їм корито? Диких качок тільки ганяють. Прийшов Глипа вночі з сокирою, гуп-гуп, вирубав діромаху в днищі і штовхнув човна в круторий… Глипі, як бачите, не первина рубати чи пиляти. Але ж Бакун… Він лежав, старий, клубастий, низько опустивши голову, і на його шиї болісно стріпувались жилки. Я рвонувся, страх штовхнув мене в плечі, і в душі трепетав крик: мамо… мамо… сюди! Проте щось зупинило мене: Глипи… вони встають, підважують один одного, кудись лаштуються. О, кажуть: треба до бригадира — дозволу взять; може, просто клоцнуть беззубу шкапину (це про коня), пользи ж ніякої, то хоч буде шкура. Кинули Бакуна, закурили і похиталися берегом мокроштанні брати. Пішли до контори. Як тільки повіяло їх за кущі, я стрибнув на камінь, бігом до коня. І він пізнав мене, сухими губами тицьнувся в щоку й стиха форкнув. Морда в нього була тепла, і кожна волосинка тепла, і сіра злиняла шерсть була наче притрушена теплим дорожнім порохном. Лиш очі світились волого, і тяглись від них мокрі доріжки. — Бакун, Бакунчик, вставай! — потріпав я коня за холку. Бакун труснув головою, ніби от-от наважиться встати, але тільки зітхнув і звісив безсило морду. Він був важкий, нерухомий, як лантух з дровами. Шерсть на ньому облазила, на грудях, на суглобах виступали буграми скам’янілі маслаки. Я повзав, лазив круг нього, не знаючи, що робити. Обмацав ногу, яка застряла, ще більше злякався: ого, затисло її! Мабуть, тоді, як Глипи стьобали коня, Бакун кидався й загнав свою ногу у кліщі, туди, де звужується розщелина, а копито аж під камінь. Спробуй тепер витягти. Я все-таки спробував; тужився й смикав, тягнув мертво-чавунну кістляву ногу — дарма! І куди вже смикать — коліна в Бакуна роздерті до крові. Що робити? Ну що робити? А хвилини збігали, день хилився надвечір, і мигтіло в очах: Глипи… човгають з пилкою… Вже, мабуть, десь поблизу… Сам нестямився, як мене винесло на гору, як прилетів до хати. Оббіг наш двір, заглянув у всі кутки — ніде нікого. Хата приткнута на паличку, в сараї ластівки вицвінькують, погріб зяє чорною дірою. «От же! — стукнуло мені. — Кого я шукаю? Вчорашнього дня? Мати ж на роботі…» І духу не перевів — почесав у степ. Дорога курна, пахкає тепла пилюга з-під ніг. Я біжу підтюпцем, а думки погнались далеко: як зустріну матір, як розкажу їй усе, як ми кинемось до річки. «От же! — стрельнуло вдруге мені. — Куди я біжу?.. А де мати? Я ж не знаю, де вона працює…» Повернувся — і назад, і жену скільки й сили. Вже мені під грудьми щось бовтається. Прибіг до хати й руками розвів: а тепер куди, до кого податись? Сіроха не допоможе, бо стара. Адам не допоможе, бо сам не встає. Глипа… а Глипа з пилою… і скрегочуть кістки… Я зірвався, помчав до села. Будь що буде, когось та покличу. Сонце низько, сонце майже заходить, на шляху до села нікого, сиві од пилу будяки край дороги, і лиш одна постать витикається з балочки. Жінка в білій хустині. І знайома хода, повільна й втомлена. Ти ба, то ж мати! Вже не пригадую, як опинився коло матері, як уткнувся в її теплі шершаві руки і здуру захлипав (чи набігався, чи настрахався?), і щось мимрив про коня та про Глипу. Ми стояли вдвох, нікого не було на вечірній дорозі; мати пригорнула мою голову, сховала в затишне кубельце під груди і пальцями, самими пучками (м’яко! ледь чутно!) почала гладити шию, немиту потилицю і чорнявенькі, як вона сказала, вуха. І почала промовляти до мене, щоб я вгамувався, все буде гаразд, а лихо з бідою спливе за водою. Глипа сьогодні не прийде, гомоніла мати, бо в сільмаг привезли молдавське вино, і рідненькі брати так перечепилися через ящик з пляшками, що навряд чи й зведуться на ноги до ранку. І ще сказала вона: якщо Бакун попав у біду, то краще не смикати його, не шарпать, краще залишить самого. Він зарадить собі. …І цієї ночі я літав на Бакуні й падав, і приснилось якесь страшило, що підкралось до нашої хати й вугол підрубує: гуп-гуп сокирою. І вже скрипить, присідає хата, і під ліжко тече вода… Мати розбудила мене, спитала, чи я не перекупався, а якщо ні, то щоб спав і не крутився. А вранці глядь — ведмеді накурили, туман. Наче марлею запнуло верби, кущі осоки понад річкою, і наш сад, і терновище на тому березі. Я побіг донизу і, вражений, став серед лугу. Дивно: хмарка туману йде, наближається, окутує тебе з головою, нитями проходить за тобою і крізь тебе — і не шерхне, волоска не зачепить. Але відчуваєш: лице, чуб, сорочка — все одволожується, м’якшає, і на губах — присмак дощової води. Я постояв, жменями половив ріденькі пасма туману й побіг до броду. Там же Бакун. Лежить, бідолаха, як прикутий. І нічого не їв. Треба хоч трави нарвати. Обминув кущ бузини і раптом: «Хрра!» Хракнуло з куща, з туману, я сахнувся, аж присів з переляку. Серце у п’ятах забилось. А з куща — морда… Коняча. Бакун, так це ти!? А побий тебе лихо! Стрибнув до коня, повис у нього на шиї. А він стоїть і наче всміхається, губи у нього зелені, соком трав’яним підфарбовані. Бакун, хто ж тебе звільнив? Чи, може, ти сам? Ану, покажи лапу… Отак — я вчепився за гриву, а кінь стоїть на трьох ногах. Одну (це ту, поранену) він трима навису; бач, як обдерта шкура, і копито облущене, і кров попідсихала. Ми побалакали з конем, я причесав його, повидлубував луску з ранок і виразок, а він посопів мені, напахчив мене духом гарячої жуйки, і я відпустив коня: «Йди, Бакун, пасись…» І кінь, підкидаючи голову, з натугою пострибав у лозняки. Трохи розтуманилося, в небі повисло біле-біле сонце; на нього можна було дивиться скільки завгодно — воно анітрішки не сліпило. Я сидів на броду, на тому камені, що схожий на слонову спину, і дивився, як сонце то випливає то губиться у сірих волокнистих хмарах. Не знаю, чи довго сидів, та от зненацька почув голоси: хтось шкорбав з гори і басовито гомонів. Я схопився на ноги. Вони — Глипи йдуть! В одного через руку брезент, в другого — сокира й довгий кабаницький ніж. Брати веселенько розмовляють, попихкують цигарками і прямують до броду. Думають, що тут їх жде Бакун, прищемлений камінням. І враз вони стрілись: Глипи до річки і кінь до річки. Стали як укопані. І втнулись очима: ті — в коня, а кінь — у братчиків. Бакун сторопіло фиркнув, а потім… а потім я не повірив собі. Бакун, старий смирний Бакун, який тільки що припадав на ногу, і раптом… як брикнув, як пирхнув по-молодецьки і пішов, правда, накульгуючи, але з таким прискоком, що я давно від нього такого не бачив. Десь аж на тому кінці лугу розляглось його переможне іржання. Брати переглянулись, і очі в них зробились круглі, як мильні бульбашки. — Так що, брат, осєчка? — спитав Гавро. — Розклинило, — тільки й вимовив Глипа. І почовгали брати додому. А там, де вони стояли, я побачив, як виріс кущ, геть обшарпаний, з вовчими ягодами на колючих гілках.

Лікар Бусько


У сараї напівтемно. Двері низькі, віконця нема, і як пройдеш у дальній куток, де супляться обгризені ясла, — там зовсім поночі. В яслах щось попискує, шарудить у стінах, лускає в трухлявих дошках. Сарай аж ворушиться весь од неспокійних поселенців. Я далеко не ступаю, вмощуюсь коло дверей і жду. Падає знадвору світло. Сонце то пече мені в шию, то пригасає, — видно, почало хмаритись. Хилить на сон. Я терпеливо жду. І ось — блись! — влітає у сарай ластівка. Пірнає під самісіньким одвірком і не зачепиться. От уміє пірнати! Я бачив не раз, як ластівки граються з Бакуном. Кінь собі пасеться на лугу, а вони заходять здалека, підкрадаються до нього тихо, над землею. Низько-низенько летять і раптом — гульк під коня! Майне котрась у нього під черевом і вгору, і чигикне задьористо. Одна пролетить, тоді дві, тоді ціла низка — блискають, проносяться під конем, наче дражняться: «Чигик!.. Не піймав?» Кінь собі хрумає траву, зрідка махне хвостом, стріпне вухом і байдуже йому до ластівок, до їхнього вереску. А втім, і Бакун деколи стримано пирхне, якщо котрась вітрогонка мелькне у нього під самісіньким носом. З такою ж сміливістю пірнає ластівка і в двері. І вже ніби з вулиці бачить, що стеля в сараї підперта стовпом, — ач, круто обминає стовп, робить круг під стелею і до гнізда. Вона й не цвінькнула, й не шерхнула крилом, влетіла тихо, як тінь. А проте, наче за сигналом, прокинулись пташенята. Враз підхопились. «Вжи, Вжи, Вжи!» — завжикали гуртом; їх і не видно в гнізді, тільки сивенький пух і роздерті роти. Ці жовті крикливі роти ловлять, просять, благають — їсти! Якесь, нахабніше, дереться вище і вже заглинає черв’яка разом з материним дзьобом. Еге ж, напасись на таких поживи! Гулькнула ластівка в двері — впали пташенята. Заснули. Наче й нема їх у кубельці. Тихо в сараї. Тихо на вулиці. Хмарить. Я притулився до одвірка, звів на стелю очі і розглядаю знічев’я гніздо. Вам доводилось бачити, як ластівка ліпить собі гніздечко? Носить із берега тугі клубочки грязюки, і не простої грязюки, а добре змішаної з трав’яними корінцями, з волокном; принесе в хлівець і спритно клеїть, дзьобом примазує ті віхті до сволока. Гляне збоку на свою роботу й защебече: радіє, що в неї ловко виходить. А й справді, ловко. Спершу наче підкову чи скибку місяця виліплює, потім — гаманець, а далі рядок за рядком вивершує гніздо, схоже на маленьку корзинку. Висохне гніздо, стане аж біле, роками висить під стелею — не розвалюється. Частенько мені кортіло поставити драбину, полізти до гнізда і бодай впівока гля… Але ж — ви чули? Кажуть люди: пальцем торкнеш ластів’яче гніздо — птиця одразу покине ваш двір. Покине і більш не прилетить, і всім ластівкам передасть, щоб обминали хату. Ну, а якщо розваляти гніздо… Краще не робити цього! Я сам бачив: у ластівки на грудях червона смужка. То як сірник. Черкне вона грудьми по соломі, по сухій стрісі і жух — спалахне солома… Дотла згорить хата… А лелеки, мені казали, так вони, коли їм поламають гніздо, приносять у дзьобах жарину. Птахи не прощають злодюгам. От ні в нас, ні в баби Сірохи хата ніколи не горіла. А в Глипи, вже при мені, два рази була пожежа, мазанка й зараз стоїть обсмалена, а від хлівця зостались стовпи-недогарки і щербате звуглене корито. Ластівки звикли до того, що я сиджу на порозі, й літають просто через мене; а якась пікірує, ніби хоче вскубнути за чуба, шерхне над головою — і в сарай. Мені добре сидіти серед шерхоту, ластів’ячих тіней, м’якого світла, що пригасає від хмар. Хилить на сон, і крізь легку дрімоту вчувається: хтось мене кличе. «О-о-о!.. о-о-онько!» — доносить вітрець. Стривожений, підхоплююсь, зиркаю на дорогу: баба Сіроха стоїть. Маленька бабця, зігнута, чорна з лиця, в чорній рясній спідниці. Стоїть мовчазна й сувора, вичікує, поки підійду до неї. — Ходи за мною, — каже строго. — Адам тебе кличе. Я ступаю слідом за бабою (а вона дріботить хутенько), і мені трохи дивно й лячно: ніколи Сіроха не кликала мене… та ще й до Адама. Що там у них? Йдемо до ярка, минаємо Глипину хату; стежка повертає на бабин город, і ми попадаємо в синій присмерк, над нами суцільне листя і соняхи-решета. Вибрались з городу — і вже сірошинський двір. Біла маленька хата, під вікном розлога яблуня, гілля аж за димар, яблука звисають на стріху. Старезне дерево закрило своїм шатром майже весь двір. І я бачу: білий полик під білим стовбуром, і лежить на подушках Адам, і світить разками зубів, — вони нього білі з просинню. — О-о, капітан Ленд! — помахом руки салютує Адам. — Радий вас вітати!.. Сідайте коло мене. Він киває на розхитаний стільчик, застерігає: обережно, крісло, вважай, допотопне. Я сідаю, підсовуюсь ближче до нього, і мені приємно й незручно, що він так красиво балака зі мною. Тут, під яблунею, свіжо й затишно, сидиш собі в холочку, над головою ціла гора дрімотного листя, лиш де-не-де світлі віконця, і падають сонячні плями на Адамове ліжко. Адам не приховує: він радий, що прийшов сусід. Це ж нудьга зелена: в спеку, в таку благодатну пору, коли тільки гуляй, дихай, смажся на сонці, а тут… мняти подушку, давити перину, парити себе гарячим питвом… Голос в Адама слабкий, і рука звисає з постелі тонка й підзеленена, а проте, він уже не той, що був навіть учора. Ожили в нього очі, з’явилось у них щось веселе, насмішкувате, неспокійне. Баба Сіроха, склавши руки на грудях, постояла, сумно й строго подивилась на Адама, зітхнула й пішла в хату. І тоді Адам по-свояцьки підморгнув мені. — Знаєш, чого кликав? Розвідка донесла, що днями відбулась баталія на броду. Дехто хотів обезножить коня. Мовляв, ми живемо без голови, то кінь проживе без ноги. І ти, кажуть, там був і все бачив, і навіть, кажуть, відзначився… «Відзначився»… То вже занадто! Я глянув на Адама: чи не підпускає він шпильки? Ні, погляд серйозний. Та все ж я спитав: — А хто вам розказував? — Як хто? Надійні люди. — Що ж це за люди? — То мій секрет… Є в мене друг, а вірніше подруга, яка ніколи й ніде не покидає мене. Ми з нею нерозлийвода з раннього дитинства. Вона й сюди припливла за мною. — Гм. Як її звати? — Ти все хочеш знать! Ну хоча б… Ніна. Ніна?! Це прозвучало так несподівано, що я відкрив рота; а відкривши рота, я завжди заглиблююсь у серйозні роздуми. Справді, було над чим замислитись. Я думав, що Ніна тутешня, що живе вона за горою, за нашим садом, де сідає сонце. А виходить, вона приїхала з Києва, і там жила в кам’яному будинку, і там зустрічалась з Адамом… Ніна… Тут мені спало на думку: може, Адам од мене перейняв це ім’я? Може, підслухав, як я розмовляю з нею? А я розмовляю з нею завжди, — і тоді, коли сиджу над річкою, і тоді, коли блукаю в зелених тунелях соняхів. Напевно, я б таки до чогось додумався, коли б не перебив Адам. Він напосів: «Ти, брат, не викручуйся, ти розкажи, як ви Глипу пошили в дурні…» Розкажи — і край. Я помнявся, порипів стільчиком, бо що ти будеш казати? Як бігав я з переляку то в степ, то до хати, неначе об’ївся пасльону? Ото й усе моє геройство. А Бакун… Бакун — то інша річ. Коняга на всі сто! — Е, ні! — посварився Адам, підправив подушку, щоб вище лежати. — Я тебе так просто не відпущу. Ось як підемо на річку, позашиваєм роти — і мовчок. Тоді вже буде не до балачок — тільки робота. Я таке-е придумав — уф!.. А зараз, шановний Ленд, ми проведемо зустріч у кают-компанії. Кожен із нас розкаже по одній історії — згода?.. Так як ти молодший, тобі випадає першому. І я просив би тебе, Ленд, оповісти що-небудь з життя славетного мандрівника Бакуна Сивогривенка. — Адам узяв мене за руку, видно, помітив, що я затинаюсь, і вже якось просто, навіть з благанням закінчив: — Льонь, серйозно, розкажи. Ти ж бо знаєш… Сонце трохи скотилося вниз, і жовто-зелене ряботиння падало вже на груди й обличчя Адама. Так, він і зараз світився. Над подушкою виступало гостре підборіддя, стирчав тонкий і гострий ніс, вони просвічувались, наче були виліплені з воску. Адам часто змочував язиком припалені губи, дихав нерівно, з хрипом. І стало мені лоскотать у горлі, і лоскотать під очима, я пригнувся, заморгав до землі і так прикинув у думці: Адам цілими днями лежить сам-самісінький, і ніхто йому, крім баби Сірохи, й слова не мовить. — Ну добре, Адаме, — для початку пришморгнув я носом. — Якось ми поїхали… Тільки це було насправжки. — А ми домовились, — кинув Адам, — без брехні. Я зручніше вмостився на стільчику, глянув на Адама, який готовий був слухати і руки склав на білім покривалі. Отже, я влаштувався й почав: — Якось ми поїхали, а перед цим щось напало на мене, коклюш чи хтозна. Так мати взяла бричку, на ній бригадир катався, тепер у нього мотоцикл, «їжаком» називається… — Так мати взяли бричку, — підказав Адам. — Ага ж, узяла бричку, запрягла Бакуна, а мене в пальто і в кожух закутала, як дідугана, бо вже морозці вдарили, і повезла в Загатне, до лікаря. А вже вечір; постукали ми в двері, а тітка з відром і віхтем заступила дорогу. «Драсте! — вклоняється нам. — В собачу пору приїхали. Прийом був і давно закінчився». І ляснула дверима. Ну, ми переночували, не знаю в кого, а вранці ще раз постукали. І знов така ж сама тітка. «Драсте! — каже нам. — Прийому нема і не буде. Сидір Петрович на совіщанії». Так мама щось на вухо тітці закинула, пошепки, а тьотя аж у двері впала… Повернули ми бричку й поїхали додому… Я зробив передишку і глянув між тим, чи слухає Адам. Він лежав заслуханий, губи ледь-ледь розтулені, і в них притаїлась легенька журлива усмішка… Я ще помовчав. Гадаю собі: чи попросить він? — А далі що? — таки не втерпів Адам. — Щось же про коня має бути. — О, геть забув! — спохватився я. — Бачте, хотів про коня та збився. У мене таке буває. Значить, як же воно?.. Ага! Ви були в Загатному? Ті-i, не були. Ото жаль! Річка там не те що в нас, жабі по коліно, а широка, з піщаним дном, раків повно, кишать, можна руками ловить. І брід кам’янистий, їдеш — бричку погицує. А це ж була осінь, вітер холодний, аж струже в спину. Так мати на брід поїхала, щоб швидше додому. Підкотили бричку, глядь — річка замерзла. Вчора вода кипіла між камінням, а зараз — крига всуціль. Стала мати й журиться: «Що ж робити? На місток їхать — це ж п’ять кілометрів з гаком…» І поки вона журилась, я виліз тихенько з кожуха та на лід. А лід, наче скло, молодий, ясинцем називається. Ковзнешся — і несе тебе хтозна-куди. За мною і мати ступила на лід. Стала, підгицнула — крига тріщить, вгинається, але ні, не провалюється. А кінь?.. Копита ж у нього гострі. «Якщо провалиться кінь, — вголос міркує мати, — ноги поріже. А не провалиться, то однак по льоду не піде — не підкований». Бакун (от же кінь, щоб ви знали!), мабуть, почув, як журиться мати. Підійшов до річки, пирхнув, понюхав кригу. Дивлюся: що він робить? Став на коліна. Ноги підігнув, як полозки, і давай човгать по льоду, нам, нерозторопним, показує: підпихайте! Мати аж руками сплеснула: «От розумник!.. Ану, Льонь, підпихаймо за бричку». Ми взялись з двох боків, штовхаємо бричку, і кінь їде навколішках, сунеться по гладенькій кризі. Крига вгинається, похрускує, але нічого… Тільки до берега — хоп, рвонувся Бакун, скочив на ноги і вже на землі. А коклюшу в мене й не було, то я просто на ковзанці застудився, от, — додав я до своєї історії, щоб Адам не переживав за мою хворобу. — Приїхали додому, мати попарила мене над гарячою картоплею, і я очуняв. — Гарна історія, — сказав Адам. — А про Бакуна просто чудесно… Тільки втямить не можу, хто більше кінь — Бакун, який переповз на колінах лід, чи та тітка, що ляскала дверима: «Прийому нема»? Як ти вважаєш, Ленд? — звернувся він до мене. — По-моєму, — наморщив я лоба, засопів, захитався на стільчику, бо дуже мудру задачку задав Адам, — по-моєму… А яблук у вас рясно, і вже бочки підспілі, червоні. Можна скуштувать… он те, що впало? — Куштуй! Я підкотив ногою падалку, носком підкинув її, як футболісти м’яч, і в рот. Уммм! — зелене, кислюще воно, слинка потекла, і Москва в очах показалась. Адам і не кусав яблука, а теж примружився. І наче трішки усміхнувся. — Хитрий ти чоловік! — каже мені. Повернувся на бік, підбив подушку, видно: зібрався говорити. — А тепер моя бувальщина, слухай. І раз ми зачепили медицину, то розкажу тобі, Льоню, про славного лікаря Буська… Ну от, — змінив він голос і безнадійно зітхнув, — ось і мій Айболить. З хати вийшла баба Сіроха. Несла вона блюдце, склянку води і якісь порошки. — І вже пора? — заблагав Адам. — Пий! — сказала Сіроха. — Бабо Лізо! Я стільки випив цієї гидоти… — Через дві години… Пий! Так вона звеліла, професорша. — Ну давайте. — Адам ковтнув порошки, і від тих ліків губи у нього стали немовби ще біліші. Баба Ліза пішла, а потривожений Адам ліг правцем і задумався. Ріденький, прилизаний чуб його раптом змокрів. На обличчі виступили жовті плями. Полежав і ніби аж придрімнув Адам, потім стряхнув сонливість і повернувся до мене. — Отже, бувальщина про Буська, — сказав таким роздумливим голосом, як і почав. — Я щаслива людина. У мене дві баби. Одна в степу живе, а друга жила на Поліссі. А Полісся, дорогий мій Льоню, то царство грибів і русалок. Які там пущі, озера, які річечки… І водяться там лелеки. Була своя пара лелек і в баби Груні. Лелеку звали Бусько, лелечиху Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини і кружляли над селом. Баба Груня виходила з хати, махала їм косинкою. А лелеки кружляли і все нижче й нижче спускались до неї. Баба випросила хлопців, щоб затягли на хату колесо. І на те колесо сідали лелеки, і мостили собі гніздо. Якось була холодна весна, вночі раптом завіяло. Вийшла баба у двір — по коліна мокрого снігу, і лежать у снігу Бусько й Бусиха, крила розпустили, вже й голови не зведуть. «Бідні ж ви мої!» — забідкалась баба Груня, взяла їх у хату, натопила піч, нагодувала, напоїла чаєм з травами. Видужали Бусько з Бусихою, ще більше полюбили бабу. Гніздо мостили вони високе й розкішне. І по черзі вартували його. Пам’ятаю: вже смеркло, небо зоряне, світле, а на гнізді лелека стоїть, і його наче хтось вуглиною намалював. Стоїть на одній нозі, дзьоб свій задер, і здається — на Буськовому дзьобі місяць повис. Перед сном баба Груня любила поговорити з лелеками. Стане серед двору й питає: — Як воно, Бусько, не обіщаєш на завтра дощу? — Кла-кла, — стукає дзьобом Бусько. — Та воно й видно, — каже баба. — Зорі чисті, трава суха, буде спека. А я оце взяла розсаду, капусту хотіла приткнуть на вгороді, та й не здумаю, що тепер… — Кла-кла, — каже Бусько. — Ну хіба що так, — зітхає баба і йде в хату. Кожної осені баба проводжала буськів у дорогу. Виходила за ворота і махала косинкою, і наказувала: «Дивіться, тримайтеся гурту. Та де хмара — летіть високо, а де блискавка з громом — летіть низько…» А одної осені не вийшла баба на проводи. Вже зібралися лелеки з усієї околиці, зробили прощальний віраж над лісами й озерами і гурт за гуртом потяглись у вирій. А бабині птахи зостались. Кружляли и кружляли вони над селом, тривожно скрикували — ні, не виходить баба. І тоді спустився Бусько на подвір’я, бачить: двері в хату прочинені. Зайшов Бусько в хату. Карим оком блиснув на полик. От воно що! Лежить баба хвора, як дим. І голосу не витягне. «Кла-кла», — сказав Бусько і кудись заспішив. Тут пішов, тут і з’явився. Підбіг до бабці і подає їй у дзьобі… жабу. Свіженьку. З болота. — Ох ти мій дохтор, — застогнала баба, розчулена рідним Буськом. — Це ж ти хочеш мене підздоровить і зілля своє приніс… Доведеться встати й провести вас, бо ви ж без баби й не полетите. Баба, стогнучи, зіп’ялась на ноги і провела буськів. А скоро померла. І дивувались люди: весною пара лелек день у день кружляла високо в небі, ніде не хотіла сідать. А тоді таки сіла — на сухій сосні за селом, на тій сосні, що ближче до гробків, де лежить баба зі своїми синами. Адам закінчив свою бувальщину. Мабуть, стомився, руку поклав під голову і, здається, знов придрімнув. Він лежав білий і тихий. Деколи брала мене острашка: «А чи є Адам?» Глянеш — рівне покривало, ніде не горбиться, наче й немає людини в постелі, тільки виглядає гостре підборіддя й ніс. І там, аж за ліжком, на підставленому стільчику — Адамові ноги, білі й нерухомі. Поволі, сонно розтулив Адам око, знайшов мене і хотів був трошки усміхнутись. Та лиш посмикнув губами. — Що, Ленд? — спитав якось винувато. — Сумна в мене бувальщина? — Про Буська? — Атож. — Ні, що ви, інтересно. Тільки я не доберу: а де лелеченята? Були ж у Буська діти? — Були. Розлетілись. Кожна пара шукає собі нове місце. — А до нас у степи вони прилітають? — Рідко. Лелеки полюбляють воду, ліси, широкі плавні… — А ви туди поїдете?.. Ну, де баба Груня жила? — Хтозна. Може, станеться диво — поїду. — От якби двійко мені… таких маленьких. А колесо я б знайшов. — Хитрий ти чоловік! — сказав Адам і таки всміхнувся. Ми тільки розбалакались, як знов вийшла із хати баба Сіроха, і в руках у неї те саме блюдечко, склянка води й порошки. — Бабо Лізо! — мов дитя, почав благати Адам. — Я думав, утечу в степи від уколів, від порошків, від медицини… Як вони остобісіли… — Пий, — сказала баба, але руки в неї затремтіли, полилась вода із склянки, і я побачив: у баби повні очі сліз, вона ковтає сухим зморщеним ротом ті непрошені сльози і, схлипуючи, говорить: — Хіба ж я хочу, сину, мучить тебе й себе? Та я ж гадаю: може, воно зарадить, може, ти встанеш-таки, підкріпишся, бо гаснеш на моїх же очах. І що воно за дурне життя: це і мої синочки були б уже такі, жили б і раділи, як людські діти, так обох забрало… — Бабо Лізо, — голос в Адама теж затремтів. — Пробачте мені. Я дубина. Я бовдур. Пробачте. Більше не буду вас катувати… Давайте сюди порошки. Почовгала баба Ліза в хату, а я довго сидів зігнувшись, щось тисло мені на плечі і тисло в душі. Бо як розібратись, то, мабуть, і я завинив; і не мабуть, а таки точно. Потяг Адама у воду, ще й радів недотепа: ах, у мене гребля, у мене млинок. А людині ті цяцьки боком вилазять. — Більше на річку не підем, — буркнув я насупившись. Адам після того, як випив порошки, знов присмирнів, і жовті плями густо вкрили обличчя. На мої слова він зразу нічого не сказав, помовчав, продихнув важку задуху і тільки тоді обізвався: — Підем, Льоню, на річку. Бо ні річка, ні ти, мій друже, анітрохи не винні. Справа тут складніша. Як тобі розтлумачить?.. Ну, скажімо, ти вийшов на човні у море, заплив далеко і раптом — прорвало човна. Що ти робитимеш? Складеш руки і смирненько ждатимеш, поки вода заллє? Чи будеш гребти? Правда ж, ти будеш гребти, налягати на весла, доки сил, доки змоги твоєї. Так і я, Льоню. Давно, в інституті ще, прорвало мій човен. А я гребусь. Йду на дно, а гребусь. Щоб і на останній хвилі — жить, як ти, як нормальні люди. Ясно, капітане? Ми підемо з тобою на річку і збудуємо справжню гребельку з цегли. І млинок такий поставимо, що ти і в школу підеш, а він тобі лопотітиме. Ось тільки трошечки зведусь на ноги — і підемо. А на порозі стояла баба Сіроха, вона вийшла накрити Адама і от зупинилась, з тривожним напруженням слухала його, і на сухому бабусиному обличчі, здавалося, застиг скорботний докір: «Про що ти балакаєш, Адаме? Куди ти підеш такий хворий, коли тебе в хату треба переводити, як мале дитя?»

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка