Віктор Близнець хлопчик І тінь повісті рицар совісті передмова В. О. Базилевського



Сторінка3/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

2


Якось швидко й несподівано стемніло. Йдучи заметеним полем, — а вдень ще раз притрусило його свіжим вогкуватим сніжком, — Сашко бачив збоку темну смужку бур'янів, яка тяглася по межі вздовж степової дороги. Проте непомітно і дорога, і чорні вершки бур’янів, і саме поле загубилися в сірій імлистій сутіні. Глибока вечірня тиша залягла над полями. Чути було, як пришерхає сніг — похрускувала, тверднучи, снігова кірка. Сашко відчував: скоро й село. Він і сам не знав (та й не думав про те), як він вибирає дорогу вночі. Може, нюхом. А може, є в людини внутрішній компас, який підказує, куди йти. Сашко не думав про це. Йому просто здавалося: коли ти цілими днями никаєш по степу, голодний, як вовк, і коли на тобі обмерз ватник, то ноги самі несуть до тепла. Хлопець зігнувся, глибше втягнув руки в рукави. Хотів ліктями стиснути ребра, — може, не так трястиме. Але чи сили не було в руках, чи груди запали — він так і не дощупався тіла, і пішов, більше не прислухаючись до себе. На ходу задрімав. Тобто задрімала його голова, важка, наче обтулена ватою, а ноги йшли, самі переступали через купини, через сухе бадилля, через борозни, притрушені снігом. Промерзле напівсонне тіло тяглося додому. Він ішов наосліп. Все в ньому потроху засинало — і думки, і роздратований голодом шлунок, і біль під грудьми. Він спав. А ногами, проте, відчував землю, відчував ясно, що трапляється на дорозі — замет, плішина чи втикана грудками рілля. Валянки у нього були м’які, з вати, підшиті кролячою шкуркою. Шкурка давно вичовгалась і прогнила; взуття стало нікудишнє, але для Сашка воно було незамінне: крізь м’які підошви добре промацувався кожний горбик під снігом: загублений з літа буряк (якщо не зогнив), шапка соняшника (якщо не зотліла) або — але то рідко щастило — прихований у рівчаку і засипаний снігом снопок гречки чи проса. І зараз, коли трапилось Сашкові під ноги щось м’яке й горбкувате, він одразу прокинувся, став, обережно копнув ногою: що воно, чи не мишачий схов? Запахло цвіллю, тим характерним духом збіжжя — прілим, трохи соложавим, від якого у Сашка різко й боляче пересмикнуло живіт. «Зараз почнеться…» Хлопець злякався голодних спазмів і, щоб заглушити в собі печію, котра гострою хвилею піднімалася до горла, упав на коліна і занишпорив руками. Намацав горбик, що темним круглим вершком виглядав з-під насту. Нетерпляче розгріб льодок, а під ним — земляну крупу, добрався до цвілі, до м’якості й стиха вилаявся: знов мурашник! Він сів на сніг. Кругом було тихо, мутно, якісь розмиті пасма чи тіні майже непомітно спливали вгору й пропливали над полем. Скільки він сьогодні розваляв мурашників, подумав Сашко. Вдень падав мокрий сніг, на старому настові він тримався, а на плішинах та голих грудках розтавав, і мурашники в степу дуже скидалися на мишачі схови, вони чорними купками витикалися з-під снігу. Сашко чимало розгріб таких купок, потім придивився, що мурашники темні, більше схожі на кротовища, а мишачі схови — світліші. Це, мабуть, тому, що миші роблять свої зимівники з полови, соломи, гнійку. Носять і листя, й стебло, все це перетирають на січку, на дрібне порохно, і в щільно спресованій купі ховають на зиму свої запаси. Насподі, в зотлілій полові часом можна знайти і якесь зерно — пусте, пріле, однак зерно, його й провіяти не можна — летить за вітром. Так, з гнійком і цвіллю, Сашко й кидав його в торбу. Миші пищать, гризуться, метушаться, коли вигрібаєш запаси й викидаєш на сніг встелені пухом гнізда. Ясне діло: грабіж. Німці вичистили все у людей. Сашкові доводиться чистити мишачі нори. Тут нічого не вдієш — війна. Сидячи на снігу, коло мурашника, хлопець подумав, що треба було б загорнути купу: подохне вся комашня. І він ворухнув плечем (а може, тільки хотів ворухнути), але тіло було холодне, важке й байдуже. «Зер гут, — сказав собі Сашко. — Он людей, і то не закопують. Так і лежать мертві на морозі». Ще трохи посидів. Підхопився стривожений і наче тільки зараз помітив, що вже геть споночіло. Темрява лежала над полем двома шарами: вгорі було синьо й чорно, а внизу, над снігами, трохи світліше, і коли пригнутися, то на білій рівнині де-не-де можна побачити темні заячі кубла під кураєм або химерні фігурки — стовпчики землі, обліплені снігом. Та й угорі темрява стелилася тонкою поволокою, крізь неї проступало холодне, в легкій паморозі небо, і десь високо зблискували одна чи дві зірки. Значить, погода прояснюється й буде мороз. Справді, мороз припікав. Коли Сашко звівся й пішов, під ним захрумтів пришерхлий сніг. Крижана кірка була ще, мабуть, тоненька, вона кришилась і осипалася, видзвонюючи скляним дзвоном. Тиша, тільки похрускує сніг… Та Сашко не прислухався до скрипу; валянки вдень промокли, тепер залубеніли, і йому крутило ноги в усіх кісточках. Він подумав: якби скоріше дотягтись додому. Сонна пам’ять на мить оживала, і тоді він бачив лежак, подушку, старе пальто, яким накриється з головою; а ще сірів йому на стіні батьків портрет і лобатий чоловік у вишиваній сорочці хмурився і питав: «Трудно, Сашко?» «Авжеж… мороз». «Ну, нічого. Кріпись». Щоб наддати ходи, Сашко поправив на плечі шлейку торби і ще раз помацав свій добуток: торба була майже порожня; легка й сплющена, вона старцювато висіла за спиною, і в ній, здавалося, нічого не було — хіба що трохи гнійку з мишачим послідом — ото й усе, що назбирав за сьогодні. «Скоро миші і нас пожеруть», — подумав хлопець. Йому стало жаль себе: так попомучився, поки вкрав у німців торбу, а тепер хоч викинь її. А торба добра — це тобі не якась мішковина, а кавалерійське відро, парусинове, строчене, з пругкою шлейкою. Сашко нагледів цю штуку в задку німецького фургона; фургон стояв перед їхньою хатою, на видноті — високий, міцний, окований залізом, і хлопець довго мулявся й крутився коло нього, аж поки не обдурив німця і не добув собі торбу. І от — порожня. Він ступав сонно і не одразу відчув, що праву щоку йому приморозило. Став, потер її долонею, покривився: шкіра була суха й боліла. Дивно: наче й вітру не було, а звідкись таки повівало, і в рукава заповзали холодні змійки, обполіскуючи холодом спину. Сашко пересмикнув тілом, зганяючи дріж, і подався швидше. Хоч попереду було темно й глухо, але Сашко знав, точніше, здогадувався, що там, за неясною імлистою смугою, почнеться схил; стара неорана стерня закінчиться, і буде толока, а далі тьмяно засіріють голі неприкаяні сади, а вже за ними — вулиця. І справді, ступати стало легше, земля пішла вниз, похило, і небо просвітліло — навіть заблищав, зацукрився сніг від непевного холодного світла. Мабуть, показався місяць. Сашко задер голову і побачив над собою тонкий ківшик місяця. На нього весь час напливали рідкі волоконця хмар. Здавалось, і темрява, і саме небо піднялися вгору, в степу попросторішало, а на снігу крапками й плутаними лініями позначились заячі сліди. Сашко знав, що ці сліди, як би не петляли, все одно ведуть до села, до садків, і він вибрав заячу стежку, добре втоптану, і пішов по ній. Ще тільки підступився до городів, як зразу вловив: пахне житлом. Різко пахне старою перегорілою сажею (видно, хтось і в цю пізню годину затопив), пахне хлівами, попелищами, карбідом (це в Шавлюги, у нього німецька лампа, карбідна). Але ні руху, ні світла, ні звуку. Тиша, мороз, якісь невиразні тіні й горби, все, як у степу. Сашко забрів у сухі бур’яни, на грудкастий схил — починались городи — і трохи нижче загледів чорне галуззя вишневого саду. Упізнав: це садиба Лавра, дядька на костурі, їхнього сусіда. Садок у Лавра не загороджений, і сюди гуртами забігають зайці. Сашко пригнувся, помацав очима в саду: там, здається, щось ворушилося. «Свисну», — подумав він і вдихнув побільше повітря, щоб свиснути, але губи стали мов дерев’яні, — не стулювались. Тоді він ляснув заледенілими рукавами по стегнах, і звук пролунав теж дерев’яний. Між стовбурами щось майнуло, проскочило, і двоє чи троє зайців, прищуливши вуха, шмигнули майже під ногами. І Сашка потягло в садок: зайду. Старі, сучкуваті вишні здіймали в небо чорне, немов обгоріле, гілля; воно чітко вимальовувалося на тлі білуватого неба, і в гілках висів, заплутавшись, тоненький ковшик місяця. Сашко обійшов крайню вишню, яку добре знав, — не раз лазив на неї. Сніг круг дерева витоптали зайці, а стовбур, колись вишнево-темний, з потрісканими пасами кори, зараз був білий-білий, як кістка, обгризений до самої деревини. Поруч росло молоде пагіння вишняка — воно теж, обгризене, стирчало в снігу білим пруттям. «І в зайців голод», — подумав Сашко. Втім, не це його турбувало. Він стояв між деревами, і його дратував запах вишневого клею. Отой світлий, круглий, янтарно-прозорий наріст клею, від якого злипається в роті. Він дратував хлопця, подражнював своїм липучо-киселевим смаком. Крім снігу, Сашко сьогодні нічого не їв, і зараз від голоду дзвеніло йому в голові й тупо ломило в скронях. Хлопець потягся до гілки, на запах клею, та, мабуть, рукава примерзли до ватянки — скрипіли, як луб, і не пускали його. «От чорт!» — вилаявся Сашко, підстрибнув і таки вчепився руками за гілку. На вишневій корі намацав гладенький і твердий, наче слюдяний, горбик. Це був клей, але на морозі він засклянів, і нігтем чи пальцем його нізащо не сколупнеш. Сашко, напруживши мерзле й болюче тіло, підтягся на руках до гілки, вхопився зубами за той скляний наростень — і відкусив його разом з корою. Похапцем прожував і відчув: більше кори, ніж клею, — гірке, мерзлякувате волокно. Роздратований присмаком їжі, Сашко нагнув цю ж таки гілку і зі злістю обчухрав її; з пучком дрібних вишневих гілок — щоб дома заварити чай — він і потягся голим, непривітним садом до свого двору. З їхньої хати, крізь запнуте вікно, пробивалася вузенька смужка світла. Це стурбувало Сашка: мабуть, хтось у них є… Поночі вони не світили.

3


— А-а, — зустрів його радісним вигуком Гриня. — Бродяга вернувся! Годувальничок наш! Ну, показуй, показуй свою торбу. Що там у тебе, хвались! Гриня був, як видно, добре напідпитку. Він сидів на кушетці, вільно розвалившись, і однією рукою пробував обняти Єву — Сашкову матір. Єва ухилялася від безсоромних обіймів, і Гринина рука, як мертва, ковзала по її спині й падала на подушку. — Проходь, проходь, синашу! — казав тим часом Гриня. — Чого стидаєшся? Будь як дома! «Гриня, — вкляк на порозі Сашко. — Гриня… Знову приліз». Єдиною людиною в селі, що не мала свого пристанища, людиною, котра жила на громадських харчах і переходила з рук у руки (як колись пастухи), був Гриня Затятько, приймак. Він довго не засиджувався в одному дворі — погостювавши, приголубивши осиротіле жіноче серце, йшов собі далі, поки його не виганяли чи не зманювали в іншу хату. Мав Гриня веселу, незлобливу вдачу і завжди, при дітях і старих, ліз до жінок. Коли ті відбивалися, штурхали його в плечі — Гриня не сердився, не ображався, а добродушно іржав і, діставши ляпаса від одної, підсідав до іншої. Гриня знав собі ціну, знав, що його рано чи пізно покличуть: «Куди вони подінуться — оті, безмужні?» До кочового життя він звик ще до війни, бо грав на барабані, полюбляв випити і разом з бродячим оркестром обійшов перед війною усі села й хуторці Знам’янського району: там весілля, там похорони, там мітинг, там випровідки в армію — скрізь кличуть музикантів і скрізь добре вгощають. Бувало, Гриня сяде, обхопить ногами барабан (від цього й ноги у Грині стали криві, мов у старого кавалериста) і сонно, мляво, без усякого апетиту починає стукати колотушкою. Це явний натяк — щоб попросили. А коли одна й друга чарка підпливають до Грині, він одразу ж крякає, оживає і, пригнувшись над барабаном, починає так виторохкувати колотушкою (ще й по грудях, по своїх підборах), що збирається люд подивитися на Гриню-віртуоза, особливо на його знаменитий удар куксою і ліктем, коли Гриня азартно вигукує: «Гей-га, риба з м’ясом, ходи, кума, викрутасом!..» Відбарабанив Гриня своє: почалася війна, розбіглися оркестранти хто куди — той в армію, той на якісь підробітки. Барабан реквізували у Грині, сказали — на потребу фронтові. Що робити івалідові (у Грині з дитинства була скалічена рука)? Подумав, пошукав чоловік хліба і звалив на себе тяжкий хрест приймака. Зараз він по-хазяйськи гукав: — Ну-ну, показуй, синашу, що там у тебе в торбі? Сашко увійшов до хати, за ним потягся знадвору холод. Морозний дух — той, шпаркий, із степу — наче кригою облягав йому ноги, спину, груди — все тіло. І все перемерзле тіло його трусилося. «Грицуня… Знов буде глумитися». Хлопець стояв, притискаючи до себе вишневі гілки, й дивився поверх кушетки, поверх рожевої голови приймака. Погляд його завмер на стіні, на тому місці, де висів батьків портрет. От — почалось. Батьків портрет перевернуто. Замість обличчя — сіра запилена картонка, та, що зісподу. Цвяшок, мотузка і на підвісці — сліпа рамка. Це він, Гриня, звелів прибрати фото. Гриня завжди починає з цього. «Слухай, — підморгує Єві і киває, показує на стіну. — Чого він супиться, твій Мирончик?.. Ич, як брови нахмурив! Мабуть, з’їв би мене. Нехарашо, — каже Гриня. — Все-таки ми компаньйони були, разом стежки до дівчат топтали. Ніззя так, — повчально мовить Гриня і наказує Єві: — Прибери його. Поверни так, щоб не бачив». І Єва, після довгого бурчання, все-таки повертає портрет чоловіка лицем до стіни. А це означає: приймак погуляв по селу (півмісяця його не було), тепер повернувся до Єви, і будуть вони миритися… — Йди сюди! — хотів було строго сказати Гриня Сашкові, та не вийшло: губи самі роз’їхались, як намащені, й на рожевому обличчі його засяяла хмільненька посмішка. — Йди, синашу, поздоровкайся з батьком (бач, я таки не покинув вас, повернувся), та й вип’ємо по чарці. Від Грині, коли він добре підпивав, ішло гаряче мідне сяйво. Може, тому, що в нього аж горіла, аж світилася чиста, по-дитячому ніжно-рожева шкіра на всій фізіономії. І тільки очі трохи псували Грині фасон: під градусами вони тьмяніли і, як старе затерте скло, відсявали погаслим фіолетовим блиском. Але й стомлений чаркою Гриня завжди був у гарному настрої, і зараз він поблажливо звернувся до хлопця: — От скажи чого ти стоїш? Сашко ніби й не чув тих слів. Стояв і трусився. Примерзлий сніг іскрився на шапці, туго стягнутій поворозками. З-під шапки виглядали тільки ніс і синювате підборіддя, запушене інеєм. Щось було в його позі холодне, уперте, звіркувате. Хлопець мовчав. Тоді Гриня шарпнувся, підскочив, силкуючись встати. Він був наче прив’язаний до кушетки: шарпався і падав назад. Лайнувшись, він таки скочив на кавалерійські ноги і, кривуляючи, ступив до Сашка. Простяг хлопцеві руку — скалічену — і поштиво, з усмішкою сказав: — Будьмо знайомі, Грицан Петрович, общий батько. Що в-в вас в торбі? Провєрім… Гриня засопів, повіявши гарячим бражним духом. Він дихав Сашкові в лице, але той не ворухнувся, не кліпнув оком. «Ич, супиться», — пробурмотів Гриня й простяг до хлопця рожевенькі руки: похитуючись, став розв’язувати йому шапку. Єва дивилась на них з кушетки і була, здається, вдоволена, але спідтиха, гаряче блимала синові: «Ти що? Озватися не можеш? Дядько жартує, а тобі наче язик одібрало!» Гриня і справді ладком, жартуючи розв’язував мерзлі поворозки; руки його не слухалися, сприсали, і Гриня тицяв куксою хлопцеві під ніс. Весело бурмочучи, він таки здер із Сашка шапку й кинув на лаву; потім — через плечі й голову — заходився знімати з нього закоржавілу торбу. Потріскувала мерзла парусина, рипів обледенілий ватник, Сашка роздягали, а він мовчав. Тільки був, мов крижаний, — не гнувся. І ще, коли б хто придивився, то помітив: лихим холодним вогнем поблискували Сашкові очі, ненависним поглядом він уп’явся в розхристані червонясті приймакові груди, в засмальцьовану тілогрійку. — Хе, — сказав Гриня, запустивши скорчену п’ятірню в торбу. — Оце-то приніс! І на корж не буде. Сміття! Так, брате, матір не прогодуєш… Поздихаємо всі. Доведеться ставити могорич криворотому Шавлюзі, у того схов є в степу, пшеничка, з поліцаями вони ховали; обіцяв і мені Шавлюга мішечків зо два. Завтра піду потолкую… Вже не перший місяць хвалиться Гриня, що піде до Шавлюги, розіп’ють вони перваку, і буде у них пшеничка — ярова, чиста, як золото. Він казав про це восени, казав перед новим роком, і ще мабуть, казатиме, а тим часом їсть глевтяки з того сміття, що приносить Сашко. Гриня повалився на кушетку і вже оддалеки, з веселою цікавістю, поглядав на хлопця. Той стояв без шапки, без ватянки, без торби. Роздягнений, хлопець немовби усох. Тіло у нього було худе й незграбне, як у вовченяти, гостро випиналися суглоби. І на цьому кістлявому тілі, на тонкій шиї — трохи непропорційною видавалась велика лобата голова. Правда, груди були широкі й міцні, та й в усій постаті його вже вгадувався присадкуватий жилавий Кубенко, лобатий Мирон Кубенко, підривник з кам’яного кар’єру, теж мовчун і теж насуплено-впертий. Гриня поглипав на хлопця, і стало Грині якось не по собі: з-під білих нахмурених брів зиркав на нього не Сашко, а наче Кубенко-старший, той, що зітхав і одмовчувався в парубоцькій компанії і зараз дивився на Гриню з холодним презирством. — Ну! — лайнувся Гриня. — Ти чого на мене так вилупився? Думаєш, не знаю? А от, якщо ти такий розумний, скажи: де твій батько? Єва штурхнула Гриню під ребра, щоб не чіплявся до хлопця, але той сердито вихнув плечем: — Нє, хай він скаже! Де твій батько, чуєш? — Гриня зробив багатозначну паузу і проказав — Утік твій батько, от! І твій, і всі батьки втекли. Драпонули за Волгу. Герої. А жінок покинули на німців, на поталу врагу. А Грицан Петрович не втік. Грицан Петрович зостався. І вся тяжість — на його, на Грицана Петровича, плечі. А Грицан Петрович — каліка. — Тут Гриня потряс скаліченою рукою, пальці якої зрослися в один маслак. — Бачиш, каліка Грицан! — Він щодалі розпалювався, очі його мокро заблищали. — Та мені, щоб ти знав, медаль положена. Медаль! Ось сюди! — Гриня вдарив себе в груди і хитнувся до стіни. — Медаль!.. За мужеську доблесть. Ясно? Ти, думаєш, легко на твоїх глевтяках обійти всі двори? І щоб люди остались довольні? Е-е, сопливий ти, ні біса не понімаєш. А підростеш, сам попробуєш мого хліба, тоді скажеш: точно! Грицану Петровичу медаль положена! Один був, як перст, на весь куток, а не здався! — Го-о-споди! — промовила Єва співучим, дошкульним голосом. — І що воно хвалиться? І кому воно треба, оте нещастя, ота лиса неміч? Хіба що Санька, та Фроська, та крива Зося і приймають таких. — А ти не приймаєш? І ти приймаєш, бо то не життя — без мужського тепла. А-а, — махнув рукою Гриня, — не слухай, Сашко, її, дурна баба, йди сюди та випий краще чарчину з холоду. Гриня засопів, просовуючи скалічену руку за пазуху, під повстяну тілогрійку. Полапавши там, витяг зелену, якусь стародавню плескату пляшку, мабуть, ще з петрівських часів, заткнуту качанчиком. Побовтав нею. — Давай посуду! Бігом! — Тобі аби випить! — втрутилась Єва і докинула ревниво: — Де ти цю пляшку доп’яв? Санька дала? — Ну, Санька, — спокійно буркнув Гриня — А що? Я ж знав, що в тебе ні грама нема, от і прихопив. Санька зразу в крик: «Не дам! Іди до іншої, до кращої, хай тебе там і вгощають!» — Гриня перекривив Саньчин голос. — Погиркала, погиркала, але добра душа — налила. Тільки засопіла ображено: «До кого йдеш? До тої безкровної?» — Це вона про мене? — аж позеленіла Єва. — Про тебе. А про кого ж, — сказав Гриня. — Щоб їй добра не було! — зірвалась Єва. — Безкровна! А сама? Таке муре — страшно глянуть, хрестись і тікай, а бач — інших гудить. І ти золото, — вже напала на Гриню. — Ні, щоб до однієї пристать і жить, як усі нормальні люди живуть, так шалаєшся по дворах — тьху! — Ну-ну, — поморщився Гриня. — Тільки без ревнощів. Зараз врем’я таке: війна. Не ти одна безмужня, тищі таких. Треба якось ділитися… — Ага, ділитися! То йди ділись! Йди, щоб я тебе більше й не бачила! — І Єва маленькими кулачками загупала Гриню по спині — Йди геть, зараз іди, не треба мені посміховиська! — Тю, здуріла, — знизав плечима Гриня. І збрижив свою ніжну лисину, показуючи тим, як він не любить жіночого вереску. Поки вони пересварювалися, з-під кушетки виліз старий сірий кіт Шахтьор (так назвав його Мирон Кубенко за те, що той любив спати на припічку і завжди вимащував свою морду в сажу). Кіт мляво й печально пройшовся по хаті, понюхав криві Гриневі черевики і по-старечому закашляв. Усю зиму він ходив простуджений. — Тпруцьки! — гримнула Єва і штовхнула кота ногою. Шахтьор, мов п’яний, перевальцем почалапав до Сашка. І потерся — жалісливо, як це робить стара й хвора істота — об Сашкові ноги. Хлопець (у нього теж ворухнулась безпричинна злість) хотів був відштовхнути кота, але це вже зробила мати, і, може, саме тому, наперекір їй, Сашко зігнув свій болючий перемерзлий поперек і взяв кота на руки. Це був перший рух Сашка. Досі, в снігу і в кризі, він стояв на порозі, як мертвий. З Шахтьором у руках Сашко й посунув у свій куток — туди, де між піччю й пристінком було втиснуто тапчан. Він прочовгав по хаті, так і не глянувши на матір та приймака. Знав, що вони провели його недобрими позирками. «Бач, носа одвернув і не поздоровкався». «Хай, — подумав Сашко. — Хай зляться». Ліг, як був, у штанях і піджаку. І, вже лежачи, засовав ногами й скинув із себе валянки, розмотав зашкарублі онучі і вткнувся в подушку, накривши голову шапкою. Тяг на плечі ряднину, батькове пальто, всяке дрантя, проте холод тільки зараз, здається, пробирався до кісток, підламував ребра, аж боліло серце, стискаючись в мерзлу грудку. Сашко потяг до себе й кота, притулив його до грудей, і вони трусилися вдвох, марно намагаючись зігрітися. Мати погасила тріски в чавунчику (трісками вони світили), задмухала вогонь і, боса, зашльопала по долівці. Ось вони там, за пристінком, сварливо зашепотіли з Гринею. Лаючись і, видко, штурхаючи його межи плечі, мати допомагала роздягатись п’яненькому, і щось вони поминали при цьому Саньку й пляшку горілки, і мати вже підвищила голос: «Хватить мені! Тільки стида від тебе!..» — а Гриня забурчав нервовіше: «Цить! Бо двину раз і піду!», і вони чи турсались, чи тихо билися у темряві, Сашко вже не дослухався. Холод зморив його остаточно, і він неспокійно заснув. Мабуть, скоро й прокинувся. В хаті було ясно й холодно, як надворі. Тільки під грудьми у нього, де скоцюрбився кіт, якийсь клубочок тепла. А в ноги студить, звідкись піддуває, і наче проціджена крізь іній, ллється в хату білувата сутінь. Вгорі до шибки примерз ріжок холодного місяця. Сон пропав зовсім. Сашко прислухався: на кушетці посопували двоє — Гриня й мати. «Гриня, — заклацав од холоду Сашко. — Знову цей Гриня». Хлопець сперся на лікоть, звів погляд на стіну. І зараз видно було сірий квадрат. Сірий квадрат портрета, що висів над кушеткою… Батько. Очима в стіну. Наче смертник. І Сашкові страшно стало, він уявив собі, як це людині стояти впритул до стіни, зіницями в глину, в пісок… аж білі кола в очах. Він спустив ноги, холод побіг по литках, але хлопець присилував себе встати. Сторожко зробив крок, потім ще, прислухався — ні, таки сплять. Тепер найгірше: якось вилізти на кушетку. Налапав дошку під матрацом, просунув туди ногу і, косуючи оком на скуйовджену купу лахміття, від якої пахло чужим потом, зіп’явся над кушеткою. Дошка зарипіла, і тонкий скрипучий звук продер йому по спині. На мить перехопило хлопцеві дух, але тут же він сказав собі: «Ну їх!» — і, вже не остерігаючись, потягся рукою до стіни й перевернув портрет. У хатньому присмерку не можна було розгледіти батькового обличчя, тільки світліли на фото якісь плями, вгадувалося широке, і теж світле, батькове чоло. «Ну, як, Сашко, холодно?» «Холодно». «А мати?» «Біда. Краще мовчать». І вони замовкли. Сашко ліг на тапчан, у вистуджену постіль, і поклав під серце твердий клубок гіркоти. Цей клубок, очевидно, довго муляв би йому, не давав би заснути, але рядом по-старечому глухо закашляв кіт. «Йди сюди», — покликав Сашко. Як і звечора, він притулив кота до грудей, і коли той звично замуркотів, Сашко подумав: «Тепер засну…»

4


Єва належала до тих жінок, про яких важко сказати, скільки їм років. Худа, безгруда, з маленьким безбарвним личком, вона скидалась на дівчину-підлітка, якій ще треба набирати тіла, добріти, розповнюватись. Та якщо зблизька глянути на Єву, то видно: ні, це вже зовсім не молода жінка. І не тільки тому, що дрібненькою сіточкою зморщок вкрите її якесь по-дитячому жалісне обличчя, а в усьому — в прив’ялих очах, в жовтій злинялій шкірі, в рухах, у погляді, у розмові — в усьому помітно було щось погасле, сумне, підстаркувате. Зараз Єва сиділа змучена, з хворобливою синню під очима. Вона сиділа сама на кушетці, підібгавши під себе ноги, й жалібно схлипувала: «Гад він, паразит, бездушна тварюка», — добирала найдошкульніших слів, а плечі й груди у неї щеміли, — воно, бидло, познущалося та й пішло, кинувши гидке слово: безкровна… Кожна клітинка нила й боліла у Єви, і холодна злість — на себе і на Гриня — точила душу. «Прожену, як собаку…» Саме в цю мить Єва ковзнула поглядом по стіні вгору й зустрілася з очима… чоловіка. Портрет було повернуто лицем до світла, з фото дивився на неї лобатий хлопець у вишиваній сорочці. Дивився пильно з-під широких білявих брів, і в погляді його був притаєний смуток чи здогад. «Сашко! Це воно, щеня, зробило!» — сказала собі Єва; у неї пересмикнувся рот, і лиха судома пройняла все тіло. З передчуттям жорстокої насолоди вона ковзнула на долівку. Сашко спав у купі лахміття, шапкою накривши голову. З лахміття стирчав ніс, тонкий, синюватий, а нижче, мабуть, коло шиї, притулилася безвуса котяча морда. — Встань! — затермосила Єва Сашка. — Ану, вставай мені, чуєш! Хлопець підвівся, від холоду сіпнув плечима, ганчір’я сповзло з нього, і кіт злякано поліз назад, під рядно. — Це ти зробив? Ти? — Єва трусила хлопця і сама трусилась. Сашко безтямно закліпав на неї, на стіну, куди вона показувала. У нього здригалися щоки хтозна від чого — від холоду чи від наглого пробудження, і обличчя вкрилося дрібними простудними пухирцями. — Кого питаю? Це ти? Твоя робота? Сашко відвернувся, і Єва, скипаючи злістю, ляснула його по щоці, а він далі відвертався, і Єва аж захлинулась. — Куди ти повертаєшся? Куди? І доки це буде? Доки ти мучитимеш мене? І як ти смієш? — Вона вже не тямила, як і по чому ляскає сина, за що і навіщо товче його. Просто їй треба було вилити лють з душі, вгамувати роздратовані нерви. Коли син пригнувся, скоцюрбившись у постелі, Єва ще раз, на додачу вдарила його по голій шиї. Щось хруснуло, Єва начебто злякалась, завмерла і боязко глянула на портрет чоловіка: — Господи, прости мене, Мироне… Таке дурне життя, сама не знаю, що роблю… Вона попленталась до кушетки, впала на подушку і захлипала, глибоко нещасна жінка, розбита й розтоптана бездушним світом. — Казала ж мені мати, — затягла Єва плаксивим голосом, — казала: не зв’язуйся з тими Кубенками, з тим понурим Мироном. Ото він камінь рве у кар’єрі та колись печінки собі поодриває, а ти сама бідуватимеш з дитиною… так воно й сталося, так воно й вийшло: чоловік десь повіявся, а я страждаю одна, і кинув мені на муку оце убоїще(то вона про Сашка), вже терпцю нема: скільки уб’єш, стільки й в’їдеш… Вона скаржилася комусь на свою долю, Сашко знав, що це довга пісня, і потягнув на себе старе, обгоріле батькове пальто. Лаштувався заснути або хоч трохи зігрітися, бо мати не скоро вгомониться, лаятиме німців, війну, лаятиме батька і його, Сашка, проклинатиме свою гірку долю… Хай поскиглить, то вона за звичкою, а Сашкові аби хоч ледь-ледь зігріти ноги. Хлопець скоцюрбився, накрив шапкою вухо, та однак чув плаксивий голос. Тепер Єва говорила про те, як тяжко бідній жінці без мужської підтримки: хто хоче, той і познущається, і мовчи, не переч, бо тільки слово — прямо з дітьми в Германію. Хіба не так було з Глущенковою Ольгою, з Мартинюковою Пашею, та, господи, хіба тільки з ними — цілий гурт жінок, саме таких, невгодних старості, погнали на Знам’янку і з малесенькими дітьми — у вагони… Єва злякано принишкла й стиха проказала: «Спаси й одведи… треба годить отим грицанам, бо вони п’ють з шавлюгами». І вже ніби випросивши прощення у чоловіка, вона заспокоїлась, якусь хвилину полежала на кушетці тиха й умиротворена. А Сашкові так і не вдалося зігрітися. — Вставай, — сказала мати (відчувалося: вона вже охолола, і тільки десь глибоко осіла притаєна образа й печаль). — Годувати ж тебе треба. — Єва сама підвелась і нагадала: — Вчора ти нічого не приніс, то хоч те стовчи, що я в Шавлюги позичила. Мовчки вони закублились у своїх кутках. Тільки зараз Сашко загледів, що барабанщика в хаті нема. Видно, удосвіта кудись повіявся — чи не випити. В хаті було сіро й напівтемно. Під стінами майже впритул стояли стіл, скриня, лава, кушетка й різне дрібне начиння. Тісна кімнатка, але без Грині стало немовби просторіше. Сашко глянув на долівку. Посеред хати темніла кругла яма, вибита ступою. То його, Сашкова, робота. І хлопець зітхнув: треба товкти. Він потяг з кутка ступу. Видовбана з колоди, важка й огрядна, ступа виривалася з рук, і Сашкові довелося покректати, щоб витягти її з кутка і поставити дном у ту ж саму яму. Та й з цим він, помучившись, упорався. А мати висипала у ступу вузлик якогось збіжжя (Сашко й не второпав, що то воно) і сказала: товчи. Сказала, сама накинула на плечі пом’яте пальто, батьківське, яким Сашко вкривався, та й подалась із дому. Видно, до сусідів гайнула на балачки. Сашко зітхнув їй услід і заходився товкти. Але перед тим зачерпнув жменю зерна й понюхав: пахло ячменем, тільки старим, давнім, прогірклим. Од цвілі зерно злиплося в кім’яхи. Видно, це був фуражний ячмінь, і Шавлюга натягав його з конюшні. Сашко вдарив товкачем, потім ще разів зо два — для ритму. Зерно, порожнє й легке, аж зашелестіло. Воно ж ухкало й підлітало вгору, як полова. Зі ступи потягло сизим димком, од якого зашкребло у горлі. Закурів димок з-під ступи, що потроху вгрузала в долівку. А Сашко — з серцем, з кректанням — бив товкачем, гупав у дно, і з кожним ударом струшувалось його перем’яте тіло, струшувались у голові думки. І гупало вже наче не в ступі, а за селом, на кам’яному кар’єрі. Там — було це перед війною — копачі зняли чималий шар землі, і з-під берега виступила ціла гранітна скеля. Звідкись наїхало дядьків у брезентових спецівках, і стали вони свердлити дірки у скелі: один навсидячки тримав і покручував бур, а другий клепав молотком. Вони довбали камінь поперемінно, довбали цілими днями (ось так, як він у ступі), а потім приходив батько, Мирон Кубенко, закладав шнури і всипав у глибокі буровини динаміт — жовтий порошок, і всі тікали з кар’єру, ховалися за прибережним схилом, у ямах. В повітрі ставало тихо-тихо, всі припадали до землі, а там, серед розвернутого каміння, перебігав тільки один чоловік — Сашків батько — і підпалював шнури. Люди завжди з тривогою стежили за ним, за маленькою темною постаттю, що спритно ковзала по скелі, серед динаміту. Та ось і батько — в останній момент! — стрибав за камінь, за перший-ліпший виступ, і тоді вибухав кар’єр, розламуючи тишу над селом, і з клекотом летіло у небо каміння, ціла хмара щебеню. Сашко боявся тих вибухів і водночас радів, захоплено дивився, як падає на річку, на левади, на верби кам’яний град, як гупають важкі каменюки десь у капустах, у коноплях, а то й ближче — під садом. У нього від захоплення терпла душа, а мати стояла поруч, бліда, наче смерть, і шепотіла одне й те ж: «Дограється, ой дограється… Осиротить мене й дитину». Справді, Кубенко грався зі смертю, бо кар’єр, як здавалось хлопцеві, вибухав саме там, де ховався батько, або зовсім близько, і гори щебеню вкривали все навкруг, і немислимо було вірити, щоб між потрощених гранітних брил залишився хтось живий. Та от осідав кам’яний пил, і тоді десь із-за скелі чи з вирви виповзала сіра фігурка, схожа на ящірку. І Сашко сам дивувався: батько! Цілий і здоровий! А потім батько приходив до хати (робота у нього така, що він будь-коли міг заскочити додому). І от він приходив після вибуху і був мовчкуватий, але видно по очах: вдоволений собою. Супиться, та, мабуть, лише для того, щоб приховати усмішку. Хтозна, як матері, а Сашкові батько пахнув завжди паленим камінням, і цей горілий душок був такий же приємний, як душок добре підсмажених горіхів… Дома батько одразу хапався за роботу: приносив з криниці води, запарював кабанцю картоплі з обмішкою, виполював щирицю на городі, сапав, рвав черешні, вичищав у сараї, підмітав у дворі. Все він робив неквапливо, мовчки, але по-господарському, вправно. І саме над його неперебірливістю в роботі частенько підсміювалися в селі. Бо в Лебедівці не було заведено, щоб чоловік, скажімо, носив на коромислі воду чи проривав буряки. І тим більше, щоб за чоловіком, мов тінь, ходила жінка й чіплялась йому на шию: «Мирончику, ну Мирончику… ти мене любиш?» Мирон червонів до вух (люди ж дивляться!) і грубувато відштовхував жінку: «Та, Єво… Не тре…» Але те, що Мирон безтямно любить Єву, ні для кого в селі не було секретом. Їх так і називали в парі, завжди по імені: Мирон та Єва. Над Мироном стиха глузували, дехто і в вічі казав: обабився, але ж ніхто ще не знав, що в хаті, в чотирьох стінах підривник Кубенко і зовсім ходить у «спідниці» — варить, купає в ночвах сина та навіть маже долівку. Почалось це з жалощів: «Єво, що з тобою? Така ти зелена, полеж», — а потім увійшло в звичку. І Єва справді відчувала себе дрібною, немічною, хворобливою, а Мирон — ніби в чомусь винуватим перед нею, і то найбільшою втіхою для нього було бачити її жалісну посмішку й жалісно-грайливе: «Мирончику, ти любиш мене?..» Задля цього він ладен був випрати цілий оберемок білизни. Аби тільки ніхто не бачив… Мирон Кубенко, котрий динамітом підривав скелі, ходив коло жінки тихіший води і сам, відчувалось, соромився і приховував од людей своє домашнє невільництво. …Гупало за селом, каміння летіло на городи, і в Сашка зомліли руки — ступа висока, майже по груди йому, треба було спинатись навшпиньки, високо підкидати товкач і бити, бити в дно, довго й нещадно, бо це не ячмінь, а цвіль, полова, гірка порохня… Дерево вже нагрілося, збіжжя злиплось докупи, і в Сашка угрілася й тупо заболіла голова. Раптом стукнули двері, в хату вбігла Єва, збуджена й перелякана, і з порога гукнула: — Ходи глянеш, що коїться: Бойчуків виганяють! І війнула назад, а Сашко поклав на лаву товкач, нахилив ступу, вигріб у миску товчений ячмінь, а вже потім одягнув свій ватник, який за ніч підсох і геть зашкаруб, накинув шапку і тільки тоді вийшов з хати. Ранок був холодний, млистий, з неба порошив сухий сніжок Сашко ще й не ступив за вугол хати, як почув з лівого кутка, де стояла бойчуківська мазанка, шум і лемент. Кричала жінка, кричали діти, лаялись чужі дядьки. Хлопець, стривожений тим, виліз на погребище, до матері. Звідси видно було весь бойчуківський двір і ріг Лаврової хати, а через дорогу — Шавлюжину господу, високу, під черепицею. Люди з сусідніх дворів повклякали у себе під вікнами і дивились. А в Бойчуків робилось таке. Хтось підігнав сани до самого порога. Сани стояли розлогі, встелені соломою; у передку сидів дебелий візник у кожусі та в рукавицях і стримував коней, які рвали копитами сніг і відхропувались морозною парою. А ще двоє чи троє дядьків у чорних шинелях товклися на порозі і в сінях. Видно, поліцаям було сутужно, діти пручалися і наче в’юни лізли під ногами назад; витягували клубок дітей — виривалася жінка. Товкотнеча, лайка, вереск, сопіння — хтозна, що там коїться; Сашко розумів тільки одне: робиться щось дурне й недобре. Деякий час візник, той, що в кожусі, байдуже позирав на поліцаїв, на штовханину в сінях. Та ось він сплюнув у сніг і вилаявся. «Шавлюга», — упізнав Сашко, коли той одним махом скинув із себе кожух. Лихим, рішучим кроком Шавлюга підбіг до купи людей, туди, де чобітьми топтались по голих ногах; він щось крикнув, шарпнув когось за коси — і Бойчучка вислизнула з поліцаєвих рук і простяглась на снігу. Шавлюга, сплюнувши, спокійно повернувся назад до кожуха, вмостився у передку, а поліцаї навалились на маленьку жилаву жінку, заломили їй руки і босу, розхристану, в самому жакеті, поволокли до саней. Вона упиралась, борсалась у снігу, кричала охриплим голосом. А з хати уже витягали Тоню, за котру судорожно вчепилась рученятами замурзана від плачу Катька; випихали Серьожку (це його Шавлюга побив колись мало не до смерті), за ним штурхали і меншого брата. Бойчучку волокли до саней, вона босими ногами горнула сніг, упиралась, аж заламуючись у попереці, й сипала прокльони: — Не смійте тягнуть, окаянні! Не смійте, чуєте! Ось тут під хатою і стріляйте! Всіх стріляйте! Хай дивляться люди на вашу іудську роботу. Діти, — хрипіла вона й метляла розтріпаними косами, — діти, ставайте під хатою, всі гуртом, хай стріляють, хай… Вона, ридаючи, хапала дітей і пригортала до себе. Єва дивилась на сусідку повними жаху очима і стиха, перелякано промовляла: — От дурна, от дурна жінка. Бач, сама собі що наробила. Траплявся ж, господи, чоловік, Павло Кучугура, може, зарятував би зараз, так одвернулась… Сашко не слухав матері, бо в цю мить пронизливо, на всю вулицю заверещала дитина — котресь із найменших лаврівських, а коло дядька Лавра, що стояв на костурі, тулилося десятеро чи дванадцятеро живих скелетиків, засоплених, обірваних дітлахів. Мовчазний, аж учорнілий Лавро цитькнув на дітей — тихо, крізь зуби, а мале заревло ще дужче, десь захлипали жінки попід хатами, і навіть пишнотіла Фросина, Шавлюжина жінка, взявши в оберемок свої груди, так німотно дивилась на чужу біду, що Сашко й не повірив: невже і їй зашкребло? А дитя репетувало в лаврівському гурті. І тоді поліцай, у котрого пілотка злетіла в сніг і який сам топтався по ній, скрипнув люто зубами й гукнув усій вулиці: — Ви!.. Геть з очей, бо!.. — І він зірвав з плеча карабін, заклацав затвором. Люди не рушили з місця, так і стояли під стінами, але плач урвався. Трохи втихомирилось і в дворі Бойчуків. Кинули на сани матір, і вона вже не плакала, не проклинала, а тільки важко схлипувала. Тоня сама сіла коло матері, притулила до себе Катьку, синю від холоду й страху, покликала хлопців: «Сідайте», — і хлопці слухняно сіли. А коли Бойчучка знову заборсалась і заголосила, Тоня пригорнула і її до себе й стала умовляти: «Не треба, мамо, не треба…» Поліцаї жбурнули їм якесь дрантя з хати — рядна й пальта, дружно повалилися в сани. Шавлюга свиснув на коней, і сиві од морозу жеребці, пирхаючи густою парою, вилетіли з двору. — От дурна, от дурна жінка, — безтямно повторювала Єва. — Погубить себе, погубить дітей… І тут страшна й несподівана думка приголомшила Єву: а що як… те саме… і з нею? Від цього припущення Єва уклякла, зіщулилась, наче хотіла стати маленькою і непомітною, щоб поліцаї проїхали мимо, і якомога скоріше, і щоб не помітили ні її, ні сина, ні їхнього двору. Так воно й сталося. Санки пролетіли повз Єву у білій куряві, промайнули кожух, чорні шинелі, купа дітей на соломі, з посвистом піднятий батіг — все промелькнуло, пронеслось, і засипана снігом вулиця знов завмерла. Стихло, спорожніло й на подвір’ї в Бойчуків. Тільки проораний полозками сніг та маленький валяночок у заметі (мабуть, Катьчин) і нагадували про недавню товкотнечу. Та ще були навстіж розчахнуті двері у сінях і в хаті (видно розтоптану солому й щось біле за порогом — подушку чи якусь білизну). Порошить сніг у відчинені двері, і з покинутого житла вже віє пусткою, холодом, смертю. Сашко стояв коло матері й відчував, як мороз поймає все тіло: наче від крижаної води, холонуть і терпнуть підошви, литки, а потім спина, і тебе починає жолобить і перетрушувати. Треба потоптатися, зігріти ноги, але Сашко стояв і мовчки дивився крізь двері в хату Бойчуків. Йому здавалося: зараз хтось вийде звідти… Дядько Лавро з виводком своїх дітей, Шавлюжина Фросина з двома бистроокими хлопчаками і всі односельці стояли купками, виглядали з заметів і теж ніби чогось ждали. — Куди ж їх повезли? — звернувся хтозна до кого, може, сам до себе дядько Лавро. Люди під хатами, що досі мовчали, раптом заворушилися, закашляли, дехто запихкав цигаркою, а Шавлюжина Фросина, підбивши руками пишні груди, авторитетно, зі співчутливим зітханням сказала: — В район повезли, в управу… Чула таке, що за м’ясо їх забрали — там розберуться, аякже. Кажуть, ходила Бойчучка і людей підбивала, щоб не сповнять плани. Хтось набрехав, а жінку з дітьми… — Кий там район, — хмуро буркнув Лавро. — Ото вивезуть у балку, на скотомогильник, та й покладуть, як інших… і вся тобі правда. Вони розберуться. — І Лавро кивнув на степ. Там, за конюшнями, білим горбастим полем їхали сани; їхали так далеко, що здавалося, купка соломи чорніє в снігах… Легенько порошило, морозний іній стояв у повітрі й чулося — віддалене й приглушене — дитяче пискління. Видно, плакала в санях Катька. А з неба порошило й порошило, засипало потоптаний сніг у дворі Бойчуків, притрушувало солому в сінях, намітало і в саму хату; одні й другі двері були розчахнуті й вітрець ворушив за порогом чи плаття, чи кинуту поліцаями скатертину. Люди розходилися по домівках, а Сашко сторопіло дивився туди, у розчинені двері, де вже ніхто не жив. «Піду, — сказав він собі. — Хоч двері зачиню». І, сторожко оглядаючись, побрів заметом до спорожнілої хати.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка