Віктор Близнець хлопчик І тінь повісті рицар совісті передмова В. О. Базилевського



Сторінка19/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Смерть чорної пантери


Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: весь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі. На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дощок стільниця, на ній весело товклися удень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу. Три-п’ять цеглин — і підставка готова; та не раз сім’я за обідом падала з тих лавок, з гуркотом і сміхом усі кудись провалювалися, а на них летів битий посуд, а тоді чулося сердите хлискання і тріскотня, то батько лускав ложкою всіх підряд своїх дітей, угощав за роботу, бо знав: навмисне, малі чортенята, криво поклали цеглу! Та не будемо забігати наперед. От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, вся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку! Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, весь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною. Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими уїдливими очима у двори, на сусідів: «Ач! — стиха побуркував жінці. — Виглядають! Цирк їм тут!» Здавалося, Оляні набридне перегинатися до чоловіка, боком, одним вухом слухати його; візьме вона під пахву свого благовірного, як беруть гусака або селезня, та й піде з ним поволеньки далі. І виглядатимуть з-під її білої руки тільки картуз та ноги Годованчика, і картуз блискатиме козирком, а ноги теліпатимуться в повітрі. Та ні, викиньте з голови такі жарти. Спитайте в Дубечні, і вам будь-хто скаже: Голованчик приворожив чимось до себе Оляну. Нікуди вона без нього не ступала, нічого без нього не починала робити. От вона зараз сидить за столом, світить рум’янцями та слухає свого Голованчика, та дивується: господи, яким же це розумом наділила доля її чоловіка! Що вже мудрий, що вже тямущий — просто страх! Де воно в нього тільки й береться! Глянеш — головка дрібна й лисенька, як стигла маківка, а мудрості — справді, як того маку в маківниці, на всіх начальників хватить! З яким би ділом ви до неї не підходили, вона покліпає на вас безневинними очима, помовчить і скаже: «Не знаю, піду спитаю нашого таточка!» А дітям: «Це приніс наш таточко. Це зробив наш таточко». Побожне «таточко» не сходило з її вуст. Вся сім’я Голованчиків, і батько, і Оляна, і діти, не просто жили, а жили і чекали великого чуда. От-от, вірили вони, свисне рак, здригнеться берег Десни, і тоді щось і десь, саме для них, неждано негадано звалиться. Ну, скажімо, батько виграє на лотерею цілу торбу грошей, а вони візьмуть ті гроші і куплять собі… Тут починалися гарячі суперечки, з штовханиною і дитячими сльозами, що й кому купити. Батько-Голованчик сердився на малих, стукав по столу кулаком і казав: — Цитьте! Я знаю, що купимо! Цвітний телевізор, от! У всіх людей є і в нас буде. Ми що, гірші! Діти вмовкали й тихенько розмазували на своїх мурзах сльози. А Голованчик прискалював око і дивився на хату, на розчинене вікно, мізкував, де вони поставлять новий, як піч завбільшки, телевізор. — Отам-о, — казав батько і хазяйновитим жестом показував на вікно, — на стару скриню поставимо, в хаті. Будемо тут сидіти гуртом, на свіжому воздусі, а воно хай собі миготить і бурмоче, за вікном, а нам просто з за столу все буде видно. І закон, ясно! Оляна кивала головою, погоджувалася, бо кращого місця для телевізора вона зроду-віку не придумала б. Треба тільки спитати чоловіка і лопухи, чортополох обірвати, он все вікно затуляють вони. Бач, кляте бадилля, аж на дах полізло, на шифері в’ється-росте, просто в димар заглядає. Та то не біда! Від розкішного зілля, що пнеться скрізь, хата у них якась кучерява і на всю вулицю весела. Мати розкладала варену картоплю по мисках. Дух полинув такий, що всім аж памороки забило — отим солодким крохмальним відваром. За столом сиділо не багато й не мало, одинадцятеро малих голованчиків. З великим нетерпінням поглядали вони на миски, і млосний туманець вився в їхніх очах. Правда, не було тут старшого, Майка. Він таки вчепився за Гаркавкою, поплівся до нього додому, пам’ятаючи, що залізо треба кувати, поки воно гаряче, ні за яку ціну не випускати з рук човна. Коли б тут сидів Майко, ви б самі побачили, що він один-єдиний у сім’ї вдався в матір. Він був товстий, для своїх років важкуватий тілом, з білявим нестриженим чубом і з пухлими щоками, трохи ніби сонний, поки не зачіпали його або не кликали на обід. У батька він узяв тільки трохи руденького ластовиння. Решта малих — наче викотилися із шапки батька Голованчика. Десятеро їх — і всі як один дрібні й прудконогі, веселі, замурзані всі, чорноголові, дуже галасливі й охочі до бійок та дрібних дитячих сварок. Як і батьки, любили діти-голованчики повтішатися, посмакувати всякими неймовірними вигадками, пофантазувати, як і коли у них буде, коли щось у них та прибуде. Знаєте, буває ж так, що сяде людина, навіть дуже вчена і серйозна, втупить очі в небо і почне міркувати: от крутиться наша земля, крутиться і крутиться, а раптом візьме та й зупиниться. Цікаво: куди полетять тоді всі будинки? А школа з димарем і вікнами? А директор наш, а вся вчительська? А глобуси, а журнали з оцінками? Куди вони фуркнуть тоді? І чи знайдуть їх люди потім, в одній здоровенній купі? Знаєте, якщо дати волю фантазії, хтозна до яких землепотрясінь можна додуматися! Та голованчикам зараз не до того, вони дружно заторохтіли ложками. Чулося, як то один, то другий синок старанно посопує носом, вишкрібає картоплю з дна каструлі та похрумкує квашеною капустою, підхоплюючи її язиком саме на підході до рота, коли вона звішує вниз свої білі ніжки. А над селом, високо в небі, мирно й лагідно погуркує літак. Як шовкопряд, він тягне за собою довгу і рівну білу нитку-доріжку. Видно, що це не кукурузник, а великий, рейсовий. Всі з картоплею в роті на хвилинку притихли. Задерли голови і разом з батьком та матір’ю дивилися вгору, міркуючи: куди ж він летить? На Чернігів а чи, може, в саму Москву? Ось тут хтось із малих голованчиків, за звичаєм, і зронив перше слово: — Ба, не спиняється. Летить і летить. Ану, як зараз візьме та щось і скине на землю. — У великому ящику. — Не в ящику. Вони скидають у бумажних мішках. — Ну хай в мішку. І просто над нашим селом. — Отамо, недалеко за городами. — А ми як чкурнемо туди!.. — Гуртом! — І знайдемо парашут з мішком. — І розв’яжемо. — А в мішку!.. — Пряники! — Дурний — чоботи. — Чоботи продамо і купимо пальта. Всім, всім пальта. — Ні, і пальта продамо. Купимо велосипед. Краще велосипед! — Велосипед, ура! — І покатаємося. — А я за рулем! — А я на сідлі! — А я на рамі! — А я на передньому колесі! І тут на весь двір чути: трісь ложкою! І батькове грізне: — Хто на передньому колесі? Ти? — батько-Голованчик гнівно глипнув на замурзаного сина. — Скільки я вчив: не сідай на колесо, не сідай, чуєш! Погнеш, обірвеш крило! Сідай на раму, на багажник сідай, а ти?! Заревів малий голованчик, розмазуючи сльози й товчену картоплю по своєму личку. Та братам, видно, жаль стало меншого брата, і вони тихенько від батька, за його спиною — носком, носком! — почали підбивати цеглу під батьковою лавкою. А батько-Голованчик ще супив брови, ще збирався далі напучувати сина і перст свій підняв над головою, та ось лавка торохнула під ним, з гуркотом перекинулася, і батько полетів у кропиву, високо задерши ноги. — Ой, тату! Вставайте! — кинулися гуртом малі бісенята (самі наче наполохані, а сміх так і проривається з хитрих очей). — Ну, як, ви не забилися? Спинайтесь ось так, ось такечки на ноги. Хто підводив батька, хто обтрушував його, хто ладнав йому швиденько лавку. В цю веселу хвилину і вскочив у двір брат Майко, а за ним Стась. — Тату! — гукнув ще здалеку Майко, витираючи піт з розпашілого від біганини лиця. — Я купив вам довбанку, чуєте! Гроші давайте, та бігом, бо хтось інший перекупить! — Отако! — знизав плечима батько (він побуркував і оббирав із себе реп’яхи). — Ви що, такі розходи сьогодні: цвітний телевізор — це раз, велосипед — два. А тобі якраз із довбанкою приспічило. — В Гаркавки! За п’ятнадцять рублів оддає! Ви ж знаєте, така в нього довбанка, років сім плавати будемо — закон! Скирту сіна на ній можна перевезти! Мати Оляна тим часом накладала картоплі Майкові і Стасеві та раділа за сина, та дивувалася, які в неї хазяйновиті діти, ну, просто всі в таточка. — П’ятнадцять, воно, скажімо, не гроші, — пом’якшав серцем Голованчик, готовий піддатися на гарячий натиск сина. — Хіба от що. Ти бери свою кішку, там грошей, думаю, хопить і на довбанку, ще й здачі буде. — Чорну пантеру? Ура! — зрадів Майко (його «Ура!» підхопили за столом і всі малі голованчики). Повний нетерпіння, він хотів уже гайнути в хату, згребти скоріше «пантеру», але батько суворо перепинив його, сказав: — Сідай. Сідай і друга припрошуй, підобідаєте, як годиться в людей, бо ви цілий день ганяєте голодні. А довбанка ваша нікуди не втече, — по-отецьки докинув батько. Потіснилися малі голованчики, дали місце Майкові і Стасеві. Та де там обідати — тепер їм не їлося і не сиділося. Так-сяк, з великим поспіхом ум’яли хлопці картоплю, раз по раз переглядаючись між собою. Підскочили, витерли губи, і Майко прожогом кинувся в хату, і виніс у двір велику полив’яну красуню з породи котячих. Колись вона була покрита чорним лаком, виблискувала гладенькими боками. А тепер облупилася, хтось надбив їй ніс і одне вухо, та все ж вона була чорна, скидалася на сильного тропічного звіра і настовбурчувала тверді вуса. В її голові світилася дірка, але не та вузька, як у всіх виставлених у сільмазі копилках, а не раз, видно, колупана ножем і покльована чимось гострим. Майко поколотив її — там, усередині, заторохтіли мідяки. Всі голованчики називали її чорною пантерою. Цю пантеру батьки подарували Майкові давно, ще до першого класу, і не раз казали на сімейних радах: ось назбираємо грошенят, якусь півсотню, і купиш собі, сину, щось дороге та пам’ятне, фотоапарат, а може, й магнітофон. I ось настав час пантери. Майко ще раз потрусив над вухом, і лице його таємниче витяглося і спалахнуло. Так, видно, прислухався до золотого дзвону великий Шліман, коли на розвалинах Трої відкопував амфори з древніми скарбами. Глянув Майко по двору: де відкривати пантеру? І чомусь тихо мовив Стасеві: — Пішли! — він кивнув на вулицю. Йому здалося, що розбивати амфору, відкривати великий скарб належить десь у відлюдному містечку, з якимись таємничими заклинаннями. Майко, а за ним Стась, а за Стасем усі голованчики (бо від них тепер нізащо в світі не відчепишся) церемоніальним кроком вийшли на вулицю. На виду всіх людей Дубечні пливла в руках Майка чорна пантера, пливла в останній свій путь. Хмари в небі і врочиста процесія на землі печально супроводжували її. Обійшли сад і город, повернули в глухе місце за ровом. Тут була витоптана в бур’янах невелика галявина, де збиралися на свої ігриська малі голованчики. Посеред галявинки золотим кружалом відсявав затверділий на сонці пень дикої яблуні, яку недавно спиляли. До того пня і повернув Майко. — В кого є картуз, давайте сюди, — попросив він. На якусь хвилину Майко завагався, попросив очима: ану відійдіть, не підсовуйтесь близько! Підняв над собою африканського звіра, і ніби жаль йому ось так, ні з того ні з сього хруснути об пень живою, цілою пантерою, вбити, приректи її на смерть. — Давай, ну, давай! — підганяли менші голованчики і вже підсовували хто картузик, хто панамку. Майко з прижмуреними очима (так, мабуть, Разін кидав за борт персидську князівну) ударив посудиною об пень. Хруснула пантера, розкололася на дрібні черепочки. І крізь черепочки, крізь Майкові пальці посипалися на землю мідяки й срібні кружальця. Одразу десяток прудких замурзаних рученят забігало по землі, зашастало, згрібаючи все те добро в картузи, в панамки. Сопіння, штовханина, ображене: «Не лізь! А ти куди?» Майко розштовхав малечу і згріб увесь скарб докупи. Сиділи і вголос лічили, перекладаючи з одного картуза в другий: — П’ятнадцять! Десять копійок! Ще п’ять! Ще трієчка! Малі теж заглядали в картуз, аж стукались від захоплення лобами; а в Майка обличчя потроху сіріло, холонуло, витягувалося від здивування. Він питав розгубленим поглядом: де ж та півсотня, якою вихвалявся батько? (Мовляв, і на довбанку хватить, і на здачу половина буде). Ніяка тут не півсотня, а висипалося з пантери рівно чотири карбованці і тринадцять копійок. Оце так! За стільки років зібрано на щастя Майкове! Засопів Майко, ще раз переклав мідяки з картуза в картуз. Точно — чотири з хвостиком, як льоду! Не вірячи собі, Майко зашастав рукою по траві і намацав горбкуватий великий черепок — з відбитим носом пантери. — Що ж ти обдурила мене, га? — спитав він тропічного звіра. — Може, ти проковтнула добро або втаїла? Кажи! Та що вона могла сказати Майкові? Признатися, що не вона винна, ні, а темний куток, де вона стояла. Як тільки скрутно ставало комусь із голованчиків, вони тихенько підкрадалися в той темний куток. Підкрадалися, зиркали назад, чи ніхто не підглядає, і ну швиденько колупати ножем у дірці та витягувати мідяки — мати на олію і дріжджі, батько — на цигарки, а ти, Майко? Хіба ти забув, як сам виколупував з пантери (і теж таємно!) на котушки, на ніпелі, на волосінь? Зітхнув Майко і спитав Стася, з досадою глипаючи на облуплений ніс пантери: — Що будемо робити, га? Чим доплатимо? — Пішли, — сказав Стась. — Дамо Гаркавці що є. А там заробимо якось і віддамо. Не грали оркестри, не летіли шапки вгору, коли вони брели невесело до коменданта. Стась і Майко попереду, а голованчики тісною купою за ними. Гаркавка, видно, добре пообідав і сидів зараз на ганку, Думав і колупав дерев’яною шпичкою в зубах та пускав кільцями дим з цигарки. Дим вився вгору, до маленьких шпилів і башточок його червоного цегляного будиночка, що скидався на старовинний рицарський замок, а ще більше — на пожежну каланчу. З картузом у руках Стась і Майко й зупинилися перед комендантом. — Ось. Тут не хватає трохи. Ну, більше половини, — хрипко мовив Майко (а голованчики виглядали із-за його спини і блискалися прудкими оченятами; здавалося, якби тільки хто сердито кишнув на них, так одразу і пурхнули б вони з двору, нікого б їх не зловили!). Та комендант крякнув, ліниво, з властивою йому солідністю зиркнув у картуз, і брови його випнулися гострим горищечком: — Ого! Де це ви стільки мідяків доп'яли? Наче з циганської торби! Ну, давайте, якраз мені на здачу пасажирам буде. Гаркавка запустив руку і взяв собі пригорщу мідяків. — Хватить, а то нехай вам. Ось ключ, беріть і перетягуйте довбанку до свого городу. Та тільки ж дивіться мені! — знов строго погрозив пальцем. Все це так несподівано звалилося на бідного Майка, що він стояв уже за Гаркавчиним двором і не вірив собі: приснилося йому, чи що! Думав, буде комендант або підштрикувати його, сміятися за ті мідяки, або вимагати доплати. А воно ось як обернулося: ключ у руки — і перетягуйте собі довбанку, вона ваша! З вистрибом, з галасом помчали хлопці в берег, їх несло, мовби на Гаркавчиних крилах. Ще здалеку хто скидав із себе штани, хто підкачував холоші. Бовтнулися з розгону в теплу воду, в мілкий од берега рукав — і всі одразу до човна: ось він, наш, гуртовий, зараз кататися будемо! Проте Майко всіх осадив і взяв отаманство в свої руки. — Ану, давайте перекинемо і виллємо воду. Навалилися всі гуртом (малі голованчики не так для допомоги, як для компанії), хитнули довбанку, та так сильно, що вона цмокнула бортами, одлипаючи од мулу і глею, куди всмоктало її. Мелькнула довбанка, як слизька рибина, перевернулася і виставила на сонце чорне облипле черепашками дно. Довелося ще раз її перевертати, вивалювати на берег, а тоді вичерпувати воду. І от Майко взяв довбанку за повідок, мала братія вчепилася за борти, а Стась уперся ззаду. З виляском, обхлюпуючись водою, падаючи в ямах, погнали вони човна до високого берега, ближче до Голованчикового низу. Городи в Дубечні виходили до рукава або до Десни, і там у кожного стояла своя кладка, де брали воду і прали білизну, а недалеко від кладок, одним довгим рядом, дубечанці в’язали човни, кожен проти свого городу. Як бурлаки, хлопці притягли волоком човна до низу. Стовпцем, а чи забитою рейкою для прив’язу голованчики ще не обзавелися, і Майко сказав, що заякорить свою довбанку ось тут, коло їхньої кладки. Ну от і збулося: є свій човен! Замурзані хлоп’яки стояли, мовби сподіваючись з неба ще якогось чуда. Відхекувалися, викручували воду з холош і всі поглядали на Майка: давай, не тягни, не муч! Ясно, зараз почнеться свято — перше пробне катання! Правда, нема у них весла, та то не велика біда. Можна знайти палицю або якусь довгу жердину, і ось тут понад берегом, хоч трохи і недалечко… — Я, я, я перший! — заштовхалися малі голованчики, і так смішно, як дорослі до віконця каси, стали в рядок, щоб їх по одному чи по двоє садили катати. Але трапилося щось несподіване. Майко поставив ногу на борт своєї довбанки і холодно сказав: — Все! Киш додому! Ніякого катання сьогодні. Ось зробимо весло, поконопатимо, засмолимо дно, і тоді… Малі вп’ялися в брата очима, і в декого аж забриніли сльози. І Стась лупав на Майка, не міг второпати: він що, жартує? Диви, як ногу поставив, а голос який, а очі які — не підступись. — Майко, та ти що? — розсердився Стась. — Дай мені попробувати, я ось тут недалеко. — Ще попробуєш, — тим же холоднуватим дорослим тоном сказав Майко. — Нам треба смоли, клоччя, доброї фарби купити. От тільки знов: де ті гроші виколупати?.. Стась зиркнув гостро й швидко на друга-сусіда, мовби хотів зазирнути йому в душу: що з ним? І коли воно в нього почалося? Може, давно, з темного кутка, коли тихенько від усіх Майко брав свою чорну пантеру і колотив над вухом. «Ач, дзвенить! Це моє, для мене видзвонює. От захочу і куплю собі… хоч і слона». І зараз Стась щось нове побачив у Майкових очах, щось приховане, якийсь вогник сухої образи, кривди чи заздрості, нудьги за чимось більшим, за таким, що в людей, бачте, є, що до когось само припливає, а в нього… Здавалося, ногу поставив Майко на стару довбанку, а бачить перед собою сильний дюралевий човен (із скаженим мотором «Вихор») і оте гіпнотичне на борту «Алігатор». І ще щось затаїлося в його очах, дуже чіпке, те, що починається з дрібного, а потім тягне, не одпускає людину, веде за собою немовби з гори. — Майко, ти ж казав: гуртовий човен, для всіх. А тепер? Ти що? — Та покатаємося! Завтра, ну просто зранку, покатаємося, клянусь! О! — він задер голову і кивнув за Десну. — Гаркавка пішов на острів. Побігли швидше, а то запізнимося!

Товариш Гаркавка відкриває літо(Продовження)


Це велике видовисько — не збоку, не здалеку, а ось так на самому аеродромі стояти, з-за Гаркавчиної спини дивитися, як сідає на луг літак. Прибігли на острів не тільки малі Голованчики, а й сам батько Голованчик, без якого ніщо у світі не стрясеться і не відбудеться. Прибіг Стась (і оглянувся: де ж це Майко? Тупотів наче ж позаду і раптом кудись провалився). Дід Яким пришкутильгав за всіма, правда, став на рукаві коло місточка, та там і застиг з брилем у руках, як самотній лелека. А тут — коло будки! Дітей, дорослих, молодих і не дуже молодих дядьків і тіточок! Хто приплутався просто так, заради цікавості (як моя мати каже — попасти витрішки), а Настя та її сусідка — щоб не прогавити перших курортників. «Ласкаво просимо! Здаються вільні кутки!» Ні, такого транспаранта нема над натовпом, гостинне запрошення просто палахкотить на рожевих щоках у Насті. А Гаркавка стоїть попереду — ну сама тобі суворість і комендантська поважність. Картуз нап’яв на очі, прапорці в руках, лице неприступне і від статечності трошки-трошки надуте. Він усім нам дає знак: назад, одступіться, отамо коло будки і замріть, і щоб ніхто ні кроку до мене! Ми так і стоїмо, каже Стась, тихо, тісною купою, якщо й перемовляємося, то тільки напівшепотом. Ми зустрічаємо наче якогось прем’єр-міністра або знаменитого співака із атолових островів Тихого океану. Сонце припікає. «Зебра» із вишки показує нам: вітер легенький, південно-східний. Дме із-за Десни, з лугів, де зараз мирно стрекочуть сінокосарки. В гурті захвилювалися. Всі ми бачимо, як вигулькує із-за лісу літак («Наш, наш! Двокрилий!»), з тихим буркотінням наближається він, робить широкий розворот над рікою і заходить на посадку. Він летить, ясна річ, так, щоб вітерець дув йому точно навпроти. Поволі знижується, проноситься над лозами, над тими білими берізками із острова, де стоїть покинутий і забутий наш кукурузник (той, що завжди нагадує мені, каже Стась, сірого коня, який пасеться в кінці лугу). Вже над самою землею летить біплан, видно зараз, як він викинув уперед шассі; легко-легенько несеться він — і ось торкнувся м’яко землі й побіг. Він гуде, гальмує, наче сердиться, пробігає повз нас, прокочується через увесь острів (ах, зупиніть, бо не можу) і завмирає аж там, над кручею, де колись бандити скинули у воду Гаркавку. Ми бачимо: Ан-2 круто розвертається і тепер біжить зеленою луговою доріжкою до нас. І от виходить назустріч йому Гаркавка. Ні, ви лише гляньте, скільки рішучості, скільки комендантської сили і влади в цьому маленькому чоловічкові, в його жестах і в поворотах його голови! Як матадор, щоб загіпнотизувати бика, він виходить до самого носу «Ана», повертається і сигнальними прапорцями робить ось так, руками в сторони. Тим показує: — Зарулюй! На мене зарулюй! Гаркавка задкує, йде лицем до кабіни, спиною до нас, руки в нього розкинуті в сторони, строго на рівні плечей. Усім своїм виглядом він промовляє: — Підкочуй на мене, за мною прямуй! Ще раз відточений вимах прапорцями, він робить хрест над головою: — Виключай мотор! Ан-2 почахкав гвинтом, пирхнув, як змилений кінь після дороги, і раптом затих. Ми дивимося на нього, каже Стась, а він мовчить, горбиться, крила свої розставив з отими поперечними планками й тросиками. Теплий дух від мотору і легенький запах бензину віє на нас. Ну, одкривайся: що в твоїх нутрощах? Підтюпцем несе Гаркавка легеньку дюралеву драбинку. І от начебто самі, зсередини, відчиняються двері, і виглядає з літака перша парсуна — біла, в перманентних кучерях, з наготовленою, немов для спалаху бліців, усмішкою. Вона морщить напудреного носа, жмуриться на наше сонце і каже: — Ах, який приятний тут воздух! Ні, ви тільки гляньте: Гаркавка у нас таки справжній джентльмен (що то значить дубечанське виховання!). Він подає руку немолодій дамі, допомагає їй зійти на землю. І як тільки дама торкається ногою нашої піщаної тверді (о, провінція — заповітний берег сонця й води!), Гаркавка непомітно для неї, та й для всього невтаємниченого світу, подає нам знак: — Оркестр! Туш! На честь першого пасажира, який відкриває літній і льотний сезон! Сяйнули мідні труби, і невидимий оркестр гримнув марш курортної гостинності. Ми всі, хлопці, дядьки, наші дунайські газдині, ми граємо на бубликах, на пищиках, на носових сопілках, а то й просто ні на чому. Всі підступаємося ближче, стаємо двома шпалерами, вузеньким коридорчиком, щоб пропустити між собою гостей, сказати по-нашому «здрастуйте!», кивнути шанобливо головою. Ось двоє молодих городян викочують дитячу коляску, і одразу добрий десяток рук тягнеться до них, підхоплюють коляску з дверей літака, а з жіночого гурту чується заздрісно-солодке: «Ах, яке ж дитятко! Ну просто лялечка!» Молоді батьки цвітуть від щастя, а Настя туркоче вже над ними: — Ага, до мене, до мене, дорогенькі, на квартирю! Рай буде вам з дитинкою! За молодими виходить огрядний і дуже солідний дядько в фетровому капелюсі. Видно, це столичний професор, бо в товстих загряничних окулярах на носі і, навіть сходячи на землю, не одривається від книги. За професором — якась худа, неймовірно висока дама (років їй під дев’яносто) у модних вузеньких джинсах і з намистом на жовтій вузлуватій шиї. А ось — наша тітка, дубечанська, з двома сітками в руках і з торбою за плечима: капуста, пральний порошок, батони, пачок десять «Геркулесу» везе вона з столиці. О, а це хто! Висовується довге дуло, немовби гарматне. Та ні, не дуло, а жерстяна оцинкована труба. І як вона тільки влізла в маленький літак! За трубою — дерев’яні планки, рулон рубероїду: то Атамас, Гаркавчин сусід, клубний кіномеханік, який ставить нову хату. А де Майя? Щось не видно нашої Майї з Києва, не висовуються її білі шовкові банти в косах, її нікельоване крісло на високих, на двох велосипедних колесах. Майю завжди привозили до нас батьки на літо або родичі, щоб вона тут засмагла, трошки поправилася, попробувала сама ходити на вражених якоюсь поганою хворобою ногах. Та Майї не видно, нема її з першим рейсом, хоч як ми витягуємо свої шиї і заглядаємо в літак. А замість того виходить малесенька згорблена бабця, чиста, акуратненька, і веде на повідку таку ж акуратненьку білу собачку. Всі пропускають їх, всі дивуються, а хтось підшіптує: — Бач, як люблять у городі собак! На курорт їх возять! Останнім висовується з літака пілот. Він швидко окинув поглядом людей у гурті і спитав: — Є тут Майко? Йому депеша з Києва. Полковник Вітродуй приїжджав до літака, просив, щоб ми передали особисто в руки. Ми всі перезиркуємося: де Майко, де ж це він? Дива, пропав Майко чи що? Біг за нами, тупотів, сам казав «Швидше!» — і от нема! З гурту вийшов малий, як грибок-опеньок, батько-Голованчик. Він твердіше себе почував за спиною жінки Оляни, а тому кахикнув зараз і таке щось пробурмотів, сердячись на себе: — Майко — це значить я, себто, тьху! — вітець Майка, а Вітродуй, значить, мій брат двоюрідний, так він мені по роду доводиться, а депешу давайте сюди… З рук пілота взяв засургучений конверт, помацав його — бумага цупка, «казьонна», видно — щось непросте в конверті. А малі голованчики обступили батька, всі тяглися до нього ротами й очима, як тягнуться гороб’ята до принесеного їм черв’яка. Голованчик одразу споважнів, щоки надув, груди випнув — не підступись! І каже статечно, баском, щоб чули всі: — Оце, видно, кличе до себе полковник мого, значить, Майка. Не в гості, так собі просто, як баби їздять, а в Київ для общої науки. Хоче пустить його по серйозній лінії, щоб кіно на зньомках крутив… Літак випустив із себе усіх пасажирів та й стоїть тепер сам-сиротою, прочахає, вихолонює мотором, зяє темною діркою дверей і думає стомлено: кого йому посадять? З яким багажем? Знов із капустою, з рубероїдом, з собачками, які тихенько скавулять у польоті і оббризкують у темному кутку ніжки сидінь? А пасажири поспішливо, як завжди, не обернувшись і не кивнувши навіть головою старому, з ревматичним болем у кістках «Анові», який привіз їх сюди, потяглися довгою вервечкою до рукава, до нового містка. Це дуже мальовнича низка людей: торби, портфелі, сундучки, «дипломати», авоськи. Всі тягнуть, згинаються, поспішають, а наші люди за ними, каже Стась, хто з допомогою, хто коляску підкочує, а тітка Настя тупотить та править своєї: — Ось побачите, дуже довольні будете, не раз мені спасибі скажете. Кімнатка суха і світла, ну, просто як у божому вусі. Своя веранда у вас буде, газ є, плитку вам поставимо, та й візьму, як із вас, недорого, ну, може, сотню якусь на місяць, я не така, як інші… Гуртом, з торбами і колясками, з трубами на плечах, виходимо до рукава. І що ж ми тут бачимо? Майко, наш Майко, який хтозна-куди загубився, підігнав сюди свою довбанку і стоїть он під берегом. І весло аж он як підняв, голову задер і комусь спрагло махає рукою: сюди, скоріше сюди, до мене! Він припрошує когось у човен, спішить, каже, завезе не тільки на той берег, а як треба, то й в Сухолітки або на Голубі дачі, бо топтатися по пісках не дуже велика радість, та ще коли клунки на плечах. І вже сідає до нього ота маленька бабця з собачкою карбованця пом’ятого йому тиче, а Майко хутко розвертає довбанку, не хоче, щоб ми все те бачили, він квапиться, веслом відштовхується від берега і — поплив, одвернувся від нас, спину низько пригнув, на Десну, на течію повертає! Стась так і завмер над берегом і рота розкрив. Оце да — сильний фокус! Зник, пропав наш Майко — і раптом опинився в човні. В своєму човні, який, казав, просмолити, законопатити треба. А весло де ж він доп’яв? Ага, може, нам, як дурникам, він гукнув: «Гайда бігом до Гаркавки!» — а сам крутнув п’ятами та повернув у село або в чагарник, де в нього було приховане і весло, і ще хтозна-що! Ну хитрюга, ну комбінатор! Хто б міг подумати! Такий сонний-сонний, неповороткий та патлатий, як ведмідь, а бач — обдурив усіх! Одігнав од човна і тепер виплив на течію, гребе з усіх сил, везе оно бабцю кудись з її собакою. Малі голованчики викотилися на берег і з сльозами на очах загаласували: — Майко! А нас? Покатай! Чуєш?! І Стась гукнув навздогін: — Майко! Ну, як же ти? Та Майко пригнув спину якось винувато і принижено й загріб на нову силу, щоб скоріше сховатися за крутим поворотом ріки. Стась сплюнув на воду і сказав туди, де чорнів за Майком з густою темною тінню берег: «Друг називається! За карбованцем погнався, усіх нас покинув!» — Пішли, — почувся хрипкий голос. Дід Яким, який усе чув і все бачив, тихенько підшкутильгав ззаду (тільки рип-рип від його протезу). Торкнув старий ліктем хлопця. — Не журись, перемелеться. На баржу потупцяли. Роботи у нас, ох, роботи буде сьогодні до гибелі! А Стася щось не відпускало ніяк від берега. Наче роздягли його, обікрали тут і такого, з пом’ятою душею, покинули на горбу. Вони сиділи з дідом на баржі, вечірня мла огортала береги, і зоря над ліском так синьо й прощально світила їм. В цю годину думалося про те, що світ наш вічний, і небо вічне, і земля як стояла, так і буде стояти і до нас, і після нас, і ще сотні й тисячі років. Ось і Десна несе свої води, хто скаже, звідки вона їх бере, з яких підземних глибин, і скільки ще тривожитиме безупинний та безперервний потік води? Немовби чуючи глухе зітхання і шепотіння ріки під берегами, дід Яким озвався й неголосно повів свою мову, та не до себе, не до Стася, а до берегів і до синьої зорі, яка світила їм: — Що наша суєта, що гроші, що гонитва людська за ганчір’ям та модою? Один мудрець сказав: «Все тінь минуща, одна річ суща, тільки світ та ми…» Ну, а Майко? Він знає свою дорогу. Я не про човен кажу. Човен для нього — тьху, дрібничка! Буде у нього і велика моторка, і автомобіль свій, і дача на Дніпрі. Він такий! Та Майко, я знаю, і щось знамените утне. Він казав мені: буде знімати кіно. Перше кіно — про ковбоїв, бо це дуже люблять хлопці. Друге кіно — про Македонського, а третє кіно — про нашу цілину… Вчись у Майка. Ага, не дивуйся, вчись у Майка. Є в нього кріпка практична жилка, хватка в руках є. А без чіпкості, без хватки, скажу я тобі, мужчина не мужчина, просто кисіль. Ну, знав я таких людей, послухаєш їх — просто міністри, про все на світі знають, про все вони мудрствують, а тільки до діла — тик-мик і назад. Бо нема хватки. Ото і кажу: змолоду літай душею, розкошуй (наче ти весь світ крилом огортаєш), та придивляйся, вибирай місце на землі, де й тобі корінь пустити. Людина без хватки, як дерево без кореня — швидко усохне. А тільки знов заковика: для чого хватка? Для себе, як ото курка гребе під себе, чи для людей?.. Десна обмивала баржу, дзюркотіла в її пробоїнах, вечірня мла повисала над берегами, і старий Яким повторював: — Все тінь минуща, одна річ суща — тільки світ та ми. А потім знов у темряву: — А ти шукай, шукай, Стасю, себе. В мужчині треба, щоб впертість була, чіпкість у руках. Тільки для добра шукай, для звізди в небі… Ранок починався, холоднувато було на Десні, роса лежала на травах, коли хтось глухо постукав у борт старої баржі і загукав: — Стась! Стасю-ю! Ану, хватить вилежуватися, вставай, поки комарі не з’їли! Виліз Стась із Якимової будки, протер заспані очі. Сонце невисоко піднялося над річкою, та вже припікало, гостро зблискували скалки на воді. І там, серед потоку води і сонячного блискоту, стояла насмолена довбанка, чорна вся, а в ній сидів Майко. Він так весело, так простодушно усміхався до Стася, що й Стась кивнув йому головою і сонно спитав: — Чого?.. — Як чого? Давай лізь сюди, та покатаємося, та, може, вудки на корчах закинемо! Стась не міг в цю хвилину ні сердитися, ні відмовлятися (та й хто може на щирий, на простодушний тон сердитися!). Став на драбинку, а Майко підплив до нього, і от вони вдвох сиділи в легкій на ходу, в гостроносій і трохи хитливій довбанці. Новеньке весло Майко передав ще й досі сонному другові: — Розімни свої м’язи! Вниз попливемо! Давай, три румби вправо. Та тільки Майко розвернув довбанку і вивів її на течію (і в тілі у нього спалахнула радість: гребти, впиратися, подужувати воду! — ось чого хотілося застояній силі), аж тут вихопилася з-за крутого берега легка біла «Ракета», трохи схожа на реактивний літак, що раптом опустився на воду. Пасажирська «Ракета» мчала швидко і воду прогрібала немовби до дна. Здавалося, вся вода вихлюпне на береги, на піщані ями і горби і вже не повернеться; відкидала і тягла за собою величезну хвилю, і та несла білу піну аж на золотисті пляжі, на сухі прибережні піски. Мовби граючись у скакалки, стрибали прив’язані човни під берегами, сварилися діди-риболови, бо водою змивало все їхнє начиння — банки з черв’яками, сірники, куфайки, сміялися діти, падаючи у воду, скрикували радісно чайки, лози пригиналися услід за звихреною «Ракетою». Майко з великим і трохи настраханим блиском в очах повернув довбанку, щоб пристати ближче до берега, та не встиг, човен як тріску кинуло на хвилю, гойднуло в один бік, в другий, крутим гребенем ляснуло в борт і обдало хлопців тугими й холодними бризками. Пирхнули, засміялися друзі і знов повернули довбанку на середину, бо ракета пройшла, воду в річці погойдало, покрутило і вспокоїло, і тоді Майко, як і дід Яким, не спитав, подумав уголос: — Яка тут риба водитиметься? Аж до дна воду катер пробурює… Та враз все стихло, і вони спокійно попливли вниз, і перед їхніми очима відкривалися знайомі береги — піски та лози, обриви з товщею піску і чорним торф’яним шаром землі вгорі, де виднілися нори стрижів. Майко розлігся як пан у довбанці, і Стась не витерпів, спитав: — А ти чого тоді втік од нас, коли ми бігли до Гаркавки? — Я? Втік? Ти завжди щось як ляпнеш! — Він прикрив очі долонею (можна було сподіватися — зараз посопе тихенько і засне солодко на сонці, це він любить). Та він сказав просто й задушевно, як про звичайну річ. — Нікуди я не втік. Ото я біг за вами, аж гульк — зустрівся мені сусід Атамас, перепиняє мене і каже: «Слухай, не лети, Майко! Одвези нашу родичку, з Києва вона, зараз на цьому літакові прилітає, одвези на Голубі дачі». Я йому кажу: «Здрастуйте, та в мене і весла нема!» А він: «Бери моє! Я ховаю поки своє весло отамо під берегом, де лежать труби». Ну от — всучив мені весло, ще й свою бабцю з собакою. Майко так це сонно й щиро розказав, що всякий би йому повірив. І Стась готовий був повірити, та була, як дід Яким любить казати, одна заковика: чого ж він ніби тікав од хлопців і пом’ятого рубчика ухопив од бабці. Зараз, правда, було не до копирсання в цьому, та й Майко раптом сказав таке, що страшно здивувало Стася: — Хочеш, я тобі довбанку днів на п’ять дам, а то й назовсім? Ну от! Це вже був зовсім несподіваний поворот! — Я передумав, — сказав Майко. — Я оце надивився в нашому магазині на одну штуку — добряча палатка! От якби таку купити. І уявляєш: стоїмо на березі, під старою вербою, та з ночівлею, а над головою гроза й буря. Не встиг Майко насмакуватися новою своєю вигадкою, як загуркотів у протоці, що петляла між лозами, моторчик. Хтось плив між пісками, в тих глухих заростях, де у них ночували городські компанії дикунів. Моторчик торохтів, човен губився між лозами, та раптом Стась помітив — оранжева жакетка! І він згадав оту куртку: буря на річці, спалах блискавки, крик Гаркавки з темряви — і двоє на човні, один саме в такій оранжевій… — Майко, ти бачиш їх? — Бачу! — Майко холодним приціленим поглядом провів їх. — Човен у них з сильним мотором. І намет я їхній бачив, десь там, на Мочарах. Мочарами у них називали глухувате місце за протокою, на озері, вода якого висихала влітку і все заростало там очеретами, осокою. Та скоро хлопці забули про них, про тих двох, що попливли в Мочарі. Сьогодні справді було свято для Стася — він години три підряд гріб і гріб на човні вниз, а тоді гріб до баржі, аж натер собі руки до водяних пухирів. Щеміло в плечах, тіло пашіло, та було й радісно: на своєму, на гуртовому човні намахав веслом, а Майко ще й пообіцяв: хочеш, я тобі віддам. Хто б з хлопців не зрадів, не дав волю своїй фантазії: де тільки не побуває, не поплаває він на своїй довбанці. Сонце припікало, короткі тіні лізли за гори, коли він сховав довбанку, і Майко раптом сказав: — Слухай, я до тебе зайду після обіду. Є в мене одне діло. Добре? Кивнули головою і розійшлися…

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка