Віктор Близнець хлопчик І тінь повісті рицар совісті передмова В. О. Базилевського


«Зебра» в небі і «зінське щеня» — на землі



Сторінка18/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

«Зебра» в небі і «зінське щеня» — на землі


Вже без музики, діловим розважливим кроком ми йдемо за Гаркавкою до невеликого пагорбка, що біліє серед острова. На піщаній терасці стоїть дерев’яна будка, дуже непоказна, але вона має бойову назву — КПД, тобто командно-диспетчерський пункт. Збита з легеньких дощок, обмазана колись глиною, будка за зиму злиняла, поруділа, У ній, як дірки у паркані, світяться щілини. В дощову погоду вітер тоненько й печально висвистує в ті шпарини, ніби викликає з літака забуті голоси цвіркунів, коників, вусачів. Це штаб Гаркавки. Тут він командує небом, тут продає квитки, свариться з пасажирами, звідси посилає сигнали в далекий голубий ефір: — Алло, алло, я Гаркавка! Як ви мене чуєте? Повторіть! Будка аж горбиться, коли ми підходимо до неї. Видно, глухими ночами, восени, коли на острові нікого нема, хтось підкрадається до неї з дикунів і ножами, реготом, вогнем темряви лякає бідну нашу будку. Он якісь бузувіри обсмалили і обкурили їй димом півбока, видавили шибку, порізали двері, а на стіні чиясь рука видряпала грізні клички й погрози: «Ти, Шнобель!», «Фуса, привет!», «Рога скручу, Козел». Аби моя воля, каже дід Яким, сторож із баржі, я б цих патлатих, що все ріжуть, палять і нищать, я б їх ловив, зв’язував і одвозив у Київ у зоопарк. І вішав би їм на груди таблички, а на табличках писав би оті поганющі слова, які вони видряпують на стінах і на живих деревах: Фікса, Шнобель, Кривий Зоб, Козел. Хай би вони сиділи в клітках, кожен із своєю табличкою, а мами щоб приводили малих дітей до них і казали: «Бач, дитинко, такого не можна робити, бо й тебе посадять туди…» — Стій! — командує Гаркавка, привівши ватагу до свого штабу. Хлопці завмерли на місці, а наш Майко, на голову вищий за Гаркавку, стоїть і з надутою серйозністю заглядає згори вниз Гаркавці в потилицю, як дятел у дупло, мабуть, для того, щоб розсмішити нас. Та хлопці і вусом не ведуть, їх не розсмішиш. Тим часом Гаркавка дістає з кишені чималенький залізний ключ, таким ключем можна фортеці відмикати. Він довго колупається в замку, сердито бурчить: — Арештанти, анциболоти! Сірників напхали в замок. Пошарпавши за двері, Гаркавка ривком відчиняє їх. З джухканням і курявою б’є вітер із будки, зриває льотчицький кашкет з голови коменданта. Запах гіркої порохняви і цвілі стріляє хлопцям у ніс. — Ап-чхи! — дружно кажуть вони. — Будьте здорові, — спокійно одказує Гаркавка. Цілим оберемком викидає він з будки лопати, городню сапу, великий сікач, дві мітли і віник. — Ти, ти й ти! — швидко розпоряджається Гаркавка, тикаючи пальцем у кого попало з гурту. — Лопати в руки і гайда в поле. Щоб знищили все кротовиннє і молоді будяки. Ну от, бригада землекопів готова, вона стоїть озброєна лопатами, а хтось уже вимахує сікачем. Ще ранньою весною Гаркавка викосив траву, обійшов острів і визбирав тріски й склянки, де які траплялися, засипав промиті дощами канавки і ями, а потім взяв у радгоспі тракторець і закоткував увесь луг. Та все ж… Немов нічний диверсант, забрався на острів кріт (і хто його перевіз через Десну?), нагорнув довгим рівненьким рядком отих горбиків-териконів, які тепер чорніють з трави. Їх треба гарненько розрівняти, а якщо вдасться, то й вигнати крота за межі льотного поля. (Ви знаєте, що таке виганяти крота і скільки то буде писку, реготу, настрашливих «ось!», «не чіпай!», «вкусить!», коли хлопці викопають і вигорнуть з-під землі щось дивовижне, небачене, те, що називається в народі — зінське щеня? Ми ще повернемося до підземних кротових лабіринтів, коли буде нагода). А в хлопців ще один клопіт — знищити молоді будяки, які наросли вже після першого укосу, випнулися до сонця і своїм тугим лапатим листям ніби сміються, дратуються з Гаркавки, показують йому повні пригорщі золотої роси. Ех, походить сьогодні гострий сікач по буйних будякових головах! Робота, як бачите, у землекопів не дуже нудна. Та все ж Майко чогось огинається і боком-боком, поза спинами інших, обходить гурт з лопатами і підкочується до коменданта: — Я «зебру», я з вами «зебру» буду вішати! Він так гаряче і віддано дивиться иа Гаркавку, що наш комендант, якби він навіть був кам’яний, не зміг би йому відмовити. Щось тільки німе, насмішкувате промайнуло в очах Гаркавки, мовляв, і хитрий же ти лис, Майко Голованчику, але комендант одразу ж і махнув рукою, погодився: ладно, беру тебе з собою! І от вони втрьох, Гаркавка попереду, а за ним Санько і патлатий Голованчик, ідуть сипучою доріжкою на пагорб, на самий його вершечок. — Гурію Івановичу, — оббігає Майко по дорозі коменданта і намагається зазирнути йому у вічі. — Ви де новий човен купили, у Києві? — У Києві, — холодно зронює той. _ — Сильний човен! І назвали добряче — «Алігатор». А скільки грошей второхкали? Рублів, мабуть, триста? І привезли як? Катером чи на машині? — Катером. — Ну, а ваша стара довбанка? Що ви будете з нею робити? Майко навіть облизав спраглі пришерхлі губи: так йому пече, так кортить знати, що буде з довбанкою, куди і в які краї попливе пропахла смолою посудина, чиєсь неждане щастя? — Продам, — ще холодніше одказує Гаркавка. — І кому? Напитали покупця? Щоб не комусь ледачому, а в добрі руки… — Не думав, — одбуркується Гаркавка. Може, Гаркавка навмисно такий холодний і неприступний, щоб роздражнити Майка ще більше. І бідний Maйко аж витягує шию та знов за своє: — Вам два човни — воно ні до чого. Ви самі, а син ваш Артур не любить возитися… Щось, видно, Гаркавці не сподобалося в тих словах. Одвернувся, крякнув і пішов різкіше. Скоро він привів хлопців до щогли, яка стриміла на вершечку, на самому чолопку білого піщаного пагорба! Цю щоглу видно здалеку — з лугів, з-за крутого деснянського повороту, з усіх куточків селища. Збита з високих жердин і укріплена на землі дротами, вона була ніби маяком для рибалок, для пасажирів, які поверталися з Києва. — Он-он, уже злазити нам, наша пристань, — казали дубечанці й метушилися, підхвачували свої торби, коли з-за повороту, над горбкуватими сипучими берегами Десни витикався в небі гострий шпиль щогли. Зараз Гаркавка став перед нею і закурив. Дим голубим німбом оповив його чоло. В цю мить, з німбом на голові, в застиглій позі, стоячи на білому чистому вершечку пагорба і поглядаючи в небо, комендант скидався на святого, а може, на самого бога. І мислі в Гаркавки були небесні: як підняти на щоглу «зебру» або «ковбасу» (так називають авіатори смугастий полотняний рукав, що показує напрям вітру). — Ну що ж, за діло, хлопці, — сказав Гаркавка. Витяг з-під пахви скручений у трубочку згорток, розв'язав його і легенько струсив пилюгу. Хмарка пилу одлетіла геть, і тоді на лагідному вітрі розправилося трубою і затріпотіло в Гаркавчиних руках біле полотно, посмуговане впоперек чорними смугами. Воно трохи скидалося на матроську тільняшку, тільки смуги на ньому були широкі, густо пофарбовані чорною фарбою, і рукав цей — Санько добре знав, бо не раз літав на Ані — видно льотчикам здалеку в небі, ще на підході до аеродрому. Поки Гаркавка прив’язував якісь мотузки до «зебри», Санько задер голову і лупав очима вгору. «Як же туди лізти, на самий вершечок? — питав він себе. — Дряпатися на щоглу, хапатися руками й ногами, як папуаси, коли лізуть на пальму? (А дертися, відчував Санько, доведеться, мабуть, йому, бо він найменший і найлегший серед них трьох). Та ні, навряд чи заберешся туди — щогла тонка, як свічка, і гнеться навіть од вітру». А Гаркавка мудрує щось своє. Підходить до щогли і пробує похитати її рукою. Висока жердина легенько хитається, піддзвонюють дроти, натягнуті від неї в три боки до землі. — Несіть каміння сюди, — глибокодумно мовить Гаркавка. — І лопату давайте, он вона там, під кущем. Справді, під кущем прихована у Гаркавки штихова лопата, ломик і навіть купкою лежить бите каміння. Бачите, все наготовив, приховав хазяйновитий Гаркавка! Ми крекчемо, ми тягнемо з Майком чимале каміння, каже Санько, а комендант укладає сірі кругляки, трамбує, стукає держаком лопати, а тоді ще ногами топче і пробує: «Чи міцно стоїть щогла?» Здається, задоволений. — Годиться, — обтрушує пісок з колін; супить у небо колючі брови. Тепер він спинається на стовпець, забитий під щоглою, витягує вгору свої коротенькі руки. Тягнеться і ніяк не може дотягнутися до якогось залізного грибочка. — Держи мене! — гукає Майкові. Майка й просити не треба. Аж вгруз бідолаха в пісок. Плечем, усім тілом підсаджує низенького коменданта, так навалюється, наче хоче повалити і його, і всю цю благеньку хитку споруду. — Ага! — второпав нарешті Санько. — Он коліщатка на щоглі і дві дротини натягнуті, вони пересовуються туди й сюди, вгору-вниз. Це як на флагштоці в піонерському таборі або як десь у президента перед палацом, де вивішуються прапори. Натужившись, Гаркавка зачіплює «зебру» на маленькі гачечки, туго прив’язує до дротини. І саме вчасно. Бо Майко посковзнувся в піску, чи що, крикнув: «Дер!.. ой!.. жіться!..» — і впав на коліна, а на нього і через нього полетів у пісок Гаркавка. Та все обійшлося благополучно, засміялися навіть разом. Хлопці кинулися і подали вдвох Гаркавці картуза. Лице у Гаркавки було червоне од натуги, але, як завжди, — поважливе і серйозне. Він підсмикнув козирок. — Музику! — кивнув хлопцям. Голованчик і Санько Білововк разом підняли труби — і міддю, дзвоном, розлогою луною озвалося небо, зітхнули, відгукнулися стиха оповиті синім туманом луги і ліси за Десною. Ту-ру, туру-ру-ру-ру, рум, — виводили Санько і Голованчик, а під ту музику Гаркавка легенько, обережно підтягував у небо «зебру». Вона все вище й вище повзла на щоглу і от завмерла на самому вершечку. Вітер розправив полотно, надув тугим рукавом; і затріпотів над островом смугастий стяг навігації, знак того, що Дубечня сьогодні ж буде відкрита для повітряного сполучення. Всі троє, Гаркавка і його помічники, стояли під щоглою і дивилися в синє літнє небо. Пливла, снувалася над ними легенька хмарина і тут же танула, пролітав червонодзьобий лелека, а на щоглі показував на захід обперезаний смугами рукав, і Гаркавка оком знавця вже бачив, з якого боку літаки будуть заходити на посадку. Та не встигли вони й надивитися вволю… — Гурію Івановичу, — раптом ні з того ні з сього озвався Майко. — А ваша стара довбанка, вона чого притоплена? Вона без дірок, ніде не була пробита? — Не була пробита, — механічно, весь у полоні своїх думок відповів Гаркавка. — А чого ж на дні вона лежить і залита водою? Гаркавка поморщився, збираючись щось буркнути. Та йому і Майкові перебили. Гомін, крики, голоси докотилися з лугу. Почулося галасливе й збуджене вигукування: — Гей… егей!.. уди!.. Сюди!.. — Що там таке? — стривожився Гаркавка. Насупився і кивком показав хлопцям: за мною! Вони швидко спустилися з пагорба, грузнучи й розтоптуючи під собою пісок. Проскочили повз будку (а позаду махала їм «зебра» з високої щогли), і от під ногами у них — рівний зелений луг, тверда острівна земля. Здалеку побачили: гурт малих землекопів, отих відчайдух, яких послав Гаркавка у поле з лопатами і сікачами, збився зараз докупи й чогось бунтує. Стрибають, галасують, крутяться на місці хлопчаки і махають руками Гаркавці: сюди, швидше, скоріше до нас! Комендант із хлопцями припустив бігом. Першою вискочила їм назустріч мала Козета, Майкова сестра, і, беззуба, з розпатланими косенятами, залепетала настрахано і шепеляво: — Тамо! Жвірюка шидить! Горушиться! — Яка звірюка, де ворушиться? Крик, писк і сміх у гурті, нічого не втямиш. Усі разом галасують, скачуть над кротовинням, а чорна свіжа земля справді ворушиться, то горбиться, то провалюється ямками; видно, що там під землею гребеться щось живе, гребеться, риє, підкопується просто під ноги хлопцям. Одні відскакують від того живого клубка, а інші навіть близько бояться підступитися, тільки кричать: — Кріт, кріт! Зінське щеня! Ось тепер можна було зрозуміти, що тут діється. Гаркавка оглянувся і почухав потилицю: оце так похазяйнували малі помічники! Добру латку землі перекопали йому і витовкли. Мабуть, хтось із хлопчаків натрапив на кротовий лабіринт, на підземні його ходи. І давай лопатами цюкати та йти за тими норами-тунелями. А потім гуртом кинулися й почали ногами, п’ятами вдавлювати землю, обрушувати її, а нори були неглибоко пориті, земля над ними легко обвалювалася. Так вони з криками й гуками йшли (і, може, гнали під землею наполоханого бідолаху) аж до останнього горбика, до свіжого, зовсім недавно нагорнутого кротовиння. І тут! Стали, збилися докупи, сторопіло закліпали очима: — Дивіться! Глядіть! Що це таке? Чорна свіжа шапка землі ворушилася, швидко росла, розсипалася маленькими грудочками. Хтось ізсподу — це видно було всім — копав собі нору далі; мабуть, тікав, рятувався, поспішно вигортав землю, і от — запищали всі, одступилися — різкувато гребонув і показав на світло… білі розчепірені кігті. Навіть широку лапу показав, щетинисту. Та, ніби злякавшись світла, швиденько зашпортався і почав загортати себе землею. Тоді в гурті й загаласували всі: — Кріт, зінське щеня! Цим дітлахам, що товклися тут, на лузі, слово «зінське щеня» було таке ж страшне й цікаве, як голопуцьки, сопухи, болотяні ночовики. А я питаю себе: «Хто й коли назвав крота „зінським щеням“?» У Росії кажуть «слепыш» — ну, це зрозуміло: кріт живе під землею у вічній темряві. А зінське щеня? І чого саме зінське? І чого на вреднющих дітей кажуть: зле, як зінське щеня? Або ще говорять: диви, сікається, мов зінське щеня. Дехто з малих дубечанців, та навіть Санько і старший у гурті Голованчик, звикли думати, що крота насправді нема, що його просто вигадали люди. Воно так, хто бачив живого крота, хто його ловив, приносив додому? Та й чи можна повірити, що є на землі таке дивовижне створіння — зовсім сліпе, без очей? І що весь час воно живе під землею і ніколи не виходить на світло? Розумієте — ніколи! І що їсть воно корінці, й хробачки, і там же, під землею, народжує дітей, і діти його теж ніколи не виходять на світло? Ні, ви могли б так жити — в глухих підземних норах, в тісноті, в темряві, де не повернутися, ні чхнути, ні сісти, і куди нема ні входу, ні виходу? Мабуть, саме тому, що для багатьох у Дубечні зінське щеня — істота дивна й страшнувата, істота нічна, утаєна, то й розповіді про неї ходять неймовірні. Пригадується одразу шкільна історія. Стара Куманиха (вона сторожувала коло школи) пішла якось під вечір у сад, щоб викопати молоденьку сливку для свого двору. Та тільки загнала лопату — і тут не сливку вивернула з коренем, а зле роздратоване зінське щеня. Воно було таке розлючене, що пирскало, шипіло і тут же давай кидатися на стару жінку, просто під ноги їй. Куманиха злякалася, кинула лопату, і сливку, і свої рукавиці — та бігом додому. Оце, може, з Куманихи і повелося говорити: зле, як зінське щеня. Та дехто, навпаки, казав, що кріт — тварина сонна і дуже плохенька, чіпати його зовсім не можна, бо як тільки витягнеш з-під землі, він одразу клякне й вмирає, не терпить сонця. Хазяйновиті тіточки з підлісного хутора любили розповідати зовсім інші історії. Про те, як забрався кріт до них у город і попідривав їм усю картоплю, наче гострим ножем усі корінці попідрізував і бульбу посік надвоє!.. Ось тоді не витримував балачок, чмихав, сердився наш дід Яким і перебивав: — Не плещіть язиками! Скільки живу, не пам’ятаю, щоб кріт підривав картоплю, та ще й сік — він її зовсім не їсть. Краще кабанця свого зачиняйте, щоб не гасав у вас і в людей по городах… Одне слово, скільки язиків, стільки й розмов. А хлопці знали про крота одне. Як тільки наставала рання весна, мати Санькова і мати Майкова давали їм відерця у руки и посилали на луг: «Принесіть землі з кротовиння для квітів. Та не ганяйте там, а швиденько збігайте.» Справді, чорне, перетерте на дрібні грудочки кротовиння щось мало в собі чудодійне: дуже гарно росли в ньому хатні квіти. Як з води, тяглися вони вгору і на літо заплітали всі шибки у вікнах. Та повернемося на луг, куди прибігли Гаркавка з старшими хлопцями. Ще й не віддихавшись від марафону, вони протислися до гурту і теж носами туди: що? де? звідки воно взялося? Майко довго не роздумував, піддав ногою той свіжий горбик землі і під скрик «Не тре!», «Вкусить!» геть до самого споду перевернув кротовиння. В гурті охнули і вклякли. Мовчки, з німим здивуванням втупилися очима в те, що викотилося з кротової купи. На землі лежало щось невелике, дуже сумирне й сумне на вигляд і зовсім безпомічне! Кріт! Аж ось він який! Їй-право, дуже смішне створіння, крапельку на діда Якима схоже. Здається, зараз воно крякне і скаже дідовим голосом: — Киш із баржі! Купайтесь собі, не лазьте тут! А очі? Є в нього очі чи нема? Справді, нема, видно лише навіть не щілинки, а рубчики, де колись були очі. — Гля, гляньте, — хтось штовхнув Санька, — і вух у нього нема. Як же він чує? А кажуть, дуже сильний слух, метрів за сімсот кроки людини вчуває. Та всіх найбільше здивували передні лапи у крота. Вони були наче розплескані і вивернуті трохи вбік, скидалися на ноги-ласти. Такими лапами, та ще з твердими кігтями, дуже зручно, мабуть, рити і вигрібати землю. Зінське щеня поворушилося, повело вусатим хоботком, а комусь здалося: «Зашипить! Кинеться — просто у вічі!» З-за спини хтось замахнувся сікачем і, може, рубонув би із свистом, навпіл розсік би оте безневинне розпластане на землі створіння. Та Гаркавка перехопив руку малого бузувіра: — Та ти що, здурів! Ану геть звідси, розступіться! — він сердито відштовхнув дітей. — Ви що, не бачите? Не боятися, а берегти його треба! Кріт — він же личинки їсть, безліч комах, шкідників поїдає в землі. Він друг людини, він санітар лугів і лісів наших. А ви?! Гаркавка важко задихав і крутим поглядом обвів свою команду, мовби не вірячи, що його помічники здатні на таке варварство. І всі побачили, що у їхнього коменданта очі бувають аж білі, з чорною хмарою на споді, з вогнем, — мабуть, саме в такі хвилини, як зараз, коли комендант вривається в гурт і розштовхує зчеплених до бійки «арештантів» або «Стій! Назад!» — кричить патлатим, отим п'яним з ночі, що не раз пробували лізти в його будку на острові. Тоді Гаркавка стає інший, малий, наїжачений і, здається, готовий на все — кидатися на ножі. Хлопці сопіли, хто винувато, хто спантеличено, а Гаркавка кліпнув сердито оком на землю: — Ну що, не бачите самі? Тихо й сумирно лежав біля розкиданої купи бідолаха кріт. Якось печально він водив носом, принюхувався до чужого світу, мабуть, шукав, де його нора і куди б йому сховатися від злючого світла, від тупоту людей, від різких голосів. Йому скоріше під землю б, у свою прохолоду, в пухкий затишок, в царство спасенної темряви, де завжди вогко, де пахне солодкими корінцями і де чути лише, як попискують, шарудять малі хробачки у гніздах. «Хіба ж воно щеня та ще й зінське? — солідно міркував Санько, який любив ловити в лісі тіні диких звірів („А крота у мене дома так і зовсім нема“). Казали: шипить, кусається… Ото, видно, баби та страхополохи всякі чудеса вигадують — і кущі на них нападають, і метелики кусаються, і кажани просто в коси впиваються. Правду кажуть: у боягуза сто очей, а душа одна, і та в п’ятах…» — Принесіть відро, — похмуро звелів Гаркавка. Хтось із малих помчав до будки, і відро аж задеренчало по п’ятах, коли хлоп’як-колобок гнав назад. Гаркавка насипав у відро кротової землі, а потім спокійно, як те він міг би робити з їжаком, взяв картуз і почав картузом своїм заганяти у відро крота, а зверху ще присипав його землею. І сказав сердито хлопцям, щоб однесли крота з острова за Десну і десь там випустили… — А човен старий, вашу довбанку, ви не той, не продасте, щоб сьогодні, — з гарячим захльобуванням, навіть заїкаючись, спитав Майко та боком, боком посунув за Гаркавкою, щоб заглянути йому в очі і якось трохи заласкавити, умилосердити його. — Який човен? Ану марш звідси, — гримнув на всіх Гаркавка і показав пальцем: туди, під шум і три вітри. — Марш з острова, щоб я і ноги вашої не бачив! Ич, розмахалися тут сікачем! З таких і виростають оті, патлаті, що потім ріжуть і рубають крісла в літаках. Марш, кому я сказав, з острова! Всі попригинали плечі і потовпилися один за одним до річки. Ніхто, мабуть, не думав і не сподівався, що так круто і саме в цю хвилину зміниться настрій у Гаркавки. Правда, з ним таке часто траплялося. Насуплений і поважно-спокійний Гаркавка, коли хтось виводив його з терпіння, обрушував на вашу голову всі громи і блискавки небесні. Дубечанці знали: тоді краще одступитися, не дратувати його, бо гірше буде. І хлопці потяглися з відром до нового містка на рукав, а комендант, нап’явши на лоба картуз, хмуро й сердито заходився вирівнювати й затоптувати ногами розкидані кротовиння, а після того почовгав самотньо до будки.  

«Не провчиш їх, на голову сядуть, — бурчав по дорозі Гаркавка. — З ними треба суворо, без панькання. Ось так: марш з-перед очей і годі, — підбуркував він. — Бо це, скажу я вам, як малі лошата, дозволь їм тільки у шкоду лазити, все тобі витовчуть — і душу… Був колись у нас, пригадую, після війни, бичок. І я з ним балувався, вчив його битися, ну, гра у нас із ним була така: ставав я на коліна і буцав його лобом, а він підстрибував і мене штурхав з розгону. Весело нам, аж хата ходором ходить. А виріс бичок, бугаєм став з горбом на шиї і колись так бухнув у ворота, що всю загорожу підняв на роги. З тою загорожею, як вихор з вогню, вилетів на вулицю (а з носа піна, а очі кров’ю налиті) і ну за людьми ганятися… Ото й кажу: змалечку, з самих пелюшок з ними треба круто! Або візьміть мого сина Артура. Він уже коньками вікна побив директорові — за двійку в табелі, а мати, моя ж таки благовірна Марта, на ногах його все вигойдувала, чукикала і молоком через соску годувала. І вигодувала. Один колись загорожу на роги підняв, і цей, дивлюсь, щось палить у підвалі. „Що ти палиш?“ — кричу. А він спокійненько: „Та це, — каже, — динамітні шашки з полігону, я дві там узяв. Інтересно, чи перекине, рознесе нашу хату…“ Ні, добрі люди, не всім і не дикий бик страшний. За діточками своїми дивіться». Гаркавка брів понуро і сам до себе бурчав, і знав, що правду каже, велику правду, та все ж — муляло чогось на душі. Сіро, невесело стало, і погода ніби змінилася, і вітер подув не так, і не з того боку, і ще, дивись, хмар і дощу принесе. І тут Гаркавка зрозумів: не звик він сам порядкувати на острові. Тихо й нудно самому. Навіть небо якесь неприкаяне, і пахне так, як старий вогкуватий од цвілі ситець, що залежався в скрині. Галасу, тупоту за спиною, живих голосів: «А це що? А тепер куди, Гурію Івановичу?» — ось чого йому не вистачало. І того невидимого оркестру, захвату волі та хлоп’ячого бездомництва, що скрізь і все літо супроводжує його. Обтрусивши пісок з туфлів, Гаркавка зайшов у дерев’яну будку. Легенький перестінок поділяв його диспетчерську на дві половини. Перша половина була для пасажирів, і тут стояли навіть дві лави, наглухо прибиті до стіни. Валялися під лавами та на підлозі торішні недокурки, затоптана срібна фольга від шоколаду, скручені в трубочку авіаквитки, а в кутку — в’язана дамська рукавичка, на якій спала миша. Побачивши господаря, миша стала на задні лапи, поздоровкалася з комендантом і, ліниво торкнувши вуса, шмигнула в нірку. — Ану бігом мені, води принесіть! — гукнув Гаркавка у двері і взявся за віник, та схаменувся, згадав, що своїх помічників-розбишак він сам вигнав у шию з поля. Так без води сухим віником він зашкріб підлогу. З вибитих ям, з горбкуватої долівки піднялася курява і довгими нитками-зміями потяглась у двері та в щілини диспетчерської. — Ну все, — сказав Гаркавка і сплюнув, бо на зубах аж скрипіло. — Першу половину прибрав. Одімкнув двері в другу. Це й був його штаб, сховище документів і апаратури. На вікнах висіли тут залізні грати, а на дверях — вварений замок. Недаром Гаркавка так оберігав цю комірчину: тут зберігався його найдорожчий скарб — старенька, ще з воєнних часів польова рація «РАФ». Вона приймала і передавала радіокоманди всього лише на сотню, на півтораста кілометрів, зате була, як і сам Гаркавка, дуже надійна і непримхлива в роботі. Гаркавка здув із столу волохату сивеньку пилючку і взявся за трубку. Коли в ній щось зашаруділо, запищало (ніби в трубку залізла ота миша з підлоги), а потім почулися короткі гудки-сигнали, комендант одразу підтягнувся. І закам’янів — маленький, гордий, як на батальних картинах оточений полковниками Наполеон. Він уже наготовив перші слова, які скаже на центральний диспетчерський пункт, але тут оглянувся. Йому здалося, що в дверях, як завжди, купою, горою червоних яблук стулилися впритул і застигли в чеканні дитячі лиця. Блиск в очах, губи розтулені, нетерпіння і цікавість в розгарячілих поглядах: ану ж, про що говоритиме з небесними службами наш комендант? («Не комендант, а коменданте!» — підморгує Майко). Всі товпляться, всі хочуть знати, коли перший рейс і коли прилетить до них із Києва на канікули і на лікування дочка кінорежисера Майя, дівчинка в голубому газовому платті, вся легка, вся прозора, фея лугів і квітів, без якої для хлопців і літо не літо. «Де Майя, коли Майя, що в Майї?» — тільки й чуються тоді розмови. Нетерпеливо питали: чи ходить вона вже трошки, чи й цього разу прибуде на своєму кріслі-колясці з високими, як у велосипеда, колесами? Всі хлопчаки прибігали зустрічати Майю, всі кидалися до літаків, що прилітали першими рейсами. …Та зараз нема галасливого Майїного ескорту, нема розбишак, двері за спиною Гаркавки блимають порожнім квадратом. І комендант у незвичній тиші й самотині бере трубку, хукає в неї, вдумливо заглядає їй у нутро і тільки після того обережно прикладає до вуха. — Алло, — говорить Гаркавка неголосно і навіть з ноткою печалі. — Алло, я Дубечня, я Дубечня. Як ви мене чуєте? Я вас прекрасно чую, — потроху оживає, веселішає голос у коменданта. — Да, да, да, це я, Гаркавка. Здрастуйте, здрастуйте, дорогенька Зоєчко! Як ваше здоров’я? В Kpиму були, загоріли, молодчинка! Кхем, аеродром готовий! Дорожки сухі, сухі дорожки. А погода? Ну, ви ж бачите — золото, а не погода. Видимість сто процентів. Ні, ні, все приготовлено. Так що — буде? Буде рейс? Чудесно, київський торт за мною! Значить, сьогодні на шістнадцяту годину? Спасибі! Встигнемо, аякже, встигнемо, все зробимо. Гаркавка поклав трубку, а на обличчі у нього все ще жевріла усмішка. Він, мабуть, бачив перед собою і якусь таємничу Зою, і величезний, з гулом літаків, аеродром під Києвом, і навіть той пошарпаний, притулений десь у куточку за льотним полем Ан-2, якого зараз вистукували і вислухували механіки, готуючи до першого польоту на місцевих лініях. «Сьогодні!» — зрадів і трохи завагався Гаркавка. Глянув на годинник: до прийому «Ана» залишалося не менше чотирьох годин. Часу, отож, досить, навіть щоб збігати додому — на гарячий борщ. Витяг із сумки бувалу в бувальцях план-карту, схему свого аеродрому. Карта пом’ялася і потерлася так, що аж світилася дірочками, а проте на ній добре було видно весь острів Гаркавки. З одного боку, північно-східного (норд-ост-ост), піщаний острів омивала Десна; берег там був крутий і високий, часто саме над ним, над кручею, завмирали літаки, закінчуючи своє гальмування, бо посадочна доріжка на острові була коротка. Та й де серед лісів, озер і боліт можна було знайти краще місце для аеродрому? Словом, з одного боку Десна, а від селища широкий рукав (його називали «стариком», «старицею») оточували острів великою дугою-підковою; вода в рукаві темніла глибока, і риби водилося чимало. Береги понад рукавом-старицею були низькі й рівнинні, і звідси, як правило, літаки заходили на посадку, бо вітри дули тут найчастіше північні або східні, із-за деснянських відкритих просторів. Комендант кинув оком на карту, на своє аеродромне господарство. Здається, все в порядку. Та щоб нічого не забути, Гаркавка за давньою звичкою вирішив перевірити все, як то кажуть, за табельним розписом. Ну от перше — «зебра». Є! Показує вона легенький східний вітер. Друге — МПЛ, місце посадки літаків. Воно викладено на землі буквою «Т» і сяє, блищить у небо так, що його бачать пілоти ще з висоти. На сільських аеродромах, так уже заведено, викладають «Т» із білого полотна. А Гаркавка розчистив квадрати землі і висипав чистим-чистим білим піском. Мабуть, його біле «Т» видно аж у стратосферу, видно космонавтам — салютує «Т», нагадує: «Якщо треба — до нас, на запасний наш, на маленький деснянський Байконур! Ласкаво просимо! Де вас так зустрінуть, де вгостять так — і рибою, і хлоп’ячим сміхом, і золотим борщем!» Та рушимо далі. Щогли з громовідводом — є! Протипожежна техніка — готова. (Небо, знаєте, все-таки небо, а літаки є літаки. Хіба не доводилося Гаркавці садити «Ана» на воду і рятувати пасажирів з вогню, коли спалахнув на стоянці мотор?) — Алло, — викликає Гаркавка, на цей раз начальника польотів. — Доповідаю: все геть-чисто перевірив. Так, так, на шістнадцяту годину. Музика? Буде, буде музика! Гаркавка виходить з диспетчерської, задоволено осмикує картуз. Настрій у нього кращий, груди самі розправилися. Він дивиться на лагідне сонце, на білі хмаринки в небі. Ну що ж, можна сходити додому, переобідати спокійно, а після того — сюди. — Оркестр! — кидає назад Гаркавка. Та що це? Музики нема. Тихо й глухо над островом, шелестить пісок під ногами. Гаркавка буркнув на себе і з тишею в вухах попрямував до містка. На лиці його застигла та ж неприступна, поважна міна, але ні — зовсім не та, нудніша, без прихованого, ледь-ледь помітного живого вогню в очах. Стежка привела його до рукава. Свіжою золотою сосною запах йому новий місточок. І от… Сердито нахмурився Гаркавка. Бач, не послухали його босоногі анциболоти. Сидять унизу під берегом, вмостилися на товстих лапах-коріннях верби і лупають на воду. — Я кому сказав: марш звідси! — зіпнувся над берегом Гаркавка, але в голосі його не було комендантської влади й суворості. Він побачив, що відерце вже стримить у руках Санька Білововка і той з неабиякою цікавістю прислухається до шарудіння й чмихання на дні. — Гурію Івановичу, — підхопився хитріший і тонший своїм гнучким розумом Санько. — Скажіть, а чого його назвали зінським щеням? Ну, хай щеня, на щеня він трохи скидається. А зінське? Може, була колись Зінка? Любив, страшенно любив Гаркавка, щоб його питали, щоб з ним радилися, щоб його кликали до себе сусіди і з ним гомоніли-совітувалися, де краще копати погріб, як утеплювати на зиму веранду, як протягувати труби до парничка. Гаркавка тоді приходив до вас, закурював і з висоти свого метрового росту все вам діловито й спокійно розтлумачував, показував на пальцях, учив, навіть почутий од вірних людей секрет відкривав для вас, як вигравати — без промаху! — на лотерейні білети «Спортлото», хоч сам Гаркавка за все життя не виграв ані копійки. І от Санько поцілив у точку — спитав про щеня. — Кхем, — сказав на те Гаркавка і закурив. Прижмурені очі його дивилися далеко, мовби до Аляски, а може, й далі. Мову свою він повів неквапливо і поважливо. — Ну, як вам сказати? Літаки приносили мені всякого люду, білого й чорного, з усіх світів. Був тут, пив нашу цілющу воду кривий на обидві ноги шейх з Оману Абу-син. Гостював японець, син дипломата, а дехто казав — син мотогонщика Кава-досі. А то відпочивали тут польські харцери з Лодзі, страшенно веселі розбишаки: спіймали одного разу — це я сам бачив — так от, спіймали свого товариша і за якусь провину давай товкти його головою з пісок і кричати: «Земське щеня! Земське щеня!..» Тобто, що він — земляне щеня. Так, мабуть, крота у них називають: земське щеня. — Ти диви! Хлопці аж роти пороззявляли, слухаючи Гаркавку. Ну й комендант, ну й Гаркавка у них! Все він знає, все на світі він бачив, з усіма за ручку здоровкався, навіть з шейхами і з японськими дипломатами! — Підземне щеня, точно! — вигукнув Санько. — І я так думав, та тільки якось не додумався! — Хитро в тебе виходить: думав, та не додумався. Це як у мудрого Сірка: вкусив би себе за хвоста, та не дістану. Хлопці легенько осміхнулися. А Гаркавка дозволив собі присісти до гурту, правда, трохи осторонь, на пеньку. Ось тепер, коли серце в Гаркавки відтануло, трішечки розм’якло, Майко Голованчик шепнув собі: «Давай — жми! На всі педалі!» Наче не по землі, а по самому повітрі він швидко і непомітно під’їхав, підсунувся до коменданта. — Давайте так, серйозно, — почав гарячково Майко. — Мені ваш човен треба, ну просто до зарізу. Я про старий кажу, про довбанку. Скільки візьмете за нього? Гаркавка пускав дим кільцями, не ворухнувся, оком не повів на Майка. Ніби й не чув його. Тільки потім, і то кудись у сторону, глухо мовив: — А на кий біс Голованчику човен? Рибу лякати і малих перекидать у воду? — Ви що? Хіба я такий, хіба ви не знаєте мене! Ну, сіно перевезти з того берега, ну, в Сухолітки зганяти по нову камеру для велосипеда та з хлопцями коли покататися… Це не я, це батько вас просив. Без човна, ви ж самі знаєте, як без рук на Десні. — Воно так, — буркнув Гаркавка, дивлячись замисленим поглядом у небо, а може, в глибини своєї душі. — То скільки ви хочете? Кажіть. — Купив я човен за півсотні. Два роки на ньому поплавав. Ну, мабуть, рублів за тридцять віддам. — Та ви що? За оцю стару, малосильну довбанку — тридцять? Низька, без бортів, та я в неї і п’ятьох гавриків своїх не посаджу. А в нас їх аж одинадцятеро, гляньте! — І Майко красномовним жестом обвів замурзаних патлатеньких голованчиків, які майже всі, циганською купкою, сиділи тут і тулилися до старшого брата. — Ну, як знаєш, Майко. Я не нав’язуюся. — Ви діло кажіть: скільки? Відчувалося, що Майко вміє, любить торгуватися і не поступиться. (Мав добру практику на дикому базарчику коло дубків, де торгували зеленню і куди раненько літом збігалися всі курортники). — За двадцять віддасте? — Одчепись, ти як циган! — Давайте за п'ятнадцять! Вдаримо по руках — і зараз я побіжу і принесу гроші. Буде у нас своя, гуртова джонка. Для всіх, для всіх наших хлопців, разом кататимемося. Своя — на весь гурт! — Гурію Івановичу! Для нас, гуртова! Віддайте? — заворушилися всі, бо їм така папуаська тубільна воля відкривалася в отому Майковому — «гуртова джонка»! Гаркавка з деяким оторопінням глянув на босу ватагу: так їм кортіло кататися, стрибати з бортів, штовхатися плавати, та ще на своєму, на законно купленому човні! — Ну хіба що для гурту… Добре, уступлю вам, тільки ж дивіться… Не встиг він закінчити й слово, як гримнуло «Ура!», хлопці підскочили й застрибали, наче діти гвінейців довкруг вогню, а хтось вигукував: — Тамтами! Оркест! Музику! — А мені крота! А я крота візьму додому, — витанцьовував, легенько бив долонею у відро і благав гарячим, відданим поглядом Санько Білововк. Гаркавка осміхнувся: «Чорти!» — Бери, бери крота! Я сьогодні добрий. Вони б уже розлетілися: Майко з малими голованчиками рвонув щодуху додому за грішми, Санько з кротом — до своїх приручених тіней, а Гаркавка з голубим ореолом диму над головою — на обід, на пахощі золотого борщу. Та раптом комендант згадав і зупинив їх: — Не забудьте, на четверту годину до мене. Перший рейс. Тільки так — порядок, без галасу, замри і ніхто не вискакуй наперед, ви знаєте. Може, і Майя ваша прилетить сьогодні. «О, Майя! Майя з голубої планети!» — зірвався веселий галас над річкою, а потім хмари піску, тупіт ніг, і всі покотилися в селище.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка